Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XI. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ XI     Наступна





КОЗАЦЬКА ЕКСПАНСІЯ НА ПІВНОЧИ: ПРОҐРАМА КОНСОЛІДАЦІЇ Й ВИРІВНЯННЯ МЕЖ БІЛОРУСЬКОЇ ЗАЙМАНЩИНИ, СЛУЦЬКЕ КНЯЗІВСТВО РАДИВИЛІВ ПІД ПРОТЕКТОРАТОМ ГЕТЬМАНА, ПОСОЛЬСТВО СТЕФАНОВИЧА ВІД БОГ. РАДИВИЛА, ВІДОМОСТИ ПРО ПРОТЕКТОРАТ НАД СЛУЦЬКОМ, КЛОПОТАННЯ ГЕТЬМАНА ЗА ВДОВУ ЯНУША РАДИВИЛА.



Історія ліквідації сих фактів ще перед нами, але тим часом і наведеного тут стане щоб зміркувати, яка сила напружень, нервовости, тертя залягала в сих білоруських відносинах, особливо з моменту, коли паралєльно з програмою приєднання Західнє-українських земель “по Вислу”, з осени 1655 р., ясно і виразно стала перспектива консолідації й вирівняння білоруського фронту. Переводячи сі пляни приходилось їх затаювати, маскувати і ріжними льояльними мотивами прибирати супроти змагань московського уряду-прилучати всякі нові провінції польсько-литовські безпосереднє на царське імя, як провінції московські і завчасу перетинати всякі “поползновенія” українського уряду взяти що небудь з них під козацьку руку, під гетьманський реймент. Гетьманський уряд старався можливо непомітно здійсняти свої пляни, обминаючи конфлікти з царем, не доводячи до обгострень. Через се ми так мало знаємо про сі пляни. Але кінець кінцем навіть ті фраґменти, які можна було досі назбирати, дають про них досить ясне поняттє.

Першим кроком в сім напрямі можна вважати описану вище експедицію рікою Припеттю, в осени 1655 р. Я висловив тоді обережний здогад, що ініціятива її могла належати козакам, а московське військо тільки чіпилось їх; факти, котрі тут наведу, схиляють мене до гадки, що так воно мабуть було-що се була козацька розвідка, доручена київському полковнику Яненкові. Слідом, зимою широкі доручення і уповаження в сім напрямі були дані Нечаєві, як ми бачили.

Під літо 1656 р. гетьман вислав на Білорусь чималий козацький корпус під проводом ніжинського полковника Гуляницького і переяславського Тетері. Що вони мали робить там, зістається неясним, бо знаємо про се тільки з чернеток царських грамот до сих полковників, 12 (22) липня: цар довідався, що вони за царським указом і за розпорядженнєм гетьмана “ідуть з своїми полками” в похід на царську службу і прийшли до Гомля; цар похваляє їх за таку ревну службу, але велить не йти до нього в похід, а побути в Гомлі та инших сумежних. черкаських (!) городах до дальшого наказу 1). Судячи з такої резолюції приходиться думати, що царської ініціятиви в сім поході було мало або й зовсім ні; козацьке військо на Білоруси йому в сей мент було на Поляків не потрібне, на Шведів би не пішло; гетьман міг формально причепитись до якогось небудь раніш висловленого царського бажання, а мати на увазі свої власні пляни: розширеннє козацької займанщини, підтримку шведських операцій-або протекторат над Слуцьким князівством Радивилів.

Се було тоді питаннє дня. По тім як не стало Януша Радивила (в останніх днях грудня 1655 р.) династія Радивилів звернулась по протекцію до гетьмана як старшого свояка, швагра покійного Януша і прирожденого протектора його вдови, старшої сестри домни Роксанди. Очевидно, в сій справі приїздив до нього служебник Радивилів Стефанович: про сей його приїзд знайшлась одписка київського воєводи, — з мая 1656 р., на жаль-в дуже дефектній формі. Воєводі стало відомо, що до Київа приїхав з Слуцька якийсь Литвин; викликавши в сій справі до себе наказного полковника Дворецького і війта Самковського, воєвода зробив їм закид, що вони досі його про се не повідомили. Ті розповіли, що се шляхтич Стефанович з двома челядниками, їде до гетьмана Хмельницького з листом Богуслава Радивила, з того приводу, що гетьман просив був царя, аби він прийняв під свою руку Слуцьке князівство Радивилів: “писал Буслав Радивил к гетьману, что гетьман писал к вел. государю, чтоб в. ц. вел. велЂл пожаловать ево Буслава Радивила из городом Слуцком принять под свою высокую руку и Слутеск от свЂйского короля оборонить” 2). Виходить з того, що се було не перше посольство в сій справі-котру полковник і війт устилізували відповідно для московських слухів. На щастє маємо звідомленнє самого Стефановича Бог. Радивилові-дуже коротке, без дати-але все таки дещо воно додає до сеї воєводської звістки (я думаю, що се звідомленнє з сеї таки місії Стефановича) 3).

“Згідно з наказом і волею в. високости я віддав листи адресовані п. гетьманові і п. канцлєрові, — спеціяльно листа найяснішого короля шведського до власних рук п. гетьмана. Оден і другий прийняли їх вдячно і навзаєм офірують свої щирі послуги в. високости і хочуть незмінно підтримувати заключену приязнь, просять тільки аби й. кор. вел. і ваша високість завсіди щиро до них ставились-а нехай бог карає і нещастє постигне тих які будуть з ними поступати инакше. Я на се відповів, що і король шведський і в. високість готові присягою потвердити, що не лицемірно, а щиро поступають і поступатимуть з ними. Потім (гетьман) покликав мене до себе в ночи і кілька годин говорив зо мною в присутности самого тільки п. Виговського. Головно се велів переказати: в. високости. Перше-аби король шведський не давав спокою королеві польському, але настоював на повному його усуненню. Друге-аби король прислав когось з своїх і зазначив, що він відступає їм 4)-а вони обіцяють йому, чого він забажає. Листа гетьманського до короля переслано в. високости: оба вони дуже мені то наказували і просили, щоб я в. високости віддав його до рук, але що се було неможливо, то я порадившися з доктором в. високости і пастором копильської церкви, як людьми в. високости найвірнішими, передав його через Волесковицького, покладаючися на бога, що він дійде до в. високости. П. гетьман наказував мені таїтися з тим листом від слуцького коменданта-бо він їм підозрілий, і таки признаюсь-не варт довіря; коли б ніяк не міг передати сього листа в. високости, просили мене аби я спалив його.

“Сказав я п. гетьманові, що наші бажання й інтереси спільні з їхніми. Він дуже зрадів з тих слів і сказав буквально так: “Отже коли об'єднаємось, підуть справи добре, добємося, що знову розцвіте слава божа, і церкви забрані у вас і нас будуть повернені! Бог поблагословить нас, і крім Бога не будемо нікого більше потрібувати. Тепер уже маємо по нашій стороні князя Ракоція-присяг нам союз; воєвода молдавський і мунтянський і хан татарський через своїх послів поновили і потвердили свою приязнь”. Се в моїй присутности. Але так я зрозумів, що (гетьман) зістанеться при Москві-поки заключить твердий союз з королем шведським-або польський король буде усунений. Універсали про незайманність Слуцького князівства мині дав, прийняв се князівство цілком у свою протекцію і заявив, що захистить його від кождого неприятеля-призначив уже на се два полки-Київський і Білоцерківський. Наказав мині, щоб негайно сповіщав його, коли б якийсь неприятель загрожував, і обіцяв що кожному дасть відсіч, ані на Москалів не буде дивитись. Взагалі свідчили вашій високости як найкращі почуття і п. гетьман і п. канцлєр і кілька разів повторяли проханнє, щоб до них були щирі”.

Наведу кілька звісток, в котрих справді можна добачати опіку козацького уряду над князівством Слуцьким.

В червні доносили київські воєводи цареві, мовляв стало їм відомо, що з Київа, Переяслава й инших Задніпрянських городів до литовських городів: до Слуцька й инших возять збіжже, мясо, рибу й инші запаси водою й сухопуть. Київські міщане ладять великий караван з Київа Дніпром-з 50 байдаків (судов) з збіжем і з ріжним товаром. Воєводи звертали увагу полковника Павла Яненка, війта і бурмистрів, — питали, чи се з їх відома київські купці возять збіже й инші товари до Слуцька й до инших литовських городів. Війт з товаришами пояснили, що дійсно київські люде возять збіже до Слуцька, також до Петрикова, Давид-городка і Кажан-городка, а з Слуцька приїздять туди торговці, закупають збіже і возять до Слуцька, а діється се за відомом полковника. Полковник на запитаннє воєводів відповів, що був на то гетьманський наказ: велено пускати з Київа людей з збіжем, а куди вони їздять, він того добре не знає. Тоді воєводи в тій справі звернулись до гетьмана, і гетьман і Виговський відписали, що після їх листу гетьман післав до Київа і до инших міст заборони, щоб не пускали людей зі збіжем до литовських городів 5). Але чи були видані такі заборони, зістається сумнівним, бо кілька місяців потім воєводи доносять, що експорт худоби і всякого товару в районі Припети іде далі як попереду, козацькі залоги Київського полку що стоять на заставах їx не спиняють, полковничий уряд тих торгових людей не стримує, а гетьман на пригадки воєводі нічого не відповідає 6). Хоча тут може бути загальне розходженнє в фіскальній політиці гетьманського і царського уряду, проте можна добачити і спеціяльну протекцію Слуцького князівства з боку гетьмана і пограничного київського полковника, котрому взагалі була доручена охорона інтересів Слуцьких маєтностей Радивилів. Дещо говорить в сім напрямі иншла звістка, до котрої тепер перехожу.

Підчас виленських переговорів, в вересні того року оповідав московським боярам слуцький купець Мартин Федорович. В Слуцьку стояла шведська залога, потім вийшла і скоро потім приїхав до Слуцька від Б. Хмельницького полковник Яненко-що його тепер звуть “Залога Слуцький”, з ним 6 хоругов кінних і 3 піші, козаки розложилися також по сусідніх селах. Міщане при Яненку цілували хреста на вірність цареві. Потім приїздили Шведи, але довідавшися, що в Слуцьку стоять козаки, поїхали назад.

Підкоморій Якуб Кунцевич при тім пояснив боярам, що шведська залога чинила кривди слуцьким міщанам, тому Богуслав Радивил вислав її з Слуцька і написав до Хмельницького, щоб він прийняв на себе охорону Слуцька й инших маєтностей Радивилів, і Хмельницькій прислав свою залогу.

Бояре зацікавились сим оповіданнєм і післали на звіди до Слуцька свого чоловіка з листом до Яненка. Післанець 11 (21) вересня повернувсь і розповів, що козаків у Слуцьку нема, а тільки “Німці”; його звели до шведського коменданта, одночасно був у того ж коменданта післанець від Хмельницького, сотник Ісай, — з чим він приїздив, післанець не міг довідатися. Комендант показував Ісаєві привезеного тим післанцем листа до Яненка-бо ніяких козаків ні Яненка нема. Ісай просив команданта, щоб він того московського післанця пустив не затримуючи, і дав післанцеві півзолотого на страву. Але його затримали на кілька день під арештом і пустили після того як поїхав той Ісай 7).

Зістається неясним, чи дійсно так були безпідставні оповідання купця Мартина, як виходило б з донесень московського післанця. Я думав, що оповідання сього Мартина, потвержені Кунцевичем, мабуть не видумки. В кожнім разі про козацький протекторат над Слуцьким князівством говорилось тоді богато; польний гетьман литовський Ґонсєвский в грудні (12 с. с.) оповідав Матвееву-що приїздив від царя схиляти його аби на соймі підтримував кандидатуру царя на польське королівство: “Гетьман Б. Хм. посилає до Слуцька урядникові Б. Радивила-велить йому називати Слуцьк своїм гетьманським-аби його ніхто не нищив; і пересилки від Б. Хм. безнастанно ідуть на Слуцьк-посилає тудою до шведського короля, кажуть, що їздить від Хмельницького чернець” 8).

Нарешті ще оден документ, цілком безсумнівний-се клопотаннє гетьмана перед царем за Янушеву вдову, сестру його невістки, за її маєтности в Виленськім воєводстві, що попали в московські руки й були роздані ріжним литовським панам, що поклонилися цареві. В березні 1657 р. він передав з В. Кикиним таку “чолобитню”: “Милосердна вдача в. ц. в. явна всьому світові, і я знаю, що хто лише під ноги милосердя в. в. припадає, тільки задоволений щедротою в. в. відходить. В сім і я і всі ми, вірні й зичливі слуги в. в., нераз переконалися, бо за кого тільки заступний і чолобитний лист до в. в. писали, завсіди не зачинені знаходили двері милосердя в. ц. в. Тому певні, що і сею чолобитною грамотою нашою знайдемо у в. ц. в. незачинені двері. Бо хто ж після бога може бути найвищим заступником сиротам і вдовам в государствах в. ц. в. як не ви-єдиний під сонцем православний государ і цар? Тому і ту зруйновану вдову княгиню Радивилову зволь в. ц. в. прийняти під милостиві свої государські крила-памятаючи службу її батька, колишнього воєводи Молдавської землі Василя, і своїми грамотами зволь привернути її маєтности, недавно випрошені у в. ц. в. маршалком литовським п. Завишею: Орлє, Заблудів, Любеч, Кейдани (і т.д.), а також королівщини: Бистрицю, Сейни (й т. ин.). А крім того благаємо й просимо в. ц. в. післати указа до своїх виленських воєводів, щоб вони вищеназвані маєтности віддали в володіннє тій зруйнованій вдові. Біг милосердний нагородить ту щедроту в. ц. в. довголітнім і щасливим панованнєм і побідою над ворогами-котрої ми в. ц. в. щиро бажаємо на всіх неприятелів” 9).








Примітки


1) Малороссийского приказу ст. 5831/20 л. 60-лист Гуляницькому, з помітою: “А к переясловскому полковнику к Павлу Тетере гдрева грамота послана такова ж слово в слово, какова послана к полковнику к Григорею Гуляницкому с Василем Бopoдa(в)чeнкoм”. І друга: “ПриЂзд ко гдрю Запорожских Черкасъ”. В грамоті Нечаєві того ж 12 (22), з приводу його жалів на Богданова: “По нашему ц. в-ва указу посланы наши ц.в. д†грамоты с посланцы твоими: с Василем Бородавченком с товарищи, одна к нЂжинскому полковнику к Гр. Гуляницкому, а другая грамота к переяславскому полковнику к Павлу Тетере- и ты б тЂ наши грамоты взяв у них і послал тотчас к полковникам к Гр. Гул. і к П. Тет. с нарочными посланцы”-тамже л. 55.

2) Білгород. ст. ст. 386 л. 249-251, одписка без дат, одинока повна дата- що Стефанович має виїхати з Київа до гетьмана 2 квітня ст. ст., а приїхав до Київа очевидно десь скоро по 20-ім, себто в перших днях травня н. с.

3) Архив ЮЗР. III. VI с. 190, одинока подробиця, що може ближче орієнтувати в часі написання сього звідомлення, се згадка, що Ракоцій зложив уже присягу на союз-Се можна було сказати Шебеші після посольства; коли Стефанович, приїхавши до Чигрина, скажім, при кінці травня, говорив з гетьманом в початках червня, він міг щось таке почути від гетьмана з деяким прибільшеннєм. Коли ж думати, що мова про присягу Ракоція в вересні, тоді треба прийняти, що повернувши з своєї весняної подорожі до гетьмана, Стефанович був знову висланий до нього в тій же справі літом, і звідомленнє писане з сеї літньої подорожі, бо з тексту не видно, щоб Стефанович тоді довго просидів в Чигрині.

4) qiud ad ipsas praesiari (praestare?) velit, місце зіпсоване, перекладаю на здогад.

5) Білгород. ст. 386 л. 367.

6) Тамже л. 783, без дати-але результатом сеї одписки було поясненнє царського уряду з 17 грудня, що з огляду на перемирє з Польщею транспортів стримувати не треба, і гетьманові про се не писати-тамже с. 685.

7) Книги польського двору москов. польського фонду, кн. 88 л. 547-9 і 598-9 (звідомленнє місії Одоєвского).

8) Тамже кн. 90 л. 57.

9) Акты ЮЗР. III. с. 599 (лєґенда невірна), дата: в Чигрині 13 марта.











Попередня     ТОМ IX     Розділ XI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XI. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.