[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 2. — С. 233-244.]

Попередня     Головна     Наступна

ПРИМІТКИ.
ОРИГІНАЛЬНЕ ПИСЬМЕНСТВО XI—XII ВВ.

Поділ матеріалу

На початку цього розділу Грушевський у викладі надзвичайно стислому ставить та зачіпає кілька методологічних питань вивчення літератури Київської доби.

Перша з цих проблем — анонімність та псевдонімність давньої літератури. Грушевський розглядає їх як даність; у нага час Д. С. Лихачов досить переконливо трактує їх як такі, що випливають з неписаного середньовічного кодексу письменницької праці (Лихачев Д. С. Поэтика древнерусской литературы. 3-е изд. С. 55—67, 80—111).

Друга проблема — розрізнення літературних і нелітературних текстів у давній книжності, яке тим складніше, що й сама книжність часом «має дуже мало претензій на літературність».

Викладені далі твердження, то «татарське лихоліття не перервало українського життя в його цілому», дістали в останні роки підтримку археологів, які, зокрема, встановили, що, всупереч традиційній думці про глибокий занепад Києва з 1240 р. до початку XVII ст., місто продовжувало жити, в ньому не припинявся розвиток культури, будувалися навіть нові кам'яні церкви. Див.: Ивакин Г. Ю. Киев в XIII— XV веках. К., 1982.

Критикована далі Грушевським традиція роздрібного «обласного» вивчення літератури XII—XIII ст. знайшла своє продовження в структурі першої частини другого тому десятитомної академічної «Истории русской литературы» (М.; Л., 1945), де розділ «Областные литературы периода феодальной раздробленности (1220-е — 1370-е гг.)» починає «Глава 1. Литература Галицко-Волынского княжества XIII в.» (С. 19— 32), яка, таким чином, прикрасила собою історію російської літератури. В основній частині розділу Грушевський стисло викладає перебіг полеміки І. Франка з В. М. Істріним про національну приналежність літератури Київської Русі, рішуче підтримує І. Франка і ще раз формулює свою концепцію, згідно з якою доба «першого київського розцвіту» (до 1030 р.) дала літературу «загальноруську», а з середини XI ст. на території Південної Русі маємо літературу українську, або «південноруську».

Ця концепція, наукові підвалини якої були закладені І. Франком, перетворена партійними ідеологами на справжнє «буржуазно-націоналістичне» опудало і вже в такій іпостасі піддана нищівній критиці в постанові ЦК КП(б)У від 24 серпня 1946 р. (згодом її відмінено). Місце концепції Грушевського зайняла інша, згідно з якою культура і література Київської Русі є спільним надбанням культур трьох братніх східнослов'янських народів — російського, українського та білоруського. Ця концепція, незважаючи на її, так би мовити, своєрідне походження, приваблива своїм прагненням історичної справедливості й бажанням встановити рівні права на старокиївську спадщину всіх трьох спадкоємців — і українців, чиї предки зробили, мабуть, найбільший внесок у створення її, і росіян, які, окрім свого вкладу — новгородсьського, псковського, володимиро-суздальського,— зберегли цю спадщину і широко її використали в XIV—XVII ст., і білорусів, предкам яких належить вельми скромна частка загального надбання, та й освоєння його в білоруській літературі почалося дуже пізно.

Зазначимо також, що й наші брати-білоруси — чи то під впливом ідей Франка — Грушевського, чи то самостійно — почали цілком логічний пошук у спільному спадку Київської доби свого ближчого, протобілоруського. Див., наприклад: Дорошевич Э., Конок Вл. Очерк истории эстетической мысли Белоруссии. М., 1972. С. 26—29; 31—32; 42—43.

Концепція «спільного джерела» — і це треба підкреслити — є політичною доктриною, але фактично виконує функцію наукової концепції. Отже, вона мусить, по-перше, мати рівні права з висунутою Грушевським, а по-друге, разом з нею (а також з іншими можливими концепціями національної приналежності культури Київської доби) пройти сувору, об'єктивну наукову перевірку силами філософів, етнографів, антропологів, археологів, істориків, а також, звичайно, літературознавців, фольклористів, лінгвістів. Та хоч би до яких висновків прийшли в цьому питанні майбутні генерації науковців, концепція Грушевського назавжди збереже своє значення як непересічне явище української наукової думки та, безперечно, як пам'ятка культури українського народу. У примітках до цієї частини розділу є посилання на праці: Келтуяла В. А. Курс истории русской литературы. 2-е изд., испр. и доп. СПб., 1913. Ч. 1, кн. 1; Истрин В. М. Очерк истории древнерусской литературы домэлгольского периода: 12—13 вв. Пг., 1922; Владимиров П. В. Древняя русская литература Киевского периода XI—XIII веков. К., 1900; Пыпин А. Н. История русской литературы. 2-е изд., доп. СПб., 1902. Т. 1 (перше видання —СПб., 1898).

Думку Грушевського про «підготовчу стадію» розвитку давньоруської літератури знаходимо і в працях сучасних істориків культури та літератури, хоч тлумачиться така стадія по-різному: Див.: Лихачев Д. С. Возникновение русской литературы. М.; Л., 1952. С. 14—24; Жуковська Л. П. Гіпотези і факти про давньоруську писемність... С. 11—16.

Викладене далі парадоксальне спостереження Грушевського про найвищий розквіт літератури Київської Русі в період «політичного занепаду Києва, економічного занепаду Подніпров'я» перегукується з відомим міркуванням К. Маркса про парадокси невідповідностей у процесах розвитку мистецтва та соціально-економічних: Маркс К. Вступ: З економічних рукописів 1857—1858 років // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. К., 1963. T. 12. С. 692—694.

Твердження українського історика, що Новгород репрезентував «четверту східнослов'янську народність», знаходить підтримку в цитованій вище праці видатного російського лінгвіста М. С. Трубецького, який встановив існування на Русі в «період 1164—1282» чотирьох «діалектних груп», одна з котрих — північноруська (Трубецкой Н. С. О звуковых изменениях русского языка... С. 160—161.)

Методологічно важливі положення викладено в кінцевій частині розділу. При всьому бажанні розрізнити протоукраїнські і проторосійські культурні явища Грушевський спочатку доводить можливість залучення до вивчення національно «анонімного» і навіть північно-східного матеріалу, а потім демонструє в часи Кипріана і Цамблака «останню спільну культурну хвилю», яка ретроспективно свідчить про ще більш ґрунтовну культурну спільність «земель українських, великоруських, білоруських» за часів Київської Русі.

«О Законі і Благодаті»

У тексті розділу згадуються, а в примітках даються посилання на праці: Памятники духовной литературы времен великого князя Ярослава I: Прибавления к Творениям св. отцов в русском переводе. М., 1844. Ч. 2. С. 1—91 (видавець — О. В. Горський); Жданов И. Н. Слово о законе и благодати и Похвала кагану Владимиру // Жданов И. Н. Соч. СПб., 1904. Т. 1. С. 1—80; Никольский Н. К. Материалы для истории древнерусской духовной письменности // Сб. ОРЯС. 1907. Т. 82. №4. С. 28—55; П. [етровский] М. Илларион, митрополит Киевский, и Доментиан, иеромонах Хиландарский: Библиографическая заметка // Изв. ОРЯС. 1908. Т. 13. Кн. 4. С. 81—133; Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. СПб., 1908.

Новітні видання пам'ятки: Білецький. Хрестоматія... С. 44—47 (уривки за виданням О. В. Горського); Розов Н. Н. Синодальный список сочинений Илариона — русского писателя XI в. // Slavia. Praha, 1963. Roc. 31. P. 141—175; Молдован A. M. Слово о законе и благодати Илариона. К., 1984.

Довідкова література: Махновець. Давня... С. 65—68; Словарь XI-XIV... С. 198-204.

Авторство Іларіона вважається нині безперечним. Що ж до часу створення «Слова», то М. М. Розов вважає, що воно було вперше проголошено Іларіоном у 1049 р. на честь завершення будівництва київських оборонних споруд (Розов Н. Н. Синодальный список... С. 148). Якщо прийняти цю дату, то Іларіон був тоді священиком.

Основна й найбільш цінна частина розділу — перший в історії українського літературознавства ґрунтовний аналіз художніх особливостей «Слова». В останні десятиріччя до цього кола питань вивчення пам'ятки зверталися, досліджуючи її ритміку, К. Тарановський та Л. 1. Сазонова. Перший розглядає її як прояв віршової будови твору (Тарановський К. Формы общеславянского и церковнославянского стиха в древнерусской литературе XI—XIII вв.//American contributions to the Sixth International Congress of Slavists. The Hague, 1968. P. 377—379), російська ж дослідниця вбачає тут явища ритмічної прози (Сазонова Л. И. Принципы ритмической организации в произведениях торжественного красноречия старшей поры//ТОДРЛ. 1974. Т. 28. С. 35—46). Н. С. Дємкову вивчення повторів у художній системі «Слона» виводить на цікаві відкриття в ідеологічнім «шарі» пам'ятки: втілення ідеї Роду, уявлення Іларіона про зв'язки Єрусалима, Константинополя й Києва (Демкова Н. С. Поэтика повторов в древнеболгарской и древнерусской ораторской прозе X—XIV веков//Вести. Ленингр. ун-та. 1988. Вып. 2, № 16. С. 26—31).

Спробу уточнити візантійські літературні витоки «Слова» див.: Молдован А. М., Юрченко А. И. «Слово о законе и благодати» Илариона и «Большой Апологетик» патриарха Никифора // Герменевтика древнерусской литературы XI—XVI века. М., 1989. С. 5—18. Про вплив «Слова» на «пізніші писання» є спеціальні праці: Никольская А. Б. Слово митр, киевского Илариона в позднейшей литературной традиции// Slavia. Praha, 1928—1929. Roć. 7. P. 549—553; 853—870; Розсад H. H. Из наблюдений над историей текста «Слова о законе и благодати»// Ibid. 1966. Rof. 35. Р. 365—379.

Морально-дидактична література доби. Анонімні твори. Феоде/сій печерський, Яков, Мономах

Запропонована на початку розділу дещо несподівана оцінка «Слова о Законі і Благодаті» як «твору штуки для штуки» заперечується вже словами самого Грушевського про тон «щирий пафос патріотизму», який переймає весь твір.

Розгляд анонімних творів Київської доби історик починає з «Слова нЂкоєго христолюбца и ревнителя по правой вЂрЂ». Після виходу в світ праці Грушевського нові видання та текстологічні дослідження цієї пам'ятки не з'являлися. Окрім праць щодо «зарождения и развития антицерковной идеологии», багатий матеріал «Слова» використано в серйозній монографії X. Ловмянського: Łowmiański H. Religia slowian i ej upadek: W. VI—XII. Warszawa, 1979. S. 134—151. Довідкова література: Словарь XI—XIV... С. 428—429.

Авторство Феодосія Печерського щодо поученія «о казнях божіїх» й зараз лишається сумнівним. Авторитетні сучасні видання: Еремин И. П. Из истории древнерусской публицистики XI века: Послание Феодосия Печерского к князю Изяславу Ярославичу о латинянах// ТОДРЛ. М., Л., 1935. Т. 2. С. 21—38; Его же. Литературное наследие Феодосия Печерского//ТОДРЛ. 1947. Т. 5. С. 159—184. Довідкова література: Махновець. Давня... С. 187—192; Словарь XI—XIV... С. 457— 459.

Зачеплене в подальшому накладі питання про літературну спадщину «мніха Іакова» й досі лишається заплутаним. Після знахідки С. Смирновим списку послання до князя Дмитра кінця XV ст., в якому зазначено по батькові адресата («Борисовичу»), останній був ототожнений з ростовським князем Дмитром Борисовичем (1253—1294). Останнє видання (з паралельним російським перекладом): Послание Якова-черноризца к князю Дмитрию Борисовичу (Подгот. текста, пер. и коммент. В. В. Колесова//ШІДР: XIII в. С. 456—563, 610—612. Довідкова література: Махновець. Давня... С. 62—65; Словарь XI—XIV... С. 191—193.

Останні видання комплексу творів Володимира Мономаха: Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатіївським списком). С. 352—382 (з паралельним українським перекладом). Український переклад комплексу див. також Мономах Володимир. Поучения / Пер. Леонід Махновець // Пам'ятники України. К., 1986. № 3. С. 27—37 (передруковано: Літопис Руський (За Іпатіївським списком переклав Леонід Махновець. К., 1989. С. 454—464). Головні дослідження: Романов Б. А. Люди и нравы Древней Руси. Л., 1947. С. 165—177; Данилов В. В. «Октавий» Минуция Флавия и «Поучение» Владимира Мономаха//ТОДРЛ. 1947. Т. 5. С. 97—107; Лихачев Д. С. Етическа система на Владимир Мономах // Език и литература. София, 1966. № 4. С. 1 —16; Копреева Т. Н. К вопросу о жанровой природе «Поучения» Владимира Мономаха//ТОДРЛ. 1972. Т. 27. М., С. 94—108.

Довідкова література: Махновець. Давня... С. 32—35; Словарь XI— XIV... С. 98—102.

У примітках до розділу згадуються такі публікації: Слова и поучения, направленные против языческих верований и обрядов//Летописи русской литературы и древностей, изд. Н. Тихонравовым. М., 1863. С. 82—112; Памятники древнерусской церковно-учительной литературы: Поучения против язычества и народных суеверий / Под. ред. А. И. Пономарева. СПб., 1897. Вып. 3.; Соболевский А. И. Два русских поучения с именем Григория // Изв. ОРЯС. 1907. Т. 12, кн. 1. С. 250— 262.

Агіографічні писання

На початку розділу відчутно бракує загальних відомостей про жанри агіографії взагалі та основні типи вітчизняних житій. Цей матеріал можна знайти в таких працях: Ключевский В. О. Курс лекций по источниковедению // Ключевский В. О. Соч.: В 8 т. М., 1959. Т. 6. С. 65— 80; Еремин И. П. Лекции по древней русской литературе. Л., 1968. С. 13—15.

Питання про авторство творів, названих тут «Пам'яттю та похвалою Володимиру» та «Сказанням і похвалою страстотерпцю святую мученику Борису і Глебу», залишається нерозв'язаним і досі, при цьому Щодо Сказання авторство Іакова тепер рішуче заперечується, а в науковому обігу воно дістало найменування «анонімного».

У першій примітці посилання на працю: Соболевский А. И. Памятники древнерусской литературы, посвященные Владимиру Святому// ЧИОНЛ. К., 1888. Кн. 2. С. 7—68.

Текст пам'ятки, що його приготував до друку С. О. Богуславський, був згодом опублікований: Богуславский С. А. К литературной истории «Памяти и похвалы князю Владимиру»//Изв. ОРЯС. 1925. Т. 29. С. 105—159. Видання за найдавнішим списком: Зимин А. А. Память и похвала Иакова Мниха и Житие князя Владимира по древнейшему списку // Краткие сообщения Ин-та славяноведения АН СССР. М., 1963. № 37. С. 66—75. З новіших досліджень назвемо: Фетодов Г. П. Канонизация святого Владимира // Владимирский сборник. Белград, 1939, С. 188—196; Тихомиров М. Н. Начало русской историографии // Тихомиров M. H. Русское летописание. М., 1979. С. 61—62. Довідкова література: Махновець. Давня... G. 62—65; Словарь XI—XIV... С. 288—290:

«Сказання про Бориса і Гліба» є одним з наіїраніших творів давньоруської літератури, за останні десятиріччя привертало увагу багатьох дослідників як вітчизняних, так і закордонних. Взагалі вивчення твору пожвавилося після наукового його видання С. О. Богуславським: Богуславський С. Україно-руські пам'ятки XI—XVIII вв. про князів Бориса та Гліба: Розвідка й тексти. К., 1928. С. 1—43. Скорочений передрук див.: Білецький. Хрестоматія... С. 53—61. Найдавніший, Успенський список пам'ятки виданий у складі лінгвістичної публікації всього збірника: Успенский сборник XII—XIII вв./Изд. подгот. О. А. Князевская, В. Г. Демьянов, М. В. Ляпон. М., 1971. С. 42—71, Видання з паралельним російським перекладом: Сказание о Борисе и Глебе / Подгот. текста, пер. и коммент. Л. А. Дмитриева//ПЛДР. Начало русской литературы: XI —нач. XII в. М., 1978. С. 278—303; 451—456.

Що ж до питань вивчення пам'ятки, які порушені тут Грушевським, то вони вирішувалися по-різному. Л. Мюллер вважає, що вже 1019 р. при дворі Ярослава виникла сага про вбивство Бориса і Гліба та про боротьбу Ярослава із Святополком. Ярославом же було доручено митрополитові Івану скласти розповідь про ці події, що й було зроблено грецькою мовою. Ці два тексти разом із усними переказами й були використані авторами пам'яток про Бориса і Гліба. (Muller L. Studien zur altrussischen Legende der heiligen Boris und Gleb//Zeitschrift fur slavische Philologia. 1952. Bd. 23. S. 60—77; 1956. Bd. 25. S. 329—363; 1959. Bd. 27. S. 274—322; 1962. Bd. 30. S. 14—44.

Якщо згаданий грецькомовний мартирій таки існував, він не відбився в грецькій агіографії. До речі, й відома приписка у грецькому пергаментному синаксарі XII ст., що зроблена була в Сурожі під 24 липня й фіксувала пам'ять Бориса і Гліба, мала, як це переконливо показав Г. В. Абгарян, вірменське джерело: Абгарян Г. В. К проблеме предполагаемой греческой версии «Сказания о Борисе и Глебе» // Русская и армянская средневековые литературы. Л., 1982. С. 235—254.

М. М. Ільїн намагався довести, що «Сказання являє собою первісну літературну обробку фольклору про Бориса і Гліба, яка виникла близько 1072 р. У творі, на його думку, залишилися сліди впливу житій чеських святих X ст. Людмили й Вячеслава (Ильин H. H. Летописная статья 6523 года и ее источники: Опыт анализа, М., 1957).

Вважаючи, як і М. М. Ільїн, що «Сказання» було складене в Києво-Печерському монастирі, А. В. Поппе зосередив увагу на критиці текстологічних побудов своїх попередників; зокрема, він переконливо, як на наш погляд, довів, що культ Бориса і Гліба не міг виникнути раніше останніх років княжіння Ярослава і, в усякому разі, до створення «Слова о Законі і Благодаті» (1049—1050): Поппэ А. В. О роли иконографических изображений в изучении литературных произведений о Борисе и Глебе//ТОДРЛ. 1966. Т. 22. С. 24—45; Рорре A. Opowieść о meczeństwe i cudach Borysa i Gleba: Okoliczności i czas powstania utworu//Slavia Orientalis. 1969. Rocz. 18, Ks 3. S. 267—292; №4. S. 359-382.

Що ж до проблеми художньої своєрідності твору; якій приділяє найбільшу увагу Грушевський, то її розглядав І. П. Єрьомін. Дослідник відзначив, зокрема, «акварельність» зворушливого образу юнака Гліба, широке застосування внутрішнього монологу, умовні форми художнього часу, «внутрішню вірогідність» подій, що їх відтворює автор; Еремин И. П. «Сказание» о Борисе и Глебе // Еремин И. П. Литература Древней Руси: Этюды и характеристики. М.; Л., 1966. С. 18—27. Див. також: Адрианова-Перетц В. П. Сюжетное повествование в житийных памятниках XI—XIII вв.// Истоки русской беллетристики. С. 88, 92—96. Згаданий у перекладеному Грушевським «чуді» Бориса і Гліба «старшина кліриків» Лазар, на думку М. М. Вороніна, згодом став єпископом Переяславським і написав Сказання між 1115 і 1117 р.: Воронин Н. H. Анонимное сказание о Борисе и Глебе, его время, стиль и автор//ТОДРЛ. 1957. Т. 13. С. И—56. Критику цієї гіпотези див., зокрема: Дмитриев Л. А. Сказание о Борисе и Глебе//Словарь XI— XIV... С. 403—404. Окрім названої статті (С. 398—408), літературу питання див.: Махновець. Давня... С. 51—56.

Літописна повість про Печерський монастир

На відміну від Києво-Печерського патерика (див. нижче) літописні записи про Печерський монастир не викликали в останні десятиріччя особливої зацікавленості у дослідників. Проте можна відзначити, що здогадка О. О. Шахматова про авторство Никона (Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. СПб., 1908. С. 423—460)—в контексті його загальної концепції розвитку літописання — була прийнята і розвинута М. Д. Присьолковим (Приселков М. Д. История русского летописания XI—XV вв. Л., 1940. С. 24— 26, 31—33) і Д. С. Лихачовим (Лихачев Д. С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. М.; Л., 1947. С. 82—93).

Розділ містить уривок першого перекладу цього твору українською мовою. Тепер маємо повні переклади, зокрема: Повість крем'яних літ... С. 246—259 (давньоруський текст і український переклад).

Нестор

Краще видання Чтенія о житті Бориса і Гліба: Богуславський С. Україно-руські пам'ятки XI—XVIII вв. про князів Бориса та Гліба... С. 179—206. Питання про час написання Нестором цього житія лишається спірним. Датування О. О. Шахматова, яке приймає Грушевський, у наш час захищає лише А. В. Поппе: Рорре A. Chronologia utworów Nestora hagiografa // Sławią Orientalis. 1965. Rocz. 14, №3. S. 287—305. Більшість дослідників нині датують Чтеніє початком XII ст.

Деякі спостереження над художньою формою Чтенія див.: Еремин И. П. Лекции по древней русской литературе. С. 21—23; Фрейбанк Д. Повторы и их функции в Чтении о Борисе и Глебе // Проблемы культурного наследия. М., 1985. С. 57—64.

Другий твір Нестора, Житіє Феодосія Печерського, датують зараз тим же часом, що й Чтеніє о житті Бориса і Гліба — початком XII ст. Сучасні видання: Успенський сборник... С. 71—135; Житие Феодосия Печерского / Подгот. текста, пер. и коммент. О. В. Творогова // ПЛДР: Xl —начало XII в. М., 1978. С. 304—391; 456—459 (з паралельним російським перекладом). Англійський та німецький переклади вказані в праці: Творогов О. В. Нестор // Словарь XI—XIV... С. 277. Українського перекладу немає.

Розглядаючи цей твір Нестора головним чином з боку колізії «слідування літературним взірцям — реалії»: Грушевський надто суворо, як на нашу думку, оцінює його художній рівень. У наш час художні особливості Житія Феодосія розглянуті в працях: Адрианова-Перетц В. П. Задачи изучения «агиографического стиля» Древней Руси // ТОДРЛ. Т. 20. С. 46—51; Еремин И. П. К характеристике Нестора как писателя Еремин И. П. Литература Древней Руси... С. 28—41. Ф. Сіфкес дослідив композицію твору (Siefkes F. Zur Form des Żitije Foodosija. Berlin; Zurich, 1970), й. Бьортнес — один із композиційних прийомів (Bуrtnes L Frame Technique in Nestor's «Life of St. Theodosius» // Scando-Slavica. Copenhagen, 1967, T. 13. P. 5—16).

Чуда св. Миколая

У примітці до розділу є посилання на публікації: Соболевский А. И. Материалы и исследования... С. 167—177; Леонид. Посмертные чудеса святителя Николая, архиепископа Мирликийского чудотворца: Памятник древней русской письменности Xl в./ Труд Ефрема, еп. Переяславского (по пергаменной рукописи исхода XIV в. библиотеки Троице-Сергиевой лавры, № 9. СПб., 1888 (ПДПИ, № 72); Памятники старинной русской литературы, изд. гр. Г. Кушелевым-Безбородко / Под ред. Н. Костомарова. СПб., 1860. Вып. 1—2. С. 71—74.

«Чуда св. Миколи» після виходу в світ праці Грушевського не вивчалися, див.: Творогов О. В. Житие Николая Мирликийского // Словарь XI—XIV... С. 168—172. Фольклорист Б. О. Успенський дослідив трансформацію образу Миколи в Північній Русі, встановивши, зокрема, перенесення на нього деяких ритуальних функцій та зовнішніх рис бога Велеса (Волоса) і його тваринних єпіфаній та формування з Миколи так званого «російського Бога» — протиставленого, між іншим, українському Георгію («руському Юрку»): Успенский Б. А. Филологические разыскания в области славянских древностей: Реликты язычества в восточнославянском культе Николая Мирликийского М., 1982.

Паломник Данила ігумена.

В наш час твір ігумена Данила, як і твори його послідовників, відносять до чітко визначеного окремого жанру — хожденій. Див., зокрема: Данилов В. В. О жанровых особенностях древнерусских хождений//ТОДРЛ. 1962. Т. 18. С. 21—37; Прокофьев Н. И. Русские хождения XII—XV вв.//Литература Древней Руси и XVIII в. М., 1970. С. 9—13.

Повного друкованого українського перекладу Хождіння поки що немає. Тим часом два французькі, німецький та англійський переклади були видані в XIX ст. Уривки давньоруського тексту: Білецький. Хрестоматія... С. 76—79. Новітнє видання з паралельним російським перекладом: Хождение игумена Даниила / Подгот. текста, пер. и коммент. Г. М. Прохорова // ПЛДР: XII век. М., 1978. С. 24—115; 627—645. Довідкова література: Махновець. Давня... С. 42—45; Словарь XI—XIV... відкова література С. 109—112.

Письменство історичного характеру

На початку розділу Грушевський викладає стислу, але багату думкою програму дослідження літературного боку давнього літописання, пропонує методику, що має нейтралізувати такі несприятливі для естетичного вивчення його риси, як анонімність, вплив агіографії, а також поганий стан збереження рукописної традиції. Одна з головних ідей цієї програми: історична проза Київської доби створювалася в формі «окремих переказів, поетичних творів, повістей, записок», а великі літописні компіляції є подальшим етапом її розвитку, узагальнення. Отже, дослідник мусить позбавитися гіпнотичного впливу підсумкових форм літописної творчості.

У примітці Грушевський наводить «останні слова» О. О. Шахматова— дослідника літописання. Згодом видані були ще такі праці:

Шахматов А. А. «Повесть временных лет» и ее источники//ТОДРЛ. 1940. Т. 4. С. 11 — 150; Его же. Киевский начальный свод 1095 г.// Шахматов А. А.: 1864—1920: Сб. ст. и материалов / Под ред. С. П. Обнорского. М.; Л., 1947. С. 117—160.

Старий київський літопис і його літературний матеріал

Головні сучасні видання «Повісті врем'яних літ»: Повесть временных лет. М.; Л., 1950. («Литературные памятники»); Повесть временных лет / Подгот. текста и коммент. О. В. Творогова. Пер. Д. С. Лихачева// ПЛДР: XI —первая половина XII в. С. 22—227; 418—451 (з паралельним російським перекладом); Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатіївським списком)... С. 5—353; 382—473. Переклади французький, шведський, німецький, румунський, англійський, чеський, польський, зазначені в бібліографічному списку до праці: Творогов О. В. Повесть временных лет // Словарь XI—XIV... С. 337—343. Тут же (С. 342—343) надзвичайно велика література питання, до якої ми будемо звертатися нижче. Довідкова література ще: Махновець. Давня... С. 85—108; ЗО— 31; 108—114; 119; Дмитриева Р. П. Библиография русского летописания. М.; Л., 1962; Казакевич А. Н. Советская литература по летописанию: 1960—1972 гг.//Летописи и хроники: 1976. М. Н. Тихомиров и летописеведение. М., 1976. С. 294—356.

Викладена далі концепція початку давньоруського літописання не знайшла підтримки у спеціалістів.

Василя, чию «славну повість» під 1097 р. розглядає Грушевський, М. X. Алєшковський вважає одним із основних редакторів «Повісті врем'яних літ», якому, зокрема, належить її переробка 1119 р., що внесла, на думку дослідника, до тексту Нестора трактати з греками, фрагменти з Хроніки Георгія Амартола та ін.: Алєшковський М. X. «Повість временних літ» та її редакція // Укр. іст. журн. 1967. № 3. С. 37—47; Его же. Повесть временных лет: Судьба литературного произведения в Древней Руси. М., 1971. С. 32—52. Пор.: Творогов О. В. Василий//Словарь XI—XIV. С. 91—92.

Грушевський зазначає, що Василя вважають «духовною особою, і це можливо». Це думка О. О. Шахматова. Сучасний дослідник В. В. Яременко бачить у ньому боярина. З свого боку, Б. О. Рибаков визнає можливість тотожності цього, на його думку, «мужа» князя Святополка з Василем — посадником у місті Володимирі, який був згаданий у тій самій літописній повісті: Рыбаков Б. А. Древняя Русь: Сказания. Былины. Летописи. М., 1963. С. 57—58). Зазначимо, що згаданий він тут у малоприемному для нього контексті: «посадник же Василь выбЂже из города».

Думки сучасних дослідників про письменницьку діяльність ігумена видубецького Сильвестра та його участь у давньому літописанні розійшлися. Так, М. X. Алєшковський вважає, що «Сильвестр в 1116 р. обмежився лише перепискою тексту Нестора» (Алешковский М. X. Повесть временных лет... С. 52). На думку ж Л. Мюллера, редакція, що була складена Сильвестром, дійшла до нас у складі Іпатіївського літопису (Muller L. Die «Dritte Redaktion» der sogenannten Nestorchronik // Festschrift fur M. Woltner zum 70. Geburtstag. Heidelberg, 1967. S. 171 — 186). O. В. Творогов справедливо констатує, що «обсяг і характер редакторської праці Сильвестра неясні» (Творогов О. В. Повесть временных лет//Словарь XI—XIV... С. 341).

Відгомони поетичної творчості: останки творів передволодимирової доби, заховані в літописі

В. В. Яременко дивиться на можливість реконструкції «прототекстів» усної поезії Київської доби більш оптимістично, ніж Грушевський: його переклад «Повісті врем'яних літ» рясніє віршованими відтвореннями цієї поетичної традиції: Повість врем'яних літ: Літопис... С. 11— 17; 24; 28—34 та ін.

До літописних переказів «печенізького циклу> в останні десятиріччя зверталися з різних боків. Так, В. П. Адріанова-Перетц побачила в них втілення літописцем «цілком народного ставлення до ворогів: вони посоромлені, до того ж не перевагою сили, а вмінням, розумом»: (Адрианова-Перетц В. П. Древнерусская литература и фольклор. Л., 1974. С. 33).

В примітках до розділу названі, окрім уже цитованих Грушевським, такі праці: Халанский М. К истории поэтических сказаний об Олеге Вещем//ЖМНП. 1902. Июнь. С. 287—356; Сухомлинов M. О преданиях в древней русской летописи//Основа. 1861. Червень. С. 51—71. (або: Сб. ОРЯС. 1908. Т. 85. С. 248—272); Песни, собр. П. Н. Рыбниковым. М., 1861. С. XX (Примітки П. О. Безсонова); Квашнин-Самарин Н. Д. Русские былины в историко-географическом отношении//Беседа. 1871. Jvs t—5; Костомаров Н. И. Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях//Вести. Европы. 1873. № 1—3; Шахматов А. А. Мстислав Лютый в русской поэзии // Пошана: Сб. в честь Н. Ф. Сумцова. Харьков, 1909. С. 82—91.

Поетичні твори Володимирового циклу

Розділ цей є змістовним оглядом проблематики, пов'язаної з відбиттям у начальному літописі «епосу» про Володимира. Грушевський викладає тут концепції і здогадки своїх попередників, доповнюючи їх власними спостереженнями над текстами, сюжетними паралелями, несподіваними гіпотезами. Особливо цікаві його спостереження над «вертикальними» зв'язками в цьому епічному матеріалі: усобиця Святославичів — усобиця Володимировичів, Олег Віщий — Ілля та ін.

Примітки й текст розділу містять посилання на праці: Кирпичников А. И. Опыт сравнительного изучения западного и русского эпоса: Поэмы ломбардского цикла. М., 1873; Халанский М. Великорусские былины Киевского цикла. Варшава, 1885; Лобода А. Русские былины о сватовстве. К., 1905; Шахматов А. А. Корсунская легенда о крещении Владимира // Сб. статей в честь В. И. Ламанского. СПб., 1906; Халанский М. Г. Экскурсы в область древних рукописей и старопечатных изданий//Зап. Харьк. ун-та. 1902. Кн. 1. С. 24—32; Кн. 2. С. 33— 48; Соболевский А. И. Памятники древнерусской литературы, посвяшенные Владимиру св.// ЧИОНЛ. 1888. Кн. 2. С. 7—68; Халанский М. К истории поэтических сказаний об Олеге Вещем; Его же. Ilias von Reussen und Ilja Muromec // Archiv fur slavische Philologie. Berlin, 1902. T. 25. S. 440—451; Mullenhoff K. Zeugnisse und Excurse żur Deutschen Heldensage // Haupfs Zeitschriit. T. 12.

З розглянутих тут сюжетів найбільшу увагу пізніших дослідників привернув, мабуть, переказ про кожум'яку. У 50-ті роки навіть виникла полеміка про жанрову специфіку його фольклорного прототипу, Д. С. Лихачов бачив у ньому запис або переповідання билини (Лихачев Д. С. Былевой эпос X — первой половины XI века // Русское народное поэтическое творчество: Очерки по истории русского народного поэтического творчества X — начала XVIII в. М.; Л., 1953. Т. 1. С. 180) Тієї ж думки був К. Стіф: Стиф К. Взаимоотношения между русским летописанием и русским народным эпосом // Scando-Slavica. Copenhagen, 1958. Т. 4. P, 68. Б. М Путілов, навпаки, прийшов до висновку, що хоч тут і є деякі подібності до епосу, «билини на сюжет даної літописної оповіді бути не могло»: Путилов Б. Н. Русский историко-песенный фольклор XIII—XVI веков. М.; Л., 1960. С. 37.

Інші відгомони поетичної творчості XI віку

Майже одночасно з Грушевським і незалежно від нього намагався на тому ж матеріалі реконструювати творчість та біографію Бояна М. В. Шляков: Шляхов Н. В. Боян//Изв. ОРЯС. 1928. Т. 1. С. 483— 498. Останні дослідження Боянової поетичної манери й ставлення до неї автора «Слова о полку Ігоревім» див.: Шарыпкин Д. М. Боян в «Слове о полку Игореве» и поэзия скальдов//ТОДРЛ. 1976. Т. 31. С. 14—22. Его же. Скандинавская литература в России. Л., 1980. С. 11— 22; Соколова Л. В. Зачин в «Слове о полку Игореве»// Исследования «Слова о полку Игореве». Л., 1986. С. 65—74; Дмитриев Л. А. Боян// Словарь XI—XIV... С. 83—91. Відзначимо також малопереконливу спробу зв'язати Бояна з книжною християнською традицією: Сырцова E. H. Философско-мировоззренческие коннотации поэтики «Слова о полку Игореве»// «Слово о полку Игореве» и мировоззрение его эпохи. К., 1990. С. 47—54.

У тексті та в примітці розділу Грушевський відсилає читачів до праць: Голубовский П. В. Служба святым мученикам Борису и Глебу в Иваничской минее 1547—1549 гг.//ЧИОНЛ. 1900. Кн. 14. С. 125—164: Вяземский П. П. Замечания на Слово о плъку Игореве. СПб., 1875; Миллер В. Ф. Взгляд на Слово о полку Игореве. М., 1877; Его же. Заметки по поводу сборника Верковича: К вопросу о национальности Бояна в «Слове о полку Игоревен//ЖМНП. 1877. Октябрь. С. 110—115.

Щодо змісту примітки. Виправлення «сь лт>пь» замість «сльпь» було мовчки відкинуте не лише О. О.. Шахматов»!. Із сучасних дослідників не приймає його, зокрема, В. В. Яременко (Повість врем'яних літ: Літопис... С. 282). Необхідність читати тут «сь лЂпь» доводить Д. С. Лихачов: Лихачев Д. С. Текстология: На материале русской литературы X—XVII веков. 2-е изд., перераб. и доп. Л., 1983. С. 158—159.

Церковна поезія

Зараз «Григорію, творцю канонів» за непрямими ознаками приписують «складання канонів в службах князю Володимиру, Феодосію Печерському, на перенесення мощей Бориса і Гліба та на перенесення мощей Миколи Мірлікійського. Проте ім'я Г[ригорія] в рукописах не згадується, а час складання окремих канонів викликає спори»: Творогов О. В. Григорий // Словарь XI—XIV... С. 108.

За часів згаданого Грушевським митрополита Івана було встановлено шанування пам'яті Бориса і Гліба і побудований храм на їхню честь. Старші списки Службової Мінеї, в якій під 24 липня читається служба Борисові та Глібу, О. В. Творогов датує «рубежем XI—XII ст.»: Творогов О. В. Иоанн // Словарь XI—XIV... С. 206.

У тексті й примітках знаходимо посилання на такі видання: Патерик Киевского Печерского монастыря / Под ред. Д. И. Абрамовича. СПб., 1911; Макарий, митр.: История русской церкви. СПб., 1872. Т. 1; Срезневский И. И. Древние памятники русского письма и языка // Изв. ОРЯС. 1861—1863. Т. 10. Ствп. 417—583; Голубинский E. E., История русской церкви. М., 1904. Т. 1.

Нових досліджень розглянутих в цьому розділі творів немає, взагалі тексти давньоруської гімнології в останні роки майже не вивчалися.

Попередня     Головна     Наступна