[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XIII. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ XIII     Наступна





ГЕТЬМАН І СТАРШИНСЬКИЙ ОСЕРЕДОК — ПИТАННЯ СУЦІЛЬНОСТИ І СОЛІДАРНОСТИ, РОЛЯ Й ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ БОГДАНА, НАСКІЛЬКИ ВІН ПІДІЙМАВСЯ НАД ИНШИМИ КОЗ. ДІЯЧАМИ, ОПТИМІСТИЧНА ОЦІНКА ЙОГО ІНДИВІДУАЛЬНОСТИ У КУБАЛІ, ВЛУЧНІ РИСИ СЕЇ ІНДИВІДУАЛЬНОСТИ, ПРОБИ РОЗВИНУТИ ДЕРЖАВНО-КОНСТИТУЦІЙНІ ПРИКМЕТИ ЙОГО ДІЯЛЬНОСТИ У ЛИПИНСЬКОГО.



Як бачимо питаннє, розціплюється і ускладнюється. Нарід і владуща верхівка. Гетьман і його окруженнє. А далі — наскілько було суцільне одно і друге — нарід і його старшинський осередок? Що представляла з себе та ґрупа старшини з Хмельницьким у центрі, що провадила повстаннєм, війнами, дипльоматією, державною роботою Хмельниччини? На скільки вона була одноцільна? інтереси яких верств чи груп репрезентувала? наскільки виходила за межі сих ґрупових інтересів і виявляла розуміннє загально-державних чи загально-національних інтересів? Наскільки в своїй політиці була незалежна від впливу инших ґруп чи кляс — наскільки допускала їх до впливу чи поборювала, і наскільки сі инші ґрупи, і які саме, виявляли бажаннє кермувати подіями і сею провідною групою? Яке становище в ній було самого Хмельницького? наскільки виявляв він свою індивідуальність, і чи можна помітити певну одностайність і послідовність в його індивідуальній політиці? як належить взагалі оцінювати його індивідуальність і його впливи?

Найзручніш може буде почати від кінця — від оцінки ролі й індивідуальности Хмельницького. Вплив його важиться дуже високо, але я не бачу щоб хто небудь постарався ближче оцінити його специфічну вагу науковим, критичним аналізом. Новіша історіоґрафія все ще зістається під владою традиції, для котрої Хмельниччина скуплялася в Богдані як ініціяторі і виконавці, першій причині і головнім акторі всього руху, його розумі й волі. “Другорядні діячі” доби никнуть попри нього; кінець кінцем маємо короткі й побіжні реєстри важніших осіб з його окруження 1), короткі характеристики, одну-дві монографії 2), але всі сі “співробітники Богдана” по нинішній день губляться в проміннях його слави. Досі приймається як аксіома, що ніхто з них навіть в приближенню не міг з ним зрівнятися, і взагалі українське громадянство не виставило людини, яка могла стати в рівень з ним-як то показують усі невдалі зусилля його наступників 3).

Тим часом належить спитати себе, чи не в щасливім збігу обставин; в тім, що припадково саме Хмельницькому довелося першому зібрати нагромаджені і не порушені ще засоби революційної енерґії, лежить в значній мірі причина всіх його успіхів: більше не дано було тим засобам відрости наново і акумулюватися, з тим і ніхто з його наступників не мав таких ресурсів, якими розпоряджав Богдан. Та ж обставина що йому першому довелося пустити в рух акумульовану енерґію, дала йому престиж, популярність, авторитет, який мусіли цінити його однодумці й товариші; берігти його як носія сих вартостей, підтримувати його престиж і навіть лєґенду — в інтересах спільної справи, стримуватися від виразних виступів проти нього навіть тоді, коли може чули за собою більші інтелектуальні сили і вважали свою тактику правильнішою. Я навів вище сей відзив Мик. Потоцкого-такого досвідченого ворога Козаччини, що стільки разів мірявся з нею в ріжних обставинах: “Чи у них оден Хмельницький? тисячами б їх рахувати треба, одного сьогодня стратять, на його місце виберуть иншого ще здібнішого й справнішого” (с. 105). Хотілось мені поставити сю фразу епіґрафом сього тому як незвичайну високу оцінку революційної української маси — її безмежних інтелєктуальних і моральних ресурсів. Але-признаюсь-я побоявся, щоб у сім не добачили якоїсь тенденції на пониженнє репутації Хмельницького. Я не маю сього бажання, і зістаюсь при переконанню, що Богдан був людиною високих здібностей; але я не хотів би, щоб його історичне “щастє” засліпляло наші очі й не давало оцінити великих здібностей також і тих людей, що його окружали, але не мавши того “щастя”, зісталися в тіни, хоч, може бути, деякими сторонами свого характеру стояли навіть вище від Богдана.

Переходячи історичні звістки про Виговського, Богуна, Ів. Золотаренка, Кричевського, Небабу, Кривоноса, Пободайла, Данила і Івана Нечаїв й ин., я питаю себе, чи сі люде не відограли б свою історичну ролю не гірше, а може навіть краще від Богдана, коли б доля дала їм ті карти що випали Богданові? Велику історичну ролю відіграють. не завсіди ті що мають найкращі для неї здібности. Богдан був безсумнівно великий чоловік, але в тих блискучих рядах, що його окружали, і в тих скромніших лавах Революційного Українського Народу, що проробив сю велику революцію чи не було здібніших і кращих кандидатів на фундаторів Української держави, на визволеннє Української землі, на промованнє української культури ніж Зиновій — Богдан Хмельницький? Се лишається невідомим, і можна тільки підчеркувати, що не сам оден Потоцкий-що висловив сю думку найбільш яскраво, але взагалі сучасна Польща не вважала Богдана явищем в козацьких кругах єдиним, небувалим і неповторним, людиною для котрої нема порівнання серед инших представників козацтва. Навпаки, вічно говорила про його конкурентів, і завсіди рахувалася з тим, що на його місці може появитись ще більш небезпечний і безоглядний ворог шляхетської Річипосполитої.

Після атак на Хмельницького Куліша, Буцінского, Равіти-Ґавроньского найбільшим панеґіристом його виступив Кубаля в своїй історії Московської війни, 1910 р. Його похвальне слово Хмельницького було звернене спеціяльно против польських письменників, які продовжують хибну політику легковаження Хмельницького, його талантів і їх переваги над польськими противниками. Кубаля вважав шкідливою помилкою “легковажити память людини, з котрим ми не могли дати ради, коли були в силі, а й тепер ще нам з могили грозить” 4). Згадавши, що чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем-цілком зрозуміло для тих часів, “коли сі два притягали до себе майже виключну увагу Заходу і Сходу Европи”, — і підчеркнувши подібности в історичній ролі одного й другого — двох ворогів пануючої церкви, що в старих літах “одірвавши руки від плуга, стали на чолі повстання і здобували успіхи, посміюючися з науки і досвідів найвправніших стратеґів і політиків, створили сильні війська, і за їх поміччю майже одночасно здобули найвищу владу і затримали її до смерти, переказавши синам”, — Кубаля підносить, що Хмельницький мав при тім перед собою завдання трудніші-тому викликає ще більше здивованнє.

“Територія його влади майже звідусіль мала відкриті границі. Не розпоряджав він як Кромвель вишколеною інтеліґенцією і засобами старої і сильної держави; війна, фінанси, державне хазяйство, адміністрація, зносини з сусідніми державами-все треба було сотворити і все лежало на його голові. Мусів добирати і вчити людей, вглядати в найдрібніші подробиці. А коли його військо не вмирало з голоду, коли мав зброю, гармати, амуніцію, добрих шпигів і зручних аґентів, коли не бракувало йому ніколи грошей — то се його персональна заслуга, котрої йому можна було позавидувати, і то не тільки у нас в Польщі!

“Була то людина з кожного погляду незвичайних розмірів, настільки переростала людей навіть високо здібних, що переходила межі зрозумілого. Можна про нього сказати, що вродився на володаря: вмів укрити свої заміри, в критичних моментах не вагався -скрізь сильна воля і зелізна рука.

“Ся його рішучість сполучена з прирожденною проникливістю, вихованою і випробованою в тяжких переживаннях і незвичайних пригодах життя, позволяла йому в найкритичніших моментах заховати спокій розсудку і свобідне орудуваннє своїм розумом. Не тратив з очей мети. Не було такої тяжкої ситуації, з котрою він не потрапив би вийти з користю для себе”. “Rebus in arduis audax et piovidus” (в трудних обставинах відважний і передбачливий — вираз з Горація) — так схарактеризовано його в Польщі.

“Сей “dziki sprawca opatrznościowy” (дикий прикажчик провидіння) не знав обмежень культурного життя, не звязував себе нічим. Здається, що не знав ні страху, ні докорів сумління, і як Адам перед гріхопадіннєм не мав почуття доброго і злого.

“Невірність завтрішнього дня і небезпека що його звідусіль окружала, була джерелом його дивної енерґії і передбачливости. Через те така чуткість, обережність в виборі людей, уважливість для кожної зміни в відносинах. Звідти сі блискавичні відрухи кожного разу як він помічав нещирість і зраду. В неустанній боротьбі на життє і смерть він не знав спочинку ні половичности. Він не вагавсь, не відкладав: керуючись інстинктом самозаховання йшов лінією найменшого опору туди де була користь і безпека. Загальний рух не підривав його, не перевертав, не ніс безвладною колодою, ні лишав корчом на мілині — не сягав йому вище колін”! 5).

“Підіймаючи повстаннє, міг на перших порах сподіватись, що прийдеться йому служити Татарам, так як служив Польщі. По перших несподіваних побідах, коли чернь захопила королівщини і дідичні маєтки шляхти, повстала в його голові козацька держава, і він хотів розширити її границі на цілий простір Польської Руси, себто Київської митрополії. З того часу згода з Річпосполитою була неможлива... Навіть коли б дано йому все чого б він забажав, він не вірив би обіцянкам. Війною вибився — війни потрібував далі. З'єднався з Татарами, піддався Туркам, скупався в шляхетській крови -чого ж би міг сподіватись, якби козаки від нього відступили?

“Про симпатії для вільної Річи-тої, почуття приналежности до неї-шкода й говорити.

“Прагнув-мовляли-відділитися від Польщі сухопутною границею, пустинею на 40 миль вшир, так щоб там ні міст ні сіл не було 6). Зложив собі історію про окреме походженнє Ляхів та їx мандрівки 7) і цілий світ підбивав против них. “Ахерон би порушив” 8).

“З другого боку, ті держави, котрим він піддавався, бажали використати його в своїх інтересах, і побоюючись його сил, старались на випадок зради ослабити його владу всякими способами. Він се відчував і під'южуючи одних против других, шукав опори для себе в неустанній війні.

“Головним його завданнєм було — затримати владу в своїх руках. Від того залежала його персональна безпечність. А се було звязане з дісціпліною і з послухом війська Запорізького, і вимагало богатьох заходів, хитрости й енергії. Козаки не розуміли потреби сильної влади. З ними можна було богато осягнути, але треба було до крови роздражнити, або заохотити богатою здобичею. Бувало, що задля малої причини не хотіли йти штурмом і тікали безглядно. А найгірше, що за найдорожче право вважали — всім радити в важних справах і постановляти. Побіди вважали своїми, а погроми ставили на рахунок провідникові, котрого давнім звичаєм вибирали на час потреби, і трактували легковажною назвою, даючи до зрозуміння, що мають досить таких людей, які потраплять добре проводити. Провідник не щасливий гинув при першім бунті, коли не видано його в руки справедливости, щоб отримати, помилуваннє: “Нехай твоя голова за всі наші голови! прощай наш сподарю!”.

“Сю зухвалу і з природи своєї охочу до бунтів стихію легко можна було порушити якою небудь брехливою відомістю. Не трудно було там купити зрадника і доносчика, знайти людей готових убити гетьмана і підпалити Печерську Лавру.

“Хмельницький давив бунти, що вибухали по кождім неуспіху: після Збаразької і Білоцерківської угоди, після Берестейської катастрофи, підчас походу на Волощину, на вісти про союз з Туреччиною, з Москвою, з Ракоцієм — вість про бунт його й добила...

“Про око все робилось за відомом полковників. Навіть чужоземних послів, аґентів, гонців приймав і відправляв він в їх присутности. Питав ради — але опозиції не зносив. “ВсЂ встрЂшно гетману говорить ми не смЂли, а кто б и молвил, и тот бы жив не был”- говорив полковник Антін царському послові.

“В справах великої ваги скликав загальну раду черни, але як, де, кого запросити, а кого на той час на службу виправити, в тім була його голова. Говорив сам, а всі слухали, бо фірман коней не питає, куди має їхати. А хто був иншої гадки, того випрягав — аби за границю виносився.

“Аби не дражнити почуття козацької рівности і не будити зависти, до кінця життя мешкав у своїм дідичнім Суботові. Старшині теж не позволяв розпиратись по замках можновладців, по богатих дворах шляхти, Вірмен і Євреї. Стояли пустками й чекали повороту власників” (9 — 10).

“Як всюди так і тут повний скарб, добре господарство й фінансова незалежність запевняли йому послух і повагу. Міг сказати про себе, що більше дає ніж бере. Бо побори на Україні не були ані великі ані прикрі. Тільки чужоземні купці платили більші податки від привезених і вивезених товарів. Зате здобич гетьмана була величезна. В чигринськім замку лежали в бочках дорогоцінности і гроші — по смерти Хмельницького Виговський забрав міліон талярів зложених в льохах гадяцьких 9).

“Воєнні здібности оцінити трудно, бо в перших пяти роках він мусів приладжуватися до волі Татар і вони рішали в воєнних справах. І не стільки він був щасливий в полі, як у трактатах заграничних. Всюди мав зручних аґентів і договорених приятелів. Знав до кого звернутись, кого просити й кому заплатити. Ну та й людина яка каже, що має 200 тис. війська і пропонує свої послуги, всюди бажана і добре обслужена.

“Рухливість його на сім полі викликає подив. Здається не було дня, щоб він не приймав заграничних послів, дипльоматичних аґентів, курєрів і післанців, або не виправляв своїх. На покриттє заграничних зносин він і наложив податок на чужоземних купців. Кореспонденція його, як на таку початкуючу канцелярію, була величезна; викриваються все нові й нові акти її. Важніші, здається, він сам і редактував.

“Може б і інший на його місці теж благав милосердя у короля піддавався сусіднім монархам, теж приймав чужоземних послів, і старався викликати у них довірє, але так понижатись, ластитись, розгулюватися, грозить і лякать як Хмельницький мабуть ніхто б не потрапив. — А робив то все з таким розмахом, висловлявся з таким нестримним темпераментом, розпоряжав такими засобами драстичних жестів, був такий невичерпаний в виявах покори, гніву, жалю, зневаги, легковаження, що впливав психольоґічно і на своїх і на чужих. “Як хамелеон прибирав ріжні кольори”. Був артистом в спорядженню патетичних сцен. Здавалось, ніби відслонював найглибші тайники своєї душі. А коли годував людей обіцянками, вмів так війти в їх становище, відгадати їх бажання, вникнути в їх потреби й інтереси, що викликав таке довірє, яке потім не могли викорінити навіть найсильніші докази його зради.

“Повно тої його політики в посольских реляціях, в листах його-немало колючок і пільних квіток що ростут при дорозі. Цареві обіцював Литву, Польщу, Крим, Туреччину, цілий Словянський світ, “всіх православних під його високу руку-аби був оден пастир і одно стадо”. “Батько мині на смертнім ложі наказував, аби вірно служив цареві”... Сівши під кватирою московського аґента зі слізми в очах нарікав, що мусить піддатися султанові, коли цар не хоче його пожалувати (11-4).

“Ян Казимір був переконаний, що тільки Хмельницькому завдячує корону. Вірив і хотів вірити що за його ж поміччю заспокоїть Україну, розпічне війну з Турками, скрипіть у Польщі королівську владу. Дарма, що кожного року нова зрада і нова війна: завсіди він готов був пробачити. Невважаючи на явне легковаженнє і глузуваннє, не міг звільнитися від того дивного довірря — лишався під суґестією козака...

“Можна сказати, що значну частину успіхів в зносинах з заграничними державами Хмельницький завдячав своїм персональним виступам. Умів брехати і дурити приятелів і ворогів, чужих і своїх, великих і малих, до тої міри, що його помічник Виговський — хоч обидва одними устами говорили, довірчиво висловлявся: “на гетьманове злодійство і неправду ніяким чином догодити не можна”.

“На перший погляд не робив сильного вражіння, і трудно було відріжнити його з-поміж старшини. Сучасники описують його як чоловіка в старім віку, фізично сильного, з хитрим виразом, плечистого, похилого, лихо одягненого. Лице чорняве, з довгими обвислими вусами, погляд понурий. Виглядав як мокрий вовк, дивився з-під лоба, руки за спиною, великі пальці в кулаках.

“На ґравюрі Ґондіуса 1651 р. бачимо його в параднім убранню, в гетьманській шапці з двома перами, глибоко насуненій на голову, в кереї обшитій футром з богатими застіжками. Очі випуклі, брови піднесені уважним поглядом, ніс довгий, вуси козацьким звичаєм продовжені підвусниками, обвислі, тверді, вимащені, рот гарний, на чолі дві зморшки гніву. Так виглядав, коли приймав чужоземних послів, слухав рапорти полковників і видавав накази-невідкличні як бездушна необхідність.

“Але коли починав оповідати — а здається було се для нього потребою, бо був дотепний і висловний-оживав до непізнання і легко захоплювався. Почуття-з початку удані — далі наслідкам образового представлення, піднесеного голосу і жвавих рухів, набирали такого розмаху, що переходили в афекти — і нехай би хто йому тоді перечив! Швидко, з великою фантазією переносився в усякі можливі ситуації, творив навіжені пляни, лютував, грозив, глузував-з приятелів і неприятелів. Проймав морозом, коли зачинав плакати, скаржитися на людську нещирість, з жалем вичисляти свої кривди, зглядаючись на образ розпятого -наче кличучи пімсту від бога” (16-8).

Я навів так багато з сеї характеристики, бо вважаю її дуже проникливою 10). Автор виявив не тільки бажаннє бути об'єктивним і віддовідно оцінити сього ворога Старої Польщі, але на мій погляд, богато відчув у ній вірно. Сей незрівняний темперамент, надзвичайна енерґія, рухливість, вражливість, сильно розвинена фантазія, легкість

гадки, нахил до гіперболізму. Незвичайний хист психолоґічного впливу, суґестії, з сильним ухилом до лицедійства 11). Неперебірчивість і безоглядність в засобах, свобода від яких небудь моральних обмежень. Незвичайне, неймовірне привязаннє до влади як догмат життя -Все се, на моє переконаннє, вхоплене дуже вірно. Богдан був дійсно прирождений вождь — правитель і політик — дипльомат. Легко підіймав і рухав маси, вмів панувати над їx настроями — так само крівавим насильством, як і ласковим словом, покірним жестом; у вдачі його було щось необорно чарівне, що з'єднувало йому людей. Се вірно. Але чи був се також політик в вищім значенню — будівничий соціяльний і державний, орґанізатор громадський і культурний? на віддаль, на довгі часи?

В сім напрямі попробував розвинути характеристику Кубалі В. Липинський в своїй книзі “Україна на переломі”. Він вважає Богдана великим державним ґенієм, якого не мала Україна “від часів занепаду нашої київської княжої могутньої Руси — і по сьогодняшній день”. Він оден умів розвязати історичні “смертельні протиріччя” українського соціяльного і культурного життя — її посереднє становище між Заходом і Сходом, між західньою цивілізацією і східніми умовами життя, між воєвничим демократичним низом і хліборобською, аристократично — монархічною Україною, як вона уявляється авторові. На сильних підвалинах здвигнув Козацьку Українську державу, союзом з Москвою забезпечив її від претензій і впливів Польщі. Фундуючи козацьку аристократичну монархію під правліннєм своєї династії, він під її заборолом охороняє від руїнних впливів Азіятської Москви західні елєменти українського життя. Тільки на нещастє помирає, а за його “невдалих наслідників”-котрі за його життя одначе були незвичайно талановитими його помічниками, “небезпечні центробіжні сили”, ним знейтралізовані і обернені на будову Української держави, позбавлені внутрішнього українського реґулятора, знову стерлися між собою, спалахнули великим пожарищем і спалили Україну війська Запорізького (131).

Я не буду тут входити в концепцію україської хліборобської монархії, проєціровану автором з подій і відносин недавнього минулого в часи Хмельниччини і розташовану на її іменнях і датах, — до деяких інтерпретацій подій Хмельниччини я буду мати нагоду повернутися далі. Тут спинюсь загально на сій пробі представлення Хмельницького глибоким політиком-конструктивістом, який мовляв за глибоко-продуманою, одноцільною схемою пляново творить національно — політичну будову Козацької Української Держави. Питаннє інтересне незалежно від публіцістичного чи політичного вжитку що з нього робиться.








Примітки


1) Головно в працях Липинського — в його моноґрафії про Кричевського (Z dziejów Ukrainy с. 301 дд.) і в пізнішім обробленню; “Україна на переломі” (с. 157); але він головно звертає увагу на осіб шляхетського походження.

2) Властиво справжньою моноґрафією може похвалитись тільки Кричевський (пера Липинського), і тільки почасти Виговський-в працях Герасимчука й ин.

3) Я сам, стаючи в обороні Хмельницького від спроб представити його диким рїнником, морально-підупалим піяком і т. д., писав колись: “Найліпшою мірою може бути для нього порівняннє з пізнішими заступниками Козаччини: ми не стрічаємо тут чоловіка, щоб хочби в приближенню дорівняв йому”. “Хмельницький і Хмельниччина”-З політичного життя, с. 75).

4) Се виглядає, як відповідь на недавно перед тим випущені незугарні напади на Хмельницького Равіти-Ґавроньского, необережно нагорожені премією Краківської академії, і правдоподібно, що се мав на гадці Кубаля, пишучи сі слова.

5) Szkice III с. 7-8.

6) Кубаля цитує тут Павла Алепського, але Павло говорить тільки, що середню частину Лядської держави гетьман спустошив і “обернув її на порожній степ, що став границею між ним і Ляхами на кілька днів дороги” (І с. 35). Кубаля дещо свобідно поступив з сею звісткою. Таку пораду, кажуть, давав гетьманові хан — вище с. 688.

7) Джерела сього Кубаля тут не цитує, здається мені, що й тут мав він на гадці оповідання Павла (І с. 6); але Павло зовсім не оповідає сього як погляду гетьмана.

8) В розумінню — підняв би саме пекло проти Польщі.

9) Посилка на Ролє, Kobiety, звістка більше ніж сумнівна.

10) Кінцеві завваження більш белєтристичного характера (с. 18), я пропустив.

11) Пор. мою характеристику Хмельницького як людини в VIII. II с. 163.











Попередня     ТОМ IX     Розділ XIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XIII. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.