[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 3. — С. 232-249.]

Попередня     Головна     Наступна





...початок розділу



Церковна література. Майже все, що можемо вказати скільки-небудь певне для сеї доби, — се писання різних єрархів українського походження або виховання, які скінчили свою діяльність на різних високих становищах Великорусі, і твори їх ввійшли в церковну літературу та канонічний ужиток Московщини. Те, що не попало туди, загинуло для нас або криється між анонімною літературою. Те, що ввійшло в московський обиход, дає деякі ілюстрації для своїх українських джерел, аналогії настроїв і реагування на такі загальні явища, як татарщина або різні останки княжо-дружинного укладу вихованого на Полудні.

Найбільше і найважніше, що ми тут тепер маємо, се слова Серапіона,єпископа Володимира суздальського; єсть їх п’ять достовірних (інше, що пробувано прийняти за його твори, доволі непевне) 1.



1 Тексти, видані проф. Пєтуховим: «Серапіонъ владимірскій, русскій проповЂдникъ XIII в.», 1888.



Автор був печерським ігуменом, до р. 1274 р., коли приїхав до Володимира суздальського разом з митрополитом Кирилом, і тут на соборі був поставлений єпископом володимирським, але пробув на сім владицтві недовго, другого ж року вмер. З огляду, що він був вибраний печерським ігуменом, мусимо вважати його людиною київською, коли не уродженням, то вихованням, освітою, літературною школою; отже, твори Серапіона являються продуктом сучасної української культури. Літописи, записуючи його смерть, зазначують, що був він «учителенъ зЂло въ божественномъ писаній», і се треба розуміти так, що, бувши владикою, він часто і добре поучував своїх вірних з писанія.

На сій підставі деякі дослідники всі слова Серапіона датують сим останнім роком його життя. Але се не обов’язково; з згаданих п’яти слів тільки друге (сказане в 40-ий рік татарщини) та ще п’яте дають підставу положити їх на сей рік. Перше, навпаки, повинно бути положене на перші часи татарщини. Воно звернене до «братиї», так само і третє, досить близьке змістом і тоном; тим часом II, IV і V, теж близькі змістом, звертаються до «чад». Можливо, що по сій формальній прикметі їх треба й поділити на дві категорії: слова, проголошені Серапіоном-ігуменом і Серапіоном-владикою.

Всі вони доволі одностайні змістом і стилем, і своїм тоном і мораллю нагадують звісне слово «о казняхъ божіихъ», надписуване іменем Феодосія печерського. Провідна ідея слів Серапіона — се страх перед гнівом божим, котрий нагадує себе різними грізними подіями, а головно страшною татарською бідою — пам’ять про неї проходить через його проповіді як провідний мотив, як осторога на поправу і стримання від злих діл. В першім слові вона виступає як кульмінаційний пункт в цілім ряді таких острог, які починаються великим землетрусом (можливо, тим самим, що записаний в літописі під р. 1230):


«Чули ви, братіє, самого Господа, як говорить в євангелії: в послідні літа будуть знамення в сонці, місяці і зорях, землетруси в різних місцях і голоди. Сказане тоді Господом справдилося тепер, при послідніх людях. Скільки разів бачили ми, як сонце погибало, місяць мерх і зорі мінилися, — тепер же й трясіння землі бачили на свої очі. Земля, від початку утверджена і нерухома, божим велінням тепер рухається, хитається від наших гріхів, не може зносити беззаконства нашого. Не послухали сьмо євангелія, не послухали апостола, не послухали пророків, не послухали великих світил — кажу про Василія, Григорія Богослова, Івана Златоустого й інших великих святителів, котрими віра була утверджена, єретики відогнані і Бог всіма язиками був пізнаний. Ті безнастанно нас учать, а ми однаково тримаємось беззаконства. І от Бог остерігає нас знаменнями: землі трясінням, його велінням. Не говорить устами, але ділом нас остерігає. Всіма караючи, таки не відведе нас Бог від злого обичаю, і от тепер землею трясе і хитає, хоче струсити з землі беззаконства і гріхи многі, як листя з дерева.

Може, хто скаже, що й давніше були теж потрясення. Що були потрясення — се й я скажу, що так, але щó потім було нам? Чи не голод, не пошесть, не війни многі? І ми все-таки не покаялись, доки не прийшов на нас немилостивий язик, за божим допустом, і землю нашу вони пусту вчинили, городи наші пополонили, церкви святі поруйнували, отців і братію нашу побили, матері наші й сестри наші збезчещені були...»


Найбільш яскравий і сильний образ сього татарського спустошення дано в третім слові, також зверненім «до братії»:


«Зруйновано божественні церкви, споганені сосуди церковні, потоптані святощі, святителі стали поживою меча, тіла преподобних на жир птахам покинені були; кров отців і братії нашої як вода многа землю напоїла. Князів наших і воєвод відвага зникла; хоробрі наші, повні страху, тікали; пребагато братії нашої і дітей наших в полон поведено. Села [рілі] наші лядиною заросли; велич наша упокорена; красота наша пропала; багатство наше пішло на користь іншим; труд наш поганим у спадщину пішов; земля наша маєтком іноплеменників стала. Ми впали в презирство сусідам землі нашої, в глум попали ворогам нашим, бо звели на себе, як дощ з неба, гнів Господень...»


Єсть тут певна каденція в вислові:


«Кровь и отець и братіи нашая, аки вода многа, землю напои.

Князій нашихъ, воєводъ крЂпость исчезе.

Храбріи наши страхи наполньшеся бЂжаша.

Множайша же братія и чада наша въ плЂнь ведени быша» і т. д.


Слово друге, четверте і п’яте, звернені до «чад», інтересні певними конкретними виясненнями того «беззаконія», котре накликає сей гнів божий. Се, з одного боку, немилосердя, ненависть, лихварство і скупство, перелюбство, сквернословство і п’янство, з другого — різні поганські забобони, проти котрих проповідник особливо різко повстає й яскраво їх описує. В слові четвертім він повстає проти віри в волхвів, що вони своїм «волхвуванням» роблять урожай і голод. З приводу сильного голоду, що трапився тоді, наслідком трьохлітнього неврожаю, люди почали шукати волхвів, пробуючи їх водою: «коли почне потопати, то неповинен, а коли поплине, то волхв». Таких вилапаних волхвів палено живцем, і «цілий град і мир» ставав винним в убивстві — се закидає їм проповідник. В слові п’ятім, повторюючи сі закиди, він ще згадує про доходження, чи хто не поховав висільника або потопельника, і тим накликав голод:


«Тепер, бачучи гнів божий, ви проголошуєте: "Коли хто поховав удавленика або утопленика, не лишайте сих людей, вигребіть!" От безумство зле, от маловірство! Повні ми злого і того не каємось! Потоп за Ноя був не за удавленика, ані за утопленика, але за людські неправди, так само й інші кари несчисленні. Драч город 4000 літ стояв, а потім море його потопило, і тепер він в морі. В Ляхах від великих дощів 600 людей потонуло. В Перемишлі городі 200 потонуло і там же голод був 4 роки. Все було за сих років за гріхи наші. Люде! чи се ваша покута, чи сим Бога умолите, що утопленика або удавленика вигребете? Чи сим хочете утишити кару божу? Краще, братіє, відстаньмо від злого, облишім всі злі діла: розбій, грабительство, п’янство, перелюбство, скупство, лихву, обіду, злодійство, лживі свідчення, гнів, ярость, злопам’ятство, брехню, наклеп, лихварство! Я, грішний, все вас учу, діти, велю вам каятись, ви ж не відстаєте від злих діл!

Коли на нас прийде од Бога якась кара, то ще більше його гнівимо, видумуючи пояснення: через те погода, через се дощ, тому жито не родить — беретеся порядкувати боже сотворіння, а безумством своїм не журитесь!

Погані, не знаючи закону божого, не убивають своїх одновірних, не грабують, не оббріхують, не клеплють, не крадуть, не присвоюють чужого. Поганин свого брата не "продасть", але як на кого впаде біда, то викуплять його і на "промисел" йому дадуть; знайдене на торгу оповішають. А ми вважаємо себе за вірних, в ім’я боже єсьмо хрещені, заповіді його завсіди чуємо, а повні неправди, немилосердя, братію свою грабуємо, вбиваємо, поганим продаємо, брехнею, завистю, коли б можна, то з’їли б один одного — тільки що Бог боронить. Чи вельможа чи простий чоловік — всі жадні прибутку, аби кого обідити.

Окаянний! кого з’їдаєш? чи то не такий чоловік, як ти? не звір і не іновірець! По що ж ти плач і прокльони стягаєш на себе? Чи ти безсмертний? чи не сподіваєшся суду божого, ані нагороди кожному по ділам його? Від сна вставши, не на молитву ум звертаєш, але як би кого скривдити, брехнею когось перемогти...»


Сей гуманний тон в змісті, як і гарні з літературного погляду парті", котрих взірці я навів, дають Серапіонові одно з визначніших місць серед наших проповідників. Інтересне се, що прикладом з морального погляду для нього служать звичаї татар («поган»): ще не пережита мораль родовоплемінного колективу протиставляється індивідуалізмові і егоїзмові класово диференційованого громадянства. Явище, дуже звісне в світовій літературі, старій і новій, — сим разом можемо констатувати його у себе.

З того ж владичного собору 1274 р., на котрий приїздив з митрополитом Кирилом архімандрит Серапіон, щоб дістати на нім посвящення на єпископа володимирського, маємо твір самого митр. Кирила, котрий його вписує в ряди письменників і мусить бути тут принотований, хоча, властиво, стоїть на межі писань літературних і канонічних. Як відомо, митр. Кирил був вибраний на митрополію Данилом, під сам час Батиєвого наступу. Митр. Иосиф, присланий від патріарха саме під ту хвилю (десь при кінці 1237 або на початку 1238 р.), тоді незвісно де зник (думають, що вернувся назад до Візантії), отже, Данило послав на священня свого кандидата. На тій підставі Кирила вважають галичанином; може бути, що в дійсності був волиняком або киянином, але нема сумніву, що був він, в кожнім разі, вихованцем нашої, полудневої школи і культури. Отже, те, що єсть в його писаннях літературного, повинно належати сюди.

Митрополичі та єпископські писання канонічного ї «учительного» характеру — се взагалі один з тих пунктів, які мусять викликати вагання. Передусім, що в них треба класти в категорію літератури, а що в рубрику діловодства, канонічного права, одним словом, письменності, а не літератури? По-друге, що в них рахувати на рахунок індивідуальної творчості того єрарха, з іменем котрого вони фігурують, і що — на рахунок його канцелярії, його кліру і двору, де бували звичайні особи, до котрих належало укладання чи стилізування всякого роду писань, які входили від єпископа? В грецькій практиці сї секретарі звались «риторами» («ритор, що пише учительні слова від особи архієрея») 1; очевидно, з усякими іншими грецькими порядками звичай мати таких «риторів» перейшов і в практику нашої старої церкви.



1 Про сю практику у Голубінського, II, с. 120, і там же цитата з збірника грецького канонічного права.



Послугами таких риторів мусили у нас особливо користуватись митрополити та єпископи греки, які слабо володіли слов’янською мовою. Тому, хоч питання духовних осіб грецького походження, які приходили дуже часто просто з Візантії, нічим не зв’язані з місцевою літературою і культурою, я за краще вважав не вводити в сей огляд (категорія ся, здебільшого, не так і важна з літературного погляду, бо лише кілька з писань того роду мають щось до літератури, а не письменності тільки 1), — все-таки вважаю потрібним зробити се застереження: в писаннях, які виходили від духовних — греків, особливо коли вони складені доброю слов’янською мовою, не виключена рука редактора місцевого виховання.

Щодо українських єпископів і митрополитів походження місцевого, то в укладанні їх пастирських листів участь таких двірських секретарів, хоч теж можлива, мала менше значення. Кінець кінцем секретар був вихованцем приблизно тої ж літературної верстви, що й його патрон — архієрей, отже, щонайбільше — тут питання авторського імені, а не літературної школи. Але, розуміється, ся хиткість авторства не додає нічого до невеликої літературної ваги, яку мають такі чисто канонічні писання. Отже, хоч митрополита Кирила вводимо як третє ім’я в ряді митпополитівписьменників місцевого походження — після Іларіона (як правдоподібного автора «Закона і Благодаті») і Клима Смолятича, але чисто літературної вартості в тім, що маємо з його іменем, знайдемо не багато.

Незадовго перед тим митр. Кирил виписав собі з Болгарії від деспота Якова-Святослава слов’янський переклад новішої редакції Кормчої з толкуваннями Арістіна 2 і, очевидно, взяв її як норму для провірки правильності церковної практики, яка існувала в різних єпархіях його митрополії. Ся провірка виявила багато відхилень від канонічних норм і неодностайностей в обрядовій практиці різних країв. На соборі, в котрім, окрім митрополита і поставленого Серапіона, брало участь ще четверо владик, були обговорені сі різні неправильності, і митр. Кирил оповістив про них духовенство обіжником від свого імені. Під Іменем «Правила Кюрила митрополита руського, съшедшихся єпископъ: Далмата ноугородьского, Игнатья ростовьского, Феогноста переяславьского, Симеона полотьскаго на поставлениє єпископа Серапиона володимирскаго» він ввійшов потім до «Кормчих» як обов’язкова норма 3.



1 Вони натомість включені в мій огляд в «Іст. України», III, с. 479 і дд.

2 Пор. вище; в супровіднім листі Яков-Святослав називає сю «Кормчу» «Зонарою», але вона містить толкування Арістіна; се толкують так, що по імені найстаршого з коментаторів, Зонари, всякі толковані «Кормчі» стали називатися «Зонарами».

3 Памятники древнерусскаго каноническаго права (Рус. Ист. Библ., VI), 2 вид., 1908.



Кидається в очі доволі припадковий добір поданих тут помічень. Тільки перший розділ, що обговорює порядок ставлення в духовнім степені, вимоги, які повинні ставитися кандидатам, і висота оплат, котрі мають побиратись від них за ставлення, має більш загальний і принципіальний характер. Але нас ся канонічна сторона тут взагалі не займає, тільки вступ, що має більш літературний характер.

Починається він загальними міркуваннями про «боже промишлениє», дуже неясно висловленими; далі автор переходить до непорядків, завважених в своїй митрополії, і висловлює надію, що з тим як «правила церковні», давніше неприступні в своїй грецькій мові («помрачени преже сего облакомъ мудрости єлиньскаго языка»), тепер стали приступні в новім толкуванні (ся тирада взята дослівно з передмови сербського перекладу «Кормчої»), тепер вони вже не будуть переступатись. Інакше се принесло б нове горе. І тут автор дає маленький образок сучасних бід, в дусі Серапіона:


«Кый убо прибытокъ наслЂдовахомъ оставльше божия правила? Не пасЂя ли ны Богъ по лицу всея земля? Не взяти ли быша гради наши? Не падоша ли силнии наши князи остриємь меча? не поведени ли быша въ плЂнъ чада наша? Не запустЂша ли святыя божия церкви? Не томими ли єсмы на всякъ день от безбожныхъ и нечестивыхъ поганъ? Си вся бывають намъ, зане не хранимъ правилъ святыхъ нашихъ и преподобныхъ отець».


Крім сеї, як бачимо, доволі тощої передмови автор вставляє в різних місцях дальшого канонічного викладу короткі поучення, а після нього в деяких «Кормчих» наступає поучення священикам («єрейському преподобному соборові»), яке надписується теж іменем Кирила і тому вважається, з деякою правдоподібністю, твором того ж Кирила і закінченням його правил. В кожнім разі, се оригінальний староруський твір, не пізніший XIII в., доволі інтересний своїм гуманним духом, який нагадує наведене вище (V) поучення Серапіона, так би сказати, духово з ним споріднений:


«Одної душі людської не варт цілий світ. Як же ж не попасти в огонь негасимий тому, хто введе в соблазн душі многих? Простець, прогрішивши, відповість перед Богом за свою одну душу; єрей же, согрішивши, введе в соблазн многих і за душі їх буде засуджений Богом. Отже, на будуще стережіться всякого гріха і не служіть тілові. Відкиньте від себе п’янство і обжирство. Відстаньте від тяж і сварів, ворожнечі, хули на друга, поганого «різоімання» (лихварства) і порук, гордості і многорічия, мерзості і ярості, клятьби й брехні, скупства і немилосердя, зависті й ненависті, лесті і лукавства...

Ложних книг не читайте, від єретиків ухиляйтесь, від чарівниць тікайте, таким, що говорять не від божественного писання, замикайте уста. Коли чого не знатимете, мене спитайте, я не полінуюсь сказати вам...

Пильнуйте й чад своїх, тих що від вас родились, аби до женення не поганились блудом, а дівчата до мужа... Челядь свою поучуйте, голодом не моріть, одежі доволі давайте...»


Сі поучення нагадують посланія іншого митрополита, уже безсумнівного галичанина Петра московського, кандидата Юрія Львовича галицького, який в дійсності стався одним з фундаторів політичної сили Москви. Митрополитом Петро був в рр. 1308 — 25, і по словам його житія, зложеного для канонізації дуже скоро після смерті, він «преходя Волынскую землю 1 и Кієвскую и Суздальскую, уча вездЂ вся», викладав свою науку, «протолкуя євангельская писанія и апостольская якоже Великій Василей, Іоаннъ Златоустый и Григорей». З таких писань, або «послань», особливо звісне і пам’ятне в історії московської церкви одно, котрим заводилась практика відбирання парафій у повдовілих священиків. Життя повдовілих священиків, очевидно, бувало настільки часто і настільки сильно непоправне, що митр. Петро і його наступники настоювали, щоб такі вдовці або йшли в монастир, або «складали з себе ризи», як висловлюється митр. Петро: «аще иметъ въ слабости пребывати и любити мірскыи сласти — да не поєсть». В сім посланії митрополит згадує, що він уже «багато разів писав до священиків і монахів, як їм жити», і то, власне, на сю тему вдових священиків спеціально. В закінченні даються короткі поучення вірним взагалі.

Друге таке посланіє звернене виключно до церковників — ігуменів, попів і дияконів — і обертається в крузі загальних поучень. З літературного погляду ні одно ні друге не має в собі нічого скільки-небудь замітного.

З старого Києва маємо один твір, який з значною правдоподібністю можемо зачисляти до другої половини XIII в., так би сказати, — Серапіонової доби, бо вийшов він з того ж печерського осередка. Висловлено було навіть здогад, що се таки й твір Серапіона 2, але я свого часу мав нагоду висловитись проти сього здогаду і зостаюсь при сім погляді й тепер. Твір бо сей належить до школи панегірично-риторичної, в стилі Кирила Турівського, без всякого нахилу до моралізму, тим часом як Серапіона мусимо характеризувати як мораліста передусім, не дуже охочого до риторизму як штуки для штуки.



1 В ширшім значенні, земель Галицько-володимирської держави.

2 Сю гадку висловив архімандрит Леонід Кавелін при виданні тексту в московських «Чтеніях» 1890, II («Два памятника древнерусской кіевской письменности»); мої замітки в III т. «Історії», с. 478. Нове видання тексту в «Патерику» вид. Абрамовича, с. 174.



Се «Похвала св. Феодосія», що заховалась в одинокій скарбниці київської творчості сеї доби — «Печерськім Патерику». Написана зв’язло, логічно і з стилістичного погляду дуже зручно, вона не блище якимись оригінальними думками, ні яскравими поетичними образами, але як твір вищої літературної школи варта всякої уваги, особливо з огляду на ту темну добу, до котрої належить.

Починається вона поясненням того свята, котрому присвячується сей твір — дня преставлення св. Феодосія, началоположника організованого монашого життя на Русі, що з того приводу поставляється поруч св. Володимира: той дав пізнати Бога, Феодосій же навчив іти путем, вказаним Христом — лишити батька, матір і взяти хрест Ісусів. Автор далі начеркує біографію Феодосія, на підставі Несторового житія, короткими штрихами, зручно стилізованими текстами або риторичними загальними місцями, і переходить у властиву похвалу в формі акафіста його преставленню:


«И въ день преставленья твоєго любовью ликъ съставльше взываєм ти:

Радуйся, просвЂщениє земля Руськыє — ибо яко деньница на западъ явлшися отъ востока восия и всю землю просвЂти.

Радуйся, преписателю и образа и путий вожю и наставниче мнишьскому житью...

Радуйся, насадителю винограда Христова, яко прострошася розгы єго до моря и до рЂкъ отрасли его — нЂсть бо страны ни мЂста, идеже не бысть лозы винограда святаго Федосья...

Радуйся, отче Федосии, наша похвало, наше великолЂпьє! Лавра твоя хвалится о тебЂ и в концехъ вселенныя славится нареченьє ея,

Страны дивятся отцемъ бывшимъ в ней:

како просияша акы звЂзды на тверди,

дЂлатели заповЂди божия явишася,

чюдотворци показашася,

пророчеству отъ Бога сподобишася,

прозрЂнью отъ Святаго Духа даръ прияша,

словеси божественному быша учители.

Притекоша цесари,

поклонишася князи,

покоришася вельможи,

въстрепеташа силнии,

ужасошася иноязычници,

видяще человЂки небесныя по земли ходяща

и акы къ престолу господню в дом Матери божия собирающася

и пЂснь ангельскую поюща беспрестани

и съ ангелы вкупь водворяющаяся к жертвенику Господню...

Такы суть отрасли твоєго винограда,

такы суть вЂтвы твоєго корене,

таци суть столпи твоєя храмины,

така суть чада твоєя прирожения,

таци суть отци твоєя лавры!»


По сім наступає частина благальна — молитва до святого, аби згідно з своєю передсмертною обіцянкою помагав нинішній печерській громаді, хоча і не гідній своїх славних попередників ("аще и не достигнемъ грясти путемъ прежнихъ твоихъ ученикъ»). Аби пам’ятав своє приречення, що всім, хто скінчить своє життя «в місці св. Богородиці», святий візьме на себе гріхи і відповість за них перед Богом. Умираючи, пригадує автор за Нестором, св. Феодосій велів уважати: «коли по моїм відході до Господа буде се місце множитись монахами і всім потрібним обилувати, то знайте, що маю дерзновення у Бога і молитву мою він приймає». Отже, «не обладано ни разрушено отъ кого мЂсто твоє, но отъ лЂта растяше и превосходаше», з того видко, що молитва святого мала у бога велику силу. «Аж коли намножились гріхи наші і переповнились беззаконства наші, і злоба наша прогнівала Бога, — поруйнувались доми божі й монастирі були знищені, городи були полонені і села спустошені», «отъ языка незнаєма, отъ языка немилостива, отъ языка стыда не имуща ни Бога боящася ни утробы человЂколюбивы держаще». Тому до святого молитва, щоб він підніс руки до Богородиці, аби згадала свою давню милість до монастиря і дала пільгу від гіркої біди та «відігнала ворогів лукавих і хульників православної віри».


І автор кінчить, перепрошуючи святого за своє «малоє похвалениє», аби не образивсь ним і заступив автора перед Богом.

Твір, таким чином, має характер індивідуальний, чисто літературний, не був, очевидно, призначений для проголошення, а для читання. Ті вирази, в яких він говорить про татарську неволю, дає розуміти, що писалось се не дуже довго після того, як вона настала, як ще не стала явищем давнім і хронічним, з другого боку, було се перед тим, як Київ вийшов з фактичної залежності від татар. Виявляючи в авторі добру літературну школу, вправну письменницьку руку, похвала ся свідчить, що і в сій найтяжчій добі літературна традиція і школа таки трималася в Печерськім монастирі. (До речі, самий зміст похвали, де вона говорить про се святкування річниці смерті св. Феодосія — «веселитися нам лЂпо єсть духовно и праздновати совершено, раку имуще предъ очима нашими отця нашего Феодосия», — говорить за те, що монастир зовсім не був в такій повній і безвідрадній руїні, в якій його представляє пізніша печерська традиція, переказана, напр., в «Синопсисі»).

Ся літературна традиція трималась, очевидно, і поза Печерським монастирем в тодішнім Києві, який довго ще жив спадщиною свого золотого віку, по тім, навіть, як вивтікали з нього князі, митрополити, великі бояри і крилошане. Навіть в першій пол. XVI в., яка вважається часом найбільшого занепаду українського церковного життя взагалі і мусила особливо тяжко переживатися в Києві по татарських спустошеннях кінця XV і поч. XVI в., — навіть тоді ще Київ заховує стару репутацію культурного, літературного осередка. Ростовський «поселянин», що складав в 1530-х рр. свою літописну історію, звісну тепер під назвою Тверського літопису, виправдуючись перед читачем за можливі прогріхи, пояснює, що він не вчився ні в Києві, ні в Новгороді, ні в Володимирі 1. До татарського погрому 1482 р. Київ мусив тим більше оправдувати свою літературну репутацію.



1 «Не бЂхь Кіянинь родомъ, ни Новгорода, ни Владимера... не имамъ многыа памяти ни научихся дохторскому наказанію, єже сочиняти повЂсти и украшати премудрыми словесы, якоже обычай омуть ритори».



Кінцеві замітки. Різнорідний матеріал, зведений в сім огляді літературної творчості XIII — XIV в., незалежно від того, чи він має виразну українську метрику чи ні, осягає, я сподіваюсь, ту мету, котру я мав на оці. Він має дати приблизне поняття, в яких напрямах і формах мусила розвиватись літературна робота в українських землях в сім часі, по імпульсу, раз даному київським літературним і взагалі культурним рухом в епоху його розцвіту. То, що нам бракує в письменній традиції, до певної міри доповнять відгомони старої усної словесності, що відбила на собі образи і мотиви також і книжної творчості сих переломових століть XIII — XV. Хоч я кладу межу на другій половині XIV в., словесна творчість, як усякий органічний процес, продовжувалась і покривала сю межу, як і всяку іншу. Відбиваючи в однім літературні явища і впливи попередніх століть, в інших знов точках безпосередньо стикалась вона з явищами і течіями пізнішими. Таким чином, дальша частина праці, присвячена усній традиції переходової доби: від пізніх княжих часів і аж до першого відродження XVI — XVII вв., в багатьом служитиме доповненням розділам, присвяченим книжній творчості XII, XIII і XIV вв.

Я тільки що одмітив ті відгомони і відзиви, які свідчать нам про продовження в Києві, хоча в ослаблених формах, літературного руху старшої доби. Нема ніякого сумніву, що він розвивався в формах доволі багатих, різнорідних і яскравих також і в Західній Україні, яка в XIII і XIV вв. була головним резервуаром української державності і культури, виробленої київською добою. Ті припадкові характеристики, які заховались для часів, уже не освітлених для нас галицько-волинським літописанням, після 1289 р., непереможно змушують думати про багату і різнорідну західно-українську творчість. «Тогда бо бяше въ своєй чести и времени земля Волинская (Галицько-волинська держава Юрія Львовича) — всякимъ обиліємъ и славою преимуща, аще нынЂ по многихъ ратехъ и не такова», — споминав при кінці XIV в. про часи Юрія Львовича митр. Кипріян, мабуть, на підставі оповідань, що чув він в Галичині і на

Волині про те, як виглядали сі краї перед польською окупацією. Його характеристика потверджується короткою, очевидно, сучасною українською запискою (перехованою у Длугоша) про сього Юрія, що він був «мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий: за його управи Руська земля тішилася спокоєм і славилась своїм багатством» 1. Я вище вказав, що, дійсно, сі часи, останні десятиліття XIII і перші XIV в., можна вважати часами економічного і культурного розцвіту Зах. України 2, і на сю приблизно пору можуть припадати ті, вицвілі і поблідлі образи «багатого Волиня — красного Галича», донесені північною билинною традицією, коли, супроти підупалого Києва, знищеного Переяслава, заглохлого Чернігова, сей західний український кут малювався краєм пишного багатства, вишуканої розкоші, витонченої культури 3.

Але власне риси далекого екзотизму, в котрих малювалась тодішня Галичина, зливаючись з образами Візантії, Зах. Європи і навіть «Індії багатої», нараз, власне, показують, наскільки далеким і чужим краєм стала для країв великоруських, а може навіть і північноукраїнських Західна Україна тих переходних століть. Се ж може до певної міри об’ясняти нам, чому з її тодішньої культури і письменства до нас заціліло так безконечно мало. Коли на місцевім грунті не заціліла ні одна копія Галицько-волинського літопису, ні одна з безчисленних книг споряджених книголюбцем «філософом» Володимиром Васильковичем, майже нічого з предметів тодішнього мистецтва, — не дуже дивно, що ми не маємо нічого і з тої літературної продукції, яка мусила там розвиватись. Земля ще від часу до часу відкриває щось з захованих в ній матеріальних скарбів, в тім роді як «Молотовське срібло», характеристичний образ місцевого мистецтва другої пол. XIV в. 4



1 Див. в III т. «Історія України», с. 114.

2 Див. в т. І.

3 Про сі образи далі, в т. IV.

4 Описані мною свого часу в «Записках львів.», т. XXV.



Але в місцевих книгозбірнях не відшукалося нічого з письменства сеї доби. Літературно освічених галичан та волиняків стрічаємо на різних єрархічних позиціях Великоросії, але від тих книжних скарбів, які вони мусили приносити з собою до своїх нових столиць, не зосталось нічого, крім сеї дорогоцінності — Галицько-волинського літопису. Хто зна, може, ще щось викриється з часом!




*


Сим я кінчаю першу частину праці, присвячену старшим пам’яткам нашої словесності, усної і писаної. Вона трохи розрослась у мене під руками при своїм викінченні, а що з технічних причин з великими книгами тепер особливо трудно, прийшлось поділити сю першу частину аж на три томи.

Я бачив себе змушеним увести досить багато текстуальних взірців, щоб не бути голословним і мати більше певності щодо осягнення своєї мети, так, як вона вирисувалась і усвідомилась остаточно в процесі праці. Я вказав її в передмові, але вважаю потрібним до неї вернутись в отсім післяслові, бо не певний, чи матиму змогу сказати іншим разом.

Почну трохи здалека, з характеристичої різниці, яка зайшла протягом минулого століття в відносинах до нашої старої доби.

Порівнюючи погляди старших генерацій українців на нашу стару літературу і культуру взагалі з поглядами і настроями ближчих поколінь, помічаємо цікаву різницю. В другій половині минулого століття наше громадянство рішучо затратило почуття безпосередньої зв’язі з добою києво-галицькою, котру живо відчували люди двадцятих і тридцятих років, такі як Максимович, Бодянський, Костомаров і багато менше звісних. Ті звертались до княжої доби як до живих, безпосередніх прецедентів пізнішого українського життя. Вони повні були пієтизму і навіть ентузіазму для великого культурного діла, довершеного нашими предками X, XI, XII вв. Вони чули їх спадщину в нинішнім і перейняті були гордою свідомістю свого зв’язку’ з нею 1.



1 Се явища, котрим місце в огляді українського відродження XIX в., але щоб зробити мою гадку яснішою, я наведу на ілюстрацію голос одного з менших, рядових українофілів 1830-х рр.:

«Хто перший з нас (росіян) ввійшов у зв’язки з європейськими деожавами? Хто спинив погибельний потік перших татарських орд, змусив їх вернутись до своїх степів і так сильно, так огненно і розкішно оспівав битви з кочовими половцями? — Малоросіяне!

Котрий нарід без твердих і постійних границь, які могли б його оборонити від войовничих сусідів, без неприступних гір, які б могли врятувати його незалежність, умів бути страшним своїм ворогам, встиг розвинути свою національність і заховати її в тяжких віках насильства татарського, литовського і польського? Який нарід протягом п’яти віків неволі, коли в попіл обертали його городи, давали на муки за віоність релігії, вмів її заховати, і за сей час не раз був пострахом своїх гнобителів, і серед сих мук створив школи для освіти молодіжи? Сей нарід був — Малоросіяне!

Досі наша вітчизна пишається прийняттям грецької віри, і вперше вона була прийнята — Малоросією.

Досі пишаємось повідними походами Святослава — і в них були лави Малоросіян.

Досі сам спомин пісень Боянів навіває мрії й переносить в минувшину — і Бояни були поети Малоросії, тим часом як Північ не лишила нам пам’яті своїх співців.

Для нас безсмертне «Слово о поході Ігоревім» — а се твій малоросійський, оспівані в нім діла учинені малоросіянами. Вони билися з половцями і печенігами. Вони розбудили життя на півночі Росії й перенесли сюди початки держави...»

Се переклад з «Путевых записок Вадима *» (Москва, 1834), зі вступу до розділу «Малоросія». Автором був Вадим Пассек, харківлянин походженням, роджений і вихований в Сибіру, де його батько жив на засланні. Відповідно тодішній термінології, автор Україною зве ще тільки Слобідщину, а центральну Україну — Малоросією.



Пізніші зусилля, від сорокових років (від Кирило-мефодіївського товариства) підняті українською інтелігенцією і звернені на те, щоб зв’язатися з народною масою, як базою дальшого національного розвитку, і для сього знищити той мур, який виріс між українськими масами й інтелігенцією в попередніх століттях, — сі зусилля мали своїм наслідком, що весь інтерес, всі симпатії і вся творча енергія була перенесена тоді на історію останніх століть та на сучасну українську етнографію. Стара ж Україна відійшла на другий план. Інтерес до неї в ширших кругах нашої суспільності сильно підупав або й зовсім затратився.

Було тут дещо з того, що помічається взагалі в часах розвою поступових і демократичних течій, шукань творчих і рухових елементів в народному житті 1. Але прилучались і спеціальні умови, які тяжіли на українстві.

Нові покоління укр. інтелігенції, другої половини XIX в., були не любителями одшедшого українського життя, як ті старші, що вважали національні прикмети українські за відгомін минулого, спадщину безповоротно прожитого, засуджену теж на скорше чи повільніше відмирання 2.



1 Пор. сказане вище про мало симпатичне становище поступовіших течій до старої літератури взагалі — т. І.

2 Нагадаю, напр., погляди Костомарова, висловлювані перед тим, ніж він став членом Кирило-мефодіївської громади й перейнявсь її активізмом:

«Малороссія — эта колыбель русской общественной жизни — съ своими правами, понятіями, языкомъ и всемъ, чЂмъ можно было отличить малоруса, — скоро будетъ принадлежать исторіи минувшихъ дней. Великая Россія съ своими правами, языкомъ, co всемъ, что составляло отличіе великоруса въ старину, — все останется, какъ бы далеко ни зашелъ народъ въ образованности отъ своихъ предковъ. СлЂдовательно, элементъ малорусскій нуженъ былъ только на время, а теперь кончилъ то, что могъ произвести для дальнЂйшихъ вЂковъ, напротивъ — элементъ великорусскій есть фазъ болЂе продолжительный и не носитъ ни малЂйшихъ признаковъ отжитія и разрушенія». Объ историческомъ значеній русской народной поэзіи, 1843, с. 193.



Сі молодші хотіли далі творити українське життя і передусім мусили довести самому свому громадянству існування підстав і можливостей окремого українського розвою, паралельно з великоруським, але окремо від нього. Для сього вони старались вигородити базу, якнайменше зв’язану з великоросійським життям і якнайяскравіше від нього відмінну. Шукали її в традиціях козацтва, в українській культурі XVII — XVIII в., в сучаснім фольклорі й народнім мистецтві. Стара ж українська культура, історія, письменність менше надавалась на се. На неї заявляли претензії великоросіяне як на своє добро. Тут, як ми почасти бачили в попереднім викладі 1 і далі побачимо, на кожнім кроці треба було ще доводити генетичний зв’язок пізнішого українського життя і творчості з сею старою культурою і літературою: своє, так би сказати, історичне право відкликатись до нього.



1 Див., напр., в т. II, с. 50 дд.



Не раз навіть в найкращім разі приходилось признавати його спільним добром українського і великоруського життя. Все се в тодішніх обставинах здавалось мало корисним і мало продуктивним. В інтересах економії, енергії і праці український рух старавсь опиратись на базах можливо неспірних, до яких найменше могли причепитись оборонці «єдинства русскої народности».

Се з становища тодішніх обставин не можна назвати виною, навіть і помилкою, поскільки передусім треба було пильнувати викликання в суспільності рухової енергії. Як творці національного життя, люди, котрі пильнували сеї активності, стояли, розуміється, вище поколінь старих антикварів, котрих інтереси не йшли далі збирання і студіювання пам’яток минулого. Вони представляли вищий ступінь національного розвою, ніж сі. Але національне життя все-таки терпіло, скуплюючи свої інтереси виключно на останніх віках — на часах національного поневолення і боротьби за національне існування. Воно добровільно бідніло, затіснювалось і звужувалось, лишаючи без відповідного використання багаті і цінні сторінки своєї історії. Громадське самопочуття набирало певної однобічності, скуплене на свідомості одвічного національного і соціального гніту, погорджування і легковаження, на вічній ідеї національного відпору і самоутримання. Яскравим покажчиком сеї однобічності служила мова, в якій обминались елементи староукраїнської традиції, через те, що вони ввійшли в скарбницю старої російщини. Але таке ж добровільне затіснювання культурно-історичного світогляду було і в мистецтві, в літературі, в науці. Поза суспільним ужитком фактично зостававсь багатий круг мотивів, ідей, інтересів, що наповняли наше життя і творчість протягом щонайменше — цілого півтисячоліття якраз дуже інтенсивного розвою, повного моментів високолюдських, високоідеальних, глибоко виховуючих, коли наше громадянство жило життям ініціативним, повним, національним в цілім значенні слова, а не потребувало підчеркувати своєї національної окремішності. Бо ставимо собі завданням не охорону національної екзистенції, котрої не чуло загроженою, а проблеми широкі, вселюдські. Відчувало себе рівнорядним членом колективу християнських народів, що несе на собі оборону християнської цивілізації від поганства (пор. вище сі принципи українського лицарства XII в). Повне було гордовитої свідомості своєї гідності, котру «Богъ въ безчестьи не положилъ єсть» 1.



1 Див. вище.



Все се коли не ігнорувалось, а рахувалось в національнім інвентарю і реєструвалось в нудних розділах підручників, то все-таки не будило інтересу, не оживляло енергії, не заповняло світогляду, зоставалось мертвим капіталом в нашім добрі. Се велика шкода, і я думаю, що крайній час виправити сю ненормальність і, не відхиляючись від демократичних і народолюбних заповідей нашого відродження, розширити рамці нашої перспективи, включивши не до теоретичної формули тільки, але до живого змісту нашої національної культури величну спадщину старої доби. Для повноти нашого національного життя се дуже цінно, навіть необхідно, і я хотів би послужити і сьому завданню, попри чисто наукові інтереси, отсею моєю працею як науковий робітник, котрому протягом довгої джерельної роботи рівно інтенсивно приходилось працювати і вникати в віки нові, середні й старі та своєю роботою виясняти і оживляти в громадській свідомості непереривність історичного розвитку нашого народу.

Признаюсь, що актуальність сеї потреби вияснилась мені аж в процесі сеї праці, котру я підіймав, властиво, з більше теоретичної потреби. Давнішим мотивом моєї праці було бажання доповнити образ зверхніх форм нашого життя, поданий в «Історії України-Руси», повнішим образом його відбиття в словесній творчості, а заразом вислідити тісніші зв’язки її з ранішими, передісторичними стадіями розвою. Але в процесі праці, вглиблюючися в студії словесних пам’яток, я дістав стільки чисто естетичних приємностей, стільки глибоких відчувань інтимного зв’язку з тими далекими людськими переживаннями, що рішив приложити особливі старання до того, аби естетична і психологічна сторона старої творчості якнайживіше виступила в моїм огляді. Тому вага його якнайдальше пересунулась від зверхнього огляду пам’яток словесної творчості на сей аналіз її внутрішнього змісту й естетичних досягнень. Тому що се змагання, як я кажу, в мені розвивалось все більше в процесі праці, правдоподібно, воно й виступає сильніше в її другій половині, ніж в першій.

Коли таке трактування пам’яток нашої старої словесної творчості як незвичайно цінного по нинішній день культурного і естетичного добра, з котрого й нині можемо багато зачерпнути, насолодитись і навчитись, мені вдасться передати читачам отсею працею, я буду вважати свою мету осягненою. Супроти неї я свідомо поставив на другий план зверхню історію сих пам’яток. Я не давав ні бібліографії авторів, ні докладної історії студій, крім тих випадків, де вона могла дати щось цінне для зрозуміння самих творів або має сама по собі якусь літературну вартість. Доволі повна бібліографія, кінчаючи першим десятиліттям біжучого століття, міститься в «Історії України-Руси», а бібліографію пізнішого часу в теперішніх обставинах однаково неможливо зладити скільки-небудь повно: так дезорганізованим зостається й досі науковий обмін. А головно, кажу, не було моїм бажанням перетяжувати виклад сими зовнішніми подробицями, щоб не відвести уваги від внутрішніх вартостей творів.




*


Закінчуючи сю першу частину своєї праці, я вважаю своїм обов’язком, дуже приємним мені, зложити щиру подяку всім тим, що уможливили мені сповнення сього завдання в нинішніх, незвичайно трудних обставинах наукового видавництва. Люди, котрі самі не пробували видати тепер більшу наукову працю, правдоподібно, не мають поняття про сі труднощі. При всім бажанні моїм я не міг би здійснити свого заміру, якби не поміч, котру мені подали мої заокеанські приятелі і прихильники: десятки робітників, студентів і культурних діячів різних спеціальностей, котрі чи то з особистої прихильності до мене, чи в інтересах культурного руху протягом останніх літ займались поширенням моїх книг і тим давали мені можність вести їх видання. Висловлюю щиру подяку також усім, хто улегшував мені сю працю і се видання.

Видання сих трьох книжок коштувало мені, одначе, таких матеріальних напружень, що далі вести сю публікацію в скорім темпі я не маю можливості. Праця буде продовжуватись і виходитиме малими томами тільки в міру того, як повертатимуться кошти, вложені в се видання. Сподіваюсь, що найближчий, IV том (другої частини книга перша), що містить огляд усної словесності пізніх княжих часів і переходових століть (відгомони старого героїчного епосу, християнської пісні і легенди і под.), діждеться все-таки сеї можливості не дуже нескоро.


Вайкерсдорф (Baden b. Wien)

в квітні 1923 p.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.