Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XI. Стор. 21.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ XI     Наступна





УЖИТОК ЗРОБЛЕНИЙ ГЕТЬМАНОМ З СЬОГО ПОСЕРЕДНИЦТВА-ПОСОЛЬСТВО КАПУСТИ ДО ЦАРГОРОДУ Й ІНФОРМАЦІЇ МОСКОВСЬКОМУ ПОСЛОВІ КИКИНУ. МОСКОВСЬКІ ЗАХОДИ-ПОСОЛЬСТВО КИКИНА ДО ГЕТЬМАНА І МИТРОПОЛИТА, ЧУТКИ ПРО СМЕРТЕЛЬНУ НЕДУГУ ГЕТЬМАНА Й ПИТАННЄ НАСТУПСТВА, ДОРУЧЕННЄ МИТРОПОЛИТОВІ ЗАСПОКОЮВАТИ СТАРШИНУ, ЗАПОВІДАЄТЬСЯ ВІЙНА З ПОЛЬЩЕЮ; ЯК МОСКВА ХОЧЕ ДЛЯ СЕБЕ ВИКОРИСТАТИ ПОХІД РАКОЦІЯ-ЖДАНОВИЧА. ЛИСТ ГЕТЬМАНА ЦАРЕВІ ВИСЛАНИЙ З КИКИНИМ, ЙОГО ІНФОРМАЦІЇ І ПОЯСНЕННЯ, ВИПРАВДАННЯ ПОХОДУ ЖДАНОВИЧА. ПОЛЯКИ ДИСКРЕДИТУЮТЬ ГЕТЬМАНА І ЙОГО ІНФОРМАЦІЇ ПЕРЕД МОСКОВСЬКИМ УРЯДОМ. ЗАХОДИ УКРАЇНСЬКІ: ДИПЛОМАТИЧНИЙ ТУРНІР В ЦАРГОРОДІ В ТРАВНІ, КОЗАЦЬКІ ПОСЛИ У ХАНА В КВІТНІ-ТРАВНІ, СИЛКУВАННЯ ВІДВЕРНУТИ ХАНА ВІД ПОМОЧИ ПОЛЬЩІ, СТРАТЕҐІЧНІ ЗАХОДИ ДЛЯ УТРУДНЕННЯ СЬОГО ПОХОДУ.



Бідні цісарці, очевидно, прийняли за чисту монету приємні для них запевнення, що відповідь на листи такого голови всього християнства, яким вони уявляли цісаря, а гетьман з старшиною їм у тім притакували, — зовсім не те що відправа якого небудь иншого посольства, і вимагає особливого обміркування. Гетьман же з писарем затримавши їх майже на три місяці, зручно використовували се сенсаційне, але в ґрунті річи мало актуальне посольство, щоб шахувати ним всякі натиски на козацький уряд, щоб він відстав від против-польських операцій шведських та семигородських 1).

Гетьман вислав до Царгорода тільки що згаданого Лавріна Капусту, щоб зашахувати польські посольства до султана і хана. Посол мав між иншим розповісти, що до гетьмана прибули посли від цісаря і польського короля, і підтримуючи себе навзаєм в переговорах з гетьманом, намовляють його приступити до против-турецької ліґи і воювати турецькі краї. Але гетьман не тільки не піддався на їх намови, а велів їх зараз же арештувати, як ворогів султана-козацького протектора, і коли собі султан того бажає-готов зараз же прислати їх голови до Царгороду. Так доносив цісарський резідент в Царгороді, Реніґер, після офіціяльної авдієнції козацького посольства у султана 2). Я далі ще повернуся до сього посольства. Тепер тільки хочу пояснити, що хоч у цісарській інструкції Парчевичу нічого не доручалося в сій справі, і в звідомленню цісарському дворові про се нічого не згадується, він і Маріянович, очевидно, вели з гетьманом і його канцлєром балачки на сю тему, коли не з ініціятиви цісарського і польського двору 3), то венецького уряду. Я вище висловив здогад, що Парчевич фактично працював мабуть весь сей час для венецького уряду, уряджуючи від часу до часу маніфестації і відклики балканських християн до ріжних европейських дворів, і тепер виїзджаючи з Відня на Україну мав конференцію з венецьким послом і обіцяв послужити інтересам Венеції. Представити гетьманові, які користні обставини мають тепер козаки для того щоб напасти отремо на Турецькі землі і збогатитися там здобичею. Туреччина не може противставити їм ніяких сил під сю хвилю, а Польща також не буде нічого против сього мати, бо-поясняв венецький посол Парчевичеві- на випадок замирення нема для неї нічого зручнішого як замішати козаків-нарід неспокійний 4)-в війну з Туреччиною 5). Сю обіцянку Парчевич з Маріяновичом сповнили і дали тим влучну зброю гетьманові і против цісарського двору і против польського.

Царському послові, що приїхав в середині березня з новими поясненнями і заспокоєннями від царя на тему польсько-московських переговорів: що Москва не думає віддавати України Полякам, і військо Зап. повинне зіставатися спокійним і в ніякім разі не приставати до Ракоція і Шведів, — гетьман теж передав документи привезені Парчевичом і Бєньовским. Представив їх місію можливо яскравою ілюстрацією фальшивої політики польського двору, що дурить Москву приязними заявами і обіцянками не маючи ніякого заміру їх сповнити і здійснити, і удокументував се тими листами.

На жаль в нашім розпорядженню все ще дуже мало таких матеріялів, які б безпосереднє походили з сього цікавого моменту української політики, що дійшла була верхів своїх державних і національних аспірацій, а найбільше-верхів тих дипльоматичних хитрощів, що у всіх часах і у всіх народів вважалися верхом державного мистецтва політичної зручности, і виявила незвичайну енерґію і хист-часом політичний, а часом політиканський. Найцікавішим документальним відзеркаленнєм дипльоматії гетьманського уряду в сім моменті зістається його лист до царя, висланий в 20-х днях березня н. с. з царським послом, стольником Василем Кикиним. Сей звісний уже нам спеціяліст в українських справах був знову післаний від царя в місяці лютім, потім як повернувся від гетьмана Абрам Лопухин і привіз від нього листа і копії виленських статей, присланих гетьманові з Польщі.

В родиннім архиві Кикина заховалася простора інструкція дана послові 17 (27) лютого-вона добре знайомить з завданнями сеї місії 6). Насамперед мав він побачитися в Київі з митрополитом і поговорити з ним з приводу його розмов, що він мав 18 (28) січня з київським воєводою А. В. Бутурлиним і його товаришами. Митрополит згадав про пункти виленської комісії прислані йому від гетьмана (очевидно ті самі, що гетьман дав Лопухину); з приводу висловленого там з польської сторони наміру старатися про поєднаннє церков, митрополит висловив побоюваннє своє і всього духовенства, щоб Ляхи не повели тепер ще більшого натиску на православну віру і не винищили її на Україні 7). Кикин мав заявити йому царським іменем, що цар дивується, як се митрополит, бувши розумною людиною, і знаючи як Поляки, будучи людьми непевними, завсіди сіяли сварки, може вірити таким річам, що цар дасть на се згоду. Адже цар тільки задля православної віри і прийняв Україну під свою руку, і найбільше про те і дбає, щоб розширити православну віру, а унію викорінити. На Виленськім з'їзді царські посли домагалися знищення унії не тільки в в. кн. Литовськім, але і в Короні, і таке домаганнє подали на письмі. А про військо Запорізьке і всю Малоросію заявили рішучо, що вона ніколи не може бути відлучена від Московсього царства. Для переконання посилається з послом копія пунктів присланих від польських комісарів царським послам, відповіди царських послів і дещо з протоколів 8)-нехай митрополит перечитає і порівняє з тим що було йому прислане від гетьмана: там богато написано умисно щоб поріжнити з Москвою (“многое на ссору”). Нехай же митрополит і надалі таким “ссорным письмам” не вірить, і напише се гетьманові, писареві і полковникам. Бо цар хоче їх тримати у всяких вільностях “без всякого умаленья” і вони можуть бути цілком певні царської ласки.

Гетьману Кикин мав сказати на самоті, після офіціяльної передачі царського листу: те що гетьман написав у своїм листі, переданім з Лопухиним-його запевнення в вірности цареві Запорізького війська і самого гетьмана і його намір післати кілька полків на польську границю для охорони України від польських нападів-цар все “милостиво похваляє”. Але вислане гетьманом військо повинно стояти на поготові, а на польське військо не наступати, щоб не дати з царської сторони причини до порушення виленського договору. В Вильні царські посли договорилися з польськими комісарами про те щоб царя обрано на королівство Польське і в. кн. Литовське. Умовлено було, що сеї зими, в грудні або січні, король збере сойм, а перед соймом пришле до царя свого гінця, щоб цар прислав на сойм своїх великих послів. Ян-Казимир сього договору не виконав: сойму не скликав ні своєї грамоти про скликаннє сойму цареві не прислав. Коли він в скорім часі сього не виправить, цар йому того довго терпіти не буде: велить свому війську готовитись, і пришле тоді гетьманові свого указа. Тим часом про ті всі польські зачіпки і насильства над православною вірою, що гетьман виписав у своїм листі до царя, цар вислав до короля умисного гінця. Коли ж будуть які небудь нові зачіпки (задори), гетьман повинен боронити українські міста і зчаста давати цареві звідомлення (але очевидно за вищесказаним)-якої небудь зачіпної війни з Поляками не вчинати.

Про Виленську комісію гетьман і писар писали до київського воєводи Бутурлина: прислали копію виленських пактів, прислану їм від Поляків, і висловляли трівогу, що цар хоче її повернути до Польської Корони. Цар порівняв сю копію з автентичними актами і переконався, що в гетьманській копії багато написано невірно, подописувані такі річи, котрих не говорилось. Він дуже дивується, що гетьман і військо Запорізьке, користуючися великою ласкою царя 9), при тім вірять таким “смутным письмам”. Цар повідомляє гетьмана, що коли на виленських переговорах комісари заговорили були про те щоб цар відмовився від Малої Росії і війська Запорізького, то царські посли на те дуже різко (“з большим вычетом”) їм відповіли і хотіли навіть їхати геть. Кикин мав показати гетьманові копії автентичних текстів і нагадати, як то він сам бувало цареві писав, що Поляки люде неправдиві і вірити їм в ні чім не можна, — нехай же і гетьман ніяким їх “ссорным письмам” не вірить.

“Та ще гетьманові 10) й Іванові Виговському говорити: “Стало також відомо й. ц. в. що ти, гетьмане 11), з'єднався против Поляків з Ракоцієм, щоб разом над Поляками промишляти і посадити на Короні Польській Ракоція, і вел. госуд. дуже дивується, яким чином починається таке діло?

“Ще як ви били чолом в підданство й. ц. в. і зчаста присилали до нього, й. ц. в. пожалував вас і приняв під свою високу руку. Задля православної віри, а не для користи, — бо тих доходів, що перед тим збиралися на королів польських і панів, цар. вел. не велів на себе збирати: всім тим володієш ти, гетьмане! Одначе й. ц. в. стоїть за вас більше ніж за своїх прирождених одновірних християн і держить вас у своїм милостивім жалуванню згідно з своїм словом. Ви ж з клятвою обіцяли йому служити і у всім добра хотіти, і вам то треба памятати і поза ц. в.-м нікого на Корону Польську не хотіти! Коли ви Ракоцієві дали слово, що вчините його королем польським, якого добра ви в тім собі шукаєте? Ракоцій вам не одновірець, чужовірець; якого добра він вам буде бажати? Та треба вам і перед богом за неправду свою страх мати! Бог в правді помагає, а за неправду від бога кари посилаються!

“Тобі, гетьмане, і всьому війську Запорізькому добре відомо, з писання царських послів, що король Ян-Казимир і пани-рада добровільно згодилися вибрати на королівство Польське і в. кн. Литовське вел. государя нашого. Коли він буде обраним на Корону Польську государем, тоді все буде під його державою, і військо Запорізьке житиме в спокою, без усякого страху від ворогів. Ти, гетьмане, сам мусиш всяко старатися, щоб на Польському королівстві був наш вел. государ, тому що він государ благочестивий християнський” (і далі ся гадка многословно ще раз повторяється).

“Коли ж би гетьман сказав, що у нього з Ракоцієм договір, і вони записями укріпились на тім, що оден за другого стоятиме і не видасть, і за тим договором гетьман післав з свого боку кілька полків, Ракоцій також, волоський і мунтянський господар мали також прислати військо, і тепер ті війська зійшлися і пішли на польського короля, і ніяк того не можна перемінити, — Василь (Кикин) має йому говорити: “Коли ти вже то й зробив 12), всетаки попамятай сам і все військо Запорізьке велику ласку, цар. вел. і присягу свою: вірно йому служіть і щиро добра бажайте, і бога моліть, щоб господь нашого государя вивів на Корону Польську і в. кн. Литовське, і ті держави прилучив до Московського государства. Покажи тим свою вірну службу і прихильність: коли вже вчинив договір з Ракоцієм і війська з обох сторін зійшлися і пішли на польського короля, то все що вони в тім поході заберуть у польського короля-визначні коронні городи, чи то по обох боках Висли, чи при угорській границі, — нехай тим володіє наш вел. государ. І щоб він був на Короні Польській і в. кн. Литовськім, а ви-одновірні православні християни-з усім військом Запорізьким і з усею Малою Росією будете у цар. вел. під одним володіннєм на віки. Аби чуючи таке об'єднаннє всі православні народи тішилися, а неприятелям християнства був би страх”.

Мав посол нагадати, як свого часу (в листопаді минулого року) гетьман говорив дякові Фомину: “Нехай государ буде на своїм пренайвищім престолі Великої, Малої і Білої Росії в Москві, а мене з військом Запорізьким пошле на своїх неприятелів- Ляхів: буде у мене війська тисяч з 300, і я сам оден упораюся з польським королем і з Ляхами, все згідно з волею царською учиню, і буде цар государем над Коруною Польською і в. кн. Литовським разом з Московським государством. От тепер, гетьмане, поступи так як говорив тоді Фомину: промишляй над Поляками і приводи до того, щоб Коруна Польська з в. кн. Литовським була під царською рукою разом з Московським государством. То благочестивій вірі було б на вічну похвалу, — і як перед тим під владою польського короля, в лядській неволі богато людей від утисків і насильства прикладалося до латинської віри, і благочестивих меншало, а римська віра через уніятство примножилась, так у царськім підданстві примножилась би православна віра”.

Виговському посол мав нагадати, що він говорив Кикину в попередній його приїзд в місяці грудні про замиреннє з Шведами: коли то цареві не буде в гнів, гетьман міг би написати до шведського короля, вказати його неправди перед царем і нарушеннє договору. З того виявилися б шведські настрої: чи відписав би король гетьманові, чи став би просити посередництва для замирення з царем? А гетьманові й війську було б дуже користно відновити попередню згоду між царем і шведським королем. Бо що польський король і Річпосполита шукає замирення з царем, то все лукавство, і присяги вони своєї не додержать: папа римський однаково їх від клятви розгрішить. Так попереднього разу говорив Виговський; так от сим разом Кикин має йому сказати, що сю пропозицію цар похваляє: нехай гетьман напише від себе шведському королеві, випише його неправди перед царем і порадить йому в тих неправдах “справитись”. На се Виговському посилається з посольського приказу виказ неправд свейського короля, щоб він їх виписав в тім листі: нехай перепише “білоруським письмом” (переложить їx собі на українське), а ориґінал поверне.

Посол має розвідатись про політичну ситуацію в Польщі і відносини з Кримом. Добре довідатися, чи козацьке військо вже зійшлося з семигородським, молдавським і мунтянським, і де саме; що діється у них з польським військом, чи послав Ракоцій військо Карлові-Ґуставові, і на що саме (против Поляків чи против Москви).

“Та ще государеві стало відомо, що гетьман дуже хорий, — тому ідучи черкаськими городами посол має розвідуватися пильно у всяких людей, яково йому, і чи єсть його хоробі полекша. Коли ж би сказали, що гетьман помер, — провідувати, кого хоче вибрати військо Запорізьке: чи писаря Ів. Виговського, чи когось иншого, чи мають післати до государя і бити чолом, кого їм государь призначить бути гетьманом 13), і чи нема між козаками якоїсь невірности” 14).

Інструкція, як бачимо, дуже інтересна. З одної сторони, московський уряд ніколи не брав іще такого прикрого тону в відносинах до гетьмана, закидаючи йому нельояльність, порушеннє присяги, страхаючи його карою божою за неправду супроти царя-сюзерена самовільний союз з Ракоцієм і підтримку його претензій на польську корону против інтересів царя. З другого боку цар давав гетьманові згоду на операції проти Польщі під умовою, щоб усі там забрані землі належали цареві. Се настільки ж трудно було здійснити (вимогати то від Ракоція, щоб він зрікся своїх здобутків у Польщі, які б йому вдалось осягнути), наскільки розминалось і з плянами українського уряду-прилучити західні українські землі до своєї території. На превеликий жаль посольське звідомленнє Кикина не заховалося, або не віднайшлось 15), і ми тільки з вищезгаданого листу гетьмана можемо міркувати, як поставився він і український уряд взагалі до сього царського “виговору” і до царських побажань. Се було в 20-х днях березня с. с.

14 березня н. с. Кикин був у Київі у митрополита 16), другого дня виїхав до гетьмана, так що мусів стати в Чигрині перед 20 березня, а 23 дістав відправу назад з таким листом гетьмана:

“Утішається весь православний нарід російський 17), що ви, вел. государ, в. ц. в., до нас зволили прислати ваше милостиве слово, і за се ми, як вірні слуги і піддані, довголітнього панування на в. ц. в. престолі і над усіми ворогами побіди щиро бажаємо.

“Ми ж бачучи неправди лядські-що вони ріжними способами против нас промишляють і богато шкоди й убийства наробили, зчаста нападаючи з Камінця й инших місць, поставили були на пограничу кілька тисяч війська для охорони пограничних городів. А потім напевно довідалися, що Ляхи підіймають ріжні землі на вас, вел. государя, і на нас: післали попереду до кримського хана Мислішевского, а тепер Ромашкевича, намовляючи його на війну з нами, і ми поміркували, що се вони витягають їх чи на ваші (московські) городи, чи на тутешні. Тому веліли війську йти туди, де вони б могли здибати тих неприятелів нашої віри-Ляхів. В той же час рушивсь на них і Ракоцій за свої кривди. Ми ж те військо посилали не в поміч Ракоцієві, щоб його настановити королем польським, тільки щоб воно щастєм в. цар. вел. і помічю божою громило неприятелів наших де їх надибають.

“В грамоті в. ц. в. теж написано про се, що з польської сторони не дотримуються договори, постановлені в стольнім городі вашого в. кн. Литовського Вильні повномочними послами вашими і польськими комісарами про вибір ваш на Корону Польську і в. кн. Литовське. Ні грамоти від короля польського про скликаннє сойму не прислано ні сойму не скликано. Ми вас в попередніх наших листах остерігали від тих хитрощів лядських: що вони з в. цар. вел. поступають лукаво, а не по правді, і того договору ніколи не виконають, — тепер же в. цар. величеству вже самим ділом ясно стало, що вони договору свого виконати не хочуть. Та не тільки се, але ще й посла свого, Станислава Казимира Бєньовского, секретаря свого, король польський прислав до нас з тим щоб відлучити від високої і міцної руки в. цар. вел.-щоб ми з Ляхами по давньому були в згоді і в сполуці. Але ми того ніколи не то що не зробимо, але й думати про те не хочемо, щоб відступити від в. цар. вел, єдиного православного царя.

“Той посол (Бєньовский) каже, що пункти уложені на виленській комісії ніколи не будуть здійснені. Каже, що та комісія зложена була з біди-щоб в. цар. вел. з військом не наступав, а вони того й не думали, щоб в. цар. вел. вибрати чи коронувати на Корону Польську і в. кн. Литовського.

“Також від римського цісаря прибув посол: арцибіскуп марціанопольський, з тим щоб нас намовляти, аби ми були під королем польським, обіцяючи нам більші против попереднього вільности і права, яких тільки забажаємо, і з тим щоб на Україні шляхти вже не було.

“Через такі лукавства і неправди лядські-що вони все роблять на зневагу православної віри і на безчестє вам, вел. государеві, — ми виправили на них частину війська Запорізького, щоб не дати їм часу зібрати сили і ще кого небудь иншого на літо на нас напустити.

“Пункти ж (виленські), скоро тільки прийшли до нас від Ляхів, ми зараз післали воєводі, А. В. Бутурлину, як вірні слуги і піддані, — бо добре зрозуміли, що се пункти фальшиві, прислані щоб посварити (з царем). А (пункти) прислані від в. цар. вел. з стольником В. П. Кикиним, скоро ми тільки прочитали, зрозуміли, що то пункти справжні. А все се робиться з польської сторони на сварку-щоб нас з усім військом Запорізьким і всім народом православним відлучити від високої і міцної руки в. ц. вел.

“Тому ми з усім військом і всім народом російським православним просимо і молимо, аби в. ц. в. не вірили таким лядським і всяким иншим (вигадкам), котрими б нас перед в. ц. в. обріхувано, але заховували нас і надалі при ласці государській, правах і вільностях наших. Бо весь світ і всі иновірці тішились би й раділи, коли б- не дай того боже-від вас якась неласка показалася на військо Запорізьке, як то ріжні лукаві люде хитро промишляють, щоб нас відлучити від ласки й жалування в. ц. вел., — чого їм боже не поможи!

“То також в. ц. вел. даємо знати, що Биховляне, бачучи велику біду, тісноту від війська в. ц. вел. полку Чаусівського-що запасного хліба не мали, присягу вчинили і піддалися: уже козаки там, і (Биховляне) вічно мають бути при війську в. ц. вел.

“До короля шведського напишемо про його неправди, щоб він з в. ц. вел. не воювався.

“В. цар. вел. заносимо жалі наші, що Путивльці і Камінчани чинять богато кривд пограничним людям: смиренно просимо зробити з ними що треба. Про инші справи словесно дасть знати вірний слуга в. ц. в. В. П. Кикин” 18).

Таким чином гетьман рішучо відрікся участи в операціях Ракоція, заявивши, що козацький похід на польські землі не стоїть в ніякім звязку з походом Ракоція, а має на меті відімстити Ляхам за обиди, що від них терплять козаки, і перешкодити дальшому зброєнню їх против козаків і против Москви. Царя він також намовляє, хоч і в не досить ясних виразах, вважати перемирє нарушеним і відновити против Поляків воєнні операції. В відносинах до Шведів, навпаки, в обережних виразах пропонує своє посередництво для припинення війни-в пізніших своїх заявах він сам розшифровує сю пропозицію, зроблену з нагоди посольства Кикина.

Крім сеї відповіди на царське посольство гетьман вислав з козаками кілька листів меншої ваги до царя і до ріжних його достойників. Осібним листом він прохав царя за вдову Януша Радивила, в риторичних виразах відкликуючися до його доброти і милосердя, котре, мовляв, ніколи ще досі не лишало даремними гетьманових прохань 19); я вище згадував про зміст сього прохання, тому не буду повторювати. З листів висланих до ріжних московських маґнатів маємо писаннє гетьмана до думного дяка Ларіона Лопухина 20). Путивльському воєводі Зюзину, дякуючи за присланий листовний привіт, гетьман пише про ті кривди пограничних людей, що він згадав у листі до царя- з реєстром їх посилав до Зюзина якогось Мартина Яцковського “для подысканія справедливости”, а від себе спеціяльно згадував убийство козака з своєї “власної маєтности” Плещівця 21).

Другого дня одержавши вісти від Ждановича, гетьман післав Кикину наздогін сю звістку, удаючи, ніби то вважає так само приємною для царя як і для козаків сі новини, що військо їx перейшло Сянок, наступає на Краків, і Поляки не мають з чим їм противстати:

“По від'їзді в. милости принесено нам листа від Антона Ждановича, що його з частиною війська послали ми против неприятеля. Лист писаний в таборі під Переворськом 24 лютого, об'являє нам, що все йде добре: про Ляхів мало де чути, більше військо все геть порозбігалося. Тільки з Чарнєцким за Краковом небагато, але й ті не сміють стати до бою. Військо (козацьке) з-під Переворська рушивши пішло аж під Краків, і де б не почуло якесь військо лядське в зборі, підуть на них, аби неприятелі не розпростералися. А ми яку відомість далі будемо мати, не загаємося післати й. ц. вел.” 22).

Похід козаків за Вислу, на Краків гетьман представляв таким чином самостійним ділом козаків-превентивною війною, що мала запобігти наступові Поляків на Україну, і цілком відмовчувався від царських бажань, щоб козацьке військо на імя царя і для нього робило свої здобутки в Польщі.

Перше настільки виразно розминалося з відомостями, які приходили з польської сторони, що невірність гетьманських заяв ставала цілком ясною. Поскільки ж гетьман вів операції в Польщі на власну руку, чому ж він відмовчувався від царського бажання, щоб усе що він там здобуде, було цареве? Се не могло не викликати все більшого роздражнення в Москві, і попихало московський уряд до все ріжчих виступів против гетьмана, до самостійних виступів на Україні, обрахованих на дискредитацію гетьманського правління, і робило неминучим конфлікт і розрив, що старшина хотіла обминути.

Се прослідимо ми далі. Тепер я хотів звернути увагу на ту інтерпретацію польсько-українських відносин, що давалася в сім листі. В московсько-польських зносинах спинюсь на московськім виступі, згаданім в інструкції Кикинові: цар вислав до Польщі свого післанця, щоб вияснити польському урядові порушеннє виленських постанов допущене в справі вибору царя на королівство польське, і заразом випімнути ті “задори”, що робляться від Поляків на українській границі. Звідомленнє сього посольства, дуже докладне й інтересне, до нас дійшло і було нещодавно видане 23). В царській грамоті, що повіз сей царський післанець, Климент Ієвлев в перших днях березня н. с., цар вичисляв всі ті польські кривди, що визначав гетьман в листі своїм, післанім з Лопухиним-напади на Калюс і околиці Бару, знищення монастирів, побивання ченців, і т. д. Але коли Ієвлев звернувся з сими закидами до тих діґнітарів, котрих мав нагоду побачити в дорозі-були то маршалок в. кн. Литовського Завіша, гетьман Сапіга, референдарій Бжостовский-ті заявили йому рішучо, що се козацький гетьман видумує умисно, щоб сварити царя з королем. “Хоче бути собі паном”, сприсягся з Ракоцієм і післав йому в поміч козацьке військо. Ієвлев, відповідно до московських інструкцій спочатку пробував се заперечити: “Се не можливо, щоб гетьман мав післати своїх людей Ракоцієві без відомости цар. величества”. Але маршалок на се відповів: “Я се знаю напевно, і тобі кажу: гетьман Хмельницький присяг Ракоцієві угорському і хоче цар. величеству зрадити” 24). Референдарій заявив: “У Вильні у нас був договір з послами цар. вел., щоб військо стримати і ні з котрої сторони не чинити зачіпок і війська не посилати: тепер же нам стало відомо, що гетьман Хмельницький післав своїх людей на польські міста, і вони на ріжних місцях села попалили, шляхту порубали, а тепер ідуть разом на Берестє і на Підляше. Отже ми дуже тому дивуємось, як се воно так чиниться, тим часом як гетьман Хмельницький і все військо його Запорізьке піддані цар. величества”. На се Ієвлев відповів, уже більш ухильчиво: “Мені про се нема у кого довідатись, тільки від вас то чую, а вважаю, що се неможливе, аби гетьман післав своїх людей села палити і шляхту рубати без відома і наказу цар. вел.-великий же государ того йому не позволить. Ви говорите, що гетьман присяг Ракоцієві, а вел. государеві правди (присяги) не додержав, і ти сам говорив, що гетьман Хмельницький хоче напасти на Малу Русь, самі можете міркувати, що на таке не було цар. величества наказу” 25).

Се говорилося в квітні, в Москві ж дня 3 квітня н. ст. польський післанець Бонковский подав до польського приказу таку записку: “Одержавши нового листа від й. кор. вел., котрим мені дає дорученнє до й. цар. в-ва, бю чолом, щоб мене прийнято й вислухано, щоб договориться в такій справі: Дає знати й. кор. в., що він 9 лютого з Ґданська вийшов не давши себе ніякими теплими словами намовити до яких небудь договорів з Шведами, — покладаючися на замиреннє, відложене з комісії до найближчого сойму. Дає знати також, що Ракоцій уже війшов до панства й. кор. вел., взявши присягу від Хмельницького і козаків, і йде щоб з ними сполучитись. А мати неприятелем 26) обіцяли вони не тільки короля, але й царя, і Хмельницький так писав козакам: “Коли Ляхи миряться з Москвою, мушу я шукати собі иншого пана, і воювати як одного так і другого” 27). Безсумнівно в тім же союзі- се напевно запевняє й. кор. вел.-також і оба господарі, волоський і молдавський, й їх війська з Ракоцієм. Тому й. кор. вел. лишивши військо против Шведів, пішов против Ракоція. Належить се тепер сусідській і братській приязни й. цар. велич. до корол. величества: своїм військом відірвати Хмельницького, так щоб він не міг сполучитися з Ракоцієм; а як тільки полагодиться справа з сими людьми, тоді знову обернути все військо против Шведа, і він за божою поміччю не переможе!”) 28).

Перейдемо до инших дипльоматичних кроків українського уряду. До посольства Капусти до Царгороду маємо листа таки самого гетьмана, писаного в березні, але без дня (в копії, що заховалася в шведськім державнім архиві):

“Вже давніше постановили ми післати нашого посла до Отоманської Порти, щоб засвідчити нашу стару приязнь до неї, щиру вірність і службу. Але в сих сторонах мали ми багато неприятелів, треба було з ними воювати і не могли ми післати свого чоловіка. Тому я хотів би, щоб був єси певний нашої вірности і постійности супроти найяснішого пана, як досі так і надалі. Також зайшло, що ми зложили новий союз і постійну приязнь з найясн. ханом кримським, в котрій згідно з сим договором постійно будемо пробувати. Через те виправили ми нашого посла отамана 29) Лаврина Капусту до Отоманської Порти, до непобідимого царя турецького, нашого найвищого пана, щоб засвідчити йому нашу покору, підданство і вірність”. Далі прохання подбати, щоб посла відправили назад не затримуючи і т. д. 30).

Конкретніше могло бути в листі до візира, найбільш реальне доручено виложити устно.

Посольство приїхало до Царгороду 29 квітня, 3 травня мало авдієнцію у візира і по всяких свідченнях вірности і підданства подало йому до відома, що козаки й князь семигородський змушені були виступити против Польщі, очевидно змушені до того неможливою поведінкою польського уряду і маґнатів: козаки пішли в поміч Ракоцієві в числі 40 тисяч 31).

На спілку з семигородським і шведським послом, що прибули скоро потім, і з аґентами обох господарів Капуста з товаришами мали завданнє паралізувати обвинувачення на Ракоція за непослух і самовільство. Їх піднесено з боку Польщі, Австрії, а головно хана, котрого підтримували також приграничні баші, тим часом як посол французький і англійський тримали сторону шведського короля. В якім напрямі вели оборону свого виступу против Польщі наші союзники, довідуємося дещо з реляцій австрійського аґента. Я вище говорив уже про се: проти польсько-австрійських інсинуацій, що козаки злигавшися з Москвою готують православну революцію на Балканах, гетьманський уряд висунув против Польщі й Австрії обвинувачення в орґанізації противтурецької ліґи і підбиванню козаків до морських походів на Турецькі землі 32).

В середині травня Капуста захворів, і замісць нього на авдієнції у султана був оден з його товаришів. Як доносив Реніґер на підставі зібраних відомостей, — він говорив на тій авдієнції султанові й иншим, “з намови семигородського князя й инших”, що від цісаря і польського короля прийшли до гетьмана Хмельницького два посли, щоб намовити козаків до ліґи і війни против Отом. Порти. Але (козаки) їх не послухали, а зараз всадили до арешту, і коли султан звелить, то гетьман скаже їм відрубати голови і прислати до Царгороду”.

Семигородський посол поясняв диванові, що Ракоцій підняв війну проти Польщі саме для того, аби на спілку з шведським королем, добрим приятелем Порти, не дати московському цареві заволодіти Польщею. Як би не його похід, московський цар уже б був досі заволодів усею Польщею й почав війну з Портою. Всі чотири православні патріярхи, а особливо антіохійський (що саме сидів тоді в Валахії, вертаючися з Москви до дому), благають царя, щоб він змилувався над християнами Порти і поміг їм відновити грецьку імперію, і якби тільки він з'явився, зараз би піднялася Молдава, Валахія, Албанія, Тракія і Македонія разом з Греками 33).

Козаки таким чином опинилися в подвійнім оскарженню-з боку своїх приятелів і своїх союзників, як православні підданці чи союзники московського царя; але се їм пошкодило менше ніж царгородському патріярхові, що наслідком сих балачок був повішений серед міста на страх православним підданим Порти. Хмельницькому за відомостями Реніґера відписали, що по скільки він зістається в приязни з ханом, Порта буде його мати в своїй опіці і напише ханові, щоб він з Хмельницьким порозумівся, — тільки аби козаки не пускали чайок на Чорне Море 34).

Про свою приязнь з ханом Хмельницький, як ми бачили, заявив у своїх листах, і се потвердив також і хан через свого аґу, що приїхав до Царгороду, в тім часі, коло 10 червня 35). Обидві сторони дійсно робили все можливе, щоб обминути оружний конфлікт, в високій мірі не бажаний і одній і другій стороні, але політична ситуація непереможно пхала до нього.

На жаль, наші відомости про кримсько-українські відносини в сих місцях дуже бідні, і се шкода, тому що вони мали в розвою подій велике значіннє. В осени хан з гетьманом обмінялись етикетальними, доволі холодними посольствами; кримський гонець, повернувши від гетьмана в середині жовтня, оповідав, що Хмельницький зістається з ханом у приязни, але честь йому, гонцеві, була невелика, московських же послів, що під той час приїхали до гетьмана, приймав він з великою честю, “з ними пив і їв”, а ханському гонцеві і бачити його не довелось 36). Потім прийшла відомість, що Запорозці відогнали Ногайцям коней, штук з 500; калґа-султан посилав за тими Запорозцями погоню, і погоня привела 4 козаків: з них калґа прислав двох ханові, а двох післав до гетьмана з своїм післанцем-довідатися, чи то сталося з волі гетьмана, чи козаки зробили то “собою воровски” 37). Згодом сталась справа ще серйозніша, коли козаки підстерігли Татар, як вони вертали з шведської кампанії: чимало побили під Галичом і на инших місцях, відібрали здобич і полон-так писав зі Львова 9 листопада якийсь кармеліт 38). Приязні відносини між обома дворами-чигринським і бахчисарайським від того не потерпіли, — але довіря в щирість сеї приязни не було ні з одної ні з другої сторони.

Черговим завданнєм козацької дипльоматії, і козацької стратеґії заразом, було тепер-не допустити хана до оружної підтримки Польщі против Ракоція і козацького корпуса Ждановича. Як Польща заходилася всіми способами підняти хана, щоб він звязав козаків і що найменше-зробив їх нейтральними в кампанії з Ракоцієм, так Козаччині треба було за всяку ціну затримати Крим і Порту в нейтральній позиції і не дати їм вдарити в тил сеї нової дніпровсько-дунайської ліґи: Козакам, Волохам, Семигородцям. Посольство вислане до хана в березні, приблизно одночасно з посольством Капусти до Царгороду, мало очевидно дорученнє розвинути mахіmum зусиль в сім напрямі. А далі післано сильну козацьку залогу на Дніпрові перевози, щоб загородити дорогу Татарам на Правобічну Україну, на Дунайські й Семигородські землі, в тил Ракоцієві й Ждановичу. Як побачимо далі, зусилля сі тільки припізнили виступ Орди, а не стримали її. Тим не менше сі заходи для відвернення ханської інтервенції дуже інтересні і характеристичні для ситуації і для політичної техніки українського уряду.

На жаль, знаємо тільки те, що заховалося в звідомленню московських послів Жукова і Пашина, що були тоді в Криму 39). Тут читаємо насамперед згадку про приїзд козацьких послів від гетьмана 2 (12) квітня 40), і потім їх авдієнцію у ханського “ближнього чоловіка” Сефер-казі:

“4 апріля (с. с.) приїхав на становище товмач Абдул і розповідав послам: “Як я був у ближнього чоловіка, були при мені посли Б. Хмельницького, 5 чоловіка, і я став за Татарами і ближній чоловік мене не бачив. Як війшли козаки, він їx питав: “Єсть якийсь приказ від великого гетьмана Б. Хмельницького?” Козаки сказали: “Прислав нас великий гетьман Б. Хмельницький до милого брата Магмет-ґерая з тим, щоб був він з ним у братській приязни і любови по давнішому. Як у нього була війна з неприятелем польським королем і з усею його землею, тоді Магмет-ґерай гетьмана з усім військом Запорізьким боронив, з польським та литовським військом разом бився і в усім заступав самого його і військо від неприятелів. Від початку Магмет-ґерай учинив з гетьманом брацтво і приязнь, і жодна держава не помагала (гетьманові) і не боронила ні в чім, не облишив тільки цар Магмет-ґерай, вчинив приязнь і любов вічну, і за його охороною і обороною гетьман з усім військом Запорізьким живуть тепер в тишині і спокою. І тепер присилає великий гетьман з тим, щоб Магмет-ґерай далі був із ним у старій приязни і разом стояв против неприятелів, що тепер на нього наступають”.

“На се Сефер-ґазі відповів, що тепер великий гетьман віддавсь у вічне холопство московському государеві, якже тепер Магмет-ґераєві за нього стояти? Не може він його у всім захищати!

“На се козаки сказали: “Від того часу як гетьман упросився в підданство великому государеві і до нинішнього часу (від великого государя) нам ніякої помочи ні охорони нема” 41). Потім додали: що великий гетьман мав написати братові свому Магмет-ґераєві, то написано в його приятельськім листі. Понадто нічого не говорили і пішли геть з палати, і я пішов з ними, і ближній чоловік мене не бачив, тому що в палаті було богато людей”.

До козаків приставлено капіджеїв, і згодом старший над капіджеями Мустафа-аґа вийшов з палати і побачивши Абдула велів сказати московським послам, що їм ханським словом заборонено які небудь зносини з козацькими послами. Коли хто небудь буде говорити, буде арештований 42).

В тім часі приїхали також польські посли--прохати у хана помочи “на Можары” (на “Угрів”) Ракоція і 10 (20) квітня московські посли вислали того ж Абдула до Бахчисарая розвідати про обидва посольства: козацьке і польське. Того ж дня Абдул вернувся з такими вістями. Бачився він з козаками, що привезли листа від Хмельницького і мав з ними довгу розмову. Сказав їм, що царським послам стало відомо, як тепер Хмельницький з військом Запорізьким піддається в підданство ханові, і з тим своїх послів прислав-свого часу так впрошувався в підданство цареві, а тепер виявляє таку “непостійність і не твердість”. Козацькі посли то рішучо заперечили, і пояснили, що гетьман запобігає тільки, аби хан не напав на царські українні городи і особливо на козацькі-бо царські городи дальші від Криму, а козацькі близькі, “і козаки безнастанно ходять Дніпром за звірем і рибою”, отже треба бути з Татарами в приязни щоб не було між ними “ссори”. Згадали при тім, і се, до них приходили чутки про замирення царя з польським королем вічним миром-“тільки ще певної відомости не було”. Товмач випитувався, коли їм буде відправа, і радив по відправі побачитися з московськими послами. Козаки сказали, що відправи сподіваються після 12-20, а з московськими послами вони самі раді були б побачитися, але думають, що їм того не позволять 43).

Кілька день потім, після відправи очевидно, таке казав московським послам звісний нам князь Маметша: “Що ви раз-у-раз говорите про Б. Хмельницького і про козаків, що вони в підданстві у вашого государя? Хан завсіди вам говорив, що Б. Хмельницький і козаки за вел. государем ще не утвердились, і тепер їде до Магмет-ґерая царя від Б. Хмельницького писар його Ів. Виговський, з тим що він з усім військом Запорізьким хоче бути в підданстві у кримського царя; як приїде, самі побачите”.

На се посли відповіли: “Се всі доохрестні держави знають, і сам Магмет-ґерай також, що Б. Хмельницький і всі Черкаси піддалися нашому вел. государеві в вічне холопство, і Б. Хмельницький служить йому незрадливо і в ні чім нема за ним шатости. Як Ів. Виговський до Криму приїде, тому повіримо; а то ви, ближні люди, давно вже говорите, що Б. Хмельницький хоче бути в підданстві у кримського царя, тільки тому вірити не можна: він не подумає, щоб кудись іти від такого милосердного і благочестивого государя” і т. д. Маметша нічого на се не відповів і більше про се не заговорював 44).

Про саму відправу маємо тільки пізніші міркування того ж товмача з приводу того, що говорять між собою бранці: хан іде війною на Волохів і Мадярів, а також, підступом-і на Запорізьких козаків. На те він відправив козацьких гонців до Хмельницького з честю та з дарами, щоб вони не сподівалися його походу; а волоських та мадярських післанців він велів пограбити і арештувати-там і тепер сидять. Хан насамперед піде на козаків і знищить дорешти, а потім на Волохів і Мадярів. Турецький цар посилає йому в поміч 8 башів морем і суходолом, і з ними 80 тис. війська: стоять уже в Білгороді і чекають, щоб хан перейшов Дніпро 45).

Се дійсно вповні правдоподібно, що хан на облесні заяви козацькі відповідав гойними запевненнями приязни, тільки щоб приспати увагу до своєї експедиції на Україну, котру задумував згідно з польськими проханнями. Але козацький уряд приймав його запевнення також з усякою обережністю, і гетьман не тільки держав на Дніпрі сильну залогу, щоб стримати Орду від переходу, але одночасно орґанізував морські походи і напади на кочовища, щоб знеохотити Татар до походу. Правда, ми маємо про се доволі побіжні згадки і мусимо в повній мірі рахуватися з можливістю, що прихильники політики так би сказати-українофільської умисно поширювали й роздмухували алярмні чутки про козацькі напади, можливість спустошення Криму, повстання невільників і т. д. Такі прихильники в Криму безсумнівно були далі, і підтримувалися з козацької сторони. Але безсумнівно дещо під тими вістями було й реальне, і воно в загальнім висліді дуже затримало татарський виступ на польськім театрі війни. Мушу де що з того тут навести.

Так український бранець Олекса Кушнір, що жив у Маметші, розповідав московським послам в день виходу хана з Бахчисарая на війну 14 (24) травня, що вертаючи з Бахчисарая він стрів богато ногайських Татар. Вони вели на продаж невільників, і ті невільники оповідали, що весь Ногай прикочував до Перекопу, тому що “Черкаси” в останню зимову путь побили богато Татар, погромили їх улуси, і хто жив лишився, прикочували під Перекоп. Казали також, що над Дніпром стоїть козацьке військо, чекають хана-щоб не перепустити його через Дніпро, а коли схоче силою перейти, будуть битись. Далі Олексі стрілося двоє Татар-гонили до хана від Дніпра з звісткою, що козацьке військо над Дніпром, не перепустило через Дніпро Ширин-бея, що пішов з частиною Орди перед ханом.

Инший український бранець “Белорусець Сенька” оповідав, що чув з розмов Маметші з дітьми: “Сьогодні прислав до хана гінця Ширин-бей з листом; пише, що козаки стоять над Дніпром і не хочуть перепустити його мурз і Татар, як хан звелить? А я знаю, що хан піде до Дніпра і відти пішле до Б. Хмельницького і до козаків своїх послів “обманом”, ніби то в приязни: сповіщатиме їх, що йде на Волохів і на Мадяр, а як перейде Дніпро, тоді своє зробить” 46).

Сам Маметша оповідав московським послам, що хан не доходячи до Перекопа мав раду з мурзами, куди йти на війну, і тут почали говорити одверто, що треба йти на Московську державу. Мовляв московський цар в союзі з богатьма державами, і з ними та з Зап. козаками як захоче може напасти на Крим і знищити. Тому краще на нього напасти, ніж чекати війни на себе. І хан посилав до козаків, щоб ішли з ним на царські городи, а ті начебто відповіли, що підуть, коли хан перейде до них за Дніпро. Мовляв “нашою стороною краще і царські городи ближчі”, а хан кликав їx щоб вони перейшли до нього, і так ще не договорились. А на Волохів іти не можна, бо козаки за Дніпро не перепустять 47).

В середині червня люде оповідали, що козаки збили і перекинули назад Ширин-беєву орду, а хан стоїть на Дніпрі, і просить у козаків, щоб перепустили за ріку, годиться дати заставу. Козаки хочуть 50 мурз у заставу, і хан радиться над сим з мурзами 48). Одночасно розійшлися чутки, що на морі з'явилися Донські козаки, до них вийшло богато Запорозьких, “без дозволу Хмельницького” 49). Далі, що козаки висадилися на, беріг між Кафою і Керчю, палять села, забирають худобу, побивають людей. Потім- що вони виходили на беріг на устю Альми, і т. д. 50).

Невільники говорили, що вони чекають тільки певного потвердження, що козаки обложили хана-тоді зараз повстануть, знищать Крим, вирубають всіх Татар, жінок і дітей, а знищивши Крим підуть на Дніпро до козаків, і т. д. 51).

Все се в сумі спаралізувало операції Орди на яких півтора місяця, як побачимо далі, і коли б Ракоцій, Карло-Ґустав і Жданович зручно використали сей час, вони б могли за сеї проволоки осягнути великі успіхи і може навіть дійсно “знищилиб” Польщу.








Примітки


1) Се влучно висвітлив Кордуба в своїй розвідці, згаданій вище.

2) Жерела XII с. 479-480.

3) Допустимо, що Бєньовский також вів розмови на сю клясичну тему, і Парчевич чи Маріянович його підтримував.

4) natione tracca ma iqnuiete.

5) Жерела с. XII 433-4.

6) Симбирский Сборникъ, папери Кикиных ч. 19, ст. 48 дд.

7) “Митрополит и все духовенство видя такіе ляцкіе пункты, зЂло оскорбляются и опасаются чтоб вЂра христіанская в Малороссіи до конца не оскудела, и Ляхи б на кровопролитіе христіанское больше прежняго не устремились”.

8) “и каковы меж ими записи писаны”.

9) “живуть въ е. ц. вел. большой милости”.

10) В друкованім сього ”“и” бракує, так що виходить: “Гетьману ж Ивану Виговскому” с. 53.

11) Для кращого зрозуміння обертаю в другу особу переказане в інструкції в третій.

12) “Хотя онъ то и учинилъ-только б он, гетман и все войско попамятовали”... Укорочую многословну і через те не дуже ясну на перший погляд фразу, і знов таки для ясности держу в другій особі переказану в звідомленню в третій.

13) “или о гетманЂ хотят послать бить челом, кого им государь пожалует- велит учинить гетманом”.

14) В друк.: “шалости”.

15) Були б дуже інтересні його відомости про те, що говорилося на Україні з приводу недуги гетьмана і всякі міркування звязані з перспективою його смерти.

16) Акты Ю. З. Р. III с. 595.

17) Розумій — український (“руський”).

18) Акты Ю. З. Р. III с. 597-9, дата: в Чигрині 13 марта.

19) Тамже, с. 599-600, та ж дата. В заголовку помилково, що се проханнє за вдову Лупула.

20) Подлинные грамоты Малор. приказу ч. 73.

21) “И о том тебЂ, приятелеви нашему, ознаймуємо, же многиє козаки и мещане какъ з Веприка и многихъ городовъ ускаржаючи се, же там в. ПЂщани (?) ваши люде их грабят и на смерть убивают, -где уже теперь з уласноє маєтности моє Плешувец козака на смерть забыли и многихъ позабирали”.-Сівського столу ст. 152 л. 111, оригінал. Кілька день перед тим, 8 березня с. с. гетьман післав Зюзину листа в справі прикростей од “людей Каменських”: забирають коней, одежу, сокири, “и онЂ заграбивши по десяти зол., по двадцати выдирают”-там же л. 113, теж ориґінал.

22) Акты Ю. З. Р. III с. 600-1, дата: 14 березня (московський переклад, подаю його в скороченню).

23) “Сборникъ” київ. арх. комісії, т. І (1911), ст. 72 дд.-посольство Климента Ієвлева, 19 с. с. лютого 1657 р.

24) Ст. 76, розмова 6 и 7 квітня н. с.

25) Розмова 16 н. c. квітня, с. 81-2.

26) “такую нелюбов обещали”.

27) Розуміти: польського короля і московського царя.

28) Польські справи 1657 р. стовбець 11, без нумерації.

29) В латин. копії: certae militiae commendantem.

30) Архив Ю. З. Р. III. VI ч. 89, заголовок: “Копія листу, що писав Б. Хмельницький наміснику яничарському, рекомендуючи йому свого посла”.

31) Реляція Реніґера з Царгороду 7 травня-короткий зміст в Жерелах XII ч. 560.

32) Див. вище с. 1343.

33) Реляція Реніґера з 12 червня-Жерела XII с. 479-80.

34) Реніґер тамже с. 482.

35) Тамже с. 483.

36) Кримські справи кн. 39 р. 1655 л. 61.

37) Тамже л. 63.

38) Жерела XVI с. 221.

39) Так у кн. 40; в паралєльнім тексті в стовбці 11 квітня 3.

40) Кримські справи 1656 кн. 40 л. 225, 335, 362, теж в стовбці 11 року 1656 л. 458, 534.

41) “Никакіе им помочі і заступы и обереганья нЂт”.

42) Крим. справи 1656 р. кн. 40 л. 352 дд., теж в стовб. 11.

43) Книга 40 л. 251-3.

44) Стовбець 11 л. 533-9.

45) Тамже л. 381-2.

46) “тогда де свое дЂлo у царя будет” — книга 40 л. 383-4.

47) Стовбепь 11 під 2 червня.

48) Стовб. 11 л. 105, 108.

49) Вісти 12 квітня кн. 40 л. 363.

50) Вісти з 26 червня і 1 липня кн. 40 л. 416.

51) Тамже 414-5.











Попередня     ТОМ IX     Розділ XI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XI. Стор. 21.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.