Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ II. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ I     Розділ II     Наступна





МІСІЯ ХИТРОВО, ЗАХОДИ ВИГОВСЬКОГО ПРОТИ ОПОЗИЦІЇ, АКЦІЯ М. СТРИНДЖІ, ПУШКАР СОЮЗНИК ЗАПОРОЖЦІВ, ЛИСТУВАННЯ ПУШКАРЯ З СТРИНДЖОЮ, ЗАХОДИ ВИГОВСЬКОГО ПРОТИ ОПОЗИЦІЇ, З'ЇЗД ВИГОВСЬКОГО З ВОЄВОДОЮ ЗЮЗІНИМ В КОНСТАНТИНОВІ, ВІДСТАВЛЕННЯ ЗЮЗІНА, ПОХІД НА ПОЛТАВУ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА, ПОСОЛЬСТВО ПУШКАРЯ ДО ЦАРЯ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА І ДРУГИЙ ДОГОВІР 25 ЛЮТОГО.



Виряджаючи січових посланців, заразом виряджали, з Миневським і Почановським, також окольничого Хитрово в його відповідальну місію. Наказ йому має дату 30 с. с. листопада; на жаль від нього заховались тільки фрагменти 1), а що і від звідомлення Хитрово лишилось (або звісно) дуже мало, то тільки в дуже загальних рисах можемо уявити собі, що йому було доручено.

Перед усім маємо такий наказ, що говорити гетьманові “на самоті”: “Цього року, в ноябрі, присилав ти, гетьмане своїх посланців до вел. государя, Самійла Почановського з товаришами, про те, що на Запоріжжі від козаків-своєвільників стало непевно 2): хочуть завести таке, як колись гетьманів по своїй волі щотижня вибирали і жили своєвільно “во всяком воровстве”. Просив єси, аби в. г. був до вас ласкав — дав свій указ щодо тих своєвільників, і в. г. жалуючи вас, хоче тебе, гетьмане, за твої попередні часті вірні служби, укріпити на гетьманстві так як був Б. Хм. — щоб військо Зап. було у тебе в послуху і своєвільники ніякого бунту заводити не сміли. На це прислав він тобі свою жалувальну грамоту, і ти, гетьмане, вели зійтися до соборної церкви властям, які тепер тут, — полковникам і всяким урядникам, скажи відправити молебень за здоров'я вел. г-ря, а після молебня зложи присягу на вірну підданчу службу — щоб то бачучи знало все військо, що ти й. ц. в-ву служиш вірно. А після присяги ми тобі при всіх людях передамо жалувальну грамоту цар. в-ва на гетьманство і на всякі військові права і вільності, а війську Запорізькому: полковникам і всяким урядникам “и во весь мир” будемо говорити, що от ти, гетьман, на тім нововибранім уряді присягу на вірне підданство зложив, хочеш служити вірно — як служив попередній гетьман Б. Хм., нехай і вони — війська Зіпорізького і всяких чинів люди служать вірно й. ц. в-ву і тебе, гетьмана в усяких військових справах слухають, а своєвільників, які б заводили який небудь бунт, нехай не замовчують — карати їх за військовим правом. А в. г. видячи вашу вірну службу, буде вас тримати в своїй милостивій ласці, у всяких правах і вільностях по давньому” 3).

Тут уривається фрагмент і наступає (з більшою чи меншою прогалиною) поучення, як має Хитрово з тов. поступати, коли б Виговський не згодився зложити присягу знову 4): остерігти його, що в такім разі жалувальної грамоти він не дістане, і грамоти йому не віддавати.

Інший фрагмент дотикає головного пункту посольства: “Вел. г. велів тобі, гетьмане, полковникам, сотникам і козакам, всьому війську Зап., сказати прилюдно: Як ви були під владою королів польських, вам тоді не дозволялось ставити ніяких кріпостей по городах”. Цар, пославши своє військо в поміч козакам для безпечності й оборони краю велів поставити фортецю в Києві, і тепер у ній стоїть московська залога, “і ви самі то хвалите”. Так от тепер цар, “жалуючи христіанства”, щоб військо Зап. було безпечне від несподіваних нападів неприятеля, “велів в значніших (знатних) городах Малої Росії: в Чернігові, Ніжені, Переяславі й інших, де підходить, так само як у Києві, для оборони війська Зап. від неприятельських наступів, бути своїм воєводам і ратним людям, і ті городи укріпляти. — Як ті царські воєводи і ратні люди будуть в значніших городах М. Росії, ті городи укріплять і залоги заведуть, — тоді буде вам від неприятелів охорона. Гетьман і полковники будуть завідувати козаками і розправу між ними чинити за військовим правом; по городах (завідуватимуть і судитимуть) міські війти і бурмістри за своїм правом, а царські воєводи відатимуть свою залогу (“осадных людей”) — судитимуть їх і розправу чинитимуть за вашими правами” (очевидно — в справах з тубільцями).

“Побори, які бували давніше і подимне і оранди треба буде збирати з тих городів до військового скарбу і давати на військо Запорізьке — як воно піде на службу, і на царських ратних людей, що будуть при воєводах, а також на військові видатки.

“Тоді хочби й наступили на городи Малої Росії неприятелі, військо Зап. може надійно йому противстати, бо тим часом як військо виступить против неприятелів, в городах будуть для охорони царські залоги ратних людей, неприятелям пустошити городів не дадуть. Військо, виступаючи против неприятелів, матиме плату і не буде терпіти недостатку на війні і служитиме вам охотно. Доми ваші під охороною царських воєвід будуть цілі і не поруйновані” 5).

Другий пункт дотикав білоруської займанщини. Цар визначав своїх воєводів в Вильні, Борисові, Минську, Орші, Новгородку і Городні, з ними будуть царські ратні люди, “а ви до тих городів і повітів, де будуть царські ратні люди, не приходіть і свар ніяких не чиніть — будьте в тих місцях де вам визначено указом цар. в-ва 6). А щодо Бихова — писав цар. в-ву гетьман Б. Хм., що він піддався на ім'я цар. в-ва і хрест цілував, а тепер залога в нім козацька: мусите наказати козакам, щоб вийшли з Бихова до черкаських городів, бо Бихів здавна був в Оршанськім повіті, і тут має бути царський воєвода. І в Чаусах нема пощо бути полковникові, бо Чауси близько до Могилева, — нехай полковник іде до черкаських городів, бо мають наступати на них поляки і татари, — а ті козаки стоять окремо, як їм з Чаусів помагати черкаським городам? Міщани й селяни тутешні (з України) нехай зістаються в Чаусах, а полковник нехай вийде бо Чауси велено віддати з Могилевом” 7).

На весні (1658 р.) цар задумує воювати Польщу, за те що король не додержав обіцянки щодо вибору царя на польське королівство; гетьман також повинен приготовити для походу козацьке військо І порозумітися щодо плану кампанії (урвано).

В шведських справах — чи посилав гетьман до шведського короля, так як йому наказував цар (урвано).

Звернути увагу гетьмана на деякі некоректності: в однім листі до царя він підписав себе і військо “вольными подданными” московського царя, так писати не годиться, треба писатись просто підданими, як писав гетьман Б. Хмельницький. В листах до хана Виговський не згадує, що він підданий царський (урвано).

Скаржилися цареві дворяни і діти боярські з уїздів Брянського, Карачівського, Рильського і Путивльського, що під час коли вони були в литовських походах 1654 і 1655 рр. багато їх людей і селян повтікало в черкаські городи: до Новгорода Сіверського, Стародуба, Почепа і відти приходячи нападають на двори своїх поміщиків, грабують і виводять з собою людей і селян — цар повторяє наказ, щоб тих утікачів в черкаських городах не приймали і видавали 8).

Так от значить цар запевняв Виговському готовість всяко підтримувати його — не вважаючи на заявлені протести, сприяти його авторитету до розмірів його попередника, признати правосильність його вибору — проти всіх заперечень, і присягою покрити всякі можливі дефекти. Але за це вимагав від нього дуже серйозних поступок:

прийняти царських воєвод до тих міст які собі вибере цар;

утримувати ці московські залоги на Україні з українських доходів, нарівні з козацьким військом;

вивести козацьке військо з Білорусі.

Може було ще щось — бо не можемо бути певними повноти тих останків наказу; може щось про митрополита — котрого вибір ще не був довершений. Але напевне сказати цього не можна.

Крім всього іншого Хитрово доручено проголосити на раді статті 1654 р. Захований в актах його місії уривок містить кілька пунктів з редакції в 11 статтях 9), без усяких додатків, можна на цій підставі думати, що тоді ще не було гадки дати змінену їх редакцію.

Суперечні, діаметрально протилежні вісті про відносини на Україні не переставали тим часом далі. З Яблонова привезли до Приказу донського козака Гр. Зятя, що звернув увагу місцевих воєводів своїми сенсаційними оповіданнями. В серпні він ходив з Дону на Запоріжжя з своїми товаришами в числі 300, щоб разом з запорожцями дістати татарських язиків; ходив з запорожцями на татарські улуси, експедиція не вдалась, язиків не добули. Більшість донців після того пішла до дому, але Зять і інші, чоловіка з 20 зісталися на Запоріжжі, аж до кінця сезону до воведенія, беручи участь в різних походах — під Очаків та де інде, і наслухався “від козаків і від черні” оповідань про гетьманську зраду, наумисно, мовляв пішов з Запоріжжя, щоб воєводам розповісти. Виговський та Лісницький з задніпрянськими полковниками зрадили цареві, хочуть з поляками, шведами і татарами воювати московські городи, запорожці переловили листи до хана, читали в війську і послали цареві, і хан уже послав до Виговського, щоб іти разом на козацькі і московські городи як зима настане. Тільки полковник Пушкар з ними не тримає і нераз викликав його Виговський до Чигрина, але він не поїхав, а скликав у себе раду, питав кому хочуть служити, всі сказали, що хочуть бути вірні цареві, — також як і вся чернь на Запоріжжі. Виговський через це не позволяє пускати на Запоріжжя ні пороху, ні олова, ні якихнебудь запасів, по всіх городах і по ріках поставив сильні сторожі. Кишенського отамана Любчича, за те що не перейняв запорізьких посланців, що поїхали до царя, він викликав до Чигрина і хотів карати. Любчич відпросився, Виговський наказав йому зловити тих запорожців, як будуть вертати від царя, але їм дорога свобідна: ті козаки, що стережуть на заставах, коли побачать, що вони їдуть з царським указом, їх до Виговського не приставлять, а навпаки пристануть до них і разом з ними почнуть хапати старшин — однодумців Виговського 10).

А від Виговського приїхали посланці: басанський сотник Ничипір Омельянович з товаришами, з татарським бранцем, зловленим під Уманню і присланим від полковника Михайла Ханенка до гетьмана, а від гетьмана до царя, з вістями 11). Бранець оповідав, що мовляв до хана прийшли від гетьмана про згоду, а від кошового з пропозицією йти разом на гетьмана, хан Калга-салтан в сподіванню козацької усобиці вийшов під Білгород — вичікувати подій. Виговський, можливо, мав замір надати цією посилкою можливо лояльний вигляд своїм відносинам до татар, а може — підчеркував зрадницьку поведінку кошового. Одначе в Москві бранець про ці листи кошового нічого не сказав, так що це свідчення зістається під сумнівом. Посланці ж Виговського на запитання дяків, чи єсть у війську “рознь” чи слухаються гетьмана і узнають його, оповідали заспокоюючо: “За ласкою божою в війську розні ніякої нема, гетьмана слухаються і серед дніпровських (в розумінню — січових) козаків на нього ніякого невдоволення (нелюбья) нема: котрі були забунтували, ті покорилися 12) і живуть у згоді.

Але як вибирали Івана Виговського гетьманом, тоді ж на раді всім військом ухвалили, щоб був гетьманом тільки три роки, поки Юрій Хмельницький виросте, тому що Богдан Хмельницький умираючи велів Виговському бути гетьманом доки його син Юрій прийде до літ.

Дяки питали ще: “Чутка була, що Виговський велів стерегти тих дніпровських посланців, що від царського величества одпущені — хотів їх перейняти, — так тих посланців чи не перейнято?”. Посланці заперечили: Виговський стерегти не велів, переймати їх не збирався, такого вони не чули. А чули, що посланці проїхали на Курськ, тільки їх не бачили.

Січовий осередок Виговському за той час видимо вдалося приборкати: принаймні про око Січа покорилась гетьманові. Не маємо безпосередніх відомостей, як це сталось; можна доміркуватись, січовики пожертвовали Барабашем, щоб звільнитись від гетьманової блокади, згодилися прийняти наново, чи перевибрати гетьманського чоловіка Пашка. Мабуть воно й пішло від того, що січовики відсунули Пашка від проводу Січею і вибрали Барабаша, а тепер Барабаш приніс Виговському покору, дістав від нього пробачення (Виговський потім хвалився такою великодушністю супроти нього), а Січею нібито став правити Пашко, маємо його листа:

“Вельможний и милостивий пане гетьмане Войска его царского величества Запорозкий! Здоровья доброго и щасливого повоженья зичимъ вашимъ вельможностямъ на лЂта долгие и часи незамЂроние, рокъ оть року, на лЂта долгие от господа бога вашим вельможностямъ зичимъ не иначе, якъ сами собЂ. А при томъ писанью нашемъ ознаймуемъ вашимъ вельможностямъ, ижъ ваша вельможность панска рачилъ до насъ писати и росказовати именемъ вашимъ панскимъ, панъ нашъ милостивый, о яки-колвекъ вЂдомости, абисмо якую-колвекъ узявши вЂдомость певную, отсилали до вашои вельможности, пана нашого милостивого. Прето перше послалисмо посланцовъ своих, — не чули есьмо жадних вЂдомостей нЂоткуль, прето и съ своими есьмо вЂдомостями послали, що ваша вельможность панская рачилъ до насъ писати, напоминаючи нас, слугъ своихъ, абисмо що найрихлей до вашои милости отсилали. А теперь, узявши вЂдомость певную об ордЂ ижъ орда пришла и къ перевозу, и къ городу ми и сами не можем изрозумЂть, куда она мыслить, що на нашъ букъ переходитъ. А ми тежъ до вашей вельможности, пана нашого, и тое отсилаемъ, ознаймуючи вамъ, щосмо почули вЂдомость отъ Бута, которий до насъ прибЂгъ, ижъ салтанъ идетъ на Русь из своими ордами. А вашу милость, пана нашого милостивого, просимъ, абисте ваша вельможность, панъ нашъ милостивый, и нас рачилъ вЂдомостями не обавляючись обсилати през тихъ же посланцовъ нашихъ, которихъ до вашои вельможности, п. н. мил., посилаемъ, ясовула спромежку себе изъ однимъ листомъ посилаемъ, и повторе просимъ вашей вельможности, п. н. мил., абись ваша вельможность, п. н. мил., и насъ рачилъ вЂдомостями обсилати, абисмо и мы промежку собою не... мешкали; бо гдижъ жадаемъ пилно ласки вашои вельможности п. н. мил., абись ваша вельможность, п. н. мил., взглянувши окомъ своимъ панскимъ и на онихъ посланцовъ нашихъ, котрихъ до вашои вельможности посилаемъ. А въ тимъ, не ширачи писанья нашого, с тимъ ся ласце, приязни вашей панской из унижоними слугами, як слуги найнижшие, отдаем. Датъ с коша, с Козулиной, дня 16 мЂсяца февруария, року 1658. Вашимъ вельможностямъ, паномъ нашимъ милостивымъ, найнижшие слуги, Пашко, отаманъ кошовий, исъ товариствомъ низкий поклон свой отдаемъ” 13).

Виговському хотілося тільки зловити січове посольство, і він очевидно договорився з путивльським воєводою Зюзіним, щоб він тих послів у себе затримав і на Україну не пропускав. Але січеві посли — головно Михайло Стринджа і Іван Донець, знайшлись в ситуації і потрапили війти в ролю провідників цього чернецького руху, заступити хвилево ліквідований січевий осередок, і в повній мірі використати свій дипломатичний успіх — признання Січі за політичний фактор.

Затриманий в Путивлю Стринджа вислав на Україну і до Січі копію царської грамоти. Виговський і Ко закидали йому, що він ще й подописував до неї речі котрих в ній не було. Як не дописував то усно, як коментар додав дещо розшифровуючи в бажаний для себе бік. Грамота говорила, що чернь війська Запорізького має взяти участь в раді, яка буде зложена в присутності Хитрово для заспокоєння усобиці, поширене толковання, дане Стринджою і Ко, в формі критики чи коментаря, давало знати, що Виговський неправосильний гетьман, і для вибору справжнього гетьмана січовики і чернь мають зложити нову раду, а цар обіцяє її підтримати в потребі своїм військом, пришле армату, припаси, клейноти і т. д.: в залежності від обставин, в універсалах розсиланих послами і тими, що потім далі продовжували їх діло, і ще більше в усній агітації ці форми царської підтримки змінялись і приноровлялись до ситуації, все в нових і нових варіантах, викликаючи відвагу й надії в одних, тривогу і страх в других.

Коли стало відомо, що цар прийняв січове посольство і відправив його з певними знаками прихильності, це зробило незвичайне вражіння. Старшинська партія була вражена, і в почуттю небезпеки з новою силою об'єдналася навколо нового гетьмана. Партія “черні” підняла голову, Січа скинула Пашка з компанією і поновила в уряді Барабаша, і у неї знайшлися нові й цінні союзники “в городах”.

Особливо був таким полтавський полковник, що досі коли не активно, то пасивно-лояльно тримався супроти Виговського — ще в “розговорах” на початку грудня н. с. вважався його партнером, але тепер зв'язався з запорізьким посольством і раптом виступив як антагоніст старшинського гетьмана, претендент на гетьманство і провідник против-старшинських елементів. Що було причиною, зістається неясним. Образив чим небудь Виговський старого і заслуженого полковника? Забрала його охота сягнути до булави, використовуючи таку антагоністичну течію? чи побоявся що сам буде нею зметений, коли не пристане до неї? Полтавський полк своїм географічним положенням був тісно зв'язаний з Запоріжжям — економічними і промисловими зв'язками, і запорізькі настрої завсіди сильно тут відбивалися. Це було запілля Січі більше ніж яка небуть інша територія. “Полтавці з січовиками жили як брат з сестрою”. Коли Виговський в-осені почав блокаду Запоріжжя і загородив заставами полудневе пограниччя це мусило особливо тяжко впасти на Полтавщину, викликати тут сильне невдоволення і з реакції — тим більші заходи коло зв'язку з Запоріжжям. У Самовидця є цікава згадка, що кінець кінцем навіть козаки розложені на цих заставах в Полтавськім полку — з сіверських полків Ніженського і Стародубського, простоявши тут “по всій Полтаві час не малий, збунтувались і назад вернулись”, це дає яскраве свідоцтво тутешнього ферменту 14). Дослідники звернули увагу ще на деякі інші моменти, що мусили викликати хвилювання серед тутешньої людності: нарікання на старосту Гадяцької волості Тимоша Прокоповича — гетьманського намісника, що завів тут старі кріпацькі порядки; на те що Немиричу повернено його великі маєтності на Полтавщині — Кобеляки, Білики, Санжарів, і він очевидно теж виявив тенденції до реалізації своїх панських прав 15). Все це при кінці року дійсно могло створити в Полтавськім полку настільки гострі відносини і схвильовані настрої, що перед Пушкарем могла стати ділема: пристати до цього руху і зв'язатися з противниками Виговського і старшини, чи виноситися з свого полку, в котрім так довго правив і очевидно обжився і вріс в його життя. “Пушкар і сам тому не рад, та збивають його своєвільники і гультяї” — відзивались про нього весною гетьманські посли в Москві 16); може бути, що це була й правда.

Стринджа в дорозі очевидно знайшов спосіб зв'язатися з місією Хитрово, і так вона їхала маючи одесную посланців Виговського, а ошуюю посланців Січі. На границі в Путивлі вони спинились — Хитрово відси став розсилати листи до полковників, скликаючи їх на раду до Переяслава.

Це була людина енергійна і рішуча і відограла в подіях дуже важну ролю, на жаль не завжди нам ясну. Його московські противники характеризували його як великого інтригана — “исполненного коварных пронырств, лютых злоб и лукавств” 17). Виговський в своїм пізнішім маніфесті закидає йому, що він все робив без порозуміння з ним, і в образливій формі наказав йому ставитися на раду, підкопуючи його авторитет і порушуючи вільності війська Зап.; “Дуже це було прикро гетьманові”. Він вислав до Хитрово, що вже їхав з границі, до Переяслава, своїх посланців, Омельяновича з тов., доказуючи, що в Переяславі раду скликати не годиться, просив скликати її деінде, але Хитрово його не послухав, і він для загального добра покорився 18).

Підносить натомість лояльну і прихильну поведінку путивльського воєводи Зюзіна, що відчуваючи несправедливу політику московського уряду (“недобре справа йде, і несправедливо поводяться з свобідним народом”), затримав у себе запорізьких посланців і обіцяв їх видати Виговському, коли на це буде згода царя 19).

Я думаю, це треба так розуміти, що Виговський робив такі заходи у Зюзіна не жалуючи грошей, і той йому давав такі обіцянки — але абсолютно не видно, щоб Стринджа з товаришами були в Путивлі позбавлені свободи. Він свобідно переписувався з Пушкарем, і в листуванні їх не видно ніякого натяку на якесь неприязне трактування запорозького посольства в Путивлі: може бути, що він сам за краще вважав затриматися на московській території, з огляду на непевну ситуацію на Україні, засідки Виговського і т. д. Пушкар пізніше хвалився, що він під своєю охороною згодом провів січових посланців з Путивля до Миргорода 20).

Стринджа послав з Путивля Пушкареві копію царської грамоти і реляцію про свою місію, представляючи в можливо приємній для Січі формі результати цього посольства, і просив переслати ці відомості на Запоріжжя. Не маємо його листа, але заховалася відповідь Пушкаря з 19(29) січня, яка доволі ясно представляє справу, хоч московський переклад її доволі невдалий, так що я подаю її в приблизнім перекладі, з покороченням титулатури і всякої зайвої фразеології.

“Від мене Мартина Пушкаря з усіма товаришами полтавськими вашим мил., пане Михайло Стринджа з товаришами, послані від війська Зап., в повороті від ц. в-ва, доброго здоров'я і всякої потіхи од господа бога бажаю, як самому собі! Повертаючи з жалуванням від ц. в-ва і будучи в Путивлі оповіщаєте ви зичливість і приязнь військові Зап. і відпис грамоти й. цар. в-ва зволилисьте нам прислати, повідомляючи про государське жалування і просите нас, щоб ми кількадесять козаків до Путивля прислали і до Запоріжжя аби вість дали про твою мил., аби за Порогами товариші не журились. То я з товаришами вірність свою вам і військові Зап. показую — про твою мил. на Запоріжжя послав, оповідаючи радість і жалування, що від ц. в-ва одержав єси на військо Запорізьке. Нам це приємно, а панові Виговському неприємно! Відомо вам чиню, Виговський тебе стереже в Константинові, хоче тебе спіймати; пильно прошу - не виїзди і на присягу його не здавайся і не упевняйся! Бог свідок, що ми вірні слуги військові Зап., й ц. в-ву і всьому товариству (“собранію”) війська зап., бачимо лукавство Виговського, лихе і явне, против ц. в-ва і війська зап., - і присягу потоптану: забувши бога, правду і присяги ц. в-ву виконання, лукаво відступає і обманством живе. Я вас, товаришів своїх, пильно прошу і остерігаю, аби сьте в обережності від Виговського пробували, а воєводам і окольничим усім зраду його відомо чиніть. Ми ж в зичливості і приязні ц. в-ву і війську Зап. зостаємо і полк свій весь зібравши в Полтаві живемо, — бо хоче (Виговський) нас воювати: таку я відомість маю і остерігання — мусимо против нього стояти. Чотири мурзи кримські на нас наготовилися, на все Задніпров'я. Ви, в. м., про це до воєводів, бояр і окольничих, а навіть і до цар. в-ва відомість давайте, щоб нас, христіан, і віру православну не загубили і церкви божі цілі заховали. А в. м., товаришів моїх, прошу: Виговському не піддавайтеся, хоч би й присягав вам, викликаючи на розмову, — не виходьте, в замку при воєводі живіть і про це (його) сповіщайте. При тім відомо вам чиню: на Запоріжжю товаришів з півтораста, а в Великім Лузі зо двіста — кілька улусів зайняли і вашого щасливого повороту чекають, і т. д. 21).

Виговський з ближчою йому старшиною сидів тоді у Лісницького в Миргороді і прикладав зусилля щоб нейтралізувати заходи противної партії. Він не звірявся на Хитрово, мабуть побоювався, що Стринджа встиг його настроїти, і переяславська рада може бути для нього засідкою. Пробував підняти Ромодановського на якінебудь заходи до приборкання бунтівників; в маніфесті своїм він нарікає, що Ромодановський, хоч мав змогу погромити Пушкаря, вхопити і відставити на раду, нічого не зробив — двічі з'їздився з Пушкарем, “радився з ним нам на погибіль”, і нарешті, за порадою Хитрово вийшов з України на Московщину, замість того щоб подбати про її заспокоєння.

Звернувся до Зюзіна, прохаючи його посередництва і заступництва. — На його прохання Зюзін приїхав до пограничного містечка Константинова, і тут 17 (27) січня мав з ним довгу розмову, котру зараз же передав до Москви — вона заховалася в дещо пошкодженій формі 22), я передаю її многословну стилізацію в скороченню:

17 січня приїхав до Константинова гетьман Ів. В. з ним був Лісницький та Богун, говорив мені гетьман: “Приїхав я на те, щоб побачитися з тобою, приятелем моїм і запевнити через тебе ц. в-во в моїй вірності, тому що наговорили на мене звісні бунтівники (воры) і самовольники M. Стринджа з товаришами, нібито я цар. в-ву зрадник. А все на те аби мене і полковників побити і вибрати нового гетьмана і полковників під свої норови (по своим чувствам) — чого їм не дай боже зробити під свої зрадливі мислі (по своим воровскимъ мислямъ). Государ не доходячи правди (не розыскавъ) між нами зволив на їх прохання дати їм свою грамоту і відправив на Запоріжжя, а мені і всьому війську Зап. не дав і знати про таких самовольців. А я ж і військо дали знати й. г-ві, які вони вори, і з чого у них завелись бунти. Якби вони довезли на Запоріжжя государську грамоту і там об'явили, вони б на соблазнь між нами (вирвано). Тепер я привіз сюди (вирвано, думаю, що. мова про Барабашевого посланця) 23) — аби ти сам побачив, який то “пунной” чоловік. А через ці бунти всі неприятелі на нас були піднялися, турки, татари, поляки. Я нашвидку послав скрізь своїх посланців, щоб взяти перемир'я хочби й на два дні, аби тільки їх затримати (“переманить”), аби вони під час цих замішань (в такое смутное время) не наробили нам біди. Нате я й і з ханом перемир'я вчинив, поки ми з самовольцями упораємось, а від государя буде указ про війну. А від присяги ц. в-ву я і військо не відступаємо, ані в гадці того не маємо. Тільки я так думаючи, чуючи всякі обмови на мене: поїхав би я до государя для всякого оправдання, та боюсь — так мені кажуть: як я поїду до государя, він мене звелить заслати на Сибір. Але дивно мені дуже: з чого бути такому гніву государя на мене - за таку мою роботу і службу? Кликали нас до себе турецький, кримський польський — я від усіх одговорив і привів під государську високу руку, їй богу — так було! А тепер як мене за царським указом вибрано всім військом на гетьмана, я і того більше хотів би служити і приводити під государеву руку інші держави. Тільки прошу в. г-ря, щоб показав на мені свою ласку і вірив мені у всім — тоді і іншим державам буде охота, і мені було б легше їх закликати до свого государя і запевняти всім його ласку. Нехай не вірить нікому, хто буде мене фальшиво обмовляти, а ей-ей — у всім йому вірний!

“Так от скажи мені свою гадку, приятелю мій: як мені запевнити государя? Я на це й приїхав, щоб з тобою побачитись, як тебе здавна знаю, щоб ти все вірно доніс до государя і свят. Никона патріарха. Чи мені, “через твою душу” (на твоє сумління), їхати до Москви - бачити пресвітлі очі государя і патріарха? Чи не зволить мене государ скарати - заслати на Сибір? Чи мій приїзд буде государеві приємний і чи не затримає мене в Москві на довго? Я в тім усім звіряюсь на тебе — дай мені знати”.

“В церкві під клятвою говорив: “Вияви государеві, приятелю мій, “мою душевную совЂсть” — що я не бажаю нічого: ні честі, ні багатства, тільки государської милості — “щоб плід мій душевний не забутий був перед государем і богом, — щоб православних христіан від крові і ворожнечі замирити і государеві своєму вірно дослужити у всім: очі государські бачити, про все доповісти: про государські і військові справи, про поставлення митрополита, про війну з неприятелями — з ким воювати, а з ким миритися — доповівши все виконуватиму як богові буде гідно і їм, государям” (12).

“І ще говорив гетьман: “Дай знати цареві і патріархові потаємно, що я для того хотів приїхати, аби все об'явити, як їм удержати військо Зап. по їх волі. І проситиму їх, щоб вони приїхали до своєї вотчини, до Києва потішити і укріпити військо Зап., а особливо духовних: їм то буде до речі побачити государів 24), неприятелям то буде на страх, а діла государські молитвами святих будуть запевнені. При тій нагоді представимо государям всіх вірних слуг, і государ покаже їм свою ласку — тоді не мені одному буде явна вона, але й усім їм” (14).

Зюзін заспокоював гетьмана, що цар зовсім не прийняв на віру того, що говорили про нього запорізькі посланці, а доручив то розслідити Хитрово — розпитати й самого Виговського, що то за люди, і яка їх справа, а Барабаша викликати до Переяслава, щоб вони там свою правду доказали. Бунту і усобиці їм заборонено, наказано жити в згоді — так і в царській грамоті написано, котру вони показували йому, Зюзінові. До Хитрово радив йому поставитися з повним довір'ям, і виконувати все, що наказано від государя, а від себе обіцяв йому написати — “он мнЂ приятный друг, и о том мнЂ говорил, чтоб тебя утвердить в дружбе с ним”.

Намір гетьмана їхати до Москви похвалив, і запевняв, що там його ніщо лихе не спіткає — обіцяв написати і засвідчити цареві його вірність. Спитав коли саме хоче їхати і кого він думає взяти з собою до Москви.

Гетьман вислухавши ці запевнення сказав Зюзіну, що він і від себе його просить написати Хитрово і настроїти його приязно 25): присягався, що поїде до Москви неодмінно, як тільки відправить Хитрово — цілком покладається на сумління Зюзіна 26). Насамперед пошле гінця, в Чигрині лишить на своє місце брата Данила, а з собою візьме 500 чоловіка — старшини і черні “аби государеві було все певно, і військові — всім чинам було все відомо докладно, не від мене одного”. Просив переказати його прохання, щоб на той час цар йому дав “очну ставку” (конфронтацію з запорожцями) — він з собою привезе для того Барабаша. А в Путивлі щоб запорожців не лишали — “аби своїми посилками не заводили між нами бунтів”.

При тім показав Зюзіну листи від Пушкаря: “Пише йому, нібито довідався, що запорожців від государя одпущено з тим, мовляв гетьмана і полковників велено перемінити, і з тим послано Хитрово з 10 тисячами війська”. “Гетьман відказував на нього, що він пускає такі фальшиві чутки, на замішання в війську — викликає тим бунти, “пише таке чого не було” (18-9).

Розповів Зюзіну також дещо з заграничної політики, як свідоцтво своєї вірності і ревності до царських інтересів. Коли посол Виговського був у султана, було там також польське посольство — Яскульський з тов., вони просили помочі султана, щоб він наказав також ханові помагати полякам і поміг Ракоцієві сісти на цісарстві, та замирився з шведським королем, щоб спільними силами вдарити на Москву і Україну. Бо інакше Москва і військо Зап. зложаться з волохами, мунтянами, греками і з іншими православними народами, що в турецькій неволі, змусять Польщу піддатися цареві і тоді всі будуть воювати Туреччину. Обіцяли Кам'янець Подільський і щорічну данину і підданство, і султан прирік їх ні в чім не видавати.

До волоського господаря гетьман посилав Федора Коробку, намовляючи, щоб тримався московського протекторату (“не отложен был и он государской милости”), і він обіцяв триматися з козаками спільно проти їх неприятелів. “А коли б йому було тісно від турків він хоче приїхати до мене з луччими людьми й служити государеві. Також і серби пишуть до мене — хочуть служити государеві покладаючись на мене. Я їх закликаю і запевняю государську ласку — щоб їхали на государську милость”.

Так само обіцяв, побувавши у царя і представивши йому справу, привести шведського короля до замирення — “а без волі государя миритися з ним не буду” (л. 11-13).

Невідомо, чи написав то Зюзін до Хитрово, і взагалі встиг щонебудь зробити для Виговського в результаті цих розмов, але очевидно самий з'їзд його з Виговським в Константинові дав привід противникам гетьмана підняти галас про те, що Зюзін дав себе підкупити Виговському, став учасником його зрадливих замислів і т. д. У “Самовидця” єсть відгомін тих поговірок, що Виговський дарунками прихилив на свій бік Хитрово і той покермував справами в його інтересах; очевидно, ще раніш, почались такі балачки про Зюзіна — мабуть заходом Стринджі і тов., що мусили счинити гвалт, скоро тільки довідалися, що Зюзін їде на якісь секретні розмови з Виговським. В результаті незвичайно спішним порядком царський уряд відставив Зюзіна від воєводства, передавши його тимчасово якомусь своякові його, стольникові Гр. Зюзіну: десять день пізніш, 28 с. с. січня, вже його бачимо на уряді 27), а Виговський пише “печаловального листа” до царя, просячи не вірити обмовам “незичливих людей” — бо Зюзін нічого нелояльного з ним не говорив “тільки несказану ласку в. цар. в-ва обіцяв” 28). Це нічого не помогло, Зюзін поїхав з воєводства, і розуміється — це було новим ударом гетьманові і новим тріумфом його противників.

Але перше ніж Виговський про це довідався 29), він можливо — власне покладаючися на те, що має на своїй стороні Зюзіна, і той подбає також про прихильність Хитрово, рішив зараз же, ще перед радою зробити кінець Пушкареві і з цим по можності очистити цю будучу раду від неприязних елементів, коли таки Хитрово настоює, що вона має буть в Переяславі, як то він переказав через його післанців. За привід взято якийсь лист Пушкаря, одержаний від нього мовляв 24 ст.ст. січня — з погрозами і заповіддю війни 30). Величко, що цю війну Виговського з Пушкарем оповідає з різними подробицями, зачерпненими мабуть з місцевої полтавської традиції, і тому вартими уваги (місцями вони досить добре сходяться з документальними даними, але в інших випадках не свобідні і від звичайних величківських прикрас) — каже, що прелюдією послужила сувора розправа Виговського в Гадячу, після з'їзду з Зюзіним: “скарав там смертю кількох значних військових і урядників гадяцьких, у котрих підозрівав неприязнь до себе”, а потім послав Тимоша “намісника гадяцького” до Пушкаря, намовляючи до приязні, але Пушкар, мовляв, відповів іронічно: “Чи не так хоче Виговський мене з собою погодити, як погодив у Гадячому братію нашу — луччих від себе товаришів війська Зап., повтинавши їм голови? але не діжде того!” І пригадавши тому Тимошеві різні попередні вчинки — “особливо погром донців коло Подолок”, велів його забити в кайдани і відправив до Колонтаївського воєводи. Розгніваний Виговський зібрав козаків, і додавши свою гвардію, зложену з сербів та інших чужоземців 31) послав їх під проводом Богуна на Пушкаря. 25 с.с. січня вони приступили під Опішню; але Полтавський полк справді був приготовлений до війни: опішняни “замкнули город”, і Богун з товариством не приступаючи пішов на Полтаву. Але Пушкар чекав їх уже і задав бій в котрім, — як оповідає вістун за миргородськими відомостями — полягли Виговського війська до 300 чоловіка, решта мусила чим скорше ретіруватись 32), а Пушкар, відгромивши їх став ладитися до наступу — писав потім Зюзіну-молодшому, що разом з 10 тисяч запорожців іде на недругів цар. в-ва, просить Хитрово йти на сполучення з ним хоч до Лубень хоч до Миргорода 33).

На цю вість Лісницький, найближчий сусід, почав спішно мобілізувати сили на відсіч Пушкареві, а Виговський кинувся за Дніпро, до Чигрина — як говорили, може — збирати теж сили, може — кінчати переговори з ханом 34). З дороги вислав повідомлення Хитрово, що згідно з його закликом приїде на раду до Переяслава: посланець його, підписок Каплонський запевняв, що гетьман повен лояльності і готов на раді виконати всі бажання царські 35). Але заразом громадив на Пушкаря військо. Пушкар потім поясняв, що він через ті його застави і до Переяслава не міг добитися. До Москви їхати в таких обставинах не було вже й мови: Лісницький повідомляв Зюзіна, за себе і за гетьмана, що гетьманові кидати країну в таких обставинах “безголовною” ніяк неможливо, і до Москви прийдеться замість гетьмана їхати йому, Лісницькому, з Юрасем Хмельниченком 36). Хитрово приїхав до Переяслава на день 25 січня ст.ст. 37), але довгенько мусив чекати гетьмана. Він приїхав 7 (17) лютого “і з ним обозний, судді, полковники і сотники, отамани і осавули, козаки і чернь”, багато людей як доносив Хитрово 38): від його звідомлення, як я вже згадував, лишилися тільки незначні фрагменти, між іншим записи про роздачу царських соболів, з котрих ми черпаємо деякі подробиці. Вони дають нам поняття, хто був присутній на раді. Отже бачимо, що з'їхалася родина Виговського: старий Остафій, його дружина — мати гетьмана, брат Костянтин, дружина гетьмана Олена. Ставився митрополит з великим собором духовенства: процедура потвердження гетьмана фактично ставала заразом актом признання нового митрополита, в присутності “освященного собору”. Не було тільки його замісника Барановича, зате був Гізель, Йосиф Тукальський, архимандрит овруцький Феофан Креховецький, архимандрит кобринський Йосиф Заячківський, чернігівський Мещеринів, ігумен никольський Олексій Тур, видубицький Старушич, терехтемирівський — не названий на ім'я, чигринський Сава Попель. Дістав соболі протопоп переяславський Бутович, ніженський Филимонович, печерський проповідник Мелетій Красносельський, митрополичий скарбник Тарасій Буцький.

З старшини бачимо: обозного Носача, суддю Германа, осавула Ковалівського, полковників: миргородського Лісницького переяславського Кульбаку, чернігівського (?) Джалалія 39), іркліївського Матвія Пацкевича, чернігівського Силича, ніженського Гуляницького, київського наказного Дворецького, білоцерківського Якова Люторенка, канівського Івана Стародуба, уманського Ханенка, паволоцького Суличича 40).

Очевидно все це були або явні прихильники Виговського, або люди нейтральні. Самовидець так і представляє, що була тільки старшина, полковники з сотниками, а черні не було, і “Виговський контентувавши боярина словами лестними і подарунками, до того повернув, що той йому гетьманство потвердив, хоч військо на те й не позволяло”.

Хитрово і Ромодановський прикладали нібито всі старання до того, щоб Пушкар і Барабаш, взагалі противу-старшинська опозиція взяли участь в раді, представили свої закиди і обвинувачення против Виговського і спільно з старшиною дефінітивно розв'язали справу гетьманства — але Виговський, як ми вже бачили, представляв, принаймні з пізніших перспектив — їх поведінку лукавою і неприхильною. Він пише в своїм маніфесті, що старшина зібравшися в Переяславі, цілий тиждень чекала Пушкаря, “від усіх полковників і від Богдана (Хитрово) була послана до нього делегація, щоб намовити його аби відстав від своїх намірів (воювати з партією Виговського) і під гарантією безпечності приїхав на раду, щоб представити свої обвинувачення. Але він відповів, що не може прийти інакше як з військом, і замість себе прислав кілька сотників, котрих Богдан прийняв з великими гонорами і відправив з дарунками, а гетьманові присяг з своїми товаришами, що негайно піде на Пушкаря і приведе його до послуху — як не послухає намов, то явною силою, — коли гетьман згодиться на ці дві умови: присягне на євангелії цареві і протягом тижня виїде до Москви з усією головнішою старшиною, на розмову з царем, і гетьман дав згоду на одно і друге” 41).

З пізнішого листа гетьмана до царя довідуємось, що митрополит — також посилав від себе “з упоминанням” свого посланця — Максима Филимоновича; коли саме не сказано, але видно, що був у Пушкаря в місяці лютім, і можливо — що їздив саме тепер 42).

В звідомленні Хитрово згадується, що гетьман і полковники кінець кінцем грозили роз'їхатися не чекаючи ради: родич Виговського Йосиф Мещеринів дістав соболі за те, що він намовляв їх не роз'їздитися 43). Правдоподібно ці балачки про роз'їзд кінець кінцем змусили Хитрово приступити до процедури потвердження гетьмана; можливо, що до того причинився справді і вплив дарунків гетьманських. Можливо, що коло цього власне оберталися “многіе безчестные рЂчи к большой ccopЂ”, що пускали на Хитрово і товаришів Стринджа з товариством, доводячи неправосильність переяславської ради — як зараз побачимо.

Пушкар замість приїхати прислав 8 (18) лютого посольство до Москви, виясняючи причини, з яких не може взяти участі в раді, і обсипаючи Виговського і його партнерів всякими обвинуваченнями в зраді, насильствах і т. д. — Тепер (по невдалім наступі на Полтаву) Виговський з Гр. Лісницьким і помічниками своїми потай від начальників ц. в-ва сприсяглися з Карач-беєм у Чигрині й зібравши полк Чигринський разом з мурзами воювати хочуть пограничні (з Січею) городи — ті що вірно служать в. ц. в-ву. Ми хотіли йти до Переяслава, на раду посполиту, за наказом в. ц. в-ва, але не можемо пройти, бо Виговський заступив (дорогу) з чужоземним військом, а Лісницький, силою зібравши свій полк, з додатком двох хоругов лядських і різного іншого війська, тримає їх по дорогах. Посланців наших, що ми посилали до Б. М. Хитрово, сповіщаючи про зраду Виговського він перейняв і відіслав до Виговського, і посла посланого до мене, до Полтави від Б. М. Хитрово, вхопивши і положивши на сани відіслав до Чигрина”. В листі до Зюзіна-молодшого, просячи відправити його послів: Петраша Яковенка, Костя Кублицького, Івана Гребського і Олексу Петренка (Петрова) до Москви з цим листом, додавав, що до Хитрово він шле посланців, просячи його пройти на сполучення війська до Лубень або до Миргорода — щоб відкрити дорогу полтавцям і запорожцям для спільних операцій против зрадників. Мовляв не хто, а сам Юрась Хмельницький словесно повідомив його про зраду Виговського — що він замирився з ляхами і Ордою і йде воювати вірні цареві українські городи, а далі - й городи московські; против цих зрадників 10 тис. запорожців і Пушкар хоче йти з ними на неприятелів царських. В Переяславі радити не буде, а просить зложити раду для вибору гетьмана в Лубнях 44).

Хитрово вислав до нього свого посланця Марка Бурцова, закликаючи щоб таки негайно приїхав — чекають його з радою. Нехай військо розпустить, а візьме з собою виборних, людей тямущих чоловіка зо сто або й більше, і з ними приїздить, щоб об'явити раді перед старшиною і черню і царськими послами, які знає неправди війську від гетьмана чи від старшини, а усобиці і кровопролиття аби не вчинав. Те саме писали йому гетьман і старшина, пославши від себе полк. Ханенка, але Пушкар не послухав і не приїхав.

“Тоді приходили (до Хитрово і товаришів і до гетьмана з старшиною) полковники й сотники і отамани і козаки і чернь і домагаються, щоб раду відбути не ждучи довше тебе одного — тому що з'їхалося багато, і роз'їдуться не чекаючи ради” — описував цар Пушкареві на підставі, очевидно, реляції Хитрово. Бачучи, що справді всі збираються роз'їздитися, вони (Хитрово й інш.) за тим їх проханням веліли вчинити раду, і на тій раді наш окольничий з тов. за нашим указом говорили обозному, суддям, полковникам і черні, всьому війську, щоб вони собі вибрали гетьмана по своїй волі, кого хочуть. І обозний, судді, полковники, вся старшина і чернь одноголосно говорили, що вони після смерті Б. Хм. всім військом вибрали собі гетьмана Ів. В., і вони його хочуть (“и им он люб”). А ніяких неправд від нього ніхто не говорив. Гетьман Ів. В. поклав на раді булаву, говорив, що він того уряду держати не хоче, тому що багато людей з черні говорять, мовляв він того уряду добивався, і вибрали його приятелі 45). Обозний же, суддя, полковники і вся чернь просили гетьмана, щоб він держав булаву за одноголосним вибором їх — всього війська. Тоді гетьман Ів. В. на прохання всього війська булаву прийняв, і наново він і полковники заявили, вічне підданство нашому ц. в-ву: присягли (вЂру учинили) в соборній церкві при новообранім митрополиті і всім освященнім соборі... (по цім) віддано (йому) нашу жалувальну грамоту, на потвердження його гетьманства і на всякі військові права. А всім людям війська Зап. говорено після присяги, щоб вони були у гетьмана в послуху і в згоді, а бунтів і своєвільства аби ніде не чинили”.

Так оповідав цар, на підставі реляції Хитрово. Кілька рис додає до цього ніженський протопоп Максим, в своїх пізніших поясненнях конфлікту Виговського з Пушкарем. “Як була рада в Переяславі, Пушкаря чекали з тиждень або й більше, і далі не можна було чекати, тому, що обозний, суддя, полковники і сотники з усіх полків домагалися на раді від окольничого, аби кінчав раду скорше, бо як не буде ради скоро, то вони роз'їдуться не чекаючи. Бо видно, що полтавський полковник не приїздить не просто, як прийде — то з військом, а коли прийде з військом, то не інше чинитиме, як грабувати і нищити гетьмана і нас, полковників. “А все те діється — думаємо ми — за порозумінням твоїм з ним (Пушкарем)” 46). Так що як би тоді ради не приспішено, то справді й полковники й чернь роз'їхалися б не чекаючи ради і вчинили між собою усобицю і велике кровопролиття”.

Цитований вище Іван Сербин розповідає ніби так (в московській записі). “Виговський при всіх полковниках віддав булаву Хитрово, а той прийнявши назад йому віддав приказуючи, що цар “жалує” тою булавою і гетьманством війська Зап. Івана Виговського. Говорив йому, щоб він тепер поїхав до Чигрина, а звідти до вел. государя: той його пожалує і накаже, де має бути з військом в службі, а бунтівника Пушкаря обіцяв узяти й прислати йому до Чигрина” 47).

Оповідання про порядок потвердження поданий царською грамотою треба очевидно доповнити, так що наперед відбулися переговори між московською місією і Виговським, та старшиною щодо тих вимог, які царський уряд ставив новому гетьманові, можливо що був списаний і підписаний гетьманом той протокол, що частинно заховався в актах місії. По тім як Виговський зложив присягу цареві, прочитано “статті Б. Хмельницького”, мабуть з додатками з нового протоколу — деяких пунктів чи цілого, і роздано від царя “жалування” — самому гетьманові і його родині, старшині і духовенству: самому гетьману було призначено соболів на 300 рублів, але з того не додано на 60 рублів, тому що прийшлось дати митрополитові й духовенству (їх приїзд в такій скількості не передбачався).

З того найбільш інтересне — цей “договір” (як він виразно називається самою місією) постановлений з новим гетьманом. Очевидно, він мав форму заяв з боку місії, на котрі в тій чи іншій формі давав згоду гетьман, в формі відповіді цареві. З цих заяв місії маємо дві, перша: “Гетьман съ нашимъ царского величества с ближнимъ окольничимъ и оружейничимъ и намЂстникомъ ржевскимъ съ Богданомъ Матвъевичемъ съ товарищи учинилъ договор. “А буде и свейский Карлъ Густавъ король съ великимъ государемъ згоды никакіе не учинить, а тебЂ б гетьману потому жъ и на него, свейского короля, войско Запорожское — какъ о том къ вамъ ц. в-ва указъ присланъ будетъ — послать. А кому полковникомъ и многому ль войску, на которые мЂста итти, о том бы ты, гетманъ, по тому жъ договоръ учинилъ”.

Судячи з контексту перед цим мусила бути заява щодо війни з Польщею. Гетьман відповідає на оба пункти.

“На польского короля штобъ уси (бу)ли готовими, заразъ универсалы списатъ казали смы и сами го(товы) смы головы нашые за достоєнство в. ц. в-ва кл(асти). Также и противко королеви швЂскому и каждому в. ц. в-ва неприятелеви”.

Друга: “ВЂдомо в. г., е. ц. в-ву, что пріЂзжалъ в Войско Зап. не однажды старецъ Данилъ, а родомъ францужскіе земли, а нынЂ ходитъ въ мірскомъ платьЂ, а чернеческое скинулъ, а присыланъ бывалъ он отъ свейского короля для лазучества и многую ссору чинилъ. И какъ тотъ старецъ Данилъ впредъ къ вамъ въ Войско Запорожское пріЂдетъ, и ты бъ, гетманъ, велЂлъ ево задержать да отписатъ объ немъ къ ц. в-ву, а безъ указа ц. в-ва изъ войска ево отнюдь не отпускали”. Гетьман на це відповів: “Впредъ того жадныхъ мы плотокъ не слухали и потымъ не будемъ слухать, и будетъ ли той Данило што межы нами противного чынити 48), мы его къ в. ц. в-ву одошлемъ”.

Гетьманські відповіді підложені і скріплені рукою Виговського 49) без порядку; я позволю їх собі подати в порядку приблизного змісту. Наведену заяву про можливу війну з Швецією очевидно попереджала розмова про невиконаний царський наказ щодо посольства в справі замирення з шведським королем: “Къ швЂйскому королеви жадного посланника не посылалемъ, а тепер по указу в. ц. в-ва пошлю, и съ чимъ посланники повернутъ, точасъ зъ подлинною до в. ц. в-ва вЂдомостью пошлю, и листы каковые будутъ — пришлю.

“В тым была омылка, впредъ того не будетъ”.

Далі в білоруській справі:

“По волЂ в. ц. в-ва о Быхове какъ в. ц. в-во изволишъ, я вшелякое в. ц. в-ва розказане исполнити готов.

“Которые бы козаки въ тыхъ городехъ где в. ц. в-ва ратные люди знайдуться, мЂли яковыи ссоры чинитъ и своєволю полнить, таковых на горлЂ казали-смо карать.

“Якъ будучы у в. ц. в-ва назадъ повернемъ, то o всихъ тыхъ людехъ зискъ учынимъ, и будетъ который полковникъ не будетъ чинить досыть нашымъ универсаломъ, то и его подлугъ правъ нашыхъ будемо карати”. Тепер найважніше, про заведення воєводів:

“Говорили-смо зъ ближнимъ в. ц. в-ва окольничим Б. М. Хитровымъ съ товарысчы и постановили-смо быть воеводамъ въ городахъ в. ц. в-ва Малоє Росии. А въ которыхъ бы городах мЂли в. ц. в-ва быть воєводы, — якъ пресвЂтлые в. ц. в-ва — дастъ бог — буду оглядать очы, доложу и васъ, в. государя, в. ц. в-ва.

“Яко-смы постановили вскорЂ пресвЂтлые в. ц. в-ва оглядаты очы, такъ о тыхъ всихъ статьяхъ говорили-смы зъ ближнимь в. ц. в-ва окольничым. На той час — пресвЂтлые очы в. ц. в-ва огледившы и вЂрное подданство оддавши съо ку сла†и ку розшыренню господарства в. ц. в-ва будетъ належати, доложу”.

Чи це все? Мабуть ні. Трудно припустити, щоб обійшлося без розмов про митрополита, благословення патріарха, збора доходів, утримання залог, і т. і., хоч не по всім пунктам мабуть було договорено до конкретних постанов.

За дату цього другого переяславського “договору” можна прийняти 15 (25) лютого — коли гетьманові передано царське жалування. Зараз потім Виговський подався назад до Чигрина — кінчати справу з татарами. По дорозі був в Києві — щоб розпорядитися охороною західної границі від Польщі 50). Воєвода Бутурлін доносив цареві, що гетьман приїхав до Києва 23 лютого с. с., і воєвода був у нього і питався у нього всяких вістей. Гетьман притім розповів, що хотів їхати до царя але боїться щоб Пушкар не підняв без нього нового бунту “не призвів і решти козаків на ще гірше лихо”, а неприятелі щоб не скористали з того і не зруйнували України. А потім, 1 (11) березня прийшов від гетьмана лист “з дороги”, переслав два листи уманського полковника Ханенка з донесеннями, що шведський король замирився з польським на чотири роки і тепер треба сподіватися польського походу на козацькі городи. З цього приводу Бутурлін, видно, вів балачки з місцевими людьми на тему бажаності московського війська, і з вдоволенням сповіщає царя, що відповіді він на це дістав приємні: “духовенство, козаки, міщани і всякого чину люди говорять так, що надалі для козацьких бунтів, їх шатості і непостоянства, без царських воєводів і ратних людей по городах Малої Росії бути не можна, тому що між козаками “шатость большая”, а як будуть по городах царські воєводи і ратні люди, тоді і гетьманові, полковникам і всьому війську зап. і всякого чину людям за царськими людями буде спокійно (надЂжно), а польські й литовські люди будуть мати страх. Поки був в Переяславі кн. Ромодановський з ратними людьми, так і козаки бунтів не счинали, і польські і литовські люди мали страх”. Оповідали і таке (очевидно приятелі гетьмана), що Пушкар повідомляє поляків, що він має велике військо (против гетьмана), нібито заохочує і їх до нападу на нього 51).

Хитрово ж зістався ще в Переяславі стараючись помирити з довершеним фактом опозицію. Цар в своїм листі до Пушкаря 6 (16) березня,так оповідає це за звідомленнями Хитрово:

“Як рада відбулася, писав ти нашому окольничому, що ти приїдеш на раду до Лубнів і там зложиш нову раду для вибору гетьмана, бо Переяславська рада не рада — на ній гетьмана Івана Виговського вибрано без усього війська Зап. Тоді наш окольничий з тов. послав до тебе вдруге, щоб ти до нього приїхав і побачився, але ти до них таки не поїхав, а говорив різні неподобні (розвратные) слова. І Барабашенкові посланці — Стринджа з тов. при тобі ж говорили на нашого ближнього окольничого з товаришами різні не почесні слова, на велику зваду, і розсилали по полках бунтівничі листи, підбиваючи їх з'їздитися на раду до Лубень, а ти, знаючи те все, від того своєвільство їх не стримував — поступав єси не гарно. Знаєш добре, що Ів. Виговського на переяславській рад вибрано ухвалою (совЂтом) всього війська Зап., дано йому на потвердження гетьманства нашу грамоту, і всі без всякого заперечення згодилися йому бути послушними, тож повинен і ти бути у нього в послуху з військом, як всі інші полковники живуть в послуху і згоді, а військо розпустити до дому і заборонити всякі бунти — щоб неприятелі христіанства потіхи не мали і якоїсь злості не вчинили. А ради для одного чоловіка скликати не годиться, і ніколи того в війську Зап. не бувало.

Правдопобідно, це відгомони тих намов, котрими Хитрово з тов. безпосереднє і через різних посередників діймали Пушкаря і його однодумців, і нібито осягали свою мету. В звідомленні Хитрово про роздачу соболів читаємо:

Марта 3 (13) запорозькому козакові Михайлові Стринджі, що приїздив з Запоріжжя від кошового отамана Якова Барабаша посланцем, дано 3 пари соболів на те аби бунтувати перестав і полковника М. Пушкаря та інших заводчиків намовляв і тим в. государеві послужив.

Марта 5 (15) полтавському полковникові М. Пушкареві — як він до Лубень приїхав, в. гос. присяг і своєвільне військо розпустив — дано 4 пари.

Того ж дня іркліївському полковникові М. Пацкевичу дано пару — за те що він від приїзду і до від'їзду окольничого Б.Хитрово з тов. стояв в Лубнях з своїм полком для обережності від полтавського полковника, і до ніяких бунтів не приставав.

Того ж дня синові М. Стринджі Андрієві за старання його батька — що він М. Пушкаря утихомирив, і з ним до Лубень приїздив — дано 1 соболя 52) і т. д.

По цім Хитрово вважав свою місію скінченою і поїхав до Москви — де теж, за його звідомленнями, його діяльність знайшла повне признання: цар вислав на зустріч до Калуги стольника з милостивим словом йому і його товаришам за добре виконане доручення.








Примітки


1) Дещо видано в Актах Ю.З.Р IV, с. 94-6, дещо лишилось не видане в ст. 5846. Малорос. Прик. л. 1-6.

2) “учала быть шатость”.

3) Ст. 5846, л. 1, 2, 4 і 5 (листки перебиті).

4) Отсі вирази про поновлення присяги дають розуміти, що між цим і попереднім уривком щось бракує: “а он Іван на вЂрную подданственную службу в томъ новоизбранномъ урядЂ... вЂру перед нимъ ц. в-ва окольничимъ ужь учинилъ”, он гетманъ ныне упрямитца — вЂры учинить не хочетъ”.

5) Акты Ю.З.Р. IV, с. 94.

6) Тут може бути і прогалина.

7) Акты Ю.З.Р. IV, с. 95 l 96.

8) Там же, с. 96.

9) Це служить немалим аргументом за тим, що власне ця редакція була офіціальною, дефінітивною редакцією.

10) Акты Ю.З.Р. IV, ч. 49. Зять зложив свої свідчення в Яблонові 5 (15), а в Москві 18 (28) грудня.

11) Там же, ч. 43, 47, 50 — лист Ханенка з 18 (28); Виговського з 25 (4 грудня), в Путивлі посланці були 8 грудня, а допитувано їх в Приказі 23 ст.ст.

12) Мабуть розуміється посольство від Барабаша до Виговського — вище с. 105.

13) Памятники т. III, с. 278.

14) В. І. Герасимчук в своїй студії про Виговського (Виговський і Гадяцький трактат, 1909 с. 46) висловляв гадку, що це розміщення чужих полчан на заставах в його полку викликало невдоволення Пушкаря на гетьмана; це можливо.

15) От ці листи Немирича, що наробили стільки галасу, як симптом нових панських претензій старшини, — були приставлені Пушкареві, від нього пішли до Москви, були показані Лісницькому і тов. як доказ фальшивої політики Виговського і т. д.

І. Ю. Немирич, підкоморій Київський, Овруцький і Кременчуцький староста, — отаманам, війтам, сотникам і всім взагалі підданим моїм міст українних: Кобиляк, Кишеньки, Біликів, Переволочної, Санжарова нового ласку мою! До відомості вашої доношу, що за волею яснов. й. м. п. гетьмана війська зап. (нема ні “й. ц. в.”, ні “й. к. м.”!) від'їжджаю до Чигрина. Та по правді не маю ще з чим пробувати у вас! Тому об'являючи це вам, наказую, аби сьте старшим вашим: отаманам, війтам, сотникам, од мене поставленим, були послушні, ніяких бунтів не чинили, бунтівників ловили і до мене про таких знати давали, того неприятеля мого — Павла Шаповала в маєтності моїй не держали, стацію (стельничъ хлЂбъ) на мене по правді відбирали - доки я або намісника пришлю, або сам до вас вернуся. Тим часом в кожнім городі двори мені поставте і яка воля ваша буде — мене на новім (вновь) споможіть. Хотів вам прислати добрий дарунок, але вже не одержите, аж повернусь, бог дасть незабаром, — старатимусь вам гармати прислати, коли буде добра дорога. А ви мене не забувайте: до Чигрина звірини на свята прислати. По цім вас богові поручаю. В Кишеньці 15 грудня 1657.

П. Ю. Немирич, так само. Хоч я тепер до Чигрина від'їжджаю, але біг дасть — за короткий час вернутись до вас обіцяю. Тим часом аби сьте без управи не були, і щоб кожен уряд знав свою повинність, а в чужу справу не мішався, бо з того всякий непорядок виходить, — в кожнім городі, де намісника нема, першим урядником єсть отаман городовий, і сотник і всі козаки мають його слухати. Другий уряд — війт, над міщанами. Того мусите пильнувати, бо такий порядок по всіх городах наших і в самім Чигрині, столиці війська Запорізького. В усім іншім, біг дасть — приїхавши добрий порядок уставлю, а тепер вас богові поручаю. В Кременчуку 20 грудня. — Акти Ю.З.Р. XV, с. 39-41.

Тон, як бачимо — доволі м'який, претензії невеликі, але самі факти “що якийсь сторонній пан” хотів настановити сотників і урядників, вимагав престацій — хочби не великих, викликали тривогу і несмак, як віщуни нового панства.

16) Акты Ю.З.P. IV, c. 109.

17) “История о невинном заточении А. Матвеева” — у Барсукова, Родъ Шереметевых V, с. 10.

18) Архив Ю.З.Р. III, VI, с. 366, Акты Ю.З.Р. IV, с. 101, “14 січня дано дві пари соболів за вісті підписку гетьмана Виговського Захар'яшеві — зятеві колишнього полковника прилуцького Воронченка. 17 січня в селі Козловці лубенському отаманові Павлу Омельяновичу, що приїздив з листом гетьмана Ів. В., аби рада була не в Переяславі, а в іншім місці і товаришам його по парі соболів, аби вони вернулися до гетьмана намовляти приїхати на раду до Переяслава” (стат. список Хитрово).

19) Архив Ю.З.Р. III, VI, с. 366.

20) Акты Ю.З.Р. XV, с. 44.

21) Акти Ю.З.Р. IV, ч. 52.

22) Білгород. ст. 602, л. 1 дд.

23) “И ныне привез ево суда для подлинного вЂдома, и ты ево увидишъ какой он пунной человЂкъ”. — А при кінці Зюзін пише: “И в тое пору мнЂ он каза... Барабаша, что присланъ к нему из Запорог, и человЂк он самой ху(дой), безчеловЂчной и простой” (л. 19).

24) “И буду просить тово, что они, государи, были в вотчину свою в Киев град на обрадование и на потвержденье всему войску Зап., паче же і в духовных, и им то будет всЂм надобно — видЂть их государские очи”.

25) “А я тебя о том же прошу: присвой меня к нему в дружбу” (л. 16).

26) “Еду я ко г-ру отложа все — увЂрясь на твою душу во всем, и будет мнЂ что учинится какое дурно, і в том ты дашъ ответъ на страшномъ судЂ Христо— л. 16.

27) Акты Ю.З.Р. IV, с. 91.

28) Там же 92.

29) 25 с. с. січня ще він пише Микиті Зюзіну як путивльському воєводі очевидно не знаючи про пригоду, що його спіткала. Можливо що і в дійсності Микита Зюзін тоді ще не був відставлений.

30) Так писав 25 с. с. січня M. Зюзіну Виговський, в відповідь на його запитання, коли саме він збирається до Москви; пише, що не може виїхати не приборкавши наперед Пушкаря. Акты IV, ч. 53. Величко (с. 178) додає різні подробиці, може бути в дечім і реальні, дещо сходиться з документальними даними.

31) Так оповідав путивльський посланець, що їздив від Зюзіна до Виговського: послано півтори тисячі козаків під проводом Богуна і сербів з їх начальником Іваном Сербином — Акты IV, с. 91. Пушкар в своїй реляції цареві називає це наємним військом зза Дунаю; волохи, серби, яничари, до провідників походу додає ще “Яцка Черкаса обивателя голтв'янського” — XV, с. 3.

Іван Сербин попавши до московських рук в поході на Київ, в серпні 1658 р., так оповідав цілу історію: Минулого року (себто зимою 1657/8) приїздив до гетьмана Івана Виговського до Чигрина для договору Карач-бей мурза, і з ним 600 татар, аби зложити договір на те, аби було так, як за Б. Хм., і так договорились, гетьман їм присяг. Татари йому шертували. Гетьман (потім) написав до всіх задніпрянських полковників, щоб усі приїхали — а Пушкар не послухав і на раду не приїхав, а послав на Запоріжжя робити бунт, щоб Виговський не був гетьманом, а кого військо вибере. Почав збирати козаків і счинати бунт, і гетьман почувши це велів мені та Іванові Богунові іти з військом і стати під Полтавою — аби Пушкар бунтів не заводив і козаків не збирав. Ми прийшовши стали під Полтавою й хотіли зимувати, а Пушкар зібравши своєвольників на нас напав, побив і ми з бою прийшли до гетьмана в Чигрин. — Акты Ю.З.Р. XV, с. 268-9.

32) Величко так це оповідає: Військо Виговського не пішло просто на Полтаву, тільки чи навмисно, чи заблудивши удалося під Вел. Будища, а Пушкар завчасу довідавшися виправив против нього Барабаша з запорожцями і частиною свого полку, разом до 600 або 700. Барабаш через ніч прийшов під Диканьку а з Диканьки світом рушивши напав на тих сербів за долиною Голтвою, против рогу Жукового Байраку, коли вони почали обід готувати і розгромив так, що мало їх утекло до Миргороду, і тут наробили великої тривоги, бо думали, що за втікачами і Пушкареве військо прийде. “І таковым початком перейшло лихо з тої сторони Дніпра на сю сторону і воспалився огонь междоусобної козацької брані” — с. 179 нов. вид.

33) Акты IV, с. 93.

34) Путивльський вістун, що возив лист до Виговського і Лісницького до Миргорода, оповідав, що Виговський поїхав з Миргорода до Чигрина 25 ст. ст. січня, день перед вістями про погром його війська під Полтавою (Акты IV, с. 91), але це мало правдоподібно.

35) Там же, с. 101.

36) Там же, с. 90.

37) Стат. список. Акты Ю.З.Р. IV, с. 100.

38) Очевидно на його реляції опирається виклад подій в царській грамоті Пушкаренкові, що нам приходиться використовувати замість затрачених частин його звідомлення — Акты XV, c. 16. Сам Хитрово тоді як цей лист писався — 6 березня ще сидів на Україні.

39) Він без титулу.

40) Акты Ю.З.Р. IV, с. 100.

41) Архив Ю.З.Р., III, VI, с. 366.

42) Памятники Киев. ком. III, ч. 63.

43) Акты Ю.З.Р. IV, с. 100.

44) Акты т. IV, с. 93, т. XV, с. 5, на жаль — московські переклади місцями дуже лихі, комбіную їх з відомостями в XV, с. 16-8.

45) “За тЂмъ что многие люди въ черни говорятъ, будто онъ на тотъ урядъ похотЂлъ собою, и обрали ево будто друзья ево”.

46) “А все де то будетъ — чаять они по засылкЂ с нимъ, окольничимъ” XV, с. 54.

47) Акты XV, с. 269-70. Крім того маємо детальне оповідання у Коховського, і з нього безпосереднє чи з його польських переробок беруть часом історики різні подробиці; але я вважаю його наскрізь фантастичним твором. Він оповідає (II с. 271-3), що увіривши оповіданням Пушкаря про замисли Виговського против Москви, Хитрово всяко старався його усунути, і дуже радо вхопився за заяву Виговського, прислану йому з його монахом Петронієм, що він зрікається гетьманства, вважаючи себе не досить здатним для такого уряду — здає його до рук “воєводи” (як він його зве) — нехай передасть його, кому хоче. Не знати, завважує Коховський, чи Виговський зробив її припадком, чи з глибшого намислу щоб випробувати настрої, але воєвода дуже радо прийняв цю заяву — “не лекше б віддер будяки, що причипилися до одежі”. Зараз скликав до Переяслава задніпрянських козаків, котрим більше вірив; заповідає, що буде нарада в важних справах, саме про об'єднання руського народу з поляками в одній державі; дуже усильно прохає прибути й Виговського, всяко удаючи щиру приязнь до нього. Але той завдяки своїй популярності обійшов його хитрощі й обернув справу на свою користь. Коли воєвода, згідно з звичаєм, скликав велику козацьку раду і запропонував вибрати гетьмана на місце Виговського, що прислав свою відмову, “товариство” замовкло з здивовання, одні обурені таким незаслуженим відсуненням, інші — перейняті тривогою, що на місце популярного земляка пришлють їм з півночі якогонебудь суворого бородача. Коли так старшина довго мовчала, обізвався котрийсь з рядових: “Для чого ж би це Виговський мав зрікатися уряду і кидати нас, не подаючи ніякої причини? І перед тобою, воєводо, ми не заслужили, аби ти позбавляв нас гетьмана. За його помічю ми скинули з себе польську тиранію, і не хочемо інакше, як тільки під його владою жити або за нього вмерти! Я це за себе і за інше товариство прирікаю — коли його буде відставлено від влади”. Тоді й інші одні перед другими своїми криками заявили свою солідарність, і москаль не посмів іти проти загалу. Але щоб підтримати свій авторитет і дану повновласть поставив Виговському такі вимоги: нехай зараз їде до Москви, і дістане царське потвердження. Поляків — коли вони не віддадуть королівства (цареві) і всіх неприятелів Москви нехай вважає за своїх ворогів. Татар нехай воює, — й інші ще умови, на котрі хотів щоб присягли приятелі Виговського, гарантуючи, що він буде щирим і вірним Москві. Але ніхто не смів брати на себе поруки, так налякав воєвода козаків, часто повторяв він, що козацьку упертість треба не підтримувати поблажливістю, а зламати силою — “треба обтинати парості, щоб вони не затримували зросту дерева”. Але не відважуючись пустити на Виговського силу, він орудував хитрощами. Підмовив і підкупив “сотника Барабаша”, що він став бунтувати козаків на Виговського — але скінчилося тим, що Барабаша приловлено на цім, схоплено і приставлено до Виговського, а той його засудив на шибеницю. Тоді згодився вбити Виговського старий полковник “Джеджалий”: приїхав до Виговського з товариством з Лисянки; був при тім Карач-бей й інша татарська старшина — для відвідин чи для наради, але скоро відійшли, Виговський же удаючи п'яного після довгої пиятики, ліг за запоною і нібито заснув. Джалалий, почувши як він хропе намірився його вбити, і вже підняв на нього стілета, примовляючи: А собако, полюбив собі торгувати козацькою кров'ю! Іди до пекла, загибелі нашої причина, або знаряд. Але Виговський що тільки вдавав сонного, в цей мент схопився і допавши першого ліпшого коня полетів до Карачбеєвого становища. Так урятувався серед ночі і виявив цих змовців на його життя, що навмисно протягли цю пиятику, щоб потім удати, нібито його вбито по п'яному. Коли не вдалися замисли позбутися Виговського, воєвода явно проголосив гетьманом Пушкаря і доручив йому війною чи іншим способом знищити Виговського.

48) Все таки умовно, а не так категорично, як жадав цар.

49) Під відповідями: “Его царского |величества Запорожского |Войска| гетманъ |Выговский| рукою |власною| писалъ”. Акты Ю.З.Р. IV с. 99.

50) Памятники III. ч. 63.

51) Сівського столу ст. 687, л. 108-110.

52) Акты Ю.З.Р. IV. с. 102 пор Самовидця, с. 58.











Попередня     ТОМ I     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ II. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.