[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 2. — С. 222-233.]

Попередня     Головна     Наступна





ПРИМІТКИ (до другого тому)




СПИСОК СКОРОЧЕНЬ, ЩО ВИКОРИСТАНІ В ПРИМІТКАХ


Адрианова-Перетц. Покровская...— Библиография истории древнерусской литературы: Древнерусская повесть / Сост. В. П. Адрианова-Перетц, В. Ф. Покровская. М.; Л., 1940. Вып. 1; Білецький. Хрестоматія...— Хрестоматія давньої української літератури: До кінця XVII ст./ Упоряд. О. І. Білецький. 3-е вид., доп. К., 1967; ВУАН — Всеукраїнська Академія наук; ДІМ—Державний історичний музей (Москва); ЖМНП — Журнал Министерства народного просвещения (Санкт-Петербург); ЗНТШ — Записки Народного товариства імені Шевченка (Львів); Махновець. Давня...— Українські письменники: Біо-бібліографічний словник: У 5 т. К., 1960. Т. 1 /Уклав Л. Є. Махновець; Назаревский. Библиография...— Библиография древнерусской повести / Сост. А. А. Назаревский. М.; Л., 1955; ОЛДП— Общество любителей древней письменности (Санкт-Петербург) ; ОЛЯ — Отделение литературы и языка АН СССР (Москва) ; ОРЯС — Отделение русского языка и словесности Академии наук (Санкт-Петербург; Петроград — Ленинград); ПДП —Памятники древней письменности (Санкт-Петербург); ПДПИ — Памятники древней письменности и искусства (Санкт-Петербург); ПЛДР — Памятники литературы Древней Руси (Москва); ПСРЛ — Полное собрание русских летописей. Словарь XI—XIV...— Словарь книжников и книжности Древней Руси. Л., 1987. Вып. 1; ТОДРЛ — Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы АН СССР; ХИФО — Харьковское Историко-филологическое общество; ЦНБ — Центральна наукова бібліотека АН України ім. В. І. Вернадського; ЧИОНЛ — Чтения в историческом обществе Нестора-летописца (Киев); ЧОИДР — Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете; AT — Adrne A., Thompson S. The Types of the Folktale. "Helsinki, 1961.






КНИЖНА СЛОВЕСНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ ДОБИ



Розділ присвячений одному з авторитетніших дослідників давньої української літератури Івану Франку. Праці його в цій галузі літературознавства частково передруковані в томах другої серії 50-томного зібрання творів. Див.: Микитась В. Л. Іван Франко як дослідник давньої української літератури. К., 1988.

Треба зазначити, що В. Л. Микитась у згаданій праці приписав Франкові ідеологічну конфронтацію з Грушевським, чого, як це довела 3. Франко у своїй змістовній рецензії, насправді не було; навпаки, він високо оцінював праці свого молодшого сучасника (Рад. літературознавство. 1989. № 6. С. 73). Що ж до Грушевського, то його ставлення до Франка висвітлює вже присвята йому цього розділу. Історик, очевидячки, зазначає вплив Франкових ідей на викладену тут концепцію культурно-історичної своєрідності та національної приналежності письменства Київської доби.



Наша письменна традиція

Думка Грушевського про необхідність розрізняти в давньоруській літературі власне літературу та тільки писемність полемічно скерована проти традиції російських дослідників XIX ст. (зокрема культурно-історичної школи M. C. Тихонравова), які справді вважали за краще розглядати літературу давньої Русі як синкретичну, а в дослідженнях своїх часто ігнорували саме естетичну її своєрідність. Грушевський не лише наполягає на вивченні естетичної природи цієї літератури, а й демонструє в коментованій праці зразки такого аналізу її пам'яток.

Російська наука повернулася до естетичного вивчення давньої літератури лише в другій половині 40-х років XX ст. Див. зокрема: Орлов А. С. Мысли о положении работ по литературе русского средневековья // Изв. Отд-ния лит. и яз. АН СССР. М., 1947. Т. 6. № 2. С. 89 — 93; Адрианова-Перещ В. П. Очерки поэтического стиля Древней Руси. М.; Л., 1947; Еремин И. П. О художественной специфике древнерусской литературы // Еремин И. П. Литература Древней Руси: Этюды и характеристики. М.; Л., 1966. С. 245—254; Лихачев Д. С. Поэтика древнерусской литературы. Л., 1967; Кусков В. В. Представления о прекрасном в древнерусской литературе// Проблемы теории и истории литературы. М., 1971. С. 58—66. Про методику естетичного аналізу див. також: Росовецький С. К. Про естетичне дослідження пам'яток давніх східнослов'янських літератур // Рад. літературознавство. К., 1978. С. 15—26.

У тексті розділу згадуються давньоруські князі Ярослав-Георгій Мудрий (бл. 977—1054), великий князь київський з 1019 р., та Мстислав-Федір-Ґаральд Володимирович Великий (бл. 1070—1136), а також володимиро-суздальські великі князі Андрій-Китай Боголюбський (бл. 1112—1174) та Всеволод-Димитрій Велике Гніздо (бл. 1154—1242), великий князь литовський Вітовт (Вітаутас, 1350—1430), син Кейстутіса, та польський король Казимир III Великий (1310—1370). Про Володимира Мономаха див. нижче.

Згаданий Грушевським «м. Євгеній» — це Євгеній (Євфимій) Олексійович Болховітінов (1767—1837), митрополит Київський та Галицький в 1822—1837 рр. Про наведений в «Історії...» випадок розповів в особистому листуванні. Джерела не підтверджують здогадки Грушевського про упереджене ставлення російських монахів XIX ст. саме до південноруської (української) давньої книжності. Невігластво їхнє поширювалося на всю давню писемність. Що ж до давньої української писемності, то вона свідомо винищувалася в Речі Посполитій, де вогнища з православних рукописів палали і в XVI—XVII, і навіть в XIX ст. Фактичний матеріал зібраний у кн.: Слуховський М. И. Из истории книжной культуры в России. М., 1964. С. 61—63; 170—190.

В своїх міркуваннях про вивчення давньоруської писемності в Україні Грушевський називає цілу низку філологів та істориків. Це М. О. Максимович (1804—1873), М. І. Костомаров (1817—1885), В. Б. Антонович (1834—1908), О. О. Потебня (1835—1891), П. Г. Житецький (1837—1911), М. П. Дашкевич (1852—1908). Згадані також співробітники і автори журналу «Киевская старина» (1882—1906), зокрема Ф. Г. Лебединцев (1828—1889), О. О. Андрієвський (1845—1902) та М. О. Андрієвський (1842—1887). Дружні стосунки М. О. Максимовича з російським істориком М. П. Погодіним не заважали їм вести друковану полеміку.

Стан вивчення літератури Київської Русі українськими дослідниками й тепер не відповідає вимогам логіки дослідження історії української культури. Треба констатувати, що призвели до такого стану практично ті самі чинники, які описав Грушевський. Це, зокрема, та ж сама нестача наукових сил, та ж сама непрестижність «давньої» тематики для наукової колоді, ті ж самі політичні переслідування, що зачіпали й медієвістів.



Початки письменності на Україні та її релігійного характеру


На початку розділу згадується київський князь Святослав-Миколай Ярославич (1027—1076). Про переписаний (або складений) для нього так званий «Ізборник 1076 р.» див. нижче. Далі процитовано «запитання Кирика» — твір диякона та доместика Антонієвого монастиря в Новгороді «Въпрошаниє Кюриково, неже въпроша и єпископа Нифонта новгородьскаго и инех». Див.: Симонов Р. А. Кирик Новгородец: Ученый XII века. М., 1980. У цьому запитанні мова йде, як можна здогадатися, про прикру звичку новгородців кидати під ноги прочитаного листа на бересті.

Розглядаючи питання про виникнення слов'янської писемності, автор оперує даними давньоболгарського трактату «О писменнехъ чръноризца Храбра» (кінець IX — початок X ст.) та так званого «панноньського» Житія Кирила-Філософа. Останні сучасні дослідження цього питання: Истрин В. А. 1100 лет славянской азбуки. 2-е изд., перераб. и доп. М., 1988; Жуковська Л. П. Гіпотези й факти про давньоруську писемність до XII ст. // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI—XVIII ст. К., 1981. С. 9—35.

Хоча в цілому питання лишається нез'ясованим, є тут вже й певні зрушення. Так, знайдені зразки давньослов'янського піктографічного письма («черт і рєзов»), що піддалися розшифровці: Рыбаков Б. А. Календарь IV века из земли полян//Сов. археология. 1962. № 4. С. 66—89; Его же. Язычество Древней Руси. М., 1988. С. 164—194. Що ж до спроб передати слов'янську мову грецьким письмом «без устроєнія», то й вони тепер документовані реальною пам'яткою: це відкрита С. О. Висоцьким так звана «софійська абетка». Див.: Висоцький С. О. Азбука з Софійського собору в Києві та деякі питання походження кирилиці // Мовознавство. 1976. № 4. С. 74—83.

В письменах, що їх Кирило-Константин Філософ, згідно з повідомленням його Житія, знайшов у Корсуні, бачили скандинавські руни самаритянські чи навіть сирійські літери. Більш серйозна гіпотеза, за якою це було протоглаголичне письмо (П. Черних). Нині найбільш вірогідною вважають думку про те, що це було письмо протокириличне. Див. огляд історії вивчення цього питання: Истрин В. А. 1100 лет славянской азбуки. С. 110—114. Про Житіє Кирила Філософа див.: Сказания о начале славянской письменности / Вступ, ст., пер. и коммент. Б. Н. Флори. М., 1981.

У подальшому викладі є посилання на праці: Ламанский В. Й. Житие св. Кирилла как религиозно-эпическое произведение и как исторический источник. Пг.. 1915; Голубинский E. E. История русской церкви. М., 1901. Т. 1. Згадуються тут візантійський патріарх Фотіч (між 810 і 827 — між 891 і 897) та імператори Василь Македонянин (867—886). Василь II Болгаробійця (958—1025) і Костянтин Багрянородний (905—959), болгарський цар Сімеон (893—927).

Думку Грушевського про київське походження Остромирова євангелія поділяють такі авторитетні сучасні дослідники, як М. М. Розов та Л. П. Жуковська. Див.: Розов H. H. Искусство книги Древней Руси и библиогеография: По новгородско-псковским материалам // Древнерусское искусство: Рукописная книга. М., 1972. С. 25; Жуковська Л. П. Гіпотези і факта про давньоруську писемність...— С. 15. Із свого боку, В. Г. Пуцко дотримується погляду, згідно з яким «меншу частину книги (23 арк.) виготовлено безпосередньо в Києві, а решту обсягу може і в Новгороді...» (Пуцко В. Г. Книжкова продукція київських та південно-західних скрипторіїв XI—XIII ст. // Писемність Київської Русі і становлення української літератури. К., 1988. С. 12). В той же час О. О. Алексеев і О. П. Лихачева вважають Остромирове євангеліє написаним у Новгороді (Алексеев А. А., Лихачева О. П. Библия //Словарь XI—XIV вв. С. 71).

Тмутороканський камінь був знайдений наприкінці XVIII ст. на Тамані, тепер зберігається в Ермітажі (Санкт-Петербург). Час од часу виникає полеміка щодо його автентичності. Див.: Монгайт А. Надпись на камне // Наука и жизнь. 1967. № 5. С. 62—68; № 7. С. 68—72; № 8. С. 62—66.

Розкопки під керівництвом Д. В. Мілєєва, про які Грушевський згадує в примітці, велися з 1908 до 1914 р. У зв'язку з раптовою смертю керівника польова документація була загублена, надруковані лише короткі інформації в «Отчетах Археологической комиссии» (СПб.) за 1908, 1911, 1912—1915 рр. Депаспортизовані знахідки з поховань, що були розкопані Д. В. Мілєєвим на території Десятинної церкви, частково досліджені у кн.: Каргер М. К. Древний Киев: Очерки по истории материальной культуры древнерусского города. М.; Л., 1958, Т. 1. С. 163—164; 172—176; 201—206.


Класовий характер старої церковності і книжності


Розділ цей як змістом своїм, так і формою (згадуються «верстви капіталістів» Київської доби) засвідчує вплив на автора ідей марксизму. В той же час Грушевський полемізує з вульгарно-соціологічними поглядами на суспільство та культуру В. О. Келтуяли.

З'ясовуючи соціальне походження перших київських «подвижників християнства», автор згадує невідомого за ім'ям варяга-християнина, сина якого кияни хотіли принести в офіру богам і який після відмови видати їм сина був разом з ним забитий («Повість временних літ», під 983 р.), та перших печерських «пострижеників» — любечанина Антонія, Феодосія, сина боярина з Курська, та Ісакія Затворника, що був «купець, родомъ Торопчанинъ» (там же, під 1074 р.).

Далі згадується морально-канонічний твір «Іоанна митрополита Руського, нареченнаго пророком Христа, написавшего правило церковноє от святих книг вкратце Іакову черноризцу», що приписується Іоанну, митрополиту Київському в 1077—1089 рр. Чорноризець Іаков, який ставив йому запитання, вірогідно не ідентифікований.

Згадане далі богомильство — могутній єретичний рух, що охопив в X—XIV ст. Болгарію, Сербію й частину грецького населення Візантії. Богомили розробили своєрідну космогонічну і богословську дуалістичну систему, боролися проти догматів боговтілення і триєдності Божества, обрядів та ієрархії православної церкви. Див.: Ангелов Д. Богомильство в Болгарии. М., 1954; Соловьев А. Сведочанства православних извора о богомилству на Балкану // Годишньак Историског друштва Босне и Хецеговине. Capajeвo, 1953. Т. 5. С. 1—103.

Треба відзначити, що, на відміну від Грушевського, M. K. Нікольський вважав, що засновники Києво-Печерського монастиря були під впливом деяких компонентів учення богомилів, а саме: проповіді «послушанія і покоренія», заперечення шлюбу та захисту релігійного значення скопецтва: Никольский H. К. О древнерусском христианстве // Рус. мысль. 1913. № 6. С. 13—20.

Привівши явища ідеологічної діяльності церкви XI ст., розглянуті Грушевським наприкінці розділу, до певної системи, І. У. Будовніц реконструював досить струнку теорію «суспільного примирення», що її нібито пропагувала давньоруська церква і такі найвідоміші представники феодалів, як Володимир Маномах (Будовниц И. У. Общественно-политическая мысль древней Руси: XI—XIV вв. М., 1960. С. 103—148). Назвемо також інші праці про відбиття в літературі Київської доби класових відносин: Лихачев Д. С. Некоторые вопросы идеологии феодалов в литературе XI—XIII веков // ТОДРЛ. 1954. Т. 10. С. 76—91; Лурье Я. С. К изучению классового характера древнерусской литературы // ТОДРЛ. 1964. Т. 20. С. 100—110; 118—119. На працю Грушевського ці дослідники не посилаються. В останній з названих статей знаходимо розгорнуту критику поглядів на цю проблему, з одного боку, В. О. Келтуяли, а з другого — Д. Чижевського.



Освіта і школа, їх рівень


Розгляд цього питання Грушевський починає з різкої оцінки повідомлень про освіту в Київській Русі, наведених в «Истории Российской» В. M. Татищева, як «фальсифікату XVIII ст.» Сучасна історіографія не прийшла до єдиної думки про вірогідність тих відомостей «Истории Российской», які не знаходять аналогій в давніх літописах, що збереглися. Якщо одні дослідники, наприклад С. Л. Пештич (Пештич С. Л. Русская историография XVIII в. Л., 1961. Ч. 1), бачать В В. М. Татищеві письменника, який не гребував вигадкою, то інші, наприклад Б. О. Рибаков (Рыбаков Б. А. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве». М., 1972. С. 267—277, 362, 382 та ін.),—історика, який, переповідаючи тексти на свій лад, залишав їхній зміст незайманим.

Далі згадуються давньоруські письменники Кирило Туровський та Клим Смолятич, про творчість яких автор докладно розповість нижче, а також Анна Комніна (1083—бл. 1148)—візантійський історик, що після смерті чоловіка Нікіфора Врієннія закінчила його твір про свого батька імператора Олексія І Комніна «Олексіада».

Базуючись головним чином на тих же джерелах, що й Грушевський, Є. Е. Гранстрем доводить, що Клим Смолятич «був знайомий з візантійською освітою» і, можливо, «вчився в Константинополі» (Гранстрем Е. Э. Почему Климента Смолятича называли философом // ТОДРЛ. 1970. Т. 25. С. 27). Бажання захистити свій пріоритет щодо цього висновку (там же, примітка 32) свідчить, що з працею Грушевського дослідниця не була знайома.

Важливе методологічне значення мають перестороги автора від надто «буйних і оптимістичних фантазій» у галузі реконструкцій вищої школи Київської доби. Див. такі фантазії у праці: Бабишин С. Д. Школа та освіта Давньої Русі: XI — перша половина XIII ст. К., 1973. С. 45—77. На Грушевського С. Д. Бабишин, звичайно, не посилається.

У подальшому викладі мова йде про великого князя київського Всеволода-Андрія Ярославича (1030—1093), батька Володимира Мономаха. О. І. Мусін-Пушкін писав про нього в книжці «Духовная великого князя Владимира Всеволодовича Мономаха детям своим, называемая в летописи «Поучение» (СПб., 1793). Цитується також праця: Сухомлинов М. И. О трудах по истории русской литературы // ЖМНП. 1871. Ч. 156. С. 125—180.

Поставлене наприкінці розділу питання про стосунок київської літературної мови «до місцевого діалекту» не вирішене і в наш час. Велика за обсягом монографія Ф. П. Філіна «Происхождение русского, украинского и белорусского языков: Историко-диалектологический очерк» (Л., 1972) є лише дещо впорядкованим оглядом літератури з даної проблеми. Про науковий та етичний рівень розуміння цих питань деякими сучасними російськими вченими свідчить публікація рукопису О. І. Соболевського, створеного ним у 1889 р.: Соболевский А. И. История русского литературного языка (Изд. подгот. А. А Алексеев. Л., 1980. Автор коментаря із співчуттям наводить шовіністичне твердження О. I. Соболевського про те, що «современная Россия, кроме общерусского литературного языка, имеет еще областной язык — малорусский, который в пределах нашего государства не имеет значения и представляется незначительным количеством литературных произведений...» (с. 161). Сам коментатор вживає слова «малорусский», «малоросс» (с. 163, 180).

Міркування ж О. I. Соболевського про мову Київської Русі зводяться до того, що «поруч із церковнослов'янською мовою давня Русь користувалася й народною живою мовою руською», але «в літературному вжитку колись було декілька церковнослов'янських і декілька руських (у О. І. Соболевського — і тут і вище «русских») мов: дві новгородських, дві київських, дві західноруських і т. п.» (с. 22). Якщо існували місцеві ізводи старослов'янської мови, то «чиста руська мова ділової писемності була цілком тотожна місцевим говіркам. Таким чином, діловий документ, який був написаний у Києві, був написаний київською говіркою» (с. 39). Такої ж думки й автори академічної історичної граматики давньоруської мови: Борковский В. И. Кузнецов П. С. Историческая грамматика русского языка. М. 1965. С. 29.

Відзначимо також висновок M. C. Трубецького, зроблений на матеріалі історичної фонології: «Те, що складає звукову своєрідність української мови, виникло в першій половині «періоду 1164—1282 рр.», тобто перед розкладом загальноруської мовної єдності: «праукраїнська» існувала, таким чином, не після, але перед розкладом загальноруської мовної єдності» (Трубецкой H. С. О звуковых изменениях русского языка и распаде общерусского языкового единства / Пер. с нем. А. Ю. Русакова // Трубецкой Н. С. Избр. труды по филологии/ Сост. В. А. Виноградова, В. П. Нерознака. М., 1987. С. 166. Як зазначає перекладач, словом «украинский» він передає «kleinrussen» оригіналу — С. 144).



Круг старої письменності


Розгляд «письменського запасу» Київської Русі історик починає з «Руської Правди» [новітнє видання: Памятники права Киевского государства: X—XII в. / Сост. А. А. Зимин. М., 1952) та грамот, що були включені до літописів. З цих грамот зібрані та досліджені поки що лише ті, що збереглися в складі Київського літопису: Франчук В. Ю. Киевская летопись. К., 1986. С. 109—122, 158—181. Видання «грамот XIV в.»: Розов В. Українські грамоти XIV—XV вв. К., 1928.

Розгорнута далі програма історико-функціонального (користуючись терміном М. Б. Храпченка) вивчення богослужебної писемності Київської Русі лишається науково актуальною й тепер.

В огляді четіїх біблійних книг Грушевський називає Галицьке четвероєвангеліє (ДІМ, Синодальне зібр., № 404) — найстарше датоване. В запису 1576 р. (арк. 228) львівський єпископ Гедеон Балабан зазначив, що ця книга зберігається в крилосі «при церкві столечної», де положена «от літ давних» (Горский А., Невоструев К. Описание славянских рукописей московской Синодальной библиотеки. М., 1855. С. 211—212). Далі йдеться про так звану Геннадіївську біблію — кодекс, складений з ініціативи та коштом новгородського архієпископа Геннадія в 1499 р.; зразком для її складачів була латинська Вульгата. Славнозвісна Острозька біблія була надрукована Іваном Федоровим в Острозі в 1581 р. за текстом, що підготували вчені Острозького гуртка на чолі з Герасимом Смотрицьким. Див.: Ісаевич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. 2-е вид., перероб. і доп. Львів, 1983. С. 92—106.

Сучасні кваліфіковані огляди літератури про рецепцію творів Івана Златоуста в Давній Русі див.: Крутова М. С., Невзорова H. H. Златая цепь//Словарь XI—XIV... С. 184—187; Фомина М. С. Златоструй // Там же. С. 187, 190.

Сучасні видання «збірників Святослава» 1073 та 1076 р.: Изборник Святослава 1073. М., 1983 (факсимільне видання); Изборник 1076/ Изд. подгот. В. С. Голышенко, В. Ф. Дубровина, В. Г. Демьянов, Г. Ф. Нефедов. М., 1965. Довідкову літературу див.: Словарь Xl—XIV.., С. 194—198.

Новітнє видання збірника «Пчола» (з паралельним російським текстом): Пчела / Подгот. текста, пер. и коммент. В. В. Колесова // ПЛДР. XIII век. М., 1981. С. 486—519; 614—616. Український переклад, зроблений 1599 р. в Дерманському монастирі, зберігся в кількох списках XVII—XVIII ст. (Творогоа О. В. Пчела // Словарь X—XIV... С. 385-386). Два інші українські тексти «Пчоли» початку XVIII ст. надруковані С. О. Щегловою; Щеглова С. А. «Пчела» по рукописям киевских библиотек: Опыт изучения и тексты. СПб., 1910. С. 1—24 {друга пагінація). Докладне, багатопланове дослідження давньоруської «Пчоли» див.: Адрианова-Перещ В. П. Человек в учительной литературе древней Руси//ТОДРЛ. 1972. Т. 27. С. 3—68. Довідкова література: Махновець. Давня... С. 687—689.

Проблема античної спадщини в давньоруській літературі залишається недостатньо вивченою. Див.: Клибанов А. И. К проблеме античного наследия в памятниках древнерусской письменности//ТОДРЛ. 1957. Т. 13. С. 159—181. Буланин Д. М. Классическая культура в древней Руси и проблемы ее изучения // Русская и грузинская средневековые литературы. Л., 1979. С. 30—39; Рогович, М. Д. Філософські джерела епохи Київської Русі // Київська Русь: Культура. Традиції. К., 1982. С. 59—70. Загальнокультурний контекст рецепції античної літератури в Давній Русі окреслений в працях: Свирин А. Н. К вопросу о связях художественной культуры древней Руси с античным миром // ТОДРЛ. 1966. Т. 72. С. 450—462; Радциг С. И. Античное влияние в древнерусской культуре//Вопросы классической филологии. М., 1971. Вып. 3—4. С. 3-65.

Повного наукового видання трьох давніших, ще київських часів, редакцій «Прологу» («Слов'янського», 1-ої та 2-ої руських редакцій) немає досі. На думку сучасного дослідника, текстологічний аналіз свідчить на користь гіпотези, згідно з якою Сінаксар був перекладений на Русі, «причому не пізніше початку XII ст.». Переклад цей «навіть якщо він і був зроблений в Константинополі, призначався для потреб саме руської церкви», можливо, «він був виконаний для Києво-Печерського монастиря, студшський устав котрого вимагав читання Сінаксаря» (Творогов О. В. Пролог // Словарь Xl—XIV... С. 377). Дата найдавнішого датованого Хлудовського списку 1-ої руської редакції «Пролога» зараз читається як 1262 р.

У тексті цієї частини розділу є посилання на праці; Соболевский А. Я. Материалы и исследования в области славянской филологии и археологии. СПб., 1910; Сперанский M. H. История древнерусской литературы: Введение: Киевский период. 3-е изд. М., 1920.

Перекладені патерики (отечники) в останні десятиріччя вивчалися досить інтенсивно. Видання: Синайский патерик / Изд. подгот. Голышенко В. С., Дубровина В. Ф. М., 1967; Birkfellner G. Das Romische Paterikon: Studien zui serbischen, bulgarischen und russischen Oberlieferung der Dialoge Gregors des Grossen mit einer Textedition. Wien, 1979. T. 1—2.

Головні висновки текстологічного вивчення перекладних патериків містяться в статті Федер В. Р. Сведения о славянских переводных патериках//Методические рекомендации по описанию славянорусских рукописей для Сводного каталога рукописей, хранящихся в СССР. М., 1976. С. 215—222. Нагадаємо, що в 1628 р. Спиридон Соболь видав у Києві «Лимонарь, сиречь Цветник» з двома україномовними передмовами, перекладеними з латинського видання 1558 (або ж 1583) р. Редактором тексту патерика в цьому виданні І. М. Смирнов вважав митрополита Іова Борецького («Лимонар» був надрукований «у дворі» його), а О. С. Зернова — самого Спиридона Соболя. Див.: Смирнов И.М. Синайский патерик в древнеславянском переводе. Сергиев Посад, 1917. С. 183—212; Зернова А. С. Белорусский печатник Спиридон Соболь//

Книга: Исследования и материалы. М., 1965. Сб. 10. С. 128—129; 133—135, 145.

Довідкова література: Махновець. Давня... С. 673—674; Словарь XI—XIV... С. 313—325.

Думка Грушевського про генетичний зв'язок агіографії з «геленістичним романом» була розгорнута в праці: Адрианова-Перетц В. П. Из истории переводной литературы Киевской Руси // Историко-филологические исследования: Сб. статей к семидесятипятилетию Н. И. Конрада. М., 1967. С. 225—229.

Останнє ґрунтовне дослідження питання про давньоруську рецепцію візантійської юридичної літератури: Щапов Я. Н. Византийское и южнославянское правовое наследие на Руси в XI—XIII вв. М., 1978.

З названих Грушевським перекладних творів візантійської хронографії після виходу в світ «Історії української літератури» був виданий лише один: Шапов Я. Н. Византийские хронографические сочинения в древнерусской кормчей Ефремовской редакции // Летописи и хроники. 1976. М., 1976. С. 252—263 («ЛЂтописец вскорЂ» патріарха Никифора). Література про ці твори досить численна, ми назвемо тут лише праці, що мають найбільше значення для вивчення літератури Київської Русі: Творогов О. В. Беллетристические элементы в переводном историческом повествовании XI—XIII вв.//Истоки русской беллетристики. Л., 1970. С. 108—117; Его же. Античные мифы в древнерусской литературе XI—XVI веков//ТОДРЛ. 1978. Т. 33. С. 3—31; Его же. Византийские хроники в Древней Руси // Русская и грузинская средневековые литературы. Л., 1979. С. 86—92; Водолазкин Е. Г. Всемирная история в духовном мире древнерусского книжника: К вопросу литературного освоения Хроники Амартола // Рус. литература. 1990. № 1. С. 144—148.

У питанні про походження Палеї Толкової Грушевський дотримується позиції, що її займали, зокрема, І. М. Жданов, В. М. їстрін та В. П. Адріанова-Перетц. Перекладом з грецької мови вважали Палею Толкову І. І. Срезневський, М. С. Тихонравов, І. Я. Порфир'єв, В. М. Успенський (Творогов О. В. Палея Толковая // Словарь XI— XIV... С. 286). В примітці посилання на розвідки: Шахматов А. А. «Повесть временных лет» и ее источники // ТОДРЛ. 1940. Т. 4. С. 75—80; 131—139; Истрин В. М. Очерк истории древнерусской литературы домонгольского периода: 11—13 вв. Пг., 1922. С. 213—224; Истомин К. К. К вопросу о редакциях Толковой Палеи // Изв. ОРЯС. 1913. Т. 18; кн. 1.С. 82—172.

Новітнє дослідження Хронографа: Творогов О. В. Древнерусские Хронографы. Л., 1975. Довідкова література: Словарь XI—XIV... С. 475—478.

Назва Шестоднева походить від часу, що його, за Біблією, вистачило на створення світу. Згаданий Грушевським твір Василя Великого (329—379) під цією назвою в Київській Русі був перекладений лише уривками. Повний переклад зроблено тільки 1656 р. монахом Києво-Печерського монастиря Єпіфанієм Славинецьким і надруковано у Москві 1665 р. Довідкова література: Словарь XI—XIV... С. 478—483.

Новітнє видання Фізіолога (з паралельним російським перекладом): Физиолог / Подгот. текста, пер. и коммент. О. А. Белобровой // ПЛДР: XIII в. С. 474—485; 613—614. Довідкова література: Словарь XI—XIV... С. 461-462.

У вступі про «Християнську топографію» Козьми Індикоплова Грушевський спирається на спостереження І. І. Срєзнєвського (Срезневский И. Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках. СПб., 1867. Вып. 2. С. 1—19 (окрема пагінація). Треба відзначити, що О. І. Соболевський в цитованому нами курсі історії російської літературної мови навів ряд свідчень, що це був руський переклад (с. 139).

Нового видання «Християнської топографії» немає. Довідкова література: Махновець. Давня... С. 718—719; Словарь XI—XIV... С. 465—467.

Нове видання хронографічної Олександрії (з паралельним російським перекладом): Изборник: Сборник произведений литературы древней Руси, М., 1969. С. 236—279. В примітці — посилання на розвідки: Лавров П. А. Где была переведена Александрия первой редакции? // Сб. ХИФО. Харьков, 1908. Т. 15. С. 281—285; Соболевский А. И. Материалы и исследования... С. 191—192. Головні дослідження, що вийшли з друку після коментованої праці: Орлов А. С. Переводные повести феодальной Руси и Московского государства XII—XVII вв. Л., 1934. С. 9—25; Творогов О. В. Беллетристические элементы в переводном историческом повествовании XI—XIII вв. С. 130—141. Довідкова література: Махновець. Давня... С. 810—821; Словарь XI—XIV... С. 35—37; Адрианова-Перетц. Покровская... С. 26—50; Назаревский. Библиография... С. 34—43.

«Троянська історія» Гвідо да Колумна була написана латинською мовою в 70-х роках XIII ст., перекладена на давньоруську, як вважають, в кінці XV—на початку XVI ст. (Творогов О. В. «Троянская история» Гвидо де Колумна // Словарь книжников и книжности Древней Руси. Л., 1989. Вып. 2, ч. 2. С. 443—444). Що ж до «Притчи о кралех», то вона, на думку О. В. Творогова, була складена, «напевно, автором першої редакції Хронографа Руського», який у свою чергу, виник десь близько 1512 р. (Творогов О. В. Повесть о создании и попленении Тройском // Словарь книжников... Вып. 2, ч. 2. С. 279; пор.: Там же. С. 500). Отже, обидва твори про Троянську війну не мають стосунку до перекладної літератури Київської Русі.

Новітнє видання «Повісті про Індейське царство»: Білецький. Хрестоматія... С. 713. Це передрук уривка тексту українського списку XVIII ст., який був повністю виданий у праці: Перетц В. М. Український список «Сказанія про Індійське царство» // Записки Українського наукового товариства в Києві. К., 1912. Кн. 9. С. 7—10. Видання з паралельним російським перекладом: Сказание об Индийском царстве / Подгот. текста, пер. и коммент. Г. М. Прохорова // ПЛДР: XIII век. С. 466—473. Цікаве дослідження історичної основи твору: Гумилев Л. Н. Поиски вымышленного царства: Легенда о «государстве пресвитера Иоанна». М., 1970. С. 9—234.

Довідкова література: Адрианова-Перетц. Покровская... С. 78—83, Назаревский. Библиография... С. 102—103; Махновець. Давня... С. 803—807; Словарь XI—XIV... С. 410-411.

Найкраще сучасне видання «Повісті про Акіра премудрого»; Повесть об Акире Премудром / Подгот. текста, пер. и коммент. О. В. Творогова // ПЛДР; XII век. М., 1980. С. 246—281, 656—658. Останнє текстологічне і заразом історико-літературне дослідження повісті: Творогов О. В. Переводная беллетристика XI— XIII вв. // Истоки русской беллетристики. С. 163—180. Довідкова література: Адрианова-Перетц. Покровская... С. 18—26; Назаревский. Библиография... С. 31—33; Махновець. Давня... С. 760—766; Словарь XI—XIV... С. 343—345.

Появу «Повісті про Стефаніта та Іхнілата» на Русі Грушевський датує ще Київською добою. Проте після монографічного дослідження Я. С Лур'є немає сумніву, що хоч південнослов'янський переклад і був зроблений в ХІТІ ст., на Русь (до того ж Московську) він був привезений лише в кінці XV ст. Див.: Лурье Я. С. «Стефанит и Ихнилат» в русской литературе XV в.//Стефанит и Ихнилат: Средневековая книга басен по русским рукописям XV—XVII веков / Изд. подгот. О. П. Лихачева, Я. С. Лурье. Л., 1969. С. 171—177.

Розглядаючи «Повість про Варлаама і Йоасафа», історик беззастережно підтримав ефектну гіпотезу О. М. Веселовського пло тотожність Иосафа з Буддою . Зараз більшу довіру має думка А. І. Кирпичникова, згідно з якою «Повість...» не має відношення до засновника буддизму і створено її не в Індії, а в Центральній Азії. Так, В. І. Кузнєцов переконливо доводить, що Повість «у цілому, від початку до кінця, повна таких особливостей, які відбивають риси побуту, клімату, географії та ідеології Персії або Середньої Азії» (Кузнецов Б. И. Повесть о Варлааме и Иоасафе: К вопросу о происхождении // ТОДРЛ. 1979. Т. 33. С. 244). Як нині вважають, «Повість...» вже до VIII ст. була перекладена з пехлевійської арабською мовою, з неї — грузинською, а вже з грузинської в кінці X — на початку XI ст.— давньогрецькою. «Давньоруський переклад... зроблений, мабуть, у Києві не пізніше початку XII ст.» (Лебедева И. Н. Повесть о Варлааме и Иоасафе // Словарь XI—XIV... С. 349—351).

Нові видання: Білецький. Хрестоматія... С. 707—712. Це передрук уривків з українських перекладів — друкованого (Кутеїн, 1637), з Крехівської рукописної Палеї XVI ст., виданих І. Франком (Франко Ів. Варлаам і Иоасаф: Старохристиянський духовний роман і його літературна історія. Львів, 1897. С. 23—26) та з рукописного «Ізмарагду» XV ст. (ЦНБ, збірник Михайлівського монастиря, № 1646). Видання з паралельним російським перекладом: Повесть о Варлааме и Иоасафе / Подгот. текста, пер. и коммент. И. Н. Лебедевой//ПЛДР: XII век. М., 1980. С. 196—225; 653—654. Див. також. Повесть о Варлааме и Иоасафе: Памятник древнерусской переводной литературы XI—XII вв. / Подгот. текста, иссл. и коммент. И. Н. Лебедевой. Л., 1984.

Український письменник Дмитро Туптало видав свою обробку «Повісті» у складі першої частини своїх славнозвісних Четіїх-Міней (Книга житий святых... На три месяцы первыя: септемврій, октоврій и ноемврій... К., 1689). Див.: Абрамович Д. И. Повесть о Варлааме и Иоасафе в Четьих-Минеях Димитрия Ростовского // Ювілейна збірка M. С. Грушевському. К., 1928. С. 729—743.

Довідкова література: Адрианова-Перетц. Покровская... С. 50—74; Назаревский. Библиография... С. 61—85; Махновець. Давня... С. 780—789.

Текста «Повісті про дванадцять снів царя Шахаїші», на думку Грушевського, «вказують на старший, руський переклад». Проте існує й гіпотеза про південнослов'янське походження цього перекладу, що її, зокрема, дотримувалися В. М. Істрін та О. С. Орлов.

Останнє видання цієї повісті: Потапов П. К литературной истории Сказания о 12 снах царя Шахаиши//Сб. статей в честь акад. А. И. Соболевского. Л., 1928. С. 120—129. Довідкова література: Адрианова-Перетц. Покровская... С. 86—95; Назаревский. Библиография.... С. 167—170; Махновець, Давня... С. 860—863; Словарь XI—XIV... С. 408—410.

Основні видання та дослідження слов'янських апокрифів, частково названі Грушевським, такі: Памятники отреченной русской литературы /

Собр. и изд. Н. Тихонравовым. М., 1863. Т. 1—2; СПб., 1894. Т. 3. — Порфирьев И. Апокрифические сказания о ветхозаветных лицах и событиях по рукописям Соловецкой библиотеки. СПб., 1877; Его же. Апокрифические сказания о новозаветных лицах и событиях по рукописям Соловецкой библиотеки. СПб., 1891; Novaković St. Apokrifi jednoga srpskog ćirilovskog zbomika XIY v.//Starine. U Zagrebu, 1876. Kn. 8. S. 48—74; Novaković St. Primeri knjizeynosti i jezika staroga i srpskosloyenskoga. Belgrad, 1904; Сумцов Н. Ф. Очерки истории южнорусских апокрифических сказаний и песен // Киев, старина К 1887 Т. 18. С. 215—268; Т. 19. С. 1—54; С. 401—455; Франко Ів. Апокрифи і легенди з українських рукописів: В 5 т. / Зібрав, упорядкував і пояснив д-р Ів. Франко. Львів, 1896—1910. Яцимирский А. И. Библиографический обзор апокрифов в южнославянской и русской письменности: Списки памятников. Пг., 1921. Вып. I; Белоброва О. А. Переводная беллетристика XI—XIII вв. // Истоки русской беллетристики. С. 143— 154.

Вивчення східнослов'янських апокрифів — в усій складності їхніх зв'язків з канонічною біблійною книжністю та фольклором тих народів, що їх створювали і серед яких вони побутували, та повного текстологічного дослідження їхньої рукописної традиції — лишається одним з головних завдань нових генерацій українських медієвістів.

Довідкова література: Махновець. Давня... С. 619—636; Словарь XI—XIV... С. 40—67.

Текст та примітка цієї частини розділу мають посилання на огляди перекладної літератури, які друкувалися О. І. Соболевським під стереотипною назвою «Из истории заимствованных слов и переводных повестей» (Университетские известия, 1904. № 11. С. 1—6; Eranos: Сб. ст. по лит. и ист. в честь Н. П. Дашкевича. К., 1906. С. 38—43) та в його збірнику статей «Материалы и исследования в области славянской филологии и археологии» (СПб., 1910).

Останнє видання-дослідження «київських уривків»: Німчук В. В. Київські глаголичні листки: Найдавніша пам'ятка слов'янської писемності. К., 1983.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.