Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ I. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ X     Розділ I     Наступна





ЦАРСЬКИЙ УРЯД ВІДСТУПАЄ ВІД СВОЇХ ПЛАНІВ, ПОСОЛЬСТВО РАГОЗІНА ДО ВИГОВСЬКОГО, РОЗМОВИ РАГОЗІНА З КОЗАКАМИ І МІЩАНАМИ, РОЗМОВИ З МИНЕВСЬКИМИ В МОСКВІ, МІСІЯ ХИТРОВО.



Перед тим московська політика зайняла була досить сприятливе становище до гетьманського осередку. На жаль, і тут не маємо ні дискусій, ні пояснення мотивів, тільки факти. А факти такі, що взявши під увагу реляції своїх агентів з України московський уряд при кінці жовтня н. с. рішив признати і продовжити фактичний стан речей і стриматися до слушного часу з задуманими обмеженнями української автономії. Постановлено було Трубецкого тим часом не посилати, признати вибір гетьмана і зажадати від нього тільки присяги. Відомості про усобицю, бунти і замішання не потверджувалися. Чигринська й Корсунська рада пройшла цілком гідно і спокійно, під доглядом московських вістунів і висланців. Виговському на пункті лояльності не можна було нічого закинути, і далі він виконував московські жадання неухильно (напр. в справі Ст. Бихова). Навпаки дезідерати і агітаційні гасла висунені московським урядом: заведення воєводів, переведення козацького реєстру, вибирання податків і т. ін. викликали контр-агітацію, в наслідках своїх нелегку до передбачення. Не тільки вища старшина видимо “оскорблялась” ними, але і в ширших кругах козацтва і міщанства ці поголоски про те, що цар хоче “ламати вільності військові” викликали тривогу і псували настрої. Вище згаданий приятель московського протекторату “миргородський міщанин” Каленикович, розповівши про агітацію Лісницького і ворожі Москві задніпрянські настрої таку додав від себе характеристику лівобічних настроїв: “І на цім боці Дніпра козаки, міщани і вся чернь занепокоїлись і пишуть своїм полковникам: Як небіжчик гетьман Б. Хмельницький з військом Запорізьким і всією черню присягли, ми й тепер на тім стоїмо, а поза тим як ваша — старших воля, ми з вас волі не знімаємо”. Інакше сказавши: заявляєм готовість стояти разом з старшиною в обороні вільностей. Тому цей Калениченко питав путивльського воєводу від себе: “Чи тобі це відомо? чи велів цар писати до гетьмана, щоб козацькі вільності ламати”. Коли воєвода заперечив і висловив здивування, що гетьман і старшина так захитались і починають бунти, коли цар держить козаків і міщан у всіх вільностях, і Трубецкого посилає на оборону України від поляків, згідно з проханням покійного гетьмана, — Калениченко сказав: “Так ти напиши великому государеві, щоб присилав свого боярина до війська запорізького і до всієї черні як швидче, аби ці сумніви заспокоїти і запевнити військо, всю чернь і міщан в своїй ласці, аби в теперішній тривозі (шатости) їх не звабив котрийнебудь неприятель: як цар боярина пришле з таким писанням, що таких пунктів як гетьман вигадує — не було, тоді і старшина і чернь будуть спокійні, цареві вірні, і гетьманові та старшині не позволять бунтувати” 1).

Виявом московських рішень і настроїв була царська грамота до гетьмана з 18 (28) жовтня 2), в котрій найважливіше було — сама адреса: “війська Запорізького гетьманові Ів. Виговському і всьому військові Запорізькому”. Цар ще раз згадував останнє посольство з грамотою покійного гетьмана, переказував її зміст і свою резолюцію з приводу неї — послати для охорони України Трубецкого з військом. Потім прийшли грамоти Ів. Виговського 3) і всього війська Запорізького вислані з Кікіним і Матвєєвим, в них було повідомлення, “що на раді генеральній, учиненій після смерті Б. Хм. вибрано гетьманом тебе, Івана, на уряд гетьманський; а що ми, вел. государ, жалуючи вас як одновірних підданих своїх, православних христіан, писали вам в своїй грамоті наказуючи, щоб ви жили в любові і не мали між собою ніякої ворожнечі (розни), то ви, військо Зап., і самі того пильнуєте, аби бути між собою в любові і неприятелям давати однодушну відсіч, і хоч військо запорізьке було розпущене, одначе за ухвалою тої ж ради, що на тебе той уряд вложила, ти наказав військові знову зібратися, і ви спільно з ратними людьми нашими промишляєте над неприятелями. А нашому цар. в-ву раз обіцявши вірно служити, повік того будете триматися і ніякої одміни в тім не вчинете, а проти ворогові н. ц. в-ва завсіди готові.

“То ми, вел. государ, видячи тепер між вами, підданими нашими згоду й любов і против неприятеля однодушну і тверду чуйність 4), ми нашому бояринові кн. А. Н. Трубецкому з тов. тепер наказали до вас, війська Зап., не йти — аби від того походу нашим підданим, Малої Росії жителям не понести тим походом великих утрат в підводах і кормах. Ти ж, гетьмане Іване, і все військо Запорізьке, як єдиновірні православні христіани, пробуваючи під нашою государською рукою, будьте між собою в згоді й любові, а супроти неприятелів майте велику обережність”.

З цією грамотою мав їхати стряпчий Дмитро Рагозін 5). Офіціальною притокою посилки була радісна подія в царській родині — народини царівни Софії, славної пізніше керманички Московської держави, що сталась одначе, ще місяць тому! З тої нагоди Рагозін віз гетьманові “радісну грамоту”, котрої не маємо 6), а політичний зміст цієї місії лежав власне в признанні вибору гетьмана і мовчазнім затвердженні цього факту 7). Так як гетьманський уряд, так і царський не знали, що властиво вважати повною формою такого акту; в жалувальній грамоті згідно з петицією війська, 1654 р., сказано було, що в випадку смерті гетьмана військо має вибирати гетьмана згідно з давніми звичаями своїми і повідомити про це царя, а нововибраний гетьман має зложити присягу, “при кім цар накаже” 8). Але і московській стороні і гетьманській здавалось, для більшої правосильності цього акту може треба б чогось сильнішого, ніж просте оповіщення, послане гетьманом аж двічі з Кікіним і Матвєєвим; це бачимо особливо ясно з наведених вище балачок Виговського з Бутурліним. Мотиви були, розуміється, цілком відмінні: московський уряд думав про те, щоб поставити насгупство гетьманів в можливо тіснішу залежність від себе; Виговський та його однодумці бажали надати якнайбільше політичного престижу своєму пануванню через московське “благословення” (як висловилася старшина в своїй грамоті з Корсунської ради). Але кінець кінцем одні й другі сходилися на цім бажанні — обставити владу нового гетьмана можливо повною і всесторонньою московською апробатою. Але це цікаво, що ні одна ні друга строна в цих грамотах, якими оце обмінювалися в жовтні, не поставила його виразно і конкретно, а намацувала “розговорами” своїх делегатів. Побачимо це зараз у цих розговорах — бо інструкції Рагозіну не маємо так само як і інструкції бр. Миневських.

Крім грамоти посланої з Рагозіним маємо ще інтересний для ситуації начерк царської грамоти, що мала заспокоїти українську людність супроти тих чуток, які пішли по Україні про задумане царем скасування українських вільностей. Він має дячу поміту, що його читано цареві в присутності кн. Трубецкого і Ртіщева — тодішніх спеціалістів для українських справ — 30 с. с. жовтня. Чи була ця грамота післана, не знати; більш того, що ні; тим не менше вона, кажу, цікаво освітлює ситуацію 9). Початку на жаль нема; те що маємо починається спростованням, що царський уряд ніяких нових статтей в військо не посилав, ані в останніх переговорах з Тетерею не порушував нового нічого понад те, що говорилося й уставлялося в 1654 р. “А що бунтівники говорять, що в ваших городах будуть воєводи на те аби ламати вільності ваші, то вам, як вірним підданим таких злосливих балачок і слухати не годиться. Бо ж у Києві є вже воєводи, але вони ніякої неволі тамошнім людям не чинять, прав і вільностей ваших в нічім не ламають. З ними чимало ратних людей — але вони живуть там (тільки) для охорони від неприятельського наступу; ніякого корму ви їм і досі не даєте, живуть вони з нашого жалування”. Трубецкого малося на гадці послати для заспокоєння “шатости и старшинам не послушанія” -“військо умовити і привести до попереднього послуху старшині”, а не для чогось іншого — як то тепер у вас в війську Зап. говорять для замішання (“смуты”) деякі “враждотворці”.

“Тому ви, гетьман Ів. Виговський і все військо Запорізьке — будьте під нашою високою рукою в вірнім підданстві без усяких сумнівів по давньому: що нам перед Христовою євангелією обіцяли, на тім стійте, а таким неприятельським злосливим вигадкам не вірте, і полковникам, сотникам і всьому війську це поясність, щоб вони таким злосливим вигадками не вірили, а то собі пригадали, як недавнього часу давні неприятелі наші ляхи підослали були фальшиві пункти договору наших послів з польськими комісарами під Вильною, ніби то ми хочемо віддати вас польському королеві” і т. д.

“Ми від вас, як вірних підданих ніякої зради і щоб ви на неприятельські прелесті звабилися, того не чаємо, — але й вам не треба ані в гадці не мати, щоб від нас могли бути якісь утиски на вольності ваші, — ми хочемо вас тримати у всім за вашими правами і вільностями, а наше царське слово ніколи не змінне”.

“Розговори” обох делегацій відбувалися сливе одночасно. Але в розвою мотивів, настроїв і планів балачки з Рагозіним ілюструють стадію ранішу ніж московські “розговори” з бр. Миневськими, тому я починаю від звідомлення Рагозіна 10).

Рагозін виїхав з Москви тільки 22 жовтня (1 листоп.) — мабуть були прийняті на увагу новини з України, що прибули в останній мент. На Україну, до Ромнів прибув 11 (21) листоп. і ставши “на ратушнім дворі” розпитував сотника Войтенка і отамана Глущенка, але нічого особливого не довідався від них, крім того, що татари набігали по язиків під Кишеньку, і що Ромодановський з 30 тис. стояв “на полях”, і мав недостаток в запасах. Натомість від провожатих козаків, що їхали з ними до Лохвиці, Рагозін почув дещо цікаве: розповіли про ради, що скликав Лісницький і його сотники по городах після Корсунської ради (вище с. 51) і розповівши про прислані від царя пункти на них питали: чи хочете підклонитись котромусь іншому? Але козаки вислухавши закричали: “Ми піддались і підклонились і хрест цілували вел. г-реві, щоб йому служити вірою й правдою і за нього помирать!”. “А полковник наш і сотники хотіли зрадити, і як би ми на їх волю здалися, було у них задумано, щоб військо зараз і рушилось. Але ми полковника і сотників своїх не послухаємо, без царського наказу нікуди не підемо, а як накаже вел. государ, готові зараз”.

Це повторилось і далі: в Лохвиці, Лубнях, Березниках, Жовнині: офіційні представники війська були дуже здержливі, питали про здоров'я государя і на запитання говорили тільки те, що годилось, про татар, поляків, тощо, а провожаті потверджували оповідання роменців з новими подробицями. Так лохвицький козак Данило додав, що у них на раді разом з козаками кричали против пропозицій старшини також і міщани; “а від сотників і отаманів тепер єсть наказ, щоб бути готовим, порох, олово і кульки готовити”. Лубенський козак Івашко заявив: “Ми козаки і чернь війська Зап. всі раді служити вел. г-реві своєю правдою, а полковник наш Грицько, як були ми під Вінницею скликав нас і питав: Чи хочете піддатися ляхам? Ми на нього всім військом кричали, — так йому говорили: ми цілували хрест вел. государеві. Тоді був московський посол 11). Ми полковнику своєму Грицьку спротивилися й пішли до дому, — а то повів би нас до поляків”.

Козаки з Березників оповідали, що Виговський писав до Криму, і з ним усі полковники, “а написалися з ним тільки полтавський Пушкар та Переяславський Тетеря” 12).

В Бужині сотник Лукіан Іваненко, складаючи Рагозіну офіційну візиту, розповів про посольство, що поїхало до Москви з Січі: “З Запоріжжя пішли до вел. государя без відома гетьмана, а на Запоріжжю повстало багато голоти (голяков), ріжна наволоч 13) не слухає полковників, сотників та осавулів, кажуть ми їх поб'ємо і добро їх заберемо”. А господар тої господи, де Рагозін пристав, міщанин Аврам Скорина, говорив: “На Запоріжжі козаки хвилюються і бунтують, не слухають старшини і без відома гетьмана послали посланців до вел. г-ря. А гетьман в Запоріжжя послав, щоб до нього бунтівників прислали; коли не пришлють, то гетьман уже велів полкам збиратись: хоче йти на Запоріжжя й їх вирубати; а полковники, сотники й осавули з ним тримають”.

Не доїздячи Чигрина за 2 верстви 17 (27) листопада, стрів Рагозіна осавул Мисько з невеликим супроводом (“чоловіка з десять”) і привітав іменем гетьмана. Потім як його заквартировано привів коня осавул Ковалевський, щоб їхати до гетьмана. На гетьманськім дворі стріли його “полковники, сотники й осавули, чоловіка з десять”, і потім стріли ж у сінях, а сам гетьман “в хоромах, небагато не доходячи до дверей”. “По обидві сторони стояли полковники, сотники й осавули”. Аудіенція мала цілком етикетальний характер: Рагозін іменем царя спитав про здоров'я гетьмана і війська, передав грамоту, оповістив радісну вість про народження царівни, і другу — що кн. Хованський побив шведів; гетьман висловив велику радість, свідчив про готовість війська служити цареві, потім дав підпискові Гарасимові Борисенкові в голос прочитати царську грамоту і висловив побажання цареві всякого добра.

20 (30) листопада прислав гетьман “гарматного обозного” Семена Марковича запропонувати Рагозіну, чи не хоче побачитися і поговорити з новим польським послом Вороничом, що приїхав на місце відправленого Беньовського, Рагозін не виявив бажання (очевидно тому, що не мав на це інструкції) — мотивував це тим, що той йому однаково не скаже правди. Потім гетьман прислав того ж Марковича з конем і запросив Рагозіна на розмову з цього приводу; стрів його Ковалевський запровадив “до хором”, — де його стрів гетьман “серед світлиці” і посадивши коло себе заговорив про свою пропозицію побачитися з Вороничом. Рагозін повторив сказане перед тим, — він воліє довідатися про цю місію від гетьмана, і просить передати через нього цареві присланого з Вороничом королівського листа. Але Виговський відказав, що Воронич приїхав без листа, на звіди: у поляків пішли чутки, що Запоріжжя збунтувалось, хочуть іти на городи, а про нього, Виговського, оповідали, що його вбили, от король і післав Воронича довідатися, чи це правда, і наказав Вороничеві, коли Виговський живий, заохочувати до згоди — щоб козаки знову були під польським королем, краще мовляв було воювати їм (полякам) з султаном та з ханом, ніж з козаками”. “А я йому відповів: Як ваш король буде миритися з вел. государем, тоді ми пошлемо наших послів з царськими послами — миритися з вами, — миритись, а не піддаватись!”

Потім почав розповідати політичні події: “Беньовського я відпустив, взявши з нього присягу, що ляхи на козацькі городи не будуть наступати, ні татар не наводитимуть. Сопіга і Гонсевський зібрали військо і збираються наступати на Чернігів і Чорнобиль, а польські гетьмани з ханом — на Браслав, хан з Ордою тепер за Уманю; мені треба до їх приходу перевести (туди) полки з-за Дніпра. На Запоріжжя послано полк для охорони від татар. Цар. в-ву дали знати про польського посланця, а самого його затримано на границі доки від цар. в-ва прийде указ”.

Ці офіціальні відомості доповнив Рагозіну приватно чигринський козак Василь Клименко (“Клементьев”): Після похорону Хмельницького поїхав послом до Швеції Федор Коробка, а до Криму посилає тепер гетьман Федора Бута й Опанаса Процуню — миритися з ханом. По всіх дорогах розіслав застави, щоб переловити запорожців що поїхали до Москви, до царя. До Кременчука приїхав був Якуш Клишенко, один з запорізьких “заводчиків”, так його взяли й прислали до гетьмана; а інший “заводчик” — Дмитрашко Січена-Щока приїхав з Запоріжжя до гетьмана з листом, так того гетьман велів закувати в кайдани і посадити до в'язниці.

Того ж дня приніс Рагозіну вино від гетьмана челядник його Ярош і розповідав деякі новини, і Маркович ще раз приходив “со здоровьем” і дещо додав — але для нас не цікаве.

21 листоп. (1 грудня) прийшов Мисько кликати Рагозіна на відпуск. “В розговорах гетьман сказав: “Нехай би в. государ тих бунтівників (“воров”) запорізьких козаків, що поїхали до нього бити чолом, зволив затримати, або до мене прислати, аби далі не було замішання (“ссоры”) — а то вони собі іншого гетьмана вибрали. А коли в. государ не схоче їх тримати, ані до мене прислати, то у мене для них поставлені на всіх дорогах застави, щоб їх перейняти. І з запасом торгових людей до них накажу не пускати — не буде їм що їсти”.

В пояснення цього Рагозін подає в своїм звідомленню, що при нім саме приїхали з Запоріжжя козаки з листом і просили, щоб гетьман Запоріжжя не воював, бо які були “воры, заводчики-бунтовщики” то вже всі розбіглись, і щоб дозволив пускати до них торгових людей з запасами.

А гетьман сказав їм: “Як пришлете мені Барабашенка, то я на вас козаків не пошлю, і торгових людей з запасом велю пропускати”.

Похвалився ще Виговський тим, що козаки зайняли й обсадили Межибіж: приїхав сотник Федір Волошин, що став там залогою, просить збільшити — город важний для охорони і для вістей від Поляків.

В листі до царя, переданім при тім, гетьман після поздоровлень з нагоди родинної радості, подав політичні вісті - про ляхів. Орду, турків — “50 тис. орди з калгою вже рушили для спільного з ляхами походу на Україну”. “Відомо нам, що ляхи й татари, почувши про бунти на Запоріжжі, хочуть наступити, щоб нас порізнених скорше поділити і під міць свою підбити Але бог не пощастив тим замислам неприятельським, бо ті запорізькі самовільці, що до в. ц. в-ва післанців послали, вже розійшлися, а ті, що лишились прислали до нас листа, що ми в. ц. в-ву посилаємо 14). Одначе ми, запобігаючи надалі такій своєволі — аби не підняли знову бунту, коли ми підемо на неприятелів в. ц. в-ва, ми все таки один полк послали, щоб не дати поширитись цій своєволі. А в. ц. в-во таким більше не вір — зволь вірити краще нам, всієї Малої Росії підданим, ніж тим кількадесяти бунтівникам”. За тим поклони і прохання, щоб скорше відправлено назад Миневських 15).

Рагозін з тим другого дня поїхав - дістав на виїзд в дарунку від гетьмана коня. Їхав українськими городами тиждень, з 2 до 8 грудня н. с. розпитуючи всяку всячину козаків, що йому давали в провідники, провіряючи те, що почув від одних розмовами з наступним конвоєм.

Чигринський козак Івашко Кравець згадав про непопулярність Виговського серед козаків. “Не дуже то його любить наш брат — більше люблять Хмельниченка — хочуть його мати гетьманом, найбільше що три або чотири роки потерплять (очевидно до повноліття Юрася) та й виберуть Хмельниченка. А з ним (Виговським) за одно полковники, сотники, осавули й “козаки багаті” 16). Це потвердили й козаки з Бужина. Єреміївські козаки говорили: ми всі раді бути під государевою рукою і йому служити правдою, та лихо, що наша старшина “не стоїть на мірі”, хвилюється (мятутся) — тільки чернь для великого государя щира 17).

Лубенські козаки розповіли про застави поставлені на запорізьких посланців: два полки ніженський і прилуцький і хоругов ляхів тримають застави під Кременчуком, Максимівкою, Переволочною, Кобеляками й в інших місцях, щоб перейняти козаків посланих до ц. в-ва до Москви, а перейнявши — відіслати до гетьмана 18).

Розповідали також про агітацію Лісницького, додаючи деякі подробиці до того, що чув Рагозін в перший приїзд. — Коли Лісницький скликав раду в Миргороді і прочитав царські пункти, зібрані на раді стали йому говорити: “Що ж ми зробимо без черні?”. Тоді він роздав “листи” 19) усім сотникам і отаманам і велів зробити ради по городах і містечках. “У нас в Лубнях була рада, читали ті пункти на раді, але вислухавши “козаки, мішани і чернь” всі крикнули: Ми вел. г-реві піддались і йому служити хочемо, а до нікого іншого не хочемо передаватись — ні до хана, ні до ляхів. І такі й дали “листи з ради до полковника”, мовляв: “ми государеві”.

Пригадували собі і той бунт що стався літом (під Вінницею): “Як ми були з нашим полковником Грицьком минулого літа в війську мав він раду в війську і він став на раді питати: Чи хочете піддатися ляхам. А ми всім військом крикнули і вернулись назад. За це задніпр'янські козаки пограбували у нас зброю, коней і одіж, що ми свого полковника не послухали”.

“Тепер від гетьмана прийшли до полковника листи, щоб Миргородський полк ішов за Дніпро. Але полк піде тільки до Яблонова — далі не піде: там стануть, а за Дніпро не підуть. Коли воєвода Ромодановський піде за Дніпро, то й наш полк піде, а без царського указу — без грамоти, і без царських воєвод не піде”.

В Лубнях приходив на ратушний двір, де Рагозін знову пристав, замісник війта бурмістр Котляр, і потвердив те, що розповідали оце лубенські козаки. “Коли зійдуться полки, буде крик на наших старшин, що їх дарма забивають (посилають на війну). Гетьмана ми не дуже то долюблюємо, а боярам і воєводам і ратним людям царським раді. Тепер на Миколу буде ярмарок і ми будемо з своєю братією раду радити, щоб послати до царя бити чолом про воєводів: щоб були у нас воєводи, — як договоримося так першою зимньою дорогою будемо в Москві у цар. величества 20).

Такі балачки дуже зацікавили Рагозіна, і він спиняючися в Тишках і в Лохвиці наводив розмову на цю тему, і тутешні міщани говорили йому мовляв так як лубенці. Лохвицькі козаки розповідали про агітацію Лісницького, з деякими новими подробицями.

На раді в Миргороді, що скликав був Лісницький, були з усіх городів і містечок його сотники, осавули і козаки — чоловіка по 5 з города чи містечка. Прочитавши пункти, питав, чи хочуть вони піддатись ханові або ляхам. Але козаки пізнали, що ті пункти невірні і відмовились тим, мовляв: що зроблено без черні. Тоді передано справу на місцеві ради — розіслано листи до сотників і отаманів, щоб прочитати пункти на радах у себе. На раді такій місцевій “козаки і міщани сказали: Ми піддались вел. г-реві і за ним хочемо жити, йому служити і сприяти, а до кого іншого не хочемо: ні до хана, ні до ляхів”; “так договорившися ми послали про ці листи полковникові, бо наша старшина непевна, хитається; і гетьмана ми не любимо. А без царських воєводів полк наш за Дніпро не перейде”.

Роменський бурмістр, прийшовши вночі до Рагозіна (не видно чи з власної ініціативи, чи на запросини Рагозіна) розповів: “Я був в Миргороді у полковника відвозив йому гроші за оранду; саме була у нього рада, він зрікався полковництва: положив булаву перед ними, але сотники, отамани й осавули за нього “ухопились” і почали намовляти, щоб був у них далі полковником. Він відмовлявся, але вони його прохали, і він взяв назад булаву — “хіба якийсь малий час ще побуду у вас”, каже. А чернь стоячи лаяла його матірними словами, і він то все чув; чернь його вся не любить!”

В кінці свого звідомлення Рагозін додає ще, що за царським указом разом з ним були з Путивля вислані на Україну на звіди двоє путивльських людей; котрі ходили по городах і містечках розпитуючися козаків і міщан; загальний голос такий, що люди хочуть бути під царською владою.

“А про А. Н. Трубецкого і государевих ратних людей гетьман, полковники, сотники й осавули не питали, і розмови про це не було” 21). Правдопобідно Рагозіну було доручено прослідити, чи цієї посилки Трубецкого не бажає хто. Царський уряд, повідомивши гетьмана, що він цю посилку відмінив, все таки чекав чи не буде з України якогось голосу за неї. Але не було.

Саме в тих днях московські дяки вели “розговори” з послами Виговського, ор. Миневськими в Москві 22).

Але вже на границі, в Путивлі розпитано їх про все, 22 с. с. жовтня. Розповівши про раду Миневський сказав, що після ради гетьман поїхав до Києва, на похорон митрополита; після похорону будуть вибори. “Думають, що митрополитом буде луцький епископ Діонісій Балабан, або печерський архимандрит Гізель. Вибравши котрогось з них, думають послати осіб духовного чину до свят. Никона патріарха московського і всієї В., М. і Б. Росії — просити благословення.

“Посли були від турецького царя і кримського хана, від короля шведського і польського — просити миру; всіх їх відправлено з ради, щоб вони посилали послів до в. г., а ми, гетьман і козаки, ніякого договору без указу ц. в-ва не можем учинити. А тепер прислано до Чигрина з Криму від хана 8 мурзів — просять згоди, щоб війни між нами не було”.

В дорозі, в Ромні і Константинові сотники розповідали послам про листи Лісницького з новими царськими пунктами — нібито з тої причини військо має відступити від царя і піддатись ханові — “А у гетьмана і у нас — у всього війська Зап. того і в гадці не було, миргородський полковник писав це “на ссору” гніваючись, що військо зап. не вибрало його гетьманом, як він хотів. Бо й перед тим він наробив заколоту, (смуту) на Ташлику, для себе, схотівши бути гетьманом, як прийшла відомість, що Б. Хм. помер. Розслідивши це докладно військом, хотіли його за це вбити (скарати на смерть). І тепер як тільки стане відомо гетьманові і всьому війську Зап. про цю “ссору”, — це йому дурно не пройде, я вже написав про це гетьманові й послав нашвидку 23).

В Москві перша розмова відбулася перед аудіенцією, 8 (18) листопада.

Дяки спитали, з чим посли приїхали — відповідь ми знаємо. Далі одно з перших питань було: чи гетьман виконав царське бажання в справі посередництва в замиренню з шведським королем, чи посилав про це гетьман. Відповідь випала дуже невиразно: як були у гетьмана шведські посли, висловляли таку гадку, що шведський король буде повинен замиритися з польським королем. Гетьман доказував їм, що навпаки, вони повинні замиритися з царем, і мовляв їх у тім переконав 24).

На запитання, чи нема якихось “прелестних посилок” з польської сторони, і чи не викликають вони “шатості” серед простих людей, посли дали заспокоюючу відповідь. Бєньовського гетьман відправив з категоричною заявою: козаки від царя не відступлять, і нехай король і пани рада ніяких надій на них собі не роблять, і більше з такими пропозиціями повороту під владу польського короля нехай до них не пристають. “Прелестних посилок” від них не чути і хитань ніде не видно, в війську і по всіх козацьких городах, між старшиною і черню все тихо, всі однодушно хочуть бути в підданстві у вел. государя. “Пробував був тільки викликати бунт Лісницький, видумував нібито цар посилає в козацькі городи бояр — велів (їм) поставити в городах війська Запорізького воєводів — вільності козацькі ламати, полковників і сотників від урядів відставити, маєтки від них відібрати, війська зап. лишити тільки малу частину, а решту переписати в хліборобів”. Гетьман за це його виключив від усяких рад і як тільки цар потвердить козацькі привілеї, так він його і від полковництва відставить.

Дяки почали виясняти послам всю безпідставність таких видумок, які пускає Лісницький. Цар не шукає на Україні ніякої користі для себе, прийняв її під свою руку виключно задля віри, обороняє її своїм військом, не вибираючи для нього ні поборів, ні кормів. А поляки хочуть тільки на те звабити її назад під свою владу, аби її дорешти знищити: як вони казали у Львові на переговорах Репнінові й тов.: хоч вони й змушені будуть замиритися з військом Зап., вони приязні йому ніякої не будуть чинити — декого захоплять, на штуки розберуть. Посли заявили, що козаки царську ласку добре розуміють і готові її заслужувати своїми головами 25).

Але за цим пішло доволі дражливе питання: чи укарав гетьман Ждановича, за те, що він ходив в Польщу і там багато людей стратив? Посли відповіли, що Антона і його товариша Сулименка хотіли вбити, але вони втекли й ховаються по монастирях.

На запитання де тепер Виговський, відповіли, що має бути тепер у Києві, щоб побачитися з воєводою Бутурліним, перед тим, мовляв їздив до Ромодановського, щоб намовити його не виходити з України до повороту їх посольства. По їх повороті гетьман хоче вислати нове посольство, більш урочисте: Самійла Богдановича з іншими, думає Ю. Миневський, що йому прийдеться їхати, в яких справах незнає, але знає, що хоче гетьман з ним післати цареві турецьких коней (очевидно — дякуючи за потвердження на гетьманстві).

Потім була ще мова про справи турецькі. Посли розповіли про турецьке посольство, що приходило з проханням, аби гетьман стримав козаків від морських походів, а він за те накаже татарам не нападати на військо Зап. Гетьман обіцяв, що коли орда не зачіпатиме козаків то й вони не будуть турків тривожити.

Послав туди чоловіка — на звіди мовляв. 11 (21) листопада прийнято їх на аудіенцію; цар спитав про здоров'я нового гетьмана — але через дяка, а не сам — як питав бувало про Хмельницького. До дяків їх більше не кликали. Тим часом 16 (26) приїхало нове посольство виправлене з Переяслава — Почановський з товаришами. З огляду на це Миневські прийшли до приказу проситись, щоб їх відпустили. Дяки потішили, що їх довго не затримають і вишлють з ними якогонебудь “чесного чоловіка” (поважну особу) — але завели при тім розмову з приводу вістей про бунт на Запоріжжю — принесених Почановським і тов. Посли пояснили: “Бунтує на Запоріжжі козак Барабашенко з своєвільними гультяями: хоче вчинити на Запоріжжю армату, так як у війську при гетьмані” — і звели знову на Лісницького: що то він гніваючись на Виговського, що гетьманство йому перехопив, заводить ті бунти.

Дяки спитали послів, чи не добре було б, на їх думку, щоб цар також казав кн. Ромодановському послати на Запоріжжя когонебудь від себе — намовляти їх, щоб вони від цього бунту відстали і були гетьманові послушні по давньому? Посли висловили переконання, що гетьман буде тому рад; але він і сам потрапить з тими своєвільниками упоратись, але не сміє доки не затверджений царем на гетьманстві.

Дяки відповіли, що цар уже велів виставити жалувальну грамоту на потвердження Виговського на гетьманстві; її повезе разом з послами царський “чесний чоловік”, щоб гетьман при нім зложив присягу разом з старшиною, за текстом жалувальної грамоти, на вірну службу цареві аби було всім людям явно, що гетьман ц. в-ву вірно служить; тоді — це бачучи — в війську не буде ніякого замішання, а коли й зачне “заводити”, то його можна буде приборкати. Посли заявили, що гетьман царську волю певно виконає, і зложити йому присягу на новім уряді годиться, а служити цареві вірно і він і військо Зап. раді во-вік.

На цім розмова скінчилася, і знов цілий тиждень послів протримали без відпуску. Напливали все нові й нові вісті, 1 грудня н. с. приїхало те посольство “Запорізьких своєвільників”, перед яким остерігали царя гетьманські посли. Між іншим вони виложили свої аргументи щодо неправосильності виборів Виговського. Московський уряд ще і ще розважав аргументи за і против нього і свою політику супроти української “смути”. 5 грудня дяки викликали Миневських до приказу — “поговорити про той лист, що вони привезли про вибір гетьмана — нібито він від війська, а підписів на нім нема”. І поставили їм це питання: прислали їх нібито обозний, судді, полковники і сотники просити жалувальної грамоти нововибраному гетьманові на потвердження його гетьманства, а на тім листі “рук” обозного, суддів і полковників нема? Посли відповіли: Вислано нас до вел. государя з Корсуня від війська з ради, і лист їм дано на раді, а рук обозного й інших на тім листі нема тому, що й раніш обозний, судді і полковники листів не підписували (рукъ не прикладывали). Дяки пояснили, що цим разом — коли вже старшина своїм іменем висилала посольство і листи до царя, то їй уже треба було і підписати цього листа. При цій оказії — в зв'язку з опротестуванням ухвал рад, заявленим січевими послами, зажадали вони додаткових відомостей про склад обох рад — Чигринської і Корсунської: чи багато було старшини і черні, чи були козаки з Запоріжжя, і чи не було від них якого “рокошу” на когонебудь? Посли дали пояснення, наведені вище (с. 61), і щоб ослабити значення того факту, що запорожців на Корсунській раді не було, і їх не кликали, стали поясняти, наскільки запорожці взагалі представляють елемент соціально і політично маловартий і несамостійний: “Не варто було й посилати по них, бо на Запоріжжі живуть наші ж браття козаки — приходять туди з городів для промислів, або такі, що пропились, або програлись. Жінки й діти їх усі живуть по городах”. Дяки запитали, чи багато всього козацтва на Запоріжжі, посли відповіли: “На Запоріжжі козаків не багато: в великий збір, як ходили під Очаків, було їх в поході і на Запоріжжі разом чоловіка до 5 тисяч, і то новоприбулих; тепер багато їх вернулося в городи, до жінок і дітей”.

Дяки спитали: “Давніше де гетьмани жили; на Запоріжжі чи в городах, де і з кого вибирано гетьманів, і звідки вибрано Б. Хмельницького гетьманом?”. Посли відповіли: “Давніше гетьман і військо більше пробували на Запоріжжі, бо там бувала здобича — ходили човнами на море, а тепер ходити на море не можна. Гетьмана Б. Хмельницького вибрано на Запоріжжі і сам він був запорожець”. Ці пояснення не сходилися з попередньою характеристикою запорожців як елементу маловажного і не самостійного, і дяки тому спитали послів, “чи не побоюються вони, що запорожці піднімуть бунт проти Виговського тому, що їх не було в Корсунській раді, при перевиборах? Посли відповіли, що бунту від запорожців не сподіваються, тому що Виговського вибрано всім військом. Але було б добре, для скріплення його позиції, “щоб вел. государ послав свого чоловіка в військо, щоб він зібрав усіх полковників, сотників і “чернь городову і запорізьку” І зложив нову, велику раду. Кого на тій раді, при присланій від царя особі виберуть гетьманом всім військом і черню, той нехай був би дефінітивним гетьманом (“тотъ былъ бы проченъ”) — він би зложив присягу цар. в-ву і йому при війську була б передана царська “потвердженная” грамота. Сам Виговський того бажає, бо як його перевиберуть на такій раді, при царськім післанці всім військом, всією черню, і дадуть йому царську “потверджену грамоту”, — тоді він уже нічого не боятиметься, і в війську, ні в черні не буде ніякого замішання (“смуты”). А коли когонебудь іншого виберуть, а не його, Виговський тим також не образиться” (“не оскорбляетца”).

Тоді дяки спитали послів: коли цар на це дасть згоду і пришле свого чоловіка де ж на їх гадку найкраще зложити таку раду? Посли висловилися за Переяслав — “тому що місто “людне”, і всім до нього близько”.

По цім поставлено ще кілька інших запитань:

Чи післав гетьман своїх послів до шведського короля, як обіцяв цареві? Посли відповіли, що Виговський хотів послати, але не міг — тому, що на українській границі стоїть цісарське військо і їхати тудою небезпечно, тому переказав через шведських послів: щоб вони представили королеві його погляд на шведські провини перед царем, а король, щоб відписав Виговському (чи він готов дати сатисфакцію цареві і з ним замиритись).

Друге питання — про той похід запорожців під Очаків згаданий послами: чи ходили вони тоді з наказу війська (городового себто), чи без нього, самовільно себто. Посли відповіли, що запорожці ходили згідно з бажаннями війська (съ войськового совЂту), тому що тоді наступили були на нас кримці разом з поляками 26).

Просили при тім також, щоб їм збільшено видачу фуражу, і це було сповнено. Другого мабуть дня по цім розговорі закликано їх на прощальну аудіенцію царя, що відбулася 27 листопада (7 грудня). Їм передано царську грамоту до гетьмана і війська; такої з датою 27 листопада не маємо, а тільки дещо пізнішу, з 30 с. с. листопада, що виглядає власне як одпуск посольства Миневських: “Б. м. од вел. государя і т. д. війська Запорізького обозному, суддям, полковникам, осавулам, сотникам, отаманам, старшині і всьому війську Запорізькому наше милостиве слово! Нинішнього 166 року 11 ноября прислали ви з своїми післанцями — Ю. Миневським з товаришами, з тим (переказується зміст листу), щоб ми бачучи щиру службу вашу вас при нашій ласці і при стародавніх вільностях заховали. Отже ми з ласки своєї як вірних підданих і православних христіан триматимемо вас завсіди в нашій ласці і в ваших вільностях, нічого не уймаючи — в тім будьте певні нашої ласки. А на потвердження новообраного гетьмана, з жалувальною грамотою на військові права і вільності і в різних інших справах і на те, щоб прийняти присягу нововибраного гетьмана послали ми до гетьмана і до вас, війська Зап., нашого ближнього окольничого Богдана Матвієвича Хитрово з товаришами. Новообраний гетьман має при нім зложити присягу (вЂру учинить) на вірну підданчу службу на тім новообранім уряді, так саме як написано в жаловальній грамоті, що була дана попередньому гетьманові Б. Хм. А посланців ваших ми веліли відправити без затримки наділивши нашим жалуванням” 27).

Маємо й іншу грамоту — що заховалася в чернетці без дати і має вигляд як відпуск другого посольства — Почановського і тов., і могла бути передана при відправі разом з першою. Коротко переказавши зміст грамоти присланої з Почановським — що “деякі своєвільники ненавидячи внутрішню любов і єдність в війську Запорізькім на Запоріжжю повстають, чинять бунти і усобицю”, і гетьман просить царя в нічім не вірити післанцям тих своєвільників, коли б вони до нього прислані були, — цар повідомляє про свій намір скоро послати свого ближнього окольничого для заспокоєння цієї усобиці, жалуючи своїх підданих, як православних христіан. Окольничий має зложити для цього раду в Переяславі. Як він туди буде прибувати, гетьман з полковниками, старшина і чернь на той час туди ж має прибути не гаючись, і на тій раді “о всЂх дЂлах что нынЂ у вас в войску Зап. чинитца, учините успокоеніе, чтоб впредь меж вами были совЂтъ и соединение, и бунтовъ и междоусобія не было” 28). Далі ми познайомимося з інструкціями Хитрово в цій справі.








Примітки


1) “а гетману и старшимъ черкасомъ за то не потерплятъ” Акты Ю. З. Р. IV, с. 39.

2) Акты Ю. З. Р. IV, ч. 31.

3) Тут гетьманського титулу при його імені не положено.

4) “твердое соузное острожество”.

5) Наказ на подорож йому дано того ж 18(28) жовтня. Акты Ю. З. Р. IV, с. 62.

6) Зміст n переповідає гетьман в своїй грамоті, посланій з Рагозіним там же с. 72, про неї нижче.

7) Це видно і з дячої поміти — Акты Ю.З.Р. XI, с. 782: “в вересні писав з В. Кікіним і А. Матвєєвим колишній писар війська Запорізького Ів. Виговський, що його за смертю Б. Хм. вибрали на раді на гетьманський уряд, і в листах цих написав себе гетьманом. А тепер наказав великий государ послати до Івана з радісною грамотою стряпчого Д. Рагозіна”.

8) Дивись в т. IX Історії У.-Р., с. 820 (Акты Ю.З.Р, X. с. 492. пор. 448)

9) Видано в Актах Ю. З. Р., VII. ч. 69.

10) Акты Ю. З. Р. IV, ч. 43.

11) Мова про Желябужського, очевидно розуміється бунт “на Наливайковім Броді”, див. в т. IX. с. 1464-70.

12) Фраза неясна.

13) “Худыя людишки”.

14) Про лист від Барабаша 14 (24) листопада виданий в Акт. Ю.З.Р. IV, ч. 41 — мова про нього далі.

15) Дата 21 листопада, московський переклад виданий там же під ч. 44.

16) Там же, с. 69.

17) Там же.

18) Там же, с. 70.

19) Чи копії пунктів для відчитання на раді? чи тексти декларації, що мала бути ухвалена на раді — див. зараз далі.

20) Акты Ю.З.Р. IV, с. 70.

21) Там же. с. 72.

22) Офіційні протоколи — Акты Ю.З.Р. IV, ч. 40.

23) Сівського ст. стовб. 180 л. 349 — 50.

24) Акты IV, с. 53.

25) Там же, с. 54.

26) Акты Ю.З.Р. IV, с. 57-8.

27) Акты Ю.З.Р. IV, ч. 48, чорновик має дячу поміту про експедицію, так що не підлягає сумніву, що ця грамота була видана послам.

28) Акты Ю.З.Р. VII, ч. 71, для дати віконце: “ноября..... дня”.











Попередня     ТОМ X     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ I. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.