[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XI. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ XI     Наступна

ПРОТЕКТОРАТ НЕЧАЯ НАД ШЛЯХТОЮ НОВГОРОДСЬКОГО ВОЄВОДСТВА, ОБСАДЖЕННЄ БУЗЬКОЇ І ДНІПРОВСЬКОЇ ДОРОГИ ДЛЯ СТИКУ З ПРУСІЄЮ Й ШВЕЦІЄЮ, УНІВЕРСАЛИ ГЕТЬМАНА ДО ЗАХ.-УКР. ЛЮДНОСТИ З НАГОДИ ЕКСПЕДИЦІЇ ЖДАНОВИЧА 31 ГРУДНЯ, “СТАРОБИХІВСЬКИЙ ПОРТ” — ГЕТЬМАНСЬКИЙ УНІВЕРСАЛ 15 БЕРЕЗНЯ. КОЗАЦЬКІ ПОРАДИ БІЛОРУСЬКІЙ ШЛЯХТІ НЕ ТРИМАТИСЯ ЦАРЯ, А ПІДДАВАТИСЬ ГЕТЬМАНОВІ, СПРАВИ КОТЛА І ДЕРИГЛАЗА.

Тепер от цікаво одмітити, що по тім як гетьман прийняв під свій протекторат Слуцьке князівство, Козаччина — може й не без порозуміння з Радивилами, в інтересах забезпечення їх володінь від Московських претензій, стала охоплювати їх з півночи своїми займанщинами. Початок положив ще Золотаренко, з порічь Сожи й Дніпра силкуючися поширити своє володіннє в поріччях Березини і Свислочи. Тепер, літом 1656 р. очевидно не припадково чуємо скарги про козацьке бушуваннє в Борисівськім повіті, на середній Березині, і в Минскім повіті — на горішній Птичи. А з кінцем року піднялася буча з приводу козацької експанзії в Новгородськім воєводстві, в безпосереднім сусідстві Копиля і Несвижа. Нечай, що правда заявляв, що він і козаки тут ні причім і бється між собою сама шляхта називаючи себе його козаками. Але в самих тих писаннях, котрі він мусів видавати на домаганнє польської шляхти (правдоподібно підтриманої в своїх претензіях також і московською адміністрацією — з огляду на перемирє), знайдемо доволі ясні вказівки, що Козаччина в дійсности не була непричетною до сього руху. Так на Різдво депутація новгородської шляхти добула від Нечая такі два документи, вписані до книг ґродських Новгородського воєводства ¹):

“Іван Нечай, полковник є. ц. в-ва войска Запорозкого, всим в-обец, а особъливе паном сотникомъ, осауломъ, атаманомъ и всему товарыству в пулъку моєм знайдуючым ся до ведомости доношу, ижъ зашла ²) овъде скарга од их млстей панов обывателей воєводства Новгородского, же разные своволники под тытулом войска Запорозкого а пулку моєго купы своволныє за Немном на розных местъцах збирают и незносные крывды людям невинънымъ чинятъ — через которыхъ сваволников войско Запорозкоє великую неславу поноситъ. Зачым з владзы ураду моєго даю моц и позваляю таковых сваволников яко непрыятелев зносит(ь), а людей пулку моєго упоминаю и под срокгим каранєм розказую, абы нихъто не важылъ ся наймнейшоє крывды чынит(ь) ихъ млстям паном обывателем воєводства Новгородского, под срокгимъ на горле войсковым каранєм. А для лепъшоє важъности тотъ мой универсал выдалем, — писан у Чаусахъ дня двадцат четвертого декабря року 1656”.

А далі такі “пункти”, списані вже польською мовою й підписані рукою Нечая і стверджені його печатю (подаю їх в дещо систематичнішім вигляді — в ориґіналі вони

списані, як то кажуть, “на коліні”):

“Відповідь на прохання ї. м. панів обивателів воєводства Новгородського, занесені через п. Лядинского, дана від мене Івана Нечая полковника війська й. ц. в. Запорозького. Перше — на жаданнє ї. м. п. обивателів висилаю сотника мого полку п. Івана Миткевича і з ним трьох товариства ³), а саме: пана Бушму, пана Форощу і пана Самійла Круковського, що мають там справуватись згідно з інформацією від мене даною. Друге — пану Станішевскому ⁴) визначаю час і місце — 12 лютого в Чаусах. Третє — наказав я вчинити справедливість усім покривдженим, де що покажеться — пильнуючи, щоб усе відповідало слушности, в тім й. м. п. Міржевскому і п. Дибовскому дати справедливість на винних. Четверте — всім панам сотникам і товариству мого полку заборонити під горлом, аби не важилися (посилати) жадних чат і людей не затягали. Пяте — всім панам шляхті і всякого стану людям має бути вільний переїзд — чи до маєтностей своїх чи хто куди хоче з усякими товарами. Шосте — всякі купи, які б де небудь були під титулом війська Запорозького, а полку мого — взявши людей від п. Мурашки з поміччю воєводства Новгородського зносити і суворо карати, хочби й на горло. Сьоме — коли б кому не досить було з тої справедливости, тоді термін ї. м. п. обивателям дня 22 лютого за старим калєндарем, і я сам обіцяю чинити справедливість як над п. Станішевским, так і над иншими. Восьме — доходити справедливости у п. обивателів за забитого козака мого полку. Девяте — тих козаків що з Цєхановичом забрано до Несвижа, допевнятися щоб їх визволено, і тоді зараз їх карати відповідно до вчинків, хоч би й горлом, тільки допитатись, за що і з якої причини їx забрано до вязниці. Девяте і останнє — з людьми й. цар. м., з усіми обивателями воєв. Новгородського і з тими що прибувають з ріжних країв жити в згоді й любови братерській, не даючи ніякої оказії до неприязни, при тім послуги свої й. м. п. обивателям воєв. Новгор. офірувати і на взаєм просити зичливости для війська Запорізького, запевняючи лицарським словом, що від війська Запорізького найменшої оказії до незгоди не буде подано — аби тільки самі ї. м. були терпеливі і жадної оказії до неприязни не подавали”.

З сих резолюцій ясно видко, що фактично Козаччина доволі розгосподарилася в Новгородськім воєводстві. Єсть там сотник Мурашка з козацькими силами; “сотники і товариство” затягають людей в козацтво; якихось козаків поарештовано на території воєводства і забрано до Несвижа; від козаків шляхті трудно стало їздити навіть з власних маєтків, возити товари і т. д., і Нечай кінець кінцем не обіцяє ні вивести козаків, ні посилати їх туди, а тільки — пильнувати згідливого пожиття всіх трьох сторін: польської, московської і козацької.

Се був момент після воєнної конвенції України з Семигородом і волоськими князівствами (а фактично і з Шведами) і постанови про висилку козацького корпуса, під проводом Ждановича, до Польщі для її розділу між союзниками — при чім усю східню частину “до Висли” хотів забрати козацький уряд, і питаннє засвоєння й обсадження козацьким військом сих земель стало особливо актуальним. Приєднаннє Західнє-українських земель, обсадженнє бузької й дніпровської дороги на північ для стику з пруськими й шведськими володіннями, поширеннє Сіверської козаччини на північ і північний захід (формуваннє Стародубського і “Білоруського” полку) все се поставило на черзі ріжні стратеґичні, організаційні й адміністраційні питання. В звязку з ними мабуть ото й їздив Нечай до Чигрина в лютім 1657 р. Не ясно, чи в сей мент йому вже нарешті вдалося взяти до своїх рук сей каторжний “курник” — Старий Бихів, що паралізував сю козацьку експанзію. 9 (19) березня в листі до львівського маґістрату гетьман уже ставив їм перед очі “бихівську фортуну”, і в момент виїзду Нечая капітуляція могла вже статись — або бути річчю передрішеною. Може бути що Нечай хотів саме порадитися з гетьманом і писарем що до форми сеї капітуляції: пізніше Виговський підчеркував, що Бихівці присягли на те, що “ніколи тої фортеці кому иншому не піддадуть, але по-вік при війську Запорізькому оную заховати мають” ⁵), і се власне та формула, яка була висунена гетьманським урядом для сеї козацької експансії в той мент. Висилаючи Ждановича на захід, гетьман розіслав такого універсала: “Б. Хмельницький гетьманъ з войскомъ є. ц. в. Запорозскимъ — всемъ в-обецъ и кождому з-особна, кому о томъ ведати належить, вселякого стану и конъдыцыи людемъ, кому тулко сеє наше показано будеть писаньє, до ведомости доносимъ, ижъ мы посылаючы войска нашы Запорозскиє, жебы ся злучили з войсками князя є. м. семиградского и тамъ шлы где онымъ указано, теды упевняємъ ласкою нашою, же хтоколвекъ горнути се маєть до войска Запорозского, абы найменьшоє крывды не мЂлъ ни од кого, и нозначоный высланый наместникъ нашъ того постерегати маєтъ, жебы никому утяженья не було, хто пры ласце нашои и войску Запорозскомъ зостават(ь) будеть. Спротывных тежъ и войску Запорозскому не зычливых и не прЂличных (!) росказали смо громить. — Счо илачей не маєт быть над росказаніє наше. Данъ в ЧигирынЂ 31 декабря 1656 ⁶). t

Як бачимо, разом з операційним корпусом Ждановича розсилалися гетьманські намістники, що мали приводити місцеву людність під владу і зверхність гетьмана. Як видно з пізніших документів, вони мали заміняти собою польських управителів-воєводів і старост, переймаючи на себе їх функції, охороняти людність від військової і всякої иншої своєволі і підтримувати лад і порядок. Така ж акція, очевидно, мусіла розвинутись і в північних, білоруських аннексах, в звязку з загальними завданнями нової українсько-шведсько-семигородської ліґи. Козаччина поширювала свою територію, закріпляла її своїми залогами, волею і неволею переводила місцеву боєздатну людність в козацтво, приводила під свій протекторат шляхту і міста і при першій нагоді готовилася виполошити відси Москву з її претенсіями так само як і Польщу, і перетворити все в замкнене козацьке володіннє, оперте о Карпати і Балтик, звязане з новими союзними державами — Швецією і Прусією. Одержавши відомість про підданнє Старого Бихова Запорізькому війську український уряд видав такий цікавий універсал — недавно віднайдений І. П. Крипякевичем:

“Богданъ ХмЂльницкий гетманъ з войскомъ его царского велич. Запорозскимъ. Всъмъ вобець и кождому з-особна, кому о томъ вЂдати належитъ, меновите п. пувковникомъ, асавуломъ, сотником, атаманомъ и всей старшинЂ и черни Войска Запорозкого и вшелякого стану свЂцкого в местах, местечкахъ преложоным людемъ доносимъ до вЂдомости тымъ нашимъ писанемъ, и кому толко показано будетъ: іжь з волЂ божое упаметавши се шляхта, месчане и вси обивателЂ Старого Быхова цале и вЂрне поддали се под владзу и протекцию нашу и присегу виконали нам, же нЂгды южь нЂкому иншому тоєй фортеци не подадут, але по вЂкъ при Войску Запорозкомъ оную заховати мают. Видечи мы южь их щирую вЂрность, позволили смо купцомъ и мещаномъ києвскимъ — поневажъ портъ сотворил се — вгору люб самым ити, люб своих факторовъ посылат(ь) до Быхова и где колвекъ залоги нашЂ зстают, а вшелякими легкумЂнами и купецкими речами сухим путем и водою, як хто может. Пилно теды жадаєм и приказуемъ, жебы без вшелякого задержаня и гамованя всюди пропусчано так самыхъ, яко и факторовъ ихъ, мыт жадныхъ торговых и подачок абы у нихь не витягано, ведлугъ давныхъ привилеєв от королей наданихъ. А хто спротивныи был волЂ нашой и дороги тоєє имъ зборонял и мыто витягал, таковый кождый за найменшою скаргою срокго от нас караный будетъ, — іначей не чинечи. Дан в ЧигиринЂ 15 марца 1657 Богданъ Хмельницкий рука власна ⁷).

Судячи з того, що знаємо, київська громада не мала часу порушити сю справу з власної ініціятиви. Гетьманський уряд властиво давав їй від себе дорученнє занятись орґанізацією торговельного звязку з Ст. Биховом, і через Ст. Бихів з усею окупованою країною Горішнього Дніпра, — використовуючи, очевидно, тутешні торговельні шляхи до Балтійського моря. Коли се ми зіставимо з попередніми відомостями про торговельні звязки з Слуцьком, з тим що ми чули про шведські пляни бузького і горішнє-дніпровського торговельного звязку, з плянами торгу чорноморського (плян торговельного договору з Туреччиною, хронольоґічно й річево звязаний з сими шведськими плянами — котрих в обох випадках головним інспіратором був очевидно Немирич) — перед нами вирисується доволі ясно загальний образ (бідний деталями, але безсумнівний в головнім) сеї нової козацької експанзії та її увязки з новою ліґою.

Що з сього приводу балакалось, які перспективи українсько-московського конфлікту, війни і завоювань висувались перед очима козацької старшини, польської і української шляхти і міщанства на тлі сих плянів об'єднання українських і білоруських земель і утворення великої Українсько-білоруської держави, до певної міри можуть ілюструвати дві справи з приводу “зрадницьких балачок” про пляни Хмельницького. Перша виникла в обстанові конфлікту з Нечаєм літом 1656 р.

В серпні доніс цареві шкловський воєвода Яковлев про непевні річи, що говорив про гетьмана й військо сотник Нечаєвого полку Котел полковникові Самійлові Тихоновецькому. Бувши разом у Яковлева спитав сей Котел Тихоновецького: “Куди їдеш?” Тихоновецький відповів: “Їду до государя в полк”. Котел на се сказав йому: “Чекай, я тебе остережу в одній справі” ⁸). Потім зійшовшися з ним знову, викликав його з хати на подвірє й сказав: “Ніяк не думай їхати до государя! Государь пішов до Пскова, а король польський замирився з Шведом, і козаки зістаються при королі: посли цісаря християнського і богатьох королів помирили з козаками короля (польського очевидно), а котрі люде повиїздили (з Польщі) на государеве імя, тих усіх будуть стинати ⁹). Тоді зараз покажеться, яке то військо прийде на государя — козаків, польського короля й инших королів — що ні здумати ні зміркувати!” Козак Филип, що з ним приїхав, а був війтом у Переймі, також сказав Тихоновецькому: “Я тебе за твій хліб і сіль остерігаю: не їдь до государя в полки! Той козак Бородавка, що їде з моїм шурином від Хмельницького в двадцяти конях нібито в посольстві до государя, — їде не для посольства, а на те щоб провідати, скільки війська з государем, і де він стоїть. А що потім буде, сам побачиш”. І додав: “Для бога, стережись того!”

Тихоновецький не надумав нічого кращого, як офіціяльно переказати воєводі всі сі, дуже неясні, повні недоговорень натяки (я старавсь їx переказати можливо зрозуміло). Воєвода списав офіціяльний протокол ¹⁰) і переслав цареві. Котла посадив під варту, Филип утік до Чаусів. Царський уряд був видимо збентежений такою дурною пригодою, з котрою незнати було що робити. Котла наказано відставити “тайним обычаем ночью” під Старий Бихів до Хованского, щоб той передав його Нечаєві, запевнивши при тім, що цар зовсім не вірить сим наклепам на Хмельницького, нібто він змовляється з польським королем на царя. Виписано окрему грамоту такого змісту до Нечая і до гетьмана — Хованский мав її переслати Нечаєві з своїм дворянином, що мав відставити Котла до гетьмана, а Филипа Нечай мав постаратись відшукати і теж відставити до гетьмана. Цар докладно описував в своїй грамоті весь інцидент, запевняв гетьмана, що ні трохи не вірить сим балачкам, і наказував йому “учинить Котлу и Филипу наказаніе по своим правам, чтоб иным не повадно было такихъ воровскихъ смутныхъ и затЂйныхъ речей говорить” ¹¹).

Гетьман відповів на се таким листом: “Писав єси, твоє цар. вел., в своїй царській грамоті до нас про Івана Котла і Филипа, буцімто вони, а головно Іван Котел говорив перед Самуйлом Тихоновецьким у Шклові непристойні речі — нібито ми з усім військом Запорізьким з королем польським маємо помиритись і від твоєї високої і кріпкої руки відступити. Ми ж з всім військом тв. цар. вел. Запорізким і з усім православним народом Російським як раз присягли тобі єдиному православному на землі цареві вірно служити, так від тебе відступати ніколи не мислимо й не хочемо. А твоє цар. вел. покірно просимо: пустим словам і фальшивому наклепові не зволь вірити! Бо є багато таких, що такими порожніми словами й невірними вістками хочуть тільки прислужитися тв. цар. вел. Того Івана за його неправду полковник Нечай післав був до нас, і він був би від нас суворо покараний, але в дорозі, в Гомлі, він помер, сповідавшись і запричастившись — як ми мали відомість. Филипа веліли ми привести до нас, і він також дістане відповідну кару. Твоє ж цар. вел. ще раз просимо, низько чолом бючи: не вірь неправедним і маловірним словам про нас — бо ми з усім православним... (кінця нема) ¹²).

Друга анальоґічна справа виникла літом 1657 року. Смоленський шляхтич Яків Оловенецький, що називав себе Нечаєвим братом — в-перших, розповів в червні смоленському воєводі такі зрадницькі балачки Нечаєвого сотника Гаврила Дериглаза. Провівши з Смоленська до Борисова боярина Вас. Б. Шереметева, повертав він з сим сотником і в дорозі підчас почастунку почав той Оловенецькому радити, щоб переїхав з Смоленська до Чаусів. На запитаннє Оловенецького чому він уважає се за краще Дериглаз сказав: “Хіба не знаєш, що Хмельницький з'єднався з Турками, Кримцями, Шведами, Ракоцієм, Волохами, Мунтянами і з коронним військом, хочуть посадити на польськім королівстві Ракоція, а потім підуть війною на цареві городи — аж до Москви; а що цар жалує козаків соболями, тим їх не удобрить!” Оловенецький почав доводити, що Смоленськ не легко здобути — там богато війська і армати; Дериглаз на се відповів, що козаки Смоленськ обминуть і підуть на Москву єльнинською та рославською дорогою, тоді ті городи що лишаться в тилу однаково попадуть під їх руку, а похід буде скоро “перед Петровим днем” ¹³).

Як бачимо, се було доволі близьке повтореннє торішніх осторог Котла. Одно й друге конкретизувалося в порадах переїзжій шляхті” краще бути під зверхністю гетьмана ніж царя; Оловенецький, роблячи свій донос воєводам, взявся поїхати до Нечая і розвідатися що єсть під тим — користаючи з свого свояцтва з Нечаєм. Але що там довідавсь, і чи повернув з сеї розвідки, лишається невідомим.

Примітки

¹) Акты изл. виленскою комиссиею, т. 34 ч. 81 і 83. Другий документ без дати, але що був внесений до книг разом з першим, тим самим Самійлом Лядинским, що згадується в пунктах Нечая як представник новгородської шляхти, то можна прийняти за певно, що “пункти” дані були разом з універсалом, того самого дня, або в тих же днях.

²) В друк.: зошла.

³) trzech towarzystwa.

⁴) З дальших слів видко, що Станішевский був обжалований шляхтою, себто був одним з шляхтичів, що пристав до Нечаєвої Козаччини і наприкрився новгородській шляхті.

⁵) ркп. Чортирийських 3776 — у Липинського, Україна на переломі с. 319.

⁶) Акты изд. вилен. ком. т. 34 ч. 82.

⁷) Записки тов. Шевченка 147 с. 75, з ориґіналу, також у замітці того ж Крипякевича “Вольний порт у Старім Бихові”, Науковий Збірник за рік 1929 (коментар).

⁸) “Дай мне сроку — постерегу тебе в одной мЂре”.

⁹) В сім очевидно й осторога: Тихоновецький, видима річ, належав до тих, що “перейшли на царське імя”, тому Котел і Филип й остерігали його, щоб не їхав до царського війська: Поляки з козаками діставши до рук таких “переїзжих”, будуть їx стинати.

¹⁰) Стовбець Малоросийського приказу ч. 5831/20, л. 61-3, ориґінал, підпис Тихоновецького по польськи.

¹¹) Царські грамоти до Хованского, Нечая і Хмельницького з днів 15 і 16 с. с. серпня, “Коканауз, в Инфлянтех”, брульони тамже с. 64-77.

¹²) Видано в Сборнику київ. ком. І с. 71, з помітою, що привезено сього листа від Хованского з-під Старого Бихова октобра 2 (друга цифра вирвана).

¹³) Польські справи 1657 року ст. I, ненум.

Попередня     ТОМ IX     Розділ XI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XI. Стор. 8.]