Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XII. Стор. 19.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ XII     Наступна





ЗНОСИНИ РАКОЦІЯ З ЯНОМ-КАЗИМИРОМ. ШВЕДСЬКІ ПОРАДИ РАКОЦІЄВІ, ПОХІД ЙОГО ДО КРАКОВА І ВІДМОВА КОЗАКІВ, ПЕРЕХІД ЗА ВИСЛУ І МАРШ НА ТУРОБИН І ЗАМОСТЄ, ЛИСТУВАННЄ ЖДАНОВИЧА З ЗАМОЙСКИМ.



В сих днях рішалася доля Ракоція і тих козацьких плянів що були звязані з сею дунайською конфедерацією. Після того як Шведи покинули його 22 червня н. с. під Варшавою, Ракоцій почув себе цілком безпорадним-тим більше, що разом з сим одержав відомости про прихід австрійського війська в поміч Казимирові. Раптово, нервово, нетактовно відкриваючи свій безрадний настрій, кинувся він шукати порозуміння з Яном-Казимиром, щоб випросити собі безпечний поворот через польські землі до дому. А стрічаючи тут дуже стримані або й зовсім неприязні настрої (особливо шеф помічного австрійського корпусу гр. Гацфельд радив Казимирові не спускатися на пропозиції Ракоція, добачаючи в них тільки бажаннє вийти з трудного становища, тим часом як королева нібито стояла за те, щоб замирити Ракоція і використати против Шведів) Ракоцій робив ріжні обіцянки що далі то щедрійші — але все даремно 1). “Напротягу шести днів чотири рази присилав Ракоцій до короля просячи згоди”, пише де-Нуайє; “в останніх пропозиціях було таке, що він опорожнить обидва міста, які він тримає в Польщі (мабуть Краків і Берестє), виплатить гроші нашому війську, віддасть нам частину свого війська і війде в союз против шведського короля. Йому на се подали надії, але не залишили наступу на нього; він налякавсь і спаливши свій обоз перейшов під Сендомиром за Вислу; коли він довідався, що наши вже в Пинчові, і залога шведська і Ракоцієва піддались, — його похід став виглядати на просту втікачку” 2).

Пуфендорф оповідає, що з шведської сторони, виводячи своє військо, дано було Ракоцієві пораду: з огляду на австрійське військо податися на схід, за Буг, щоб держати звязок з козаками, Семигородом, Волоськими князівствами і Портою; заложити свій табор під Львовом, а в потребі відступити до Пинська, маючи через Україну і Молдавію забезпечену дорогу до Семигороду, і з Семигороду атакувати далі Польщу 3). Се була рада не погана-тільки вимагала того, на що досі не спромігся ні Ракоцій ні сам Карло-Ґустав: повного погодження з козацькими біжананнями.

Ракоцій на се не спромігся. Він хотів конче дістатися до Кракова, щоб трактувати з Яном-Казимиром в ролі володаря його старої столиці і Підгірря, тому пішов горі Вислою -вичікуючи відповіди на свої пропозиції. Але нічого конкретного з сеї сторони не приходило, натомісць ріжні обставини де далі-показували неможливість сього пляну. Австрійське військо ще стояло під Краковом, инше мало йти на Семигород. Ріжні добровільці-Поляки, що поприставали були до Ракоція, кидали його і переходили на сторону короля. З Семигороду приходили вісти про рейд Любомірского. Козаки рішучо відмовлялись іти далі й забирались до дому. Тим часом в сей мент се була найсильніша й найцінніша частина армії Ракоція; коли в початках кампанії польські політики відзивалися про корпус Ждановича легковажно, тепер вони підчеркують, що в війську Ракоція тільки й доброго, що козаки 4). Але вони вже й перед тим поривалися відставити свою здобич до дому, як ми вже знаємо; тепер же не вважаючи на всі вмовляння Ракоція в останніх днях червня, недалеко Сендомира стали на власну руку перевозитися за Вислу, щоб іти до дому. Супроти переговорів Ракоція з королем-що стали відомі козакам, їм дійсно небезпечно було зіставатися в глибині Польщі: Ракоцій міг віддати їх в розпорядженнє короля, польські війська могли їх обступити і винищити. Може бути, що вже прийшли якісь інструкції і від Хмельницького. Тоді Ракоцій-не маючи ніяких певних шансів замирення з королем, побоявся лишатись без козаків над Вислою і рішив іти з ними.

От як описується ся ситуація в пізнішій реляції Штернбаха, що був в кватирі Ракоція: “Після того як армії (шведська й угорська) розсталися, поради в. кр. вел. злегковажено і князь ніби то йшов на Краків, але вагаючися в дорозі й тримаючися Висли. Я пильно радив йому поспішати, поки Австріяки не окружили міста: стати табором над Вислою і тоді в залежности від обставин або дати бій або відступити на угорську границю. Але його збентежений розум не приймав спасенних гадок, так наче його фатальна загибіль і ганебний договір вже були неминучі. Отже йдучи за волею козаків, щодня шукали ми переправи через Вислу, а не знайшовши 20 (30) червня перейшли між Завихостом і Сендомиром з незвичайною швидкістю на лодках, човнах, парканах і всяких пливучих матеріялах-потім як три дня наперед перебігли до неприятеля три волоські коругви Станіславского, а потім і сам Станіславский. Другого дня після переходу показалося кілька хоругов Литовського війська і звівши з нашими гарці пустилися навтіки і наповнили страхом свій табор; можна було їх усіх без труду погромити, коли б передня сторожа козацька не дала фальшивої звістки, що Литвини вже перейшли за Вислу. Ми ж як утікачі, ідучи в усім за розпорядженнями козаків, котрими провадив Немирич, пішли на Туробин повз Замостє, трудними переходами. Післали до Замойского трубача, домагаючися річей Немирича, зложених у попередніх часах, инакше грозилися спалити місто, але даремно. І так далі спішно йшли на Русь, — аж в двох милях від Львова, з лівої сторони від нього, зачули ми за собою погоню Чарнєцкого” 5).

Сю коротку реляцію писану слідом по подіях, доповнимо деякими подробицями з хроніки Ґрондского -учасника того ж походу. Він розповідає, як прийнято вісти про рейд Любомірского; Угри стали наставати на Ракоція, щоб як найскорше вернутись до дому, козаки ж почали хвилюватися, вимагаючи від нього, щоб їх не кидав так далеко від їхнього краю, а відпровадив до безпечніших місць, зате обіцяли відставивши здобич зараз вернутися ще з більшими силами. Але були й такі, що радили відложивши все инше спішити таки на порятунок Кракову. Инші радили навпаки не зачіпатися з Німцями, після того як так їх підвели Шведи, а відступити на Підгірє, за Самбір, розпустити шляхту, а наняти нове наємне військо. Серед сих суперечок і вагань, насамперед почали тікати польські хоругви, набрані Ракоцієм-зробив то й сам Станіславский, їх провідник. Далі козаки позбиравши човни, почали перевозити своїх за Вислу. Побачивши се Семигородці ще більше почали журитися, а деякі й грозити-що не прощаючися з князем підуть до дому. “І так взяла гору думка-лишити на волю божу Краків і Берестє і вертати тудою звідки прийшли. Стали думати як перейти Вислу, що було далеко тяжше при повороті, бо розлилась більше ніж в поході на Краків-тобі без труду її перейшли. Але помогли козаки: переправивши всіх своїх людей і тягарі, вони запропонували свою поміч і князеві. Одначе ся поміч коштувала дорого: по червоному за коня, за воза пять, а часом і більше. Тоді богато стали кидати до Висли худобу й иншу здобич забрану у Поляків, бачучи, що відвезти не можуть, а лишати ціло для перших хто прийде-здавалось занадто прикро” (414).

Він додає, що сі річи, що плили Вислою, і ті відомости що приносили втікачі з Ракоцієвого табору, давали розуміти, як лихо стоять справи його війська. Се накликало ту атаку литовських хоругов, і з усіх сторін зліталися тепер ріжні відділи польського війська, щоб його добити. Сили були ще дуже великі, але цілком дезорґанізовані й деморалізовані. “Він має ще 30 тис. війська, але як я вже говорив се дуже мале військо”-писав де Нуайє з королівської кватири 6). “Козацький полковник Антін, що з Ракоцієм, не відступив від нього, доки не мав наказу від Хмельницького, а тепер між ним, і Семигородцями відносини невірні, і сей козак ставить свій табор окремо, з своїми 7 або 8 тисячами-а се найкраще військо в армії Ракоція” 7). “Воєвода виленський жене за ним з 5 тис. кінного війська, Полубенський з 3 тис., Чарнєцкий-перейшовши ріку в тім самім місці що й він, — з 5 чи 6 тис.; великий гетьман коронний з рештою своєї армії, котрої більшу частину дав вел. маршалкові (Любомірскому) для нападу на Семигород. Крім того 6 тис. Татар-що прийшли до нас, і тепер в Коросні, йдуть на зустріч (Ракоцієві), а до великого маршалка післано курієрів, щоб він заступив переходи в горах, аби не перетяли йому відступ. Вчора вечером ми мали відомість, що всі оті війська сполучилися і прийшли до Лежайська, і відти до Семигородця не більше як 3 милі-сподіваємось, що вони його запопадуть” 8).

Козаки повели Ракоція далі на північ, на Туробин і Замостє 9). В Замостю, як ото ми вже чули від Штернбаха, були сховані річи Немирича, і він рішивши податися з козаками-хотів ті річи забрати. Заховалися листи в сій справі до Яна Замойского, від Ракоція і від Ждановича, що з свого боку просили за Немиричем і за ріжними людьми, що були в Замості 10); видно простояли за тим кілька день 11)-так що не так іще безоглядно тікали, як уявляли собі Поляки. Листи Ждановича варті того, щоб на них спинитися:

“Ясновельм. м. п. підчаший коронний, мій великомил. пане і приятелю! Наблизившися з Запорізьким військом до тих країв, і знаючи що в. м. п. п. тут у Замостю резидуєш, вважав я за слушну річ засвідчити мою зичливість м. м. п., тому що військо Запор. досі зазнавало приязнь не тільки від пок. предків, але і від самого в. м. м. м. п. Будучи певен, що і тепер в. мил. не змінився в тім і не занехаєш відповісти своїм афектом на наш афект, особливо коли висловимо свої прохання в певній приватній справі й. м. п. Немирича, київського підкоморія, здавна зичливого Запорізькому війську-що й тепер, пробуваючи з нами статечно дбає про загальне добро 12). А саме просимо, аби в. м. велів видати без всякої проволоки рухомі річи й. м., що в певнім місці знаходяться в Замостю, — маючи на увазі, що за учинність в. м., якої зазнаємо в тій справі, як і в инших наших бажаннях (котрі я доручив устно оповісти подавцеві листа) ми і військо Запорізьке, й. м. князь семигородський й инші чужоземні війська, волоські й мунтянські віддячимося повною охороною маєтностей в. м. І тепер-чекаючи повороту подавця листу і не маючи сумніву, що в. м. вповні прихилишся до нашого прохання, — ми суворо заборонили рицарству чинити спустошення в маєтностях в. м. При тім пильно поручаю ласці в. м. свої вірні послуги і себе самого”.

Замойский відповів, що він “віншує собі” сеї памяти про приязнь його предків до Запорізького війська, що живе в нім-“чого й тепер має свіжий доказ з України”, і дуже тішиться з приязни виявленої в листі Ждановича-сподіваючися, що “приватний приятельський трактамент”, котрого Жданович недавніми часами зазнав у його домі (очевидно в 1653 р., коли Ждановича затримано в Польщі), підтримує в нім сю приязнь. Не може, при всім бажанню, виконати прохання Немирича, бо його депозит разом з иншими забрано ще торік до коронного скарбу “з відомих причин”. Тим не менше сподівається, що не вважаючи на се його маєтности будуть таки охоронені від спустошення, бо відносини війська Запорізького певно залежатимуть не від сеї оказії, а від усеї традиційної приязни дому Замойських-“за котру воно досі не добре платить, пустошачи мої маєтности”.

На се Жданович відповів таким листом: “Коли б Запорізьке військо забуло прихильність попередників в. м., саме небо побудило б нас-особливо в теперішніх часах, коли инакше діється і в Річипосполитій і в війську нашім, — аби ми вважаючи на наступників, шукали б якогось спокою, при добрій згоді з обох сторін, аби сторонні неприятелі не тішилися з дальшого кровопролиття. Коли я вчора відізвався з своєю прихильністю до в. м., вчинив то з обовязку і дбаючи про ласку в. м. на будуче- котру буду старатися по можливости компензувати своїми вірними послугами, пильнуючи схорони маєтностей в. м., і прошу в. м. тримати мене в усякій ласці. А при тім прохаю в. м., аби з огляду на зичливість війська Зап. на будуче, — велів в. м. пустити свобідно до нас тих козаків, що ще зістаються вязнями, в тій певности, що Запорізьке військо не занехає відслужити се добродійство в. м.”.

Мова йшла мабуть про тих козаків з посольства Ждановича, що ще зіставались інтерновані в Замості, і Замойский поспішив сповнити се бажаннє: він повідомив Ждановича, що які єсть козаки-бранці, він всіх їx висилає до козацького табора-знайшлось їх шість, де котрі не дуже здорові, але сподіваються витримати дорогу, і він їх пускає 13).








Примітки


1) Перші пропозиції замирення, які маємо, походять з 21 червня-себто власне з того часу, коли стало певно, що Шведи покидають Ракоція-у Рудавского с. 338-9; листуваннє в сій справі-Жерела XII с. 490 дд.

2) Лист з Ченстохови 11 липня, с. 336-7; про листи Ракоція до ріжних достойників з пропозиціями замирення Жерела XII с. 495.

3) De rebus a C. G. gesis c. 263-4. Кубаля закидає сьому оповіданню, що того мовляв нема у Штернбаха (с. 348). Але Штернбахове представленнє (нижче) посереднє потверджує оповіданнє Пуфендорфа, а докладно нагадувати шведському королеві його власні поради не мав він рації.

4) 12 квітня де-Нуайє пише про Ракоцієве військо: Ces prisonniers disent qu'il a trente mille hommes et vingt mille Kozaks, mais fort movaises gens et point aguerris ni armás (318). A 27 червня: II y a une troupe de Kosakes avec lui, qui est tout ce qu'ily a de bon, qui n'a pas voulu obeir a Chmielnicki (334). І тиждень пізніше, 4 липня: qui sont les meilleures troupes de l'armee de Rakotzi (336). В своїх записках описує їх французький агент Терльон: гарна кавалєрія, піхоти тільки два німецькі полки, артілєрія на волах-І, 51, у Гомона с. 173.

5) Transsylvania II с. 316-7, реляція королеві 2 (12) серпня 1657 р.

6) Лист з 11 липня с. 337.

7) Лист з 4 липня с. 336.

8) Лист 11 липня, с. 337.

9) В записках Янчиньского справа представляється так, мовляв сей напрям походу був подиктованний Ракоцієві Сапігою. Не маючи ніякого уявлення про дійсні сили Сапіги, Ракоцій перебільшував їx, тому що Сапіга дуже зручно шарпав його своїми під'їздами. Жданович-виступив против Сапіги, ніби то щоб дати йому бій, але ся охота козацька не була щира; козаки зайняли такі позиції, що між військом козацьким і литовським були багнисті місця, і Сапіга почав наступати на Ракоція. Той щоб спекатись Сапіги, прийняв умови подиктовані йому, між ними головна була така, щоб він не приступив до Люблина, але тікав навпростець. Прийнявши сі умови, Ракоцій пішов повз Замостє, але вояки Замойского, вискочивши з Замостя, дались йому в знаки: 700 в полі положили, і багатьох бранців привели, котрих Замойский поставив на працю-сипати вал, і визначив їм платні по грошу. Ос. 627 с. 294.

Останнє не дуже годиться з листуваннєм Ракоція з Замойским (нижче).

10) Ракоцій просив ще випустити жінку Олександра Чаплича (представника звісної української унітарської родини), що пробувала в таборі Ракоція, і се було сповнено.

11) Лист Ракоція писаний “в таборі нашім коло Туробина 5 липня”, перший лист Ждановича з того ж табору маб. 8-го (в копії помилково 28 inlii, але очевидно, що се 28 ст. ст. червня, бо відповідь Замойского Ждановичу 8 липня, як і відповідь Ракоцієві). Другий лист Ждановича “з табору...” (не докінчено) в копії датований 29 inlii, друга відповідь Замойского Ждановичу-10 inlii.

12) O pospolite stara sie dobro.

13) ркп. Осолін. 3568 л. 82-6.











Попередня     ТОМ IX     Розділ XII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XII. Стор. 19.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.