Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ II. Стор. 13.]

Попередня     ТОМ X     Розділ II     Наступна





БОЇ ПІД ПОЛТАВОЮ, КІНЕЦЬ ПУШКАРЯ, ПРИБОРКАННЯ СВОЄВОЛІ, ЕМІГРАЦІЯ ЗА МОСКОВСЬКУ ГРАНИЦЮ.



Це було останнє попередження. Того ж дня 17 (27) гетьман рушив з татарами під Полтаву і другого дня вийшов перший бій з передовими чатами Пушкаря “на Полуозері” півтори милі від Полтави 1).

“Пушкареві люди татар побили, але у Пушкаря взяли (козаки мабуть) дві корогви й літаври” — пише Скуратов, котрого гетьман лишив під Голтвою, в такім самім арешті як і Апухтіна в Чигрині 2). В своїй одписці цареві, писаній 21 (31) травня він подає такі відомості про ситуацію:

Карач-бей пішов з Виговським під Полтаву, кажуть, що з ним і мурзами 6 тис. татар. Полковники пішли з Виговським такі: переяславський, іркліївський, черкаський, київський, уманський — але не усіми полками. Інші мають прийти пізніше, білоцерківський поїхав з обозу до дому; корсунський лишився дома, замість нього з гетьманом наказний. Ніженський і прилуцький під Лубнями; коли вони прийшли, лубенці думаючи, що їх воюватимуть, замкнулись в місті, але ті силоміць вдерлися до міста; лубенський полковник Павло втік, а піхоту його ті полки порубали, а декотрі тікаючи потонули в Сулі; але міщан не рубали. В Миргороді вхопили Довгаля і тримають під арештом, а на його місце настановили знову Козла, і з ним до гетьмана приїхали.

“Пушкар і Барабаш тепер у Полтаві, приготовились до облоги і передмістя випалили. Пушкар сів в однім городі, а Барабаш у другім. А гетьман стоїть над Полуозером — 10 верст від Полтави, 18-го був бій і т. д.

“Серед черні велика незгода: одні хвалять Виговського, інші Пушкаря, і не хочуть битися з пушкарівцями. Гетьман сказав мені: “Багато пристають до пушкаревих замислів (“совЂту”), і котрі полковники пішли зо мною, з тими мало людей — інші не хочуть іти, і колиб я не пішов (походом) — всі б пристали до пушкаревого замислу”. Навіть з Голтви козаки не пішли були з гетьманом, так він написав їм, що як не підуть то він вертаючи назад їх усіх вирубає і місто спалить, тоді козаки налякались і пішли до нього.

“Черкаські городи цієї сторони Дніпра (лівої) всі бажають, аби по городах були государеві воєводи. А задніпрянські козаки так говорять: Пушкар хоче щоб були царські воєводи, — але у нас того не буде ніколи” 3).

Про свою першу побіду над пушкарівцями сам гетьман писав Скуратову другого дня, 19 (29) травня: “Сам, твоя мил., бачиш завзяття Пушкаря: хоч ми до нього посилали послів, запевняючи йому мою ласку, але він що далі то до гіршої злості приходить, хотячи землю й. ц. в-ва в нівець обернути. От і вчора прислав на нас свій під'їзд,' а перед нами роблячи різні вимовки сам з усім військом пішов до Полтави — щоб краще побунтувати простих людей. Але біг всемогучий, сприяючи правді і хотячи йому по ділам його віддати (так обернув), що йдучи до Полтави натрапив на наших і несогіршу, дістав кару, так що й табору з гарматами, корогвами полковими і літаврами відбіг і велику силу людей своїх стратив — невинних і його зрадою обманених. Досить мені цього, і при такій помочі божій бажав би я не проливаючи крові христіанської привести до згоди, щоб ми спільно всім військом були готові на іншого неприятеля й. ц. в-ва — коли б трапилась потреба. Та видно сатана заволодів його (Пушкаревим) серцем. Коли не прихиляючись до покори і послушенства, як велить йому ц. в-во, приходить до все більшого бунтівства, силоміць приводячи до погибелі підданих царських і все військо. Що твоя мил. радив йому, діла його нітрохи тому не відповідають, і я свідчачись перед в. м. про свою невинність — що не моєю виною проливається христіанська кров, мушу про своє здоров'я думати. Тільки прошу милость твою, аби-сь у Голтві будучи не тужив - я тобі зчаста всякі вісті доноситиму і дбатиму, щоб тебе як найскорше з утішними вістями відпустити до ц. в. Тепер же запевняю тебе, що ніяких городів ц. в-ва добувати не хочу, і навіть зараз би і цю орду відправив — якби тільки Пушкар опам'ятавсь і більше не хотів каламутити згоди”...

Скуратов послав на це прохання дозволити приїхати до нього в табір — тому що від царя йому наказано бути при гетьмані, розвідувати про це і “совЂтовать о всемъ с тобою” 4).

Але гетьман, розуміється, як раз і не хотів цього і відповів досить кислим, хоч на зверх і приязним листом 5): “Дуже мене дивує твій жаль, приятелю наш, що присланий бувши в справах ц. в., полишений ти нами тепер у Голтві. Чи краще було б якби будучи з нами набирався страху, або боронь боже — і прикрості від лихих людей, котрі не вважаючи на писання наші зчаста до них писані, далі стоять у своїй упертості і під військо наше під'їзди з погрозами присилають? Але бачимо, що ви стоїте більше за одного Пушкаря, ніж за нас і за все військо, і за старшину — хоч вони вірніш служили й. ц. в-ву ніж Пушкар, що ніякої прислуги ц. в.-ву не вчинив — хіба тільки що царських людей над Донцем різав, — а військо і тепер вірно служить ц. в-ву против всякого неприятеля царського, не жалуючи свого здоров'я. Пушкар от попалив підгородні двори і наробивши всякого грабунку збирається нас воювати, — але він з усіми злочинами правий (перед вами), а нам з нашою правдою місця нема! Він і кревних моїх, і козаків багато побив, людей з жінками і дітьми замучив — і зістається чистий перед вами, а я й найменшого пальцем не рушивши — обвинувачений. Це вже втретє Пушкар на мене наступає, розписавши бунтівничі листи; ми пильнуючи наказу й. ц. в-ва все терпіли, але тепер жаль подвигнув нас на нього, як він був вже до Максимівки дійшов, хотячи знищити мене і тих молодців, що не сповняли його проклятої волі.

“А що ти пишеш, мовляв хотів би знати (з царського наказу для реляції — йому), чи всі (інші) полковники в любові і згоді зо мною, то я сам тобі даю знати, що вони не мають чого на мене жалувати: я нікому не зробив ні малої кривди, не вбив нікому ні брата, ні родича - як Пушкар, ані не сварив — хіба за проступок військовий — чого ні перед ким стидатися не буду. Можеш, приятелю наш, з того зміркувати їх любов до мене і згоду, що й тепер вони всі однодушно згодилися йти на того своєвільника — тільки я ще чекаю його спам'ятання і стримую чернь і їх самих (полковників), пославши до нього листа з намовою. Не знаю, чи схоче послухати: коли покориться — все йому вибачу — бо я не такий скорий на пролиття крові христіанської як він”.

Кінець кінцем гетьман дозволив Скуратову тільки послати одного з своїх людей з реляцією цареві — користаючи з того він і вислав цікаву свою одписку, використану нами вище. Самого ж чемно, але рішучо попросив чекати його повороту — як він утихомирить бунти. З тим Скуратов дійсно і просидів цілий місяць на Полтавщині, аж поки гетьман повернувся, розгромивши пушкарівців.

Про переговори, що велися в цих днях між обома сторонами розповідав білгородський вістун Рижков, посланий на звіди до Полтави, Присилав Виговський військового суддю Лободу, полковника Зеленського й козаків — миритися з Пушкарем і Барабашем, “а помирившися йти разом на царські українні городи”. Пушкар і Барабаш затримали їх у себе, а від себе послали своїх людей, заявляючи, що миритися вони готові, а на царські городи не підуть, як вірні царські піддані. Виговський тих посланців також затримав у себе, прислав тільки одного з них з останньою заявою, що він в такім разі буде брати Полтаву приступом 6).

Мабуть з цим Рижковим послав Пушкар листа дякові Семену Заборовському, з датою 27 травня с.с. 7) — це його останній голос, який до нас долетів:

“Милості твоїй відомо чиню, що повсякчас маємо війну з Виговським. Стояв він з татарами і козаками від Полтави пів милі; а тепер перейшов з того місця на Жукове село. При вашім посланці Ів. Рижкові з тов. ми посилали до нього своїх посланців для перемир'я: аби він Орду відправив, а з нами замирився. Так Виговський їх затримав, тільки одного відправив, переказавши таке: “Я миритись не буду, а воюватиму огнем і мечем”. Запалив село Жуки, півтретьої верстви від города, і загородні двори спалив.

“А той посланець, що приїхав до Виговського від й. ц. в-ва для замирення 8), сварився з Виговським: “Чому не одпускаєш мене до столиці, заводиш сварки і чиниш кровопролиття між христіанами?” Виговський йому відповів: “Я король і цар, всі землі буду воювати огнем і мечем, своїм розумом, і Пушкаря візьму і в полон віддам, біг свідок душі моїй, і він судитиме, хто неправду творить, і неправдою служить й. ц. в-ву против присяги” 9). “А ми присягу вчинили вірно, щоб бути вірними й щирими підданими й. ц. в-ву і в нічім не зрадити. Тому прошу милості твоєї — дати нам поміч на ворогів й. ц. в-ва, бо коли не дасте, бозна на кім той гріх буде і кровопролиття христіанське, і бог за неправду судитиме. Бога ради прошу, дайте помочі, хочби кінних. Коли не дасте, ще день і другий будемо стояти — хоч і повмираємо здоров'ям своїм за й. ц. в-во. Бога ради слізно просимо давайте поміч!”

Від Виговського маємо листа до Апухтіна, писаного того ж дня 27 с. с. травня 10) спід Полтави. “До тих час притягши з войсками под Полтаву, очекивали-сьмо на упомятаннє Пушкаря і Барабаша і його полковників — якож що-день і що-година Пушкар і вся старшина та, в Полтаві зостаючися, і посольство присилають до нас просячи о милосердє, а на тих, що до бунтів їх побуджують — висилають (?). За чим стерпівши ще день і другий — вийдуть альбо не вийдуть, — любо бог свідок і все войско, же кровопролиття християнського не прагну, — мушу упор їх видячи, єжели не покаются, казать їх в Полтаві добувать”.

Про головний бій під Полтавою найдокладніше оповідає Величко, і його оповідання варте всякої уваги, бо коли не був він навіть очевидним свідком, то як людина місцева, міг зібрати докладні відомості про ці події доволі скоро по них; може не все вповні точно в його хронології наступу і битви, але в кожнім разі в поданих ним ремінісценціях, топографічних вказівках то що, безумовно є багато реального 11).

Починає він з того, що мовляв 25 с. с. травня, перед Зеленими святами приїхав до табору Виговського Лісницький з свого посольства і привіз царську грамоту до Пушкаря, щоб він покорився Виговському, але Пушкар цієї грамоти не послухав, і тоді Виговський 31 с. с. травня, лишивши орду під Соколім Байраком, рушив з усім козацьким військом під Полтаву. На Полуозері 12) поставив два полки наємні німецької піхоти старого Хмельницького, а сам став на горі між Жуками і Рибцями, за милю від Полтави, поставивши свій обоз від тієї гори аж до Жукового Байраку. Пушкар хоч ладився до бою — але побачивши перед очима такі значні сили, завагавсь і хотів був замrнутися в Полтаві і відти боронитись. “Але чернь або голота — гола на одежу і розум, зганила Пушкареві ту його боязнь і змусила вийти против Виговського в поле”. І так другого дня, вівторок по Зелених святах, на світанку Пушкар виступив з усім своїм військом з Полтави, “і коли сонце почало простирати з Океану своє злотовидне проміння”, вдарив він сильно на обоз Виговського. Під першим натиском військо Виговського не додержало бою і пушкарівці вибили його з обозу, — але Виговський привів його до ладу, повів у контр-атаку і вибив пушкарівців, а далі став наступати за ними на Полтаву. Та тут з Полтави виступив на поміч Пушкареві Барабаш з запорізцями. Спільними силами зломили наступ вигівців, і гонячи за ними вдруге опанували їх табір і вважаючи свою побіду цілком дефінітивною, почали грабувати, “а різні п'яниці коло куф горілчаних засівши, вже не сподівалися відміни свому щастю”. Тим часом Виговський полетів до Орди і забравши її і ті німецькі полки, що лишились в Полуозері, повів їх на свій табір. Німців пушкареві дейнеки прийняли в киї так, що вони, мовляв, втекли навпростець до Чигрина і не чекаючи від Виговського заплати за службу подалися, відти просто до Німеччини. Але Виговський з своїми козаками і татарами сильно вдаривши, в завзятім бою зломив пушкарівців, розігнав на всі боки і до решти знищив. Барабаш з запорожцями завчасу, побачивши програну битву, відлучився й пішов до Січи, не маючи погоні. Пушкар же поліг в битві, і голову його відрубавши один козак приніс до намету Виговського. По цім, трохи перепочивши по такій перемозі, Виговський без усякого опору заволодів Полтавою “огнем і мечем значно привитавши, останок її заховав в цілості”, і простояв тут три дні. Відправив татар, дозволивши взяти собі ясир в повіті Полтавськім за понесені труди: татари покористувалися цим дозволом пильно і зібрали невільника на Полуозері силу, але коли збирались уже вести його до Криму, військо Виговського підняло за це на Виговського крик (“фукнуло”), і він позволив їм відібрати у татар той ясир, тоді кільканадцять тисяч “добрих молодців” пустившися за ордою зажадали від неї, щоб вона ясир пустила — інакше зараз з нею “розбрат” учинять. Налякана орда пустила ясир і “з нічим до Криму помаршировала. Виговський же приставши на Голтві, відправив відси цьогобічні полки, а з тогобічними пішов до Чигрина”.

“Наказний гетьман Данило Виговський”, відвідавши Апухтіна 8 (18) червня оповідав йому: “Пушкар з самовільцями просив у гетьмана пробачення, щоб у тій їх боротьбі (ссорЂ) не гинули даремно невинні христіанські душі. Гетьман тим був утішився, але 30 мая вночі прийшовши до гетьмана “в полк” з великим військом, ті самовільці зрадливо вигубили багато православних христіан. Але тепер бог не потерпів їх неправди і тих самовільців приборкав, і ті що в війську Зап. чинили усобицю і бунти, кровопролиття і убийства, таку ж кару прийняли” 13).

Сам гетьман оповідав Апухтіну, повернувши до Чигрина з походу в таких же загальних виразах: “Бог не потерпів тим самовільцям, що вчинили були усобицю, бунти й вбийства в війську Зап. — покарав їх тією ж карою, що вони вчинили над православними христіанами, забиваючи їх. Багато самовільців одначе й утекло з Барабашем, і стало мені відомо, що ті самовільці повтікали до пограничних городів в. государя. Нехай би в. государ мене пожалував — велів тих самовільців які там об'являться прислати до війська Зап., щоб вони більше бунтів і усобиць не вчинали” 14). Конкретніша була реляція Лісницького Шереметєву, отримана ним 8 (18) червня, але на жаль звісна тільки в короткім переповідженні Шереметєва. Пушкар виступив против Виговського, але в бою його вбито, і з полку його побито тисяч з 15 15).

Служебник Бєньовського, що був під той час в квартирі Виговського (посланий від Бєньовського), здав своєму панові таку реляцію з цієї війни (вона уявляється йому в такім аспекті: Пушкар потайки дістав від царя грамоту на гетьманство, давши йому в застав сина, і зібравши гультяїв, обсадив ними Полтаву і Гадяч, і Виговський з татарами пішов його знищити):

“В день вознесення (20 ст. стилю травня) Виговський приступив під Полтаву, ставши в милі від неї, Пушкаренко ж замкнувся в Полтаві, а інші в Гадячу. Виговський “розділився на двоє”: сам пішов на Пушкаренка, а полками: ніженським, чернігівським і прилуцьким обложив Гадяч. Від вознесення справа тяглася до свят (Зелених), і тим часом Пушкаренко агітував між козаками, особливо у полковника Джиджали, що був з Виговським — так що Джиджала пообіцяв йому видати Виговського живим. Умовились, що Пушкаренко вночі вдарить на Виговського, в тій певності, що козаки перейдуть на його сторону і видадуть Виговського. Опівночі з святочної неділі на понеділок (під 31 ст. ст., а н. ст. під 11) Пушкаренко вийшов з міста налегко, кажуть що було з ним до 30 тисяч. Підкрався лісами — бо становище Виговського було між великими лісами. Коли Пушкаренко підійшов під крило Джеджали, Джеджала зараз зробив йому в своїм таборі вулицю і сполучивши свої сили поспішили до намету Виговського, аби його живцем ухопити. Але Виговський, почувши крик, як був кинувся тікати — бо не роздягався, і допавши коня ледво сам-десят утік до Карачбея, що стояв в милі, з ним утік і слуга пана волинського (Бєньовського).

“Не заставши в наметі гетьмана, Пушкаренко звернувся на Джеджалу, мовляв, зрадив єси мене, нема Виговського, і своєю рукою тут же при наметі Виговського Пушкаренко стяв Джеджалу. Піднявся великий рух, замішання, ніч була темна, не видно було хто з ким б'ється. Пушкаренко захопив гармати і здавалось — справа була скінчена; але декотрі сторонники відсутнього Виговського, особливо Носач боронились; також драгонія добре ставилася — котрої було понад 150, так що до дня тривало це замішання. Вже сторону Виговського з табору випирали, коли на світанку наступив Виговський з татарами. Коли його козаки — що були вже на чверть милі з табору вибиті, побачили його бунчук — вони завернулися назад, і тут так завзято билися, що орда пушкаренкового хлопства тисяч на 30 положила на місці. Сам Пушкаренко згинув, приніс ординарець серед битви його голову Виговському. Гасло Пушкаренка було: “Царський орел”, у Виговського “Карачбей”. З Полтави в поміч Пушкаренкові йшов Довгаль і Барабаш — котрих Пушкаренко, виходячи лишив під містом; вони думали, що Виговський вже в його руках, ішли тріумфувати, але їх також розбито. На останку засіклося в лісі гультяйства понад 700, — і тих Виговський здобув і вирубав до одного.

“По цій побіді Виговський послав голову Пушкаренка до Полтави, Полтава просила милосердя, і він забравши армату і зрабувавши поставив полковником Богуна. Гадячане також випросили милосердя. Знайшов по тій побіді Виговський всі листи і грамоти царські дані Пушкаренкові” 16).

З пушкарівської сторони маємо реляцію Барабаша, писану на гарячих слідах подій — на жаль в переповідженню Ромодановского, що одержав цього листа 4 (14) червня (я все таки реставрую оповідання з деяким скороченням в першій особі): “Я з військом Запорізьким прийшов до Полтави, а з Полтави хотіли ми з Пушкарем іти з військом Запорізьким на Солоницю або до Переяслава — тому що в. государ велів війську Зап. обрати іншого гетьмана замість Виговського. Але Виговський не пустив їx в ті сторони і забувши бога і присягу наступив з татарами на нас і на христіанську віру: обложив нас у Полтаві, жінок і дітей віддав в неволю татарам, а міста, містечка і села попалено. Ми з військом Зап. виходили на вилазку і наступали на гетьмана, не терплячи того, що він забувши бога і присягу нищить городи і міста, православну віру і церкви божі. Був у нас бій, і на тім бою Пушкаря взяли, і Виговський велів з нього таку, кару вчинити, що відтявши йому голову посадили на списа і так він велів її возити по полках. Запорізького війська багато тисяч побив, і татарам багато віддав. А я з невеликою частиною війська зап. вступився (отшол отводом) і прийшов до царського города Колонтаєва” 17).

Барабашів козак Яків Андріїв, що того листа привіз на допиті розповів: Мая 31 Пушкар і Барабаш вийшли з Полтави на гетьмана, вибили його з табору і забрали гармати, і Пушкар став був в гетьманськім таборі при гарматах. Але Виговський зібравши козаків і татар в великій силі ударив на обоз і обложив Пушкаря в обозі. Барабаш з військом Зап. відступив до Полтави, а Пушкаря з козаками, що були в обозі Виговський здобув, і Пушкаря скарав на смерть: відтявши голову велів на списа всадити і так по полках возити, а козаків велів побити, а багато і в полон татарам віддав. З Полтави Барабаш відступив за Ворскло, і прийшов з усім Зап. військом до Колонтаєва, а Виговський після цього, 1 червня війшов до Полтави й велів усіх полтавських козаків вирубати, а жінок і дітей їх, міщан і селян всіх віддав татарам. А котрі виїхали до Барабаша, оповідають, що він усі городи по Лубні й Сулу ріку віддав татарам. Ще чекає до себе Муравським шляхом Малого Ногая, а тоді піде війною на царські городи 18).

Наведу ще (в скороченню) оповідання про цю кампанію Івана Сербина — многословне, але мало конкретне, але не безінтересне в свойому психологічному мотивуванню (в аспекті пізнішого конфлікту з Москвою): Гетьман згідно з переказаними через Хитрово бажаннями царя збирався їхати до Москви і велів усім полковникам вибрати по 20 найкращих людей, і тільки чекав від Хитрово обіцяної присилки Пушкаря. Але Хитрово з Переяслава пішов до пушкаревого табору, бачився з ним і пішов собі до Москви не приславши його до Виговського. Пушкар сотників своїх і полк розпустив, і гетьман (задоволившися цим) вибрався до Москви — був уже в Києві, та тут йому донесено, що після виїзду Хитрово Пушкар став розсилати листи до сотників свого полку і на Запоріжжя, з царськими печатками — нібито царські накази, щоб сотники і козаки збирались до нього, Пушкаря. Гетьман писав до нього, щоб він козаків не збирав і бунтів не заводив, але Пушкар на це відписав, що цар велить йому йти на Виговського війною, від гетьманства його відставити. Тоді Виговський став роздумувати: коли Хитрово Пушкаря йому не прислав, то видно таки й війну Пушкар починає з царського наказу. Послав до нього послів — відмовляти від війни, а з свого боку обіцяв держати його на полковництві до віку його, і щоб він приїхав до нього, того не вимагати. Але Пушкар не послухав, став пустошити задніпрянські городи, людей побивати і майно їх грабувати, і Виговський послав по татар. Прийшов Карач-бей з 20 тисячами, гетьман велів їм іти на Пушкаря за Дніпро, але татари не пішли — боялись, що козаки їм зрадять. Тоді Виговський з полковниками: чернігівським, ніженським, прилуцьким, київським, білоцерківським, корсунським, черкаським, чигринським, уманським, паволоцьким, іркліївським та наказним миргородським (бо Лісницький був у Москві) вдруге присягали татарам, що від козаків ніякої зради не буде і татари шертували, що не зрадять і на неприятеля помагатимуть. Так запевнивши себе навзаєм пішли за Дніпро. Виговський з полками корсунським і черкаським пішов також. Скликав усіх задніпрянських полковників і пішов на Пушкаря. Пушкар вступився до Полтави, а гетьман став під Полтавою і порадившися з полковниками послав до Пушкаря суддю Богдановича та полк. Мих. Зеленського з таким листом, щоб Пушкар їх лишив на застав у Полтаві, а сам приїхав до нього — поклонивсь і більш бунтів не счинав. Але Пушкар тих послів напоїв п'яних і лишив під арештом, а сам вночі вийшов з Полтави, розбив гетьманський табор і багато побив людей. Гетьман побіг до татар і рано прийшов з ними: вибив з свого табору Пушкаря, його самого вбито і з полчан його багато. Полтаву здобуто і Виговський велів її спалити, а Барабаш з Полтави втік. А гетьман з військами з Полтави вернувся до Чигрина, а татар відправив до Криму 19).

Про погром Полтави завелось було московське листування з приводу призначення туди воєводи, що сидів тимчасово в Білгороді з іншими такими ж воєводами in partibus та чекав нагоди вступити в урядування. “Черкаський город Полтава тепер зруйнований і спалений без останку, коли в. государ призначив туди воєводу, то треба б цей город відбудувати зараз і спішно, до осінньої пори, щоб черкаси і міщани двори побудували і хлібом забезпечились”. І пояснення: Полтава на татарській дорозі, на Бакаєвім шляху, відбудована — вона буде охороною від татарського наступу 20).

Очевидно потерпіла не тільки вона, а багато й інших городів, і містечок і хуторів, де сиділи були пушкарівці і старшина віддавала їм і всім причетним в бунтах і виступах. В Гадячу козаки і міщани пробували боронитись уже після погрому Полтави 21). Виговський наказав Гуляницькому здобути, Гуляницький облягав і здобув, і очевидно зробив більш менш теж, що Виговський з Полтавою 22).

З цим гадяцьким погромом зв'язувалася сенсаційна — на жаль в подробицях своїх мало звісна подія: скарання на смерть корсунського полковника Оникієнка. Чигринець Грицько Фомин, приїхавши в торгових справах до Путивля 4 липня так розповідав тут цю подію 23) - 19 (29) червня розстріляв гетьман в Чигрині корсунського полковника і 6 чоловіка значних козаків 24) (його полку очевидно), та переяславського полковника Сулименка. Тому що посилав він їх під Гадяч ловити бунтівників, і до нього відставляти, а гадяцьких міщан їм брати і рубати не велів; а ті полковники Гадяч узяли, міщан вирубали і майно їх заграбили. Тепер гетьман розшукує це майно і віддає назад тим людям, у котрих що взято. Послав також по миргородського полковника Гр. Лісницького та ніженського Гуляницького — велів їм приїхати до Чигрина. Тепер у нього в Чигрині посли турецький і шведський, невідомо з чим; при тих послах гетьман і розстріляв тих полковників і козаків”.

Але козаки з Груні Черкаської(?), що були у Виговського тоді ж у Чигрині поясняли цей факт інакше: “Скарав при них гетьман корсунського полковника Оникієнка за те, що він не ходив з ним з своїм полком” 25).

Маса людей з поруйнованих околиць, і всі хто боялися нового панування кидала Лівобережжя та мандрувала за московську границю. Білгородський “станичний голова” (начальник роз'їзжої станиці) повернувши 10 (20) травня — себто в сам розгар розрахунку з повстанцями, оповідав в Білгороді: “Поїхав я був з Олешні на Веприк і Гадяч, але не доїхавши Веприка вернувся, бо ніяким чином не можна було проїхати через татар. Воюють тамошні городи, а черкаси з жінками і дітьми, утікши з Веприка, тікають до Олешні (за московську границю)”. Оповідали ці втікачі, що Виговський стоїть з військом під Голтвою, а Пушкаря дійсно вбито. До них приїздив до Олешні козак з листом від Виговського. щоб вони вертали і йшли до війська, бо наступає польське військо, і він, гетьман, хоче йти против нього за Дніпро, а Орду скоро відправить. Багато жінок і дітей полтавських козаків у нього в полку, і втікачів які повернуться, він карати не буде. А Орда, мовляв козак, в полон нікого не брала: заборонив то їй гетьман; але чи не віддасть він їй жінок і дітей тих утікачів, він не знає 26).

Іншим разом Ромодановський доносив: прийшли з черкаських городів сотники і черкаси — черкасів більше 500 чоловіка і почали селитися на р. Боровні, недалеко границі 27). З місць запитували, чи дозволяти таким виходцям селитись 28). Виговський клопотався щоб не дозволяли і завертали назад і нагадував, як перед тим уже просив таких заборонних розпоряджень небіжчик Б. Хм. і сам Виговський: “З багатьох черкаських городів козаки і міщани в великім числі тікають до українних городів, декотрі й селяться на землі в. государя — Великої Росії 29)” говорив він Апухтіну по повороті.

“Відти ті своєвільці приходять в черкаські городи і счинають бунти, усобиці і кровопролиття. І тепер з самовільцями Пушкаря було багато людей з тих городів і слобід в. государя, і наробивши всяких злочинств вони тікають назад до тих українних городів і слобід в. государя, а города і села війська Зап. пустіють. Нехай би в. государ дав свій указ. Уже й давніш гетьман Б. Хм. і я просили його про це багато разів. А як він зволить дати свій указ і пришле когонебудь на границю (для повороту емігрантів), я сам для цієї справи приїду теж на границю, куди в. государ звелить” 30).

Виговський і старшина правильно оцінювали, що ці маси своєвільців за московською границею будуть кадрами для нового руху, як тільки обставини сприятливо зложаться для нього. Але царський уряд тих заходів против еміграції не зробив, вона пройшла без особливих перепон, і “Виговское разоренє”, руїна Виговського, стала епохою в зрості заселення Слобідщини.








Примітки


1) Так зветься місцевість на західню північ від Полтави по дорозі до Горішньої Голтви, між селами Рибці і Жуки (пізніше місце пробутку Величка) — тепер тут дві осади Полуозер'є Рибецьке і Полуозер'є Жуківське.

2) Люди Виговського оповідали білгородському вістунові Рижкову: У гетьмана два государеві посланці: Петро Скуратов сидить у тюрмі в Голтві а В. Кікін “на прости” — Білгород. ст. 602 л. 40 (про ці вісті нижче). З одписки Скуратова бачимо, що така ж доля спіткала і Волкова. Виговський затримав і арештував усіх царських посланців, що мали його контролювати.

3) Акты Ю.З.Р. IV, с. 127, І стовб.

4) Там же, с. 123.

5) Акты Ю.З.Р. IV, с. 122, стовб. 2. дата: В таборі над Полуозером 21 травня.

6) Білгород. ст. 602, л. 39, в яких днях був Рижков в Полтаві, тут не сказано, але повернув до Білгорода 30 травня, і судячи з дати листа Пушкаревого до Заборовського, мабуть 27 поїхав з Полтави, а пробув там кілька днів. Між тими вістями, які він тоді в Полтаві зібрав, я згадав уже оповідання про арест Скуратова, ще відзначу оповідання, татарського мурзи-бранця, мовляв Виговський послав тепер до хана свого батька, просити, щоб сам прийшов йому в поміч на непослушних; “а упоравшися з ними хоче скоро йти на українні царські городи”.

7) Там же, л. 41, зараз по свідченнях Рижкова.

8) Мова про Скуратова, очевидно.

9) По крестному целованію.

10) Акты Ю.З.Р. VII, с. 239, копія не дуже справна, очевидно з того ж дня і з того ж табору під Полтавою лист до Беньовського — вірча рекомендація Тетері, Укр. Архив III, ч. 53, з бібл. Красінських, рукоп. 312.

11) Самовидець розповідає коротше, але в основі згідно: Пушкар вийшов з Полтави на Зелені свята і вдаривши на табір Виговського, розбив його, вже був гармати забрав, але Виговський впавши на коня полетів по Орду, і з її поміччю вибив пушкарівців з свого табору і не допустивши до Полтави, їх вистинав так, що й сам Пушкар в тім поліг, і взагалі мало хто живий вийшов, і Полтаву дощенту спустошено.

12) Ми бачили, що на Полуозері Виговський стояв уже з 20 с. с. травня.

13) Акты Ю.З.Р. VII, с. 240.

14) Там же, с. 241 (скорочую фразеологію).

15) Акты Ю.З.Р. XV, с. 176.

16) Укр. Архів III, ч. 77 Краків. Ак. Н., рукоп. 1056; реляція кінчиться заміткою, що посланець Беньовського поїхав від Виговського спід Полтави третього дня після битви.

Своєрідним відгомоном цієї реляції можна вважати записане в збірці Голінського під місяцем червнем (с. 1036): на Україні за Дубном (В ориг. za Dubnem, може це замість zа Łubnem?) Виговський з реєстровими козаками служебними через своїх послів заявив підданство королеві. Чернь — хлопство на те не згодилось і хотіло бути підданими Москви. Прийшло до бійки; було хлопства до 50 тис., вдарили на Виговcького — ледви переломили хлопів козаки; тільки татари їх вирятували. Погромили і вирубали хлопів, і Виговський послав своїх послів під певними умовами, а тих полковників, що задумували його розрубати — побив, i інших казав постинати”.

17) Білгород. ст. 399, л. 79.

18) Там же, л. 81-2.

19) Акты Ю.З.Р. XV. с. 270-2.

20) Там же, с. 181.

21) В Білгород. ст. 399, л. 102 маємо “слізницю” пушкарівців з Гадяча до Ромодановського, 1 с.с. червня: “Б'ємо чолом і слізно просимо: Гаврило Рибинський, Василь Богун, Лукаш Климович, полковники війська й. ц. в-ва — пожалуй нас, слуг своїх, і подай поміч як найскорше, бо вже не можемо з ними нічого зробити. Вже три дні б'ємося з ними, а теперішнього часу прийшли під місто і обложили нас неприятелі, що не тільки на нас “дерзають”, на жінок і дітей наших, а на пресвітле в-во” і т. д. — кілька разів на різні способи повторене благання помочі. Московський переклад.

22) Акты Ю.З.Р XV, с. 176-7.

23) Сівського столу ст. 187, л. 619.

24) “Черкас лутчих людей”.

25) Одписка Ромадановського з місяця червня — Білгород. ст. 602; л. 151.

26) Білгород. ст. 399, л. 67.

27) Акты XV, с. 182.

28) Там же.

29) “Велика Росія" — Слобідщина, в протиставленню до Малої Росії — Гетьманщини.

30) Акты VII, с. 242.











Попередня     ТОМ X     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ II. Стор. 13.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.