[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ III. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ X     Розділ III     Наступна

МІСІЯ ТОМКОВИЧА, МІСІЯ ТЕТЕРІ В ЛЮТІМ — БЕРЕЗНІ, ЗАХОДИ КОЛО ЗАХОВАННЯ КОЗАЦЬКИХ ЗАЙМАНЩИН, ПОГЛЯДИ ЛЮБОМИРСЬКОГО, МІСІЯ ТЕТЕРІ В ТРАВНІ, ОБГОВОРЕННЯ УГОДИ З КОЗАКАМИ, ПОГЛЯДИ Я. ЛЕЩИНСЬКОГО, ПУНКТИ ТЕТЕРІ, ГАДЯЦЬКИЙ ТРАКТАТ — ЗВІДОМЛЕННЯ КІКІНА, ВІДОМОСТІ АНОНІМНОГО ДНЕВНИЧКА, ОПОВІДАННЯ ПЕРЕТЯТКОВИЧА.

В лютім приїхав до Бєньовського звісний нам гетьманський агент Феодосій Томкович, львівський купець, що торгував на Україні й виконував фінансові й політичні доручення Хмельницького і Виговського. Бувши в Чигрині Бєньовський також користав з його послуг і доручив йому пересилку своєї кореспонденції ¹); Виговський атестував його Бєньовському як людину щиро віддану королеві і варту всякого довір'я, і так Бєньовський атестував його королеві. Не знати, кому він служив вірніше, чи дурив більше менше всіх однаково, але Бєньовський був переконаний, що на його слова можна вповні спуститись, знає він все — Виговський не має від нього секретів. В січні 1658 р., він виїхав з Чигрина з листом від Виговського до Бєньовського (дата 9 січня) і з листами до короля, гетьмана, канцлера. У Бєньовського з'явився 10 лютого, прогаяв кілька днів з причини хвороби і поїхав через Львів до короля, що скликав тоді з'їзд сенаторів і деяких довірених шляхтичів у Варшаві. Томкович свою місію представляв так, що Виговський доручив йому переконатися у короля і сенаторів, наскільки певно інформував його Бєньовський — чи може він бути певним щирих і приязних відносин польського двору і уряду. Кубаля приймає за певне, що під час чигринських переговорів Бєньовський договорювався з Виговським як союзником двору в його планах збільшення королівської влади, обмеження прав сойму і под ²). Феодосій запевняв Бєньовського, що становище Виговського настільки прикре, що він радо вернувся б до короля, коли б мав певність, що тут йому не зрадять. В Москві йому не довіряють, трактують згірдно, ставлять неможливі до виконання вимоги; і на Україні не має він міцної позиції: Запоріжжя против нього, з старшиною відносини теж не щирі. З родиною Хмельницьких, спеціально з Юрасем теж не добре: Виговський їздив недавно до Гадяча з кількома тисячами козаків — викопати скарби старого гетьмана і тим викликав неприязнь Юрася. Шукає підтримки Орди і турків — але ця політика не подобається на Україні: запорожці, вся чернь і навіть старшина проти неї. Старшина підозріває, що гетьман опираючися на татар замишляє перемінити всіх неприхильних йому полковників “і взагалі придавити козаків (tyrannice uiąc kozaków) — бо інакше не утримається”.

“Одним словом, дійшов я того секрету, що всі ненавидять Виговського” — і через те хиляться в польський бік. Логічно це не умотивовано, і дійсно логічно повязати одно з другим мабуть було трудно — але так запевняв Феодосій, і Бєньовський, і король, і сенатори радо цьому вірили. “Треба кувати, поки тепле”, пише Бєньовський королеві в результаті своїх розмов з Феодосієм. “Тому по виїзді від мене цього грека я вислав справного посланця до Виговського і до інших з старшини, кого вважав відповідним, аби не вагаючись висилав до короля послів з новим уповноваженням і взагалі аби кінчив справу. Нехай цього ніхто не боїться: я сподіваюсь, що не помилюсь, бо пізнав до грунту ту хлопську монархію!” ³).

Ще дивніші секрети витягли у Феодосія в Варшаві, Виговські й інші прихильники згоди, вважали бажаним для її переведення, щоб польське військо було присунене до границь ⁴). Зібрані на “конвокації” сенатори ухвалили всяко піти на зустріч цим змаганням до замирення; постановлено вислати комісарів для переговорів, але коли прийшлось виготовляти їм інструкцію, це не пішло гладко, за те щодо посунення війська на границю наказ дано без затримки, і гетьмани почали пересувати військо під Дубно. Бєньовський з цього приводу підняв тривогу. Висловив побоювання, що таке пересунення війська над граничну лінію Виговський прийме за нарушення перемир'я. Звертав увагу, що Феодосія зле зрозуміли: він переказував бажання Виговського і К°, щоб польське військо було на поготові і тоді як з їх сторони буде дано знати - щоб воно посунулось на границю. Що Феодосій ще не вернувся до Виговського з своєї місії, і не маючи його реляцій, він може зле зрозуміти ці польські маневри і т. д. ⁵). Посилався в тім на відомості привезені йому Тетерею — що в тім часі (в березні) з'явився на Волині, в Межиричі, з дорученням від Виговського — бути постійним посередником в українсько-польських зносинах, тримати постійно зв'язок з Бєньовським, лагодити пограничні непорозуміння і підготовляти грунт для договору ⁶). Він запевняв в щирих бажаннях згоди у Виговського і старшини, але з його слів загалом виходило, що справа договору і повороту України до Польщі зовсім не така дозріла: єсть тільки добрі заміри для того, перед усім же треба дбати про те, щоб перемир'я підтримувалось, не було ніяких неприємностей на граничній лінії і т. д. Тетеря готов робити все для того — обіцяв відкликати залоги які викликали якінебудь непорозуміння — напр. з Кореччини, з огляду на неприємності і підозріння які тутешня залога стягала на її ініціатора, С. Лєщинського і под. ⁷).

Березневі конференції з Тетерею мали важне значення в розвою української акції, але про них знаємо головно те тільки що написав Бєньовський королеві ⁸). Від Тетері маємо реляцію гетьманові, але вона писана очевидно для сторонніх очей — про перспективи замирення Польщі з Швецією, з побажаннями щоб Москва випередила Швецію в замиренню, мовляв в інтересах України і т. под. ⁹) Бєньовський написав чимало інтересного.

“Основна умова гетьмана запорізького, щоб в. к. м. закінчив трактати з королем шведським — хочби навіть зі шкодою своєю. Бо коли б москаль ту згоду випередив і трактати з шведами заключив, (гетьман) не обіцяє успіху (унії). Бо тоді цар в очах козаків став би непереможним, і Україна волею-неволею мусила б терпіти його тиранію ¹⁰). Остерігає нас виразно, що москаль дуже добивається тієї згоди з шведом, а з нами поступає нещиро: обіцяє шведові по Вислу, а решту собі. Має намір, осідлавши Україну, впровадити війська до Польщі й зайняти по Вислу; царський посол Хитрой уже проголосив на Україні війну з Польщею.

“Другий пункт — аби в. к. м. якнайскорше послав до хана, щоб він своє військо вивів у поле, не чекаючи весняної пори.

“Третє — аби війська наші були готові, але не зближалися — про це я зношуся з пп. гетьманами.

“Четверте — аби замкнено землю польську і українську, для заховання секретів — тому що перебіжчики купці часто утруднюють справи своїми реляціями. Для цього й залоги відкликаю — тільки з козаків полишено в Межиричу, і то з тим щоб нікуди не виходили з Межирича. Тарновського Тетеря засудив на горло — я його випросив на пляцу з рук ката, — але (Тетеря) забрав все таки його до гетьмана — за шию (на аркані) попровадили. На підставі цього я вислав універсали в. к. м., і нові листи, щоб до скінчення комісії (з козаками) ніхто не важився їздити на Україну, під карою смерті, і зношуся з п. краківським (С. Потоцьким), щоб пильно стережено границь.

“П'яте — аби посполите рушення було готове, на випадок потреби помогти козакам проти московських сил; тому прошу дуже і бажаю, аби вже тепер були видані універсали, — бо певно не обійдеться без того щоб не треба було підтримати акцію ¹¹) зброєю.

“Довірочно розпитував я Тетерю — як безсумнівно вірного в. к. м., чи довіряти Виговському? не одмінить? Ручив за нього, але з певним ваганням ¹²). Говорив так, що його збивають події; додав, що по виїзді вже чув, що в тих днях Пушкаренко дістався до рук Виговського — потім як його люди розійшлися через голод: хто зна, чи цей успіх не змінить його намірів щодо нас. Але — казав Тетеря — думає він, що скорше таки Виговський буде примушений дотримати обіцянки, тому що з усіх сторін важать на його голову. Юрій Хм. противиться йому і виразно шукає підтримки. Запоріжжя непохитно вороже і чекає тільки весни. Значна частина полковників неприхильна. Цар сприяє про око, але в серці таїть неприязнь і рад би його знищити — от і тепер йому велів приїхати.

“Отже — настоював я — чого сподіватись, коли Виговський не дотримає? На те запевняв мене, що як присяг, так в такім випадку відступить він (Тетеря) від Виговського, і маючи між козаками популярність, відтягне більшу частину і з ними перейде на сторону в. к. м. Не маю сумнівів, що він це сповнить, гарантії його вірності такі:

1. присяга, виконана урочисто по всій формі;

2. все обіцяне підписав він своєю рукою — те що я послав в. к. м.;

3. рідного сестринця свого, одинокого свого родича, Пекулицького на ім'я, він полишив при мені на застав, нібито для студій: я його своїм коштом пристойно примістив в Луцьку, наказавши отцям єзуітам, аби яклагідніш поводилися з ним;

4. його самого (Тетерю) надумав я тут оженити — бо перша його жінка, рідна сестра Виговського, померла йому;

5. фактично осідається він на Волині і торгує Гощу у п. Киселевої, вдови воєводи київського.

Сподіваюсь, що ласка в. к. м. і мої приятельські зносини утримають його. Щоб заохотити, я крім інших обіцянок різних дарунків з мого добра, дав йому запис на 6 тис. зол., забезпечивши їх на моїм фільварку Корсові — за ту акцію ¹³), що він тепер веде. Крім того дав я йому асекурацію іменем в. к. м., що йому буде повернено все що він видасть на акцію між козаками — бо без того не обійдеться. Подібну ж асекурацію видав йому для Виговського — що йому будуть повернені видатки “на практику”, але не вище 10-20 тисяч. Також прирік йому, що не буде відмовлено шляхетства тим що будуть того гідні.

“З тим виправив його в дорогу і бажаю йому щастя. Обіцяв він мені, що на Великдень приїде до мене послом від Виговського до в. к. м. — аби уже з в. к. м. самим обговорити і закінчити — як я то вже писав”. (В закінченню листа прохання грошей на видатки — 15 тисяч).

Таким чином Тетеря — при всіх авансах, виразно застерігався проти посунення польського війська — не то що на Україну, але навіть в сферу козацьких залог.

Рішучий протест против таких планів висловив і Виговсыкий, вислухавши звідомлення Томковича і Тетері в місяці травні, перед походом за Дніпро. Висилаючи Феодосія знову, він остерігає Бєньовського від фальшивих висновків зроблених попередніми реляціями Феодосія, нібито козаччина в такім труднім становищу, що мусить шукати помочі Польщі і її війська. Попередні заяви тільки свідчили прихильність до Польщі, а не були наслідком крайності; нинішня ситуація незвичайно сприятлива для дальших переговорів (не більше!) і упустивши її прийшлося б довго чекати такої нової констеляції. Остерігає також від хибної тактики декотрих польських політиків: починати від замирення Польщі з Москвою (рахуючи, що козаки тоді самі собою прийдуть до Польщі) ¹⁴). Довідавшися про плани скупчення польського війська під Дубном, Виговський як найрішучіше протестує проти такої провокації ¹⁵). 20 травня, спід Полтави пише Бєньовському роздражненого листа з приводу “універсалів декого з шляхти”, котрим заповідають своє скоре панування на Україні, в зв'язку з наступом польського війська: бачить у тому вияв нещирості в відносинах до нього і представляє всю небезпеку такого обороту, коли скориставши з теперішньої української усобиці польське військо переступить граничну лінію і зіпсує всі нахили до згоди. “Не трудно, впавши з кількома тисячами наробити шкоди: побіда! але серця розжалені такою зачіпкою ніколи потім уже не привернулися б? Краще думати про будуче погодження, без усяких зачіпок, аніж потім починати переговори наново. Тому дуже просимо в. м., аби згідно з даним словом стримував війська свої від нападу. Бо я над тим думаю якби всю Річпосполиту задоволити своїм старанням, привівши наші краї до слушної комбінації. Тільки чого треба триматись, що контрактувати нам треба язиком, посольствами, а не шаблею і військом” ¹⁶).

Політика Виговського чи гетьманського уряду в цім часі таким чином ясна: не дати полякам використати української усобиці для походу на Україну і утримати в цілості західню лінію, все це ціною обіцянок тієї повної “комбінації”, “компланації” і т. д. (вирази очевидно умисно неясні!) і деяких дрібних уступок — теж по можності більше “язиком”, чим на ділі. Тетеря під час свого першого побуту в Межиричі (в березні) надавав різних обіцянок щодо виводу залог з західної границі ¹⁷), під час другого (в травні) умовив з Бєньовським і підписав якусь “капітуляцію згоди” ¹⁸). З Томковичом в травні Виговський вислав королеві начерк польсько-української унії — котрому потім довелося лягти основою гадяцького трактату. З Польщі Томкович мав їхати до шведського короля — намовляти його на замирення з Польщею ¹⁹).

Цими перспективами й обіцянками справді вдалось утримати Польщу від наступу і зламання української границі під час війни з Пушкарем — хоч як була спокуслива ситуація, і воєнна партія поривалася скористуватися нею.

Бєньовський твердо обстоював перемир'я, вповні покладався на запевнення Виговського і Тетері і користаючи з даної йому повновласті “як директор згоди” енергійно перетинав агресивні плани войовників. Особливо гетьманові литовському Сопізі кортіло вибити козаків з захопленої ними території. 26 травня він писав Бєньовському, користаючи з антракту, що наступив у зносинах Бєньовського з Виговським: “З огляду, що Тетеря не приїхав на свята ²⁰) так як обіцяв, і не дав знати, що його затримало, слушно можемо побоюватися, що така мовчанка може походити з ради, що мала відбутись у них 7-го нинішнього місяця. Або гетьман помилився в своїх надіях — звернувши на себе увагу ²¹) і маючи занадто мало сили (щоб вести політику об'єднання з Польщею) — або сам нас дурить, як то діється з нами звичайно, через нещасливу нашу довірливість ²²). Ітак п. воєвода краківський (Потоцький) почав посувати військо, а в. м. уважаєш, що не треба дуже наступати в надії кращих наслідків від того нашого вичікування? Не знаю, як то прийдеться затримати військо коронне і литовське в такім короткім часі на однім місці. Треба б нагородити упущений час, в котрий ми самі потомились і військо виголодили в тісноті минулого кватирування” — і т. д. ²³).

Ю. Любомирський, поки що ще маршалок, але в кількох місяцях потім наділений польною булавою, як фактичний начальник війська попри цілком уже ветхім Потоцькім, — доводив необхідність за всяку ціну і якнайскорше замиритися з шведами і всі сили кинути на оружну реституцію України в інтересах мовляв самого Виговського і його партії. “Я тієї гадки — писав він Бєньовському 16 травня, в відповідь на його міркування про необхідність пильного заховування умов перемир'я — що з шведами доконче потреба вчинити згоду — і всі сили — тепер в більшій частині відірвані в той бік (на шведський фронт), кинути цілком на цю сторону. Кожний мусить признати, що в. м. багато діла зробив, багато своєю розвагою осягнув, перетягнувши до Річипосполитої Виговського і Тетерю — найперші голови козацькі. І безсумнівно, що коли б ті початки підтримано більш реальними засобами, а не будовано плани на фантастичних ідеях (imaginariis ideis) — могли б ми надіятись на згоду і щасливе заспокоєння вітчини з цієї сторони. Але двір надуживає щасливих початків в. м. — покладається на них так, начебто був забезпечений справжнім договором і не тільки не готовить ніяких сил для цієї сторони, але й тих невеликих, що тут — уриває і шле до Прусії: всю силу обертає на здобування окремих фортець, а тут провінції, народи гинуть! Литва і Руські краї сходять на пусте слово серед цих небезпечних перспектив ²⁴). А коли б замиривши Прусію ми обернули б усі війська сюди, — і страхом примусили б приступити до Річипосполитої цю чернь що тепер уперто тримається Півночі (Москви) і не хоче повертати до нас, ми тим способом багато помогли б самому Виговському! І хоч він пише, що відкликання війська зробить добрий вплив на ці уперті маси ²⁵), — але коли ми так відслонимо і обеззброїмо ці краї, — я дуже сумніваюсь, щоб сам Виговський був такий необережний, так легкодушно рискував би своїм щастям і безпечністю — схотів би опертись на такій слабій стіні, бачачи нас безсилих і на всі боки розірваних. Самі переговори показують, що він робить цей акцес до нас аби забезпечити себе: бо супроти Москви і козаків він з Тетерею бояться за свої голови — будучи не тільки позбавлені влади, але й всіми ненавиджені й поставлені в небезпечній позиції. Тому він радить нам миритись з шведами, миритись з Москвою. Бажає, щоб ми підтримували союз з татарами — хоч і нещирий. Бажає аби ми мали своїми приятелями обох господарів. Пощо ж бажає нам такого скріплення? Очевидно тому, що небагато вірить своїй і нашій силі. Тому робить усе аби Корона була безпечна — щоб він з Тетерею мали де сховатися в такім забезпеченім прибіжищу!”.

Бєньовський з цілої сили відбивав ці аргументи, доводячи, що на Виговського і Тетерю вповні можна покластися, і треба йти за їх порадами. В середині червня він з тріумфом переслав королеві — як доказ справедливості свого діагнозу — лист Виговського писаний ним спід Полтави (“з Пів-озера”) 20 (30) травня. Виговський писав:

“Вже дійсно наспів час взятися за руки, коли бог дає тому оказію, прихиляючи серця старшини до свого природженого пана — до чого і я прикладаю старання, щоб здійснити те, що ми (з тобою) здавна бажали в наших склонних до того гадках. На те я умисно доручив цю справу Тетері, наділивши його всякими правами і повновластями для переговорів. Треба тільки, аби ти вистарався від короля і королеви асекурації і від пп. сенаторів упевнення мені й домові моєму, аби я безпечно міг спиратися на панську ласку. Побачиш, що північні присмаки ²⁶) вже не будуть мати наді мною ніякої сили — хоч би й схотіли вони (москалі) давати обіцянки більші від попередніх і солодити несчислимими дарунками. А коли б я в тім (вас) здурив — заклинаю себе, щоб земля мене пожерла і всякі прокляття нехай би на мене впали. Під умовою тільки, щоб і мені було сповнено те, що я з іншими буду жадати” ²⁷).

Всякі конкретніші справи відкладаються до усного викладу Тетері, і тільки в приписці: “Добре було допильнувати справи тепер, бо маючи братерство з тими ж що і ви, хотіли б ми щось добре зробити” — очевидний натяк на можливість спільної акції против Москви, разом з татарами — так як це інтерпретує Бєньовський (нижче). Лист виглядає так, ніби його віз сам Тетеря, але Бєньовський одержав його перед приїздом Тетері на Волинь: чи сам гетьман чи Тетеря послав його наперед, це неясно. Тиждень пізніше гетьман написав “з табору спід Полтави 27 мая” ще другого листа, потверджуючи повновласті Тетері, свої запевнення вірності, і додаючи пильні остереження щодо секретності переговорів, з огляду на тривожні відомості принесені з Литви — нібито цареві даються якісь обіцянки на шкоду козаків. Виговський видимо побоюється, щоб його зносини і заяви не були видані московській стороні, для того щоб настроїти царя щиріш і прихильніш до польської, і остерігає Бєньовського, щоб не давав зіпсути “такими малими задирками (некоректностями) так добре налаженої і мало що не докінченої (справи)” ²⁸).

Три листи в тижневих відступах вислані від гетьмана під час задніпрянського походу і більше менше своєчасно отримані у Бєньовського свідчать, як старанно були наладжені з обох сторін тодішні зносини, за помічю спеціальних посланців і кур'єрів, і в якім дійсно тіснім і напруженім контакті пробував з своїм польським приятелем гетьман в цім критичнім для нього моменті — росправі з революцією української черні. З свого боку Бєньовський все робив, щоб в такім самім напруженню і інтересі до всіх перипетій наростаючого порозуміння тримати короля, і його страшно дратувало віддалення королівської резіденції й неможливість розірватись — покинути волинську границю, щоб взяти особисту участь в переговорах короля з послами Виговського: Томковичом, потім Тетерею. Пробує його намовити переїхати до Львова, або хоч до Люблина, а свою неприсутність силкується яко мога нагородити темпераментом своїх листів.

Одержавши наведеного вище листа Виговського з 20 (30) травня він переслав його королеві з цікавим коментарем — стараючись надати як найбільшу вагу свідченням гетьмана:

“Лист, що його посилаю, варт слушної уваги в кожнім своїм пункті. Спеціально от що — вже багато старшини він відірвав на сторону в. к. м. і тільки домагається приспішення “подачі рук”. Подруге — з повновластю вислав Тетерю — того Тетерю, цілком вірного в. к. м., що вже зо мною обговорив в Межиричу і підписав “капітуляцію згоди”. Потретє, в словах: “треба тільки”... дає зрозуміти, чого хоче — а саме щоб він і дім його були певні ласки в. к. м.; варто відзначити, що про козаків він не згадує, і тим відкидаються єретичі видумки Немирича, що зродилися в його голові без відома Виговського. Почетверте — це що царської приязні він вирікається з такими сильними прокльонами. Поп'яте — що умовно ставить: “щоб і мені сповнено те що я з іншими буду жадати”. Чого він хоче, ми знаємо. Не пише: “з усіма”, тільки “з іншими”, себто, з тією старшиною, котру він, згідно з обіцянкою своєю, перетягнув на сторону в. к. м. від Півночі. Нарешті цілком ясно запевняє, що готов з нами на Москву, і запевняє в приязні татар”.

З огляду на вагу цих заяв Бєньовський рекомендує королеві тримати зміст його в секреті, так само і про місію Тетері, з котрим Бєньовський ладиться побачитися в секреті, щоб не пішли якісь поголоски, навіть не всім сенаторам це об'являти. А тим часом послати ті запевнення від короля і від королеви, котрих собі бажає Виговський. Бєньовський нагадує, що вже раз за його порадою король послав з ним власноручну “картку” Виговському, котра, на його погляд послужила основою для щасливого розвою всієї цієї справи, і цим разом виписує королеві взірець такого листу просячи не відступати від цього проекту, коли б навіть королеві відраджували такого листа: “Пане гетьмане запорозький! Не можемо виписати, з якою приємністю приймаю я заяви твоєї прихильності і вірності.. Не май сумнівів в ласці нашій — не тільки супроти тебе, але і всіх кому ти добра бажаєш, — бо ти її заслужив важними твоїми заслугами. Все що ти постановляєш з паном волинським, будь певен, що ми і Рчп. то признаємо” і т. д. ²⁹).

Цей лист не має дати, але другий - очевидно з тих же днів, мабуть дещо пізніший — значений днем 22 червня, так само лист до підканцлера ³⁰). Бєньовський повторяє прохання — держати в секреті ці переговори, аж до повного їх завершення, не гаяти часу, слухаючи прихильників московського замирення. Тимчасом вислав до Виговського від себе посланця, Стжалковського, з листом своїм і гетьмана Потоцького, і що-три дні посилатиме до нього кур'єрів, запевняючи його в ласці короля, в короля просить прислати для дальшої пересилки: лист Виговському від короля, лист від сенату, і зо 20 листів до старшини, без адрес — їх очевидно хотів вписати Бєньовський з своїм товаришом Євлашевським, і роздати відповідно обставинам, кому буде треба. Казимир Євлашевський каштелян смоленський, визначений на переговори з Виговським, уже прибув до Бєньовського, щоб їхати разом до Виговського, але з огляду на заповіджений приїзд Тетері зіставсь у Бєньовського; свій лист до короля він додав до листів Бєньовського, підтримуючи його тактику. Бєньовський з Тетерею обіцяв приїхати до короля на сойм до Варшави — коли королеві не можна перенести його до Львова або хочби до Люблина, що було б на його думку корисним - “бо від тих країв залежить тепер весь успіх”.

Король не міг сповнити цього побажання, але загалом він настроєний неменше оптимістично — йшов за вказівками Бєньовського, вірячи в можливість полагодження українського питання, і був готов на далекосяглі уступки козаччині. На початку сойму відкритого в Варшаві дня 10 липня, австрійські посли — граф Коловрат і барон Л'Ізоля — мали з ним розмову на цю тему: викладали йому, як важно, щоб цей сойм залагодив нарешті козацьку справу, “аби вже на цім соймі угодою кріпкою і тривкою повернено тілові Річипосполитої цей дорогоцінний член, котрого відділення було джерелом всіх нещасть, які впали на Польщу”. Король на це заявив, що й він жадібно прагне цього і пильно використає нинішню нагоду, коли Виговський переміг московську партію (відомість про погром і смерть Пушкаря вже прийшла); він уважає його вимоги взагалі можливими — крім скасовання унії. Загалом же нові відносини Польщі до України представлялися австрійським послам — на підставі цих дискусій в таких формах:

“Формою в котрій козаки наново з'єднаються з Короною Польською, не буде підданство, як раніш, але рід унії, на взір в. к. Литовського: на взір його козаки будуть користуватися певними привілегіями в республіці, будуть призначати своїх достойників, посилатимуть послів на сойм і творитимуть своє окреме тіло в тілі республіки, приблизно на тих же умовах як литвини ³¹). Бо це далеко краще може забезпечити тривку згоду, ніж наново підбивати їх під ярмо польської шляхти” ³²).

Досить несподіваний був такий лібералізм в порівнянню з завзяттям на козацтво в рр. 1653-4, але не треба забувати, що потім, під час шведського наступу Ян Казимир знову рахував на козаків як на свою вірну гвардію, і тепер так само як за часів Володислава різні роялісти, що носилися з гадками реформи польської конституції: зміцнення королівських прерогатив і обмеження шляхетської самоволі, покладали надію на козацьке військо й його симпатії до абсолютної монархії ³³). Ще більше ніж король покладала надії на козацьку підтримку королева Марія Людовика, що крім підтримки цим монархічним планам сподівалася за помічю козаків визволитися з ненависної їй залежності від австрійського двору, взяти назад дані йому обіцянки в справі наступства на польськім престолі, передати польську корону французькій династії і под. Король і королева очевидно з повною готовістю виконали бажання Бєньовського — вислали на його руки листи до Виговського повні всяких ласкавих обіцянок (не маємо їх — але єсть відповідь — з дня 29 липня), і своїми впливами підтримували угодові течії на дворі і в сенаті.

Між польськими магнатами теж були люди які бажали тривкого замирення з козаччиною і годилися на уступки. Завдяки багатому листуванню що лишилось від познанського воєводи Лещинського з цих років маємо нагоду пізнати одного з таких приятелів тривкого порозуміння і згоди з військом козацьким. Цей освічений магнат, “республіканин на римський взірець”, апологет шляхетської вільності, як його характеризує Кубаля, вважав вартими поважання козацькі почуття гідності і свободолюбності, признавав справедливим трактувати козаків на рівні з шляхтою, задоволити їх домагання автономії, і под. “Фундамент нашого щастя — згода з козаками”, пише він до Ю. Любомирського в березні 1658 р., під час варшавського з'їзду, що між іншим виробив також інструкцію для трактату з ними. “Основою того кладу забезпечення козаків від помсти нашої сторони (під цю хвилю) і свободи в будучині, котрої вони й варті, бо лицарський чоловік ані може ані повинен зносити неволі (servilia)! Чому ж би й козаків не вийняти з юрисдикції панів, тих маєтків де вони проживають, оселі реєстровців чому не мали б мати забезпечених вільностей? Хіба мало у нас убогої шляхти, що сидить на війтівствах шляхетських і духовних, або млинарів — котрим не вільно чинити ніякого насильства з титулу шляхетських прав, і хоч вони наші бенефіціарії, але трактувати їх як несвобідних (serviliter) право не дозволяє. Маємо такий приклад у нас, в Великопольщі, що біскуп познанський свого війта-шляхтича, але такого, що з предків своїх сидів на війтівстві, велів різками вибити: така кара невільнича могла бути обжалувана, і програвши справу на трибуналі біскуп мусив погодитись і заплатити 5 тис. зл. Чому подібних імунітетів не мали б і козаки ті, що мешкають в шляхетських маєтностях, так щоб належати до гродського суду а не до (юрисдикції) свого пана? Аджеж татари на Литві не підлягають обмеженням несвобідного стану, тому тільки що несуть воєнну службу. А ми самі? тільки через рицарські діла предків наших! заслуги нас визначають, а не рід: він од Адама — один рід для всіх. Тому вважаю це можливою формою; поскільки вони не добиваються шляхетства і не цінять його нехай тоді зістаються свобідні під титулом козацьким, а якби хто з них добивався шляхетства - не відмовляти. Тільки свята трійця не мала початку, а наші шляхетства мусили мати, у мене славніший той, котрим починається шляхетство ніж там де воно вироджується через нездатність — так що й свого шляхетства боронити не хоче або не годен. Яка ж сила нашої братії показала себе такими дефективними (deficientes) в теперішніх завірюхах! нехай говорять що хочуть, а тільки нам, витривалішим завдячують вони це що зісталися шляхтою! Майно, а не свободу любили ті, що (шведському) королеві і королівству піддавались, і ця їх невитривалість варта була того щоб зносити тиранство, коли піддавалися без застережень (шведському) королівству — бо що швед то тиран. А козаки варті нашого пошановання за свою витривалість в допильнованні своєї свободи. Варті того, щоб ми прийняли їх до своєї верстви. В обороні свободи вони будуть не менше завзяті, поскільки завважать, що з нами їx свобода безпечніша ніж під іншими протекторами. Бо нам з козаками добре бувало і може бути добре, а у інших протекторів їх свобода завсіди викликає підозріння і вони все більше на те мусять вважати щоб їх (козаків) нищити, а не консервувати...” ³⁴).

В іншім листі, писанім в лютім, Лещинський пише йому ж: “Навіть якби козаки домагались окремої провінції, я не дуже б противився — аби тільки вони від нас залежали. Не тільки тому, що ми не маємо сили козаків побороти, але й тому також: коли б тільки та провінція стояла в якімсь зв'язку з нами, то відірватись вона б не могла, з самої природи своєї, і мусила б знову з нами зростися. Хімери і байки це, що козаки думають, що вони можуть бути Голландією або Швейцарією ³⁵): кожний з тих народів має інші сприятливі прикмети місцеві і засоби оборони, а козаки живуть в такій країні, що самі собою, без сторонньої опіки обстати не можуть, а кому б не піддалися під протекцію, кожному будуть підозріливі: і турок не потерпить, щоб таке множество ходило на море, ані москвитин не хотів (такого множества) даючи їм ті закони, що вони (тепер) відкинули. А полишені самі на себе вони впадуть — і з нами з'єднаються, тільки треба вміти походити, а тут (у Польщі) привести до спокою. Самим спокоєм козаки будуть переможені — тільки треба домашні справи упорядкувати. Насамперед покасувати кадуки ³⁶), бо їх багато роздано против самих основ свободи, і дуже часто без усякої правної підстави дозволено відібрати маєтки. Щодо релігії, то перед усім треба пильнувати консервовання нашої релігії, а вже в другій черзі — повертати інших, і то наукою, моральністю, взірцем, а не нищенням людей: поки тримались першого ішло то нам краще, а як почали навертати силоміць, то й наша віра пропала: стараючись забезпечити свою, знищили нашу” ³⁷).

На відкриття сойму посилає він на бажання королеви просторий меморіал королеві висловлюючи такі ж гадки ³⁸): “Сам бог показує нам дорогу, коли козаки самі, нічим не примушені хочуть вернутись до нас, — бо бачать, що ні їх свобода без нас не може устоятися, ні наша без них: коли сполучимось, то не блиск, але сила вітчини нашої повернеться скоро. Тому треба трактувати з ними з найбільшою пильністю і щиро! Бо в тім, що досі з ними не прийшло до згоди, не козаки, а ми винні — тому що трактували їх згорда, не як людей — не то що не рівних нам, але не рахуючи їх людьми! Але бог показав, що це такі ж люди як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани, більше ніж усі ті, що піддавалися чужому королівству, по невільничому без всяких застережень для своєї свободи — а ті (козаки) так завзято стояли за свої вільності, що годилися скорше погинути ніж жити без свободи. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за свободу, а ми за своє безсиле панування! (с. 52).

“Для скоршого замирення вважаю дуже розумною раду п. маршалка (Любомирського): вести переговори не через багатьох а через одного — такого як пан волинський, що показав свій досвід і зручність і знайшов спосіб трактувати з ними щиро й інтимно. Треба тільки їм показати, що ні ми (без них) ні вони без нас не можемо бути цілі.

“Жадання їх, так як виложив їх п. Теодозій (Томкович) на конвокації, не такі трудні як здаються. Викликає незадоволення (scandala, соблазнь) пункт де вони хочуть бути окремим народом (gens seorsiva), і мати своїх достойників ³⁹). Я не вважаю за потрібне ділитися на нації і відкривати дорогу партійній боротьбі — завсіди небезпечній для Річипосполитої. Але я й не думаю, що то буде розділ: можна згодитись з такою умовою, щоб це була унія така як Литовська: аби один нарід не мав прерогативи перед другим, тільки той самий порядок (ordinem receptum) — бо порядком консервуються держави, а при перевазі одних на других скоро повстають замішання.

Другим дуже потрібним застереженням уважаю — не віддавати під контролю сторонніх монархів, хочби й найправедніших.

Нехай буде гарантія та сама як здавна бувала: обопільна любов і приязнь, справедливість, свобода — не загрозлива свободі інших ⁴⁰). Бо заграничні (держави) нас не можуть підтримувати — хіба викликати замішання, і не може наша свобода іншим способом устоятися, як тільки тим, що не ми будемо козаків боронити, а нас козаки, або вживу іншої термінології, народного ймення: Україна або Русь ⁴¹). Бо козаки не можуть бути безпечні, коли не будуть сполучені з нами в свободі. Бо свобода ненависна владущим ⁴²), і цей войовничий нарід різними видумками буде скоро знищений (під московською, владою), а сполучені з нами, без порушення їх інтересів ⁴³) — вони будуть незломною нашою силою. І досвід їх уже навчив (у тім) — як їм почали відбирати раз надані права” (с. 53).

Автор вважає потрібним замирення з усіми трьома ворожими сторонами: з козаками, з Москвою, з Швецією; рахується з аргументацією прихильників замирення з Москвою в першу чергу, але обстоює першенство замирення з козаками, і старається довести, що обережно трактуючи справу можна здійснити це потрійне замирення в такій послідовності: згода з козаками, потім з царем, на останку — з шведами, супроти котрих тоді можна буде поставитися найбільш рішучо і твердо.

“Укладати згоду з козаками як найкращими (найчеснішими) способами: щиро, чесно, в повнім довір'ю, гарантуючи безпечність, всяку вигоду, й запобігати найтяжчими карами всяким порушення того. Але вважати, щоб трактуючи з козаками не скандалізувати Москви, не відіпхнути від згоди і не прийти до нової війни з ними. Козакам же треба показати, що інтерес шведів не інший, як той щоб поділити, чи розшарпати наше королівство на провінції, а це і нам і козакам погибельне.. Тому погодімся між собою, не з іншою метою, як для того, щоб погодитися з Москвою: погодившися між собою, дістанемо умови (згоди) більш почесні і певні, а подруге — бажання козацькі в тім, щоб погодившися з Москвою спільними силами приступити до якогось благородного, сміливого діла — без котрого ми не вирятуємось ⁴⁴) (с. 54).

“Пояснити козакам, що хочби ми не погодилися з шведами (зараз), вони не можуть бути для нас небезпечні. Нехай не скандалізуються (теперішнім станом) — хоч вони ще в Прусії, але то довго не потриває. Послати панові волинському листи електорів до шведського короля, або інструкцію, котрою вони намовляють його до замирення з нами і грозять (на противний випадок). Добре пояснити панові волинському, що курфірст (бранденбурзький) має запевнену поміч від цілої імперії (против Швеції) — доказав мені він то листом й приватними деклараціями колегії електорів і інших князів. При тім мати на увазі, що сама Швеція не бажає війни — як показує вчорашня відомість з Гамбурга, цілком певна, що шведський сойм не згоджується на ніякі податки. Все це пишу на те, аби продовження шведської війни не скандалізувало козаків: шведський король нам нічого не пошкодить. А крім того ми пильно заходитимемося коло згоди з ним — але то штукар, цього тижня з ним не покінчимо, але мусить прийти (до згоди) — сила наша і союзників, котрих маємо против нього, приведуть до того, а щоб це було ясно панові волинському, виписую сили наші і союзників” (рахунки пропускаю, с. 55). “Виписую це, аби п. волинському було ясно, що ми можемо противстати шведові в Прусії і заатакувати його в Імперії — про що йдуть тепер наради, щодо способу і часу, а тим часом всякими способами будемо піклуватися про згоду. Фальшивим чуткам, що швед розсіває, нехай вони (козаки) не вірять. Ми настільки маємо сили, що і на Україну зможемо послати військо, коли буде потреба помогти козакам, досить його маємо — тільки що піхоти мало у пп. гетьманів.

“Потім як погодимося з козаками — що для мене вже безсумнівне, одночасно треба трактувати з Москвою — аби вона не скандалізувалася, що з козаками згода, і на злість не війшла в союз з шведами: поінформувати пп. комісарів, аби могли витолкувати Москві, що ця згода не перебиває згоди з нею, бо не вернувши собі козаків ми ніколи не прийшли б до згоди з нею... Додати, що ми не вирікаємось по давньому трактувати з нею і про наслідство царя і справді трактувати з нею — тільки щоб не видумувала якихось нових неподібних кондицій, а йшла ясно, — щоб будучі королі забезпечили недотикальність нашої релігії, забезпечили свободу України і нашу — доложивши і те, для забезпечення свободи і усунення якихнебудь побоювань, аби (цар) вивів залоги і з України і з Литви (с. 56).

“А, щоб козаки не скандалізувались планом сукцесії і не боялись помсти за те що відступили від Москви, то вияснити козакам, що план цей нічим не загрожує нам і їм. Насамперед - будучи разом (“в унії”), ми завсіди зможемо відборонитися від спільних кривд — аби тільки добре об'єднались. Подруге — план цей безпечно загамує війну і продовжить перемир'я. Потретє — стурбує шведа, так що він хочби й не хотів, мусить з нами замиритись” (с. 57).

“Додати козакам і те, відповідно їх бажанням ⁴⁵) — як то мені казав і пан Теодозій, і пан Ахілес, що їздив послом до козаків, “що сам розум наказує позбутись своєвільного елементу ⁴⁶) як нашого так і козацького, бо вони не зносили б війни і скоро посварились би ⁴⁷). Щоб оминути цю небезпеку, ми волею чи неволею мусимо пуститись на благородне і сміливе діло; бо не вернеться до нас обопільне довір'я, доки з обох сторін не обмиємо забруканих рук наших в крові неприятеля христіанства. Нехай фантазує, хто як хоче, спокою мати не будемо інакше, як позбувшися цього елементу: будемо мати або внутрішню війну або зовнішню. Треба про це завчасу думати, але публично не діскутувати, а Москву до того приводити: вона сама до того має охоту, цар московський жадний слави, а яка може бути більша слава, як не та щоб організувавши славну війну приступити до такого благородного і сміливого діла; про способи улекшення цієї війни відкладаю до Варшави.

“Вертаюся знову до згоди, котрої загально бажаю христіанству: треба трактувати і з шведом, бо він не може довго вести війни, особливо як нам удасться замиритися з Москвою і з козаками — хоч би і з деякою невигодою для нас. Тільки не відкладаймо, не дорожімся ⁴⁸) з козаками і Москвою: аби тільки дійти до згоди — тоді швед побачить себе в явній небезпеці і буде змушений до замирення.

“Таким чином всі три трактати — коли їх таким способом вести, не суперечать один другому — треба тільки зручно і своєчасно вести кожну річ. Але фундамент — заспокоєння козаків, бо за тим прийде або швед або Москва. Тільки зручно трактувати, і тоді третій, хто б не був, мусив би скакати по нашій волі — тільки не треба приводити його до крайності або до нарушення його слави занадто суворими умовами” (58).

Одиноку заковику Лещинський бачить в козацькім постулаті скасовання унії — він так само як і король. Признає противним своєму католицькому сумлінню її касувати, але радить не заглублятися в це релігійне питання, полишаючи його богословам, і ширше збирається про це говорити в Варшаві. Вважає, що богословський вихід тут може знайдеться без великого труду, “бо грецький обряд, хоч і відмінний від римського, самої релігії не заперечує”. Нагадує, що розв'язка була вже знайдена перед війною, “і коли б зістався в живих покійний канцлер, що почав був цю справу, вона б таки прийшла до скутку” (54).

Така була позиція прихильників згоди по польськім боці. На жаль, найменше маємо мотивації саме з української сторони. Головним промотором угоди в цій стадії виступає з української сторони Тетеря, але саме те як він виступає, позбавляє його ролю всякого ідеологічного значення. Поки була надія, що на Україні заснується сильна і тривка старшинсько-шляхетська держава під протекторатом Москви, Тетеря запопадливо заходився будувати собі політично-впливову і матеріально-забезпечену позицію під цими ауспіціями. В переговорах з московським урядом в 1654 і ще більше в 1657 він виявляв велику вирозумілість і податність на бажання і вимоги московських політиків, зробив якнайкраще вражіння на них — так що вони ставили його в приклад старшині і бажали його бачити на виленськім з'їзді українським представником, в тій надії, що він буде твердо підтримувати московські домагання і зуміє дійсно їх підтримати, не так як ті, мовляв, піяки і недоріки, що були прислані від гетьмана на виленський з'їзд 1656 року. З весни 1658 року він виступає головним діячем угоди з Польщею, але представляє тут не принципіальну, а крайне-опортуністичну сторону, забігаючи наперед з своїми послугами, переліцитовуючи в уступках Виговського, промощуючи стежку даному моментові, не дбаючи про дальші наслідки. Таким показав себе в весняних переговорах, щедро надававши обіцянок щодо виводу козацьких залог і скасування козацьких займанщин на західній границі — чого гетьманський уряд і сам Виговський ані хотіли ані погоджувались з тим. Тепер в хвилі коли король і магнати як Лещинський признають необхідність серйозних політичних уступок козаччині, засуджують дотеперішню політику Польщі, супроти неї, надають козаччині рішаюче значення в справі реституції Річипосполитої, — Тетеря, прибувши до Бєньовського як повновласний представник козаччини, як речник її домагань, списує з ним в початках липня, майже в тих самих днях коли Лещинський писав в Берліні свою записку, свій проект угоди з Річипосполитою, рівночасно з повною резігнацією з тих “єретичних вигадок”, котрим готові були йти на зустріч король і його інтимні дорадники. Документ цей недавно відшуканий В. І. Герасимчуком, варт того щоб його навести в цілості — настільки яскраве світло кидає він на цих козацьких “реальних політиків” (покорочую тільки неінтересну фразеологію):

“Пункти на супліку війська Запорозького, уложені вельм. каштеляном волинським і делегатом гетьмана запорозького Павлом Тетерею і подані на увагу й. кор. мил. і всієї Рчп., — без нарушення прав комісії” (що має їх остаточно ухвалити).

“З огляду що гетьман з військом Зап., з любові до свого пана і вітчини, зрікаючись усяких сторонніх протекторів ⁴⁹), добровільно повертає до свого власного пана, — король й. м. з усією Рчп. покривають вічною амнистією, що біг допустив по обох сторонах. Гарантують, що ні його маєстат, ні сенат, ні вся Рчп., ні хтонебудь з приватних осіб не буде мститися ні козацтву ні окремим особам і дарувавши обопільно всі воєнні прикрості, ні явної ні потаємної помсти або інтриги замишляти не буде.

“Касуються всі кадуки (конфіскати) проголошені на козаків і на шляхту, що приставала до війська Зап. від початку війни. І так як сама амнистія й ім'я її повинні бути св'яті, і всі ті особи привертаються до попередньої честі і майна, до такої одності, згоди, любові, права і пана, як перед тим були, — то (застерігається кара за нарушення договору на всякого, хто приватно чи публично закидав би кому-небудь зраду, порушуючи святу одність.

“Тому також касуються і всі процеси про видачу підданих обвинувачених у своєволі, особливо в воєводствах Київськім, Волинськім, Браславськім і Чернігівськім.

“Релігія грацька старинна, та що не в унії, має зіставатися при давніх правах і привілегіях; свобідно має вживатися на соймах і в трибуналах, і для кращого пильнування (її прав) митрополит київський і владики луцький і львівський мають засідати в сенаті. Також у люблинськім трибуналі мають засідати депутати вибрані від тих же епископій, а в трибуналі в. кн. Литовського — від литовських епископій, по одному від кожної.

“Світські люди не-уніати, особливо міщани львівські, перемиські, люблинські, виленські мають бути зрівняні з міщанами римського обряду в усіх прерогативах, в торгівлі, в участі в магістраті.

“Церкви забрані уніатами мають бути повернені не-уніатам з усіма маєтностями по всіх воєводствах Корони і в. кн. Литовського; так само епископії, архимандрії, ігуменства, і на відібрання і передачу їх мають бути визначені комісари від сойму.

“Військо Запорізьке як потрібне Річипосполитій, свідчать походи відправлені з безсмертною славою, — тому хотячи мати його в найкращім порядку, і в такій великості, котрої вимагає потреба Річипосполитої, треба йому потвердити всякі вільності, надані привилеями найясн. королів польських, і зіставити при давніх вільностях і звичаях.

“Консістенції (пробутки) полишаються їм згідно з давніми звичаями по містах, містечках, хуторах і селах.

“Суди мають відправляти вільно, під юрисдикцією гетьмана запорізького; також і всілякі напитки(!),

“Дігнітарства і сенаторства в воєводствах Київськім, Браславськім і Чернігівськім мають роздаватися шляхті грецької релігії — неуніатам, — не нарушуючи теперішніх (держателів цих урядів).

“Ці пункти мають бути включені до конституцій і вважатися за непорушний закон. Крім того мають бути скріплені присягою архиепископа гнезненського і біскупа виленського і чотирьох гетьманів обох народів, а з другої сторони (козацької) — присягою гетьмана, обозного, осавулів і судіїв генеральних і всіх полковників.

“Від цього часу гетьман з військом Зап. теперішній і наступний, вирікшися всяких сторонніх протекторів мають вічними часами зіставатися в вірності, послуху і підданстві й. к. м. і всієї Річипосполитої.

“Всім покривдженим з обох сторін відкривається вільний і безперечний поворот і переїзд до власностей своїх. Гетьман зап. має збороняти своєвільства і їх гамувати. Але щоб і шляхта не давала оказій до розірвання (згоди), від сойму будуть визначені депутати від Корони і в. кн. Литовського, і вони судитимуть шляхтичів в кримінальних справах без апеляції — форма тих судів має бути описана і включена до конституцій на вічні часи.

“Школи в Києві мають бути відкриті на завсіди, з тими ж привілегіями і імунітетами як краківська академія, і крім неї інших шкіл у Києві не має бути, спеціально отців єзуітів.

“Также в в. кн. Литовському дається одна академія, і місце їй має бути визначене — тільки не в Вильні, і в тім місці отці єзуіти не мають діставати ніяких нових фундацій.

“Гетьмана запорізького подаватиме (затверджуватиме) король; на булаву йому призначається Чигиринське староство.

“А все це має розумітись не за остаточне рішення, а за “намову” (проект) — до затвердження вашої корол. м. і всієї Річп., без нарушення прав комісії.

“В Гощі 5 липня 1658. Павло Тетеря”.

На жаль ми не маємо коментарів Бєньовського, пересланих ним королеві разом з цими пунктами: там мусив він дещо сказати про те, як він добився їх від Тетері і в якім аспекті. Бо ми неповинні забувати того, що він написав про весняні розмови з ним: з сумнівами висловлюючись про щирість Виговського він обіцяв на випадок непевності Виговського на власну руку повести політику абсолютної відданості Річипосполитій та її королеві. В цім аспекті мусимо розглядати і ці липневі пункти: вони представляли собою домагання Виговського на чисто кастріровані спільними зусиллями Бєньовського і Тетері. Порівнюючи ці пункти з пізнішим гадяцьким актом бачимо багато подібного, місцями — буквально тотожнього ⁵⁰), очевидно - Тетеря привіз той начерк умови, що потім ліг основою галицької унії, — але спільною рукою з Бєньовським вони вичистили його з усяких “єретичних видумок” Немирича — не утримавшись навіть на рівні зборівських пактів, спустившися до білоцерківських. Не тільки вичеркнено всяку “удільність” України, “в. кн. Руське”, але й вимежовання козацької території: “пункти” повертали назад навіть від зборівських пактів!

Це те, що брався взяти на себе Тетеря і шукати для того суголосні, згідливі елементи серед старшини і козаків. Акт ліцітації Тетері супроти Виговського — хто дешевше візьме. Здається, що так і взяли її в двірських кругах: не вхопилися за таку дешеву пропозицію, і не відступили від попередньої постанови — йти на великі політичні уступки, аби лише вернути собі Україну. Можна про це судити з того, що повновласті комісарам в цім напрямі взагалі не обмежено!

Що говорилося на соймі і під час сойму з приводу козацьких домагань і зокрема цих Тетериних пунктів, — взагалі знаємо дуже мало. Кубаля йдучи за Костомаровим розповідає про Носача, що приїздив послом від Виговського, про його запальну, різку промову, домагання скасовання унії, що викликало протест нунція і біскупів ⁵¹). Але Костомаров покликується при тім на Рудавського, а у Рудавського в оповіданню про сойм нема згадки про це — цілком зрозуміло — тому що Носач приїздив на сойм наступного року, а на соймі 1658 р. козацьких послів не було.

Деякі відгомони пунктів Тетері і його балачок з Бєньовським можна б добачати з реляції австрійських послів з сойму 8 вересня ⁵²).

Вони розповідають про політику Виговського взагалі: по смерті Хмельницького більша частина козаків пішла за Виговським, що не зносив московського панування, відновив союз з татарами, щоб позбутись його, і сам бувши з роду поляком, пильно заходився коло відновлення зв'язку (reunionem) козаків з Польщею. Але для того мусив зломити московську партію Пушкаря, і дійсно знищив його і привів до загибелі. Після цієї побіди відновив свої пропозиції Польщі, стараючись як скорше провести цю справу — але радив вести її делікатно — “тому що він не має абсолютної влади над цим варварським народом і вважає неможливим одним махом з повної свободи, здобутої такими зусиллями і небезпеками вернути його назад до старої неволі”. “Тому його замисел такий, що насамперед треба договоритися з поляками про певні умови, а коли вже буде осягнене порозуміння, тоді посунути польське військо на границі Русі, а він, Виговський з своїми однодумцями удаючи страх перед польським військом, прибільшуючи його сили і численність, буде радити козакам замиритися з Польщею, як найкращий вихід і запропонує ті умови, що вже тепер потай уложить з поляками: немає сумніву, що впливу його і його одномишленників вистачить на те аби потягнути за цією гадкою й решту — почасти страхом, почасти намовами”.

“Дуже багато польських сенаторів вважають потрібним для улекшення переговорів з козаками прилучити їх на взір в. кн. Литовського — як вільні від колишньої неволі свобідні штати республіки (liberos status Rei publicae). Але що він відступив від цього домагання і подає надію, що козаків можна буде привести до старого послушенства, з невеликими змінами, то досі не виявилося потреби удаватися до таких засобів”.

Текстуально ці слова нібито говорять про Виговського, але в дійсності вони належать очевидно до заяв зложених Тетерею Бєньовському і його пунктів. Як я відзначив, вони не вплинули на вкорочення тих повновластей, що були дані соймом комісарам уповноваженим на переговори з козаками. Бєньовський таки й не приїздив до Варшави, пильнуючи пограниччя, його товариш з комісії, каштелян смоленський Євлашевський приїздив по інструкції і виїхав на комісію не пізніш перших днів серпня ⁵³), а сойм протягся ще до кінця серпня н. с.

Уже після виїзду комісарів брат львівського владики Адам Желиборський привіз листи від Виговського писані у відповідь на листи короля і королевої: гетьман свідчив свої бажання привести до сполуки України з Польщею, як на свідка своєї щирості і прихильності посилався на львівського владику Желиборського; заявив свій намір почати війну з Москвою — щоб запевнити свободу Україні і улекшити її перехід до Польщі. “Бо москаль задумав обманством панувати над Україною — чого йому боже не дай, а як тепер за мого рейменту Україна вийде спід його влади, то вже тяжко йому буде потім її до того привести” ⁵⁴). Заразом прийшли відомості — не знати чи в формі писаної декларації гетьмана, чи в формі звідомлення того Желиборського, що гетьман таки настоює на старих політичних постулатах, котрих зрікався Тетеря — політичної автономії на взір в. кн. Литовського, права на окреме військо і побирання на це доходів з українських королівщин, тощо. Про це довідуємося з листу Яна Лещинського, 5 н. с. вересня ⁵⁵) — у котрого король питав гадки про всякі біжучі політичні справи і між ними про ці привезені від гетьмана відомості. “Признаюсь — писав він, — що мені не дуже подобається остання відомість, що прийшла зі Львова — мовляв Виговський домагається окремої держави (seorsivum statum), і другий пункт — вільний наєм війська в Польщі — чого Литва не має: скорше хочуть бути незалежними союзниками (independentes sociis), a не горожанами єдиної республіки (corporis unius reipublicae). Звідки такі плани, легко догадатися: хтось там хоче бути гетьманом того нового наємного війська” — натяк мабуть на Немирича ⁵⁶) — котрому радить показати особливу ласку і дати високу гідність в в. кн. Руськім — “коли вже він став русином, як заявляє” — себто залишив аріанство і прийняв руську віру. Радить також дати наказ Бєньовському, щоб ішов на зустріч козацьким бажанням, перемагаючи свої персональні антипатії, з огляду на пильну потребу скорого закінчення переговорів - “щоб атакувати неприятеля” (очевидно козацькими списами). Очевидно, чи з реляцій Ад. Желиборського, що був у нього з тими відомостями ⁵⁷), чи з інших помічень, Лещинський набрав того переконання, що Бєньовський не досить добре настроєний до Виговського — за котрим стояв Немирич, і занадто тягне за Тетерею, як дешевшим контрагентом. Розповідає свою розмову з Желиборським — як він виясняв йому небезпеку, що може мати для самого гетьмана це наємне військо — “безсумнівно з шведськими офіцерами”. Желеборський брався їхати назад до гетьмана і переказати йому, що буде сказано. З цього приводу виписано до Виговського купу листів, з запевненнями в усяких благодатях, і постаралися пустити в рух всякі спружини, які могли його настроїти сприятливо. Крім нового митрополита, Діонісія Балабана, що шукав королівської ласки, аби затримати надалі в своїх руках луцьке владицтво і різні бенефіції, вдалися до посередництва львівського владики, що також мав різні справи і дезідерати в королівській канцелярії. Заховалися листи до нього, написані від короля і королеви 6 і 7 вересня н. с. ⁵⁸). Король повідомляє його про успішний розвій переговорів з гетьманом запорізьким, про свій намір незадовго скликати сойм спеціально для затвердження цього договору, просить владику з свого боку не залишити нічого, щоб і своїм впливом “вести шл. гетьмана до того, аби докінчив зачате діло”, а за це обіцяє корисно полагодити справи владики (в той мент він клопотався про Перегинський маєток свого владицтва). Королева висловила йому компліменти за його заходи коло замирення з козаками і за ці декларації, котрі владика одержав від Виговського “через своє писання і свого посланця” і т. д. На жаль не маємо листів короля і королеви посланих з Желиборським, тільки доволі загальникові листи Лещинського до гетьмана і Немирича. Гетьмана запевняє, що всі його бажання будуть сповнені ⁵⁹), — як то він мабуть уже міг зміркувати з перших розмов з комісарами. Немирича “асекурував” в королівській ласці “тим певнішій, коли в. м. полишивши давніші блуди, вернувся до нас — бо між грецькою і римською вірою не добачано нічого крім дуже субтельних відмін — щиро гратулюю з того божого просвіщення, а за себе запевняю, що не пропущу ніякої нагоди, щоб усе зробити для фортуни і слави в. м.” ⁶⁰).

Могло тих листів бути ще дуже багато, але головне було, очевидно, в директивах комісарам (особливо Бєньовському) — не дорожитись, іти на зустріч бажанням Виговського у всім, щоб якнайскорше мати договір і козацьке військо, з огляду, що переговори з Москвою і Швецією попали знову на мертві точки.

Один з дворян Євлашевського оповідав, що комісія поїхала з Варшави 15 н. с. серпня ⁶¹), секретар Бєньовського Криштоф Перетяткович багато літ пізніше, в 1680-х рр., списуючи свої спомини про цю комісію ⁶²), починає її від весілля, що справляла у Львові в серпні вдова кн. Домініка Заславського, виходячи вдруге заміж за Михайла Радивила. Може бути, що не так для весілля, скільки на те аби позичити на дорогу грошей у львівських банкірів, при такій блискучій оказії — але в кожнім разі комісари почали свою відповідальну місію від цього магнатського бенкету, і тільки 22 серпня — за кілька день перед закінченням сойму рушили вони зі Львова в дорогу. Їхали на Чигрин, але довідались, що Виговський за Дніпром, і поїхали за ним туди і доїхали в Комишні над Хоролом, пів дороги між Миргородом і Гадячем ⁶³).

“9 вересня в'їхали ми до обозу Запорізького війська в сам вечір” — записує анонімний дневничок котрогось іншого учасника ⁶⁴). Військо було охотне, стрічало нас далеко перед обозом в полі, кінне і піше, густо стріляючи з рушниць. Коли в'їздили на майдан, піхота стояла з двох сторін з корогвами, схиляла корогви до землі і при тім дала такого огня, наче небо відкрилося. А коли (комісари) зсіли з коней перед гетьманським наметом, вдарено з 10 гармат — думаю, що ехо о моськовські міста відбивалось, бо обоз (козацький) стояв тоді за Комишнею ⁶⁵) 4 милі.

“10-го московський посол приїхав о полудні ⁶⁶). Стрічали його так само як і нас — тільки меншою купою. Піхота дала огня, але з гармат на майдані не стріляно. Другого дня з рана дано аудіенцію Москві, а нам козаки дали аудіенцію аж перед вечером, після москаля”.

Таким чином в другій декаді вересня в таборі Виговського йшли паралельно переговори з польськими комісарами і з московським посланцем. Очевидно, Виговський зробив це навмисно; інакше він міг би затримати посольства в різних місцях і вести з ними переговори цілком окремо. Коли він звів їх фактично разом (хоча зноситися і порозуміватися змоги їм не дав), то видно рахував на певний психологічний вплив такої сумісності — що відчуваючи цей паралелізм обидві сторони будуть в переговорах податніші.

Московський посланець, Василь Михайлович Кікін полишив досить докладне звідомлення з свого побуту у Виговського ⁶⁷) і коли б він хоч у деякій мірі був поінформований про переговори з поляками, це дало б нам незвичайно цінний образ цього моменту; але і так — хоч його звідомлення заховалося в дуже дефектній формі (початок зігнив і обсипався, багато бракує) — воно все таки більше ніж яке інше джерело дає уявлення про ситуацію, і ми тому почнемо від нього — подаючи що в парафразі, а що в повнім тексті.

Гетьман вислав з Комишні на зустріч дякові козаків і з ними підписка, і провів до Комишні. Дяк питав підписка, пощо гетьман зібрав таке велике військо і покликав татар, на якого неприятеля він іде і чи має на те царський наказ? Підписок відповів — очевидно за даною інструкцією, що гетьман дуже журиться, не бачучи до себе царської милості. Сподівався від царя оборони від бунтівників і своєвільників. Тим часом Ромодановський (замість помогти на своєвільників), привів з собою найгірших бунтівників: Барабаша, Лукаша й інш., і ті наробили людям грабіжу і знищення, побрали в полон і листи “на ссору” порозсилали. Гетьман послав до Шереметєва на розговір в государських справах свого брата Данила замість себе, а Шереметєв напав на нього і побив козаків що були з ним.

“Гетьман Ів. Виговський ще бувши писарем працював для його царського величества, служив вірно, і Малу Росію привів в підданство під високу руку й. ц. в-ва, а тепер видно бути Великій Росії - Великою Росією, а Малій Росії — Малою Росією — що ж, і в Малій Росії єсть військо непереможне” ⁶⁸).

Кікін звернув підпискові увагу на такі його — “непристойні слова” — з чийого наказу він так говорить і відділяє Велику Росію від Малої? Підписок сказав, що говорить він з наказу гетьмана — на це Кікін сказав, що за такі непристойні слова годиться язики втинати! “Отторженную вЂтвь ко естественному корені — к Великой Росіи присовокупил бог”, за слізними проханнями її жителів. Цар визволив Малу Росію від лядської неволі, це треба пам'ятати. А гетьманові на брак царської ласки нема чого нарікати: цар пам'ятає його службу і держить в ласці своїй і гетьмана і військо, а таких непристойних слів говорити не годиться.

На цім розмова скінчилася. Другого дня (10 вересня н. с.) козацький табор з татарами пересунувся з Комишні до Липової Долини, “за три милі” (горі Хоролом). Того дня, мовляв приїхали польські посли — Бєньовський і Євлашевський. Кікін мав розмову з попом, що прийшов по милостиню: говорив піп про зраду Виговського, що він не хоче бути в підданстві цареві, його серби, арнаути й ляхи чинять велике насильство людям, а тепер ще татари до кінця їх знищили, але вони сподіваються, що бог приведе всіх царських ворогів під ноги його (145-6).

Наступного дня, 10 н. с. вересня прийшов від гетьмана ротмистр Ян, поляк, що був приділений Кікіну за пристава і переказав йому гетьманського наказа — прибути до нового гетьманського становища. В супроводі козаків і поляків, чоловіка зо 100, Кікін поїхав. За дві милі від табора зустрів його чигринський полковник з козаками, чоловіка з 200: злізши з коней підійшли пішо і привітали його від гетьмана: “Прислав нас гетьман для почесті, чекає твого приїзду до табору з великою любов'ю”. Потім за милю від табора стріли його давніший осавул Ковалевський з підписком Борисовичом, і козаків з 300. За версту від табору “прийшов” Немирич з іншим старшиною (ім'я пропало). Перед обозом стояли шпалером кінні полки під корогвами, між ними піше військо; полковники і сотники кланялись, піше військо стріляло з рушниць, але на погляд Кікіна стрільба була несправна, і військо (піше) було “худе і безодежне”. В таборі поставлено для Кікіна турецького намета недалеко гетьманського і там закватировано (146).

Другого дня, 1 (11) вересня прийшов від гетьмана осавул Скоробогатько і запросив Кікіна до гетьмана на аудіенцію, приведено йому гетьманського коня, щоб їхати до гетьмана. “В шатрових полах” гетьманського намету його стрів гетьман з старшиною. Були тут: судді Федір Лобода і Герман, полковники: ніженський Гуляницький, черкаський Федір Джулай, корсунський Креховецький, переяславський Чучар, ...канівський Семенець,...Силич, прилуцький Дорошенко, чигринський (Богаченко), військовий писар Груша, осавули Фесько Вовк і Скоробогатько, Ю. Немирич, Федір Коробка й інші неназвані ⁶⁹). Війшовши до шатра Кікін спитав про здоров'я (тільки), за що гетьман з старшиною “чолом били”; підписок прочитав на голос царську грамоту і по цім гетьман спитав Кікіна, які йому справи від царя приказані. Той об'явив такий царський наказ: гетьман має вислати двох полковників з полками в пограничні городи, вони мають там стояти і чекати присилки від воєводи Юрія Долгорукого: як тільки новий з'їзд польських представників з московськими (що мав відбутися в Вильні — припускалося в серпні, але в дійсності ніяк відбутися не міг) буде зірваний без порозуміння, так вони за вказівками московських воєводів мають наступати (на в. кн. Литовське) — тільки щоб нічого не робили на власну руку, не займали ніяких городів, а у всім виконували інструкції воєводів. Про це цар написав також Нечаєві ⁷⁰) — нехай гетьман і від себе йому то потвердить, щоб він також ішов “на схід” з воєводами. А сам гетьман з Шереметєвим мають стерегти українні черкаські городи від ляхів і татар (147).

На це гетьман відказав, що полковників він ніяк послати не може, тому що Шереметєв чинить кривди людям, вирубав без вини (Київ) і церкви попалив. Кікін став доводити, що Шереметєва прислано не для руйнування, а для оборони України, на прохання самого ж гетьмана (себто — неймовірно, щоб він щось подібне міг робити). Але гетьман на це відповів: “Бачить вел. государ: боярин що хоче то броїть” ⁷¹).

Кікін не став розвивати цього пункту, очевидно — тому що не мав на це інструкції, і перейшов до другого пункту: чому гетьман замкнув українську границю, не пускає вже місяць московських людей до українських городів, а котрі приїхали, тих затримано, і на якого царського неприятеля зібрав він військо і привів татар?

Гетьман відповів: “Багато незносних обид, велику руїну, убийства і грабіж в війську Зап. учинив кн. Ромодановський. Нарушив права наші споконвічні, надані війську Зап. від королів польських і в. князів литовських. Полковника на полковництво прилуцьке посадив і тим при мені — живім гетьмані — надану мені від ц. в-ва владу собі присвоїв ⁷²). В військо прийшовши не відомо пощо розбудив заспокоєні вже бунти, привів з собою ворів і бунтівників війська Зап.: Барабаша, Лукаша й інших, і той Барабаш, при нім будучи, писав і розсилав по городах наших свої універсали, “на ссору и смуту”, називав себе в них гетьманом війська Зап. і закликав усіх полковників, щоб вони стояли при нім, Барабашу і при великім князі Гр. Гр. Ромодановському. А такого титулу кн. Ромодановському видумувати не годилось: один тільки вел. государ великим князем над нами.

“А я князеві тричі писав, або він у черкаські городи з царськими військами не приходив, тому що бунтівники і непослушники війська Зап. всі заспокоєні, а котрі ще бунтівники і зрадники війська Зап. лишились — як Барабаш, Лукаш, Довгаль — нехай би він (Ром.) прислав до мене.

“І про це я також кн. Г. Г. писав, що Барабаш себе пише “гетьманом війська Зап.”, а князя Г. Г. “великим князем”, посилав і універсали його. Але Г. Г. моєї присилки не послухав; прийшов у військо Зап. ніби то для погамовання бунтівників і своєвільців, а Барабаша, Лукаша і Довгаля та інших своєвільників до мене не прислав. А як указом царським велено йому було з черкаських городів іти до Білгорода, він ідучи з черкаських городів чинив великі обиди православним христіанам, багато дітей від матерей у полон позабирав. Тому я порадившися з старшиною зібрав військо і татар покликав і буду мститися за всі свої кривди кн. Гр. Гр. і зрадникам війська Зап. що при нім пробувають” (148-9).

На доказ був показаний Кікіну і прочитаний на-голос лист Ромодановського, що він видав на прилуцьке полковництво Якову Воронченкові; “Б. м. вел. государя і т. д. окольничий і воєвода кн. Г. Г. Ромодановський Прилуцького полку осавулам, сотникам, отаманам, козакам і міщанам. Били ви чолом в. государеві, що ваш прилуцький полковник Петро Дорошенко до гетьмана (поїхав) і полковника (у вас) нема. То ж за указом в. государя велів я ⁷³) бути в Прилуцькім полку полковником на місце П. Дорошенка Якову Вороченкові — до указу в. государя”.

Далі прочитано три листи від Як. Барабаша до різних міст, до старшини і козаків — щоб вони відступили від зрадника Ів. Виговського, а були з ним (Барабашем) і великим князем Гр. Гр. Ромодановським (149).

Далі гетьман став викладати свої жалі на Шереметєва: Я ⁷⁴) до нього послав брата свого Данила не на війну, а на розмову в государських ділах, а з ним кілька полків (тільки) на те, щоб Шереметєв шкоди йому не зробив. А сам не поїхав тому, що В. Б. Шереметєв на моє здоров'я важить ⁷⁵) — хоче стратити моє здоров'я ⁷⁶). А В. Б. Шереметєв напав несподівано на мого брата, багато побив козаків і міщан. Тільки Данило по дурному поступив, не велів о(боронитись), а його, боярина, з усіми людьми скажу порохом “випхнути”.

Кікін, мовляв, вибухнув на це красномовною філіпікою (не знати чи дійсно так сказаною, чи пізніше вистилізованою в такій формі для звідомлення) — нагадав, як козаки просились під царя, як багато зробив він для визволення і оборони Малої Росії. “А тепер цей союз христової любові мав би розірватись? Ви хочете битись з кн. Ромодановським і царськими людьми? Стережіться, щоб не стягнути на себе праведного гніву божого за своє віроломство — як уже маєте початок його в тім, що сталося в Києві!” (150).

Гетьман на це відповів: “Боже борони! ми від царської високої руки не відступаємо. Але за те що В. Б. Шереметєв і Г. Г. Ромодановський наробили Малій Росії багато лиха, права наші поламали, церкви божі попалили, черців і черниць і різні христіанські душі невинно помордували, ми будемо мстити і управлятись, поки нас стане! Так ми і за королів польських за права свої стояли і билися!”.

Кікін мовляв виясняв ⁷⁷), що “це не діло царських підданих — між собою управлятись і усобицю заводити”. Шереметєв і Ромодановський “люди чесні і великородні”, не годиться на них такого говорити, а коли щось недобре від них сталось, треба про те писати цареві, а не зводити війну. Нехай гетьман військо розпустить, татар відішле, і надалі в ніякі змови з ними не входить, крім підтримання спокою (151-2).

“Гетьман сказав: Того і в гадці нашій нема, аби не упоравшися з неприятелями нашими, що наробили лиха війську Запорізькому, нам до дому розходитися і татар відпустити. Ми не то що татар, але й турка на помсту за наші обиди притягнемо!” (152).

На нові намови дяка і погрози, що коли тепер гетьман не послухає — татар не відішле і зачіпок з царським військом не облишить, цар справді пришле на нього військо, і аж тоді “будетъ разоренье вам от (самих) себя”, він додав: “Я переказував з стольником Василем... дати знати й. ц. в-ву, що Г. Г. Ромодановський бувши в війську Зап. багато кривди і руїни наробив, Барабаша й інших зрадників і бунтівників і своєвільників против війська Зап. у себе тримає, а нам у військо Зап. не віддає. Тепер з стольником П. Скуратовим про те ж й. ц. в-ву написав. Але ц. в-во наді мною і над усім військом Зап. милості своєї не показав, бунтівників і зрадників прислати до нас не зволив і Гр. Гр. Ромодановському за його кривди ніякого указу не було. Тому я порадившися з усією старшиною і покликавши татар іду управлятися з бунтівниками і самовільниками і з тим хто буде їх боронити” (152).

Кікін сказав: “В. государ тебе і військо Зап. пожалував: велів послати Янка(!) Барабаша до Києва, до боярина В. Б. Шереметєва, і велено йому віддати вам на ваш військовий суд, як ти приїдеш до В. Б. Шереметєва для государських справ. Про видачу Барабаша послано грамоту В. Б. Шереметєву. Ти, гетьмане, і вся старшина будьте тільки вірні ц. в-ву і не хитаючись шукайте йому всякого добра, а всякі небилиці забудьте і на ласку царську вповайте!” (153).

Кікін похвалився цією царською ласкою, не знаючи, що Барабаш уже в руках Виговського, і той його тут оголомшив: “Я про Барабаша ц. в-у чолом бив. А тепер він у моїх руках: відбили його козаки і приставили до мене” ⁷⁸).

“Корсунський полковник Креховецький сказав: “Як побачили ви гетьмана з військом, так і Барабаша тоді послали!”. “А полковник Джулай: “Москва все зрадлива!” ⁷⁹). “І тут стали читати “пам'ять” (інструкцію) Я. Левщіну, — в ній писано, що Янку(!) Барабаша провадити з великою обережністю, щоб дорогою не втік, нічого лихого з собою не вчинив, і воровські люди щоб його в дорозі не відбили ⁸⁰). Прочитавши, стали говорити: Пощо було стільки людей посилати в проводи Барабашеві? Було б досить 5-6. А війська Зап. 200-300-ма не побити! A тими словами — “щоб вори не відбили” окольничий нас ганьбить — зве нас ворами”.

Кікін на це сказав ⁸¹): “Чи годилось вам такі нехристіанські злості і грубості чинити, царських людей побивати, Барабаша відбивати? Його і без того віддано було на ваш суд: що йому належало, те б йому (і присудили). А що написано в пам'яті про ворів — щоб не відбили Барабаша, це не про вас, а про тих що бунтували і до Барабаша приставали”.

Так пояснивши справу, перейшов він до інших. Видумує полковник Гуляницький, нібито Ромодановський рубав черкаські городи, буцімто дав бунчук і булаву Барабашеві. Це очевидно впливи того московського “бЂглого человЂка вора, у которого за многіе воровства уши рЂзаны”. Цю справу треба б розсудити військовим судом, того московського втікача відіслати до вел. государя, і надалі таких “ворів” в війську Зап. не держати — щоб від них не заводилося злого умислу. “А Креховецькому і Джулаєві таких непристойних слів не годилось говорити — їх і подумати страшно!”.

На це Гуляницький відказав “с клятвою”, що у нього такого вора з різаними ухами нема і не було. А що Ромодановський в війську Зап. наробив всякої кривди, грабіжу і смертного вбивства, так це вони і тепер всім військом Зап. заявляють, і будуть за це мститись. “Бувши під владою королів польських і в. князів литовських ми теж за свої права і вольності стояли і бились, і з неволі визволились” (153-4).

Розуміється, чути таке, що козаки, визволені мовляв царем з лядської неволі, тепер говорили про боротьбу з Москвою за права і вільності, ставили її на одну лінію з Польщею — московському дякові було незносно, і він виголосив — як вірити його звідомленню — ще третю красномовну філіпіку на тему “неблагодаренія и суровой и безчеловЂчной дерзости”. Але гетьман на це тільки ще раз повторив своє: “Ми цар. в-ву не здрайці, але неприятелям своїм, котрі нам зле мислять і від государської милості одлучають, — мститися будемо!”.

“І так поговоривши і поспоривши, сказали дякові, щоб ішов собі, а гетьман з старшиною порадившися будуть мати з ним розмову іншого дня” (154).

Другого дня, 2 (12) вересня — записує польський дневничок ⁸²) — привезено до гетьманського табору Барабаша. Москва, мовляв, його послала в оковах до Києва “для бунтів та практики” — нібито для того, щоб видати гетьманові, а як гетьман “в невеликій” купі приїде по нього до Шереметєва, тоді його самого мали зловити і відіслати: так сам Барабаш розповів перед гетьманом. Козаки надибали його окованого в возі і розігнавши Москву, що його вела, забрали до гетьмана.

Очевидно в зв'язку з цим прийшов до Кікіна того дня від гетьмана Немирич з підписком Борисовичом ⁸³) і так говорили:

“Прислав нас гетьман сказати: під Києвом В. Б. Шереметєв великі дива поробив — козаків побив невинно, а тепер прийшла гетьманові відомість, що він царським іменем посилає військо городи і міста палити і руйнувати, православних христіан невинно мучити. Город Баришполе випалив і вирубав, ідуть просто на Переяслав. За Дніпро вислано з військом полк. Корсака, й той повоював Бровари, Гоголів, Світильну й інші міста. Ухопив багато значних (самых добрых) людей, бере їх на муки. Ти б, дяче, послав від себе до В. Б. Шереметєва, аби прав. христіан не нищив, церков божих, замків і дворів не палив, людей не мордував”.

Кікін відповів, що він не має права давати якінебудь вказівки Шереметєву. А просить взагалі його відпустити, бо його вислано на швидку. Нехай би гетьман виготовив лист до царя і з ним відправив.

Після цього, того ж дня прийшов військовий осавул Фесько Вовк з такими відомостями, нібито в секреті від гетьмана: Гетьман сьогодня їздив до Карач-бея і з ним радився з приводу того нещастя, що В. Б. Шереметєв не то що побив Данила Виговського з усім його військом ⁸⁴), але ще й вислав царське військо в дальні місця. Надумали послати під Київ ще ніженського полковника Гуляницького та переяславський полк, а Карач-бей пішле 3 тис. татар. Барабаш у Переяславі, гетьман велів його привезти до обозу, мабуть буде завтра або позавтра. Під Білгород і Путивль і під українські городи за московською границею (“в сторонЂ цар. в-ва”) послано розвідку.

Вовк обіцяв і надалі цареві служити і всякі вісті давати, тому дяк дав йому дві пари соболів і частував чим мав (155).

Другого дня 3 (13) о шостій годині (себто в полудне) привезли до гетьмана Барабаша в кайданах. Фесько Вовк прийшовши до Кікіна розповів: Виговський з старшиною розпитували Барабаша, за чиїм наказом він називався і писався гетьманом чи мав на це царські грамоти або усний наказ. Брали його й на муки, але Барабаш повторяв, що царського наказу на це не мав, і грамот йому таких не присилано: гетьманом називався сам з своєї ініціативи — “хотів попробувати свого щастя”.

Потім прийшов козак ніженського полку Яцко: приніс відомості, що ніженські козаки затримали в дорозі й приставили до гетьмана київського піддячого Василя — що був при воєводах, а гетьман велів його відіслати до Карач-бея. Також дітей боярських, взятих під Недригайловим (на московській границі) велів віддати татарам.

Нарешті прийшов на секретну розмову колишній осавул військовий Ковалевський. Дяк питав його, як це гетьман і старшина зважилися на таку страшну річ: іти з татарами на царські городи, переступивши присягу? Ковалевський на це сказав: “Такі замисли і порушення присяги в небагатьох людях. Ні я ні інші того не робили б, коли б не страх смертної кари від гетьмана. Я через те й уряд свій покинув, побачивши його неприхильність цареві і зраду. А котрі в війську, пам'ятаючи бога, попробували піднести свій голос, тих гетьман різними лютими муками замучив і на смерть віддав. Всі козаки в війську бачать велику руїну від гетьмана, але мусять терпіти — боячись його і щаблі татарської”.

Далі сказав: хоче гетьман і старшина послати мене в посольстві до й. ц. в-ва, але я не смію, бо ми прогнівали вел. государя, і я боюсь, що мене затримають і зашлють.

Кікін заспокоював його — щоб він їхав послом, нічого не боявся, а гетьмана і старшину намовляв, щоб вони в. государя не гнівали, на його городи з татарами не ходили. Те на що скаржиться гетьман (поведінка Ромодановського і Шереметєва) — “то дЂло сыскное”, треба над тим перевести слідство, а не счинати війну і кровопролиття.

Стільки з тієї розмови. Крім того записує Кікін під тим днем першу аудіенцію польських послів у гетьмана і у Карач-бея. Як ми бачили, у поляків записано це ще під 1 (11), вечером.

4 (14) вересня прийшов до Кікіна Немирич і від гетьмана запросив прийти на розмову з гетьманом і старшиною, що відбуватиметься в шатрі Немирича. Кікін пішов, і за ним туди прийшли де-хто з старшини: суддя Герман, переяславський полковник Чучар і бувший наказний полковник переяславський Сомченко, черкаський Джулай, кілька сотників, Скоробогатько — тут названий осавулом полковим, і один з підписків. Гетьман сам не прийшов, Немирич і полковники пояснили, що він їм доручив обговорити з Кікіним справу Барабаша. “Наказував ти нам покладатися на ласку государську, а на правду нема її ні до гетьмана ні до війська! От цей бунтівник і зрадник війська Зап. Барабаш називав себе гетьманом, по городах розсилав універсали, підіймаючи бунт, наробив руїни і кровопролиття, а як гетьман з військом і татарами пішов на того зрадника й інших злочинців, так цар, почувши про наш похід велів Барабаша послати до Києва — нібито щоб видати війську на право. А Барабаш на допиті перед гетьманом і всіми нами сказав, що послано його було до Києва не для того щоб видати війську, а на те щоб Виговського ухопити, як він приїде; теж саме сказав і Янко Барабаш ⁸⁵). Переїзчики з царських полків також свідчать про царську неласку: що була від царя грамота Ромодановському, аби воював гетьмана і старшину, зловив їх і побив. Тому ми себе самі своїми головами боронити будемо і неприятелів своїх воювати” ⁸⁶).

На це Кікін нібито відповів довгою красномовною промовою, доказуючи, що словам таких засудженців і взагалі всяким воровским словам не можна вірити, для прикладу згадав Германові, що говорив на нього Стринджа: мовляв Герман змовився з ними, повстанцями, що вхопить гетьмана і їм видасть живцем.

При тім взагалі докоряв їм за бунт і усобицю і т. д. Вислухавши цю промову Немирич з полковниками пішли до гетьмана і вернулися з запросинами на обід. За обідом гетьман пив здоров'я царя і царевича, але в розмові знову зачепив цю ж тему — царську неласку, намір “приманити” — Барабашем до Києва “к рукам Шереметєва”. Кікін повторяв те, що перед тим говорив старшині.

“Барабаш під той час стояв при шатрових полах прикований до гармати. Гетьман розпитував його, що діється в Білгороді і чи багато війська з кн. Гр. Гр. Барабаш казав, що війська багато, і на поготові в Білгороді 130 воєводів, що мають бути по городах Малої Росії. Дяк Василь (Кікін) на це завважив, що Барабаш говорить це на ссору: 130 воєводів в Білгороді нема і не було, прислано до Білгорода тільки 10 воєводів, що мають бути в городах Малої Росії, як ти, гетьмане, договорився з Б. Хитрово” (158).

Під кінець Кікін повторив гетьманові своє прохання, щоб його відправлено. Гетьман відповів, що він хотів би з ним послати своїх посланців до царя, але вони не відважуються їхати до Москви, бо там шведські посли. Кікін пояснив, що шведських послів не затримувано, вони так довго жили в Москві “своїм упорством”, і тепер з честю відпущені.

Ввечері прийшов до нього від гетьмана згаданий уже “козак Яцковский” і повідомив, що гетьман рішив його, Кікіна, відпустити і провести для безпечності на Гадяч, Рашівку, Миргород, Лубні до Путивля. Але при тім показав згаданий уже вище примірник тих листів, що розсилає Шереметєв по київській околиці: в нім Виговського проголошено зрадником, Шереметєв закликав людність до нього не приставати, а віддатися під його опіку. “Чи то не велика досада гетьманові, що його воєвода так безчестить?” - спитав Яцковський. Кікін сухо відповів: “Гетьман сам безчестить себе: коли б того так не робилось, так би й не писалось” (160).

Другого дня, 5 (15) прийшов на секретну розмову Фесько Вовк, розповів, що гетьманові прислано з Ніжена перехоплену царську грамоту до Шереметєва: наказно в ній видати Барабаша гетьманові й всьому війську. Коли гетьман таке почув, “довго сидів збентежений”, а старшина почала говорити, що виходить — вибралися вони в похід даремно, коли цар їх своєї ласки не позбавив (як виходить з тієї грамоти).

“І не знають, що тепер робити: запрохали татар (до походу) з тим, що будуть брати в полон і віддавати татарам тих козаків, які живуть в Сумах та інших нових городах, та царських людей (московських підданих)” — а тепер, розумій — виходить, що тих царських городів воювати не годиться. Гетьман сказав, що в такім разі прийдеться видати татарам на ясир кілька Полтавського полку ⁸⁷) — очевидно як кару за пушкарівське повстання...

Коли таким чином для гетьмана і старшини нібито ситуація вияснилася — в тім напрямі, що підозріння її до Москви були прибільшені, чи передчасні, коли не зовсім безпідставні, — то в таборі, для ширшої публіки далі підтримувалася версія, що Москва замишляла кінець гетьманові і всій вірній йому старшині. Сюди належить широко спопуляризоване новішою історіографією оповідання Коховського ⁸⁸), мовляв в тім часі на Дніпрі під Києвом зловлено царського гінця з наказом Шереметєву: прислати до Москви гетьмана і всіх учасників угоди з Польщею — доданий нібито був і реєстр полковників, котрих треба було або вхопити, або принаймні позбавити урядів ⁸⁹). Коли цього листа принесено на раду і сконстатовано його автентичність, він викликав страшне обурення, і старшина і козаки сприсяглися до крові боронити загрожених і розірвати з Москвою. У Коховського це оповідається без близших хронологічних вказівок, і з стилізації виходить так, наче б то це сталось за якийсь час перед приїздом польських комісарів. Але ми маємо цей епізод в дневничку збірки Голінського під днем 5(15) вересня — себто якраз під тим днем, як Фесько Вовк оповідає Кікіну про переловлений і приставлений з Ніжена лист царя, і нема сумніву, що тут мова про той сам епізод, тільки розповіджено його в інших аспектах: одну версію про переловлені листи пущено між публіку ⁹⁰), іншу переказав Фесько Вовк, а чи не було ще яких, цього також твердо не можна сказати.

“Приведено трьох москалів — читаємо в дневничку — зловлено їх коли вони їхали до Києва з листами, а писано в них про життя ( о zdrowiu) гетьмана Зап., а потім як знищать його і військо (Зап.) знищити і Річпосполиту — нашу.

Допитувано їх прикованих до гармати. Це нам помогло: по цім щиріш повели трактати з нами, бо перед тим так говорили: Ми пана не потрібуємо, маємо царя — хоч і йдемо з військом, на те аби цар велів нам видати зрадників військових, що з Москвою — як Барабаш, Золотаренко — давніший полковник паволоцький та інші.

“До того ще й їх ліга з шведами досі тривала, і ці дві речі нам були несприятливі, так що ми ледво не від'їхали, не докінчивши справи. За ті дні, що ми були в обозі, військо все далі поступало під Москву, зайшли ми на саму границю з військом із ордами — були великі, і Карач-бей був гетьманом над ними. Двічі були (у нього) пп. комісари і гетьман ⁹¹); не рада орда цьому замиренню (козаків з поляками), як ми могли зрозуміти. А ліга з шведами (проти Польщі) вже заникла, як я розумію, бо (гетьман) має слати послів до короля й. м. (польського), а від нього до короля шведського, аби занехав війну з нами”.

До цієї короткої, зате сучасної записки приточу довше, але вже з далекої перспективи стилізоване оповідання Перетятковича й даю його тому в свобіднішій передачі:

“Застали ми під Гадячем у гетьмана московського дяка, щедро обіцяв він від царя різні вільності, і завдяки тому, а також балачкам старого Виговського-батька і брата гетьмана Данила ⁹²), багато старшини, а поготів черні — хилилося на московський бік. То ж в якій небезпеці життя пробували ми всі там — біг свідком! У кожного при шатрі двох самопальників, і так лишались на ніч — один в головах, а другий в ногах. Так було цілий тиждень, поки трактати складались, писались і зчаста переписувались.

Весь тиждень покойовий гетьманський Война і Карачбеїв товмач Сосницький, рано і ввечір були у нас, раз-у-раз нібито жартом давали знати, яка то смерть нас чекає — або відсилка до царя. Як бентежили нас ці жарти, легко зрозуміти. Коли в середу в переддень підписання трактату, як сьогодня пам'ятаю ⁹³) присилає по мене пан Бєньовський, аби я прийшов до його намету. Застаю його самого одного в плачу перед образом руським пречистої, починає нам говорити, що ми пропали! Чому? — питаю. — Бо дяк перекабатив на бік царя все військо; кінець нам! Я ніскільки не стривожений відказав: Хоч нам Война і Сосницький жартом казали, але ще бог з нами і пречиста! — Чи маєте тут когось знайомого? — Не маю, тільки Тетерю — тільки він наш! — Що ж будемо робити? Кажу йому: Маємо стільки бланкетів королівських, канцлерських, гетьманських, пишім до Карачбея ⁹⁴), просім його іменем короля і Річпосполитої, аби з нами кінчив договір, а не з дяком, а поки то напишемо, пошлім Сосницького з якимсь дарунком”. Бєньовському це сподобалось: зняв з себе гаманика багато вишитого золотом і сріблом, і вложивши туди кількадесять червоних, послав Сосницького з двома молодшими, повідомляючи про свій приїзд і переговори, які він провадить іменем короля і Рчпи. Ми тим часом понаписували все (очевидно — на тих бланкетах варшавських різні листи до Карач-бея від імени канцлера чи інших осіб). Посланці повернулись з заявою Карачбея, що прийме вдячно. Не гаючись, о вечірній годині поїхали ми до Карачбея, застали його в кам'яниці ⁹⁵), сидів на оксамитнім матрасі ⁹⁶) і не вийшов; коли підвівся, комісари наші попросили у нього через товмача розмови, і п. Бєньовський оповів, в якій справі приїхав і віддав ті на-швидку написані листи. Зараз їх прочитано і перетовмачено; Карачбей приложив руки до грудей і поклонився — як то у них звичай (на знак згоди і обіцянки). Тільки що ми це скінчили, гетьман з кількома полковниками учинили раду ⁹⁷). Потім вийшовши з намету добру годину суперечилися між собою, даючи рації за і против. Господь бог і пречиста зробили це, що Карачбеєва приязнь і намови вплинули на проголошення пожаданої нами згоди. Повернувши від Карачбея я ще раз переписав ці пакти, котрі за тиждень вже з десять разів і переписував. Поки зійшло ⁹⁸) сонце переписав я в останнє акт обопільної згоди. Другого дня, в четвер наші комісари і гетьман їх підписав, і на знак військового тріумфу гарматами проголошено цей акт” ⁹⁹).

В цім свідченню про рішучу ролю Карач-бея на закінчення договору — після попередніх ухилянь гетьмана і старшини властиве значення цього оповідання, мало певного в подробицях. Звідомлення Кікіна дає нам змогу доповнити ситуацію важним фактом — що в переддень підписання договору і Виговський зложив з Москвою перемир'я. Кікін так це оповідає:

6 (16) прийшов переяславський полковник С. Чючар, прилуцький Дорошенко і Немирич і від імени гетьмана заговорили ще раз про “незносні кривди” війську Зап. від Шереметєва і Ромодановського; ці кривди змусили гетьмана до нинішнього походу в спілці з татарами. “Ти на розговорі радив нам, щоб ми це занехали і крові не проливали, а послали б (про ті кривди) до в. государя. Але ніхто не відважається їхати посланцем — бояться, що їх затримають. Тому гетьман, пам'ятаючи, що ти і до попереднього гетьмана і до нього приїздив з добрими дорученнями і тепер, як бачимо, бажаєш запобігти кровопролиттю, переказує тобі від себе й старшини. Коли ти все те, що гетьман і старшина і все військо жаляться на незносні кривди свої донесеш в. государеві, — то гетьман тебе до ц. в-ва відпустить” ¹⁰⁰).

Кікін висловив на це свою гадку, що гетьманові все таки краще було б послати своїх посланців, а тим часом військо розпустити, татар відіслати і всяку усобицю і “задори” припинити; він же, Кікін, у всякім разі все що від гетьмана і від старшини чув, цар. в-ву донесе.

Полковники і Немирич сказали, що вони то гетьману перекажуть і з тим пішли, потім прийшов Немирич сам і запросив Кікіна на розмову до гетьмана. Прийшовши, почув Кікін від гетьмана таке:

“Говорив єси мені і всій старшині, щоб ми військо і татар відправили, і я над цим радив з старшиною. Розпустити військо і відіслати татар мені ніяк не можна, тому що Г. Г. Ромодановський стоїть на поготові й посилає царське військо під військо козацьке, ловить язиків; а В. Б. Шереметєв воює наші городи. Я (навпаки) чекаю з години на годину калгу з татарами, вони вже на цім боці Дніпра, і по хана я послав, щоб він з Угорщини до мене йшов”.

Кікін “многими и пространными словами” відмовляв його від того, але гетьман рішуче відрік (отказал впрямь), що він війська не розпустить, татар до себе в поміч чекає ще більше і піде війною на Г. Г. Ромодановського і на його государські українні городи.

Тоді Кікін став намовляти, щоб він про все написав цареві і пославши цього листа з ним, Кікіним, чекав царського рішення, а тим часом, стримався від якихнебудь воєнних кроків і татар стримав (не роспускаючи) — “войною на украинные городы ходити не велЂлъ”.

Гетьман на це сказав: “Військо зійшлося і затримувати його не можу, бо в цих місцях запасів ніяких не приготовлено, стояти на однім місці й чинити шкоди тутешнім міщанам і селянам — нема пощо. Мушу йти на неприятелів своїх, що наробили в війську Зап. стільки кривд і убийств” ¹⁰¹).

Кікін поновив свої намови, між іншим нагадав, що свого часу він бачив листа гетьмана до Хитрово, з проханнями, щоб Ромодановського відкликано з України — там він аргументував тільки тим, що своєволя вже затихла і нема чого трудити царського війська; про якісь насильства і руїну від нього він не писав, а тепер видумує всякі обиди і грабіжі “мимо всякіе истинные правды”. Гетьман на це сказав: “Як я писав до Б. М. Хитрово, я ще не мав повних відомостей про всі незносні кривди від кн. Ромодановського і його людей; а як мені стали відомі всі кривди і насильства, грабіжі, нищення і убийства, я порадившися з старшиною зібрав військо і татар покликав, і йду мстити за свої обиди: буду битися, доки нас усіх стане!” (162).

Кікін знову почав його умовляти, між іншим ужив такого дивного аргументу, що українні городи царські до війни не приготовані: “Як я до тебе, гетьмане, їхав, в городах в. г-ря для осади нічого не приготовлено, запасів не перевезено, людей для облоги не скликано, пашенні і всякі інші люди на полях збіжжя жнуть”. Це очевидно, промовляло за те, щоб коли мститися, так мститися зараз, але “по многимъ разговорамъ” гетьман дав згоду на перемир'я: “Я тебе відпущу і в. г-реві напишу докладно і ждатиму царського указу від цього дня три тижні і чотири дні” (себто до покрови).

Кікін став просити довшого часу: “Я за дебелістю своєю так скоро до ц. в-ва не поспію!” — і гетьман причинив йому ще три дні: “Більше як чотири тижні царського указу чекати не будемо, після 4 тижнів будемо битися з кн. Ромодановським і з зрадниками нашими черкасами, що оселилися в нових городах”.

Далі почав скаржитися на референта українських справ Алмаза Івановича: “Котрі листи я посилаю до й. ц. в-ва у всяких потребах війська Зап., приймає їх від посланців посольський думний дяк Алмаз Іванів, а перед ц. в-вом не читає їх (“подлинныхъ листовъ”), а приносить з них списки. Він же мені й війську Зап. не зичливий, і думаю я, що робить списки невірно. Я теж як був писарем за Б. Хм., то коли був якийсь лист до гетьмана від мого ворога, то читав не так як було написано — щоб гетьмана на нього розгнівати. Нехай би в. государ велів відати мої листи котромусь своєму ближньому чоловікові, і щоб він читав в. государеві мої листи “подлинні” ¹⁰²).

Кікін розуміється почав боронити свого патрона; гетьман посилався на те, що так йому кажуть усі посланці, які бували в Москві. Кікін відповідав, що ці посланці — “пьяницы и баламуты” — умисно його так настроюють. Цар до гетьмана і війська “щедръ и милостивъ”, треба на його ласку вповати, а ніяким “смутнымъ и ссорнымъ рЂчамъ” не вірити. На тім розмова з гетьманом скінчилась, але того ж дня прийшли до Кікіна “попрощатися, як старі знайомі, Федір Лобода і Федір Коробка — очевидно під вражінням останнього погодження з польськими комісарами. Повідомили Кікіна, що гетьман рішив його таки відправити до царя — хоча Креховецький, Джулай і Тетеря радили затримати і віддати татарам; татари також безнастанно докучали цим гетьманові, а він відговорювався, що хоче послати Кікіна до Чигрина на роботу — “город будувати”. Потиху Лобода сказав при тім Кікіну: “Найбільший заводчик в зраді Павло Тетеря, все нинішнє літо прожив в Корці — з ляхами умовлявсь якбито визволитися з підданства ц. в-ву”.

Другого дня — в сам день підписання договору з поляками, 7 (17) прийшов Немирич і “Данило Німець” і запросили до гетьмана на відпуск. При цім Кікін допитувавсь у Немирича, чому дають йому маршрут на Гадяч-Лубні, коли це дорога не до Путивля, а до Чигрина — до Путивля було б ближче їхати на Ромни. Немирич пояснив, що на дорозі до Ромен стоять татари, тому гетьман посилає довшою, але безпечнішою дорогою. Кікін пішов до гетьмана і той передав листа до царя з такими, мовляв, словами: “Просимо й. ц. в-во в наших великих обидах, як написано в листі — щоб він змилосердивсь і звелів учинити справедливість. Що я стою з військом — причина не від мене, але від тих, що наробили лиха війську Зап.” — А коли Кікін на це ще раз повторив свої поради: послати посланців до царя, а військо і татар відпустити, гетьман сказав: “Війська не розпущу, а чекатиму царського указу від цього дня чотири тижні” (115).

З тим Кікін пішов і того ж дня виїхав на Гадяч і Миргород. Під Миргородом довелось почути йому від одного сільського отамана таке: “Прийшла вчора відомість, що хана з татарами й уманського полковника Михайла Ханенка з козаками в Уграх в горах засипало, так що й не виїдуть уже; бодай таке ж нещастя і гетьманові, щоб він на свого государя зброї не підіймав. Ми весь Миргородський полк до нього не хочемо йти і з години на годину чекаємо царських воєводів, щоб до них пристати і того зрадника бити”. В соборній церкві миргородський протопоп говорив проповідь проти усобиці. А в Лохвиці, 9 (19) з'їхався він з польським посольством, що їхало від гетьмана до Польщі, і один з дворян Євлашевського, Кароль за обіцянки дарунку розповів дещо про комісію — настільки загально, що ці його оповідання не мають для нас ніякого інтересу: виправдувався що справи комісії відомі тільки писареві заприсяженому на те щоб нікому нічого не оповідати.

В Ромнах Кікін застав затриманих дітей боярських — їх відпустили разом з ним. Але знову прийшлось зробити значний круг, щоб об'їхати небезпечні місця, бо гетьманські козаки царським людям “чинять задори” і побивають. На тім уривається звідомлення Кікіна.

Примітки

¹) Кубаля (Wojnу duńskіе, с. 94) не зовсім вірно представляє, нібито Бєньовський його і привіз до Чигрина, і з того часу Томкович війшов в довір'я на гетьманськім дворі, в дійсності його знали там і раніш, як показують рекомендації Хмельницького і Виговського з березня 1657 р.

²) Wojnу duńskіе, с. 63.

³) Реляція в Памятниках III, ч. 62.

⁴) Відомості з конвокації 14/III - Walewski, Historya wyzwolenia II дт. 52, у Кубалі с. 433: “Щодо козаків ухвалено загально — війти з ними в порозуміння (чи в договір), послати до них депутатів і запропонувати їм різні способи. Але інструкція депутатам ще не сформульована. Щоб їх до згоди понудити, буде післане на їх границю сильне військо — так як радять це самі провідники козацькі, ті що бажають згоди”.

⁵) Памятники III, ч. 66.

⁶) “З доручення Виговського і війська Зап. переїздить до Корця і Межирича полк. Тетеря, щоб тут мешкати і зчаста порозуміватися з п. Бєньовським і вияснити, на яких пунктах і умовах могла бути зложена згода; в тих переговорах як умисно до того призначений і заприсяжений писар їздив я — відвозив писані декларації п. канцлерові, а той негайно відсилав їх до Варшави і гетьманам”. Інформація Перетятковича, с. 344.

⁷) Памятники III, ч. 65.

⁸) З рукоп. Чортор. 399, л. 255 видано у Кубалі, Wojny Duńskie, дод. с. 538. на жаль, лист без дати.

⁹) Акты IV, c. 104, дата “из МежирЂчь 16 марта” — але це день очевидно одержання (с. ст.) а не висилки з Межирича.

¹⁰) Як раз навпаки тому, що писав Тетеря в своїм листї до Виговського.

¹¹) Praktykę — властиво інтригу, дещо менш інтересне скорочую.

¹²) Haesitanter.

¹³) Властиво інтригу — praktykuje.

¹⁴) Памятники III, ч. 70, лист з Чигрина 5 травня.

¹⁵) Там же ч. 71. лист з Голтвн 15 березня — старий стиль!

¹⁶) Лист “спід Полуозера” 20 травня (с. с.). Памятники III, ч. 74.

¹⁷) Памятники III, с. 289.

¹⁸) Там же с. 305.

¹⁹) Там же с. 304.

²⁰) Свята великодні очевидно — 21 квітня н. с.

²¹) Московського уряду або “черні”.

²²) Закид Бєньовському.

²³) Памятники III, ч. 75, вибираю, що ясніше з досить плутаного тексту (оригінал, але не знати, чи добре відчитаний!).

²⁴) Фраза не дуже ясна — хоч це теж ніби з оригіналу. Пам. III, ч. 72.

²⁵) Знову дуже неясна фраза, але загальний хід думок не лишав місця сумніву.

²⁶) Septembrionale condimenta, в розумінню: московські примани.

²⁷) Укр. Архів III, ч. 52, дата: z taboru pod Połuiezierem d. 20 mаіа в листі Бєньовского, Памятники III, ч. 77, цей лист Виговського датується новим стилем — 30 травня, і зазначено, що пересланий Бєньовскому він був через Кам'янець-Подільський.

²⁸) Укр. Архів III, ч. 53 бібл. Красінських, рукоп. 312.

²⁹) Памятники III, ч. 77.

³⁰) Памятники III, ч. 78 і 79.

³¹) Ratio ас modus quo praefati Cosaci reunientur Coronae Polonicae non erit ut antea per adsolutam subiectionem, sed per quandam speciem accessionis et communionis ad instar magni Lithuauiae ducatus, ad cuius normam suis gaudebunt privllegiis ac officiales proprios nominabunt, deputabunt ad comitia et velut proprium ac perticulare corpus in ipso reipublicae corpore consiituent, iisdem ferme conditionibus ac praerogativis prout Lithwani.

³²) Укр. Архів III, ч. 71 — доповнення депеші Коловрата і Лізолі з дня 14 липня, надрукованої в збірці Прібрама (Archiv für oesterr. Geschichte LXX ч. 107), з опущенням цього місця.

³³) Про це у Кубалі, Wojny Duńskie, c. 63 дд.

³⁴) ркп. Чортор. 388, л. 383, Уривок у Кубалі, додаток 19.

³⁵) Відірватися від Польщі як Швейцарія і Голландія відірвалися від Австро-Іспанської імперії.

³⁶) Привілеї видані на майно причетних до повстань, чи засуджених за зраду.

³⁷) Там же л. 388 у Кубалі дод. 18.

³⁸) Укр. Архів III, ч. 67, за двома копіями.

³⁹) Urzędników — в розумінні вищих чинів, міністрів.

⁴⁰) Покорочую цю реторику.

⁴¹) Raczey utar alia phrasi — gentis nomine: Ukraina sive Rus. Україна як національне ім'я!

⁴²) Очевидно мова про Москву.

⁴³) Тут копія несправна, я цю фразу справляю як можу.

⁴⁴) Натяк на боротьбу з Мусульманським світом, ясніш див. нижче.

⁴⁵) Iaka jest kozakow intentia: — місце не зовсім ясне.

⁴⁶) Licentiosam multitudinem — своєвільного множества, козацької і жовнірської своєвільної черні.

⁴⁷) Українське і польське своєвільство.

⁴⁸) Nie scrupulujmy.

⁴⁹) Розуміється головно московський.

⁵⁰) Див. нижче с. 358.

⁵¹) Wojny Duńskie c. 206. Перед тим повторив це оповідання Костомарова Герасимчуку (Виговщина і Гадяцький трактат, с. 88), хоча сам відзначив, що з звідомлень Лізолі виходить, що послів від Виговського на соймі не було прим. 3).

Непевним здасться мені й лист Виговського до короля, записаний в збірці Голінського з датою 4 серпня і приточений Кубалею до сойму, він здається мені сфабрикованим на підставі того, що розповідалось за пропозиції Виговського; це не його стиль і змістом він не відповідає цій стадії переговорів.

⁵²) Це місце пропущене в виданню Прібрама с.439, його подає Герасимчук в Укр. Архіві III під ч. 80.

⁵³) Укр. Архів III, ч. 81. Чортор. рукоп. 387.

⁵⁴) лист до короля — Литерат. Сборник с. 550, лист до королеви у Валевського Historya wyzwoloney Rzeczypospolitey, I, дод. 4 i Укр. Архів III, ч. 75, оба з Чигрина 29 липня.

⁵⁵) Лист видрукований у Кубалі, дод. 10.

⁵⁶) Найвиразніше на це вказують дальші міркування Лещинського, що це наємне військо формуватимуть шведські офіцери.

⁵⁷) В листі своїм Лещинський називав його “братом арцибіскупа львівського”, але це мова про владику львівського — ясно виходить це, коли порівняти те що пишеться в листах Виговського до королеви і королеви до Желиборського про місію брата владики і ролю самого владики, і те що говорить Лещинський про свої розмови з “братом арцибіскупа”

⁵⁸) З митрополичого архіву видобув їх Зубрицький — надр. в Suplementum ad Historica Russiae Mon., c. 487-8.

⁵⁹) Quantum ad desideria w. m. р. — w tych cale ucontentowany zostaniesz — лист з датою 3 вересня, Варшава, в Укр. Арх. III, ч. 85.

⁶⁰) Укр. Архів III, ч. 86, з датою 5 вересня.

⁶¹) Акты Ю.З.Р. IV с. 165-6.

⁶²) “Ця Informatio usługi ku Rptey urodz. Krzysztopha Peretiatkowicza” заховалась, як “облята” — документ вписаний до луцьких гродськнх книг Перетятковичем, щоб доказати свої права на вдячність уряду Річпосполитої, котрої від нього мовляв не зазнав. Мабуть і написав він його тодіж, в 1683 р. через чверть століття після подій. Тим пояснюються різні недокладності, з них найбільш разюча та, що Перетяткович помішав осінній похід Виговського під Кам'яне в 1658 р., з Конотопською битвою 1659. Розуміється, там де Перетяткович говорить про свої персональні переживання, можна більше покладатися на докладність його пам'яті. Але все таки і тут потрібна деяка оглядність чи обережність. Підношу це тому, що Антонович свого часу сотворив цьому мемуарові досить високу репутацію і з нею він зістався в київських наукових кругах (в польській історіографії на нього не звернули уваги — ні на рос. переклад “студента Стрельчевского”, що з'явився в київських Универ. Известіяхъ 1873 р. (кн. 9) — очевидно з ініціативи того ж Антоновича, ні на польський оригінальний текст, включений до III т. Пам'ятників Київ. комісії в другім виданню 1898 р., ч. 94 — (Кубаля ані згадав його).

⁶³) Означення місця дає звідомлення Кікіна, — зараз нижче.

⁶⁴) Він вписаний до збірки Голінського ркп. 189 ч. 1043, на цій підставі В. І. Герасимчук вважав Голінського його автором і учасником комісії (с. 94). Але Голінський мабуть дістав цей дневничок з других рук. Виданий у Кубалі в додатках, ч. 21, але з прогалинами і помилками письмо збірки дуже не розбірне.

⁶⁵) У Кубалі za Komissią, в ориг. ясно: zakomisną.

⁶⁶) Згаданий вище Курдюков зазначує що 27 с. с. серпня (6 вересня) він проїхав через Сенчу “до Чигрина” себто до гетьманової квартири — Сівськ. ст. 190 л. 13.

⁶⁷) Видане в Актах Ю.З.Р. IV, ч. 79.

⁶⁸) (Щось бракує) “буди Великая Росія Великою Росією, а Малая Росія Малою Росією, понеже суть и в Малой Росіи войско незвотяжо...”, с. 145.

⁶⁹) Оригінал в цім місці сильно обгнив і має багато прогалин, але цілих осіб здаться не бракує.

⁷⁰) Ім'я пропало, але з змісту не трудно доміркуватись.

⁷¹) Фраза з прогалинами: Ба... государ ...рин что хочет то броит, с. 148.

⁷²) В кількох місцях пропали слова і розбивають зміст цих фраз, але його можна вхопити досить докладно.

⁷³) В оригіналі в третій особі.

⁷⁴) В оригіналі в третій особі.

⁷⁵) В друк.: “вадитъ”.

⁷⁶) В розумінню “життя”.

⁷⁷) І ця промова його “исхищренна”, але я не вважаю потрібним переказувати всього того красномовства.

⁷⁸) Фраза ця дуже поточена прогалинами — с. 152.

⁷⁹) “Москва де все... зрадлива”.

⁸⁰) Скорочую.

⁸¹) Скорочую.

⁸²) З збірки Голінського — виданий у Кубалі, Wojny Duńskie c. 547, деякі місця дуже не чіткі і проф. Кордуба інакше читає ніж неб. Кубаля.

⁸³) Звідомлення Кікіна в IV т. Актів Ю.З.Р., с. 154.

⁸⁴) Тут в друкованім тексті неясно, я пропускаю: “и Вас. Борисовича не токмо осадили”.

⁸⁵) Тут — с. 157 ясно відрізняється оцей Янко Барабаш від кошового Якова в попереднім (с. 153). Янком очевидно називається той же кошовий Яків.

⁸⁶) Сильно скорочую і упрощую цю промову, як її наводить Кікін, в останній фразі пропущено кілька слів.

⁸⁷) фраза ця в оригіналі дуже знищена, але зміст можна собі уявити ясно — приблизно в тих словах як я це написав.

⁸⁸) Climacteres, II c. 308, Костомаров нового вид. с. 355, Волк-Карачевcкий с. 35, Герасимчук с. 96, Кубаля с. 109.

⁸⁹) або: вигнати з краю, вираз двозначний.

⁹⁰) В оповіданню Коховського про гадяцьку унію єсть кілька моментів, які так близько сходяться з дневничком збірки Голінського, що треба прийняти його залежність від дневничка: дата приїзду комісарів, стріча, приїзд московського гінця, але поруч того різна плутанина з інших джерел.

⁹¹) Пропускаю записку більш автобіографічного значення: “перед тим, поки ще ми в'їхали до обозу, був я у Карач-бея з Яжиною, від пп. комісарів”.

⁹²) Данила Виговського під Гадячем не було!

⁹³) Трактат підписаний ві второк, 17 вересня, значить дата негодиться; і так як представлено далі, що в переддень підписання договору Бєньовський зробив першу візиту Карач-беєві, це не згоджується з анонімним дневничком, що комісари були у Карач-бея двічі; коли те, що описує Перетяткович відбулося, то мусило статися раніш.

⁹⁴) Пояснення: “присяжний брат гетьманський, стояв він в пів милі від війська Зап. з 40 тисячами”.

⁹⁵) Стрільчевський переклав “в палатке”.

⁹⁶) Na axamitnym materacu.

⁹⁷) Текст доволі неясний, тому не диво, що Стрільчевський і Герасимчук перекладають різні місця інакше. Я переклав так як уважав найправдоподібніш. Можна вагатися — чи гетьман з полковниками приїхали до Карач-бея, чи закликали його на раду до себе, але ясно виходить, що це була рішуча нічна нарада гетьмана з Карач-беєм, хоч в тексті Карач-бея не названо.

⁹⁸) В друк: zaszło.

⁹⁹) Памятники III, с. 345-7.

¹⁰⁰) Акты Ю.З.Р., IV с. 160-1, скорочую.

¹⁰¹) “А идетъ де онъ, гетманъ и съ войскомъ, которые при немъ, управлятись съ неприятели своими, которые починили въ войскЂ Запорожскомъ незносные кривды и обиды и смертные убивства” — с. 162.

¹⁰²) Акты IV, с. 163, скорочую.

Попередня     ТОМ X     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ III. Стор. 6.]