[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ I. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ X     Розділ I     Наступна





МОСКОВСЬКІ ПЛАНИ, ПЕРЕГОВОРИ З ТЕТЕРЕЮ, ПЛАН ВИСИЛКИ ТРУБЕЦКОГО, ПОСИЛКА КІКІНА НА УКРАЇНУ, ПЛАН ВИСИЛКИ ТРУБЕЦКОГО ДЛЯ “РАЗСМОТРЂНІЯ” УКРАЇНСЬКИХ СПРАВ.



В Москві посольство Тетері, що мало на меті, просячи московської помочі на кримців, при тій нагоді загладити неприємні вражіння від козацького союзу з Ракоцієм і Карлом-Густавом, і ще раз спробувати, чи не вдалось би Москву з шведами замирити, — дало привід московському урядові підняти різні свої претензії і плани тіснішої ув'язки українського урядування з своїми органами. Коротко — користаючи з допущеної гетьманом нелояльності установити низку санкцій для того, щоб “Малую Россію к рукам прибрать” — як висловлялися пізніші московські політики. В їх руках уже були реляції Желябужського про настрої в війську і поза військом, про успіхи його агітації против гетьманського правління, про сприятливі відгуки на проект заведення московських воєводів і под. Московський уряд ладився повести в тім напрямі натиск на гетьмана і старшину.

Тільки вість про смерть гетьмана перебила ці переговори, піддавши новий план — перенести ці переговори з московського приказу на Україну “в військо”, виславши туди боярина з ширшими повновластями для відновлення договору з 1654 р. з різними бажаними Москві модифікаціями. Жалко, що не маємо. Авдіенцію Тетері дано було 4 (14) серпня; приймали не дуже парадно, деякі з проектованих церемоній відставлено, але все таки показано було різні знаки високої уваги: напр., цар сам персонально спитав про здоров'я гетьмана. Тетеря виголосив довгу риторську промову, написану мабуть якимсь “богословом” — може його переяславським протопопом, звісним уже нам з цієї сторони. На жаль в актах заховався тільки її московський, не дуже добрий переклад 1). Тему взято інтересну — сполучення України з Москвою, але завито її в дуже напушисту і мало конкретну риторику (я вибираю дещо з неї в скороченні, спрощуючи стиль):

“Коли внутрішніми очима дивимося на богоданну державу в. цар. вел., теперішніми часами укріплену над Малоросійським племенем нашим, приводжу собі в пам'ять слова пророка: От господа бысть се и есть дивно во очію нашею. Дійсно, об'єднання Малої Росії і прилучення її 2) до великодержавного вашого скипетру, як природної галузі до відповідного коріня, було ділом не людського замислу, а божого промишлення. Це воно прилучило знеможену галузь до її природного коріня. І так як колись Давидові ізраільські дівчата співали: Побідив Саул тисячі, а Давид тьми, так істинно в. вел-ву можуть співати всеросійські сини: Інші царі побідили тисячі, ти ж, великодержавний царю, побідив тьми! Побіда ця тим преславна, що ревнуючи за благочестиву віру, не пожалував еси своєї царської голови, своєї царської влади — часто полишав свій царський престіл, кидав свої царські палати, виходив перед нами на ворогів і бажав сам боротися за нас. Не даремно й подвизався — бо господь сильний в бранях покорив під ноги твої прегордого соперника і віддав до решти в руки твої. Сподіваємось на бога, що всі вороги твої лизатимуть землю, а твоє царське вел. може про себе сказати, як колись Давид: цар поставлений богом над Сіоном, його горою святою, щоб голосити веління його. Бо справді поставлений ти над Сіоном горою святою — над синами російськими, щоб голосити нам веління господні. (Наступає похвала чеснотам царським, я її упускаю, вона менш інтересна). Але що дивно і чудесно очам нашим — це те, що як не стало помочі Малій Росії, вороги її, гонителі нашої благочестивої віри, складалися з христоненависними варварськими народами і зброїлися на знищення всього православія, — тоді бог всемогучий подвигнув благочестиве серце в. ц. в., з високого свого престолу зглянувсь еси милостивими очима на нас — малоросійських воїнів і благоволив прийняти під кріпку і високу руку воїнство Запорізьке. А те, раз зв'язавшися хрестним цілуванням в. ц. в-ву, через нас, посланників своїх перед престолом в. ц. в. до землі припадає і в. ц. в-во, як другого великого між царями і апостолам рівного Володимера шанує — і навіть вище шанує 3). Бо той хоч перший просвітив хрещенням афето-російське племя, занурене в глибокій темноті поганого ідолопоклонства, але, живучи поза законом, багатьох синів російських загубив своїм поганським життям. А ваше пресвітле цар. вел-во більшої благодаті сподобився, тим що повернув відірвану перед багатьма літами, через безладдя і усобиці князів російських, галузь приличну і рідну — Малу Росію, кажу, довгою кормигою неволі лядської і литовської обмежену; нарід наш під високою і кріпкою рукою в. в-ва придбав великі вартості. Придбав славу — тому що, за Приточником, праведний цар підносить землю. Придбав міць — бо мудрий цар утверждає людей своїх і т. д. Нехай же біг поможе в. в-ву і покорить всі богопротивні й іновірні племена, аби православний наш цар піднявся як кедр ливанський, утвердивсь як одноріг, щоб усі благочестиві люди під великодержавним скипетром в. в-ва були заховані від поганських полків і широковладна держава в. в-ва пошириться над усім племенем афето-російським” і т. д.

Того ж дня 4 (14) серпня думний дяк Алмаз Іванович і дяк Єфим Юр'єв в посольськім приказі розпитували Тетерю з тов. — що з ними переказав гетьман крім грамоти; вище наведено було дану ними інформацію; посли передали дякам листа Виговського до царя — з політичними новинами і з проханнями в своїх маєткових справах 4).

Другого дня відбувся властивий розговір — в печатнім приказі у звісного мецената української науки і культури окольничого Ф. М. Ртіщева, з тими ж дяками. Посли переказали звісні вже нам побажання старого гетьмана в справах зовнішньої політики і передали прислану з ними заграничну кореспонденцію, доволі багату як знаємо 5), а також листи гетьмана і Виговського і різних високих осіб, котрих вони просили поклопотатися перед царем головно щодо негайної присипки московського війська для охорони України 6); конкретно зводилося це все до бажання московської помочі против Орди і козацького посередництва для замирення з Польщею і Швецією. Окольничий і дяки тим часом обмежилися тільки пригадкою, що цар готов миритися, коли котрийсь з неприятелів шукатиме згоди і поступатиме “правдою”, а від себе, з приводу прохань присилки війська, нагадали, що досі не налагоджена справа московської залоги в Києві: “стрільці і салдати, котрих в Києві до 3 тисяч, живуть тільки з царського жалування: від гетьмана і козацького війська не дістають ніякої живності, і навіть місця на будову дворів їм досі не визначено; міг би гетьман зробити на них “стацею съ уезду”, з огляду, що це військо стоїть для охорони козацьких городів. Посли обіцяли гетьманові це переказати, але краще було б якби цар написав в своїм листі до нього 7).

7 (17) Тетерю з тов. покликано до Печатного приказу — вислухати царську відповідь на переказані ними справи.

Передусім, цар обіцяє скоро прислати своє військо в поміч козакам, згідно з проханням гетьмана. Але треба знати чи потрібно воно зараз, чи не минула вже тим часом в нім потреба, щоб його даремно не трудити; потім скільки потрібно того війська, до котрих міст, і чи буде для них “запас” — чи не буде недостатку — бо “царським людям запасу з собою не навезтися”. Посли дякували за царську ласку і запевняли, що військо не буде терпіти недостатку: збіжжя уродило і стацію з селян можна буде зібрати — нехай тільки цар напише про це гетьманові; а військо для скорості було б добре післати з Білгорода на Гадяч з воєводою Ромодановським; але про бої з татарами у них досі відомостей нема 8).

Але уряд при цій нагоді порушив питання, навіяне мабуть реляціями Желябужського. Він нагадав послам прохання гетьманського уряду в 1654 р., щоб війську була плата з українських доходів. “Тих поборів (з українських міст) до царської казни досі не збирано, а гетьман ті побори чи збирає і з тих поборів чи виплачує государеве жалування писареві, суддям, полковникам, всій старшині й козакам, згідно з статтями (1654 року). Цар. вел. велів розпитати у посланників, не тому, що ті гроші потрібні казні й. цар. вел., а то, що йому стало відомо, що козаки бунтують на гетьмана і полковників, за те, що вони буцім ті побори збирають на себе, і їм ніякої запомоги не чинять”.

На це неприємне запитання посли відповіли: “Це їм відомо, що милостивий указ цар. вел. про жалування старшині й козакам був записаний в статтях. Але досі тих “уставних поборів” не збирано і заплати старшині й козакам згідно з царським указом не давано. Коли б ті побори збирано і заплата старшині й козакам була згідно з царським указом, служба їх була б пильна, і всякий служив би не лінуючись, а тепер як заплати їм ніякої не дають, служать вони неохоче 9): коли хто й піде на службу, він не стільки б'ється, скільки назад дивиться, а привести до порядку 10) їх старшині нічим: нема що їм сказати і чим докорити; а якби давалось їм завсіди государеве жалування, згідно з указом — (козаки) не мали б нічого сказати против того 11), і служили б хочби й не хотіли 12) і з служби ніхто не втік, і така ласка царська — щоб давано козакам по 30 зол. польських, збираючи з городів і повітів, була б усім козакам дуже потрібна і приємна”.

Окольничий і дяки спитали, чи вистане тих поборів, щоб оплатити військо цілком? Тетеря і тов. відповіли, що стане аж надто, а арендні гроші лишаться ще царській казні. Коли з селянського двору збиратимуть по золотому польському або по два — збереться того не мало. Тетеря це знає добре, бо він збирав побори в Київськім воєводстві, зібрав в цім воєводстві 120 тис. зол. польських, а на московський рахунок 13) 20 тис. рублів, а якби вибирати точно, то з одного воєводства прийшло б 50 тис. червоних. Тепер же полковники в Ніженськім та інших повітах беруть з двору по 2 і по 3 злоті; — кажуть, що на гетьмана, а гетьманові коли й дадуть, то не все, решта лишається полковникам 14) з того йде невдоволення і бунти 15); а коли б усе зібране роздавали війську, за государевим наказом, ніякого невдоволення б не було. Нехай би цар згодом, як скінчиться війна, прислав до гетьмана і всього війська своїх послів. Нехай вони, приїхавши до гетьмана, скажуть йому, щоб зібрав полковників, осавулів і всю старшину і зложить раду, і на ній нехай об'являть милость й. цар. вел. Гетьманові це буде неприємно, але військо буде задоволене і виславлятиме милость й. цар. вел. “А ми того від гетьмана вимагати не можемо, бо то йому не подобається”.

Зробивши такий гарний початок, порушено інше дражливе питання — самовільні дипломатичні зносини гетьманського уряду незгідно з статтями 1654 р. “Посланникам сказано також — в статтях написано ще: “Коли до війська Запорізького приходитимуть посли, про це треба писати до й. цар. вел., а коли посли приходитимуть з намірами й. ц. вел. противними, їх треба затримувати в війську і просити указу цар. вел-ва, і без указу назад не пускати”. Гетьман Б. Хм. того не виконав згідно з своєю обіцянкою 16): коли приїздили до нього посланники в добрих справах, він про них в. государеві не писав, — приймав і відправляв без царського указу; а бували посли і з намірами противними ц. в-ву, як от від шведського короля, царського неприятеля: гетьман їх прийняв і відправив, не списався з цар. вел. Також з Ракоцієм угорським і іншими (державами) він війшов у спілку і без волі й. цар. вел. ходив війною на Польську землю. Одначе в. государ все те покрив своєю ласкою, тому що гетьман писав про це до цар. вел. покірно і просив милості (пробачення). А гетьман і все військо, бачучи таку царську ласку, повинні пам'ятати свою обіцянку, вчинену перед Євангелією, — дбати про те, щоб душу свою віддати богові чисто, бо це річ не мала і богові противна — обіцявши не додержати; за це бог відплачує і посилає велику кару. Гетьман повинен це пам'ятати, хоч якийсь його проступок і покриється царською ласкою, все таки за порушення присяги треба боятися гніву божого!”.

Посли притакнули, що то все правда, тільки то треба сказати самому гетьманові безпосереднє (царським людям), щоб він то взяв на увагу і пам'ятав, — а вони того гетьманові. сказати не посміють (“имъ всего того к гетману выговаривать нелзЂ”). Гетьман же наказав ц. в-ву дати до відома (повторення попереднього його прохання про негайне замирення).

“Кримський хан післав свого гінця Дедеш-агу з 30 чоловіками через Молдавську землю до польського короля — подивитись на його військо і коли військо велике, хан хоче разом з ним ударити на царських підданих; коли війська мало — тоді війти в союз з шведами і Ракоцієм і знов таки ударити на них, давши за привід це, що вони (царські піддані б то, а властиво Москва) замирилися 17) в Вильні з польським королем, не порозумівшися з ханом. Б. Хм. дуже наказував просити ласки царської замиритися з весни з котримнебудь королем, бо поляки можуть замиритися з шведським королем, відступивши йому Прусію і Гданськ і, договорившися з ханом, повідомлять султана, а той дасть наказ венграм, волохам і мунтянам, щоб разом ішли на царські городи, і тоді буде у царя десять неприятелів”.

Вище я пояснив уже, що конкретно це зводилося до пригадки, що цареві з огляду на непевні відносини до Польщі, треба б негайно замиритися з шведами. Все показувало, що з перемир'я з Польщею твердої згоди не буде! вони крутили в справі вибору царя на польського короля і не годилися на територіальні уступки, яких вимагала Москва. В таких обставинах Ян-Казимір кожної хвилі міг договоритися з Карлом-Густавом і утворити коаліцію проти Москви. Це був цілком правильний діагноз і події цілком справдили ці міркування гетьманського уряду. Але цареві не хотілося попрощатися з мріями про польську корону. Окольничий і дяки постарались ослабити песимістичні гороскопи гетьмана. Цар мовляв повідомив Яна-Казиміра, що козаки вийшли з Польщі, шведське і угорське військо, “видя ихъ уступленіе потомужъ пошли въ свои земли”, супроти того нехай він з татарами не сполучається і ніяких наступів і зачіпок козакам не чинить. Тому гетьманові властиво нема чого боятися з цієї сторони; тим більше, що військо московське в Києві стоїть, в трудних моментах цар завсіди військо посилав — раз з Шеремет'євим, другий раз з Бутурліним, витрачаючи на те немало коштів. А щодо висилки помічного війська тепер негайно, то це потребує часу, треба завчасу зимою (“по зимнему пути”) заготовити провіант і гарматний припас: коли післати військо зараз, чи забезпечить його гетьман провіантом? Посли повторили попередні запевнення, але це була тільки притока і розмова на тім не скінчилася. Окольничий і дяки знову розвели балачки на ту тему, що цар не має з України ніякого доходу, а тільки видатки. “Которые напередъ сего въ той всей УкраинЂ: въ Малой Россіи і на ВолынЂ и Подоліи 18) были городы и мЂста королевскіе і кляшторскіе и панскіе маетности, а тЂми всЂми нынЂ владЂютъ и доходы собираютъ на себя гетманъ и войско Запорожское, а цар. в-ва въ казну того ничего не доходит” гетьман і військо повинні це пам'ятати, а тим часом знову справа київської залоги: не то що їй ніякого провіанту “с уезду” не дають, а навіть грунтів під двори не хочуть визначити: “досі живуть в ямах”; так не годиться; військо повинно “держать любов” до ратних людей, що живуть на Україні для їх же оборони: тоді царські люди охотніше ходитимуть на їх оборону. Тетеря з тов. знов на це притакнули, що це дійсно велика царська ласка для них — будова Київської кріпості, і вони думають, що гетьман уже післав туди наказ, аби стрільцям визначено грунти під дворища. Для певності одначе треба написати гетьманові, а посли за це не можуть брати відповідальності, бо вони “у гетмана люди не думные и на нихъ никакое дело не належитъ”. І видимо маючи вже по горло досить цих московських шпигачок, просили їх скоріше відправити до гетьмана 19).

Не знати, яка була б на це царська резолюція, і чи пішов би царський уряд за цею нерозважною, — а може й з доброго розмислу киненою послами гадкою — не чекаючи смерті гетьмана вислати своїх людей, щоб проконтролювати виконання статей 1654 р.: скликавши раду прочитати їх для загального відома і провіривши, наскільки вони сповнються, поставити надалі їх виконання під догляд усього війська. Але тут надійшли від путивльського воєводи вже наведені вище вісті про смерть гетьмана, договір Ракоція з поляками і бунти в війську. 10 (20) послів викликано до посольського приказу, де окольничий Ртіщев з тими ж дяками, повідомив їх про ці новини і про царські рішення: в поміч Запорізькому війську негайно вислати з Білгорода кн. Ромодановського з кінним і пішим військом, а “в військо Запорізьке” виправити кн. Ол. Трубецкого, одного з найбільших бояр, “съ своимъ государевымъ милостивымъ словомъ и рассмотрЂть”. Так лаконічно визначалась складна і многобічна його програма, в вищезазначенім розумінню. В протоколі сказано коротко, що посли на вісті про бунти висловились так, що це мовляв можна було передбачити 20); з приводу капітуляції Ракоція звертали увагу на тим пильнішу потребу в царськім війську на Україні; коли їм об'явлено царське рішення, що до посилки війська, вони дякували за цю царську ласку, а про місію Трубецкого радили повідомити військо через гінця, і з тим гінцем відпустити когонебудь одного з них” 21).

Дискусія була очевидно далеко ширшою і змістовнішою; на наступній розмові Тетеря згадував свою пораду — писати царську грамоту до війська, не згадуючи Хмельницького, очевидно з послами радилися взагалі щодо ситуації, питали їх гадки в різних подробицях — чого в протоколі не записано; і очевидно — було в якійсь мірі дано їм зрозуміти, що на Україну їx зараз не пустять; московському урядові не було бажано, щоб люди, які встигли до певної міри зорієнтуватися в московських намірах, їхали наперед, інформували і приготовляли ситуацію — в напрямі може і не бажанім для Москви. Комбінуючи відомості, одержані від Желябужського з вістями Зюзіна, московський уряд уявляв собі Україну в стані внутрішньої анархії і сподіваючися використати цей хаотичний стан для корінних змін українського правління, хотів перевести підготовку через своїх людей. Для цього спішно вислано насамперед звісного спеціаліста в українських справах стольника В. П. Кікіна.

Того ж 10 (20) серпня дано йому це доручення, а наступним днем датована грамота війську і дуже цікавий наказ Кікіну, що він має робити.

Грамота, адресована до полковників, сотників і всього війська, починалася як відповідь на грамоту покійного гетьмана, прислану з Тетерею. Починалося з того, що цар, сповнюючи його, прохання, висилає військо з кн. Ромодановським. Далі йшов такий уступ — потім зачеркнений: “А в серпні ц. р. писав нам двор. Желябужський, післаний до Ракоція, що син гетьмана Б. Хм., Юрій стояв з Запорізьким військом, не доходячи Межибожа за 35 верст на Наливайківськім броді, і коли Желябужський приїхав туди на становище, приходило до нього військо і говорило, що ви (козаки) хочете нам служити, де вам скажемо ми і наші воєводи. Бо з того часу як піддалися нам в підданство і де бували в службах за нашим указом, за ласкою божою і нашим щастям ніде вам упадку не бувало, але скрізь були над неприятелем “поиск” (побіда), а вам пожитки (добича), а тепер як вас без нашого указу післав гетьман Б. Хмельницький з наказним гетьманом Антоном Ждановичом, з Запорізького війська багато побито, а ті, що лишилися в дорозі, від недостатку в великому числі померли” 22). Це зачеркнено і написано про замір царя післати в скорім часі кн. Трубецкого з військом “з нашим государським милостивим словом і нашими великими ділами”. — А тим часом — “між вами, нашими вірними підданими, аби була згода (совЂтъ да любовь), щоб стояли ви против неприятеля разом і не було між вами ніякого непорозуміння (розни) — аби неприятелі не потішилися з вашої незгоди і на вас не наступили. Ми ж вас будемо тримати в нашій милості і хочемо, щоб ви як православні христіане, будучи під нашою рукою, були в згоді й любові між собою, а не в замішанню. Стаючи в обозі дуже стережіться неприятелів, аби вони не напали несподівано і не наробили шкоди городам і людям війська Запорізького. А як кн. Трубецкой з тов. від нас будуть відправлені і з дороги напишуть, ви пішліть від себе полковників, сотників і рядових козаків, скільки здається, щоб вони їх приїзд з'їхалися в Києві на раду і вислухали нашу господарську милость”. Нарешті обіцянка відправи Тетері з товаришами 23).

Наказ Кікіну дано такий. Насамперед, можливо скоро діставшися на Україну, мав він розвідатися, чи дійсно гетьман помер. Коли живий — послати до Москви звідомлення про це і чекати дальших інструкцій на границі, коли помер — їхати далі, і по дорозі, в Ніжені й інших містах вести секретні розмови з міщанством — з війтами, бурмистрами, простими людьми. Говорити так, що от мовляв стало цареві відомо, що гетьман помер, а на городи Малої Росії наступають татари і ляхи, і у людності внутрішнє замішання (меж собою смятенье). Цар жалуючи їх посилає для оборони кн. Ромодановського з військом, а “для осмотрЂнья войска Запорожского” кн. Трубецкого з тов. Нехай будуть безпечні (ничЂмъ ныне не оскорбляются). Коли такими розмовами удасться навести на такі вислови, як удавалось Желябужському: “добре б було як би вел. государ велів бути у нас своїм воєводам для оборони від неприятельських приходів і всяких розправних діл” — Кікін повинен їм пояснити, що це власне й положено на кн. Трубецкого і тов.: вони як приїдуть, так по всіх справах і дадуть указ 24). Коли ж навести на такі заяви тих міщан Кікіну не вдасться, нехай сам про це заговорює: краще було б якби в значніших козацьких городах були государеві воєводи, — тоді б тутешнім мешканцям (жилцам) не було б “обид и налогъ” (зайвих вимагань) від полковників і від інших людей. І все, що будуть говорити з цього приводу, нашвидку відсилати цареві з путивльськими гінцями, що будуть післані (очевидно для того, щоб взяти це під увагу при складанню інструкції Трубецкому і тов.) 25).

У полковників та іншої старшини крім звичайної інформації в політичній ситуації розпитувати, де тепер козацький обоз, чи багато в нім козаків, чи всі полковники, і хто у них за старшого? Кого більше слухають і кого хочуть вибрати гетьманом, чи давнішого (прежняго) — гетьманича Юрія чи когонебудь іншого? чи нема між черню якогонебудь повстання (“рокошу”) против полковників, а коли есть, то за що, і чого сподіваються в цих відносинах (“межъ ими”). Чи будуть бажати, щоб по їх городах були царські воєводи? Про все це розвідуючи писати в звідомленнях подрібно і секретно і відсилати в посольський приказ.

Приїхавши якнайскоріше до обозу — в Білій Церкві (як виходить за відомостями Желябужського), чи де інде він буде, Кікін мав оповістити про свій приїзд старшину — “щоб полковники, сотники і все військо запор. веліли йому бути у себе в обозі (визначити йому побачення) для государських діл скоро”. Коли б в обозі був гетьманич Юрій і прислав би до Кікіна когонебудь з полковників чи сотників, закликаючи до себе — щоб він приїхав до нього і йому віддав государеву грамоту, тому, що після смерті батька тепер він, Юрій, на гетьманськім місці (в гетманское мЂсто) у них в війську Запорізькім, Кікін мав відмовитись, такими словами: “Попереду як був гетьманом Юріїв батько, тоді царські стольники і дворяне з грамотами ходили до нього, а тепер як його нема, і цар. в-ву невідомо, чи Юрій вибраний всім військом на гетьмана чи ні; тому не велено йти до нього самого, а прислано його, Кікіна, з грамотою до всього війська запор. і наказано віддати царську грамоту всьому війську запр. в обозі, а до самого гетьманича, або до писаря Виговського не ходити”.

Коли військо визначить йому побачення, Кікін мав їхати до старшого полковника і попросити його зібрати полковників, сотників і все військо. Коли військо збереться, спитати від царя про здоров'я полковників, сотників і все військо, і передати царську грамоту, а потім сказати більше-менше те саме, що в грамоті. А по цій офіціальній розмові заводити з рядовими козаками, з ким буде нагода, такі розмови: “Як гетьман Б. Хм. посилав їх з полковником Ант. Ждановичом до Польщі чи куди небудь, чи давано їм заплату за той час, що вони були в службі і по скільки? чи вони служили без заплати?”.

Коли скажуть, що ніякої заплати їм від гетьмана не бувало — служили своїм коштом, Кікін мав їм сказати: “Як гетьман і військо просилися в підданство вел. государеві, в той час на статті гетьмана і війська був милостивий указ цар. вел-ва, що війська має бути 60 тис., має старшині (й війську) 26) йти государеве жалування за той час, як вона буде в службі, а на те збирати побори з городів і повітів Малої Росії; так гетьман ті побори чи збирав? а коли збирав, чому з тих поборів заплати не давав?”.

Коли на те казатимуть, що досі вони про це не чували; а як би ця царська милость була всім об'явлена, і була заплата війську, то це всьому війську було б дуже приємно (годно), і замішання й усобиці з полковниками і старшиною не було б, — Кікін мав говорити: “Як би не було попереду, тепер вел. государ все це велів розглянути кн. Трубецкому з тов.”.

З тим поїхав Кікін. Але слідом по його виїзді Тетеря одержав звісного нам листа від старого Виговського, що зовсім в іншім світлі представляв ситуацію на Україні, ніж вісті Зюзіна, оповіщені в посольськім приказі. Тетеря з власної ініціативи пішов (сам один — поскільки можна судити з протоколу) до Посольського приказу — продовжити попередню розмову новими вістями і гадками, не знати — чи для того, щоб вигородити себе від наслідків деяких необережно зроблених висказів, чи в ролі московського приятеля і конфідента. Він приніс листа від старого Виговського — наведеного вже вище, і пересланого через нього ж листа якогось волинського кореспондента Івана Виговського про місію Бєньовського і польські плани щодо України — що про них довідався Лазар Баранович, бувши в Польщі: хвалиться Бєньовський, що може всього, що хоче добитися у гетьмана, тільки треба заспокоїти військо запорізьке деякими уступками (“статьями”), а потім можна буде легко з ним упоратися, і це треба зробити, бо інакше Україна і Білорусь міцно об'єднаються з Москвою 27) і потім трудно буде розбити це об'єднання; щоб розвести Україну з Москвою добре було б добути від Запорізького війська якийсь документ, який би скомпромітував в очах царя — “какъ выможемъ противное какое письмо противъ царя отъ войска Запорожского”: тоді цар відмовить козакам в помочі, а без його помочі легко буде Україну знищити. (Звертав також увагу — мабуть тойже Баранович — що про всяку діяльність Виговського (“секретаря войска запорозького”) євреї “на УкраинЂ живучіе” дають знати ляхам через різних “вихрестів і купців”, і з того мораль: “ненадобно изменников божіихъ и людцкихъ живить!”). Подавши свої пояснення до тих вістей, що містилися в листах, вважав своїм обов'язком вірної служби цареві повторити пораду гетьмана: негайно замиритися твердо або з польським або з шведським королем, щоб запобігти коаліції, що вже почала зарисовуватися з капітуляцією Ракоція і пропонував посередництво війська запорізького в переговорах з шведами. Це дасть привід і козакам до повного розриву з шведами, коли ті не приймуть їх посередництва — козаки можуть так йому і загрозити, що коли вони не схочуть з царем миритись, козаки їх будуть воювати.

Друга справа, ним порушена — ще більше нам цікава, і я наведу цю дискусію в перекладі, переводячи з третьої особи:

“Нехай царське в-во в своїй грамоті (що буде писатися до війська) зволить на початку написати ім'я гетьманича Юрія, аби йому це не було в досаду, що після смерті батька його ім'я не буде написане. Бо батько його бив чолом цар. в-ву, щоб по смерті його був гетьманом його син Юрій, і на то єсть згода цар. в-ва. Бо що я перед тим говорив, аби в грамотах цар. в-ва крім війська запорізького нічийого імени не писати, то говорив тому, бо сподівався якогонебудь замішання (мятежу) між полковниками й військом, а тепер чую, що нема ніякого замішання (смути). А що ц. в-во зволив післати в запор. військо ближнього боярина А. Н. Трубецкого з військом, то ми це віддаємо на розсуд ц. в-ва, чи потрібна тепер же така посилка бояр? Бо небезпеки від неприятеля тепер у війську запорізькім нема: поляки і татари з України вийшли. А з другого боку — в запорізькім війську багато й нерозумних людей: почнуть думати, що ті великі люде, ближній боярин з товаришами ідуть з військом на те, аби запорізьке військо в чімсь обмежити (чЂм потЂснить), бо війська на Україні не треба 28). А присилку з Білгорода кн. Ромодановського з військом військо запорізьке прийме вдячно, і призначить на його прогодовання заселені місця — бо воєнної помочі тепер на нікого не потрібно”.

На це Тетері відповіли: Вел. государеві не послати тепер тих бояр, кн. Трубецкого з товаришами, ніяк не можна, бо волею божою гетьмана не стало і в війську запорізькім почалась усобиця (“меж себя нестроенье”), і треба їх запевнити в ласці цар. в-ва, розглянути і зібравши в війську раду, об'явити статті, дані в 1654 році вам же — посланникам Самійлові та (тобі), Павле, про число війська запорізького, про заплату війську і про інші справи 29). А війська з ними буде небагато.

Тетеря сказав: З нинішніх листів він бачить, що вся старшина війська запорізького за гетьманича Юрія 30), в війську тихо й бунту ніякого нема, і він сподівається, що його признають (оберуть) гетьманом. А як почують, що цар. в-во посилає своїх великих людей з військом, і довідаються, що при них буде рада, то приятелі гетьманича — а є їх багато, такі що з полковниками не в добрих відносинах (не в совЂтЂ), пічнуть йому радити, щоб він не збирав ради, аби своєї влади не зменшив, як його батько ради не збирав, а володів усім один: що наказав, то всім військом і робили, а як зібрати раду, то на ній без бунту не обійдуться: у всякого буде своя гадка, одні захочуть його, гетьманича інший кого іншого, а інший знов того, щоб володів усім царське величество, і хто буде гетьманом вже його влада не буде така сильна як попереду 31).

До цих порад прилучив Тетеря при цій оказії прохання про маєтності — Виговського і свої власні: спитав, яка царська воля щодо привезених ним прохань Івана Виговського, щоб його жінці повернути батьківські маєтки, а його братові Костянтинові — щоб йому також дали маєтності його жінки. Відповіли йому, що Виговським дано великі маєтності на Україні, коли приїздив його брат Данило з проханнями, а маєтності його тестя Стеткевича роздано різній шляхті, що присягнула цареві і відбирати їх не можна. На це Тетеря зробив цікаве признання, що Виговські наданими їм на Україні маєтностями фактично не володіють, “опасаясь отъ войска запорожскаго”. Дяки потішали, що як Трубецкой буде робити свої об'явки в війську, він і ці надання війську оповістить, “і тоді їм можна буде свобідно володіти всім тим, за відомом запорізького війська”. Але така перспектива ще більше налякала Тетерю і він став просити, щоб Трубецкой того ніяк не оповіщав: “Того і гетман Б. Хм. не знав, а в війську як тільки довідаються, що писар та інші випросили собі у царя такі великі маєтності, так їх усіх поб'ють, так будуть говорити: “Ми всім військом цар. в-ву служили і за нього помірали, а маєтності випросив собі тільки писар з товаришами”. Почнуть говорити, щоб усіми городами і містами в війську володів тільки один цар, а їм крім заплати нічого не потрібно. Тому то як цар ласкав наділити якимись маєтностями самого писаря і його батька, то нехай дасть їм маєток в литовських краях, щоб вони там могли володіти спокійно; а в війську Запорізькім 32) володіти їм нічим не можна”.

При цім і для себе Тетеря просив: дану йому в 1654 р. грамоту на містечко Смілу переписати наново на пергаменті — бо та попсувалась, як її сховано в землі “опасаясь разоренья” 33).

Поради Тетері зробили сильне вражіння: їx зараз же переказано цареві — себто правлящій колегії, і річ небувала — того ж самого дня Тетерю з товаришами викликано вдруге до посольського приказу, щоб оголосити царський рішенець. Цар з огляду на висловлені Тетерею аргументи одмінив своє рішення про присилку кн. Трубецкого — але Тетеря нехай потвердить своїм підписом свої аргументи (“и он бы къ тЂмъ своимъ рЂчамъ приложилъ руку”). Тетеря злякався, і заявив, що такого документу видати не сміє: “Що тепер у війську діється мені невідомо. А як я підпишу і цар. в-во кн. Трубецкого не пошле, і в війську довідаються, що відмовив від того я, буде мені від війська лихо. Прийду до війська, а ну ж неприятелі ще не вступилися, почне військо мені говорити: чому не просив прислати військо? А коли неприятелі відступили, а в війську якісь замішання, все таки будуть говорити: “Знаємо, що вел. государ рішив був післати свого ближнього боярина з військом” — одні казатимуть: “Чому не просив” щоб боярин приїхав?” інші — “Чому не просив, щоб боярин не їхав?” Я їм буду відповідати, що мені того не було наказано, і тому все те віддаю тепер на волю цар. в-ва, чи посилати боярина чи ні, а я від себе ані не просив про те, ані відповідати за це не можу: мене не з тим прислано, і те що я говорив, це нехай буде в волі цар. в-ва. Бо мене гетьман виправив за свого життя і велів просити, щоб ц. в-во прислав в поміч кн. Ромодановського з військом, і більше мені до нічого діла нема, і я про те не б'ю чолом” 34).

Це дуже характеристично для нашої військової демократії — такий страх відповідальності виявлений Тетерею. Без сумніву, це що йому вдалося відмовити московський уряд від інтервенції, було незвичайно важним успіхом з становища української державності, але Тетеря не посмів взяти на себе відповідальності, очевидно не покладаючись, що військо цей успіх відповідно оцінить!

Діставши таку заяву, що значно ослабляла всю попередню аргументацію Тетері, московські політики кілька днів обмірковували ситуацію і рішили вернутись до попереднього рішення. Відправу дали не 26-го, як обіцяли, а тільки 31-го, грамоту дано ту, що виправлено було 13 (23)-го, перед тими Тетериними представленнями — одночасно з післаною з Кікіним, на один з нею взірець, тільки коротше, адресовану так само “полковникам, сотникам і всьому війську”, не згадуючи про нового гетьмана, вона насамперед відповідала на листа принесеного від покійного гетьмана Тетерею. Цар висловляв своє вдоволення з “служби и радЂнья” гетьмана і війська, виявлені в присланих відомостях про неприятельські замисли, і повідомляв, що на їх прохання велів спішно іти на Україну Ромодановському з військом, та ще В. Б. Шереметєву наказав післати від себе дещо кінного і пішого війська. Далі наступало повідомлення про посилку Трубецкого: цареві донесено про смерть гетьмана, і тому він посилає “в військо Запорізьке Малої Росії” “с нашим государским милосерднымъ словомъ и для нашихъ государскихъ великихъ делъ” свого ближнього боярина кн. Трубецкого, окольничого Хитрово і думного дяка Лар. Лопухина. Потім з приводу висловленого прохання, щоб цар замирився з котроюнебудь стороною — польською чи шведською — повторяється тільки стара фраза, що цар готов замиритися з тим неприятелем, який вчинить царську волю, і нарешті коротка фраза, що виглядала як заспокоєння стількох старих тривог козаків перед перспективою московсько-польського замирення, як і нового “разсмотрЂнія”, дорученого Трубецкому і тов.: “А вас, войско запорожское хотимъ содержать в нашей государской милости и во всякихъ свободахъ” 35).

В відпускній промові крім повідомлення про посилку війська з Ромодановським була ще така інтересна тірада (подаю в скороченню): “А ще відомо нам стало, що волею божою гетьмана Б. Хмельницького не стало, а козаки стали непослушні його синові Юрію Хм. і полковникам, багато їх з обозу розійшлось. Коли б неприятелі не наступили на вас несподівано, почувши такий нелад (нестроеніе). Тому посилаємо в військо зап. кн. Трубецкого і т. д. з милостивим словом і з нашими великими справами, потрібними всьому війську запорізькому. Вас, посланників, нагородивши нашим царським жалуванням, відправляємо в військо зап. і посилаємо нашу грамоту, а разом з вами нашого дворянина Ів. Акінфова з грамотами до всіх полків”. Цю тіраду потім вичеркнено, бо замість того Акінфова вислано вже Кікіна, а далі Матвєєва — чи разом з Тетерею, чи трохи раніш (це правдоподобніш). На жаль, з статейного списка Матвєєва заховався тільки уривок і нема ні грамоти з ним післаної, ні наказу, ні дати виїзду, тільки дещо з його розговорів з Виговським 36). З того бачимо, що йому насамперед доручено було зробити докір старшині, що вона своєчасно не повідомила царя про смерть Хмельницького, далі — цар давав згоду на те, щоб військо запорізьке взяло на себе посередництво в переговорах з шведським королем про згоду, нарешті повторялись повідомлення уже вислані з Кікіним: що Ромодановський веде військо, а Трубецкой іде “для великих государських діл”, щоб на його приїзд з усіх полків приїхало до Києва по 5 чоловіка “изо всехъ чиновъ” (від старшини і з рядових козаків). Це мабуть те, що мало міститися “в грамотах до всіх полків”, що хотіли спочатку післати просто з Москви з Акінфовим, але потім відступили від такої безпосередньої організації київської ради 37). Але в пізніший інструкції Апухтіну єсть ще така згадка про розмову Матвєєва з Виговським про заведення воєводів на Україні і утримання московських залог з українських доходів, а також про переведення 60-тис. реєстра і виплати старшині і козакам жалування 38). Очевидно, це й був головний пункт місії Матвєєва — на жаль тільки дуже сумарно згаданий з інструкції Апухтіна.

Тоді ж мабуть вислано спішного наказа київському воєводі, щоб він оповістив “про государскую милость” — посилку Трубецкого з тов. і він написав про це до Чигрина “гетьманові Юрію Хмельницькому, писареві Виговському, полковникам, осавулам, сотникам і всьому війську, духовенству, міщанству і черні”. А в Києві в ратуші духовенству, наказному полковникові і осавулам, війтові і всім міщанам згідно з государевим наказом оголосили і в ласці царській запевнили. І до черкаських городів до полковників, старшини і всього війська Запорізького, “къ черни писали” 39).








Примітки


1) Акты Ю.З.Р. XI, с. 707-712.

2) “прицЂпленіе”.

3) “не точію почитаетъ, но и предпочитаетъ”.

4) Акты Ю.З.Р. XI, с. 717-720.

5) Лист молдавського воєводи з 18 липня очевидно послано їм пізніше і передано дякам.

6) Ці листи мають поміту, що копії з них списано 8 (18) серпня, але передано їx мабуть раніш.

7) Акты Ю.З.Р. XI, с. 723-4.

8) Акты Ю.З.Р. XI, с. 741-3, пор. вище.

9) “облЂнчиво”.

10) “нарядить”.

11) Очевидно — против вимагання від них служби.

12) “и служили б неволею”.

13) “а русских числом 20000 рублей”.

14) “корыстуютца тем полковники”.

15) “чинитца смута и бунтовство”.

16) Але й не давав такої обіцянки - можна було б хіба сказати, що він не виконав цього царського розпорядження (в статтях 1654) хоч обіцяв слухатися царя.

17) “у миру были” властиво договорювалися про згоду.

18) Місце небезінтересне з погляду історичної термінології “Україна” в ширшім значенню обіймає “Малую Русь, Волынь и Подолію”.

19) Акты Ю.З.Р. XI, с. 741-860.

20) “И посланники говорили, что на тЂхъ полковниковъ еще и при гетманЂ у войска была не любов”.

21) Акты Ю.З.Р. XI, с. 759-760.

22) Акты Ю.З.Р. XI, с. 722 (скорочено).

23) Там же, с. 793-4 (так само).

24) “ТЂ всЂ дЂла положены на боярина и думных людей: как они у них будутъ, тогда по всЂм статьямъ и указъ учинятъ”.

25) Там же, с. 788; раніш цей наказ надруковано в “Симбир. Сборнику, с. 57.

26) Цих слів про військо нема в друкованому тексті, але з контексту виходить, що обов'язково мусили бути.

27) Фраза очевидно поплутана, але теж не безінтересна з історично-термінологічного становища: “Украинцы вмЂстЂ съ Москвою, в. княжества Литовскаго и Малые Россіи, покамЂст князи русскіе держали въ Кие†прежде живущіе”.

28) Фраза двозначна, або: козаки будуть підозрівати, що бояри йдуть покоротити військо запорізьке в його правах, тому що їx стало воно непотрібне; або козаки підозріватимуть за боярами такі умисли, тому що московського війська на Україні тепер непотрібно, і коли московське військо йде, то мабуть замишляють щось на козаків.

29) “Чтобъ ихъ обнадежить цар. в-ва милостью, и разсмотрить, и собравъ раду въ войскЂ статьи которые... въ прошлом во 162 году даны им же посланникомъ Самойлу и ему, Павлу, о числе войска Зап., и на войско о заплатЂ и о иных дЂлЂхъ, объявить”.

30) “при гетмано†сынЂ” Ю. Хмельницкомъ” очевидно в значінню — тримають його сторону.

31) “чтобъ онъ, гетманов сынъ, рады не собиралъ для того, чтобъ ему своего владЂнья не убавить, также как и отецъ его рады не собиралъ, а владЂлъ всЂмъ одинъ: что роскажетъ, то всЂм войском... дЂлаютъ; а только рада ему собрать, и на радЂ безъ бунту не пробудутъ; у всякого будетъ своя мысль — иной похочет въ гетманы его, гетмановаго сына, а иной иного, а иной похочетъ того, чтобъ — владЂлъ всЂм цар. в-во; а хотя и гетманъ кто будетъ, и владЂнье гетманово перед прежнимъ будетъ не таково сильно”, с. 764.

32) Звертаю увагу на уживання терміна “військо Запорізьке” в територіальнім значенню, що іншими разами висловлялось терміном “Мала Росія”.

33) Акты Ю.З.Р. XI. с. 764-5.

34) Акты Ю.З.Р. XI, с. 770-72.

35) Там же, с. 774-778.

36) Акты Ю.З.Р. IV, с. 21-6 (3 і 6-й зошит первісного оригіналу).

37) В актах Малорос. Приказу (ст. 5835-24, л. 112-127) заховався проект наказу цьому Акінфову (без початку і дати, в тексті наказу він називається просто “Іваном”, але ясно, що це той Іван Акінфов, котрого хотіли післати з Тетерею, але посилку одмінили). Зміст подібний до наказу Кікіну, з того ясно, що наказ Акінфову вироблявся перед 11 с.с. серпня (дата наказу Кікінові) то значить і проект одпуску Тетері з Акінфовим вироблено перед тим — мабуть під вражінням перших відомостей про смерть гетьмана, але потім відправу Тетері відложено, а замість Акінфова післано Кікіна.

38) Акты Ю.З.Р. VII, с. 233.

39) Акты Ю.З.Р. IV, с. 13-14.











Попередня     ТОМ X     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ I. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.