[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XII. Стор. 11.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ XII     Наступна





МІСІЯ БУТУРЛИНА І ЗІБРАНІ НЕЮ ВІДОМОСТІ (ЧЕРВЕНЬ-ЛИПЕНЬ)-РОЗМОВА З ОСТ. ВИГОВСЬКИМ В ГОГОЛЕВІ, БУТУРЛИН У ЧИГРИНІ, ПЕРША АВДІЄНЦІЯ У ГЕТЬМАНА, ЙОГО НЕДУГА. РОЗМОВА З ВИГОВСЬКИМ ПРО ПОХІД ЖДАНОВИЧА 15 (25) ЧЕРВНЯ, РОЗМОВА З ВИГОВСЬКИМ І ЮР. ХМЕЛЬНИЦЬКИМ 19 (29) ЧЕРВНЯ, ВІДПОВІДЬ ГЕТЬМАНА НА ЗРОБЛЕНІ ДОКОРИ -ВІН ОБСТОЮЄ СВОЇ ПРАВА НА ДИПЛЬОМАТИЧНІ ЗНОСИНИ, АВДІЄНЦІЯ У ГЕТЬМАНА 19 ЧЕРВНЯ-ДОКОРИ ЙОМУ ЗА СОЮЗ З ШВЕЦІЄЮ І ВОЮВАННЄ ПОЛЬЩІ, СУПЕРЕЧКА ЗА ВОЄВОДІВ І ДОХОДИ З УКРАЇНИ, ГЕТЬМАН БОРОНИТЬ СВОЄЇ САМОСТІЙНОСТИ В ПОЛІТИЦІ. РОЗМОВА З ВИГОВСЬКИМ 20 (30) ЧЕРВНЯ.



Така була ситуація, коли в середині червня, майже в однім часі прибуло до Чигрина-ще не знаючи тих рішучих змін, які сталися на польськім театрі війни-з одної сторони московський посол Бутурлин, щоб натискати на гетьмана і військо, аби розірвали з Шведами, а з другої-шведський посол Лілієкрона з семигородським Шебеші-навпаки старатись про діяльну поміч від козацького війська, про тісніший, формальний союз з Швецією, і т. д. Гетьманський двір став ареною незвичайно цікавого діпльоматичного турніру, що правда-властиво в своїх підставах вже пережитого, перейденого тими подіями, що пройшли в тім часі на театрі війни, але дуже цікавого ідеольоґічно. Москва пильнувала, використовуючи критичну ситуацію-хоробу гетьмана, смерть митрополита, боротьбу партій, — на те щоб тісніше звязати Україну своїми централістичними плянами. Навпаки шведська дипльоматія апелювала до свободнолюбних поривів, до потягів до державної самостійности, лякала автократичними замахами Москви, її нетерпимістю до свободи і т. и., щоб підсилити окремішність України і змусити її зайняти самостійне політичне становище.

Бутурлин з дяком Михайловим приїхали до гетьманської резіденції 13 н. с. червня 1), але вже перед тим, в дорозі мали дуже цікаву розмову з Остафієм Виговським, батьком писаря. Посли їхали (може навмисне) через Гоголів (Оглав), де мешкав Остафій, він урядив їм тут парадну стрічу, з духовенством вийшов на зустріч, потім запросив до церкви, відти на обід. Крім самого Остафія були його сини Данило і Константин, виглядає се на умисно підготовлений з'їзд чи з ініціятиви Бутурлина, що міг мати охоту розмовитися “по душам” з такими довіреними людьми, чи правдоподібніше-з ініціятиви родини Виговських, що мали охоту через сих послів приготовити сприятливий ґрунт для кандидатури на гетьманство для свого Івана. На жаль, посли очевидно не все вписали з тих секретних розмов до свого звідомлення, були мабуть і такі річи, якими не було чого хвалитися перед царем, а крім того і в звідомленню в сім місці прогалина.

В звідомленню записано, що посли поставили питаннє про поміч Ракоцієві від козацького війська: як се гетьман без відома царя взявся помагати Ракоцієві здобувати польську корону, призначену цареві, і як козаки собі уявляють будучі відносини з Польщею, коли б Ракоцієві вдалося дістатися на королівство: яка тоді буде границя війська Запорізького? На се Остафій росповів ото що ми чули вище (с. 1250-2) про трівогу і підозріння, викликані у гетьмана і в війську виленським договором, про крайнє роздраженнє гетьмана, його намір відірватися від царя, союз з Ракоцієм і посилку до нього Ждановича; тепер продовжую по поданім вище. “Полковника Антона Ждановича післано з військом Запорізьким сього року в місяці січні. Наказано йому сполучившися з військом Ракоція венгерського, з мунтянським і волоським іти на польські городи і ті городи воювати і засідати; а умова у гетьмана з Ракоцієм така: городи по Вислу ріку, в котрих жили руські люде благочестиві й церкви були, мають належати до городів війська Запорізького. А гетьман сильно ошалів і від хороби на всіх гнівається: краще б і не жити, аби його не бачити, або від нього утікти. Син мій, писар так мині казав, що гетьманському злодійству і неправді ніяким чином догодити неможна- “Коли б, каже, не ти та не мати, то я б від жалю сердечного давно б утік чи до цар. величества чи до иншої держави. Для вірної служби цареві Іван і оженився тепер-на шляхтянці благочестивої віри, доньці Богдана Стеткевича-у сих Стеткевичів маєтности в Оршанськім повіті, вони на своїх грунтах Кутеїнський монастир побудували. А другий син Константин оженився з дочкою Івана Мещерського. Хочуть бити чолом цар. вел., щоб їx пожалував-дав їм маєтности як иншій шляхті”. На тім запись уривається (557).

13 н. с. червня Бутурлин і Михайлов приїхали під Чигрин. Не доїздячи верств 10 стрічав їх миргородський полковник Лісницький з козаками. Привитавшись розповів, що дістав від гетьмана наказ: іти наказним гетьманом з усім військом Запорізьким против кримського хана, щоб не пустити його до пограничних городів царських і війська Запорізького. Тепер стоїть 2) за 10 верст від Чигрина і збирає військо, а хан перейшов Дніпро під Очаковим і стоїть недалеко. “А тепер до нас прийшла така чутка, що цар. вел. не знати за які вини гнів свій положив на нас, підданих своїх: хоче послати на нас своє військо-нас воювати. Одначе ми лишили своїх жінок і дітей без усякої охорони. Коли впаде на нас меч його цар. вел., ми підложимо свої голови під його меч не противлячись-нехай буде у всім воля вел. государя нашого!”.

Посли на такі неприємні слова відповіли: “То вам хтось говорив зрадливо (воровски), на ссору. Вел. государ держить вас, своїх підданих в своїй ласці і жалуванню, і ви йому служіть, против неприятелів його стійте, а воровским смутным словам ніяким не вірте! Служба ваша у цар. вел. забвенна не буде”. І так поклонившись собі роз'їхались.

Потім за пять верст перед Чигрином стріли послів гетьманич Юрий, писар Виговський і осаул Ковалевський, з ними козаків чоловіка з 200. Гетьманич, писар, осаул зійшли з коней, окольничий і дяк вийшли з ридванів і гетьманич привитав їх іменем гетьмана і перепросив, що сам не міг виїхати, бо дуже хорий. Привитавшися сіли всі на коней-посли і старшина, і так їхали разом, аж до господи призначеної послам. Згодом прийшов писар іменем гетьмана спитати про здоровлє, і посли просили через нього гетьмана, щоб визначив їм скору авдієнцію. Другого дня рано прийшов осавул Ковалевський і з ним козаки привели двох коней в уборі; осавул сказав: “Добродій наш гетьман велить вам їхати до нього”. І так поїхали. На гетьманськім дворі в сінях стрів їx писар і сказав: “Не майте за зле-гетьман лежить хорий і сам ніяк стрінути вас не міг”. Війшовши до кімнати, помолившися богові і гетьманові вклонившися “по обичаю”, посли “за наказом” спитали про здоровє гетмана, писаря, полковників, обозного, осавулів, сотників і всеї старшини, всього війська і всіх православних християн і передали гетьманові грамоту, котру прийнявши, гетьман “чолом ударив”, питав про здоровлє царське і засвідчав підданчі афекти: “Дай господи вел. государеві многолітнє здоровє, побіду і одоліннє на неприятеля. Щоб покарати не тільки иновірців-єретиків, але і самого бісурмена турецького султана, а ми його вірні піддані раді за його наказом битись і кров проливати” 3).

Тоді Бутурлин роздав дарунки і об'явив царський наказ: щоб гетьман вислухав послів у царських справах. На се гетьман сказав: “Слухати мені сьогодня государських справ ніяк не можна, бо постигла мене недуга велика, вам самим відома, і я ті царські великі справи велю вислухати писареві військовому”. Але посли настоювали, що їм наказано говорити з самим гетьманом, а не з писарем, і їм від царського наказу ніяк не можна відступити.

“Але гетьман говорив, що в такій його великій нинішній недузі про государські справи говорити і відповідати ніяк не можна. Та й усе що буде йому говорено, (однаково) не буде утаєне від писаря”.

“Окольничий і дяк сказали: “Відмовлятися тобі ніякими замислами не годиться, а треба слухати указу і повеління вел. государя без всякої суперечки”. Але гетьман відказав: “Я указу і повеління вел. государя у всім слухати повинен, але тепер за недугою про государеві справи говорити не можу; як дасть бог, буде мені від хороби легше, я вам дам знати”. І велів писареві просити окольничого і дяка до столу на обід. Окольничий і дяк відказали: “За ласкою цар. вел. готові у нас обіди на господі, будемо їсти у себе”. На се гетьман сказав: “За ласки цар. вел. всі що бували до мене прислані від цар. вел., в моїм дому їли-для ласкавости царського до мене і всього війська-і за многолітнє здоровлє государське чашу пили. І вам годиться также вчинити-щоб мині не було в тім сумніву при такій недузі; а коли не вчините, то здаватиметься мині, що то ніби цар. вел. неласкав до мене”.

Тоді окольничий і дяк лишились на обід; сиділи з ними і частували: гетьманова жінка Ганна, гетьманова донька-жінка Данила Виговського, писар і осавул, а гетьман за столом сидіти не зміг, лежав на постелі. “А як було в пів стола, велів собі налити срібний кубок і піднявшися з постелі, велів себе тримати і так пив чашу за многолітнє здоровлє государеве”, приказуючи на здоровлє і на побіди цареві і його родині, патріярхові, боярам і т. д. “А випивши за государеве здоровлє чашу, більше стояти не зміг, і підчас усього обіду лежав на постелі. А після обіду окольничого і дяка проважали до господи писар і осавул, а за ними з гетьманського двору принесли венгерського і волоського вина, і писар з осавулом говорили: “Прислав нас гетьман просити і частувати, а ви то гетьманові за зле не майте, що за своєю хоробою ніякої вигоди вам учинити не міг”. І так почастувавши пішли до дому 4).

Другого дня, 15 н. с. червня посли вирядили свого чоловіка до Виговського-добиватися розмови з гетьманом і відповіди в доручених їм “великих государських справах”. Виговський пішов питати гетьмана і прийшовши до послів сказав, що гетьман велів переказати: “Постигла мене недуга конечна, і хоч мині самому дуже б треба вислухати государських справ, але за недугою ніяким чином того не можна вчинити-не майте мині того за зле”. Посли повторяли, що їх виправлено було спішно, і гетьман повинен їx вислухати і дати відповідь негайно; але Виговський відповів тільки, що як гетьманові стане лекше в його хоробі, він їx попросить до себе в государських справах. Тоді посли почастували його і приступили до випитування від нього, що їм було наказано. Відкликавшися до його православної віри і присяги, пообіцявши велику милость царську і т. д. поставили йому питання: “Для чого шведський король, Ракоцій, і господарі волоський і мунтянський війшли в союз з гетьманом, і про що вони між собою ведуть зносини?”

“І писар дивлячися на ікону Спасову, перехрестившись і великі клятви підносячи говорив: Гетьман і все військо государеві слуги і піддані правдиві, без усякої шатости. А що гетьман війшов у союз (соединился) з шведським королем, Ракоцієм, Мунтянами і Волохами, і завели між собою приязнь і любов, то не для чого иншого як тільки на славу і честь царського имени. Се правда, що пішли такі балачки, нібито вел. государ велів з Поляками робити згоду згідно з Полянівським договором-щоб Запорізьке військо належало як давніш-до Корони Польської, і гетьман і все військо з того засмутилися. А Поляки дуже були зраділи тоді, що вел. государ велів учинити з ними договір і дати спокій: почали лукаво хитрувати і забігати до всяких держав: до турецького султана, хана, цісаря, шведського короля, до венгерського і до инших, щоб вони на спілку з ними воювали і руйнували військо Запорізьке і всіх православних християн Малої Росії. Отже гетьман подумав: коли навіть вел. государ і не велів віддати нас Полякам по давньому до Корони Польської, нехай всетаки Ляхи з сусідніми державами не сполучаються і на нашу руїну з військом своїм в союзи не входять. Післав до Ракоція венгерського, до господарів волоського і мунтянського-договорюватися про любов і приязнь і про союз на неприятеля, і Ракоцій і господарі тому зраділи, зложили умову з гетьманом про приязнь, любов і брацтво, і присягу вчинили на те щоб бути з нами в братській приязни, любови і спілці. Се ми зробили цар, вел. на вічну славу, що такі шановні володарі вчинилися в приязни і брацтві з нами, а на царських неприятелів у спілці. І полк. А. Жданович з військом пішов на Поляків не на те, щоб Ракоція посадити на Короні Польській, а тільки щоб спільні неприятелі Поляки не звязувалися приязню й підданством з сусідніми монархами та нас не воювали і не руйнували”.

Посли не прийняли сього пояснення. Вони заявили, що дуже дивуються, як се гетьман і військо мають зносини і спілку (соединенье) з неприятелем царським шведським королем, і всяку охоту до помочи переносять на шведського короля і Ракоція: царське військо Запорізьке чинить поміч неприятелям царським без царської волі і повеління. Нагадували присягу зложену на послушенство цареві і докоряли за її порушеннє.-“Тепер ви то робите забувши страх божий і вашу обіцянку: всяку добру поміч чините неприятелеві цар. вел., а Корону Польську, на котру обрано вел. государя, руйнуєте, грабуєте і кров християнську проливаєте; церквам православної віри і людям православним в Короні Польській сущим від кальвинів діється велика руїна і безчестє, так що й слухати страшно. Вважайте, щоб вам не стягнути на себе такими неправдами гніва божого”, і т. д. 5).

Звідомленнє в сім місці має знову прогалину, і ми не знаємо, що на се відповів писар, і що далі говорили посли. Стаємо свідками нової розмови, котру мали з послами гетьманич і писар 19 червня; трьох днів бракує, і можемо собі уявити, міркуючи з попереднього, що всі сі дні посли штурмували Виговського домаганнями розмови з гетьманом, нарешті на жаданнє гетьмана конкретизували питання (“статьи”), на які мали дістати його відповідь. Розмова відбувається, як сказано, з гетьманичом і писарем, очевидно висланими від гетьмана. Початку бракує. Гетьманич і писар кажуть, що на перший пункт-очевидно про підтримку Ракоцієві в його претензіях на польську корону- гетьман відповідь приготовив і питає, що далі ще мають посли його питати. На се посли відповіли, що поки вони не покінчать з першою статтєю, вони не можуть переходити до дальшого. Тоді гетьманич і писар пішли знову до гетьмана і повернувши писар дав таку відповідь:

“Всі ті пункти, що ви говорили, написані були в царській грамоті до гетьмана, а гетьман як перед тим писав вел. государеві про лукаві замисли лядські, так і тепер велів сказати всю правду.

“Цісар римський, як давній неприятель благочестивої віри, намовляв нас бути під королем польським. І таке ж говорили (цісарські посли), щоб гетьман і військо, відставши від царя, жили під цісарством (зверхністю цісаря) окремою землею, так як живуть ріжні графи і свобідні князі під владою його; обіцяли великі вільности і великими дарунками звабляли. Але гетьман і всі ми не можемо ні думати того, щоб зломивши присягу відлучитись від царської руки і бути в підданстві у иновірців.

“З Ракоцієм венгерським у нас зовсім не було такої умови, щоб збивши Поляків посадити на королівстві Ракоція. Як що Ракоцій де небудь почне писати себе королем польським, гетьман з військом будуть з ним битися, не жалуючи своїх голів. Се Ляхи помагають Ракоцієві дістатись на королівство польське: канцлєр Кориціньский, гетьман польний Любомірский й инша шляхта, що мають маєтности коло угорської границі, і нам се відомо певно, що Любомірский й инша шляхта, взявши корону і державу польського короля, відвезли то Ракоцієві, аби він був королем польським і їх своїми силами обороняв. А гетьман і військо війшли в союз з Ракоцієм й иншими тільки на те аби вони не з'єдналися з Поляками”, — іде буквальне повтореннє того, що говорив Виговський послам 15 червня, і потім таке закінченнє: “А против неприятелів царських: польського короля і Поляків гетьман і військо за указом царським готові битись і кров проливати. Ми жичимо того 6) щоб вел. государ володів короною, також як і в. кн. Литовським 7). Тепер Ляхи стягають війська свої під Камінець Под., і Татари прийшли Ляхам у поміч: всі орди стоять по обох боках Дніпра недалеко Чигрина. Турки з сілістрійським башою й иншими теж ідуть на нас і переправляються через Дунай. Тому гетьман велів війську рушитися против Татар-неприятелів божих, що разом з Ляхами пильнують церкву божу знищити і віру християнську викорінити. Треба насамперед тих поганців Татар викорінити, а потім і на инших ворогів царських рушитися- на Ляхів” 8).

Посли знову почали твердити: як се зложивши присягу цареві, козаки підтримують шведського короля і Ракоція, грабують Польщу і підтримують кальвинів і єретиків? “За наказом” нагадали слова гетьманські, сказані Фомину, і повторили те що з сього приводу було доручено говорити Кикину: гетьман повинен приложити всі старання, щоб на коруні Польській і в. кн. Литовськім був цар, в інтересах розмноження православної віри. В інтересах її цар же й прийняв під свою руку Запорізьке військо, зібрав великі сили і сам персонально ходив на війну, “а в городи Малої Росії 9), для оборони твоєї і всього війська Запорізького не раз посилав своїх воєводів з великим військом. Вони билися з коронними гетьманами й Кримськими Татарами й визволили військо Запорізьке своїм твердим стояннєм, а цар. величество від тих походів поніс превеликі видатки”. З сього приводу зроблено такий характерний екскурс в історію (скорочую його фразеологію де вона не має вартости)-

“Як минулого року 162 (1654) присилав гетьман і військо в потребах військових своїх послів С. Богдановича і П. Тетерю, вони на розговорі у кн. Трубецкого з товаришами з наказу гетьманового і військового говорили, щоб цар. вел. велів бути своїм воєводам в великих містах Малої Росії: в Київі, Чернигові, Переяславі, Ніжині, а по инших містах щоб воєвод не було, а всякі доходи з городів Малої Росії щоб збирали ваші люде, а зібравши передавали царським воєводам і приказним людям. Бо коли дохід на царя збиратимуть свої люде козаки, то хоч декому й здаватиметься тяжко то не будуть досадувати, тому що збиратимуть згідно з їх правами. А переписати всі доходи і обрахувати нехай цар доручить якійсь своїй людині. Одначе вел. государ, прийнявши гетьмана, військо і всю Малу Русь під свою руку, велів з городів Малої Росії бути своїм воєводам тільки в Київі. В инших городах воєводів і досі нема, а доходів ніяких ні в однім городі, опріч дрібних доходів київських, вел. государ до своєї казни не збирав, і всі доходи з тих городів збирав гетьман на себе. Таке милостиве жалуваннє треба памятати. Вел. государ держить вас під своєю рукою для самої тільки православної віри, а не для користи. І чи ж годиться вам вести зносини з неприятелем цар. вел. і без царської волі з ним заходити в спілку? Треба і вам царського неприятеля мати за свого неприятеля-як правдивим православним християнам, звязаним союзом Христової любови” 10).

Вислухавши таку предику гетьманич і писар сказали, що вони все се перекажуть гетьманові й принесуть його відповідь, і повернувши від гетьмана сказали: “Гетьман і військо бажає і зичить, щоб на Короні Польській був й. цар. вел., і щоб вона була прилучена до Російської держави також як і в. кн. Литовське. То також бажаємо бачити, щоб король польський у ніг цар. вел. смиренно просив милосердя і був його підданим, і щоб Господь підняв християн над усіми невірними. А з Шведами у нас приязні зносини здавна-ще як була королевою шведською Христина. Знаючи, що Ляхи наміряються на нас натиснути, ми з ними не мирились, вичікуючи, щоб Шведи натисли на них війною в своїх інтересах 11).

“А такого запису у нас не було, щоб помагати шведському королеві і Ракоцієві здобути польську корону. Тільки знаючи, що вони, лукаві Ляхи, підняли на нас ріжні держави, і бачучи самі, як Турки вже через Дунай переходять, а Татари зближаючися до них ідуть обома сторонами Дніпра, — ми шукали собі союзників, щоб дати відсіч неприятелям царським і нашим, і викорінити до останку тих злохитрих Ляхів та їх помічників Татар” 12).

Иншими словами, гетьман обстоював своє право на самостійну дипльоматію. У козаків давні приязні відносини з Шведами, і вони хочуть їx заховати незалежно від того, чи цар воює в ними чи мириться. Цареві вони бажають всяких успіхів в Польщі: чи польським королем стати, чи польського короля взяти під ноги і зробити своїм васалем. Але для себе твердо знають одно: Ляхи проти України лукаво мислять, наступ готують, і Українці повинні против них шукати союзників де можуть, не оглядаючися на московську політику. При всій нібито льояльности і доброзичливости, в відповіди гетьмана звучало явне легковаженнє московської дипльоматії, тим часом як Москва вимагала, щоб він докладно тримався московської політичної лінії. Цар хоче бути королем польським, Ракоцій і Карло-Ґустав ідуть на переріз сим плянам, гетьман неповинен з ними приставати, а всю енерґію повинен звернути на те, щоб помогти цареві опанувати Корону і в. кн. Литовське, як то він обіцяв перед Фоминим.

Тому вислухавши відповідь гетьмана, посли рішуче зажадали розмови з ним сам на сам. Писар пішов і приніс відповідь: “Гетьман просить до себе”. Прийшовши до гетьмана посли в доволі різких тонах-судячи з їх звідомлення, повторили йому те що говорили писареві (я скорочую фразеолоґію, яка затемнює хід гадок, і упрощую їх виклад):

“Присягли ви, гетьман і військо, бути в повнім послуху цар. вел. і в усім йому добра шукати, а замісць того помагаєте Ракоцієві. А тепер не знати як-ще гірше робиться: ви поєдналися з неприятелем царським, королем шведським, і з його військами, і за помічю козацького війська Карло-Ґустав здобув богато міст в Короні Польській і прилучив до Шведського королівства. Ти, гетьмане, велів полковникові А. Ждановичу помагати шведському королеві без волі царської і переступив присягу. А вам годилося, памятаючи віру православну і премногу ласку цар. вел., дбати про те, щоб цареві бути на Короні Польській і в. кн. Литовськім, щоб ті держави прилучилися до Московської, і всі православні народи тішилися, бачучи послушність вашу і всеї Малої Росії цареві, а не спілку з кальвинами” 13).

“На се гетьман сердито відповів: “Я від шведського короля ніколи не відстану! Бо у нас союз (дружба) і приязнь і згода давня: тому більше шести літ, ще як ми не були в підданстві під царською високою рукою. І Шведи люде правдиві, всякий союз і приязнь-на що слово дали-додержують. А царське величество зо мною і всім військом немилосердно поступив 14): помирившися з Поляками хотів був нас віддати в руки Полякам. Тепер же до нас дійшла чутка, що цар. вел. післав з Вильна на поміч Ляхам, а против нас і шведського короля та Ракоція 20 тисяч війська. А ми, як іще в підданстві не були, цар. величеству служили і добра хотіли: кримського хана умовляли і на царські пограничні городи не допускали вже 9 літ-а вони (Татари) були вже й порозумілися з Ляхами на знищеннє Російської держави 15). Таке зробив я в послугу царському величеству. І тепер ми від царської високої руки не відступаємо, і як вірні піддані йдемо на неприятелів цар. вел.-бісурменів. Хоч би в нинішній недузі мой постигла мене смерть! На те веземо й труну з собою.

“А судді Самійлові і полковникові Тетері я не казав, і в гадці того у мене не було, щоб цар. вел. велів бути своїм воєводам в більших містах: в Чернигові, Переяславі й Ніжині, і щоб збираючи доходи віддавано царським воєводам. Бувши на трактатах з ближнім боярином цар. вел. В. В. Бутурлиним з тов. ми тільки умовилися, щоб воєводи були в самім Київі-на те (тільки) щоб сусідні володарі бачили їx підданство під високу руку цар. вел., що в стародавній столиці вел. князів російських царські воєводи.

“А доходи в Малій Росії невеликі: що й пришлють з котрого небудь міста, все розходиться на корм послам і післанцям з ріжних держав та на всякі військові потреби.

“А віри християнської я ніколи не руйную! Бували зі мною в спілці й бісурмени: кримський хан і всі Татари, але мене слухались, кров свою проливали за моїм повеліннєм за церкви божі й віру православну.

“Вел. государ у всім має волю, яко монарх великий. Але мені то дивно, що йому бояре нічого доброго не порадять: ще Короною Польською не заволоділи, і згоди до кінця не привели, а з другим панством-з Шведським війну почали. А шведський король так міцно договорився-з усіми курфірстами, ґрафами і вільними князями, щоб йому помагали воювати з цісарем римським, і 16 земель до союзу з собою привів. Як би я не звязався союзною приязнею з Шведами, то Поляки з усіми тими, що тепер зі мною у згоді: з Шведами, з Ракоцієм, з Волохами, з Мунтянами, з Кримськими Татарами напевно всіх нас, царських підданих в Малій Росії вирубали б, випалили і спустошили. Хочби цар і хотів боронити, але його військо так скоро на поміч би не поспіло, а ми всі марно б згинули, і Російській державі царській теж було б не весело” 16).

Посли на се відповіли (московське многословіє можливо скорочую-тим більше що воно здебільшого повторює те що вже говорилося писареві й гетьманичеві): “Гетьмане, стид тобі було говорити такі непристойні слова! Годилось тобі памятати бога і присягу та милость царську і поміч від нього, та йому добра шукати. А тепер за помічю війська Запорізького, за твоїм наказом шведський король і Ракоцій забрали богато міст Польської Корони; несказанне богацтво пошарпавши, прилучили їx до своїх держав. Ви неприятелеві царському помагаєте і Корону Польську-на котру вибрано його цар. вел., руйнуєте, грабуєте, кров християнську проливаєте, а церквам нашим православним від кальвинів Шведів і Венгрів руїна чиниться велика, так що страшно й слухати. Треба вам памятати милосердє царського вел., як він задля православної віри, за вашим чолобиттєм і сльозним риданнєм прийняв під свою руку і з неприятельських рук визволив. А як цар. вел. на неприятелів ваших-Польських і Литовських людей наступив, військом своїм побив і зруйнував, і Поляки через його перемогу стали безсильні, — підчас упадку їх на грабованнє та на шарпанину знайшлось у вас приятелів богато. Поки неприятелі ваші польські й литовські були страшні та сильні, то ніхто не помагав вашому визволенню, тільки й. цар. вел., і як вам було від неприятелів тісно, тоді й ти, гетьмане, говорив з послами й ц. в-ва лагідніше (пословнЂе), а тепер говориш зе великою пихою, не знати як 17). Сам памятаєш, як я приходив з великим військом в поміч вам і в оборону від неприятелів ваших-Поляків і Татар: тоді ти був дуже покірний і до нас виявляв велику любов 18). Годиться одежу міняти, а слово неодмінно (держати).

“Шведського короля против царського величества неправди і договору нарушеннє тобі добре відомі; таких великих неправд не тільки вел. государеві нашому, помазаникові божому, терпіти не можна, але й ти, простий чоловік (!) не стерпів би, якби тобі хто такі прикрости поробив.

“Твоя служба й цар. вел. відома і ніколи забута не буде, вел. государ держить тебе в своїй милости, великій чести, і надалі ти будь певен милоств й. цар. вел., але непристойну гордість відложи! Щоб вас від своєї високої руки відложити і віддати в підданство польському королеві, того й. ц. в. і в гадці не було. І се не можливе, що й. ц. в. велів послати на вас з Вильни 20 тис. війська: се хтось говорив, щоб посварити-тобі тому вірити не треба: царське величество вас, своїх одновірців, православних християн, держить в своїй ласці”.

Гетьман видимо втомлений довгою розмовою відповів лагідніш:

“Я цар. вел. вірний підданий і від царської високої руки ніколи не відступлю. Цар. в-ва милость і оборону памятаю-як боровши нас на Дріжиполі, і за се ми цар. в-ву також готові служити і голів своїх не жалувати. Але тепер треба тому дати спокій. Роздумавши все, дамо вам відповідь иншим часом, від тяжкої хороби що впала на мене я страждаю і більше говорити не можу, від болю що мені докучає” 19).

Велів застелити стіл і просив послів поїсти що бог дав. З кімнати вийшла дружина гетьмана Ганна і донька Катерина, що за Данилом Виговським, сіли за стіл разом 20) і частували послів. Сидів при столі також гетьманич Юрий, писар Ів. Виговський і гетьманів зять Данило. Після обіду посли поїхали-провожали їx до господи писар та осавул Ів. Ковалевський 21).

Другого дня, 20 червня прийшов до Бутурлина писар і сказав: “Гетьман велів вам сказати “Добридень”, спитати про ваше здоровлє, а в чім вам вчора вигоди не було, за зле не майте, бо гетьман був дуже хорий-тільки тим і порадувався, що ви у нього в домі хліб їли. А що в тяжкій своїй хоробі говорив з серцем (запальчиво), то йому пробачте: він у недузі своїй на всіх гнівається, такий має норов, на всіх нас свариться за малу дрібницю, так що й підійти не можна. Та ще велів вам сказати: Як сього року приїздив стольник В. Кикин, я з наказу гетьмана говорив: коли вел. государеві не буде в гнів, гетьман пішле від себе до швед. короля і в листі нагадає йому неправди перед цар. вел. і нарушеннє договору, і з того що той відпише, виявляться його гадки-чи буде він просити згоди з цар., вел. а вам його гадки треба знати.-То стольник про се чи доніс цар. вел-ву?”.

Посли відповіли, що Кикин се цареві доніс, і коли гетьман про се королеві писав, нехай він їм тепер про се розповість: кого посилав, які вісти його післанці привезли, коли король відписав-нехай їм грамоту віддасть; а які були з шведської сторони порушення договору, тому у них єсть реєстр (очевидно на той випадок, як гетьман буде про се писати до шведського короля). У московського ж уряду такі відомости про зносини гетьмана з Шведами (вже наведені нами вище): гетьман Павло Сапіга говорив стольникові Нестерову, що у гетьмана Хмельницького були посли шведського короля, і 17 лютого такий післанець їхав через Слуцьк до Прусії, і його литовські люде зловили і привезли до Сапіги до Берестя з листом Хмельницького: там гетьман запевняв короля в своїх добрих почуттях-чекає мовляв шведських великих послів, щоб з ними договоритись. Ті шведські великі посли, мовляли Бутурлин і Вас. Михайлов, з слів Сапіги чи що, були виправлені ще в листопаді, мали їхати Поморєм, землею цісарською, угорською, мунтянською й волоською, але досі їх не було, загаялися в дорозі, але гетьман їx скоро мабуть сподівається?

Сим єхидним завважаннєм посли хотіли виявити, наскільки вони добре поінформовані-можуть слідити і слідять за всіми нельояльними зносинами гетьманського двору з шведським. Говорилося в переддень приїзду до Чигрина Лілієкрони, і Виговський з свого боку, а московські посли з свого, ведучи сю розмову очевидно мали на гадці сей завтрашній приїзд. Отже Виговський на се оповіданнє відповів:

“Гетьман посилав до шведського короля з листом козака Дорошенка, але він не міг проїхати, бо в кількох місцях Ляхи були в великім числі, тому він вернувся. А тепер гетьманові й нам стало відомо, що йдуть від шведського короля його радники (думные люди) і скоро мають бути в Чигрині. А що Сапіга казав, ніби гетьман в листі ,підкріпляв увЂреніе свое', то казав се на ссору: в листі того не було, а написано було про стару приязнь, як ще за королеви Христини були зносини, щоб з двох сторін посполу воювати короля і Ляхів і всю Річпосполиту”.

Посли ще раз покликали Виговського до щирої служби цареві, щоб запевнити собі ласку царську, і на сей многозначний заклик до сугубої відвертости він відповів такою характеристичною заявою:

“Я великому государеві вірний підданий, служу всею душею, гетьмана і полковників укріпляючи відвожу від усякої шатости. На знак своєї щирої служби я тепер женився з донькою Богдана Стеткевича, у котрого на ґрунтах в Орші побудовані Кутеїнські монастирі. Хочу просити милости вел. государя, щоб дав мені й жінці моїй маєтности її батька Богдана, за стародавніми привилеями, а я вел. государеві вірний підданий до кінця життя мого: як зачав служити і працювати, так працюватиму невідступно. Иншій шляхті, яка цар. в-ву й не служила, була така царська милость і жалуваннє: й. цар. вел. велів їм володіти маєтностями за королівськими привилеями”.

Се було досить виразна ціна писаревої служби, але посли, не мавши в сій справі виразної директиви, не пішли далі загальних запевнень, що цар за всяку заслугу милостиво жалує, а натомість доручили писареві вистаратися у гетьмана нову авдієнцію, аби він вислухав инші справи, а на те що було йому сказано в першій розмові, “учинив відповідь совершенну”. Писар “відклонившися звичайно” пішов з тим до гетьмана 22).








Примітки


1) їх звідомленнє, дуже інтересне, писане дуже докладно, на жаль не заховалося в цілости; початок його надруковано в Актах Ю.З.Р. III с. 554 дд., докінченнє, з иншого списку тамже т. XI с. 81 дд., але все таки богато бракує.

2) Гетьман чи гетьманич? з тексту не ясно.

3) Промови записані в звідомленню то в першій то в третій особі, я перевожу першу для одностанности де можна.

4) Акты III с. 558-561.

5) Тамже с. 563-4.

6) “и зычимъ того, абы”... дяк старався записати автентичні слова.

7) Завоюваннєм себто, а не вибором.

8) Тамже с. 564-5.

9) “в свои, великого государя Малыя россіи войска Запорозкаго городы”. Складна формула.

10) Тамже с. 566-7.

11) Се місце відповіди гетьмана особливо лихо перекладене в московськім звідомленню. Загальний зміст досить ясний, і відповідно до того я постарався реставрувати і сю фразу.

12) Акты III с. 568.

13) Тамже с. 568-9. Дальше я подаю промову гетьмана можливо близько до Бутурлинового звідомлення, тільки переводячи з третьої особи на першу.

14) “Над ним, гетьманом і надо всЂм войском Запорожским учинул было немилосердіє свое”-з контексту ясно, що сі слова вжито для чемнішого виразу замісць того щоб сказати виразно, що цар слово зломив (зрадив) і договору не додержав.

15) Тут гетьман очевидно розумів головно події 1650 року-як він не пристав до походу на Москву і відвернув Орду, справивши замісць Москви на Молдаву.

16) Акты III с. 569-540.

17) “говориш с большими пыхами невЂдомо по какой мЂрЂ”.

18) “был добрЂ низок и к нам держал любовь свою большую”.

19) “трудности ради належащіе на мнЂ”. Яка шкода, що все се в перекладі.

20) На московські поняття річ не пристойна.

21) Акты ЮЗР III с. 570-1.

22) Тамже с. 571-3.











Попередня     ТОМ IX     Розділ XII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XII. Стор. 11.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.