Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 26.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна





ЕМІҐРАЦІЯ І БУНТИ: МОСКОВСЬКА ТАКТИКА СУПРОТИ УКР. ЕМІҐРАЦІЇ, ГЕТЬМАНСЬКІ ПРЕТЕНСІЇ З ПРИВОДУ ЕМІҐРАЦІЇ, НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ ЇЇ, ГЕТЬМАН ПРОСИТЬ У ЦАРЯ РІШУЧИХ ДИРЕКТИВ ВОЄВОДАМ, ДВОЛИЧНА ПОЛІТИКА МОСКОВСЬКОГО УРЯДУ В СІЙ СПРАВІ-ЛИСТУВАННЄ В СПРАВІ ТОРСЬКИХ ПРОМИСЛОВЦІВ, ЖВАВЕ ЗАСЕЛЕННЄ СЛОБІДЩИНИ УКР. ЕМІҐРАНТАМИ В 1655 Р.



В иншій сфері розходжень з московським урядом-в справі еміґрації за московський кордон, напруженнє теж розійшлось без конфлікту-але ролі були відмінні: гетьман хвилювався, московський уряд тихо саботував і проводив свою лінію, яка підтинала живу базу гетьманщини самим безпардонним способом.

Я мав нагоду торкатися сеї теми: розбіжности на сім пункті московської і української політики і того значіння яке відплив людности з Козацької України за московський кордон мав на розвій козацької політики, на висліди боротьби. Паралєльна робота, що ведеться на сім полі одним з моїх співробітників 1), звільняє мене від потреби детально обслідувати се питаннє в рамцях сеї книги, і я обмежусь кількома загальними вказівками щодо сеї теми.

Ми бачили вище, що московський уряд, коли ще не зважився на боротьбу з Польщею, як форму розвязання конфлікту Козаччини з шляхетською Річеюпосполитою пропонував виселеннє козацького війська на московську територію, тільки подальше від польської границі, щоб не було пограничних суперечок. Мав при тім на оці, річ очевидна, також і при тім розпорошеннє сеї еміґрації, щоб компактне військо не стало якоюсь небезпечною силою в самих внутрішніх відносинах Московського царства.

Такі приготовання для прийому масової української колонізації, за досвідами еміґрації 1638 року, московський уряд почав робити вже підчас кампанії 1649 року: козаків жонатих і семянистих велено відсилати невеликими партіями на службу в українні города “від кримської сторони”, одиноких справляти на Дін, а “від литовської сторони” нікого не лишати, щоб не було “ссоры”, і самим переселенцям-небезпеки від Поляків 2). Тоді такої еміграції не піднялось, але московський уряд сподівався її після берестецького погрому, і на перші донесення про нього, на запитання пограничних воєводів, як їм поступати на випадок масової еміґрації, він поновив попереднє розпорядженнє: розсилати еміґрантів на життє невеличкими партіями, а коли б приходили “большими людьми”, висилати їх на Волгу до Симбирська й инших городів, а в ближчих до польської границі не лишати-“для ссоры” 3). Так і поступали з тими переселенцями, які посунули за московський кордон в 1652 р., коли жовніри з'явилися на лежах в задніпрянських полках, і людність втратила віру в можливість відборонитися від польської шляхти під гетьманським рейментом, або не хотіла далі витримувати сеї тяжкої і малонадійної боротьби 4). Так і самому гетьманові запропонували тоді, замісць приймати його під царську руку разом з Україною-вийти з військом на московську територію і поселитися на Дону в сусідстві Донського війська 5).

Але гетьман сам не хотів виходити з України, і кривим оком дивився на утечу людности, особливо козацької що повинна була витримувати боротьбу за визволеннє від Польщі 6). В очах його і війська, се були зрадники і дезертири 7). Скільки можна було-їх не випускали, переслідували і за кордоном, конфіскували їх майно, яке вони полишали в межах Козацької України, і самих їх били й грабували, коли вони з'являлися на старих місцях, щоб забрати свої “остаточные животы”. “У нас тепер така ухвала всього війська Запорізького”-оповідав оден пасічник за московським кордоном-“коли хто з нашої братії-козаків підуть на царське імя, таких велено рубати” 8). І дійсно, коли може не рубали, то били й грабували щиро, а заразом гетьман надокучав і пограничним воєводам і самому цареві своїми пригадали, щоб вони його людей за границю не перепускали, в службу не приймали і т. д. Се листуваннє з тих років досі відоме мало, але воно відчувається в принагідно висловлюваних згадках пізнішого часу, що українських еміґрантів без гетьманового дозволу приймати не можна 9).

Одначе фактично сей принціп ще додержувався, особливо з того моменту як принціпіяльно було рішено таки прийняти Україну під царську руку і відпав таким чином мотив “ссоры” з Польщею за переселенців. Переселенців уже не розсилають примусово по дальших містах, не велять мандрувати на Донець тощо, а дозволяють селитися при границі, а се притягає все більші маси еміґрантів: можна завчасу собі вибрати догідне місце для господарства в сусідстві границі і помаленьку, непомітно перенестися. Бо виходити за московську границю на промисли й уходи полкова старшина і сам гетьманський уряд не тільки не забороняли, а навіть добивалися від московських воєводів як найбільшої свободи в сім напрямі для своїх полчан. Часові виходи на пасіки й уходи гетьманців за московський кордон сильно зросли в сих роках, і дуже улекшували еміґрацію, даючи можливість легкого переходу на богаті, родючі і досить безпечні землі. Ся можливість видимо деморалізує військо, особливо східні, приграничні полки: при кожнім конфлікті, і просто в моментах утоми від безконечних походів і безнастанних мобілізацій незадоволені елєменти не тільки самі виходили, а й розвивали неприємну і шкідливу для інтересів визвільної боротьби аґітацію против старшини і гетьманського уряду. Ми бачили се в наведенім вище (953) листуванню з осени 1654 року: гетьман нарікав, що богато козаків тікає за московський кордон не вислуживши своєї служби, себто дезертує серед походу, при тім бунтують і роблять замішаннє в війську. Доходить до крівавих конфліктів, виникають цілі повстання і потім коли таке повстаннє не вдається, всі причетні тікають за царський кордон.

Так треба розуміти сі явища-в листах гетьмана ледво зачіплені не дуже виразними натяками.

Шкода для гетьманського режіму була подвійна: утікала жива людська сила, козацькі контінґенти, і заразом під самою границею осідали елєменти ворожі старшині і гетьманові, заінтересовані в тім, щоб зірвати кордон. При кожній пробі повстання против гетьманського осередку, чи против старшини, сі приграничні еміґранти могли дати дуже небезпечні контінґенти. Ся ситуація яскраво виявила себе по смерти Богдана, ставши одним з головних моментів руїни української державности, і вона зовсім ясно давала себе відчувати вже в явищах сих. Гетьманський осередок хвилювався 1655-6 років, й настоював, щоб царські воєводи не приймали сих своєвільників: завертали назад, або на місці побивали, а майно забирали “на государя” (не аби яка проба матеріяльно заінтересувати пограничну адміністрацію!). Просив царя дати в тім напрямі як найбільш рішучі директиви пограничним воєводам. Московський уряд принціпіяльно признавав його погляд за правильний, і иноді, як то ми вже бачили, давав такі директиви своїй адміністрації: ніяких “вольних людей” з України не приймати, а відсилати назад “в Черкаські городи” (вище, с. 929). Але на практиці сей принціп не витримувався ніскільки. Східня границя Гетьманщини швидко обростала сею дезертирською, своєвільною кольонізацією, Гетьманщина діставала новий фронт противугетьманський. Гетьман і його окруженнє нервувались бачучи, що їх відклики до московської адміністрації й самого царя зістаються безрезультатними. Вони поривались перейти слідом за тими бунтівниками, що тікали “на слободи”-вирізати й випалити їх оселі, силоміць повернути на Україну сей дезертирський елємент і відстрашити від нових експериментів в сім напрямі. Те що здійснилося потім в осени 1658 року і послужило стімулом для гадяцького уніонного акту, не раз ставилось уже перед тим як чергове завданнє-і як от ми бачимо, такий плян був повторений і може навіть здійснений до певної міри, тільки в невеликих розмірах, весною 1656 року, в звязку з повстаннєм піднятим еміґрантами під проводом якогось Григорія Неблядина, що перейшов з повстанцями границю Гетьманщини, аби тут збирати охотника, і тим дав гетьманцям привід перейти й собі границю, щоб погромити бунтівників на московській території.

Але перше ніж перейти до сього високо симптоматичного епізоду, я мушу ще повернутися до осінього листування в справі еміґрації. Я навів лист гетьмана до путивльського воєводи, з проханнєм помогти йому знищити козацьке своєвільство, спеціяльно розігнати тих уходників, що збиралися на торських промислах: там очевидно збиравсь особливо небезпечний елємент, і туди подались учасники останніх бунтів, глухо згаданих гетьманом. Такі листи були, видима річ, розіслані до ріжних пограничних воєводів. Заховалась царська відповідь з дня 30 с.с. вересня на одписку білгородського воєводи В. Б. Шереметева, що сповіщав про лист від гетьмана “з табору під Лозовою” такого ж, очевидно, змісту: щоб своєвільників не приймали і спеціяльно з Торських уходів вигнали на Україну. Заразом Шереметев подавав відомости про нових пересельців на слободи: на Цареборисове городище прийшло з 50 козацьких родин з Кобиляк і Кремінчука і селяться коло старого городища; з Торських озер-де їх зібралось тисячі 2-3, або й більше, теж богато хочуть оселитися під тимже городищем і післали по жінок і дітей до Черкаських городів. Але Шереметев тих торських козаків не хоче приймати, тільки тих 50 нововиїзжих родин-заходиться коло наділення сих нововиїзжих землею і хлібною дачею, також тих що за царською згодою (“указом”) оселилися між річками Харковом і Лопиною (пізніший Харків, що саме того року згадується вперше). А до торських козаків він післав свого чоловіка-“сказати їм щоб ішли в полк до Б. Хмельницького”. Цар у своїй відповіді похвалив сі розпорядження Шереметева і товаришів. “Ви се зробили добре, що таке їм переказали, не хотячи ,ссоры' між вашими людьми і Черкасами”. “Тепер одержавши сю грамоту, напишіть гетьманові Б. Хм., що тим Черкасам які прийшли на Тор варити сіль, ви посилали листи і переказували, щоб вони вертались до тебе, гетьмана, до (своїх) городів, а на будуче їх приймати не велено. Щодо українських городів — ви писали до воєводів і приказних людей, щоб вони не приймали і не оселювали на віки ні Черкасів ні яких небудь инших людей, які б прийшли з полків від гетьмана Б. Хмельницького, ні з Тору ні з инших городів перед сим нашим указом, — веліли то кріпко заборонити. На Тор і до Чугуєва Черкасам написали, щоб вони з Тору і з Чугуєва ішли в черкаські городи до гетьмана Б. Хм. Також написали від себе (приказним людям?), щоб вони післали свого жильця на Тор і наказали їм вертатися до гетьмана, а надалі їх там приймати заборонено. А котрі Черкаси селитимуться в Чугуєві і на Цареборисовім городищу, тим грошевого і хлібного жалування від царя не буде” 10).

Розуміється, Шереметев такого листа гетьманові написав і він міг служити за відповідь на переслане через Ждановича проханнє до царя, щоб він розписав до пограничних воєводів накази, аби не приймали еміґрантів і назад гонили (вище с. 953). Але гострі очі гетьманської канцелярії мусіли ясно добачити, що се не більше як одписка про око: замість розігнати еміґрантів і оружною рукою приставити їх на границю, посилати їм такі делікатні поради та попередження, що їм не буде царського жалування в нових слободах. І дійсно, наступний 1655 рік фактично пройшов в дуже жвавій роботі над реєстрацією нових еміґрантських осад Слобідщини, наділеннєм їх землею, призначеннєм воєводів до новозаснованих міст (Харкова, Сумів, Охтирки й ин.), з директивою-далі “осажувати Черкасів вел. государеві” 11). Московський уряд рішучо зійшов з попереднього ухильчивого становища і постановив не оглядаючись на прохання гетьмана вести повним ходом кольонізацію своєї території українським еміґрантським матеріялом, що показувався таким цінним і догідним на практиці. Попередні побоювання воєвничих і своєвільних нахилів сеї людности очевидно розвіялись, й інтерес “государства” взяв гору над усякими сентіментами супроти васаля-гетьмана. А може-прилучились і макіявелівські мотиви-ослабити його і взагалі Гетьманщину сим відливом живої людської сили під безпосереднє завідуваннє царської бюрократії, по тім як виявились розходження в політиці Гетьманщини з плянами московського уряду (вже підчас львівської кампанії 1655-6 року і ще більше-в осени і зимою 1656-7).

Як реагував гетьман і його окруженнє на таку еґоістичну, некоректну супроти нових підданих політику царя? Протестували, просили, переконували, чи переконавшися в неможливости змінити її, замовчали, затаївши обиду і гнів у серці? Не розпоряджаю листуваннєм на сю тему з 1655 року, але весною 1656, з приводу якогось повстання, піднятого против гетьмана під проводом отого Григорія Неблядина еміґрантами, що пішли були на Дін, гетьман рішився вчинити карну експедицію за московську границю, аби знищити ті дезертирські своєвільні слободи, що приманювали до себе все нових еміґрантів, і заразом служили зборищем всякого ворожого гетьманові і Гетьманщині елєменту. Про се, як ми бачили, Виговський оповідав московському післанцеві 5 (15) квітня в Чигрині-що потім як збереться військо на Росаві, гетьман хоче відти йти на закордонні слободи що поосідали над Пслом (ст. 1213). Два місяці пізніше ми справді бачимо гетьмана з його штабом при самій московській границі: відти висилає він в посольстві до Москви Скоробогатого, 7 с. с. червня. З того видко, що свого пляну йти вибивати козаків з слобід на Пслі він таки не лишив. Слободи над Пслом, до котрих він вибирався-се територія пізнішого Сумського полку, Гадяч найближче до них полкове місто. Очевидно, росавська рада, чи збори старшини, що мала там зібратися, апробували плян розгрому слобід, і гетьман щось зробив в задуманому напрямі, але що саме, зістається досі невідоме: я не знайшов в сучаснім листуванню ніякої вказівки на се.








Примітки


1) Акты Ю. З. Р. III с. 523-5, 530-1.

2) Розпорядженнє уряду, отримане в Путивлі 9 липня с. с. 1649 року, переказує в такім вигляді путивльський воєвода в своїй одписці-Малор. приказу стовб. 5816/5 л. 147, у Юркевича.

3) Див. вище с. 314.

4) Вище с. 414-5.

5) Вище с. 416-7.

6) Пор. наведену вище (с. 415) вістку з України з весни 1652 р., як то Хмельницький пише погрози цареві, за те що той приймає під свою протекцію “своєвільних хлопів з України і з-під Смоленська”.

7) В Білгород. стовбцях зберігся напр. такий епізод з лютого 1651 р., коли оден еміґрант з Зінькова Тишко Донець звернувся до пограничного воєводи з проханнєм видати йому перепустку на Дін: слідом з'явились зіньківські козаки, вислані наздогін за ним від місцевого отамана, з листом до воєводи, щоб він затримав того Донця з товаришами, бо вони “гетьманові Б. Хм. зрадили”: втікли коли в їх краю війна і хан стоїть з усею Ордою-ст. 298, У Юркевича.

8) Тамже.

9) Пор. вище епізод з Сулимівцями, ст. 929.

10) Сівського стовб. 158 л. 237-у Юркевича; стилізація листу не визчачається прозорістю, я старавсь переказати його можливо ясно.

11) Про се у Юркевича, ор. с.











Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 26.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.