[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XII. Стор. 16.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ XII     Наступна

ВІДКЛИКАННЄ ЖДАНОВИЧА І ПОЛЬСЬКІ ПРОПОЗИЦІЇ: НЕЗАДОВОЛЕННЄ З РАКОЦІЄВОЇ ПОВЕДІНКИ-ЖАЛІ ГЕТЬМАНА ПЕРЕД ВОЄВОДОЮ СТЕФАНОМ, ВІСТИ ПРО ВИХІД КАРЛА-ҐУСТАВА ПРИВЕЗЕНІ БЄНЬОВСКИМ, УСПІХИ БЄНЬОВСКОГО, НОВА МІСІЯ ЙОГО-КОРОЛІВСЬКА ІНСТРУКЦІЯ 13 ЧЕРВНЯ, ЛИСТИ БЄНЬОВСКОГО ДО ГЕТЬМАНА І ВИГОВСЬКОГО, ВІДПОВІДИ ЇХ 9 (19) ЛИПНЯ.

Найбільш яскраво в сих відомостях Шебеші виступає розуміється те що найбільш його интересувало-се незадоволеннє гетьмана, старшини й війська з поведінки Ракоція і спільної кампанії против Польщі: Жданович і його козаки нарікали, що Ракоцій тримав їx при собі не даючи їм ніякої волі собою розпоряжати. Він не радився в нічім з Ждановичем і не позволяв йому нічого робити на власну руку. Він не ділився ні з ним ні з гетьманом своїми плянами, його політика в Польщі зіставалась неясною, гетьман і військо були непевні що до своєї пайки в польських землях. При тім козаки ображались на Ракоцієвих Угрів за зневажливу поведінку, жалувались, що вони їx грабують і побивають, де тільки можуть.

На се жалівся гетьман обом воєводам, мабуть з згаданим вище посольством кінця червня. “Молдавський воєвода пише про жалі гетьмана, на нашого пана, що він не поводиться з козаками з належною пошаною”, писав Шебеші до Чигрина оден з семигородських регентів Акош Барчай, доручаючи йому збивати такі обвинувачення.- “Се неправда, наш милост. пан не такий нерозумний, аби він з таким хоробрим військом і з самим гетьманом не поводився з належною пошаною, ви мусите боронити нашого мил. пана від таких закидів” ¹). В листі 18 (28) липня воєвода Стефан так відповідав на сі жалі гетьмана: “Я також-видить то бог, з великим жалем прийняв се, що довідався з листу в. м., м. м. п., що й. м. князь семигородський поступає против договору з й. м. п. Антоном, намісником в. м.; я того по ні не сподівався, та й думаю, що таки дане в. милости слово він додержить вірно-бо й я не загаюся добре порадити йому з сього боку, аби він більше не писав таких листів, що без усякої причини нарушають братську любов і приятельський союз” ²). На жаль, докладніших відомостей про сей зухвалий лист Ракоція не маємо. Павло Алепський в своїх записках переказує те що доводилось йому чути про се в двірських кругах Валахії-але се дуже загальні відомости. Ракоцій показав себе дуже гордовитим і переступив межі справедливости. Він поступав в польській землі незвичайно немилосердно, поруйнував богато церков і манастирів, а на Хмеля похвалявсь і ганьбив такими словами: “От я вже заволодів Валахією і Молдавією, вони в моїх руках, Угорщина-се моя батьківщина, а тепер я завоював Польщу і зайняв їх столицю; лишається мені тільки підбити сього хлопа Хмеля”. Почав потайки побивати його козаків, щоб зменшити їх силу. Хмель довідався про се й дуже розгнівався на нього; післав до хана і намовляв його іти й воювати Ракоція, щоб віддати його до рук Хмеля. І осягнув се, бо Турки й Татари, почувши про сей похід на Польщу, піднятий без їx згоди, дуже розгнівалися; пішли поголоски, що сім королів змовилися й підуть походом на Волощину в великім пості і тут була велика трівога аж до Зелених Свят-коли прийшла відомість, що хан вийшов в похід і буде йти сими краями ³).

Мабуть відомости про вихід Карла-Ґустава з Польщі, привезені Бєньовским були останньою краплею, що довершила гнів гетьмана на Ракоція за те, що він не приготовив його до такого несподіваного обороту справи, і тому в записках Шебеші так настирливо повторюється нота жалів гетьмана і Виговського, що Ракоцій не інформував їx про ніщо і держав в повній невідомости про стан річей на польськім театрі війни-а тим часом підняв своєю акцією Турків і Татар, що сунули тепер не тільки на Дунайські князівства, а й на Україну. Гетьман післав наказ Ждановичу кинути Польщу й рушити під Камінець. Не маємо докладнішої дати сього наказу; в записках Шебеші вона виступає під 28 червня. Желябужский почув про нього 4 липня в Стародубі (Нечай 27 червня ще не знав про сей наказ), дата Шебеші мабуть недалеко спізняється за фактом-він занадто був важний для нього, і гетьманський осередок не мав причини його затаювати.

Видаючи сей наказ гетьман з одної сторони сповняв домагання царя і заспокоював ханську сторону. Противставляв козацьку силу всяким грабівничим плянам Орди. Ішов на зустріч невдоволенню, що все більше підіймалося серед козаків Ждановича і в війську взагалі. Але се був серйозний удар по козацьких плянах на Західню Україну і Білорусь, майже резігнація з них. Іще з більшою силою ніж перед тим, гетьманський уряд мусів тепер узяти курс на замиреннє з Яном-Казимиром: з огляду на вихід з Польщі Карла, очевидний крах Ракоцієвих плянів і неясности в відносинах до нього, грозу татарського наступу і т. д.

Місії Бєньовского щастило незвичайно. Він попав в відповідний момент, приїхавши в Чигрин саме на се похмілля від Ракоцієвої кампанії і очевидно потрапив взяти відповідний тон. Супроти вище сказаного за точку приложення його дипльоматії треба розуміти західнє-українську проблему, до котрої він видимо вмів зручно підійти і знайти їй конкретне оформленнє. Потім проблема відсунулась, але оформленнє зісталося і як то буває-само по інерції добилось своєї реалізації: ефектної, хоч і ефемерної-в Гадяцькім акті унії.

В відповідь на своє звідомленнє з першої чигринської місії Беньовский одержав від короля широку повновласть на переведеннє договору з військом Запорізьким на тих доволі значних уступках, що були ухвалені соймом 1656 року, і лягли потім основою Гадяцької унії. Інструкція датована 13 червнем н. с. ⁴) і списана очевидно так щоб бути показаною Хмельницькому і Виговському (що виступає в сім моменті виразно як актуальний шеф козацької політики). Вона являлась таким чином одною з тих відповідальних політичних деклярацій, котрих таку спору серію маємо з тих часів:

“Поздоровити іменем й. кор. мил. щирим батьківським афектом уродженого гетьмана ⁵), з усім військом Запорізьким.

“(Пояснити йому), що й. кор. м. вважає для себе найбільшим щастєм, будучи з божого провидіння королем польським, мати змогу за ласкою божою об'єднати в одно поріжненні члени Річипосполитої. До того він і на початку свого панування прикладав старання, і тепер так само-бажаючи, аби та пожадана година зблизилась як найскорше. А бажаючи привести до кінця визначену на останнім соймі, за згодою всіх станів комісію з уродженим гетьманом війська Запорізького, знову висилає того ж уродженого Бєньовского, секретаря і посла свого, для продовження сеї справи, покладаючи надії на ласку божу. Як вона настроїла щиро й. к. м. і всіх станів Рчп. до сеї одности, так ачей милосердною опікою своєю надхне любовю до власної вітчини та одности і ур. гетьмана та військо Запорізьке.

“При тім запевняє перед богом й. к. м., що він сам і всі стани Рчп. бажають ретельної, правдивої й ніколи не відкличної одности з ур. гетьманом і всім військом Запорізьким. Все що з обох сторін сталось за гріхи вони віддають то справедливости божій і на вік закопують непамятю, покликуючи найвищого суддю на свідка сеї правдивої і ретельної щирости з своєї сторони. А щоб ур. гетьман і все військо Запорізьке тим більше пізнало сю щирість й. к. м. Річипосполитої, він за радою сенаторів дав згаданому Бєньовскому повновласть приступити до переговорів з ур. гетьманом і військом Запорізьким, так щоб приніс й. кор. м. умову здатну загасити внутрішній домовий пожар, через задоволеннє війська Запорізького і Річипосполитої. А. й. к. м. обіцяє за себе і всі стани Рчп., що вони слушним річам перечити не будуть, а триматимуть все постановлене. Бо сподіваються, що ур. гетьман і все військо не схоче зневажити доброї охоти короля і станів Рчп., а забезпечивши в цілости се пожадане об'єднаннє сполучить силу війська Запорізького з силою війська Річипосполитої, я спільної вітчини. Все се доручається зручности посла-виконати сю справу як найкраще і найскорше, з задоволеннєм обох сторін.

“Але має він пильнувати як найуважніше, щоб сі щирі пропозиції короля гетьманові і війську Запорізькому не скінчились ніяким обманством ⁶). Бо то річ певна, що Порта з Татарами збираються приборкати князя семигородського, господарів молдавського і волоського і нарешті й самих козаків. У Москви Хмельницький не має вже ніякого довіря, се явно показується: поминувши богато инших причин вистане одна: його сполученнє з Ракоцієм і Шведами. Не має довіря і у Порти-тому що стільки разів їй піддавався, а без її відома звязався з Москвою, і тепер збільшив сили васалів Отоманської Порти: Ракоція, господарів волоського і мунтянського.

“Доказом того, що (гетьман) щиро хоче замиритися з королем і Рчп. буде се, коли по приїзді посла він не гаючись нітрохи буде справу кінчати: обговорить умови і приступить до їх списування, підписання і печатання обома сторонами. Коли він уже відкликав козацьке військо (від Ракоцієвого війська) і схоче прислати королеві проти Шведів десяток тисяч добрих і комонних козаків, а другу частину козаків оберне з ханом на Угорщину-сам зіставшись для обережности на Україні (се будуть докази доброї волі Хм. і війська).

“Коли ж почне вигадувати якісь проволоки, то се буде або на те щоб подивитись, як нам справи підуть, або на те щоб тим часом післати до Москви і посварити її з нами, а нахилити до згоди з Шведами, або щоб і до Порти та до хана післати листи, що король (йому) пише-(на доказ) що вже згода з ним робиться, аби тим відвернути небезпеку, що насувається на нього від Порти і протягти час. Тому доручається розмислові посла вести справи так, аби короля і Рчп. не здурено. Ta ce й не буде (тяжко) ⁷), бо послові дається лист і до хана; ханський посол і сам хан вложать свій авторитет у сю справу, і ханському послові буде легко підшепнути, чи мають (Татари) сполучити свою зброю (з козацькою) чи поступати (з козаками) як з ворогами. Сього ми собі не бажаємо-хочемо згоди, але поки згода не стане як слід, не можемо не забезпечувати себе. Бо турецькі сили звикли швидко вертатися з поля, і не треба щоб нас і їx обдурено.

“Тому вся вага в тім, щоб скоро скінчити, намовити, списати, відписати. Оден ориґінал нехай зістанеться там, а п. посол щоб мав два ориґінали: оден при собі, а другий нехай пошле з певною оказією до Дубна, а відти до короля й. м.-бо оказії бувають часті. А по щасливім закінченню договору треба послові добитися, щоб козацькі посли виїхали з тим договором сюди, щоб зараз, при них же його потвердити, і через руки п. посла передати, аби він там урочисто його передав, і потім з частиною війська Запорізького прибув на послугу королеві і Рчп.

“Найбільше пильнувати того, щоб не дали знати Москві, поки те все не скінчиться. Бо дуже важно при угоді з Москвою, щоб нам було можна лекше з нею договоритися, ставши знову одним державним тілом. По закінченню переговорів можуть дати знати, що вони повернули до послушенства й. кр. м. і хочуть всі свої зусилля звернути на те, аби між короною Польською і Короною Московською була згода. Ракоція теж можуть упімнути, аби вернувсь і війну залишив. Порту і хана візьмуть за серце, коли будуть в послушности королеві і Річипосполитій”.

Одержавши се дорученнє Бєньовский поспішив зібратися в нову дорогу, але вважав потрібним попередити Хмельницького і Виговського, запитуючи як вони ставляться до сеї місії, і чи може він рахувати на її успішне виконаннє супроти ріжних поголосок про ворожі пляни і настрої козацького війська чи уряду. Можливо, що на знак своєї повної щирости-цілком відкритої гри з його сторони, він тодіж переслав їм сю інструкцію; мені се здається дуже правдоподібним: інструкція, як я вже зазначив написана саме так, щоб вона не виявляла нічого небезпечного, чого не можна було виявити, а тимчасом мала характер нібито дуже довірочний, такщо показуючи її наперед посол робив нібито дуже яскравий жест інтимности. В кожнім разі, в тій чи иншій формі такі вияви щирого, інтимного довіря Бєньовский гетьманові і його канцлєрові дав, і з їх сторони дістав запевнення їх повної прихильности і бажання довести згоду до кінця. Хмельницький писав йому 9 (19) липня:

“В які публичні справи найкраще поступають, де обидві сторони приятельсько довіряють одна одній, і найспішніше відправляють їx, коли приступаючи відгонять від себе всякі страхи. Бо неможливий там успіх в піднятому ділі, коли орґани надвоє діляться, і голова задумує одно, а серце хотіло б чим иншим занятись. Тому в. м., маючи призначеннє на розмову з нами, не повинен давати місця у себе людським балачкам, бо їх діло тільки сіяти повітряні чутки, повинен звіритись давній нашій приязни- і з помічю божою безпечно пуститися в намірену дорогу, в тій певности, що з нашої сторони не дізнаєш ні жодної перешкоди ні затримання, але по достаточній розмові в річах потрібних здорово й безпечно повернеш до домашніх порогів. Притім пильно поручаю себе ласці ваш. мосць пана-цілком зичливий приятель і слуга Б. Хмельницький.”

Виговський долучив до того запевнення особливої своєї приязни: “Великомилостивий мій пане і брате! Не звик я в словах своїх не статкувати-особливо тим кому обовязався приязнею. А маючи в памяти вияви приязни в. м. і обіцянку братерства, я завсіди йому сприяю. Тому ніщо не може утруднити в. м. дорогу, на котру заявив єси охоту й. кор. милости. Навпаки, коли за моєю порадою пустишся в сю дорогу, то достаточно з п. гетьманом розмовишся і без всякої перешкоди повернеш ціло до вітчини”. Намовляючи не вірити ніяким байкам і як скорше пуститися в сю подорож, запевняє його: “Добре погостиш і швидко будеш відправлений-не так як удають лихі люде, що не бажають нам доброї репутації” ⁸).

Желябужский записує в своїм звідомленню, що 12 (22) липня до Корсуня при нім прийшов польський гонець, і розповів, що він на імя Миколай Грибовский, їздив від Стан. Бєньовского, з Дубна, до гетьмана, повідомити, що їде до нього від короля. Був в дорозі 7 день, самого гетьмана не бачив, бо лежить хорий. Приймав його Виговський і велів переказати послові, щоб їхав не гаючись ⁹). Очевидно він саме й віз тільки що процитовані листи гетьмана і писаря Бєньовскому, з запросинами до скоршого приїзду.

Примітки

¹) Monum. Hung. XXXIII ч. 312, лист Барчая з 14 липня, отриманий в Чигрині 30 липня.

²) Акты Ю. З. Р. XI с. 728.

³) Переклад Муркоса кн. V с. 21

⁴) Ся дата стоїть в заголовку видання сеї інструкції в Памятниках Київ. ком. III. с. 242; в тексті її нема, мабуть була в заголовку; але вона вповні правдоподібна.

⁵) Титул дуже скромний, як бачимо.

⁶) Тут еліпса-пропущена посередня гадка, в тім роді: се обманство самому Хмельницькому не вийшло б на добре.

⁷) Слово пропущене, я доповнюю се з змісту.

⁸) Видані в додатках до Кубаліної Wojna Brandenburska с. 437 з ркп. Осоліньских.

⁹) Звідомлення Желябужского в Рус. Истор. библ. VIII с. 1247-8. Грибовский нібито казав: “а ныне де тому осмой день” як його післав Бєньовский з Дубна; але се мабуть треба розуміти так, що Грибовский приїхав з Дубна до Чигрина на восьмий день, себто Бєньовский вислав його 11 або 12 липня н. с. Заїхати з Дубна до Чигрина і поспіти з Чигрина до Корсуня на 8-й день ніяк не можна було: на дорогу з Дубна до Чигрина лишається 4-5 днів.

Попередня     ТОМ IX     Розділ XII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XII. Стор. 16.]