Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ II. Стор. 11.]

Попередня     ТОМ X     Розділ II     Наступна





АЛЯРМИ ПУШКАРЯ, АЛФІМОВ У ДОВГАЛЯ, АЛФІМОВ У ПУШКАРЯ, ЛИСТ ВИГОВСЬКОГО ДО ПУШКАРЯ, ГРАМОТА БАРАБАША, ГРАМОТА ПУШКАРЯ.



Пушкар зачуваючи грізну небезпеку, на початку травня нового стилю, вислав нових посланців до Москви і до пограничних воєводів, благаючи помочі і рятунку. Лист до царя з Полтави 26 с. с. квітня 1), по вступній титулатурі починався такими плачевними тонами: “Слізно і умильно прохаємо: змилосердися великий царю і государю, покажи милость над нами бідними холопами (так) своїми, оборони нас від Виговського, ляхів і орди. Бо вже 40 тисяч орди стоїть коло Чигрина на Цибульнику і під Чорним Лісом, і по ляхів послав Виговський. Присяги в. ц. в-ву не дотримує — а ми, вся Україна за небіжчика Хмельницького присягали в Переяславі і по городах однодушно до смерті — як і все військо Запорозьке присягли навіки і готові слухати. Виговський зрадив богові і в. ц. в-ву, замирився з ордою, ляхами й іншими землями, має замір Запоріжжя звоювати. Чи не жалісно то богові і в. ц. в-ву, що хоче так святе православіє і всі городи по цей бік Дніпра огнем і мечем знести та в неволю татарам й іншим чужоземцям віддати. Городи понад Сулою й Хоролом, коло Псла і Ворскла неприятелям віддав, а завоювавши їх, хоче на в. ц. пресвітле величество йти. Тепер одну орду на Орелі на очі бачили, і то річ Виговського — аби вони тут між городи пограничні замішалися, а він з ордою, ляхами й іншими землями, наготовивши пороми зараз буде через Дніпро переправлятись. Тепер Орда стоїть на Цибульнику під Чорним Лісом, і Виговський в Кременчуку вибравши стацію дав татарам — чекає ляхів, щоб разом на нас наступити. Татари в Кременчуку хотіли вже й возитись, але їx христіани не пустили і сказали: “будемо вас воювати, коли силою возитиметесь”. Як би схотіли силою возитись, то ми їм будемо відсіч давати, не даючи наблизитися до городів в. ц. в-ва. Але слізно й плачевно просимо — дай нам поміч, аби ми могли тим неприятелям дати відправу. Посилаємо до в. ц. в-ва козаків Дем'яна Гуджолу жителя полтавського, Павла Волошина веприцького, Лаврина Сахненка і Михайла Бута — полтавських; цей Бут був у неволі в Карач-бея, і Карач-бей подарував його Виговському, ще з трьома козаками, він у Карач-бея в Криму всі таємниці Виговського чув — що урадили Карач-бей з Виговським і на чім Виговський присяг через своїх посланців: вели того Бута розпитати, а до нас милостиве око мати. Хотів я сам до в. ц. в-ва прибути, але що з різних листів котрі з посланцями посилаю — про зраду Виговського і про татар, видно, що Виговський уже почав злість чинити (розпочав неприятельські учинки) против війська Запорозького, я стримавсь і буду тих неприятелів до землі не пускати...”

Білгородському воєводі Хілкову — посилаючи різні документи про зраду Виговського, з полтавцями Сам. Ловицьким й Антоном, подає останні відомості, що Виговський з татарами й наємним військом переправляється на Сокірнянськім і Максимівськім перевозі з тим, щоб нищити вірні цареві городи. Пушкар збирає козаків, щоб їх боронити, і благає воєводу прислати військо в поміч 2). Два тижні пізніше — вже “з табору з-за Голтви” нові листи від Пушкаря і Барабаша з Пушкаренком Кирилом і Данилом Якименком. Пушкар в додаток до попередніх вістей додає, що татари з Виговським перевезлися на лівий берег Дніпра під Чигрин-Дібровою і Бужином і просить прислати військо з сином його негайно — “бо не знати чи витримаємо”. Барабаш повідомляє, що він “за указом його пресвітлого величества” вийшов з Коша “з військом Запорізьким, з арматою і бунчуками і всіма клейнотами, для совіту доброго, для ради посполитої і заспокоєння всякої брани”. Посвідчає, що йдучи з Коша на очі бачив, що Виговський під Чигрин-Дібровою переправив 4 тисячі татар, а інші полки послав на Максимівський і Сокірнянський перевіз. Посилає татарських язиків з товаришами Іваном Волошином й Іваном Шульженком, для інформації про замисли татарські і прилучається до “слізного прохання” — прислати поміч 3). За два чи три дні нові листи Пушкаря і Барабаша “з табору з Сухої Голтви” — про розгром с. Броварок з новими благаннями війська — на котрі воєвода відписав, що жде від царя указу, а без того війська послати не може 4).

Благаючи помочі у Москви, Пушкар, одночасно, не чекаючи її, мобілізував всі сили проти-старшинської опозиції за поміччю всіх тих агітаційних мотивів і фікцій схарактеризованих в листах і розмовах Виговського та його однодумців. Обидві партії: гетьмансько-старшинська і запорізько-чернецька (пушкарівська) наввипередки старались поширити круг своїх впливів, мобілізувати суголосні елементи і тероризували противників — і зброєю, і покликами на поміч Москви, Запоріжжя, Орди. В переїзді Шереметєва через границю оповідали йому в Глухові недавні події — з цих часів, загалом характеристичні до тутешньої ситуації — до цієї боротьби обох партій на Лівобережжі. Пушкарів сотник Зеленський та Дзюк, “вор (бунтівник) великий і всякому воровству заводчик большой”, зібравши з півтори тисячі гультяйства з буд і винниць, приходили під Глухів “для грабунку” — а сотника, війта й інших людей хотіли побити. Але глухівські козаки і міщани зібравшися дали бій Зеленському і його компанії, положили їх трупом 170 чоловіка, а самого Зеленського — ледве живого, і ще чотирьох взяли в полон і привівши до міста розстріляли. Дзюк з іншими “ворами” повтікали в різних напрямках; Дзюка затримано в Путивлю, і сотник глухівський Федір Уманець і війт просили Шереметєва, щоб він постарався, аби того Дзюка до царського указу не випускали — “аби він визволившися не завів знову “того воровства і бунту”, і Шереметєв це прохання сповнив” 5).

В цей критичний момент поспів на фронт стольник Ів. Алфімов і в своїм звідомленню 6) лишив нам чимало інтересних рис ситуації. Приїхавши 9 (19) травня “в первой черкасской город Костянтинов”, довідався, що Пушкар вийшов з Полтави і збирає військо, а стоїть невідомо саме де, тому вислав козаків на звіди, а сам поїхав до Комишні, і тут йому вістуни привезли вісті про Довгаля: він вийшов був з полком з Миргорода під Хорол, але почувши про великі татарські сили, що переходять Дніпро, він вважаючи на свої слабі сили, не рішивсь їм противстати, а відступив назад під Миргород і розпустив своїх сотників і козаків. Алфімов тоді поїхав до Миргорода і тут під городом стрів його Довгаль з сотниками, під корогвами, і з козаками — чоловіка з 300, в місті стояли на в'їзді лавою піших козаків зо 200, і пропустивши посла стріляли з рушниць, а з башт били з гармат. Про татар того дня привезли вісті з-під Баранівки, 13 верст по дорозі до Пушкаревого становища, що туди забігав загон, чоловіка зо 100 і в інших місцях татари з'явилися. Тому Алфімов послав до Пушкаря, щоб приїхав до нього, бо йому їхати до становища небезпечно. Потім 13 (23) приходив Довгаль з вістю, що попереднього дня татари набігли на містечко Броварки, знищили його до щенту: вбили з десяток, а забрали в полон з 50, церкву зруйнували, ікони обдерли, книги порубали. І по різних інших місцях відогнали худобу, а де попалили.

З цієї нагоди Алфімов висловив Довгалеві таку догану: “За цю невинну христіанську кров будете ви відповідати. Добрий з тебе чоловік! не то що полковником, ти за свою ворохобню (воровство) і в рядових козаках бути не годен, тому що через твою ворохобню багато невинних людей смерть собі знайшло. Козака Івана Боклевського 7) з жінкою і людьми, з чорним попом (єромонахом) 15 душ тирансько вбито і трупи їх викинено псам на жир. Солонинку сотника лукомського невинно замучено і труп в воду вкинено. Й інші лихі вчинки вчинено, невинні душі загублено, забувши бога. За це бог пошле на вас скору помсту, не терплячи розлиття невинної христіанської крові. Бо що тепер між гетьманом і полковниками діється у всім війську, — це все пішло з миргородського полку 8). Це ви сієте по полках ворожнечу й усобицю, і тепер привели до загибелі невинних христіанських душ”.

Чи відповідав що на те Довгаль, звідомлення не каже. Другого дня, 14 (24) травня, приїхали два сотники з 10 козаками, з листом від Пушкаря. Писав Алфімову, що ніяк не може кинути обозу чекаючи щогодини наступу Виговського і татар, тому просить Алфімова привезти царську грамоту йому до обозу. Довгаль додав йому від себе сотника з корогвою; і 200 козаками в супровід і Алфімов того ж дня поїхав. Але як стали перевозитися через Псьол під Баранівкою, прибігли два баранівські козаки і дали знати, що за 3 верстви з'явилося багато татар. Почувши це миргородські козаки з корогвою побігли до Миргорода, а з Алфімовим лишилися тільки ті 10 козаків, що прислав йому Пушкар; з ними Іван дочекавши ночі, поночі приїхав до Пушкаря. Не доїжджаючи до обозу стрів його Пушкар з Барабашем, з двома хоругвами, і з ними з 200 козаків. В обозі стояли під зброєю піші козаки чоловіка до 2 тисяч, та ще Барабашеві 9), і три невеличкі гармати, що він з собою з коша вивіз.

Коли Алфімов заїхав до обозу, під Красний Луг над Голтвою, приїхали до нього від Пушкаря козаки, щоб до нього запросити Алфімова. Алфімов поїхав, доїхавши до наметів зійшов з коня, і тут зустрів його Пушкар. Війшовши до шатра, Алфімов сказав йому своє посольство (без усяких компліментів: без питання про здоров'я, без “милостивого слова”): щоб на привезену грамоту про все докладно відписав і без затримки його відпустив. Пушкар сказав, що завтра ж учинить раду з сотниками й козаками, на ній грамоту прочитають і відповідь докладну напишуть. І спитав, чи крім грамоти не переказано чого усно. Алфімов відповів, що усно наказано потвердити йому те ж саме: щоб Пушкар сповнив свою обіцянку — бунти утихомирив, новою радою нікого не баламутив і з гетьманом жив у згоді і послуху. “А що ви тепер без царської волі і слушної причини хочете гетьмана відставити і вибрати невідомо кого, такого щоб по волі бунтівників поступав, що злочинно і нехристіансько, без вини побивають свою братію, православних христіан та майно їх грабують, то ти від того всього відстань і будь у гетьмана в послуху”.

“Писав ти до в. государя, що на вас прислано Богуна з козаками, і ви не допустивши їх до міста і не вислухавши, в чім справа, послали їм на зустріч і побили їх чоловіка з 500. Вам годилось наперед послати до них і розпитатись, з чим і від кого вони прислані. Коли прислані з ворожими намірами, треба було написати в. государеві; а самим кровопролиття не счинати. Тепер же в. государ, жалуючи вас як православних, щоб родичі побитих тобою людей над тобою не мстились і несподіваним нападом не наробили шкоди, велів послати до Полтави свого воєводу. Ви його прийміть, дайте двори і всяко спомагайте”.

Представив йому злочинні діла самовільників в Лохвиці, і поведінку Донця, що він зібравши самовільників піднімає бунт і баламутить людей, пускаючи чутки, що від царя йде їм 40 тис. війська в поміч і інші такі видумки. Розсилає по містах листи, закликає людей, щоб до нього сходились. Пушкареві годиться таких самовільних людей гамувати і не допускати до гіршого кровопролиття.

Пушкар на це сказав: “Що в Лохвиці побито людей, я про це нічого не знаю, Лохвиця не в моїм полку, а я з усім Полтавським полком прошу у в. государя, як милості, про ті безвинні убийства розвідати докладно і убийників покарати на смерть: більше нічим тієї усобиці уняти не можна. А що я писав про Богуна — що я їх до міста не допустив і велів бити, і побито з 500 чоловіка, — в тім воля вел. государя (мене скарати). Прислав Богуна гетьман, і з ним сербів тисячі з півтори. Вони прийшовши до полтавської околиці, почали побивати православних людей без вини, багато побили, в полон забрали і до себе відсилали. Саму Полтаву хотіли захопити і всіх без останку вирубати, і волости (уЂзды) повоювати, Я послав їх відогнати, і що побито їх з 500, то тільки боронячись”.

Алфімов ще раз повторив згадані вже своєвільства: “Іван Донець жив при тобі в Полтаві і назбиравши гультяїв вибирався походом на Чигрин — бунтуючи людей тим, нібито по траві має бути нова рада для вибору гетьмана”. З научення “названого” миргородського полковника Довгаля, своєвільно поставленого, такі ж самовільники вбили значного (“нарочитого”) козака Івана Боклевського, Солонинку замучили і т. д. Гетьман пам'ятаючи свою обіцянку, без царського указу за це нічого не зробив, але б'є чолом в. государеві, щоб він своїм наказом заспокоїв цю усобицю.

Пушкар відрікався того всього. “Іван Донець при мені в Полтаві не жив; коли він збирав якихось гультяїв і хотів іти на Чигрин, бунтував людей новою радою і гетьманським вибором, то все робив не з моєї волі, я про це нічого не знаю, і він не мого полку”. Про убийства починені своєвільниками — теж не в його полку, він може тільки просити, щоб провинників відшукано і покарано, бо й нинішня усобиця чиниться через таких ворохобників.

Того ж дня відбулася рада, і Пушкар прийшовши з ради до Алфімова з іншою старшиною, заявляли свою повну послушність царським наказам. “Тільки одно — то що Виговський прибравши велику силу татар перейшов Дніпро, і стоїть за 20 верств від мого обозу, і немилосердно воює — церкви божі руйнують, невинну христіанську кров проливають і православних христіан в полон забирають”.

Алфімов на це повторив докори сказані перед тим Довгалеві: “Самі знаєте, що всі ті злочинні діла почались від вас! Ви самі зачали кровопролиття! Тепер пишіть листа гетьманові з усякою покорою і послухом, що будете під його начальством, житимете з ним у згоді і любові і послуху, будете у нього в усякій покорі як і інші браття-полковники, і ніяких бунтів ні ради не будете счинати”.

Під той час прийшов і Барабаш і питав Алфімова, чи нема й йому якогось наказу. Алфімов сказав, що до нього окремо послано царського дворянина Волкова, і спитав при тім: пощо він вийшов з військом з Коша? Брабаш відповів: “Вийшов я з Коша, тому що дано нам грамоту від в. государя, аби ми вчинили раду і вибрали гетьмана”. Алфімов на це сказав: “Хоч вам таку грамоту й дано, але це перед тим як був вибраний Виговський. За указом в. государя був посланий окольничий Хитрово і була рада для вибору гетьмана в Переяславі, — були там усі полковники, сотники, осавули, козаки і чернь, всім військом вибрано Івана Виговського і дано йому в. государя грамоту на потвердження його гетьманства. А ти тепер на спілку з ворохобниками (плутами) і бунтівниками з різних полків, з купками людей (с небольшими людьми), що по всім війську бунти заводять і замішання чинять, хочеш против указу в. государя вибирати гетьмана против всього війська, по своїй волі — такого щоб по вашій волі ходив? Ти вже з тими бунтівниками й так наробив великих бід, почав кровопролиття серед невинних христіан”.

“Почувши це козаки Барабашевого полку, що посходилися з різних полків від воровства і душогубства і бунтують по всьому війську: миргородський писар Сенча, миргородський козак Янко Черніговець, запорізький козак Михайло Стринджа з товаришами, — підняли крик і зібрали силу людей, і почали бунтувати. Зараз зробили бунтівську (“воровскую”) раду — одні своїм полком і прислали до Алфімова”... І на жаль на цім преінтереснім місці 10) уривається його звідомлення.

Через те не знаємо докладно, з чим саме відправив Пушкар Алфімова. Насамперед, на доказ своєї покірності царській волі передав він з ним покірного листа до Виговського, від свого імени і від Барабаша, свідчачи готовість покоритись і бути в послушності — коли Виговський відішле Орду і відступить від своїх мстивих замислів: “Вельможний пане гетьмане війська й. ц. в. Запорізького, доброго здоров'я і всяких радісних потіх милості твоїй від господа бажаю? Стало відомо нам — Якову Барабашеві і Мартинові Пушкареві полковникові полтавському, що милость твоя підняв гнів на нашу Україну і на городи й. ц. в-ва, і орду (привів) маючи намір огнем і мечем знищити українні городи. Богом свідчимось, що тільки почувши про тих чужоземних людей зібрали наш українний полк, і для орди стоїмо в полі, охороняючи здоров'я своє, а також боронячи від пролиття крови христіанської. Тепер стольник й. ц. в-ва І. М. Олфімов прийшов до нас з грамотою для заспокоєння — щоб не було кровопролиття між народом христіанським і щоб ми жили мирно між собою і в послуху у тебе були: Ми против приписів царської волі, як і против божої не можемо стояти, все покладаємо на царську волю і тепер у милості твоєї просимо пробачення, в чім була наша провина перед тобою і від війни всякого спокою — щоб за нашою ворожнечею не розливалася невинно христіанська кров, і неприятель щоб не тішився нашою усобицею. По цім тебе богові поручаємо. З табору з Голтви, (мая) 14 дня”. До цього приписано (може під диктат Алфімова: “І в нічім против царського повеління против тебе бунтувати не будемо, ні про які ради, і завсіди будемо в послуху у тебе як і інші полковники. Тільки прохаємо — будь ласкав, і яка орда при вашій милості — вели їй відступити до свого краю, царських і задніпрянських городів їй не давай і в полон брати христіан не дозволяй. В. м-і, панові нашому у всім зичливі (щось пропущено) Як. Барабаш отаман кошовий з товаришами війська Зап. й. ц. в-ва. М. Пушкар полковник війська Зап. й. ц. в. полтавський”. Дата: 3 табору з Голтви 14 дня 11).

Виговський відповів таким листом - вимагаючи повної капітуляції:

“Мій милий пане отамане кошовий і пане полковнику полтавський. Дивно нам, що посилаючись на указ ц. в-ва, тим зводите невинних людей, не слухаючись правдивого указу й. ц. в-ва. Один раз кажете, нібито ми з Ордою збратались на пагубу христіанству і на полон Задніпров'я видали. Другим разом затриманими грошима 12) бунтуєте — котрих ми ні чули ні видали. Тим способом тільки своєвільців збираєш у себе, і прості люди беручи то за правду, до вас прихилились — сподіваючися в нас великої неправди 13). Ти сам, пане Барабаш, знаєш (нашу) людськість і ласку — хоч і заслужив був велику кару — котрої ціле військо вимагало на тебе, але я забувши всякий гнів дарував тобі вину заслужену і проступки відомі, хлібом нагодував і вільно та ціло пустив тебе до дому. Але ти за мою учинність такою подякою віддав, що казав, нібито я тебе з маєтності твоєї на Запоріжжя вигнав. І таким чином піднявши простих людей насмілився на моє здоров'я підняти; це тобі господь відомстить, а мене, за мою невинність звільнить.

“І ти, пане Пушкарю, знаєш добру мою зичливість — що нераз звільнив я тебе від кари у покійного гетьмана. Але ти не маючи ніякого взгляду на це, стільки наробивши убийства, на моє власне здоров'я наступав. І тепер кажеш, нібито я умисно на те орду покликав, аби всіх христіан за Дніпром сущих в неволю видати. А того ніхто не доведе, щоб то мала бути правда; тільки бачучи таке (твоє) запам'ятання змушені ми всяко промишляти. А того нічого б не було, як би ти добровільно, перепросивши військо, злості свої занехав, як ми з тим (на тебе) наполягали через Твердохліба, від нас до тебе посланого. Тільки ти не зважаючи на це, ще перед Великоднем універсали свої розсилав, на своєволю людей бунтуючи, і де міг велів чинити мучительство. Коли ж тепер хочеш обійтися без кровопролиття людей христіанських, приїздіть оба до війська і тут всі свої признайте вини. А коли б приїхати не хотіли, — ми з військом мусимо кінчати почате — вина за те не на нас буде, як і перед тим ніякої не було. По цім вас богові поручаємо. Дано з табору під Голтвою 16 мая 1658. Ваш у всім зичливий приятель” і т. д. 14).

Ні Пушкар, ні Барабаш на таку капітуляцію йти не хотіли. Замість їхати до Виговського з покаянням, вони подали Алфімову грамоту до царя, виправдуючи себе і свою політику супроти Виговського, чому вони змушені далі боротися з ним 15).

Барабаш ще раз виписав цілу історію з початку — і від царських грамот виданих Стринджі. Тоді мовляв військо не могло вийти з Коша “за великою перешкодою Івана Виговського” (без гетьманського титулу) — так як нібито цар бажав того в грамотах виданих Стринджі, — аж тепер вийшло все, “не на війну, боже боронь, — тільки згідно з наказом і ласкою в. ц. в-ва” — тому просить за це гніву на нього не мати. За цей час Виговський підняв орду, багато христіан їй в полон віддав, і війську Зап. дороги позаступав — Барабаш просить царя не дати в поталу цим неприятелям, обіцяє за те вірну службу. “А бунтів ніяких я не счинаю, на Виговського не наступаю, рад ніяких з військом кошовим Запорізьким не счинаю і не буду счинати; тільки як буде Виговський далі на військо Зап. наступати, поневолі від тих неприятелів яко мога будемо боронитись”.

“Що мені І. М. Алфімов з наказу твого царського говорив, аби я без волі в. ц. в-ва рад ніяких не складав і бунтів не чинив — то я того вчинати не хочу — убий мене боже з душею і тілом, — тільки на певне місце маю йти з кошовим військом, за наказом в. ц. в-ва. Десятикратно вашої ц. милості прошу з слізми — пожалуй нас і пошли свого вірного чоловіка для тих справ ваших царських і розправ військових, а на мене, на все військо Зап. і на всю чернь православних христіан не гнівайся, а будь ласкав — як на кошове так і на городове військо і на чернь. Щож до тих убийць, про котрих зволив єси, в. ц. мил. писати до мене в милостивій (!) грамоті з стольником, — я про ті справи ніколи, як жив нічого не знаю, — вільно в. цар. милості карати тих винних, коли відшукаються, яка буде воля в. ц. милості”.

Дата: “писано в таборі під Красним Лугом мая 6 дня. Менший підданий і вірний підножок Яков Барабаш, гетьман Кошовий” 16).

“Уже писали ми в. ц. в-ву з Іваном Іскрою і з іншими посланцями, даючи знати про Ів. Виговського новообраного гетьмана та інші військові справи — військові некорисні 17). Тепер же в. ц. в-во прислали стольника І. М. Алфімова з грамотою, щоб ми були з І. Виговським (теж без титулу!), були в згоді й послуху. Ми йому у всім послушні, але в. ц. в-ву даємо знати. На святого Миколу в неділю татари з волохами і козаками чигринськими напали на с. Броварки, церкви розбили, образи пообдирали, невинні душі пообдирали і в неволю забрали. Також коло города Фридрівки і коло Хорола людей порубали, в неволю побрали, худобу і стада повідгонили. Потім коло города Решетилівки ввечері 14 мая татари напавши чоловіка вхопили і бій з жителями решетилівськими звели; вбито там татарина — котрого вони вхопивши пішли в поле. А другого дня на світанку напали на город Біликів татари з німцями 18), волохами і козаками, — город повоювали і в неволю забрали — при тім двох татар убито і 2 німців. А ми згідно з волею в. ц. в. всі уступаємось, ні усобиць ні кровопролиття не хочемо, тільки волю в. ц. в-ва творимо.

“Сьогодні 17 мая татари, серби і волохи з козаками Виговського знов прийшли до Решетилівки, наступали і бій чинили, але мусили покинути і пішли з табором під Полтаву. А ми стали під городом, за милю, з усім полком Полтавським, стережучи життя, а кровопролиття між христианами не чинячи. Коли ж новообраний гетьман Ів. Виговський з Ордою й іншими невірними чужоземцями буде на нас військом наступати, ми в городі замкнемось і будемо боронитися до смерті”. При тім запевнення в непричетності до миргородських розрухів, прохання змилосердитись і заспокоїти усобицю, приславши когонебудь для розслідування обопільних скарг (тут принагідно і побіжно про зраду Виговського цареві), а посланців Пушкаревих — Іскру й Гуджола з тов. відпустити. Вкінці після дати: 18 травня з Полтави, приписка: “Після цієї одписки” татари напали і розбили табор, при тім їх убито чоловіка 300, а кількох взято живими — і двох з них Пушкар посилає цареві з Алфімовим, негайно.

З тих же днів маємо кілька листів до пограничних воєводів. Білгородському воєводі Хілкову, в однім листі Пушкар відправляючи назад його посланця повторює попередні вісті: “На святого Миколу (9 с. с.) зрана мали-сьмо бій за Голтвою в селі Броварках. Татари, волохи, серби і козаки з тамтого боку Дніпра напавши церкву одбили, образи порубали, людей порубали й в неволю забрали, товар і худобу всю позаймали. Я з Як. Барабашем, отаманом кошовим, що з військом Запорізьким вийшов для згоди з Виговським, стоїмо на Полугорі (Полугорьи) з усім військом і з полком своїм. Тепер стало нам відомо, що татари вирубали город Білики над Ворсклою і в неволю христіан забрали. А вчорашнього дня, вечір пізно забрали людей в Решетилівці; там одного татарина вбито. Хочуть воювати огнем і мечем Полтаву і всі городи, а потім на його ц. в-во тою ж війною йти” 19). В закінченню — вічний рефрен, що повторюється в двох інших листах з того ж дня, Пушкаря і Барабаша: “Бога ради просимо ратуйте нас и помоч нам дайте — азали бы-смо онымъ отпор отдали” 20).

Два дні пізніше лист опошнянського отамана Носа до воєводи колонтаївського, в відповідь на його бажання мати “подлинні вісті”: “Вчора через день у города потужне бились, и тепер в двох верстах 6 тысечей орды Крымской стоит пуд Опошним, и наши животины и стадо взяли и людей силою порубали. Пушкаров табур розгромили в Полта†и сам Пушкар з войском запер се. Решетиловку спалили, церкви божиє поломали, и сам Виговский за Решетиловкою стоит со всЂм войском, с татари, з ляхами и с сербами”. “И нам указ от полковника по городах запершись боронитись” 21).








Примітки


1) Акты Ю.З.Р. XV, с. 67-71, на жаль — московський переклад; переказую в скороченню.

2) Білгород. ст. 399, л. 22. дата: з Полтави апріля 24 дня.

3) Там же л. 25 і 27, оригінали — і переклади московські на л. 29 і 32, дата 8 травня с. с.

4) Там же л. 10 — одписка цареві Хілкова з 13 травня, листи Пушкаря і Барабаша були додані до цієї одписки, але в актах не заховались.

5) Акты Ю.З.Р. XV, с. 175-6.

6) Акты Ю.З.Р. VII, ч. 78.

7) Тут Бублевського.

8) Фраза не зовсім ясна, так я її розумію.

9) Числа бракує.

10) Акты Ю.З.Р. VII, с. 225, ст. 2.

11) Білгород. ст. 407, ст. 92, на жаль московський переклад, подекуди очевидно досить лихий.

12) Тут в список попали видимо якісь цілком сторонні слова.

13) В списку “правди”.

14) Там же, л. 89, також переклад не кращий.

15) Білгород. ст., с. 407, л. 94 дд. переклад.

16) Білгород ст. 407 л. 94 і 100, московські переклади, що вони були послані з Алфімовим, з змісту і з дат цілком ясно.

17) “в которые войско не корыстуєтся”.

18) Про німців писав Пушкар в листі до Хілкова 24 квітня — “тепер німців в Чигрині при Виговськім 400, на свята він їм дав по 10 золотих” — Білгор. ст. 399, л. 22.

19) Білгород. ст. 399, л. 40 оригінал, писаний по українськи під московське. Дата: “С табору с Полугорья мая 17 дня”. В примітці: “Стольник Ів. Мих. Алфімов о дЂле царском до нас приехал и того отпустили-смо з честью".

20) Там же, л. 36 і 38.

21) Там же, л. 37 “дат в Опошном мая 19 дня 1658 тобЂ зичливый добра Леско Hyc отаман опушлянский челом бьет”, оригінал.











Попередня     ТОМ X     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ II. Стор. 11.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.