Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XII. Стор. 21.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ XII     Наступна





ОСТАННІ ПРИКРОСТИ СТАРОГО ГЕТЬМАНА І КІНЕЦЬ ЙОГО: КОЗАЦЬКИЙ БУНТ З РАКОЦІЄВОГО ВІЙСЬКА ПЕРЕКИДАЄТЬСЯ ДО ЮРАСЕВОГО, ОПОВІДАННЄ ЖЕЛЯБУЖСКОГО, ЙОГО АҐІТАЦІЯ ПРОТИВ ГЕТЬМАНА І СТАРШИНИ-МОТИВ САМОВІЛЬНОГО ПОХОДУ ПРОТИВ ЦАРСЬКОЇ ВОЛІ, КОЗАЦЬКИЙ БУНТ ПРОТИВ СТАРШИНИ, ВІЙСЬКО РОЗХОДИТЬСЯ.



Тим часом козацький бунт з Ракоцієвого війська перекинувсь і на Юрасеве, що стояло під Корсунем для охорони України від Татар. Оповідає про се Желябужский -котрого старшина вважала значним, коли не виключним виновником сих бунтів (вище с. 1383) і я думаю-вповні справедливо. Його оповіданнє про візити в Юрасеву кватиру дає кілька цікавих рис сеї ситуації, і я вважаю потрібним його переказати, бо взагалі мало що про се знаємо.

Приїхавши в Корсунь до війська, щоб шукати відти дороги під Камінець, до Ждановича і Ракоція, Желябужский довідався від наказного полковника Дмитра Трутина, що військо нинішнього дня, 9 (19) липня стоїть в Капустиній Долині. Другого дня приїхав він туди і не доїздячи війська пристав, а перед себе післав товмача-сказати полковникам, щоб вони далі знати йому, де Ракоцій, і прислали козаків, щоб провести. Товмач поїхав в становище Корсунського полку, до полковника Ів. Дубини, а той сказав, що про Ракоція певних вістей нема і проїхати до нього ніяк не можна, бо воюють Татари. Післав товмача з козаком-провідником “до гетьмана Юрия Хмельницького” (так його скрізь зве Желябужский, очевидно не в розумінню наказного, а вибраного на гетьманство). Стріли гетьмана, як їхав з становища, і він спитав хто їде від царя і до кого?-тоді післав з товмачем до Желябужского корсунського сотника. Сотник розпитав, чи не має Желябужский грамоти до гетьмана, і другого дня приїхав від гетьмана військовий осавул Іван Ковалевський. Він переказав Желябужскому від гетьмана: “Ракоцієві і Антонові було писано, щоб ішли до нас на поміч против Орди, але від них не було вісти, і не знати де вони: ані вісти добути про них не можна, ані кого післати, тому що вийшов хан з усею ордою, стоїть коло Камінця, а Татари воюють наші городи. А стало нам відомо, що Ракоцієву землю повоювали Ляхи, матір його в полон взяли; судячи з того думаємо, що Ракоцій пішов до дому-дорога йому туди через Волоську землю, але Волоську землю воюють Татари, справити тудою тебе до Ракоція неможна, не доїдеш ти до нього, вертайся до цар. вел-ва”. Желябужский відрік, що не бувши у Ракоція ані діставши певних відомостей про нього, він вертати не може і просить провести його до Семигороду, коли думають, що він там. Ковалевський обіцяв се переказати гетьманові і того ж дня вернувся з його резолюцією: їхати Желябужскому до Корсуня і чекати від гетьмана вісти, — як можна буде до Ракоція проїхати, гетьман його повідомить, а тим часом сповіщає свого батька, аби він повідомив царя, що Желябужского затримав гетьман. Прислав трьох козаків, щоб провели його до Корсуня, але Желябужский лишився ночувати при війську і був свідком його виходу з табору: “11 (21) липня о четвертій годині гетьман Юрій Хмельницький пішов з Капустиної Долини, а Ів. Желябужский стояв, поки гетьман і полковники з усім військом пройшли. На рахунок було з ними війська тисяч з 20; перед гетьманом пішло 5 полків, а за військом обозу возів тисяч 35. А на становищу військо стає обозом, і коні ходять стадами” а не ставлять коней “у приколу” (на припоні) 1).

З 12 (22) і до 17 (27) Желябужский пробув у Корсуні збираючи від переїзжих вісти про Ракоція і Ждановича, про Поляків і Татар. Оповідали йому, що козаки Ракоція і Ждановича покинули 2), Жданович в Погребищі, а Ракоція з Венграми Поляки обложили під Межибожем. 17 (27) приїхав товмач з Чигрина: старий гетьман потверджував, що до Ракоція проїхати не можна і вістей від нього нема. Тоді Желябужский рискнув на власний страх їхати до Ракоція під Межибіж і на третій день, 20 (30) липня наїхав військо Юрася, що йшов, значить, туди ж, під Межибіж, ратувати Ракоція 3). Желябужский післав свого товмача до Ковалевського, щоб сповістити про свій приїзд і просити гетьмана, щоб поміг йому доїхати до Межибожа. На се товмач приніс відповідь, що гетьман велить йому їхати за ним до становища на Наливайковім Броді. Желябужский проїхав на вказане місце, і гетьман закликав його до себе. Стрів його з полковниками перед шатром і питав про царське здоровє, а коли війшли до шатра, полковник миргородський Григорій (Лісницький) спитав його при гетьмані: “Чого ти приїхав вдруге без відомости від гетьмана? 4) Не віриш гетьманові й нам? Якби можна було до Ракоція проїхати, ми б тебе повідомили!” Желябужский виправдувався тим, що він довідався від козаків-що Ракоцій під Межибожем. Лісницький відказав на се: “Був Ракоцій під Межибожем, три дні відсижувався від Ляхів в окопах, а як довідався, що йдуть Ляхам у поміч Татари, він Ляхам піддався-кажуть, що дав їм викуп. А на третій день по тім як він піддався, прийшли під Межибіж Татари, довідалися, що Ракоцій без них піддався Ляхам і пішли після Ляхів добувати його. А поки він сидів в окопі, від нас не було до нього проїзду, і тобі тепер до нього їхати не можна-бо він сам у неволі”. Желябужский сказав, що все се відомости не певні (“не подлинная вЂсть”), з ними йому до царя вертати не можна, і він просить провести його до Семигороду: коли Ракоцій вийде з татарської неволі, він там його побачить, а не вийде-принаймні матиме про нього певні вісти. Лісницький на се сказав: “Гетьман велів прибути всім полковникам, що напереді з військом, — буде рада, куди гетьманові йти. Тоді гетьман розпитається у тих полковників, що стоять поблизу волоської границі, чи можна тобі проїхати через Волоську землю, коли скажуть, що можна, тоді гетьман велить тебе провести, а ні-тоді дасть тобі знати”.

Другого дня, 21 (31) прийшов Ковалевський і сказав: “гетьман і всі полковники веліли тобі сказати: через Волощину йти тобі не можна: хан пішов на-легко за Ракоцієм, а кіш його стоїть на Волоськім пограничу, під Хотином. А від одного козака, що вийшов з неволі від Ляхів, стало гетьманові сьогодня відомо, що Орда догонила Ракоція під Гримайловим 5), і Ракоцій сидить в окопі, а Ляхи обстоюють Ракоція: не хочуть видавати Орді 6), тільки взяти з нього викуп; а Орда готова і з Ляхами битись, коли вони будуть його боронити: хоче його скарб забрати, а самого до турецького царя відвезти. Через такі вісти гетьман переказує тобі, що проїхати тобі не можна і нема до кого: вертай нині ж з війська до цар. в-ва, бо завтра рано гетьман іде з усім військом з становища-воювати Польщу” (1252-4).

Але Желябужский з війська не поїхав-став чекати вістей, а заразом вів свою, відому вже нам аґітацію на тему самочинности гетьманської політики, і робив відповідний настрій між козаками. В своїм звідомленню він записує свою розмову з київським протопопом, що трапився на стану; я вище навів уже сю розмову; протопоп мовляв розповідав йому, що козаки з Антонового полку роз'їздяться нарікаючи на нього, що шукав Ракоцієві королівства, а довів його до неволі, і козаків трохи не поморив. “Ми ходили з ним, думаючи, що то за царським указом, а як довідалися, що Антін Ракоцієві королівства шукає, так і роз'їхалися від нього”. “І тут козаки говорять”, мовляв протопоп-“Ми без государевого указу на війну не підем”. 7)

Желябужский, каже, спитав протопопа: “Де ж тепер Антін, і що з ним гетьман зробить за те що він без государевого указу Ракоцієві королівства шукав?” Протопоп сказав: “Тепер Антона взято до гетьмана, до Чигрина: чув я, що хоче його гетьман повісити за те, що Ракоція видав, а Антін виправдується тим, що військо від нього розійшлось” (1255).

Без результату такі балачки не зістались.

“Юля 22 (1 серпня н. с.) гетьман велів оповістити війську, щоб підіймалося з стану: іде гетьман на війну в Польщу. Козаки ж з ріжних полків, в великім числі, прийшли до гетьманського становища й так почали говорити до гетьмана і полковників “Вислали ви нас против Орди-стерігти погранича 7). Стоїмо вже довгий час, стоючи запаси поїли і заголодались. А тепер кажете йти на війну в Польщу. А нам іти нема з чим, запасів нема. Та й без царського наказу йти не можна. Досить уже й зимового війська загубили. Як з Антоном посилали, тоді казали, що за царським наказом; а як зійшлось се військо з Ракоцієм, Антін військо розгубив-Ракоцієві королівства добував. І тепер ідете не воювати, а короля шукати, Ракоція від Орди рятувати. А нам короля не треба, у нас єсть государь, котрому ми хрест цілували!

“Осавули почали козаків від гетьманського стану відбивати, щоб ішли в похід, а козаки всім військом на осавулів закричали: “Ви нас не бийте дурно, ми се всім військом говорили, що без царського наказу воювати Польщі не підемо. Ми цілували хрест цареві, а досі на вас служимо, ви нашими головами користь собі заробляєте. А ми тепер хочемо цареві служити, котрому хрест цілували. А вашу правду до царя ми побачили: поки вам було від Ляхів тісно, так ви тоді до царя прихилились, а як за царською обороною побачили простір і велике володіннє та збогатилися, так хочете бути самовласними панами, і короля невірного обираєте. А нам крім царя, котрому ми хрест цілували, короля не треба, і звідси, з сього становища без царського наказу Польщі воювати не підем!”.

“І з гетьманського стану прийшло богато козаків до становища Ів. Желябужского і так казали: “Їдеш ти до царського величества, оповідж усі наші кривди цареві, що ми від своєї старшини терпимо. А се ти й сам чуєш, що ми без царського наказу до Польщі не хочемо йти” 8).

“Того ж дня прислав гетьман військового підписка Захарка і наказав, щоб ми їхали негайно: “Ми й самі не знаємо, що з нами буде: і Орда близько і Ляхи, і Ракоція стережемось: нуж відкупиться від Орди та на нас піде. А у нас у війську стала незгода (несоюз). Посилає тобі гетьман двох козаків, щоб ти їхав до Чигирина”.

“Того дня їхало з війська богато козаків і казали, що гетьман хоче йти на Білоцерківські поля-стояти там, стережучи від Татар, бо сподіваються, що Татари підуть з Польщі великим шляхом, повз Білу Церкву.

26 липня вчинилася в Бузівці трівога від Татар. А козаки які приїхали розповідали, що Татари Ракоцієве військо побили, а Ракоція з невеликою скількістю людей Ляхи з собою забрали. І сподіваються татарського нападу на козаків. За тими вістями Желябужский поїхав до Київа, тому що козацькі городи й містечка слабі, не укріплені для облоги” (1258).

Очевидно, гетьман і старшини старались перемогти опозицію війська, але не опанували його, і значна частина його розійшлась. Чи се було причиною, що похід в Польщу занехано, чи стримали його вісти про Ракоція, що він капітулював і віддався в охорону Поляків. В кожнім разі помітна річ, що гетьман і старшина відчували небажаність Желябужского в війську під сей час, і той дійсно виявляє підозріливу цікавість до його настроїв, хоч мовляв не мав тоді вже иншої мети, як тільки завезти царського листа Ракоцієві, або добути про нього “подлинні вісти”. Але мав, очевидно, інструкцію використати сей інцидент для дискредитації гетьманського уряду.








Примітки


1) Рус. Ист. Библ. с. 1243-7.

2) Див. вище с. 1464.

3) В звідомленню Желябужского сказано, що наїхав вій Юрася, “не доЂхавъ Межибожа за тридцать за пять верстъ”. Від Корсуня до Межибожа коло 350 верст, цілком неправдоподібно, щоб за два дні Желябужский заїхав кудись за Літин, і там догонив Юрася. Тут якась помилка, котрої не можу виправити і уточнити місце, де Желябужский надибав у-друте козацьке військо.

4) “Для чего пріЂхалъ вдругоряд не въ подворье съ гетманской вЂсти” — не зовсім ясно.

5) Грималів коло Скалату.

6) Виїзд Ракоція з табору стався так секретно, що саме військо його про се не знало.

7) “оберегать государевы окраины”.

8) “Ђдешь ты къ царскому величеству, извЂсти наши всЂ нужи государю, какъ мы отъ старшинъ своихъ терпимъ. Да и то ты все слышишь, для чего мы без государева указу въ Польшу не идемъ” — с. 1257.











Попередня     ТОМ IX     Розділ XII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XII. Стор. 21.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.