Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XII. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ XII     Наступна





УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКЕ НАПРУЖЕННЄ-МІСІЯ Ф. БУТУРЛИНА, АНТИПОЛЬСЬКА ТЕНДЕНЦІЯ ПОСОЛЬСТВА КОРОБКИ Й ІНФОРМАЦІЇ ЧЕРЕЗ НЬОГО ДАНІ, МОСКВА НЕ ПРИЙМАЄ ГЕТЬМАНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ, СТРИМАНА І НЕПРИХИЛЬНА ВІДПОВІДЬ ЦАРЯ, ПОЛЬСЬКІ ОСКАРЖЕННЯ НА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ВІСТИ ШУМОВСЬКОГО Й ІЄВЛЕВА, ПОСИЛКА ДО РАКОЦІЯ І ЖДАНОВИЧА ІВ. ЖЕЛЯБУЖСКОГО, ДІСКРЕДИТУВАННЄ НА УКРАЇНІ ГЕТЬМАНСЬКОГО ПРАВЛІННЯ ЙОМУ ДОРУЧЕНЕ, ЙОГО ПОВЕДІНКА ДОКАЗУЄ СЕ, ПЕРЕКОНАННЄ ПРО ТАКУ МІСІЮ НА УКРАЇНІ, ПОСОЛЬСТВО ДО ГЕТЬМАНА МАТВЕЕВА.



Гетьманський уряд хотів очевидно сим посольством, реляціями й інформаціями заспокоїти московський двір, зводячи все до необхідної самоохорони України перед польським лукавством і небезпечними замислами і рекомендуючи таку ж обережність московському урядові. Але сей не прийняв гетьманських коментаріїв і не вважав їх правдивими і достатніми. Ще перед виїздом з Чигрина Коробки і тов., дня 19 (29) квітня цар вислав до гетьмана своїх послів: окольничого Федора Бутурлина й дяка Василя Михайлова, мабуть не так під вражіннєм листу і вістей привезених В. П. Кикиним, скільки тих відомостей про нову козацьку ліґу з Ракоцієм і Карлом-Ґуставом, що йому постачали Поляки через своїх послів і через московських аґентів, що пробували обробляти ріжних впливових маґнатів на користь царської кандидатури на польське королівство. Не маємо грамоти висланої з Бутурлиним до гетьмана і про даний послам наказ можемо судити тільки з того, що вони говорили гетьманові і Виговському. Се ми далі побачимо, тут тільки констатуємо, що через таких поважних і авторитетних послів уряд робив рішучу спробу опамятати гетьмана і старшину і завернути їх з злочинної дороги: вказати на недопустимість такої поведінки, що гетьман без волі царя і всупереч його інтересам входить в союзи і підтримує Ракоція і Карла-Ґустава. Ті заявляють претензії на Польщу, пустошать її, розбирають її землі й прилучують до своїх держав, тим часом як цар вважає її своєю і гетьман як вірний царський підданий не повинен мати в Польщі инших завдань як тільки сприяти її переходові під царську руку. Посли повинні були нагадати гетьманові всі добродійства, які він і військо і вся Україна-бачили від царя, і відкликатися ще раз і в останнє до його сумління-щоб потім перейти до репресій, коли б він сих напімнень не послухав.

Тому і на посольство Коробки і всі, зроблені через нього аванси московським амбіціям і плянам (чого варта була сама пропозиція, щоб московський патріярх приїхав до Київа-прийняти фактично в свою владу київську митрополію!) цар відповідає здержливо і сухо 1).

Коротко переказавши лист гетьмана, цар, що правда похваляє гетьмана і військо “за службу і обережність”. Далі переходячи до звістки гетьмана, що він передав (вручил) гетьманство синові, висловляє побажаннє: “вам гетьманові, бачивши нашу ласку і жалуваннє, (годиться) синові свому Юриєві наказати, аби він нам, вел. государеві, служив вірно і правдою, так як ви, гетьмане, служите. А ми видячи його вірну службу і в цілости заховану присягу, триматимемо його в нашім жалуванні”. Але до гетьманських алярмів з приводу турецької небезпеки цар ставиться з очевидним скептицизмом. Коли буде справді певна відомість, що турецьке військо перевозиться через Дунай і хоче перейти також і Дністер і наступити на Україну-нехай гетьман спішно повідомить царя. А до турецького баші або взагалі кому буде те військо доручене нехай пішле запитаннє, з якої річи вони йдуть на Україну, не мавши ніякої кривди ні зачіпки? Як козаки були під польськими королями, тоді за їx наказом ходили бувало на море, під Царгород і над кримськими людьми промишляли, і з того богато людей в Запорізькім війську збагачувалось. Але по тім як козаки перейшли під царську руку, на море не вийшов ні оден човен-бо така була царська воля, а гетьманова і війська Запорізького вірна служба (послушність) цареві. Бо у царя з султаном до сього часу була тільки приязнь і ніяких неприязних пригод. Коли ж Турки не послухають сеї пригадки і таки будуть наступати, військо Запорізьке нехай боронить переходу, і за Дністер ніяк не перепускає.

Нарешті на запитаннє гетьмана про дальші наміри царя дається ухильчива відповідь: “Коли котрийсь неприятель захоче помиритися на всій нашій волі, щиро, а не лукавством, — ми на мир згодимось”. Ніяких своїх намірів цар гетьманові відкривати не хоче, і дає розуміти недостачу обопільного довіря, се доволі ясно йому показується.

Два тижні потім новим матеріялом против гетьмана начиняв московських політиків польський посол Ян Шумовский, присланий з новими оправданнями недодержання виленської умови з польської сторони із проханнями, щоб цар підтримав Польщу і Яна Казимира в сім критичнім моменті 2). Після авдієнції у царя дня 1 (11) червня йому визначено розмову в приказі з боярами, і тут між иншим він поновив сю королівську претензію, що всупереч виленській умові Хмельницький післав своє військо Ракоцієві, аби з ним разом воювати Польщу. Король просить, щоб цар післав йому наказ, аби він своє військо від Ракоція забрав і Польщі не воював, а коли він такого наказу не послухає, щоб цар післав військо на нього, Хмельницького. На се бояре вирецитували те що свого часу написав Хмельницький: виленську умову нарушили самі Поляки, напавши з Камінця вирубали “царського величества Малой Россіи город Калюз, а коло Пинська багато манастирів попалили, людей чернечого і світського стану повбивали”. Тому гетьман “бачучи таку несправність з королівської сторони, післав кілька полків на охорону України”. Але тепер уже післано йому від царя указ, щоб він від Ракоція відстав і на королівську землю не наступав. Тоді посол спитав, чи цар вірить Хмельницькому-“вЂрен ли ц. в-ву Хмельницкой”. Йому відповіли, що “гетьман царський підданий і служить вел. государеві вірно”. На те Шумовский показав їм листа Велінґа писаного з Чигрина 28 с. с. січня, що попав в польські руки, і був присланий Шумовскому в дорозі, на демаскованнє Хмельницького. Шумовский звернув увагу бояр на те місце в листі, де Велінґ сповіщає Карла-Ґустава, що на вступній авдієнції гетьман “ясно заявив, що він в своїм слові (шведському королеві) стоїть твердо”, і доказав се, піславши військо Ракоцієві (“которые с Ракоцею хотят соединитца, и может быть, что уже ныне в Польше есть”) 3).

Кілька день потім привіз свої матеріяли про козацький прихід в поміч Ракоцієві і зносини з козаками Шведів звісний уже нам Ієвлев з своєї місії до Польщі. Що йому наговорили по дорозі в Литві, я вже згадував. В королівській кватирі, в Данкові, в перших днях травня, польські комісари з виленського з'їзду-воєвода плоцкий і підканцлєр Нарушевич, забігаючи дорогу московським докорам в недодержанню умови, так само висунули-з одного боку бездіяльність Москви проти Шведів, з другого-наступ козаків з Ракоцієм на Польщу. Ієвлев повторив виправдування Хмельницького про Калюс і Пинськ, але комісари заявили, що в Малой Росії нема й города такого “Калюза”, “а що гетьман скаржиться цар. вел., мовляв вчинили задор польські люде, так се було поневолі: нікому не хочеться вбитому бути, а козаки Хмельницького роблять нам великі шкоди; рубають і палять всупереч договорові, руйнувати стали безнастанно, самі не розуміємо на що се, і який у них умисел. Та і з того знати неправду Хмельницького супроти цар. вел.: присяг він кн. Ракоцієві і полковників своїх Антона і Богуна прислав з військом до Ракоція: 12 тис. козацького війська в Ракоцієм. А що Хмельницький пише про монастирі, що їх попалено і всякі злости починено, того не було нічого: гетьман Хмельницький писав до цар. вел. про пана Тукальського, котрого брат був архимандритом; як п. Тукальський помер, архимандрит забрав у його вдови, а своєї невістки, все майно до монастиря. Потім оженився з тою його невісткою п. Юдицкий, і наїхавши забрав у монастиря майно своєї жінки. Про се Хмельницький прислав 4) підкоморія до гетьмана Сапіги, щоб їх розсудив, і їм визначено суд в Бересті, але вони не ставилися- помирились, а крім сього більше не було нічого. Про військо шведське і Ракоцієве комісари дали такі відомості: шведського війська з королем 7 тис. з Ракоцієм 20 тис., Хмельницького війська 12 тис., від курфірста пруського 2 тис., всі війська з шведським королем ходять усі разом, не кожде окремо 5).

Иншим разом підканцлєр Нарушевич сказав послові:

“Сьогодня 26 квітня 6) приведено козаків, що були з полковником Алтоном; спіймано їх у під'їзді під Краковом. Король велів розпитати, і вони на допиті призналися, що Хмельницький дійсно послав їх до Ракоція, а цар. вел. він хоче зрадити так само, як зрадив королеві. Нехай цар знає, що замисли його недобрі; се він, підканцлєр, говорить з королівського наказу.

“З Камінця Подільського приїхав п. Жук, каже, що полковник Хмельницького Зеленецький прийшов з військом, а за ним і сам Хмельницький збирався незадовго прийти під Камінець. Король посилає до нього п. Бєньовского, щоб він під Камінець не йшов і полковникові свому велів відступити” 7).

Того ж дня пристав приніс послові листи, писані німецькою і латинською мовою і привезені королеві з шведського табору, з усякими відомостями: король посилає їх до відома цареві.Звідомленнє не поясняє, що було в тих листах; правдоподібно були там шведські проєкти умови з Хмельницьким, наведені вище (с. 1290)-привезені Ієвлевим з сеї місії, і мабуть ріжні реляції польських конфідентів, які мали компромітувати в очах царя Хмельницького і козаків.

В дорозі Ієвлев здибав післанця, що їхав з вістями від литовського гетьмана до короля. Він розповів, що військо шведське, семигородське і козацьке стоїть під Берестєм, і сьогодня-завтра Берестє мусить піддатись, бо нема чим боронитись. Шведський король присилав свого трубача до литовського гетьмана, закликаючи його до капітуляції; той випросив собі 6 день на обміркуваннє: чекає ще помочи від царя. Се було під Тикоціном коло 20 н. с. травня 8).

Під впливом таких алярмів з польської сторони царський уряд відповів на посольство Коробки, ще перед поворотом Ієвлева і перед розговорами з Шумовским-постановою приступити до рішучіших кроків против акції Ракоція і козаків. 9 червня вислано царського дворянина Івана Желябужского до табору Ракоція і Ждановича з імперативними представленнями в сій справі 9). Супроти труднощів сеї дороги Желябужский повинен був насамперед удатися до Чаусів, до Нечая, там розвідатися, де тепер пробуває корпус Ждановича, добитися до його, а від нього до Ракоція і передати царські грамоти щоб завернути їх з походу. В грамоті Ракоцієві 28 с. с. травня цар нагадував його обіцянки переказані через його післа Раца і потім через царського післанця Волкова: мовляв Ракоцій обіцяв тоді поступати згідно з бажаннями московського царя, у всім сприяти, не звязуватися против нього ні з Шведами, ні з Поляками, ні з Татарами і т. д. Нагадуючи се цар витикав Ракоцієві теперішні нельояльні вчинки: союз з шведським королем, наступ на Польщу і спеціяльно на землі які вже присягли цареві-насамперед на Люблин, а далі на Берестє-тим часом як вел. кн. Литовське через гетьмана Сапігу піддалося під царську руку. З огляду на се цар ультимативно жадає від Ракоція, щоб він-коли хоче зістатися в приязні з царем, зараз би відстав від шведського короля і вийшов з Литви 10). Подібну ж грамоту написано Ждановичеві безпосереднє, минаючи гетьмана. Цар пояснив, навязуючи до відповіди гетьманові, даної Коробці, що він готов миритися з тим, хто пошукає з ним згоди “на всій царській волі, правдою, а не лестью”. Але шведський король такої щирої охоти не виявив, переговори ним завязані виявили тільки лукавство Шведів, тому Ждановичу треба від них відстати. Нехай облишить городи в. кн. Литовського (повторяється те саме, що Люблин уже перед тим присяг цареві-се козакам мусить бути добре відоме, а в. кн. Литовське теж піддалося Москві)-нехай повертає до гетьмана, котрому цар про се також написав 11).

Головне одначе в сій місії-се ті санкції, чи репресії, що мав Желябужский вжити на те, щоб змусити українську сторону до послуху царським наказам. З звідомлення Желябужского відчуваємо ясно, що він не діставши від Нечая маршрута до Ждановича навпростець, а справлений кружною дорогою на Ніжин і Київ 12), підчас своєї довгої подорожі козацькою Україною займався аґітацією против самовільної і нельояльної супроти царя політики гетьмана і старшини, і наводив тих людей, з котрими мав нагоду говорити, на такі гадки, що їм краще було б бути під управою царських воєводів, бо від гетьманського і козацького правління їм діються самі тільки кривди 13). Не маючи наказу Желябужского не можемо напевно сказати, в якій мірі вірно виконував він свій наказ і чи не прикладав чогось з власної пильности; але що в наказі було щось в сім напрямі: ширити відомість, що гетьман і старшина післали військо в поміч Ракоцієві против волі і бажання царського і війна з Поляками ведеться своєвільно, — в тім не може бути сумніву. Заяви козаків й инших станів людей, що вони против царської волі воювати не хочут, гетьманського правління не зносять і бажають царських воєводів, в такім небувалім перед тим богацтві записані Желябужским, явно були спровоковані його розпитами і коментаріями. Пізніше Виговський виразно казав царському післанцеві, що бунти проти старшини почалися в війську від аґітації Желябужского 14). А він їx не робив би, коли б не мав якоїсь інструкції на се; се певно. Очевидно, царський уряд, маючи відомости про недугу гетьмана-що дні його пораховані, більше, не вважав потрібним з ним рахуватися, і рішив повести аґітацію против гетьманського правління, котрої досі собі не позволяв. Самовільний виступ гетьмана, його союз з Ракоцієм і Карлом і війна з Казимиром, давали певне моральне оправданнє сій аґітації: цар виступав против гетьманського й старшинського самовільства не порушуючи мовляв своїх обов'язків перед військом.

До гетьмана з сик делікатним дорученнєм-вимагати ліквідації нової ліґи післано Артамона Матвеева, що був в Чигрині при кінці червня і на початку липня, як довідуємося з одного гетьманського листу 15). Актів сього посольства досі не відшукано, і не знати в яких тонах: більше різких чи більше мяких доручено було Матвееву вести сі переговори. Рівняючи згадку гетьмана про се посольство з оповіданнєм Шебеші, що в тім часі був в Чигрині, приходиться думати, що записка його про приїзд “ще двох московських послів” під 24 червня н. с. належить до посольства Матвеева-хоч се дивно виглядає, що звідомленнє Бутурлина, сягаючи по день 28 червня (того тільки дня Бутурлин мав відправу у гетьмана), не згадує про приїзд другого посольства. В своїх записках Шебеші багато місця уділяє тому, що йому довелося почути про сі посольства. Але конкретного в тім мало, бо крім того, що в сих оповіданнях очевидно мішаються звістки про “перше” і “друге” посольство (Бутурлина і Матвеева), найбільшу ролю грають тут загальні характеристики українсько-московських відносин, що перепліталися з оповіданнями про останні московські посольства, а конкретно могли й не виступати в розмовах сих послів-скажім отсі докори гетьманові, що він не хоче поїхати персонально до царя на переговори, і т. под.

Коли постаратись вилучити все те, що може конкретніше характеризувати місію Матвеева, то тут розуміється головне місце займає московське жаданнє, щоб гетьман розірвав свій самочинний союз з шведським королем і Ракоцієм. З свого боку Москва запевняла, що Полякам проти гетьмана вона помочи не подасть, навпаки-на випадок польського наступу пограничний корпус царського війська буде в його розпорядженню як проти Татар так і проти Поляків. З шведським королем цар готов миритися і приймає посередництво гетьмана. Могло щось говоритися на тему білоруських конфліктів- про Старий Бихів тощо. Кінець кінцем все се те ж, що доручене було перед тим Бутурлину, але з особливим підчеркуваннєм ударного завдання-розірвання нової ліґи. Порушувались мабуть і инші питання, які не попали під увагу Шебеші-як напр. наступство молодого Хмельницького, обсада митрополичого престолу і т. д. Розмови велись очевидно в тонах лагідних. Решту далі побачимо.

Головне, що виступає потім як конкретне досягненнє сих останніх переговорів-се ліквідація війни в Польщі і відкликаннє козацького війська під Камінець-для охорони України від татарських пустошень і турецьких зазіхань на Поділлє (в звязку з балачками про турецькі претенсії на Камінець).








Примітки


1) Акти посольства Коробки-Малорос. приказу ст. 5832/21 л. 24-34.

2) Вислано його ухвалою ченстоховської конференції-див. реляцію Лізолі, с. 253, і звідомленнє Ієвлева с. 93; Кубаля не знав сеї другої звістки, тому імя посла лишилося йому невідоме-с. 110-111.

3) Польські справи 1657 р. ст. 12, ненум.

4) Друк.: писалъ.

5) Сборник Киев. Ком, І. с. 94-6.

6) В друкованім помилково: мая.

7) Тамже с. 99-100.

8) Тамже с. 105.

9) Акти посольства видано в 8 томі Рус. Истор. Библіотеки, 1884 р.

10) Русская Истор. Библиотека т. VIII, с. 1276.

11) Тамже с. 1257: “І тобі, полковникові Антонові, згадати собі дану перед богом обіцянку, як ви нам з військом Запорізьким перед євангелією обіцялись, від неприятеля нашого, шведського короля відстати, на городи і міста в. кн. Литовського не наступати, ніякої руїни не чинити, а йти назад до гетьмана Б. Хмельницького з усім військом, що при тобі. А гетьманові Б. Хм. про се написано також”.

12) Виїхавши з Москви 1 (11) червня Желябужский 16 (26) доїхав до Чаусів і давши знати Нечаєві про свій приїзд, дістав від нього запросини, через сотника Михайла Крюковського, прибути з царською грамотою на другий день. Прочитавши грамоту Нечай сказав: “Велів государ, щоб я післав з тобою провідників до полковника Антона Ждановича, але ми й самі не знаємо, де він тепер з Ракоцієм. З-під Берестя вони пішли давно: писав Антін гетьманові, що Берестє піддалося і вони пішли під Замостє і під Львів, тому більше 3 тижнів. Відси їхати тобі до них Польщею не можна, бо там воюють Шведи й люде з инших країв, і мої провідники тебе через Польщу проважати не можуть, та й не знати де шукати Ракоція й Антона. Треба вам їхати на городи й міста з нашими козацькими залогами-на Ніжин, а їдучи розпитувати, які відомости про Ракоція і Антона, де вони-і з того міркуватимеш, як до них доїхати” (с. 1238).

Доїхавши за сею порадою до Стародуба, Желябужский 24 с. с. червня розпитував тутешнього наказного полковника Ів. Голенецького і писаря, і вони йому сказали, що за їх відомостями, властиво чутками, гетьман велів Антонові йти під Камінець Подільський “против турецьких і кримських людей”. “Наші полковники з військом давно пішли: збираються на Ташликах і зібравшися теж підуть під Камінець. Ракоцій, Мунтяне й Волохи теж туди підуть: разом з нашим військом стоятимуть против турецьких і кримських людей” (1239).

13) Стародубського війта Желябужский питав: “Чи відомо вам, з якої причини Антін пішов з військом до Ракоція і пощо воюють спільно з шведськими людьми?” Війт сказав: “Ми думали, що пішли вони з царського наказу, а тепер від торгових людей чуємо, що Ракоцій воює Польщу, бажаючи стати королем у Польщі, а козацьке військо помагає йому, щоб він був королем, і ми самі не знаємо, як се розуміти: козаки присягли государеві, а служать Ракоцієві й йому добувають королівство. Ми ж чули, що Польща хотіла бути під государевою рукою, а тепер до нас безнастанно приходять листи від гетьмана Б. Хмельницького з наказами, щоб городи укріпляти і запаси запасати; ми вже купили пороху 270 пудів і більше купити не годні, а від кого кріпимося, не знаємо. Присягали государеві, а володіє нами гетьман, і ми вже від їх володіння загибаємо (“и нынЂ мы от их володЂнья в конец погибаем”-“их” се очевидно про козаків, старшину). Чекаємо як милости від царя-його воєводів (“а ожидаем де милости мы от государя воевод”). Коли ж сеї милости не буде, і воєводів він нам не пришле, то ми від гетьманського володіння пропадемо до решти, а і государеві від нього добра не буде” (с. 1240).

Безсумнівно, такі незвичайні балачки були викликані, наведені з боку Желябужского, так само як і записані ним оповідання київського протопопа (с. 1255): “Козаки з Антонового полку їдуть до дому і так говорять про Антона: “Хочуть нас поморити! Шукав (Антін) королівства Ракоцієві, а завів його в такі місця що й сам попав у неволю. Ми з ним ходили, думаючи, що то за государевим указом, а як довідалися, що се Антін здобуває королівство Ракоцієві, ми від Антона роз'їхалися. І тут у війську козаки говорять: “Без государевого указу на війну не підемо”.

Ніякого оповіщення в Антоновім війську, що се похід своєвільний, не могло бути зроблено. Мусимо вважати всі такі інсинуації за результати аґітації Желябужского. Він записував відгомони того, що сам пускав, прибільшуючи і роздмухуючи те що йому було потрібно.

Поведінка Желябужского взагалі була настільки незвичайна і підозрілива, що викликала глузування. Стародубський писар Михайло, проважаючи його з міста сказав йому: “Чого ти їдеш до Ракоція нашими городами, а не навпростець?” Желябужский відповів: “Їду тому, що Ракоцій на війні, де його довідуюся, туди й їду”. Писар на се відказав: “А ми думаємо, що ти сею дорогою їдеш не для Ракоція, а рахуєш козацьке військо і оглядаєш городи, наскільки вони забезпечені. І туди їдеш на те, щоб військо зрахувати. А там з самим тільки Антоном війська 350 тисяч”. Желябужский став сваритись: “Що ти, писарю, говориш неподібні річи. На що б вел. государеві в своїй державі посилати потайки рахувати військо і доглядати городових укріплень? Як йому буде потрібна перепись козацького війська і городових укріплень, він пішле не потайки-військо переписати і укріплення оглянути. Пощо ти се говориш?” А той сказав: “А се говорю жартуючи з тобою” (“с тобою издЂваючись”)- с. 1240-1.

14) “Первые бунты зачелись в войскЂ от посланца цар. вел. от Ивана Желябовского, как посылан был к РакоцЂ”-Акты Ю. З. Р. IV с. 126.

15) Акты Ю. З. Р. с. 713-сей лист гетьмана наводимо нижче; пор. XI с. 758- листи Виговського до Матвеева.











Попередня     ТОМ IX     Розділ XII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XII. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.