[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ III. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ X     Розділ III     Наступна





ГАДЯЦЬКИЙ ТРАКТАТ — ТЕКСТИ.



Мабуть Виговський умисно поспішив вислати Кікіна, щоб без нього закінчити формальності зв'язані з трактатом унії, — переведені того ж дня мабуть, як він поїхав — 7 (17) вересня. Як саме їх переведено — наскільки військові маси були допущені до участі в проголошенню унії, це зістається невідомим, і на мій погляд дуже сумнівно, щоб ця справа, хоч би формально, була санкціонована загальною радою. Правда Коховський досить докладно описує таку раду, навіть широку промову Бєньовського, в котрій похваляється заявлений козацькими послами намір вернутися під власть польського короля, описує гірке становище під деспотичною владою московського царя, під експлоатацією їх засобів, їх багатств і праці в інтересах Московщини й т. д., навіть похвальні оклики козацтва: Harast Howorit!, і коротко переказує відповідь Виговського (“не без ораторського хисту — бо з молоду напрактикувався в суді”), котрою він обіцяв непохитну вірність і послух королеві за себе і за військо. Цей образ без застережень повторяється сучасними істориками — як рада 6 (16) вересня 1), що мовляв завершила переговори й оформила фактично вже осягнене порозуміння гетьманського уряду з комісарами 2). Але поминаючи, що у Коховського це очевидно рада вступна, що попереджає переговори, а не фінал, начеркнений Коховським образок і промову Бєньовського вважаю літературним твором, літературною фікцією, а не переповідженням чийогось фактичного звідомлення.

Єсть іще коротке оповідання в збірці Голінського с. 1044. Кінець кінцем маємо акти — але без коментарів учасників з них можна тільки з більшою або меншою правдоподібністю витягнути певні висновки. Маємо два тексти трактату, обидва в оригіналі з датою 6 вересня 1658, з підписом гетьмана і печатю військовою, але без підпису комісарів. Один ідентичний з тим, що потім був прийнятий соймом 1659 р. і видрукований в його постановах (потім в volumina legum) — текст офіціально прийнятий, ми його називаємо далі текстом другим, бо він в розвою умови стоїть на пізнішім місці, і в збірці бібл. Чорторийських, в збірці актів унії, не дурно теж стоїть на другім місці (ркп. 402 л. 293-305).

Текст, що ми дали називаємо першим (402 с. 281-290) має в кількох місцях важні відміни — вимагає більше від Річипосполитої: повного скасовання унії, виключного права православної шляхти на уряди в трьох східних воєводствах, а не в самім тільки воєводстві Київськім; війська Зап. має бути 60 тис., а не 30 як у II тексті; наємного війська гетьман може тримати скільки хоче, і на утримання його мають іти доходи з трьох воєводств; в заграничній політиці ставиться дезідерат — не змушувати війська Зап. до розриву з Москвою 3).

В секретній декларації взятій від Виговсыкого комісарами “при закінченню комісії”, він робить деякі уступки від 1 ред. в такій формі, як це потім маємо в II тексті — щодо реєстру і наємного війська. Уступки зроблені цією декларацією потім уже не викликають дискусії.

Натомість пункти незачеплені декларацією були відкинені королівською радою (спеціально згадується справа унії і виключне право православних на уряди в трьох воєводствах, а не в самім тільки Київськім) і в цій справі аж двічі їздив до Виговського Перетяткович, щоб дістати від нього поправки до гадяцького акту, і за другим разом йому дійсно вдалось добути від Виговського текст з виправками. Очевидно це й єсть наш другий текст, фактично списаний — як каже Перетяткович 29 квітня 1659 р., але з старою датою 6 (16) вересня 1658 р.

Далі подаю І текст, а там де в II-му відміни — в двох стовпцях (скорочуючи титули і різну етикетальну фразеологію):

“В ім'я боже, амінь. На вічну пам'ять теперішнім і наступним!

“Комісія між станами Корони Польської і в. кн. Литовського з одної сторони і вельм. гетьманом і військом Зап. з другої — докінчена дня 6 (16) вересня 1658 р. вельм. Стан. Казим. Бєньовським і Казим. Людв. Євлашевським — визначеними з сойму від найясн. короля Яна Казимира комісарами, з вельм. гетьманом Ів. Виговським і всім військом Зап., в обозі під Гадячом. — Дай боже щоб щасливо і вічно-тривало!

“Вельм. гетьман Зап. з усім військом Зап. на вищезгаданім місці, прийнявши нас комісарів як годиться пристойно і вдячно і зваживши нашу повновласть комісарську, надану нам повагою соймовою, декларував з усім військом:

“Як не з доброї волі, а тільки з мусу, притиснене різними опресіями військо Зап. приступило до своєї оборони, — так тепер, коли й. корол. м., пробачивши своїм батьківським серцем все що сталося в тім замішанню, закликає нас до одності, — вони не погорджують ласкою й. кор. м. і покірно приймають цю поблажливість (клеменцію) доброго пана, приступають до цієї комісії, а далі до спільної наради щодо згоди, щирості і обопільної любові. Бога сил небесних беруть за свідка в тім, що все що постановляється, буде дотримуватися щиро і правдиво вічними часами.

“Згоду вічну й нерозривну постановили ми таким чином:

“1 4). Релігія грецька старинна, така з якою Русь приступила до Корони Пол., аби зіставалася при своїх прерогативах і вільнім уживанню свого богослуження, по всіх містах, містечках і селах, в Короні Пол. і в. кн. Лит., — так далеко як сягає язик народу Руського. На соймах, в війську, в трибуналах, не тільки в церквах, але в публичних процесіях в відвідуванню хворих з святощами, в хованню померших і взагалі у всім - так як свобідно і прилюдно виконує своє богослуження обряд римський.

“Тій же грецькій релігії дається право свобідного фундування нових церков і монастирів, так само поновлення і поправляння старих.

“Церкви і маєтності здавна надані на церкви старинної грецької віри мають зіставатися за греками 5) православними старинними. Після того як зложено буде присягу вірності, протягом півроку всі такі церкви мають бути подані (в реєстрах) від полковників та іншої старшини війська Зап. тим комісарам, що будуть визначені з обох сторін.

А унія, що викликала досі замішання в Рчп., касується і в Короні і в в. кн. Лит . — і хто хоче нехай вертає до римського, а хто хоче — до грецького не уніатського богослуження 6).

А тої віри, що противна вірі грецько-православній і множить непорозуміння між народом римським і старогрецьким, церков і монастирів фундувати і фундуші помножати не повинен і не може ніхто — ні з стану світського ні з духовного, ні з сенаторського, ні з шляхетського, ні в маєтностях духовних, королівських, ні в приватних ніяким чином силою цієї конституції.

Римську ж віру дозволяється виконувати свобідно в воєводстві Київськім, Браславськім і Чернігівськім.

“Світські пани римської віри — дідичі й урядники й. кор. м. -не матимуть ніякої юрисдикції над духовними і світськими людьми, ані над ченцями — тільки їх законний пастир.

“А що в спільній вітчині мають обрядам належати і спільні прерогативи і оздоби, тому о. митрополит київський теперішній і його наступники з 4 владиками: луцьким, львівським, перемиським і холмським 7) засідатимуть в сенаті в своїм порядку, з тими ж правами і правом голоса як духовні римського обряду, тільки митрополитові призначається місце після арцибіскупа львівського, а владикам після біскупів своїх повітів.

В воєводстві Київськім, Браславськім і Чернігівськім сенаторські дігнітарства мають роздаватися тільки шляхтичам грецького обряду — до того здатним, що походять і мають маєтність у тих воєводствах.

Теперішні держателі урядів зістаються при них. Але тим часом, з огляду на гетьманство, першим сенатором тих трьох воєводств має бути гетьман військ Руських, і вся київська юрисдикція до нього має належати, призначення підвоєводи та інших урядників. Це буде належати (до гетьмана) і застерігається на цей раз тільки доки він не прийде до посідання воєводства київського.

В Київськім воєводстві сенаторські дігнітарства мають даватися тільки шляхтичам грецького обряду, здатним до тих урядів. В воєводстві Браславськім і Чернігівськім ті ж уряди сенаторські мають даватись по черзі то одному то другому обрядові, так що по уступленню сенатора грецького обряду має наступити сенатор римського обряду, Але в усіх трьох воєводствах уряди мають роздаватися особам, що походять з тих воєводств і мають у них маєтність. І теперішні держателі урядів зістаються при них.

“Також по містах коронних і в. кн. Лит., як сягають церкви грецького обряду, аби зростала обопільна любов, міщани римської і грецької релігії мають рівно заживати спільних вільностей і свобід, і грецька релігія, не має бути нікому перешкодою до магістрату.

“В Києві король й. м. і стани коронні позволяють засновати академію, котра має користуватися такими прерогативами і вільностями, як академія краківська, з тою тільки умовою, щоб у тій академії не було професорів, магістрів і студентів ніякої секти: аріанської, кальвинської, лютерської. А щоб студентам і учням не було ніякої оказії до бійок, всякі інші школи, які були в Києві перед тим, й. кор. м. накаже перенести де інде.

“Другу таку ж академію й. к. м. і стани коронні і в. кн. Лит. 8). позволяють (заснувати) там де для неї буде знайдене відповідне місце. Вона заживатиме тих же прав і вільностей як і київська, але заснована має бути з тою ж умовою як київська: щоб у ній не було професорів, магістрів і студентів секти аріанської, кальвинської і лютерської. А де та академія буде заснована, там інші школи вже не мають засновуватися на вічні часи.

“Гімназії, колегії, школи і друкарні, скільки їх буде потрібно, буде вільно ставити, свобідно в них науки відправляти і деякі книги друкувати про релігійні контроверсії — але не ображаючи маєстату кор. і без пасквілів на короля й. м.

“(2). А що вельм. гетьман з військом Зап., від Рчп. відірваним, з любові до короля, пана свого і власної вітчини, повертається (до них) вирікаючися заграничних протекцій, то й. кор. м. і всі стани кор. і в. кн. Лит. вічною амнестією, себто вічним забуттям покривають все, що з обох сторін допустив біг — полишаючи то маєстатові його, як офіру за гріхи спільні. Забезпечують у тім всякого стану людей від найменших до найвищих без виїмку — як у війську Зап. так і шляхтичів, урядників і приватних людей, чисто всіх, котрі яким небудь чином пробували чи пробувають при гетьмані попереднім і теперішнім. Ні корол. маєстат, ні сенат, ні вся Рчп., ані хто з приватних людей не будуть підносити ніяких претензій супроти них взагалі або кожного з'осібна, від найвищих до найменших. Навпаки — пробачивши собі обопільно христіанським серцем, щиро, свідчачися страшним богом, всякі неприємності і все що діялося під час війн, вони ні явно ні потай не замишлятимуть ніяких пімст, ні практик. Не дадуть себе звести ніякими звільненнями з присяги для якихнебудь потайних (skretne) замислів.

“Всякі кадуки (конфіскації) випрошені кимнебудь під тими що пробувають в війську Зап. і під шляхтою що приставала до гетьмана і війська Зап. і до шведів і роздані від початку війни, — тепер всі без виїмку касуються і будуть скасовані законом, так щоб вони не шкодили ні гонорові ні власності чиїй-небудь. Де б вони (постанови про конфіскацію) не знаходилися, вони вважаються за скасовані і з книг (судових) еліміновані, і їх власникам надається право заволодіння — против котрого не можна посилатися на ніякі кадуки під карою інфамії.

“А що і зміст і саме ім'я амнестії повинно бути святе, і речі і люди всякої кондиції відновляються в попереднім стані, повертаються до тієї одності, згоди, любові, права і пана, як було перед війною, — то застерігається, що хто б важився рвати те святе об'єднання, смів публично, чи в приватнім зібранню закидати комусь зраду, — такий має підпадати карам за нарушення договору, і в усяких оказіях де б ішло про охорону від обмови, з обох сторін має переводитися пильно слідство 9).

“Вся Річпосполита народу Польського, в. кн. Литовського і Руського, і належних до них провінцій відновляється цілком такою як була перед війною, себто — ці три народи мають зіставатися непорушно, як були перед війною в границях своїх і при свободах (своїх) згідно з законами — в радах, судах і вільній елекції панів своїх — королів польських, литовських і руських. Коли під тягарем війни з заграничними державами щось постановлено було на зменшення границь і вільностей тих народів, це має вважатися за недійсне і пусте, і вищеназвані народи повинні зіставатися при своїх свободах, як єдине тіло одної і нероздільної Рчп., не роблячи між собою різниці з приводу віри: як хто визнавав і визнав христіанську релігію — чи римську чи грецьку, всі зістають в спокою, при вільності. Хіба якісь засуди або декрети були винесені перед війною і за час війни цілком законно — при наявності сторін чи в відсутності.

(3) Війська Зап. число має бути 60 тисяч, під. владою гетьмана руського, згідно з стародавніми вольностями їх.

Війська Зап. число має бути 30 тисяч, або скільки гетьман Зап. подасть у реєстрі 10).

Скільки наємного (“затяжного”) війська буде на Русі, все має бути під владою тогож гетьмана.

Наємного війська 10 тис. — котре так же як і Запорозьке має бути під владою тогож гетьмана, і з ухвалених Річпосполитою на соймі податків з воєводств Київського, Браславського, Чернігівського і інших має платитися тому військові.

“Пробувати 11) військо Зап. мае в тих воєводствах і маєтках де воно було перед війною. Всякі вільності надані (їм) привилеями найясніших королів польських потверджуються: вони (козаки) зістаються при стародавних вільностях і звичаях своїх, що не тільки в нічім не обмежуються але навпаки — потверджуються всякою повагою. Ніякий державець корол. маєтностей, ні староста, ні пан дідичний ні доживотний, ані їх підстарости, урядники і всякі інші слуги не будуть стягати ніяких податків з козацьких хуторів, сіл, містечок, домів, ні під яким претекстом. Вони мають бути вільні від якихнебудь тягарів, цла і мита, як люди лицарські, у всій Короні й. в. кн. Лит. Мають бути також вільні від усяких судів старостів, державців, панів і їx намісників — тільки під юрисдикцією самого гетьмана військ Руських мають зіставатись. Також всякі напитки, лови в полях і на ріках й інші козацькі пожитки мають зіставатись при козаках свобідно, згідно з їх звичаями.

“Зокрема кого гетьман війська Руського подасть й. кор. мил. як гідних клейноту шляхетського для ще більшої заохоти до служби й кор. мил., тим усім без якихнебудь труднощів, буде уділена нобілітація, з поданням всякої шляхетської вільності. Але так треба міркувати, щоб з кожного полку могло бути нобілітовано сто 12).

“Ніяких військ польських, литовських або чужоземних ніхто не може вводити в воєводство Київське, Браслааське, Чернігівське. Тільки наємне військо, що пробуватиме під владою гетьмана військ Руських, вибиратиме хліб з королівських і духовних маєтностей вищезгаданих воєводств, за ординансом того ж гетьмана руського. А коли б була війна при границях Русі і треба було послати туди коронне військо в поміч, в такім разі це помічне військо має бути під регіментом гетьмана військ руських.

“(4) Для скріплення і більшої певності цього договору гетьман військ руських до кінця свого життя має бути гетьманом військ Руських і першим сенатором воєводства Київського, Браславського і Чернігівського. А по смерті його має бути вільний вибір гетьмана: стани воєводства Київського, Браславського і Чернігівського виберуть чотирьох кандидатів, і з них одному король надасть (гетьманство)

 

не віддаляючи від того уряду рідних братів вельм. гетьмана руського 13).

“Двір mіnnіса для биття всяких грошей має бути заложений в Києві, або де буде признано зручнішим — однієї якості і металу, і з королівською особою (портретом).

“Податки, які Рпта ухвалятиме на соймі, в воєв. Київськім, Браславським і Чернігівськім мають уживатися на наємне військо, що буде під владою гетьмана військ Руських.

 

“Спільні ради і спільні сили всіх тих народів против кожного неприятеля. Мають всі три старатися спільно всякими способами, аби Рпта мала вільну навігацію на Чорне море.

“Коли б станом Коронним і в. кн. Лит. прийшлось почати війну з царем московським, військо Зап. до такої війни не буде притягнене.

 

“Коли ж би цар не схотів вернути провінцій Річпосполитої і на неї наступав, тоді мають сполучитися всі сили: коронні, в. кн. Лит. і військо Руське Запорозьке, під регіментом свого гетьмана, і воювати.

“Маєтності нерухомі і рухомі, королівщини і записи сум, конфісковані від обивателів Руської землі, котрі пристали до шведського 14) або до запорозького війська і тепер вертаються до батьківщини, — мають їм бути повернені і служби їх в війську кор. і в. кн. Лит. мають бути компенсовані і оплачені 15).

“. (5) Гетьмани з військом Зап. — теперішні і наступні — відступивши від усяких заграничних протекторів 16), більше до них приставати не мають. Навпаки — мають пробувати в вірності, підданстві і послушенстві у найясн. маєстату королівства польського і наступників його і всій Річпосполитій і будуть пробувати вічно.

Але так щоб це не нарушало братерства зав'язаного з ханом кримським, а коли може то бути без порушення цілості Річпосполитої — то і з царем московським 17).

Але так щоб це не нарушало братерства зав'язаного з ханом кримським.

“Посольств від заграничних (гетьман) не має приймати, і якби такі трапились — має їх відсилати до короля й. м.

“Також ні війська стороннього вводити не буде, ні порозуміння з заграничними державами мати не буде; хіба сповіщаючи про це короля його милість.

“(6) Всяким приватним особам з обох сторін — в тім і духовним римського обряду відкривається безпечний поворот до біскупств, пробоств, каноній, плебаній і до належних до них маєтностей в воєводствах Київськім, Браславськім, Чернігівськім, Подільськім, також у в. кн. Лит., на Білій Русі і в Сіверщині. Також всім монахам до костелів, кляшторів, маєтностей і фундацій. Теж і світським, особам обох сторін до їх маєтків дідичних, староств, держав, володінь власних, доживотних, заставних і за всякими іншими контрактами до них належних, в тих же вищеназваних воєводствах і в в. кн. Лит, на Білій Русі і на Сіверщині.

“Але час повороту визначить король й. м., порозумівшись з гетьманом зап., і спосіб реіндукції (повороту у володіння) має заховуватися такий, що ніхто не має повертатися до свого володіння інакше як за універсалом й. корол. м. і вельм. гетьмана запорізького. В цім має бути порозуміння обох сторін.

“Для судження всяких справ як кримінальних так і поточних має бути в тих трьох воєводствах свій окремий трибунал — з таким порядком, який вони самі собі уложать. Але крім того мають бути окремі судові староства в Овручу і Житомирі.

“(7) А для кращої певності 18) — тому що гетьман з військом Зап., і ці воєводства, що були відірвалися, відкидають всяку протекцію інших народів і добровільно — як вільні до вільних, рівні до рівні і шановні до шановних повертають 19), — тому, для певнішого дотримання нинішнього акту король і Річпосполита дозволяють народові Руському (мати) осібних 20) канцлерів, маршалків і підскарбіїв з правами сенаторів, і інші уряди народу Руського.

“Вони (канцлери) мають виконати присягу за ротою урядників коронних, з додатком такого пункту, що до нічого противного нинішньому актові вони своєї печаті не приб'ють, навпаки — пильнуватимуть, щоб нічого не робилося против цього акту — в конституціях і декретах соймових, рескріптах задворних, привілеях і універсалах.

“До уряду і канцелярій цих канцлерів будуть належати всі духовні надання митрополії, епіскопії, ігуменства і бенефіції, що належать до надавання королівського в воєводстві Руськім, Київськім, Волинськім, Подільськім, Браславськім і Чернігівськім, а в воєводстві Київськім, Браславськім і Чернігівськім — всі надання духовні і світські. Також суд в королівських містах і всякі декрети — задворні й судові — тільки в названих трьох воєводствах.

“А що против цього акту вийшло б з канцелярії коронної або в. кн. Лит., то буде неважне, і той що добув такий привілей не тільки його тратить, але підпадає ще карі в 10 тис. кіп литовських, а судити його за це в королівськім суді за спеціальним реєстром.

“Аби з суперечок за підданих обвинувачених в своєвільстві не виходило нових замішань, — касуються всякі процеси про видачу підданих, про наїзди, забране майно, шкоди починені під час внутрішньої війни, — земські, гродські, трибунальські, також і декрети трибунальські винесені в тих справах — особливо щодо воєводства Київського, Волинського, Браславського й Чернігівського.

“При складанню договору з царем московським, коли б до того прийшло, король й. м. і стани коронні і в. кн. Лит. мають вимагати ненарушеної репутації (реабілітації) вельм. гетьмана і нинішнього договору.

“Пп. комісари і в. гетьман князівства Руського фактично ствердили нинішню комісію своєю присягою — як то свідчать їх підписи на ротах присяги. Понад то буде ця комісія конфірмована — від сенату присягою превел. кс. арцибіскупа гнезненського, біскупа виленського, всіх чотирьох гетьманів і канцлерів обох народів, а від кола рицарського — присягою маршалка посольської палати, на соймі що має бути зкликаний якнайскорше, — в присутності послів, які будуть прислані від в. гетьмана і війська Зап.

“А що до присяги короля й. м., то з своєї доброти панської він її на покірне прохання війська Зап. зволить учинити - це пп. комісари асекурують.

“Полковники ж, сотники і вся старшина війська Зап. виконають свої присяги після сойму, на котрім будуть виконані нинішні постанови, — в присутності комісарів, які на те будуть депутовані від сойму.

“А щоб ця конституція мала вічну вагу і повагу, вона в усім своїм змісті від початку до кінця буде включена в конституцію (постанови соймові), ухвалена соймом, рахована за вічний і незмінний закон і так дотримувана”.

На цім кінчився перший текст, наступає дата:

“Діялося в таборі під Гадячем, дня і року вищезазначеного”.

Але по цій даті перед підписом додано ще два пункти:

“До булави великої руської належатиме Чигринське староство, як то значиться в привілею наданім пок. Б. Хмельницькому від короля й. м.

“Гетьман війська Руського буде вільний від резідування при королі й. м.

“Конвокація воєводства Київського, Браславського і Чернігівського буде скликана універсалом королівським після сойму, що має бути зложений якнайскорше”.

Під цим підпис: Іван Виговський гетьман війська кн. Руських рукою власною — і печатка.

В II тексті дата стоїть на кінці, після цих приписок, і підписано (при печатці) таке: Іван Виговський гетьман військ Запорізьких рукою власною іменем всього війська.

Це потверджує, що II текст писаний після 1-го, і стилізація підписів має теж своє значення — що під II текстом Виговський підписався тільки гетьманом війська Запорізького.

До цього акту Виговський долучив таку секретну декларацію — передану королеві і в оригіналі заховану в тім же збірнику актів бібл. Чорторийських ч. 402:

“Декларація вельм. Івана Виговського, гетьмана військ Зап., на деякі пункти описані в комісії, заключеній під Гадячем, подана ним при скінченню тієї ж комісії.

“На пункт в котрім війську Зап. дозволено число 60 тисяч. При виконанню його треба розуміти, що цю цифру позволено з огляду на теперішній час, аби чернь не утруднила згоди з цього приводу, коли б її зменшено під цю пору. В дійсності, по тім, як війна з царем московським заспокоїться, в реєстрі не має бути більше 30 тис., а наємного 10 тис., з тим аби наємне було під владою тільки теперішнього гетьмана.

“Полку чауського з Білої Русі, і козаків з інших місць на Білій Руси зараз неможна випровадити, з огляду на небезпеку, щоб вони не перекинулися до царя московського. Але по скінченню війни з царем, яснов. гетьман запорізький повинен вивести всіх козаків з Білої Русі і в. кн. Лит.

“Передача церков і маєтків (церковних) має відбутися протягом півроку після того як стан духовний і шляхетський вернеться до своїх маєтків.

“Для внутрішньої безпечності і скоршого випровадження Москви з Києва король й. м. пошле гетьманові військ Зап. чужоземного війська зараз тисячу, а як треба буде більше, то хоч і 5 тис. — з котрим Тетеря поспішить якнайскорше. Хліб тому війську вельм. гетьман зап. визначить коло Білої Церкви (приписано рукою Виговського: або де (буде вважати за зручніше).

“Всі залоги між Случчю і Горинню гетьман зносить зараз і видасть універсал аби вийшли”.

Підписано: Ів. Виговський, в. гетьман в. кн. Руського, і печать. На ці акти другого дня, 7 (17) зложено присягу в такій формі:

“Я Іван, своїм і всього війська Зап. іменем присягаю всемог. богові в трійці святій єдиному, на те що я з військом Зап. у всім буду справуватися згідно з комісією, котру я постановив з вельм. пп. комісарами своїм іменем і іменем війська Зап., і наступники мої — гетьмани військ Руських також будуть справуватися з військом. Так мені боже поможи і мука Христова. А ця присяга буде дійсна, коли виконають присягу король і вичислені особи. Ів. В., в. гетьман в. кн. Руського”.

Генеральна старшина і полковники виставили таку “субмісію”. “Мы, обозный, судЂи, есаулы войсковые, полковники, так своим яко панов сотников, атаманов и всеи черни войска Запорозского именем даємо на себе тую субмисію с печатю войсковою и подписами рук наших на реч нижей менованую тым способом:

“Поневаж найяснЂйший Ян-Казимер Король є. м. пан наш мил. тепер счасливе пануючий през вельможных и. м. п. комисаров ухвалою сеймовою до нас высланых: п. Станислава Казимера Беневского каштеляна волынского и пана Людвика Казимера Євлашевского кашт. смоленского милостиве декляровал, же нас, войско Зап. хотячи мЂти яко рицерских людей под протекцією своєю и под оную тепер берет, пустивши тоє все в вЂчноє запомнЂнье, счо ся кольвек през тыє замешанья стало, -

“Прето ми тую мил. ласку є. кор. м., п. н. м., яко дедичного пана, и всей Речы Поополитой вдячне и миле принявши, обецуємо по собЂ тоє, же так тепер яко и напотом вЂчными часы не будем руки на короля є. м., п. н. м., и всю Речь Посполитую подносити и противко не воєвати. И овшем — яко пана дедичного во всем так як из стародавных часов бывало и яко повинность наша рыцарская яко вЂрных подданых ку паном прирожоным кажет слухати волю є. кор. м., п. н. м. полнити. И присягою тоє публичною перед комисарами є. к. м. на тоє выслаными потвердити.

“Але то под такою кондицією, жебы теж и нас є. к. м., п. н. м., взаєм, і вся Речь Посполитая — так станы духовные яко и свЂцкиє, водлуг просьбы нашоє нас, войско Зап., во всем уконтентовали и присягою так своєю королевскою, яко и всеи Речи Посполитои на утвержене уже вЂчного и николи не розерваного покою змоцнили — так яко бы то вЂчными часы тоє не нарушено от всЂх наступаючих найяснЂйших королев полских было.

“И на тоє сеє наше писанє даємо.

“Писано в таборЂ под Гадячем року 1658 мЂсяца сентемврия семого дня.

“Тимош Носач єнералный обозный войска Запорозкого рукою. Самойло Богданович, Герман Гапонович судЂ войсковыє, Иляш Богаченко полковник чигринский, Федор Джулай полковник черкаский. Семен (?) Левонович полковник каневский. А (?) Креховецкий полковник корсунский, власна рука. Григорий Гуляницкий полковник нижинский рука власная. Петро Дорошенко полковник прилуцкий, рукою власною” 21).

Що можна сказати з приводу цих актів, в зв'язку з усіми тими відомостями, що ми маємо про ці переговори?

Навіть не дуже уважно приглядаючись гадяцькому актові (і текстові), ясно видно, що він з'явився в результаті завзятих торгів, завзятого бою за і проти постулату української автономії, “вел. кн. Руського”. Можемо в повній мірі прийняти звістку Перетятковича, що протягом тижня акт цей перероблювано й переписувано разів з десять, і нарешті нашвидку, в ночі виготовлено — цю останню редакцію. Перерібками цими приведено її до повного хаосу, і від головного постулату — оцього “в кн. Руського”: означення прав третього, новопризнаного члена Річипосполитої — народу Руського, зісталися тільки цілком непоказні сліди, не говорячи вже, що зіпхнуто його на сам кінець, замість від нього, як головного постулату почати. Це пункт сьомий нашої нумерації — але в нім навіть не згадується це “в. кн. Руське”. Воно заціліло в інших місцях принагідно — в титулі гетьмана й то не в повній формі (“гетьман князівств Руських”, “військ руських” тощо) — ця повна форма: “в. кн. Руського” виступає в петиції на сойм — “т. зв. екзекуції Гадяцьких пактів”, доказуючи тим, що не з волі і бажання старшини в уніоннім акті цю повну формулу замінено такими, приблизними субституціями. Декларативно воно, це поняття, в уніоннім акті не виступає ні тут ні в 7 пункті, ні де інде. Навпаки, акт старанно маскує це формулою реституції довоєнних відносини Річпосполита, зложена з цих трьох народів: польського, литовського і руського (замість сказати — з трьох державних одиниць — “Корони Польської”, “в. кн. Литовського” і “в. кн. Руського”) “відновляється цілком такою як була перед війною” (п. 2) — коли ніякого в. кн. Руського не було. Правда, нібито мова йде при тім про територіальне statu quo, не зменшення території і границь передвоєнних, але при тім говориться про заховання і старих політичних прав і старих конфесій, так що гасло передвоєнних норм проголошується на всіх ділянках публичного життя. А з нового постулату — політичної автономії Русі, чи в. кн. Руського, на перевірку тільки й лишається конкретного, що капулерство, чи “печатарство” руське, що має фактично контролювати виконання постанов цієї нової унії. Глухо згадуються інші уряди: маршалка, підскарбія “й інші”; яка конкретно їх роля, не виясняється цілком: це голі рамки, що мають бути заповнені живим змістом тільки дальшою активністю творців унії. Такі самі рамки — це “конвокація” — збори сенаторів, дігнітарів чи може й усієї шляхти трьох українських воєводств, сурогат місцевого сойму. Конкретніше — це той трибунал, що його має організувати українська шляхта — субститут колишнього луцького трибуналу заснованого при першій унії. Цілком проблематичною величиною являється наємне військо, що має утримуватися з доходів трьох воєводств і пробувати під начальством гетьмана: має воно бути гарантією гетьманської влади і автономії проти переваги “Корони” — чи противагою війську Запорізькому? Це друге фактично певніше: може бути, що аргументувалось перед ширшими козацькими кругами інтересами автономності Русі, але в дійсності малося дати українській шляхті зброю проти переваги козацтва, особливо — козацької черні 22).

Коли на пункті структури і прав нової української держави опозиція комісарів дала тільки неясність і хаотичність, то на пункті її територіального обсягу вона задала цілком ясний погром змаганням козацького (чи старшинського) осередку до об'єднання в “Козако-руській державі” (вживши термінології Величка) всіх земель українських — разом з білоруськими (з цими може не в цілості, то принаймні частинно).

З одного боку цілком виразно виступає етнографічний критерій — “доки сягає руська мова” (в розумінню української і білоруської), або підмінюючи поняття народності поняттям віри — “доки досягли церкви грецького обряду”. Це те що розуміється під поняттям “народу Руського”. В ідеї “князівства Руські” і його уряду, “війська руські”, гетьманат руський або “військ руських”, границі народу Руського з Москвою — очевидно повинні розтягтися на всю цю територію; ця постулірована, неокреслена актом виразно державність руського народу повинна обіймати всі ці землі, доки сягає руська мова і доки — в залежності від мови — мають сягати права “грецької віри”.

В дійсності тільки право грецької віри, властиво тут навіть тільки деякі права — реституція церков і рівноправність міщан грецької і римської віри виразно розтягаються на всю етнографічну територію “руську”: куди сягає руська мова, має право грецька віра, куди сягає грецька віра — мають міщани грецької віри право на магістратські уряди рівно з католиками.

На всі землі Корони і в. кн. Литовського очевидно розтягається контроль капулерів руських, щоб з ніяких установ не виходили акти противні постановам уніонного акту. Але це сказано глухо. Натомість сказано виразно, що контрасигновання королівських грамот руськими капулерами розтягується не на всю цю руську територію, а тільки на 6 воєводств коронних (Руське, Подільське, Волинське, Київське, Браславське й Чернігівське) — і то тільки на справи духовні, надання якихнебудь урядів і бенефіцій (“gratiae” — жалування). На територію в. кн. Литовського ця компетенція не розтягається. В справах же світських функція капулерів обмежується тільки козацькою територією в тіснішім розумінню — трьома східними українськими воєводствами. Це властива державно-юридична територія “князівств Руських”, інші державні права народу руського крім деяких релігійних гарантій (крім вичисленого вище ще участь галицьких владиків у сенаті) не виходять поза цю територію.

В збірці Голінського вичислено “пункти згоди з козаками”, числом 18 і потім додано: “тих пунктів козаки подали були нашим комісарам 22, але їх обтято 23): добивалися князівства абсолютно Руського 24) — при нім воєводства Волинського, Руського, Подільського, Белзького в Короні, а в в. кн. Литовськім — Пинська, Бихова, Стародуба, Овруча та інших земель — але те все обтято і не дано на те згоди”. Серед тих ніби прийнятих 18-ти єсть також екстраваганції в змісті і стилізації, напр.: “Аби повернено люблинську церкву (4). Аби сойм був по черзі раз у Львові, другий у Луцьку, це відложено до волі короля й. м., также і трибунал — часто говорили: “Нам далеко їздити до Люблина, нехай буде нам тут трибунал” (6). “Біскупа в Києві не хотіли мати і костел тільки один, в Хвастові призначали резиденцію біскупові, але потім погодилися” (7). Можливо, що запис належить авторові дневничка і відзначає дещо з живих уст 25).

Таким чином мовчки відтиналися козацькі займанщини на Волині, Поділлі, в Пинськім Поліссю, в воєводствах Минськім, Мстиславськім, Новгородськім (район Чауського полку). Того що не важилися написати виразно в акті те договорювалося в секретній декларації Виговського: він обов'язувався вивести залоги з Волині (очевидно разом з тим — з Поділля і Берестейщини), при першій можливості зліквідувати Чауський полк. Козаччина вирікалася всієї політичної роботи, що запопадливо велася протягом останніх п'яти літ, була властиво нервом козацької політики — об'єднання української і сумежних частин білоруської території під патронатом війська Запорізького.

Завдавалися й інші болючі удари політичній самостійності й авторитетові війська — напр. на пункті заграничних зносин. Старшина старалася обстояти свої фактичні зносини і договори з Кримом і навіть з Москвою, але принципіально, буквою гадяцького акта позбавлялася всяких дипломатичних зносин.

Нема сумніву, що гетьманський осередок і старшина мали інші вимоги і не були індиферентними до цих ампутацій їх державних домагань. В згаданій інструкції козацьким послам на сойм 1659 р. (так зв. “Екзекції гадяцьких пактів”) маємо домагання, щоб “до в. княз. Руського були прилучені воєводства Волинське, Руське і Подільське”. Про скасовання Чауського полку гетьман у своїй декларації признає, що явно поставити цього пункту не можна, бо білоруська козаччина могла б перекинутися на московський бік.

Може бути питання, наскільки болізно відчував ці ампутації сам Виговський. Ми бачили вище запевнення Бєньовського, що він зовсім не поділяв “єретичних видумок Немирича” і дбав тільки про власну небезпеку. Таку репутацію виписав йому потім і Рудавський: “тепер відомо, що Виговський тим договором хотів тільки здобути королівську ласку, щоб потім утекти з величезними скарбами, зібраними ще Хмельницьким”. Але це мало ймовірно; ідея об'єднання українських земель і їх політичної окремішності настільки тісно сплітається з усією діяльністю Виговського в часах Хмельницького і по його смерті, що цьому трудно повірити. Він не легко зносив ті уступки з цих постулатів, котрі видерала від нього Польща користаючи з його трудного становища, і ті живі подробиці записані Перетятковичем з цих моментів (далі їх побачимо), дійсно дихають правдою життя, хоч може й помиляються в деяких подробицях. Виговський мусив належати до тих, що з болем давали виривати з державного плану української політики живі шматки і перевертати його на те лахміття, яким стала в останніх редакціях Гадяцька угода.

В чім же полягали ті спеціальні труднощі Виговського і тов., що змушували їх до таких болючих уступок? Очевидно багато значив провал піднятих против Москви операцій під Києвом. На границі Слобожанщини йшло також не гладко. Не було чим Москву залякати і змусити до політики невмішання в українські справи. Але рішаюче значення мабуть мала Орда — як стільки вже разів перед тим — оповідання Перетятковича про порозуміння осягнене комісарами з Карач-Беєм: це могло справді переломити всі заперечення Виговського і старшини. Карач-бей міг поставити українсько-польську угоду умовою своєї дальшої помочі, інакше погрозити, що полишить козаків і піде до дому.

Але супроти неподатності комісарів в угоді Виговському і тов. пропала охота йти на рішучий розрив з Москвою і здаватись на ласку польську. Ясно було, що й те на що комісари годилися, вони не годилися радо і не давали гарантій, що воно буде прийнято й переведено — так як то й дійсно сталось потім. Від Виговського жадали секретної відмови від того що признавалося в офіціальнім тексті. Це не віщувало нічого доброго на будуче. Тому гетьман кінець кінцем пішов на перемир'я з Москвою і відкинув план походу за московську границю. Може хотів за той час побачити, яке становище займуть в справі угоди двір і сенатори.

Може сподівався дочекатися присилки польського війська. Може думав, що Москва піде на уступки і на замирення з ним. Взяв політику вичікування поміж Польщею, Москвою і Швецією — це ясно. З-за такого понівеченого і непевного щодо своєї будучності “шматка паперу” рішучо не варто було палити за собою мости.

Трудно вгадати, чи учасники цього акту — з української і польської сторони, в повній мірі відчували інші ще, основні небезпечності заложені в нім: конкуренцію козацького і шляхетського елементу, що в нім містилася. Тим часом тут як раз була найслабша сторона акту, який можна було провести в життя тільки фуксом — за помічю неясностей, недоговорень і масковань, або під непереможним натиском обставин. В основі своїй гадяцька унія — унія шляхетська, яка має забезпечити політичні впливи української шляхти, більше того — відреставрувати економічне і політичне посідання марних недобитків цієї соціальної верстви, вернути те чим вона колись була або бажала бути. Коли переяславська угода 1654 р. виходила з фактичної гегемонії козацтва і старалась сформулювати його соціально-політичну ролю і забезпечити її, Гадяцька унія постулірує, домагається такої гегемонії для української шляхти і в аспекті її політичних і соціально-економічних бажань і мрій будує цю нову унію. Питання амнестії, скасовання конфіскат, повернення всього на що могла претендувати ця шляхта, що зв'язалася з козаками (до речі пригадано і шведів, без прямого логічно зв'язку) розроблені в гадяцькім акті з особливою докладністю. Постанови про релігійні права, поставлені в головах акту і також нібито з великою увагою розроблені, в дійсності являються передумовою для політичних претензій православної шляхти. Виходячи з релігійної рівноправності православної і римської людності, для недобитків православної шляхти виторговується привілегійоване становище на українській території Річпосполитої: шляхта хотіла всі шість українських воєводств, комісари згодилися на три, сенат потім зрізав це ще більше, лишивши тільки Київське воєводство в такім виключнім володінню, а Браславське і Чернігівське тільки на половину. Домагаючися виключного права на всякі уряди і держави цієї руської території, ставлячи — доволі прозоро — різні труднощі для повороту до тутешніх маєтків утікачів-католиків, висловлюючи різні побажання (в петиції на сойм 1659 р.) щодо відібрання з їх рук (через компенсації в інших провінціях) урядів і держав. розданих до цього часу, — українські шляхтичі сподівалися в короткім часі, під патронатом козацького війська і нової уніонної хартії, утворити нову економічну базу (в вигляді цих урядів і держав) — котра б дала їм змогу помірятися на два фронти — і з усякими католицькими зайдами і з самим козацтвом.

Голова держави — гетьман переставав бути вибранцем самого війська тільки: його вибиратимуть “стани” в. кн. Руського; які саме, в якім представництві (наскільки б мали бути представлені міста, які пропорціональні взаємовідносини мали б бути між військом та іншими станами), це не було пояснено, і це давало задаток сильних непорозумінь і колізій при реалізації цього пункту, але (принцип чи тенденції були ясні. В руках гетьмана мала бути самостійна сила поруч війська Запорізького - військо наємне, затяжне, утримуване з податків складаних станами, і очевидно в тій чи іншій формі залежне від них; фактично воно могло б складатися з шляхти, бути під командуванням шляхетських офіцерів і т. д. Кермування загальне, кермування справами краю очевидно мало б перейти до цього шляхетського передпарламенту — “конвокації”, що мав би підготовляти справи для сойму і т. д.

Принцип нобілітації визначніших представників козацтва мав нібито перекинути міст між цими двома таборами — шляхетським і козацьким і злагодити їх колізії. Значна кількість козаків за рекомендацією гетьмана мала дістати від короля шляхетські права. Старшина могла сподіватися стати причетними шляхетським привілегіям — не мала чого дивитися на них заздрісними очима 26). Але цілком ясно, що в останнім рахунку це означало тільки скріплення шляхетської верстви супроти козацької маси. Визначні представники старшини мали скріпити її не тільки арифметично, але і в її специфічній вазі (удельный вес), вносячи з собою придбані в війську впливи і майно, не розриваючи з військом, але збільшуючи їх коштом коефіціент значення шляхетської верстви.

Розуміється, поруч того можна говорити також про збільшення цією дорогою впливів війська на шляхетську верству. Але ясно, що в дійсності вага мала лежати на першім результаті — зросту ролі й значення шляхти як верстви і пересякнення її ідеологією козацької старшини, козацьких верхів.

Цими заходами і планами відповідали старшинські верхи на рух черні, демократичних елементів війська, їх гасла боротьби з панськими потягами старшини. Старшина не вирікалась цих потягів і тенденцій; супроти того, що чернь шукала собі помочі і опори в московській адміністрації — заведенню нейтрального, як їй здавалось — воєводського правління, старшина поставила проблему обгрунтування і скріплення своїх класових змагань в рамках польської конституції. З цього становища — в конкретнім зв'язку з боротьбою з черню, що зайняла цей рік 1657/8 треба оцінювати формальне заключення Гадяцького акту, спішність в його складанню і прийманню, і різні уступки пороблені задля скоршої його реалізації, — хоче принцип кооперації старшини з шляхтою, заміни козацького монізму козацько-шляхетським дуалізмом з'явився значно раніш.

Ми бачили вище, що цей план — оперти українську державність на шляхті — дозрів і розвинувся головно в зв'язку з планами прилучення західних земель до Козацької України. При оформленню відносин до Москви в 1654 р. були теж плани зробити з шляхти привілегійовану верству Козацької України, перший між її станами, відродивши її станові привілегії польських часів, — але з цих планів нічого не вийшло: шляхетські елементи були занадто розпорошені й слабі супроти козацької стихії і фактично розпливалися серед козацької старшини не рішаючися згромадитися разом в одній верстві, і заявити свої претензії (пор. заяви Богдановича і Тетері в Москві — на випадок організації шляхетської верстви). В Західній Україні не можна було приступити до організації козацької верстви — хоча б у формах практикованих на Білорусі, і тут українська державність мусила спертися на шляхті; пинська хартія була пробою такого базування української державності — найбільш яскравою й конкретною, яку ми маємо. В обставинах тодішньої безкозацької західно-української дійсності така конструкція української держави в цих західних провінціях могла здаватися природною. Але тяжкою іронією було, що якраз західні провінції були вирвані з складу в. кн. Руського при останнім редактуванню Гадяцького акту. Єдине ці західноукраїнські провінції могли оправдати таку дуалістичну козацько-шляхетську конструкцію цієї нової політичної концепції — а цих західніх провінцій в складі її не знайшлось. В обставинах же східноукраїнських воєводств така концепсія козацько-шляхетського дуалізму не могла виглядати чимсь іншим як на політиканську витівку — замах на козацьку гегемонію, позбавлену грунту і засуджену тим самим на неминучий провал. З хвилею коли ця концепція мусила б бути винесена на розгляд ширших козацьких кругів, вона неминучо повинна була викликати їх гостре незадоволення і бути поставлена в вину старшинському осередкові, як злісний замах на ролю і значення козаччини, як інтриганська спроба розщіпити козацтво, посіяти ворожнечу між його низами й верхами — нобілітованими чи втягненими орбітою цих надій на нобілітацію. Повинна бути поставлена в вину авторам угоди і накликати на них гнів і кару. Так воно й сталося дійсно.

Такий наш суд про гадяцьку угоду. Вона була немилосердно покалічена при своїй появі на світ, так що була цілком нежиттєздатна. Обрахована на Україну і Білорусь в цілості вона могла б іще мати своє оправдання; фактично обмежена тільки східною Україною вона тратила його цілком. В тій покаліченій формі яку вона одержала в останніх торгах під Гадячем, ідеальну форму цієї концепції яка могла стояти перед очима її творців як Немирич ледво можемо вгадувати — за помічю пізніших петицій, програмної промови самого Немирича на соймі і т. под. В тім вигляді як вона з'явилась на світ, вона не обіцювала нічого доброго, і ми побачимо далі, як ті що тримались і проводили її, цією дорогою мостили собі стежки до повороту до коронних провінцій, — а не до нового державного українського будівництва на підвалинах зазначених гадяцьким актом. Тому так детально розроблені в нім пункти про амністію, кадуки і т. д. Учасники думали найбільше про те, щоб під покровом цих постанов вимкнутися з козацької України, вернутися до своїх маєтків волинських, подільських і т. д., або дістати нові королівські надання за такий патріотичний акт і дожити віку коронними панами і достойниками. Мостив цю стежку Тетеря, мостив і Виговський, мостило багато інших.

Тим не менше — не тільки серед істориків України але і Польщі, гадяцький акт мав своїх прихильників. Їx очевидно з однієї сторони брала за серце ця показна фразеологія “вільних і рівних”, “з'єднання народів”, з другого боку — ці широкі концесії українській освіті, релігійній толеранції і под., і жаль обіймав їх що всі ці прегарні речі були засуджені на пропаще через конфлікт з демократичним домаганнями мас. За взірець польських поглядів нехай послужить ця характеристика краківського професора Антона Валевського в його “Історії визволеної Річипосполитої” 1870 р.: “Цей славний трактат завсіди буде пам'яткою слави Річипосполитої. Бо він був актом історичної справедливості супроти руського 27) народу, реставрацією польської згідливості, що привела до унії з Прусією, Литвою, Курляндією і т. д. Руська народність, овіяна під протекторатом Польщі духом просвіщеного Заходу, дозрівала і набувала свідомості свого значення і домагалась його признання актами; польська великодушність, спутана пристрастями, але ще не згасла — дала то Русі. Тільки сліпий запал міг припустити, що поруч раптового зросту Москви Польща зможе обійтися без щирої помочі руської народності; ті що мислили бажали зробити з неї забороло против Москви — фортецю обсаджену кількома (а тепер уже кільканадцятьма мільйонами) войовничого руського народу, що побідними битвами здобув собі право на самостійність. Його відродження могло бути заразом і відродженням сил Польщі, зобов'язаної до вдячності Виговському, Бєньовському, а перед усім королеві — за довершення такого великого діла” 28).

Костомаров писав в 1860-х рр.: “Гурток значних людей, що підіймалися над масою своєю освітою і розумним поняттям громадського ладу, зложив проект організації козацької України в формі республіки федеративно зв'язаної з Польською Короною і в. кн. Литовським. Зложено славну гадяцьку умову. Читаючи її ви знайдете в її статтях так багато доброго, що виявляє ясний розум і широкий світогляд авторів, що жаль бере, чому воно не здійснилося? Чому нарід одних із цих доброчинців своїх прогнав, інших і побив? Як це він не зрозумів моральної вартості незалежності, громадської свободи й освіти, що їм обіцяла ця умова?... Але приглянувшися до справи ближше побачите, що нарід не зовсім неправий, і в своїй темноті маса бачила ясніше, ніж той освічений гурток її провідників” 29).

З молодших істориків доволі виразно висловив свій погляд Орест Левицький, виявляючи тодішні думки київського історичного гуртка учеників Антоновича:

“Не можучи входити в детальний розбір, скажемо тільки, що Гадяцькі статті своєю широтою, глубоким і многостороннім нормуванням (“регламентаціей”) всіх сторін громадського життя — включно до торгівлі, промислу, просвіти, науки і т. д., підіймаються високо над вузькою одностороннє-військовою конституцією, наданою Україні статтями Б. Хмельницького і з більшими чи меншими змінами повторюваною всіми договорними статтями наступних гетьманів”.

“До речі завважимо, що найголовніша і заразом — найрозумніша частина Гадяцьких статтей належала европейсько-освіченій людині — Юрію Немиричові. Сам гетьман Виговський нездужав піднятись настільки, щоб стати на рівені персонального безкористя в такій важній справі, як вироблення і переведення проекта (нового) політичного й соціального життя свого краю і бути співробітником Немирича. Бєньовський доносив своєму урядові, що Виговський дбає головно за те, “щоб він і його дім були певні королівської ласки, навіть не згадуючи про козаків, і таким чином усуваються єретичні гадки, породжені головою Немирича без відома Виговського” (Розуміється пункти Гадяцького договору про повну автономність України)” — Очерк с. 57.

Сам Антонович висловлювався здержливіш: підчеркувати позитивні сторони гадяцького трактату не було з-руки, але де міг, він доволі ясно висував їх. (“З боку Польщі робилися для України великі уступки з національного погляду. Україна об'являлась державою в справах внутрішніх вільною і незалежною, з'єднаною з Польщею під назвою в. кн. Руського, на правах в. кн. Литовського. Усі уряди мусили заняти тільки місцеві люди — русини. Великі уступки робить Польща і в просвітній сфері: добилися згоди на те, щоб скрізь по Україні вільно було закладувати друкарні, друкувати книжки без усякої цензури. Крім того мали заснуватися на Україні два університети” — але “нарід не міг прийняти ідеалу” Виговського і тов. 30).

Різчий тон в оцінці взяв Вовк-Карачевський, розвиваючи тезу суперечності шляхетських тенденцій угоди з інтересами народу, висунену вже Костомаровим. “Здавалось — договір дуже і дуже корисний, чого й бажати! нічого начебто не забуто, все застережено, а побачимо, що не тільки його не здійснено, а він загубив свого автора, видно — чогось йому бракувало, щось забули — а забули саме найголовніше — нарід; договір був дуже корисний для старшини, з цього погляду він був бездоганний, але про нарід ні слова, ані слова про урегулювання відносин, ні слова про полекшення становища народу” (с. 38). Ще різче осудив гадяцький акт Стадник. “Зі становища правнодержавного як і суспільного України можемо зачислити цей факт угоди, як її в кінці ухвалено, до одних із темніших пунктів у розвою політичної думки на Україні” 31).

Ряд влучних завважень про негативні сторони Гадяцької угоди зробив нарешті В. Липинський. На його погляд, “з великих державних планів Хмельницького, підчеркнених так виразно ще в Корсунськім трактаті Виговського з Швецією, тут лишилась сама тільки ідея: “в. кн. Руське”, але нещасливий принцип угоди опутав ту велику ідею цілим рядом застережень і додатків, опутав і обезвладнив. Це в. кн. Руське мало обіймати не цілу Руську землю, а тільки три воєводства; мало становити не самостійний державний організм, а тільки автономну частину Річпосполитої, з спільним соймом і сенатом. Уряд гетьмана угода понижала до становища першого сенатора тих трьох воєводств — тільки звільненого від обов'язку резидування при королі. Зрікся гетьман і з такої важної прерогативи, як приймання заграничних посольств... Як бачимо план і наміри Б. Хм. підпали основним змінам. Надалі цементом будови в. кн. Руського мав бути не устрій козацький — глибоко закорінене в народніх масах військо Зап., а устрій шляхетський сформований на польський взірець і під впливом польських державних інтересів. Козаччина в Гадяцькім трактаті сходила на міліцію, гетьман і шляхта українська тільки для ока — аби козацька чернь не хвилювалась, просили 60 тис. реєстру, а в окремій декларації згоджувалися на 30” і т. д. 32).

Тепер ще два слова про закінчення комісії. В анонімнім дневничку записано, що комісія виїхала з козацького табору 18 вересня, “разом з військом, бувши за 2 милі від Камінного (Kamionki) — московського міста, де понад тисячу гармат і сила ручної стрільби, як нам казали”.

10 (20) вересня вони були в Лохвиці — одночасно з Кікіним. Кікін записав, що з комісарами їхав в посольстві до короля Тетеря й Іван Ковалівський; того ж дня вони поїхали далі 33). 18 (28) бачив Іван Сербин під Білою Церквою підписка гетьманської канцелярії Герасима Каплонського, що їхав з послами. Він розповів Сербинові, що лист гетьмана до короля, посланий з послами, писав як раз він, Герасим; в нім, мовляв, гетьман пише, що готов помиритися з поляками на тім щоб козацька Україна (“покамЂста Черкасы завоевали”) була під володінням гетьмана і ті поляки які хотіли б вернутися до своїх маєтностей, щоб піддавалися під присуд війська — “были б козаками”; коли ж король і поляки не пристануть на такі умови, він гетьман, буде з ними воювати 34).

З пізнішого листу Євлашевського побачимо далі, що козацькі посли в дорозі відстали і тим пояснюється, що коли вони були ще тільки під Білою Церквою, того самого дня 28 вересня маємо листа Бєньовського і Євлашевського з Межирича — вони спішать повідомити виленських комісарів про заключений договір з козаками, аби ті могли використати цей факт в переговорах з Москвою: “16-го скінчили ми трактати з п. гетьманом і військом Зап., під Гадячем, в кількох милях від московської границі, серед великих військ козацьких і татарських. Після того як ці пакти стверджено підписами і присягою і гарматами проголошено, військо козацьке і татарське пішло під Білгород, і така надія, що й. ц. в-во буде мати досить! 35). Шеремет спалив Київ і урвав козакам кількасот, тому що були не готові, далі лишається в Києві з кільканадцятьма тисячами. Полки з цієї сторони Дніпра збиралися під Богуславом, до них прилучено і частину Орди. Козаків з Москвою нема зовсім, навіть і Барабаша вхопили козаки і при нас віддали п. Гетьманові зап., і з ними разом чимало москалів, зловлених разом з тим Барабашем” 36).

2 жовтня пише Євлашевський з Олики до виленського біскупа, описує тутешні тріумфи з приводу “пожаданого спокою”, просить наказати такі ж церковні паради в своїй епархії і додає кілька цікавих подробиць про переведення договору; і він і комісари були в великій небезпеці, через великі інтриги Кікіна, “і вже заносилось на те — коли ми не могли акцептувати умов видуманих Немиричем, що нам мали голови постинати, а з Москвою згоду скласти і зараз двома шляхами з ордою впасти до Польщі і Литви; пильно коло того ходив і шведський секретар Данило. Але коли ми вже уложили листа до короля й. м., прощаючися з ним і вітчиною, чекали свого кінця, — все обернулось на добре: посла московського відіслано до в'язниці — впав у яму котру нам копав, а ми повертаємо з тріумфом і пожаданою згодою!” 37).

Потім маємо ще його листа до короля з Люблина 13 жовтня, де він коротко повторяє — на випадок коли б не дійшли його попередні листи з Паволочі і Вільська, як заключено і заприсяжено згоду, “і дня 18 вересня оголошено поспольство арматою” 38), а далі пояснює причини свого запізнення в дорозі — “Мусили ми в Луцьку чекати козацьких послів, котрі тільки 7 жовтня на ніч приїхали до Луцька; тож того ж дня списавшися з п. волинським, що був в Полоннім, так ми між собою умовились, що я іду передом, на кілька миль — для спосібнішої вигоди в дорозі послам, вони за мною, а п. волинський за ними. А що до Сокаля приїхав п. гетьман коронний (Потоцький), і я в Володимирі дістав від нього листа, котрим він пильно домагався побачення, але мені трудно було вертатись, — то я справив то до п. волинського, що був в дорозі в Лохачах, і повідомив його, що п. гетьман в Сокалі. А бачитися з ним дуже було потрібно — не тільки щоб був поінформований, але і в справі війська, що він рушив був до Горині — аби його затримати або попросту завернути. Бо хоч п. Виговський потрібує від в. кор. м. і Рчп. війська - але огнистого — має його з собою повести п. Тетеря, що іде з нами” 38).

В королівській квартирі першу вість про підписання договору одержано 8 жовтня, від гонця, присланого Виговським; він оповідав, що москалів вигнано звідусіль, і козаки хочуть з ними воювати. Була велика радість, в сподіванню козацької помочі (“матимемо тепер пішого війська, скільки схочемо”). Робили штучні огні і різні забави 39).

28 жовтня приймали на аудіенції Тетерю. Він проголосив “гарну і розумну промову” — мовляв, вважає себе щасливим, що його вибрано на те аби запевнити короля в їх підданстві (“так він висловився”), — троє послів їдуть за ним, щоб зложити присягу іменем всього козацтва на вірність і послух королеві і Короні. Після короля був прийнятий також королевою. Зробив дуже гарне вражіння — “поставний, гарних манєр, убраний був в сукню зеленого оксамиту з золотими гудзиками” 40).








Примітки


1) У Кубалі очевидно недоглядом 16 ст. ст.

2) Вовк-Карачевський с. 36-7. Герасимчук с. 96-7, Кубаля с. 113-15. Костомаров подав свобідну парафразу промови Бєньовського за Коховським — властиво за польською його перерібкою — Historya panowania Jana Kazimierza, Кубаля свобідно переробив перерібку Костомарова, і вийшла промова досить гарна — але доволі далека від свого прототипу. Наведу для порівняння оце місце:

Коховський с. 313:

Кубаля с. 515:

Погляньте на цивільне правління і політичні способи адміністрування вашої країни. Колись військо Зап. прегарно і добровільно служило королям — тепер мусять слухати тільки суворих наказів, що приходять з-далека. Давніш воно вибирало своїх старшин і по своїй волі скидало, тепер єсть такий, що накидає вам своїх послушників, а тих що вам подобаються, нищить через убійників. Проливаючи кров свою ви б'єтесь для чужого народу, рискуючи своїм життям здобуваєте тріумфи неприязному панові, що для того тільки включає Україну між свої титули, аби її просторами і мужністю козаків залистити від татарських нападів свою північну країну.

А як (цар) поступає в справах світських, так ви за польського панування не знали. Мусите слухати суворих наказів. Давніш вибирали-сьте старшину, тепер є вже такі що накидають вам своїх невільників, а тих, що вам подобаються хочуть позбавити життя.

Вони орють, вони жнуть — хлібороби ваші, а він, перетопивши ці бо багатства в дорогий метал, наповняє вашим золотом Москву, що сама не родить золота. Відібравши від вас увесь метал, цей жадний старець (жебрак) не минає і гармат ваших мідяних, а справляє їх горі рікою до Москви. Він і зелізо вирве з вашого вжитку — боячись особливо того, що ви носите при вашім боці. Чи до смаку вам, запорожці, ощадність того народу? чи має убога гунька(Gausape — грубого виробу вовняна тканина, або повсть.) бути одежою козаків, а личаки, обув'ям? І пощо такий суворий закон? Скромність чи багатство одежі залежить від достатку, багатство чи незаможність дає правила убранню кожного. А ці закони против роскоші тільки законодавцеві, що береться означати спосіб вашого життя, кидає анахтему на прийняті у вашого народу забави, обмежує ваше приватне життя, збиваючи з того для себе доходи. А Рчп. польська нічого більше від вас не вимагає, запорожці, крім вірності і покірності. В столі, в одежі заховуйте ваші старі звичаї! Ми не ганимо ні роскішного життя, ні економного, які б не були наші власні звичаї чи правила.

Всі доходи збирає собі цар. Не дозволяє бідному козакові пити горілки, меду ані пива. Велить вам носити московські кожухи і личаки, старинні звичаї хоче знищити і ледво що за людей вас уважає, рад би був і язики вам повідтинати аби ви не говорили, і очі повиколювати, аби не дивились і держить вас, поки нас поляків, кров'ю вашою не звоює, а тоді вас за Біле озеро переселить, а Україну населить своїми московськими хлопами.

Отже чи відчуваєте в якій зневазі живете? Він (цар) вам як зможе — і світ від очей відбере! Він сердиться, що ви дихаєте, що ви говорите, що людський вигляд маєте. Обхоплений гнівом, він хоче вирвати у вас саму цю землю, на котрій ви живете — цю батьківщину, предків ваших осідок, — призначив на переселення ваше з дітьми вашими — якщо тому можна вірити, велику пустиню за Білим Озером, а Україну хоче заповнити мужиками (буквально “від Золотої Баби” з Уральських сторін)...

 

3) Текст перший видав М. Стадник при своїй студії про Гадяцьку унію в Записках Укр. Наук. Тов. в Києві, кн. VIII. Текст другої ред. — Герасимчук в своій студії про Гадяцьку унію. Зап. Наук. Тов. Шевченка т. LXXXVII, відб. с. 98 і потім в Укр. Архіві, т. III.

4) Тут стоїть цифра 1, але дальший текст не розбито на такі нумеровані пункти, для переглядності я поставив цифри й далі — але в скобках. Офіціальний текст включений до Volumina Legum також не має цього поділу на пункти.

5) В розумінню людей православної віри.

6) A unia ktora dotąd Rsptą mieszała tak się znosi w Koronie y (w) W. X. Lit. — aby kto chce do rzymskiego, a kto chce do greckiego nie uniatskiego nabozenstwa wracał.

7) В другім тексті додано: "з п'ятим — мстиславським в в. кн. Лит.”, теж в Volum. legum.

8) В старім вид. Єрлича Войціцького помилково: в в. кн. Лит.

9) Ці постанови про амнестію і скасовання конфіскат буквально сходяться з “пунктами” Тетері, тільки в тексті 6 (16) вересня розвиваються ширше:

Пункти Тетері:

Акт Гадяцький:

Ponieważ hetman z woyskiem Zap. z miłości przeciwko panu i własney ojczyzny, z dobrey woli swey, do tegoż własnego pana, odstępując wszelakich postronnych protectyi powraca, tedy i. k. m. р. nasz mił. ze wszystką Rzptą to cokolwiek р. bog dopuscił na oboią stroną za grzechy zobopolne maiestatowi iego oddawszy wieczną amnystią to iest zapomnieniem wiecznym pokrywa.

Assecuruiąc, iż żadney zemsty ani majestat panski ani senat, ani wszystka Rzpta ani żaden z prywatnych przeciwko kozakom y żadnemu z osobna nie będzie praetendewał, y owszem wszystkie niesmaki wojenne zobopolnie sobie podarowawszy żaden na drugiego ani jawnej ani potaiemnej nie ma knować pomsty y praktyki i т. д.

A ponieważ w. hetman z woyskiem Zap. od Rzptey oderwanym z miłosci przeciwko i. k. mci panu swemu mił. y własnej oyczyznie wszelakich odstępując postronnych protectyi powraca, tedy i. k. m. р. nasz mił. y wszystkie stany koronne y w. x. Lit. to cokolwiek pan bog na obie strony dopuscił, maiesiatowi iego swiętemu za grzechy spolne ofiarowawszy, wieczną amnistią to iest zapomnieniem wiecznym pokrywa. Assecuruiąc wszelkiey condyciey ludzie od namnieszego do naywiększego nikogo nie wyimuiąc tak zposrodku woyska Zap. iako też stanu szlachetskiego urzędnikow iako y prywatnych ludzi będących, tych zgoła wszystkich, ktorzykolwiek iakimkolwiek sposobem przy w. hetmanach, tak zeszłym iako y teraznieyszym zostawali y zostaią y żadney zemsty ani maiestat panski ani senat ani wszystka rzpta, na ostatek ani żaden z prywatnych przeciwko nim y kożdemu z-osobna od naywiększych do namnieyszych nie będzie praetendował. Y owszem wszystkie niesmaki y to wszystko, cokolwiek podczas woien działo się, cale sercem chrzescianskim pod swiadectwem strasznego boga zobopolnie bona fide sobie podarowawszy żadney ieden na drugiego ani iawney ani potaiemney nie ma knować pomsty y praktyki, nie daiąc się uwodzić ani żadney absolutiey, jesliby chcieli czynic dowcipy skrętne, uwolniaiąc z przesięgi.

10) Додаток цей треба розуміти очевидно в зв'язку з секретною декларацією гетьмана.

11) Властиво — мати кватирі, consistentia.

12) Неясно, чи не більше як сто, чи не менше як сто? В р. 1655 сойм годився на максимальне число нобілітованих 6 тис. — супроти наміру короля допустити все козацтво для шляхецьких прерогатив — див. т. IX, с. 1092 і 1095.

13) Додано в II тексті і потім в Vol. legum.

14) В II тексті пропущено шведське військо, і так само в Volum. legum.

15) В тім розумінню очевидно, що все вислужене перед виходом з польського війська має їм бути тепер виплачене.

16) Protectyi.

17) Y iesli może byc salva integritate Reipublicae — cara moskiewskiego. Значення таке — що коли можна буде це зробити без нарушення інтересів Рчп, то гетьман може не розривати з Москвою. В II тексті це право пропущене.

18) Мабуть — певності українців що до своїх прав і свобід в унії з Польщею.

19) Dobrowolnie iako wolni de wolnych, równi do równych y zacni do zacnych powrocaią — сакраментальна фраза, про котру дивись вище гадки Лещинсысого.

20) Osobnych — v Vol. leg. wolnych.

21) ркп. Чорторийських 402, с. 239. видано у Кубалі, дод. 23, але дуже несправно, тому я не притримувався його орфографії, видимо виправленої якимсь галичанином для видання під сучасну російську граматику.

22) Цю сторону справедливо відчув Липинський — Z dziejów Ukrainy c. 598.

23) Utarto

24) Absolute Ruskiego.

25) Наведу ще дещо небезінтересне стилізацією:

“Жовнір польський ніде не має гіберни і становищ відправляти, тільки тоді йти на Україну, коли військо Зап. не може подолати неприятеля свого і Річипосполитої — як Орда, й інші противники Корони” (11). “Пан не має в'їздити до українських маєтностей з великою купою — з хоругвами, а тільки з кільканадцятьма кіньми” (12). “Гетьман запорозький має бути доживотний, як і у нас: дістає стілець у сенаті, і гідності — як цей Київське воєводство, Чигрин з усіма приналежностями, себто Черкаси, Переяслав та інші королівські міста, і Бар дається на запорозьку булаву — тільки як він шляхтич, а якби по нім був плебей — то гідностей не давати”... (13).

Про євреїв: „Коли хочуть бути на Україні, нехай наші будуть, як не хочуть, нехай переселюються (chcą li bidz niech beda w Ukrainie dla nas, nie chcą li — transeant) (16). Осол. 189, с. 1044-6.

26) Тут знову виникає питання, вже зазначене вище: хто обмежував приступ старшини до шляхетства, і як розуміти 100 нобілітованих в полку — як minimum чи maximum? Чи польська шляхта устами комісарів, чи українська шляхта зменшила цифру супроти проекту 1655 року? Хто противився широкому вливанню козацтва до шляхетського ставу? В цій хвилї не можу дати категоричної відповіді на це питання.

27) Руський в австро-польській термінології — український.

28) Historya wyzwoloney Rzeczypospolitey c. 27.

29) Науково-публіцистичні писання Костомарова, с. 62.

30) Бесіди про часи козацькі на Україні, с. 99-100. Порівнятн біографію Виговського в збірці Исторические дЂятели Югозападной Россіи, 1883 р. — написану К. М. Мельник, за викладами Антоновича і ним проредактовану: вичисляються всі позитивні сторони договору, що мали, очевидно, самі за себе

говорити, а потім вказана “негативна сторона — та що в договорі не означено відносини великих власників до тих, що мешкали на їx землях, і це давало простір самоволі шляхти” (с. 44).

31) Записки Українського Наукового Товариства в Києві, кн. VIII, с. 28.

32) Z dzieyów Ukrainy, c. 595-8 (скорочено).

33) Акты Ю.З.Р. IV, с. 166.

34) Акты XV, с. 277-8.

35) Ich carskie weliczestwo będzie miało z petrzebę — іронічна фраза.

36) Теки Нарушевича 151, ст. 456.

37) Там же с. 469.

38) Там же с. 491.

39) Lettres de P. des Noyers, c. 451.

40) Там же, с. 460.











Попередня     ТОМ X     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том X. Розділ III. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.