Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XI. Стор. 17.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ XI     Наступна





ДИПЛЬОМАТИЧНІ СПРАВИ В СІЧНІ-ЛЮТІМ: ПРИЇЗД ЛОПУХИНА, ІНФОРМАЦІЇ ГЕТЬМАНА, ОСТОРОГИ ВІД ПОЛЯКІВ, ПОЯСНЕННЯ ПОХОДУ ЖДАНОВИЧА, ЛИСТ ДО ЦАРЯ 19 СІЧНЯ.



Саме в розпалі козацької мобілізації до походу на Польщу мало приємним свідком її з'явився згаданий Абрам Лопухин 1). Висланий з дорученнєм лагодити козацьке невдоволеннє з московського порозуміння з Поляками, він цілком несподівано для себе і для московського уряду наскочив в дорозі на похід козацьких полків під Білу Церкву, на війну з Польщею. Цікаво, що київські воєводи, очевидно, не мали про се ніякого поняття; маючи своїм обовязком слідити за тим що діялось на Україні вони фактично жили тільки тим, що припадком попадало до їх “с'езжей избы”, і всі їх інформації мали наскрізь випадковий характер. Московські післанці мали з сього погляду більше можливостей, і Лопухин певно не пропустив нагоди розпитатися про мету сеї мобілізації. Але те що він довідався в дорозі, для нас пропало, й лишилося тільки дещо з того, що він говорив і чув про се в Чигрині.

Він приїхав туди на Голодну Кутю, 15 н. с. січня. Стрічав його ґенеральний осавул Іван Ковалевський, і того ж дня гетьман — загодя попереджений про його приїзд, дав йому першу авдієнцію. Лопухин передав царського листа (тексту не маємо), дарунки гетьманові — доволі скромні: два сорока соболів; призначене для Виговського видано “иншим часом”, секретно. Всякі розмови гетьман відложив на пізніше; з огляду на піст і кутю, очевидно, не просив до обіду.

“Розговори” велись на другій авдієнції, по Йордані, 17 н. с. Посла приймав тільки гетьман з писарем. Лопухин насамперед переказав “милостиву похвалу” від царя за присланий з Кикиним текст договору з Ракоцієм і воєводами молдавським і волоським: цар не висловлювався против сього договору, навпаки — висловляв побажаннє, щоб гетьман далі підтримував зносини з Ракоцієм і воєводами та сповіщав царя, що вони будуть писати. Під сю хвилю жадав від гетьмана писаної реляції про хана і його політику, також про відносини між Ракоцієм і воєводами, і кого вони будуть підтримувати (очевидно в Польщі), і як саме — чи військом чи грошима?

Гетьман пообіцяв давати інформації; про хана оповів, що той ладиться до походу на весну, але невідомо куди саме. Між Ракоцієм і воєводами відносини добрі. Пізніше Лопухин розпитував гетьмана за посольство Волкова, що поїхав через Україну до Ракоція: коли його гетьман відправив і чи не чув про його дальшу долю.

Далі темою розмови були відносини до Польщі: цар запевняв, що він замириться з Польщею тільки в такім разі, коли Поляки виконають всі бажання царя, і не може бути мови про те, аби цар від України відступився — Лопухин говорив згідно з даним йому наказом, наведеним вище (с. 1256) про висилку козацьких послів на сойм разом з московськими, про границю з Польщею, про виленську комісію. Гетьман відповідав незвичайно стримано, замкнувся що називається. Послів на сойм “людей добрих і знатних”, обіцяв вислати, але на запитаннє — кого саме; відповів, що мусить про се порадитися з старшиною. В справі границі здавався на волю государя — йому мовляв відомо, де межа козацьких городів з коронними 2). На виправдання свого скептицизму в справі виленських переговорів завважив, що король не раз уже присягав і козакам і цареві, та ніколи не дотримав присяги. На се Лопухин відповів доволі довгою, але мало переконуючою реплікою, що цар покладається на бога — що той покарає його неприятелів, коли вони присяги не дотримають, і він їм в такім разі вірити більше не буде.

Гетьман тоді сказав: “Прислали нам приятелі з Польщі листи, як то кн. Одоєвский з товарищами в своїм посольстві поступалися нами, військом Запорізьким, польському королеві перед його комісарами. Але ми тим листам не віримо: віримо тому, що вел. государ переказує до нас через тебе і у всім на нього покладаємось” 3). В відповідь на нові запевнення посла, гетьман і писар встали і повторили свою деклярацію довіри цареві, з побажаннями йому всяких успіхів над ворогами (не наводжу її, бо передана вона в шабльонних канцелярських виразах московських, які не лишили ніякого ориґінального кольориту).

Розмова поновилася другого дня, 18. н. с., і гетьман з писарем знову наказували Лопухину запевнити царя в їх повній льояльности. По сих запевненнях Лопухин став розпитувати гетьмана і писаря про козацький похід, що він спостеріг у дорозі: “Як я їхав козацькими (черкаськими) городами, і з богатьох городів і місточок ідуть козаки, а як я їх питав, куди йдуть, відповідали: “Йдемо на службу під Білу Церкву”.

Попереднього дня — зазначує в звідомленню Лопухин, він зібрав деякі відомости (від Виговського очевидно, ім'я пропало) — сказав йому, що попереднього року були шведські посли, пробули три дні і були відправлені, але гетьман з ними своїх послів не посилав; потім були посли венгерські, волоські й мунтянські, і волоських та мунтянських відправлено скоро, а венгерські (Ракоцієві), видно, зіставалися довше і з ними “після Миколиного дня” (18 грудня) поїхав Антін Жданович, а з Ждановичем мають іти полки: Київський 4), Переяславський і Білоцерківський — мають сходитися під Білою Церквою, і там же мають зібратися “охотники”. Тепер на сю тему Лопухин хотів дістати офіціяльні пояснення від гетьмана. Але гетьман і писар не відкрили дійсної мети походу, а заслонилися пограничними зачіпками з Поляками:

“15 грудня 5) стало нам відомо, що Ляхи напали на городи Черніївці і Калюс 6), вирубали людей і майно забрали, і ми післали полковника київського Антона Ждановича з полком (Київським очевидно), та ще полк Білоцерківський і Переяславський, і богато охотників пішло, і ми їм веліли стати в козацьких городах на границі від Ляхів, і коли Ляхи їх зачеплять і будуть пустошити козацькі городи, він (Антін) буде з Ляхами битись; а збирати Антонові веліли ми всі полки під Білою Церквою”.

При тім гетьман в такім світлі представив похід Ракоція на Польщу — виразно відділивши його від експедиції Ждановича. Ракоцій змовившися з воєводою молдавським і мунтянським пішов на Яна-Казимира; 22 січня (с. с.) вони мають зійтися з Ляхами (прихильниками Ракоція). Робить се Ракоцій в порозумінню з шведським королем, своїм союзником і свояком; коронний маршалок Любомірский просив Ракоція не чіпати його маєтностей, обіцяв йому за се віддячити. А Ян-Казимир тепер в Ґданську, і шведський король пішов на Ґданськ. Ян-Казимир веде переговори з царем про замиреннє, а сам післав ксьондза до султана, перебравши за черця (православного очевидно) — буде він намовляти султана, щоб наступив на козаків, обіцяє йому за те Ян-Казимир вічну данину. “Ми післали на Волощину щоб про все се розвідати, і як дістанемо відомости, зараз пришлемо з умисним післанцем вел. государеві”.

Додав ще про цісаря: він виступає посередником перед царем, а сам безнастанно помагає Янові-Казимирові.

Писар пригадав, що гетьманські посли ті що були в Вильні — “Григорій Гинмар 7) з товаришами”, не одержали від московських уповажених ніякого звідомлення про ухвали комісії коли їх відправляли до гетьмана; те що гетьман знає про всі ухвали, знає з листів отриманих з Польщі від приятелів — і тепер Виговський пересилає їх цареві 8).

В сепаратнії розмові Виговський оповів Лопухину, що Ракоцій доручив йому намовляти гетьмана виступити посередником між царем і шведським королем, щоб їх помирити; Виговський просить дати се знати цареві, коли б була на те нагода. Також переказує йому дещо про Старий Бихів.

Другого дня, 19 н. с., гетьман відправив Лопухина з грамотою до царя; в ній повторяв запевнення своєї вірности й готовости служити, а далі подавав такі відомости:

Султан турецький велів усім ордам бути готовими на війну. Козацькі посли повернулися з Криму, теж привезли відомість, що вже третій наказ вийшов від хана, аби всі орди були готові, тільки не знати, куди мають іти; “дехто каже, що похваляються йти на тутешні українні, і на инші пограничні волости”, тому цар мусить показати велику обережність на пограничу, бо звичайно Татари де-инде чутку пускають, а де-инде бють.

“Ляхи своїх старих хитрощів і неправд не хочуть лишити: уже після з'їзду (виленського), випавши з Камінця вирубали город Калюс 9) і на инших місцях, коло Бару не мало християн побили. А тепер знову в Пинськім повіті монастирі попалили, православного архимандрита лещинського отця Йосифа замалим не вбили, а ченців його таки всіх побили на смерть, тільки сам він ледви втік, за помічю божою. Також по иншим місцям чинять християнам (православним) ріжні кривди, і нашу православну віру зневажають. І ми видівши такі їх неправди вже почали збирати військо до пограничних людей: кільком полкам веліли рушитися против них” 10).

Все се робить таке вражіннє, що поставивши на карту спільний з Ракоцієм похід на Польщу, гетьман і його однодумці старалися притишити всякі можливі непорозуміння і розходження з Москвою, щоб не сполошити сього пляну.








Примітки


1) Акти посольства в Актах Ю. З. Р. VIII с. 385 дд. — на жаль з копії сильно знищеної.

2) Текст звідомлення в сім місці неясний.

3) Копія в сим місці сильно потерпіла, і текст не дуже ясний, але в головнім зміст не викликає сумнівів — Акты ЮЗР. VIII с. 392.

4) Се ім'я пропало, але його можна зміркувати з розмови 18 січня, с. 393.

5) імя місяця пропало, але очевидно, що се грудень.

6) Були може названі ще якісь містечка, але се місце зіпсоване; замісць Калюса в друкованім Кальник, але судячи з листу гетьмана (нижче), треба думати, що се Калюс. “Чернецы” мб. Черніївці.

7) так надруковано, але викликає сумніви.

8) Ся частина звідомлення знищена до непізнання, я приблизно реставрую зміст, наскільки можна його відгадати.

9) Надрук.: На Люз.

10) Акты VIII с. 392-5.











Попередня     ТОМ IX     Розділ XI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XI. Стор. 17.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.