Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 22.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна





УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКІ НАПРУЖЕННЯ-В СПРАВІ БІЛОРУСЬКІЙ: МІСІЯ ЛОПУХИНА, РОЗМОВИ З ГЕТЬМАНОМ 6-12 КВІТНЯ: МОСКОВСЬКІ ЖАЛІ НА ПОВЕДІНКУ КОЗАКІВ НА БІЛОРУСІ, ВІЛЬНЕ І НЕВІЛЬНЕ КОЗАЧЕННЄ ЛЮДНОСТИ, ТОРТУРОВАННЄ КОЗАКІВ, ГЕТЬМАН ОБСТОЮЄ КОЗАЧЧИНУ. ПРОПОЗИЦІЯ В СПРАВІ ЗАВЕДЕННЯ ВОЄВОДІВ НА УКРАЇНІ, СПРАВА БЛЬОКАДИ КРИМУ, ПИТАННЯ ОКУПАЦІЇ ЗАХ. УКРАЇНИ. ПРЕТЕНЗІЇ ГЕТЬМАНА В СПРАВІ УКР. ЕМІҐРАЦІЇ. СПРАВА УКРАЇНСЬКИХ ШИНКАРІВ. СЛІДСТВО В БІЛОРУСЬКІЙ СПРАВІ-ЖДАНОВИЧ І СИВЦОВ. МІСІЯ Д. БАЛАБАНА. ВІДПРАВА ЛОПУХИНА. ДОДАТКОВІ МОСКОВСЬКІ ЖАЛІ. ПОСИЛКА ДО ГЕТЬМАНА ПОРТОМОИНА, РОЗМОВИ ЙОГО З ВИГОВСЬКИМ 15 КВІТНЯ.



В межичасі приїхав нарешті Лопухин. Виряжати його почали мабуть зараз же по відправі Половця: вірчий лист йому виставлено ще 7 (17) лютого. Але почали, видко, напливати ріжні матеріяли-що також хотілось поручити висвітлити славному дипльоматові. Наказ послам виготовлено 10 н. с. березня, і на перший плян висунулася в нім справа Нечая: видима річ, одержана від могилівського воєводи одписка про вмішання гетьмана в справу виводу козаків з Могилівського повіту неабияк схвилювала уряд. Потім до неї прилучилися ще инші відомости про козацькі непорядки на білоруськім фронті; знову пройшло 10 день в підбиранню матеріялу перше ніж Лопухин виїхав з Москви (19 березня н. с.), а наздогін йому ще посилали все нові та нові доручення щодо Білоруси й инших справ 1).

31 н. с. березня Лопухин з своїм товаришом дяком Кузьминим були на українській границі, а 5 квітня приїхали до Чигрина. За дві версти від міста стрів їх Юрко Хмельниченко й Іван Виговський, полковники й осаули з 200 козаками і зсівши з коней питалися про здоровлє. Приїхавши на кватиру посли зажадали скорої авдієнції, і на другий день вона вже була їм визначена-гетьман сповістив про се Лопухина через осаула Гр. Ковалевського, і він же другого дня, 6 квітня привів коней для послів і провів їx на гетьманський двір, а там їx стріли “коло коней” Виговський, суддя, осаул Мисько з козаками, а гетьман “стрів у сінях”. Війшовши до світлиці, після звичайних церемоній Лопухин переказав царське доручення. Воно починалося від звісного вже нам листа гетьмана до могилівського воєводи, щоб він не виводив козаків з Могилівського повіту, а військо щоб не піддавалося під суд воєводів (вище с. 1167). Цар, висловляв велике здивованнє, що гетьман без відома царя приписав Могилів до Ніжинського полку, і настановив тут осібного полковника могилівського: “Самому тобі, гетьмане, відомо, що Могилів здався на імя царського величества, і царські московські люде сиділи в нім в облозі, голод і всяку нужу терпіли, а не козацьке військо. А хоч би й козаки добули Могилів, то без царського указу приписувати його до Ніжинського полку не годилось”. В Могилеві стоїть московська залога, села тутешні роздані на прогодованнє воєвод і війська, а також могилівській шляхті, що присягла цареві.-“Тому ц. вел. і велів вивести козаків з Могилівського уїзду, а бути там царським ратним людям, дворянам, дітям боярським” і т. д.

Далі зверталась увага гетьмана на непорядки, що сталися в козацькій займанщині в момент смерти Золотаренка. Цар велів йому лишити в Новім Бихові на зиму “для береженья города и уЂзду” кого небудь з старшини, і Золотаренко полишив був в Н. Бихові полковника Івана Дорошенка, доручивши йому тримати далі в бльокаді Старий Бихів, з огляду що там уже показався великий недостаток в поживі. Тим часом Дорошенко невідомо з яких причин не мавши ніяких вістей про неприятеля, не давши знати могилівському воєводі, покинув Н. Бихів, лишивши в нім великі запаси, а сам став в Чаусах-хоч Чауси належать до Могилівського уїзду і записані до царських дворцових сіл (а не до козацької території). Скориставши з сього старобихівська залога налетіла на Новий Бихів, погромили міщан, захопили запаси і тим поправила своє становище в С. Бихові-а то вже були близькі до того щоб піддатися з недостатків. Отже Дорошенко “учинил кабы измЂною”-почувши про великі недостатки Старобиховців, полишив в Н. Бихові запаси, і Старобихівці, мавши змогу захопити їх “в осаде укрепились”.

А вийшовши до Чаусів, Дорошенко з своїми козаками почав докучати шляхті і всякого чину людям в Мстиславськім повіті, котрі піддалися цареві. Козаки з Кричева і Чаусів “по присылке полковника Ивана Нечая” нападають на шляхетські маєтности і на царських салдатів, бють, грабують і чинять “всякое разоренье”, так що шляхта і люде тікають на всі боки. В селі Жиливлі напали вони на майора московської служби Ст. Цятокрута: як він туди приїхав з 10 салдатами, другого дня прийшли дві хоругви козацькі з Чаусів, побили того майора й його салдатів, забрали зброю, побили й пограбили селян, і т. д.

“За присилкою” ж Нечая до Мстиславського, Борисівського, Ординського й инших уїздів приїздять козаки з Чаусів та инших місць, бють і грабують салдатів і “проїжжі станиці”, що посилаються з Вильна до царя. Бють і грабують місцевих селян, “а декотрі пристають до них (козаків) для воровства, і вони їх приймають, а ті селяне наводять їх на инші осади, грабують і побивають 2), і богато місць спустіло від такої руїни”. Про се цар писав до гетьмана з Путивльцем Іваном-Тонкого, а після того 30 (с. с.) січня прийшли з Чаусів козаки Гнат Слизький та Іван Конюшенський до села Романова Кописького уїзду, зруйнували, селян били й мучили, жінок і дітей брали на муки і забрали з собою до Чаусів. Заповідали, що прийдуть і під Копись, і справді прийшло в тім часі під Копись богато кінного й пішого люду, стали на передмістю (на посаді), почали бити й грабувати людей, а жінок і дітей забирали в полон. Стояли під городом два дні, до города приступали. Воєвода дав знати до Могилева, звідти прийшло військо, питали тих людей, чи вони люде литовські чи Запорізькі Черкаси? Коли Черкаси-то нехай би такого лиха не чинили, а тих хто завів таке воровство, нехай би скарали смертю, а самі вертали до Нового Бихова. Люде ті відповіли, що вони Лисовчики, підполковник Федір Константинович (Константинов) з товаришами, і дали бій царському війську. Але коли розпитано взятих в неволю, виявилось, що се було Запорізькі Черкаси, а не Лисовчики: “Лисовский полк” присяг цареві, і в нім підполковника Константиновича не бувало, видно, що се з козацького (Черкаського) війська, тільки назвав себе Лисовчиком.

Поки в тих краях був наказний гетьман Золотаренко при нім такого воровства не бувало, а коли й виникла яка небудь сварка, то він зараз чинив слідство і управу давав, а цар. вел. служив вірно, які вісти відки небудь бували-він царським воєводам доносив зчаста 3).

В місяці лютім писали цареві воєводи смоленські, що міщане (посадські люде) і селяне з уїздів Гір і Гірок скаржилися на свою братью мужиків, що поприставали знову до козаків (Черкасів): ті козаки двори їм руйнують, самих їx бьють і мучать, так що й проходу від тих козаків не стало, навіть на торг до них ніхто не сміє їхати.

Також з Могилева писали воєводи, що на ті села, де вони розкватирували царських офіцерів, наїздять козаки, села нищать і селян рубають, майно забирають. І як воєводи посилали до козаків, щоб вони виходили геть, козаки їх не послухали, з Могилівського повіту не пішли, а воєводських посильщиків бють, грабують, вяжуть і сажають до комір. Воєводи посилали в тій справі до Чаусів, до полковника Корнія, але Корній козаків не стримує.

Також ті козаки, що приїздять в ріжних справах до Могилева, воєводів не слухають, до приказної ізби приходять з великим шумом, з погрозами, могилівських міщан бунтують й приводять їх “в сумнЂнье” 4).

А 23 (с. с.) лютого був лист від смоленських воєвод, що писав їм з Малих Горок капитан Мещеринов: приїхали 1 лютого з Чаусів до Горок два сотники козацькі, щоб набирати мужиків у козаки, а приїхавши торг в місті знищили, селян мучили і грабували. Ті що позаписувалися в козаки наново, їздять по селах і селян мучать, шаблями бють. Селян, що не хочуть іти з козаками-таких забирають з собою силоміць. Таких “ворів” Мещеринів ухопив трьох і прислав до Смоленська. Сотник Олекса Боярський з козаками хотів його самого вбити. А полковники з Чаусів пишуть, що ті козаки їздять без їх відому.

В уїздах Оршанських і Горських, в Колишськім, в Дубровенськім, в Мстиславськім козаки теж приходять, селян бють, грабують і палять, так що від того козацького нищення ті повіти спустіли, а государевим людям з городів проїхати не можна.

Нехай же гетьман пішле відповідних людей до Могилева, до Чаусів і до инших городів і велить вивести відти до козацьких городів полковника Нечая і Корнія, сотників і всіх козаків, і надалі ні Могилева, ні Чаусів ні всіх вищевичислених городів не приписує до Ніжинського полку і нікому не дозволяє писатися могилівським полковником, тому що тими городами цар велів завідувати воєводам смоленським і могилівським. З тими післанцями, що гетьман пішле, посли від себе пішлють (для контролю) свого стрілецького сотника Микиту Сивцова 5). Івана Дорошенка за його явну зраду, що він город кинув без указу, нехай гетьман велить скарати на смерть. Федора Константиновича за його вчинки нехай теж велить розшукати і скарати на смерть без милосердя. З Нечаєм і Корнієм за те що вони насилали козаків на городи й уїзди, нехай накаже поступити згідно з військовим правом, що вони заслужили, аби й инші не квапились “так воровати і смути чинити” між царським військом. Про се нехай гетьман видасть сувору заборону: щоб козаки до себе “для воровства” селян (“деревенских мужиков”) не приймали, кривд царським людям ніяких не чинили, і щоб усіх козаків з Могилева і з повіту виведено негайно (с. 120-133).

“На се гетьман сказав: “Були про се прислані грамоти вел. государя до Поклонського й Золотаренка: велено прибирати козаків хто схоче в Могилеві і Чаусах і по инших городах, на тій підставі охочі люде позаписувалися в козаки, живуть вони по тих городах, мають свої доми і вивести їх відти до козацьких городів ніяк не можна. Козаків Ніжинського полку, що полишилися на залогах в Могилеві в Чаусах і до инших містах, або людей не оселих (“которые безсемейные”)-тих накажу 6) вивести. Але якби почати під теперішню пору виводити в козацькі городи козаків оселих (“которые живут домами”), то в війську піднялось би велике невдоволеннє, і можна з того сподіватися великої біди.

“Іванові Нечаєві велів я тими козаками завідувати і могилівським полковником писатись тому що над тими козаками (місцевими, вписаними на підставі царського розпорядження) полковника не було (по скільки оселих козаків вивести не можна, нема рації лишити їx без полковника).

“Про Ів. Дорошенка вже ми чули і перед сим царським наказом, що він покинув Н. Бихів, і я велів тримати його в кайданах в Ніжині до царського наказу; тепер, після царського наказу звелю його скарати горлом. Федора Константиновича не знаю, велю розшукати, і коли доведуть на нього в слідстві те “воровство” — я велю з ними зробити так як з Дорошенком, згідно з наказом вел. государя.

“Про Івана Нечая і Корнія полковника і про тих козаків що наїздили “для воровства”, государевих людей били й грабували, а полковники їх в тім не стримували 7), пішлю для того умисно і коли ті воровства потвердяться, я Ів. Нечаю й Корнієві і козакам учиню відповідно до їx вини чого вони будуть варті.

“А про те кого на те слідство післати, і про полковника Ів. Нечая-щоб його козаків з Могилева і Чаусів вивести і надалі йому полковником не бути, — про се я поговорю з суддями, полковниками й осавулами: як вони постановлять, про се вам відомо вчиню”. (л. 134-5).

На се посли сказали: “Поклонському і Золотаренкові велено було 8) прибирати козаків тому що тоді був неприятель, а тепер неприятеля ніде нема; в Могилеві і по инших містах велено бути воєводам і з ними ратним людям, а уїзди тих городів роздано для прогодовання воєнним людям і шляхті, що приїздять до великого государя, щоб йому служити і бути під його високою рукою. Тому козакам в Могилеві, Чаусах і по инших городах бути нема по що”. А гетьман на се:

“Неприятель великого государя і всіх нас польський король стоїть тепер з військом у Львові, і з ним у вел. государя ніякого договору нема. А тепер ще наступає другий неприятель-шведський король. Коли тепер тих козаків з їx господарством зруйнувати-се пронесеться по всім війську Запорізькім, і я побоююся від козаків усяких заворушень-бо у нас люде вільні!” 9).

І далі він казав іще (каже Лопухин): “Великий государ, польський король і шведський король всі хочуть мене і козаків мати при собі 10). Нехай же вел. государ буде ласкав-тих козаків, що мають у Могилеві та в Чаусах господарства 11), тепер виводити не велить, аби від них не було якогось заворушення (шатости). Бо далі се не втіче: як служба скінчиться, тоді можна буде розвести 12). А тепер на Юра буде рада-як їм іти на неприятеля, і про се він чекає наказу від вел. государя”.

На сей натяк на польські та шведські залицяння посли розуміється нагадали гетьманові, що він зложив присягу на вірність цареві і повинен стояти в тім міцно, — аби “на прелестные письма польского и свЂйского королей не уклонялся и никаким прелестным писмам не вЂрил, также бы и полковников и ясаулов и сотников и Черкас подтверждал, чтоб они помня православную вЂру и своє обещание в. г. нашему служили вЂрно”. Гетьман на се сказав: “Я тому й кажу се, що просився (бив чолом) з усім військом Запорізьким до вел. государя і дали ми віру (присягли) бути під його високою рукою, і тепер служу вірно (і боюсь), щоб не вчинити в козаках якогось бунту (смуты)”. Але посли почали його переконувати, що вони краще знають ситуацію! “Смути в війську боятись нема чого, і нема з чого їй бути, бо в Могилеві, Чаусах та инших згаданих місцях козацького війська ніколи не бувало. Здобув ті городи вел. гос. своєю особою (!), піддавались і присягали з тих городів люде вел. государеві (не гетьманові себто), і потім як приходили під Могилів гетьмани Радивил та Ґонсєвский, сиділи в Могилеві в облозі ратні люде цар. вел. І тепер цар. вел. велів в Могилеві й по инших городах бути своїм воєводам і ратним людям, в Могилеві і в Чаусах поставити свої государеві двори. Козакам тут бути нема чого, а коли якісь міщане і селяне позаписувалися в козаки, ті мають бути по давньому-хто в яких людях був перед тим. А коли якісь козаки з инших городів поженилися з міщанками й селянками, ті мають іти до своїх старих місць, хто звідки прийшов. Незадоволення і розруху (сумнЂнья и шатости) в війську нема чого бути”.

Гетьман стримався від дальшої полєміки і здержливо відповів: “Я вам говорю як обіцяв 13)-що знаю, а ви то передайте вел. государеві, щоб було йому відомо”.

Далі в інструкції Лопухину передбачалися два пункти, котрих йому в розмові з гетьманом торкнутись не довелось. Перший дотикав загадкової смерти звісного нам сотника Івана Петровича. “Коли б Б. Хмельницький, або котрийсь полковник запитав про сотника козацького війська Івана Петровича, що був післаний від боярина кн. Ол. Трубецкого і товаришів до шведського короля і бувши у нього в Торуні в повороті був убитий в Троцькім повіті, разом з своїм хорунжим Климом, і всі листи його забрані, і вони стали б просити, щоб вел. государ велів розшукати про се вбивство, — в таким разі Ларивонові (Лопухину) і дяку Тимофієві говорити так: Про се убийство сотникове цар. в-ву не відомо; мабуть убили його і хорунжого в дорозі в якій небудь зваді непослушні ц. в-ву польські або литовські люде. Коли ж виявиться, що вбили їх царські піддані, цар винних не помилує” (л. 35-6).

Судячи з сеї стилізації, інцидент сей був добре відомий московському урядові, так само як тортурованнє козацьких бранців, і він почував себе в тім так само ніяково; але українська сторона не хотіла процесуватись і не порушила сих інцидентів.

Друга справа більш принціпіяльна:

Лопухину доручено було порушити перед гетьманом питаннє про заведення московських воєвод в головніших містах України, переказану свого часу через Матвеева; в наказі Лопухину продиктована була така промова до гетьмана:

“Як минулого, 163 року (1655) був післаний до нього, гетьмана Б. Хмельницького А. Матвеев, говорив той йому: Стало відомо царському величеству, що в запорозьких городах і уїздах чиняться жилецьким людям від наїзду таких же своєвільних людей 14) великі утиски і кривди. Тому добре було б, щоб по Запорозьких городах були царські воєводи: як будуть по Запорозьких городах царські воєводи, вони будуть жилецьких городів захищати, в обиду нікому не дадуть і суд над ними будуть добре судити 15). Гетьман (тоді) говорив, що під ту пору царським воєводам по Запорозьких городах бути не можна було, — тому що на Запорозькі городи наступив неприятель, і військо з тих городів іде з ним на неприятеля і ніякої розправи воєводи чинити б не могли; а як дасть біг-удасться над неприятелями здобути перемогу, — тоді він дасть знати царському величеству. Так як тепер за ласкою божою і царського величества щастєм неприятелів на них (козаків) ніде не чути, — без воєвод у козацьких городах бути не годиться 16). Та й перед тим про се говорилося, і положено було на волю цар. величества. Отже цар бажає тепер, щоб по головних козацьких городах були царські воєводи для всякого захисту їх; а прав і вільностей їx ті воєводи нарушати в нічим не будуть” 17).

В звідомленню Лопухина, в протоколі переговорів з гетьманом сього пункту не залишилося: чи вийнято його, чи Лопухин вважаючи на мало приємний тон взятий гетьманом в тих переговорах не вважав тактовним порушувати таку дражливу тему? Се друге здається мені правдоподібнішим, поскільки і в пізніших актах ми не знаходимо згадок про таку розмову.

Натомісць посли порушили инші доручені інструкцією справи-те що гетьман писав цареві і переказував через свого посла Сем. Половця на повороті з походу.-Повідомляв він царя, що чернигівський воєвода Криштоф (Тишкевич) підчас походу на Галиччину присяг цареві й обіцяв жити на Україні і з собою инших Поляків привести -так от де той Тишкевич, чи приїхав він на Україну, привіз з собою урядників і слуг і шляхту? збирається приїхати до Москви вдарити чолом цареві? можна сподіватися від нього вірної служби?

Гетьман не без вдоволення відповів, що приклад Тишкевича показує, як взагалі мало можна вірити Полякам: присяг він цареві перед Потемкиним і Д. Виговським, і потім знову вернувся в службу королеві і приїздив від нього послом.

Далі-просив тоді гетьман, щоб на випадок весняного наступу неприятелів на Україну цар не лишив її без помочи; так от коли справді є небезпека від неприятеля, нехай гетьман негайно царя оповістить докладно, звідки він тої небезпеки сподівається; військо московське на Україні стоїть (без московської помочи вона не буде).

Гетьман відповів, що він про се вже докладно написав з своїм післанцем сотником Демком (л. 141).

Через тих же послів гетьман просив царя, щоб він стримав Донців від походів на Крим, поскільки Орда буде зіставитися в добрих відносинах з Запорізьким військом-так от цар се його проханнє виконав, спішно вислав наказ Донцям, щоб вони на море не ходили і з Азовцями і Кримцями не зачыпались. 18).

Гетьман подякував за се, і пояснив, що коли Орда не буде вірна своїй присязі і чим небудь порушить договір, то він, гетьман, їй тої неправди не потерпить, буде просити у царя нового указу, і з дозволу царя поведе з Ордою війну і полем і морем, — аби тільки упоратися з Польщею. А договір з ханом став на тім, що хан буде нейтральним в польсько-українських відносинах: “не чинитиме помочи польському королеві на гетьмана ані гетьманові на польського короля”. “Хан мав вишукати в Криму полон литовський (себто бранців з України) і пустити його в государеві черкаські городи, а гетьман пустить кримський полон, який у них єсть” (141-2).

Через те ж посольство гетьман дав був знати цареві, що він посилав до Львова, до Камінця Подільського і до инших міст листи з обіцянкою всяких вільностей від царя і заховання їх старих прав, — аби тільки вони не піддавались нікому крім цар. вел. Цар похваляє гетьмана за таку “службу и раденьє”, але й перепитує: чи гетьман таки справді посилав такі листи до Львова і Камінця? коли посилав-“що про се мислять в Камінці і Львові? Нехай гетьман і полковники далі се роблять, як вірні слуги царські: нехай пишуть туди, щоб вони шукали ласки царської, піддались під царську руку і присягу зложили. А цар їм ласку свою покаже-не нарушить ні віри їx, ні прав і вільностей.

Гетьман відповів: “Я і тепер для того посилаю під Камінець полковника Гоголя і з ним козаків тисячі три, або й більше. Переказую з ним до Камінця, щоб вони піддалися під високу руку й. цар. вел.-а що в тім у Камінці постановлять (“придумають”), полковник Гоголь мині дасть знати, а я напишу й. цар. вел. А полковникові тому велів я без наказу від Камінця не відходити” (143).

В секретній розмові, “на одині” гетьманові поставлено питаннє: Дорогою Лопухин довідався від купецьких людей 19), що в козацькі городи приїздили для торгівлі міщане з Слуцька, в козацьких городах їх затримано, а далі випущено назад до Слуцька; так от нехай гетьман пояснить, як се їх пустили до козацьких городів, чому затримали і назад випустили-хто саме випустив.

Гетьман відповів ухильчиво, не бажаючи пускатися в деталі. “Були у нас з Слуцька купці з товарами, коли розпродались-велів я їх випустити-бо торговим людях у нас затримки не буває ніколи. А зброї, пороху й олива продавати не велено, се я заборонив суворо по всіх городах” (л. 145).

Далі, з ріжних міст Брянського, Карачівського, Рильського й Путивльського уїзду били чолом цареві дворяне й діти боярські, що як були вони в царській службі, в литовських походах 1654 і 1655 р. р., за той час богато людей їх і селян повтікало в козацькі городи: до Новгородка Сіверського, Почепа й Стародуба. Тепер приходячи відти вони нападають на оселі своїх поміщиків, розбивають, грабують, жінок і дітей по хатах завалюють колодами, а людей і селян з усім добром вивозять з собою в козацькі городи; богато з жалібників чисто зруйнувалися від того. Нехай гетьман видасть суворий наказ, щоб ніхто не приймав боярських людей і селян, аби не виникало пограничних сварок, і царські служилі люде щоб не руйнувались; коли воєводи пограничних городів будуть писати про таких втікачів, нехай їх видають.

Гетьман обіцяв про се написати по городах, але вказав, що і з козацької сторони йдуть люде за границю: “Богато козаків пішло від нас до царських городів, селяться над Пслом і на инших ріках, на те від нас заборони нема, бо люде у нас вільні” 20).

Очевидно, московським жаданням, щоб їx утікачів не приймали на Україні, він хотів противставити свої жалі на те, що царські воєводи приймають утікачів з України. Зараз далі, в розмовах Виговського з Портомоиним, післанцем Лопухина, побачимо, як глибоко сиділи в його печінках сі слободи над Пслом. В звідомленню се закрито наведеною фразою гетьмана, що військо не може закривати границі для своїх виходців. Можливо, що гетьман сказав її, але хіба між иншими, і не в ній була сила 21); виглядає, що дяки, списуючи-протокол, використали її, щоб затушувати дійсний зміст слів гетьмана.

Посли, мовляв, відповіли на се гетьманові: “Черкаси люди служилые, вольные, а не крепосные: от ково хто и збежит, и по указу ц. в-ва по сыску и по крепостям отдают их тЂм людям, у кого хто жил”. Гетьман зрозумів викрут і не став розвивати сеї теми, а посли перейшли до політичних подій, свого часу переказаних через гетьманських послів (С. Половця очевидно).

Стефан воєвода обіцяв був прислати своїх послів до царя, але не прислав досі тому, що хан з Ордою вийшов був; так от цар переказує гетьманові, щоб він не затримуючи пропустив до нього тих Стефанових послів, як тільки він їх вишле.

Гетьман відповів, що він тих Стефанових послів сподівається хутко, і як тільки вони прийдуть, він їx зараз виправить до царя (дійсно, вони прибули ще перед виїздом Лопухина з Чигрина, як то зараз побачимо).

На запитаннє послів про відносини між Семигородом, Волощиною і Валахією, і чи можна сподіватись від них помочи польському королеві, гетьман відповів: “Венгерський, волоський і мунтянський (володарі) досі між собою в приязни, і непорозумінь між ними ніяких нема. Волоський і мунтянський польському королеві не помагатимуть, і готового війська у них нема. Ракоцій збирає військо не мале, але кому буде помагати, незнати. У мене були посли його, але того не сказали, кому вони будуть помагати; я тепер посилаю своїх послів на Угорщину, щоб довідатися певно, на що у них військо зібране, і кому вони будуть помагати; як довідаюсь певно, напишу й. цар. в.-ву” (л. 146).

На запитання послів, чи були посли від польського короля, і які відомості про нього, гетьман і писар відповіли, що посли від короля були, принесли короткого листа, а устно переказували від нього, щоб козаки помогли йому на шведського короля, а неправди його (Яна-Казимира) не памятали, що їм злого вчинив: і так їх уже бог покарав”. “А що ви (Хм. і Виг.) з військом козацьким від нас відійшли, в тім теж доведеться каятись: поки Хм. і Виг. живі, доти цар козаків не буде неволити, а по вашій смерти прийде на козаків велика неволя”. На се ми відписали з послами, і словами переказали: Єсть у короля арцибіскупи, біскупи і сенатори, котрих він слухає, чого вони забажають, — нехай вони йому й помагають у всім. “Я-сказав гетьман- дав йому життє замісць смерти під Зборовим-як він у мене в руках був, а він те все забув; а тепер ми і все військо Запорізьке під високою рукою й. цар. вел., на чім дали душі свої (присягли), будемо стояти ми і потомки наші на віки неодступно, і без волі царської на нікого не підемо. Коли йому чогось треба, нехай посилає своїх послів або післанців до вел. государя: коли Шведи їx не пропустять, нехай посилає до мене, а я принявши їх відправлю до вел. государя з провідниками” (л. 147-8).

Посли як звичайно сказали, що цареві відома їх вірна служба, і він їx похваляє; нехай служать і далі также вірно, а на прелестні листи польського короля чи инших людей нехай не піддаються, і ті листи які прийшли від Яна-Казимира і Карла-Ґустава, з архим. Данилом чи з иншими послами, нехай передадуть через цих цареві 22). Гетьман відповів, що він написав цареві з сотником Демком все що писали йому король польський і шведський, і тепер передасть і ориґінали грамот королівських і султанських. Що до вістей, то Ян-Казимир тепер у Львові, з ним гетьман Потоцкий, а війська у короля конного і пішого з 15 тис. Чарнєцкий з кварцяним військом стоїть за Львовом, від венгерської границі, війська у нього було з 10 тис., на сирній неділі був у нього бій з Шведами, Шведи його побили. “Шведський король писав до мене з старцем Данилом, запевняючи в приязни, і я йому также відписав, а крім того більше у мене нікого від нього не бувало, і листів не приходило” 23).

Посли сказали, що царські люде бачили після того якогось післанця від шведського короля в Ніжині. Гетьман і писар то заперечили: “Крім того у нас від шведського короля не було нікого. А бачили хіба Німця, що приїздив із Слуцька від шведського губернатора, щоб ми козаків з-під Слуцька вивели і дали їм 24) хліба. Але ми їм того відмовили: без цар. волі того учинити не сміємо” (л. 150).

Нарешті остання справа, записана в сих “розговорах” посольським звідомленням- з приводу одписки путивльського воєводи.-Він звертав увагу царського уряду, що з козацьких городів приїздять до Путивля шинкарі й шинкарки й привозять в великих масах горілку: возів по 20, 30 і більше; ставши під містом (около посаду) продають горілку путивльським людям всякого стану і тим підтинають доходи царського “кружечного двора”. Воєводи їх “відсилали” від міста, але ті шинкарі й шинкарки не слухають, від міста не їдуть, а до більш рішучих заходів-гнати їx силоміць (“в большую неволю”), рубати бочки, а навіть писати гетьманові про сей непослух-воєводи не сміють. З сього приводу на здогін за Лолухиним вислано наказ: говорити гетьманові, щоб він дав по козацьких городах сувору заборону, під карою смерти, аби з козацьких городів шинкарі й шинкарки до Путивля й инших місць з продажним корчемним вином не їздили, бо від тої продажі виходить великий недобір по царських кружечних дворах.

Гетьман на се відповів, що він уже раніш писав про се путивльському воєводі, щоб він велів тих шинкарів і шинкарок займати і до вязниці сажати, вино забирати на государя (конфіскувати), а гетьманові про се аби писав: гетьман пришле від себе відповідних людей, щоб тих шинкарів покарати. Тепер він з Лопухиним напише воєводі знову 25).

На сім закінчилася перша авдіэнція, 6 н. с. квітня. Другого дня Лопухин післав свого піддячого Портомоина до гетьмана і до писаря, щоб нагадати їм про висилку наслідство до Могилева казацького делєґата разом з московським сотником Сивцовим- аби дали знати, кого саме посилають, а їх, послів, щоб відправили скоро. На се Виговський сказав, що гетьман виїхав до Суботова, побуде там до 1 (11), як повернеться, то негайно оповістять, хто поїде з Сивцовим, і затримки в відправі посольства також не буде.

Того ж дня, 7 н. с. квітня прийшов до послів Ян Потоцкий, щоб розпитатися про свого брата Павла, взятого в полон в Чорткові минулого року, — чув що він в Москві? Посли потвердили, що він в Москві, забажав з сином і з челяддю перейти на православну віру, і тішитися царською ласкою. Спитали Яна, з чим він приїхав: чи мав листа до гетьмана від короля і які небудь доручення? Ян Потоцкий відповів, що приїхав тільки щоб розвідатися про брата: від короля мав тільки рекомендаційний лист, і ніяких доручень. Тепер хотів би переслати з послами листа братові. Посли намовляли його піти за прикладом брата-їхати на царську службу до Москви, але Ян не згодився, сказав, що він з ласки царя до його брата тішиться, але сам їхати зараз не може. В день від'їзду послів він приніс два листи: оден до брата, другий до його слуг 26) і сказав, що буде у гетьмана в Чигрині чекати відповіди від брата (154-6).

1 (11) квітня гетьман прислав до послів осавула Ковалевського, закликав їx до себе “для государева дЂла”. Посли зараз же пішли, і гетьман повідомив їx, що до Могилева, Чаусів та инших городів посилається колишній київський полковник Антін Жданович. Представив їм його і при них дав йому наказ: полковника Дорошенка за зраду, що Н. Бихів кинув-скарати горлом. Федорові Константиновичу, коли розшукають, зробити те саме. Над Ів. Нечаєм і над Корнієм перевести слідство: чи посилали вони козаків до государевих городів і уїздів? били козаки государевих людей і грабували, а вони того не розслідили? Відповідно до того поступити з тими полковниками згідно з вiйcькoвим правом, а з Могилева і з Чаусів їх в кожнім разі вислати до козацьких городів. З козаків, що тепер в залогах в Могилеві, Чаусах та инших містах, одиноких вислати всіх до гетьмана у війско, і в тих городах більше їм не бути; тихже козаків, що мають там доми, — зараз їх виводити не можна, бо з того вийде в війську великий заколот (смута), і гетьман побоюється від козаків з того приводу великої біди (“всякого дурна”).

Посли знову стали намовляти гетьмана, щоб велів вивести всіх козаків без виїмку, “аби тим не навести на себе гніву й. цар. вел-ва”. Але гетьман не подався, відповів: “В тім й. цар. в-ва воля, ви мої слова донесіть й. ц. влу, але жонатих козаків тепер вивести не можна, бо я від козаків у війську боюсь великої біди (“всякого дурна”).

Потім гетьман і писар повідомили послів, що до Чигрина приїхав з Луцька владика Діонисий Балабан, каже, що втік від лядського гонення 27), а довідавшися про посольство царське просив Виговського дати йому змогу побачитися з послами.

Тогож дня посли бачилися з ним; розпитували про його подорож і про польські новини. Балабан розповів, що він виїхав з Луцька на сирній неділі 28), в Луцьку тепер польний гетьман Лянцкороньский, з ним тільки луцька шляхта, небогато; король у Львові, з ним конного й пішого війська 15 тисяч. Вибрався Балабан з Луцька через “велике изгоненне від Ляхів”, хоче з Чигрина їхати до митрополита до Київа, щоб той писав до царя, аби він пожалував його, епископа, і шляхту і міщан луцьких-прийняв їх під свою руку. В такім разі він поїде назад до Луцька і візьме у шляхти, міщан і всяких людей запись за їх руками (підписами), що вони бють чолом цареві, і сю запись за своїм підписом пішле цареві.

Посли почали йому радити, щоб зараз виладив про се листа цареві, з своїм підписом, а вони його відвезуть цареві. Але Балабан відрік, що без відома митрополита він сього не може зробити: розповівши митрополитові він потім вишле до царя своїх старців (160-1).

Виговський приходивши з Балабаном розповів про приїзд волоського посольства: того самого дня приїхав митрополит Гедеон та лоґофет Ненон і з ними всяких людей 33 душі, післані в посольстві до царя; вони переказували через Виговського бажаннє бачити царських послів. Посли прийняли митрополита й лоґофета, але розмова нічого інтересного не дала. Після них прийшов іще коморник воєводи Стефана Ілляш, Лопухин його частував і дарив, для більшої одвертости, і коморник розповів, що воєвода Стефан вислав своїх послів до царя просити, щоб цар велів йому з усею Волоською землею бути під його рукою, “также как и гетману Б. Хмельницкому”. (162-8).

Другого дня, 12 н. с. квітня Лопухин з Кузьминим мали прощальну авдієнцію у гетьмана. Дістали від нього купу документів: 3 листи від султана, оден від хана, оден від Яна-Казимира, оден від Карла-Ґустава і два від його канцлєра, лист Ракоція і воєводи Стефана. Того ж дня виїхали з Чигрина; проважав їх Виговський, осавул і козаки до того міста де їх стрічали.

В дорозі, коли вже були в Лубнях, 14 н. с. квітня Лопухин з тов. стріли царського гінця, що доручав їм звернути увагу на новий вибрик Нечая, оповіщений цареві згаданим вище листом могилівського воєводи Репнина: коли воєвода розіслав своїх салдатів по селах Могилівського повіту для їx охорони, Нечай тих салдатів, повиганяв, а поставив своїх козаків, а місцевим селянам велів в нічім не слухати московських воєводів 29). Міщан висланих з Могилева в повіти на закуплю конопляного прядива, під охороною салдатів, Нечаєві козаки з Чаусів побили і відібрали від них гроші, а коли воєвода написав у сій справі до самого Нечая, домагаючися розслідування і суду, Нечай слідства і суду не вчинив, а прислав листа, де посилався на те, що гетьман велів йому на Білоруси, “пановать і уряжать” (панувати і рядити) і називав себе полковником білоруським, могилівським, гомельським і чаусівським 30): Лопухину велено звернути увагу гетьмана, що се написано “воровски” (нельояльно супроти царя): “пануваннє” в перекладі на руську мову значить “государствованнє”, а на всій Великій і Малій і Білій Руси государствує і пишеться (сим титулом) цар, тому Нечай не може присвояти собі “пануваннє на Білоруси”, та і могилівським полковником писатись йому не годиться, бо в Могилеві поставлені від царя воєводи і ратні люде, Нечаєві до Могилева і до Могилівського повіту нема діла; а що він пише, “на ссору” (щоб посварити царя з гетьманом) ніби гетьман настановив його могилівським полковником і велів йому панувати над Білою Русью-цар тому не вірить, з огляду на безсумнівну вірність гетьмана, і жадає суворої кари на Нечая за таке його многе воровство, а в кожнім разі-не призначати його нікуди полковником. Тим більше коли стало відомо, що він “католик римської віри”, а таких иновірців не можна призначати на такі уряди, бо від них ніякого добра не буде, тільки замішаннє 31).

Лопухин не вважав потрібним вертатися назад з сею справою, і так богато обговорюваною, і дорученою спеціяльній слідчій комісії, тому вислав з нею до Чигрина піддячого Якова Портомоина. 15 н. с. Портомоин був уже у гетьмана і переказав йому се все. “І гетьман сказав: “Я йому велів писатися полковником могилівським, а що він писав себе паном над Білою Руссю, і царські гроші від міщан відібрав і їх бив, — сього я не знаю; коли він називає себе паном Білої Руси, царські гроші забрав і бив міщан, — про се буде наказано полковникові Антонові Ждановичу, котрого я посилаю до Могилева і Чаусів з сотником Микитою Сивцовим-вислати відти козаків. За такий його злочин (воровство) я велю його скарати на смерть, а царські гроші, які у кого він заграбив, велю від нього відібрати і віддати воєводам до Могилева”.

Але до сього гетьман додав свої жалі: 3 (13) квітня від Нечая приїхав його писар Яків з скаргами на могилівських воєвод, що вони козаків кривдять і бють, всіх козаків порозганяли, в могилівській вязниці тримають під сю хвилю козаків зо 100 або й більше; се він також накаже розслідити Ждановичеві (л. 166-7).

Ввечері того ж дня, після авдієнції у гетьмана Портомоин бачився з Виговським і той велів йому переказати Лопухину: приїхали з Волощини козацькі вістуни й розповіли, що на Угорщині (в Семигороді) збирається велике військо, в поміч шведському королеві, а думають там (в Семигороді), що й Орда буде разом з Угорщиною йому помагати. Тому гетьман посилає своїх послів до волоського і мунтянського (господаря) і до венгерського (князя) та до кримського хана-пише їм про приязнь і брацтво, але щоб Венгри і Кримці свейському королеві не помагали 32), а післанцям своїм велів розвідувати про все, і коли б хан з своєю Ордою, на спілку з Венграми став помагати шведському королеві, нехай би цар велів своїм воєводам стати на пограничу (“на украине”) з військом від Білгорода: коли б Орда з'єднавшися з Венграми пішла на поміч шведському королеві, — нехай царське військо з україни (московської) йде на Крим. Коли від вістунів буде цілком певна відомість, що Венгри й хан з Ордою будуть помагати шведському королеві, то гетьман зараз піде з військом під Камінець Подільський, щоб Венгри й Шведи Камінцем не заволоділи-бо вони (козаки) за Камінець билися богато! Тим часом, за тими вістями післали вони (гетьман, з старшиною) в полк Ніжинський, Переяславський і в инші до полковників: веліли їм з усіми людьми зараз іти за Дніпро і збиратися на Росаві. А полтавському полковникові велено для охорони від Татар бути якийсь час дома на поготові”.

“І ще Ів. Виговський сказав: “Як гетьман збереться з військом на Росаві, звелить полковникам з обозом іти в степи і надслухаючися, де неприятель. А сам гетьман з невеликим військом хоче звернутися на україну (московську) на козаків, що порозходилися з козацьких городів та оселилися понад Пслом: хоче тих козаків половину вирубати, а решту взяти з собою: з того йому ще прибуде війська-тисяч з десять або й більше" 33).








Примітки


1) Акти посольства в Сибир. приказі ст. 1467.

2) “А иные мужики приставают для воровства к нимъ и они их приімают, и тЂ мужики наводят на иные жилые места и грабят и побивают и многие мЂста от того их разоренья запустЂли” л. 31-2.

3) В інструкції після того: Нехай же гетьман звелить вивести всіх Черкасів з Могилівського уїзду; Чичерськ, Кричів, Радомисль, Рясну, Гори і Горки і Чересів цар. вел. велів відати своїм воєводам в Смоленську і Могилеві. Івана Дорошенка і сотників нехай він забере до себе і за таку явну зраду, що покинув город без наказу, нехай велить Дорошенка скарати на смерть; в Новім Бихові цар велів бути своїм ратним людям. Іванові Нечаєві нехай також накаже вийти з козаками з Могилівського повіту, Чаусів і з усіх вищеназваних міст до козацьких городів, без усякого сопротивлення. А за те, що він, Нечай, посилав людей для воровства до царських городів, нехай гетьман учинить з ним згідно з військовим правом-що йому за таке воровство належить. Федора Константиновича нехай також велить приставити до себе і перевівши слідство, накаже скарати на смерть без усякого милосердя, аби инші не важились “так воровати и смути чинити”.

4) В інструкції потім: Нехайже гетьман за таке воровство звелить учинити з полк. Корнієм і козакам згідно з військовим правом, і дасть сувору заборону, щоб козаки не приймали до себе “деревенских мужиков” для воровства, не чинили государевим людям ніяких кривд, а всіх козаків щоб вислано з Могилівського повіту негайно.

Сі частинні накази посли в промові своїй потім зібрали разом.

5) По сім в інструкції стояло: “Да и о том гетману говорить, чтоб он велЂл заказ учинить крепкой, чтоб Черкасы деревенских мужиков не подговаривали и в Черкаское войско не принимали, а которые ныне мужики к Черкасам пристали, и тЂм бы велЂли жить в деревнях на пашне по прежнему”. В своїй промові посли се тільки частинно висловили гетьманові, судячи з їx звідомлення (див. нижче). Потім в інструкції читається такий інтересний наказ, послами не використаний: “А будет гетьман или полковники учнут говорить: ВЂдомо им учинилось, что Запорожскихъ Черкас трех человЂкъ из Горок Малых воєвода взяв отослал в Смоленскъ, а в Смоленске их пытали, а у них такой безчестной казни по ихъ обычаю не бывает, — Лариону Дмитриевичу и дьяку ТимофЂю говорити: “Из Горок Малых воевода в Смоленськъ послал воровских пашенных деревенских мужиков, а не прямых (справжніх) Запорожского Войска Черкас. Потому что тЂ мужики приставали к воровским козакам и многое воровство чинили. И что им в Смоленске учинено, того не вЂдомо” (л. 70).

Як раз було добре відомо, тільки в тім ніяково було признаватись! В актах посольства маємо одписку смоленського воєводи, що дала привід до сеї інструкції. Воєвода писав, що капитан Мещеринов прислав йому трьох арештованих козаків, з тих “новоприбраних”, що то грабували селян в його районі, “і ми тих трьох Черкасів веліли розпитати, на що їx сотники збирали, чому вони ворують и куди збираються іти. Ті козаки назвали себе козаками з Гірок Малих: Федька Іванів, Єрошка Лаврів і Тараско Терент'їв. На допиті сказали, що до Гірок Малих приїздили козацькі сотники і їx збирали, а на що збирали, і куди мали йти, того вони не знають. У Гірках вони торгу не розбивали, селян по селах не грабували, з козаками не їздили-але козаки беруть силоміць (з собою) тих селян, які з ними йти не хочуть. Ми після допиту тих приведених козаків веліли мучити (пытати) і вони на муках сказали те саме” (тамже л. 81).

Тут небезінтересний образок сього вільного і невільного позичення: козаки приїздять на села, закликають селян і вони волею і неволею опиняються в козацьких рядах і мусять брати участь в їх заїздах.

Друге інтересне-ся свідомість московських людей, що у козаків муки не практикуються.

6) Тут і далі гетьманову мову перевожу на першу особу.

7) Московську стилізацію, що ті козаки приходили “по присылке” Нечая, гетьман таким чином мовчки відкидає.

8) Нагадую, що в сім московськім етикетальнім стилю “велеть” значить і “наказувати” і “дозволяти”-як собі хто хоче розуміти.

9) “И только нынЂ тЂх Козаков разорить з домами, и то вЂдомо будет во всем войске Запорожском, и он, гетман, от казаков опасаетца всякой шатости, потому что у нихъ люди вольные”.

10) “Первой де великий государ наш, е. ц. в., да польской и свЂйской короли-а всЂ его гетмана, и Черкас хотят чтоб ему быть при них”.

11) “Живут домами”.

12) “Тогда мошно розобрать”.

13) “Я де то говорю вам по своєму обещанию”-з обовязку вірної служби.

14) Як тих, що своєволили з запорозької сторони над білоруською людністю-про що Лопухин мав говорити перед тим. Пор. звідомленнє Матвеева вище с. 1033.

15) “жилецких всякихъ людей учнуть оберегать, а в обиду никому не дадутъ и росправу учнуть чинить добрую”.

16) “и без воевод в черкаских городЂхъ быть непригоже”.

17) “И иныне о томъ цар. вел. изволенье есть, чтоб в черкаских знатных городЂХ быть е. ц. в. воеводам: для всякого их сбереженья; а тЂ воеводы прав и вольностей их нарушивать ничем не учнут” — л. 48.

18) В наказі послам по сім запитаннє про турецьке посольство, що приходило до гетьмана ще торішнім літом-“от которого еще ни единые рЂчи не слыхали”: нехай би гетьман пояснив, з чим воно приходило і з чим його відправлено (л. 52). Лопухин сього питання гетьманові не поставив, мабуть вдоволився неофіціяльними розвідами.

19) Се була фікція: в такій формі наказано Лопухину се питаннє з Москви.

20) “Многие де Черкасы з женами и з детьми пошли от них в государевы украинные городы и селяцта на рекЂ на ПслЂ и по иным рекам, а от них де о том заказу нЂт, потому что у них люди вольные” (с. 145).

21) Може бути, що він сказав щось таке: Від війська заборони на вихід нема, бо у нас люде вільні, але пощо воєводи їx приймають і позволяють їм селитись на царських землях?

22) Про листи шведського короля “прислані з архим. Данилом і з иншими післанцями”, щоб гетьман їx видав, був додатковий наказ царя, післаний Лопухину наздогін 13 (33) березня-л. 78.

23) “Писал к нему, гетману, с Данилом старцом о приязни, и он писал к нему против тогожъ, а опричь того от свЂйского короля нихто у нево не бывал и ни о чем к нему не писал”.

24) Себто шведській залозі в Слуцьку, очевидно.

25) л. 74-6 і 152.

26) Вар.: від слуги його (Я. Потоцкого).

27) “Сказывал им, что он избегает от гонения Ляхов”.

28) Від 26 лютого до 5 березня н. ст.

29) “Посылали де они из Могилева для обереганья города и уЂзду в села и деревни на залогу салдат, и полковникъ де Іван Нечай из Могилевского уЂзду из сел и из деревень тЂхъ салдат з залоги выслал, и въ их мЂсто велЂл быть на залоге Черкасом. И Могилевского уЂзду крестьяном слушать их ни в чем не велЂлъ”-царська грамота Лопухину і Кузьмину 22 с. с. березня-тамже с. 83. Лопухин і Кузьмин в своїм звідомленні останню фразу доповнюють, очевидно правильно: “и Могилевского повЂту крестьяном слушать воевод ни в чЂм не велЂл” (тамже л. 164).

30) “Иванъ (Нечай) в томъ расправы не учинилъ, и прислалъ к нимъ листъ, а в томъ листу написано, что полковничество Могилевское гетманъ Богданъ Хмельницкой далъ ему Ивану, и тамъ он хочетъ (останні три слова зачеркнені і натомість написано: “і велЂл ему над БЂлою Русью”) пановать и уряжать. Да он же пишетца полковником белорускимъ, могилевскимъ, гомельскимъ, чаушским”.

31) “И как к вам ся наша грамота придет, а вы-аж богъ дастъ-у гетьмана у Б. Хм. будете, і вы б гетману говорили о томъ ево Іванове воровстве накрепко. А что онъ, Іванъ Нечай пишетца в листу своемъ белоруским и могилевскимъ и іных мЂстъ полковникомъ, и хочет в Могилеве пановать- а панованье рускимъ языком именуетца государствованье, — и то онъ пишет воровски. А ему было таким (зачеркнено: непристойным) имянованьем писатись не годилось, потому что (зачеркнено: на БЂлой Росіи) на всей Великой и Малой и БЂлой Росіи по милости божей государствуем и пишемся государем мы, великий государь. А в Могилеве оставлены наши ц. в-ва столникъ и воеводи и ратные люди, а ему, Івану “до Могилева и дЂла нЂт”. (Дальше дописано в сій чернетці між рядками: “А что он в писмЂ своем на ссору пишет, что будто онъ, гетьман учинил его могилевским полковником и пановать ему велЂл над БЂлою Русью, и мы в. государь таким ево ссорам не вЂримъ, а почитаем ево, гетмана себЂ вЂрным слугою, для того, что онъ нашие государьские милости для вЂры христианские много лЂтъ искал, и учинился под нашею царского вел. высокою рукою в подданстве и вЂру нам вел. государю (зачеркнено: учинил не имЂя никаких невольних причин) дал вольне. А мы в. государь приняли ихъ под нашу царского вел. высокую руку от гонения неприятельскаго на вЂру християнскую, и оборону им на гонителей вЂры християнские учинили нашею ц. в-ва персоною многими ратьми, а не ищючи от них корысти. I впредь нашу ц. в-ва милость и жалованье и от неприятелей оборону яко единовЂрнымъ благочестивым християном усердно тщемся имЂти, а ни на какие ссоры слухи нашими не внимаем).

“И гетман бы Б. Хм. велЂл тому полковнику Ів. Нечаю за такоє его многое воровство учинить наказанье жестокое, чтоб на то смотря иным не повадно было такое самовольство чинить. I велЂл (бы) он, гетманъ его, Ивана и иных полковниковъ и Черкас из Могилевского уЂзду и из Чаус и изыных мЂст выслать всЂхъ в Черкаские городы вскорЂ, і впредь бы ему, Івану за его воровство полковником ни в которых городах быть не велЂл.

“Да про него ж, Івана вЂдомо учинилось, что он католикъ римское вЂры, и такому иновЂрцу в том уряде быть не годитца, потому что от него опричь ссоры добра никакова не будетъ”-л. 84-7.

32) Дійсно з 14 н. с. квітня маємо листи гетьмана до воєводи Стефана і до Ракоція, вище с. 1186.

33) “Как де гетман на Росаве с войскам соберетца и велит полковникам своим іс обозы итти в степь послыша гдЂ неприятель. А он де, гетман с небольшими людьми хочет поворотитца на украину к казакам, которые из Черкаских городов розошлись и поселились по Пслу, и тЂх козаковъ хочет де онъ половину высечь, а достальных взять с собою. И тутъ де война еще прибудетъ тысячь з десять и больши” — л. 169.











Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 22.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.