Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XIII. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ XIII     Наступна





СИЛЬНІ І СЛАБІ СТОРОНИ ІНДИВІДУАЛЬНОСТИ БОГДАНА, ХМ. ЯК ПРОВІДНИК МАС І ЯК ДЕРЖАВНИЙ ПОЛІТИК, ВИГОВСЬКИЙ ЯК КЕРІВНИК ПОЛІТИКИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ПОМИЛКИ СЕЇ ПОЛІТИКИ В ВІДНОСИНАХ ДО ПОЛЬЩІ, МОЛДАВІЇ, МОСКВИ, ШВЕЦІЇ, СЕМИГОРОДУ, МОСКОВСЬКІ ПОЛІТИКИ ВИКОРИСТОВУЮТЬ СІ ПОМИЛКИ, ФАТАЛЬНІ ВІДНОСИНИ КРИМСЬКІ, СЛАБИНА ДЕРЖАВНОЇ І СОЦІЯЛЬНОЇ ТВОРЧОСТИ — ТВОРЧА БЕЗСИЛІСТЬ “БУВШИХ ЛЮДЕЙ РІЧИ ПОСПОЛИТОЇ”, НЕДОСТАЧА НОВИХ ІДЕЙ.



Політика Хмельниччини повна таких фатальних помилок, що ратуючи репутацію Хмельницького його адоратори мусять приймати, що се не була його сфера. Тут мовляв господарила його компанія, і розходження в її гадках спричиняли помилки і хаос. Я теж так і думаю, що Хмельницький мало керував політикою, і часто віддавав ініціятиву своїй компанії. Людина розумна — а Хмельницькому розуму ніхто не одмовить, не могла робити таких неконсеквенцій в політиці, ведучи її на власну руку. Я думаю, що в другій половині Хмельниччини в ній далеко більше значила родина Виговських, ніж сам Хмельницький; повторяю — Вигівщина почалась уже за Хмельницького.

Від якого часу? Думаю, що велика інтимна близькість Виговського до Хмельницького і безграничне довірє до нього з боку Богдана почалися від 1651 р., від славної пригоди їх “в полоні” у хана; Хмельницький опинився тоді в цілком критичних обставинах, Виговський був одиноким товаришом його в тих пригодах, товаришом очевидно наскрізь щирим і вірним, і коли їм удалось вивинутися і стати на ноги, по деяких тертях, які нібито зайшли тоді між ними при замиренню з Поляками, Виговський став не то що правою рукою, а керівником політики Хмельницького. Поволі, не відразу, ділячи все таки впливи з иншими визначними товаришами гуртка — не тільки тому що треба було рахуватися з їх авторитетом, але й тому також, що індивідуальність Виговського взагалі була позбавлена тої стихійної безоглядности, якою визначався Богдан. Дослідник Вигівщини В. І. Герасимчук виявив охоту противставити Богданові з його “великанським еґоїзмом” і безоглядною активністю Виговського, як людину більш вироблену політично, більш послідовну і принціпіяльну, більшого політика, патріота і державного діяча — теоретика в противставленню “фантастичному героєві діла”. Се можливо навіть правдоподібно. Я б сказав, що Виговський се був політик-европеєць, тим часом як Богдан стихійна сила більш евразійського чи просто таки азійського характера. Як провідник, двигач і насильник мас він показав себе дуже яскраво, а політиком був не великим, і поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро.

Що в 1648 р. козаччина легкодушно пройшла повз тих можливостей в політиці супроти Польщі, котрих потім шукала так жадібно і даремно пізніш, се я відмітив, і се занадто широко (хоч і не загально) признаний факт, так що на нім тут не треба спинятись.

Що в політиці волоській була зроблена фатальна помилка — після того як господарство молдавське було повернене Лупулові, і Тиміш став фактичним спів-реґентом і треба було тільки закріпити такий корисний стан річей, а замісць того розпочато війну з Валахією, спровоковано Ракоція, утворено тим польсько-дунайську ліґу і тріскучо провалено справу — се ясно було вже й сучасникам (відзив Мирона Костина вище, с. 541).

Мізерність козацької політики супротив Москви була досить ясно схарактеризована вище, так що я теж не буду спинятися на всіх її недорічностях й фатальних помилках. Ніякого сліду послідовного переведення української державної ідеї, повне свідоцтво її убожства. Знову замісць політики — дипльоматія самої невисокої марки, яка пильнує тільки забити баки, заговорити противника на дану хвилю, щоб якось через сю хвилю перелізти. Дають обіцянки і навіть присяги, цілком не задумуючись над їх виконаннєм, і діскредитують себе на кожнім кроці. І при тім помилки, помилки без числа — нічим не вимушені, котрі можуть бути витолковані тільки повною байдужістю до державних аспірацій Козаччини.

Досить пригадати собі сі депутації українських станів до Москви по потвердження прав, поруч козацького посольства, — вислані за згодою і підтримкою козацького уряду. Або се клянченнє козацького уряду у царя, щоб він наказав міщанам українських міст, аби не перешкоджали козацьким уходникам в їx промислу на Низу (с. 807). Се були голоси минулого століття, якимсь чином прийняті і подані українським урядом новому протекторові в такий критичний момент! А ся готовність гетьманського уряду віддати під владу московського патріярха свою митрополію, в супереч рішучому небажанню самого духовенства — чого вона варта?

Формованнє нової ліґи, шведсько-семигородсько-дунайської, іде теж не богато краще — по всіх болючих попередніх досвідах.

Розуміється, становища самого Карла-Ґустава і Ракоція з їх претензіями на польську корону, творили великі труднощі в переведенню проґрами єдиної України, я се зазначив. Але з другої сторони, лінія взята українськими урядом — се знов таки дипльоматованнє, недоговорюваннє, брак ясної плятформи, виразно поставлених домагань, що творив ситуацію просто таки дурну. Карло-Ґустав протягом двох літ на ріжні способи повторює, що не знає, чого хочуть козаки, і се мабуть була правда. Не хотіли сказати правди, так наче боялись своїх власних плянів. Вважалися союзниками — без якого небудь договору. Воєнний союз — без якої небудь координації акції.

Так і з Ракоцієм: гетьманский осередок нарікає, що він робить все без порозуміня, вони не знають, чого Ракоцій хоче. А вони йому поставили свої умови, сказали, чого вони хочуть і вимагають? Дали військо в безконтрольне і безоглядне розпорядженнє, не поставили свого пляну — і потім нарікають, що контраґент не те робить, що їм би хотілось. Видимо, вся надія на обставини — мовляв самі так уложаться, що можна буде їх потихеньку використати, без деклярацій і маніфестацій — або незалежно від зроблених деклярацій.

Одночасно — яка незручна, нерозважна політика супроти Москви. Розривати з нею Хмельницький і К 0 не хотіли, Москва їм була потрібна — хоч про запас! Тим часом мусіли ж розуміти, що підтримуючи Рзкоцієві претензії на польську корону против претензії царя і входячи в формальний союз з шведським королем — в той мент найбільш одіозним неприятелем Москви, вони ображають царя до живого. Правда, вони вважали, що Москва зрадила козакам, війшовши в сепаратне порозуміннє з Польщею. Але тоді, очевидно, одно з двох. Або супроти такої зрадницької поведінки Москви підчеркнути свою вірність договорам і вимагати поправи чи певної компензації. Або — санкція: супроти твоєї невірности ми шукаємо собі гарантій на власну руку, беремо собі таких і таких союзників, ставимо собі такі й такі пляни. Коли того не хочеш — поправся, поступай з нами інакше! Але ні одного ні другого не було зроблено тоді з козацької сторони; на словах запевняли в вірности, льояльности і т. д. — і робили нельояльні крики, закриваючи їх ріжними нічого не вартими, цілком прозорими витівками — в тім роді, що Поляки спалили Калюс і Черніївці на Поділлі і под. Давали можливости ловити себе на явній брехні. Дали Москві можливість супроти таких брехливих союзників уважати себе свобідною від усяких союзних забовязань, від всякої вдячности за попередні послуги і заслуги.

Справді й бачимо, що московські казуїсти зараз же взялись до перегляду відносин до України, повитягали й поставили на чергу всі неприємні питання, приховані перед тим з огляду на неохоту до них гетьмана. Заапелювали на гетьманську й старшинську нельояльність до військових мас, розвели агітацію против старшини. Одним словом приготовили coup d'état, і не знати що б показали Хмельницькому і К 0 — коли б смерть його не змінила ситуації і не відкрила нових доріг інтервенції.

Та скажім, що тут, в відносинах до інших держав трудно було договоритись тому що вони мислили старими історичними катеґоріями. Запорізьке військо було для них не державним суб'єктом, а збунтованим військом, козацька старшина — купою підозрілих індівідів, банітів і мальконтентів, збунтованих підданих законного монарха — польського короля.

Не свобідна була від такого ніякового почуття і сама старшина. Мусіло минути десятки літ, щоб признати таку свою ролю не з конфузом, а з гордою самосвідомістю — як се потім читаємо в передмові до праці Грабянки — мовляв “не точію сами славенороссійскіе монархи мужества своего страхом обносили вселенную, но и раби их за оточествіе собственных государей и за обиду Россіян могут и преможнЂйших чуждих монарх силам вооружившись противостати”. Купці офіціялістів, рукодайних слуг маґнатських або недоцінених служак королівського війська, що творили Богданів осередок, не легко було відразу всісти на такого високого коня і трактувати сих “монархів” за рівнорядні політичні сили. Худопахольське “паданнє до ніг”, що так незносно смердить нам в кореспонденції з польськими маґнатами і королем до самої смерти Богдана, свідчить про се.

Але візьмім таку сферу, де не треба було ніяких політичних апаратів, а все залежало від мілітарної енерґії — сферу відносин козацько-татарських. Се ж безсумнівно найганебніша сторона Хмельниччини, і не дурно нарід прокляв за них Хмельницького — нарід відчував се. З дивним засліпленнєм весь час і до смерти Хмельницький і К° дивляться на Кримську Орду як свою двірську гвардію, якихось преторіянців, а в дійсности зробили з них рішаючий чинник української політики. Добутком і кровю Українського народу вони вигодовують її — як се справедливо докоряли старшині козаки в своїм повстанню 1653 р. Вона, старшина скріпила і зміцнила сього кримського кліща, що впився в живе українське тіло і став дивитися на українську людність як на підвладну провінцію (в 1653-4 рр., як ми бачили — хан формально пропонував Хмельницькому замісць царя піддатися в підданство йому, і Татари рахували, що від часів свого повстання козацьке військо замісць Річипосполитої пробувало під їх зверхністю). Коли, припустім, у Хмельницького і К° могли ще бути які небудь ілюзії на пункті воєнного брацтва з Кримчаками в 1648 р., які могли бути ілюзії після Зборова, Берестечка, Жванця? Коли не раніш, то з літа 1654 р., коли Україна мала за собою Москву, і Польща була цілком розбита московським наступом, як було не знищити сю тяжку болячку? Пройти Крим здовж і поперек, винищити всі небезпечні елєменти, поставити на чолі розгромленої, приборканої Орди вірних приятелів, в ролі фактичних васалів і підручників, а не протекторів. Чи не було для сього сили? Коли міг Мих. Дорошенко з кількома тисячами ходити через Крим збройною рукою, не міг зробити сього Хмельницький з десятками тисяч? Не кажучи, що міг покликати до участи і Донців, і Калмиків, Черкесів і т. д.

Завданнє було вповні здійсниме — а наскільки цінне? Як би таке приборканнє Криму, визволеннє невільників, знищеннє тутешніх невільницьких торгів підняло авторитет гетьмана, престиж Запорізького війська і на Україні і в очах цілого світу — християнського і мусульманського? Натомісць зіставишся до кінця днів своїх на позиції запобігання кримської ласки, на взаводи з Річпосполитою, український уряд приготовив жахливе спустошеннє Браславщини на поч. 1655 р. — сю ганебну пляму Хмельниччини. В 1656-7 рр. був цілком звязати в своїй політичній акції непевністю Криму. А в останніх днях Богданового життя, коли він ніби то найбільше виеманціпувався в своїй політиці, і спеціяльно супроти Москви хотів бути самостійним, він змушений був бити чолом за московською поміччю супроти перспективи кримського наступу 1).

Так, в сфері державної політики величатись Хмельниччині трудно — не вважаючи що в її державнім осередку не бракувало ні розумних голів ні блискучих ідей. Пояснюю се собі, по перше, недостачею ясного політичного пляну, державної ідеї, політичного проводу — відсутністю хазяїна політики, так би сказати. Не був хазяїном Хмельницький, і не було взагалі хазяїна. Ріжні настрої й орієнтації стрічались і перехрещувались, боролись і навзаєм нейтралізувались. Та купка “бувших людей Річипосполитої”, до котрої належав і сам гетьман і його найближчі товариші з повстання, що мали найбільший вплив на справу, — може найменше були здатні творити новий державний лад. Творити нове взагалі трудно; коли людині навіть здається, що вона творить нове, в дійсности вона найчастіше повторює вже їй знане — з деякими тільки змінами і поправками. Так, бачили ми, характерезував творчість старшини пок. Антонович і характерезував правильно. Сі ж бувші люде — колишні жовніри, дрібні урядники, офіціялісти, дворяне панські ледви чи й мали замір творити по новому. Занадто вони були замариновані в соціяльнім, політичнім і культурнім укладі Річипосполитої — занадто пересякли ним, щоб навіть тоді коли б хотіли орґанізувати щось неподібне до сього укладу, потрапили втікти від її шабльонів. Свідомо чи не свідомо сі люде з невдалою карєрою “синів коронних” жили під домінуючою ідеєю дати реванш всім тим хто викривив їx карієру в Річипосполитій Польській, на злість їм зайняти в ній почесне і впливове місце, або утворити нову “вільну Річпосполиту” 2) на взір і подобу її ж. І сі свідомі й несвідомі тенденції фатально відбивалися на плянах і політиці “вільної Річипосполитої” козацької, котру диктувала українська революція. Се, думаю, була одна з серйозних причин багатьох “фальшивих кроків” козацької політики, почавши від білоцерківської деклярації 1648 р. і до подій 1657 р.








Примітки


1) На се доводиться чути завваження, що Татари були потрібні Хмельницькому як кіннота, тому що козацьке військо було властиво піше військо — хоч їздило на конях. Я нераз обмірковував се завваження, і все таки воно мене не переконує. По перше, в козацькім війську були також дуже добрі кавалєрійські частини (напр. вище відзив Павла Алепського), і коли була в них потреба, гетманський штаб міг їх збільшити. По друге, як бойова кавалєрія Татари були мало що варті, вони більше “галайкали”, як зневажливо висловлялися Поляки, що мали дуже добру кавалєрію. По третє, я ж не кажу, що Хмельницький повинен був зріктися Татар: я кажу що він міг їx приборкати, взяти в руки, зробити залежними від себе замісць бути залежним від них. Певні татарські контінґенти він таки й держав на службі, на платі, незалежно від політики кримського уряду; се він міг зробити і з Ордою в цілости, при певній енерґії, рішучости і свідомости сеї потреби. Та мабуть її саме й бракувало.

2) “Будет когдась от тых юнаков (властиво — лотриков, злодюжок) речпосполитая волная” — пророцтво вложене заднім числом в уста Баторія, у Грабянки с. 22.











Попередня     ТОМ IX     Розділ XIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XIII. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.