Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 25.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна





ЛИСТ ПАТР. НИКОНА ДО МИТРОПОЛИТА. ПЕРЕМІНА КИЇВСЬКОГО ВОЄВОДИ-ІНСТРУКЦІЇ НОВИМ ВОЄВОДАМ 1 (11) ТРАВНЯ. СЛІДСТВО В БІЛОРУСЬКІЙ СПРАВІ, РЕАБІЛІТАЦІЯ НЕЧАЯ, ФОРМАЛЬНЕ ЗАЛАГОДЖЕННЄ МОСКОВСЬКИХ ЖАДАНЬ І ФАКТИЧНЕ ЗАХОВАННЄ БІЛОРУСЬКОЇ КОЗАЧЧИНИ.



В відносинах українсько-московських небезінтересно насамперед відзначити ситуацію на церковній ділянці-позицію московського патріярхату супроти київського митрополита. 10 (20) травня 1656 р. патр. Никон виписав йому благословенну грамоту-чорновик її, з інтересними виправками заховався в актах пізнішого процесу патр. Никона 1); я подаю сей текст в скороченню, але з зазначеннєм цікавіших виправок. “Б. м. великий государ Никон всеї Великої, Малої і Білої Руси патріярх-любому в Духу синові Сильвестрові Косову, митрополитові київському, галицькому (зачерк.: екзархові св. трону константинопольського) мир божий і наше благословеннє. Безнастанно маючи в гадках Христову заповідь любови, схотіли ми написати тобі, улюбленче, аби ти заховуючи заповіди євангельські показував відповідну (зач.: синовську) любов і нам (зач.: пастиреві твому), та зчаста (зач.: знаючи як ми тебе щиро любимо як сина нашого в Духу і бажаємо знати про добре життє твоє) сповіщав нас про твоє здоровє. Про нас же знай, що ми з ласки божої здорові і маємо добру надію на будуче. Щодо тебе бажаємо, аби завсіди молився за здоровє в. государя нашого (зач.: користно полагоджував всі його справи, які там у вас) і підтримував відповідну приязнь з київськими воєводами й. ц. в. (зач.: згідно з повеліннями й. ц. в-ва). Бо воля ц. в-ва має добре виконуватися скрізь, всім християнам на втіху-тож і ти (зач.: улюблений в Духу сину) щиро, добре і безтурботно (немятежне) її виконуй. Будь здоров” і т. д.

Конкретне в сім етикетальнім писанню, як бачимо-порада згідного пожиття з київськими воєводами і пильного виконування царських бажань без яких небудь заперечень. В стилізації звертають на себе увагу повичеркувані вирази, які могли б виглядати занадто фаміліярно і занадто нагадувати на залежність (“синівство”) митрополита від московського патріярха. Никон підчеркував свою зверхність над українською церквою в своїм титулі, вичеркував екзарший титул митрополита, що нагадував його залежність від царгородського патріярха, але не вважав потрібним дуже налягати на підрядне становище митрополита супроти себе, як московського патріярха (вичеркнено вираз: пастир). Відносини невиразні, переходові, їх різче оформленнє як супроти гетьмана так і супроти митрополита відкладалось на пізніше. Смерть гетьмана і митрополита в наступнім році дала для того добру нагоду.

В тім часі перемінено київських воєводів. На місце кн. Ф. Волконского 29 квітня н. с. київське воєводство дано окольничому Андрію Бутурлину, що ходив з гетьманом в походи 1654 і 1655 рр., а в товариші йому придано дяка Василя Герасимова, на місце Андрія Немирова. Дано їм при тім наказ, з датою 1/11 травня-він заховався в повнім тексті і відкриває ріжні небезінтересні подробиці з практики сеї московської експозитури” 2).

Починається з поучень, як належить прийняти від попередників фортецю, залогу, припаси-все списати і прислати се звідомленнє до Розрядного приказу. Далі інструкція щодо заховання обережности і безпечности: держати варту, висилати вістунів на розвідку; на випадок облоги наказати людям мати в фортеці хати, комори і всякий припас, але без певних вістей про неприятеля людей до фортеці не збивати, щоб не мучити їх непотрібно тіснотою і не приводити до шкід і утрат.

“Пильнувати гостро, щоб городські люде 3) жили в городі і в острозі згідно з давнішими царськими наказами; без дозволу царського виселятись не дозволяти. Городи для ярини і токи для збіжа тримати не близько від городу і острогу, Щоб від них не було якоїсь шкоди городові. Пильнувати, щоб у Київі в місті (“на посаді”) і по селах в Київськім уїзді не було ніякого розбою, злодійства, шинкування, ні розпусти (“блядни”), ні гри (“зерні”), ані якогось іншого “воровства”. А хто буде розбивати, красти, шинкувати, промишляти розпустою, грою, тютюном-таких брати на допит, і коли будуть на них докази, брати на муку” і т. д. (125).

“Завести об'їздчиків, щоб об'їздили безнастанно вдень і вночи вулиці й провулки, аби в Київі в городі й острозі в гарячі дні люди не палили в хатах ні в лазнях і пізно з світлом не сиділи. Для печення хліба і варення страви веліти ставити печі в городі і місті, не близько від забудовань, обгородивши їх від вітру, щоб від огню в Київі було безпечно. А по дворах, в будовах веліти тримати літом бочки з водою на випадок пожежі” (126).

“Коли приїздять до Київа якісь люди з городів московських, українних чи сіверських до своїх свояків або для якогось промислу, вони повинні заявитися в приказній ізбі, а не заявившись аби ніхто ні в Київі ні в слободах у нікого не жив. Тих приїзжих і прихожих людей записувати до книги поіменно: імена, по батьку і призвищу, звідки, до кого і в якій справі приїхав. Тих хто їх знає (“знатців”) кликати і ставити з ними на-віч, розпитувати; а у кого таких знатців не буде, тих допитувати докладно, роздавати на поруки, під записи, на випадок воровства і зради. А у кого поручників не знайдеться, таких тримати в тюрмі до закінчення слідства-аби (таким чином) не приходили до Київа і Київського уїзду з Литовської сторони і з городів боярські холопи, злодії, розбійники та інші воровські люди” (129).

“А заставним головам (начальникам застав) наказувати пильно, щоб поза їx заставами і вартами ніхто з-за границі не приходив і не прокрадався ніяким чином. Бо коли недбальством тих голов і вартових пройде або переїде за границю який небудь зрадник, будуть вони в великій опалі від государя, понесуть велику кару без ніякого помилування. Також пильнувати гостро, щоб до Київа і до Київського уїзду і до інших, Сіверських городів з Литовської сторони ніякі люди відку не приходили” (130).

Коли приїдуть до Київа купці з Черкаських городів для торгівлі, позволяти їм торгувати всякими товарами на Гостиннім дворі, за попереднім царським наказом. Тільки вином (горілкою) і тютюном торгувати не позволяти, завертати вино і тютюн назад, і попережати, щоб з вином і тютюном на продаж більше не приїздили, бо як приїдуть знов, тоді їм бочки порубають і тютюн попалять. Але якогось безчестя, грабіжу або чогось лихого з ними не робити. А в Київі всяким людям оповістити гостру заборону, аби від литовських людей ніхто не купував вина і тютюну, ні дурно не брав 4).

В питанню білоруськім гетьманський уряд взяв тактику саботажу, не доводячи до гострого конфлікту, але й не спішачи здавати своїх позицій. Антін Жданович з московським сотником Сивцовим занялися старанною перевіркою обосторонніх обвинувачень. Почали від Ніжина як полкового міста; розшукали Івана Дорошенка і зробили йому допит-як се він зважився кинути на призволяще Новий Бихів? Дорошенко виправдувався тим, що йому дав такий наказ Василь Золотаренко, заступаючи небіжчика брата (до призначення Нечая): він прислав йому устного наказа через ніжинського сотника Михайла Бердичівського, щоб він кинув армату й запаси і вертав з військом. Дав при тім зрозуміти, що приводом до такого наказу послужили вісти про бунт в козацькім війську (вище, с. 1156 наведені в оповіданню Самовидця). Зазначив, що властиво не було ніяких причин відступати-“військо не бунтувало, готове було стояти, запасу всякого було досить і було що їсти, але велено відступати”; Дорошенко вже на власну руку, з великою бідою вивіз армату. Се потвердив Бердичівський й инші старшини, що були при тім як Золотаренко давав свій наказ: Петро Забіла, Григор. Кобилецький та инші. Жданович признав Дорошенка в нічім неповинним-“так сказав: мені безвинного карати нема що, чоловік він правий”. Одначе всетаки лишив Дорошенка в вязниці, поки гетьман порішить сю справу за зібраними відомостями 5).

Слідство з приводу Федора Константиновича дало небезінтересний побутовий образок. Константинович пояснив, що він був давніше в лядській службі в Литві, а потім перейшов до Запорозького війська з 6 хоругвами і пішов через Копись до гетьмана Хмельницького. Коли він в Кописі став на передмістю, запросив його до себе тутешній московський воєвода Толочинов, а підчас тої гостини прийшов лист від могилівського воєводи Репнина, і в нім наказ Константиновичу їхати до царя до Москви. На се Константинович відповів, що він їде не до царя, а до гетьмана, а гетьман як схоче, то може від себе відіслати його до царя. Та після сеї гостини напало на нього московське військо і з ним козацький сотник Василь Дрозд, або Дроздович, і Константинович, мовляв, бився з ними більш боронячися від їх збройного нападу, а людей копиських не чіпав. Дрозд же доволі образово представляв, як він припадково в дорозі бувши заночував у Кописі і рано хотів виїздити, коли побачили людей, що тікають до міста з сіл: биті, кріваві, ранені й мучені, і воєвода місцевий його затримав: “Почекай, давай спитаємо, що се за люде і хто їх бив”. За тими людьми прийшли під місто 6 хоругов Константиновича і Дрозд їх питав. “Хто вони і які люде? чи государеві, чи війська Запорозького? відки й куди йдете? чи маєте грамоту від цар. величества чи від й. м. пана гетьмана”. Але Константинович на се сказав: “На що вам грамота? Я вам таку грамоту покажу, що дехто і з замку не вийде. Яке вам діло, куди я йду і де я був?” З сім почав наступати на місто і бити людей. Воєвода запросив його до замку і став частувати і старався його в мягких словах опамятати, щоб він не бив царських підданих. Але Константинович на воєводу тільки “фукнув” і пішов до свого табору, а другого дня почав знову наступати на місто, так що воєвода мусів попросити салдатів з міст инших, і прийшло до справжнього бою. Константинович відбивавсь і відійшов оборонною рукою, а підчас слідства виступає в Борзні, очевидно-в складі Ніжинського полку. Жданович вислухавши тут його свідчення, очевидно признав їх за вдоволяючі й лишив Константиновича на волі 6):

Приїхавши до Чаусів 19 н. с. травня, Жданович оповістив про свою місію по сусідніх містах, де стояли козаки, щоб усі хто має якусь скаргу, приходили до нього, і скликав всю старшину і товариство. Вони запевняли, що ніяких насильств за ними нема, навпаки-вони гостро забороняють своїм людям всякі насильства і кривди; за те на жаданнє Ждановича подали довгі реєстри кривд від московських людей; се забрані коні, вози, гроші, одежа, зарубані, спалені, замучені чоловіки й жінки 7).

22 н. с. перевів Жданович допит над самим Нечаєм що до його титулу; вище я наводив се, що Нечай показав універсал і листи гетьмана, де його титуловано полковником білоруськім, і Жданович тільки на будуче заборонив йому вживати сього титулу, а за попереднє не наложив ніякої кари-підчеркує Сивцов.

В справі заміни московських залог козацькими Жданович прийняв оправдання Нечая, що він тим чином тільки відновляв залоги Золотаренка. Не ясно, чи Золотаренко вивів був їх на московське жаданнє, а Нечай відновив. Чи Золотаренко не виконав московського наказу з 26 с. с. травня, і московські воєводи скористалися з смерти Золотаренка і виводу козацьких залог за правління його брата під впливами поголоски про бунт серед козаків, і поставили московські залоги, а Нечаєві було доручено поставити козацькі залоги скрізь де вони стояли за Івана Золотаренка. Се друге здається мені правдоподібнішим. В кождім разі Жданович прийняв до відома, що Нечай виконував тут гетьманський наказ, але велів повиводити козацькі залоги з Могилева і Могилівського повіту, і з инших повітів включно з Чаусами. Одначе все дальше показує, що се розпорядженнє про вивід робилося більше для московських слухів, як для козацьких.

Приноровлюючись до московських норовів, для сатисфакції московських воєводів, Жданович велів забити кіями на смерть кількох чоловіка з приводу московських скарг на розбої і грабіжі. Запитав Нечая, чи се з його наказу чи відомістю, чи з відома й наказу його сотників козаки нападають на місцевих людей, на царських післанців, на московські залоги, місцевих селян намовляють до себе приставати і т. д. Нечай відповів, що він навпаки суворо, під карою смерти, забороняє робити які небудь насильства, а салдатів не бито, тільки виведено з залог і заступлено козаками. Тоді Жданович розіслав козаків на місця скарг-разшукувати тих, що робили ті грабіжі і насильства, і другого дня приведено до нього 12 чоловіка, що з ріжних полків пішли на розбій: жили по лісах і рабували. Жданович допитував, з чийого наказу вони розбивали? чи не наказав їм того Нечай або його сотники? Сі бандити заперечили: “Не наказував нам того ні пан Нечай ні сотники Нечаєвого полку, і ніхто з них не знав про той розбій і шарпанину нашу-навіть про нас самих ніхто не звав і не відав, що ми тут зібралися з ріжних місць полку Ніжинського, Миргородського, Полтавського і вибравши з-поміж себе старших тим займалися”. Жданович велів двох старших з них, з Ніжинського полку повісити і “на останнім ступню шибениці” коли їм уже мотузка на шию клали ще раз запитав їх, при Сивцові: чи Нечай або котрий сотник знав про їх учинки або їм наказував? Відповіли, що не знав і не наказував ніхто, і ні пан Нечай і ніхто инший нічого не знав. Повісивши їх Жданович велів решту їх товаришів, 10 чоловіка, бити в два кії нещадно “так що вони ледви чи житимуть потім”.

В справі відібрання царських грошей від могилівських міщан Нечай пояснив, що він тих самовільників розшукав, відібрав у них усе заграблене, а самих провинників засудив був на кару смерти, але міщане і салдати, що від них потерпіли, не хотіли, щоб за них людей вішали: заявили, що вони з ними помирились і видали їм на те посвідку на письмі. Приїхавши під Могилів, Жданович з Нечаєм кликали до себе воєводів, аби вони приїхали або когось прислали, щоб вислухали всіх тих що поз'їздилися з жалями на московських людей, а хто має жаль на козаків-нехай теж іде й свідчить. Але воєвода відказав, що самому йому їхати не личить, а післати нікого не має, до козаків же претенсій ніхто не має, і конець кінцем запросив приїхати до нього. Супроти того Жданович з Нечаєм 20 н. с. травня поїхали до воєводи, але тут знову стали випоминати Нечаєві, що він не пошукав винних в відібранню царських грошей. Нечай повторив те що говорив Ждановичу: що він винних відшукав і засудив був на смерть, але ж самі жалібники випросили їх від смерти і дали їм на те посвідку; се посвідчили самі салдати. Тоді воєвода почав на жалібників кричати: “Що ж ви скурві сини, скаржитеся тепер на полковника, коли помирились?” І велів їx арештувати, але Жданович з своєї сторони виявив не меншу ґалянтність супроти воєвод: не вважаючи, що справа була вже начебто ліквідована, він трьом участникам проголосив кару за військовим правом”-велів бити киями нещадно.

По сім ще кілька день трівав суд на обидві сторони: в скаргах на козаків і на московських людей. Двох сотників Жданович велів арештувати супроти обвинувачень поставлених їм, а третього, Жуковського-за те що допускав в своїй сотні своєвільства, до убийств включно, — засудив на смерть, і потім стято йому голову прилюдно на майдані.

В закінченнє, 30 н. с. травня, скликано козацьку раду і на ній оголошено наказ: всім козакам українським, з полку Ніжинського і Чернигівського вийти з Могилева і Могилівського повіту, і з инших своїх давніших осель, згідно з волею гетьмана. Полковника Нечая Жданович признав неповинним в піднесених против нього закидах: у всіх справах він себе обілив. Додатково поставлено раді запитаннє: чи правда, що Нечай католицької віри, як се йому закидають? На се всі зібрані однодушно відповіли, що се неправда: він віри православної християнської 8).

Таким чином, московській стороні дано всяку можливу сатисфакцію-але фактично Могилівську козаччину не зліквідовано. Гетьманський уряд мабуть сподівався, що цар задоволиться показаними йому знаками льояльности, і Нечай, віддавши на кару кілька підрядних людей, як побачимо-далі повним ходом повів поширеннє Козаччини. Але сі надії були даремні, і царський уряд далі настоював на новий ліквідації білоруської козаччини, викликаючи тим сильне роздраженнє Козацтва і особливо старшин.








Примітки


1) Видав її відти Макарій в XII томі своєї праці, ст. 103.

2) Видано його в Актах Ю. З. Р. XV с. 117.

3) Мова про московських людей, що жили в московській фортеці й “острозі” при ній.

4) Тамже ст. 132-3.

В звязку з сим з московського посольського приказу дано новому воєводі “образцові письма”-форми зносин з українськими урядами.

До гетьмана писати, по царськім титулі: “воєводы А. В. Бутурліна с товарищи великого государя, е. ц. в. войска Запорожского гетману Б. Хм. со всЂм войском Запорожским от Господа Бога здоровя желаем”-“потом писать дЂло”.

Полковникам та “иным начальным людем государевых черкаских городов”: “его цар. величества полковнику или иному какому начальному человЂку- имярек”.

Попереднім воєводам дано було инакшу форму:

“Его царскаго величества отчини-вел. княжества Кіевскаго бояря й воеводы царскаго величества войск Запорожских приятелю нашему-другу гетману Б. Хм. любительное поздравление”.-Акты ЮЗР. III. 543-4.

5) Акты Ю. З. Р. III с. 519 і 526-7: тут два паралєльні протоколи, оден списаний Ждановичом, а другий Сивцовим, здебільшого вони згоджуються в головнім, розходячися в ріжних деталях.

6) Тамже с. 520-1, 527-8.

7) Акты ЮЗР III с. 522, 528-9, 532-540.

Ось дещо для приклада: на дім сотника Улянівського Ів. Сонцев наслав салдатів і забрав його жінку до вязниці, без усякої причини. Иншим разом наслав 30 салдатів і ті робили що хотіли: взяли 50 коней, 40 корів, на 40 кіп одежі, 15 чоловіка і не відомо де поділи. У сотника рогозинського взято 10 козаків-не відомо де поділись, 40 мушкетів, 10 коней, панцир, 18 шабель, 80 рублів грошима, 4 казанки. Самого сотника хотіли спалити в лазні. В селі Селдлуках 18 чоловіка зарізано ножами, 4 жінок огнем припалювали і замучили на смерть, двох недорослих дівчат знасилували і вони лежать смертельно хорі. Коней забрали, 24 ями вибрали. Декого забрали в полон і їx потім викупали. В с. Березівці вимучили 60 кіп грошей, 2 чоловіки зарубали, 2 мучили. В с. Алешні двох зарубали на смерть. В Хотольні відрубали козакові руку і спалили двори. В м. Зимниці стяли 2 мужиків; в другий 4 чоловіки і 4 жінки, 2 спалили і село теж, і т. д. (с. 536-7). З поміт в Малор. справах кол. архиву загр. справ, 1656 № 9 видко, що сі акти привіз до Москви Сивцов.

8) В. Юркевич, Заселеннє Слобідської України в часах Хмельничини: праця ся зачитана частями в засіданнях Науково-досл. Катедри Історії України в Київі, має в році 1930 вийти в “Студіях до Історії України”, видаваних тою ж катедрою.











Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 25.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.