[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 1. — С. 12-57.]

Попередня     Головна     Наступна





ВІДГОМОНИ ДРУЖИННОГО ЕПОСУ


Пам’яті Осипа Бодянського



Загальні уваги. Стара княжо-боярська держава падала. Спочатку Київська, потім Галицько-Волинська. Останки княжої династії замішались в панській верстві, витвореній новими окупаціями українських земель. Останки боярської верстви почасти знайшли своє місце в ній, почасти позакопувались між сільську людність в більш або менш привілейованих ролях. Стара українська церква — митрополія київська і всея Русі — стала на Україні порожнім звуком: від неї теж зістались тільки фрагменти — церкви, подекуди монастирі, намісництва і кілька владичих катедр, часто обсаджуваних людьми цілком чужими, котрі, як кожне чуже тіло в організмі, приносили йому тільки розстрій і руїну.

Але культурна надбудова в ширшім значенні слова, збудована протягом кількох століть сими двома силами (боярською державою в союзі з церквою, і церквою в союзі з княжою владою і боярською верствою), соціально-економічний лад, право, мораль, культура, творчість — все се не зникло з їх упадком. Загальносоціальне помічення, що соціальна надбудова звичайно відстає в своїх змінах від змін в економічних підставах життя, і запізнюється тим більше, чим вищу (дальше віддалену від бази) верству соціальної надбудови творить певна категорія соціальних чи культурних явищ, блискуче виправдується тут, коли приглядаємося змінами в сфері права, моралі, мистецької творчості сих переходових віків української історії. Все се стояло, хоч давно і до решти поруйнувалась та економічна база, на котрій виросло київське право, київська книжність, київська церковність, київська словесна творчість.

Зникло те київське боярство, що покликало до життя київську культуру і київську книжність; продиктувало князям свої дезидерати в праві, духовенству свої побажання в моралі. Спустів київський форум, де колись гуділи віча під камертон сих «кращих людей», розваливсь княжий двір, простяглися в печерах київських старі богатирі, і під престолом Ярославової Софії, як оповідали пізніші легенди, дикі звірі виводили своїх дітей. Але ідеї, образи, книжні форми і поетичні засоби, витворені кількома століттями літературного і артистичного життя, викликаного правлящими княжо-боярсько-церковними верствами, жиди і настирливо кермували уявою, словом і пером тих нових верств, що творились на руїнах старої Києво-Галицької державності.

Та були й окремі соціальні групи чи й цілі верстви, заінтересовані в їх консервуванні, захованні їх сили і авторитету. Вони працювали над дальшою популяризацією, переведенням в життя і закріпленням принципів того старого права, моралі, релігії, творчості. Не вважаючи на те, що джерела їх змаліли або й зовсім висохли, ідеологічні напрями, дані старою державою і церквою, закорінялись і опановували народне життя далі, навіть глибше й ширше, ніж се було в часах розквіту київської державності, церкви, мистецтва і письменства. Навіть там, де з певною приємністю приймавсь упадок старої княжої влади та її утяжливої опіки, правні принципи й культурні основи, колись накинені нею, залишались основами життя та його дальшого руху. Княже право ставало звичаєвим, офіцільна церква — народною, книжна творчість розпливалася в усній.

Глибокий соціальний процес пройшов в рамах устрою Київської держави. Се був розклад і ліквідація родоплемінного устрою. Уже самі переселення на південні простори сильно його підірвали. Княже право, церковна релігія, нова візантійсько-християнська культура дали викінчені форми тим соціальним і культурним явищам, які виникали й кристалізувались в сім розкладовім процесі і санкціонували сі явища. Патріархальна родина, з одного боку, територіально-громадські (сусідські) відносини на місці старого роду, індивідуальність на місці колективу, індивідуальна (чи родинна) власність на місці колективного ужиткування і відповідні тому форми моралі, образи релігійного і поетичного думання — такі глибокі зміни і переломи переживала суспільність. Процес не закінчився в рамцях Києво-Галицької державності, але вона дала йому ясно означені й усвячені релігією і правом функції. Він ломив стару мораль і тому відчувавсь часто як явище нечестиве і погибельне: нижче ми побачимо, в формі поетичних роздумувань над упадком Правди, осудження таких яскравих проявів нового ладу, як індивідуальна власність землі (відгороджування грунтів і дворів, ставлення парканів і меж, забирання грунту панами), як розклад старої родової солідарності (свари і негаразди між родичами) і занедбування старих обрядів (святочних церемоній). Але хто дорожив чимсь в своїй соціальній і економічній позиції, даній новим ладом, ті в своїх інтересах старались підносити і скріпляти авторитет, святість і богоуставленість тих традицій, права, релігії, які дала Києво-Галицька державність. Особливо тому, що прихоДилось того всього боронити перед новими окупантами, перед їх владою й законами.

Коли монастирі, церкви, громади й поодинокі фамілії починають фальсифікувати різні надання старих руських князів або відкликуватись до їх надань і розпоряджень, мовляв, затрачених, вле звісних усім і додержуваних в дійсності, — се тільки зовнішний, найбільш формальний і докладно сформований вияв тенденцій життя — відкликатись до старих державних традицій, щоб ними санкціонувати все, що було цінного і пожиточного в старім житті для того чи іншого класу, групи чи інституції. В житті ж ся тенденція мусила себе виявляти незвичайно широко і різнородно. Всіма правдами і неправдами, за поміччю не тільки традицій, але й усяких аналогій і, нарешті, чистих фікцій і вигадок, все пожадане і потрібне віддавалось під охорону традицій старої держави і її богатирів-героїв. Стара державність віяла як протекційний дух над сим життям, тим симпатичніша, відколи її реальні недогоди вийшли з життя й перестали дошкуляти. Тисячними голосами сучасне відкликалось до старих імен і подій, будило й витягало їх з забуття в нових змінених поетизованих, ідеалізованих формах, щоб поставити на сторожі своїх інтересів.

Звісна фамілія волинських Киселів, з котрої вийшов голосний ідеолог української шляхти XVII в., виводила себе від того легендарного старця, що під час облоги Білгорода печенігами вирятував своє місто, навчивши своїх земляків здурити їх киселем. Ся припадком захована генеалогічна легенда дає нам взірець тих різних родинних переказів, котрими люди тих переходових віків любили прив’язувати себе і свої права і претензії до яких-небудь більш або менш реальних образів старої державності та її героїчної традиції.

Не тільки ті останки старої боярщини, що з часом все глибше всякали між сільську масу; не тільки кожний монастир, кожна визначніша церква мала щось розповісти, що зв’язувало її з сею традицією колишньої слави та світлості українського народу, церкви, імені. Певно, кожна родина, що шанувала себе й претендувала на якусь повагу й авторитет в своїй суспільності, вміла приодягти свою минувшину, своє походження, своє соціальне становище чимсь з тої традиції: якоюсь причетністю свого роду до вікопомних героїчних діл, війн за руську землю, боротьби з невірними, зв’язком з старими дружинами, княжими дворами, воєводами і под.

Кілька століть пізніш пунктом честі, і не тільки честі, але й соціального свого права, було для кожного роду чимсь зв’язати себе з козаччиною, з Запоріжжям, з козацьким військом чи принаймні — з гайдамаччиною. Доки не виросла ся нова соціальна санкція — козацька, доти княжо-боярська, дружинно-богатирська традиція мусила підтримувати ідеологічне оправдання реального буття, як ті лярі, що стережуть межі в полі, — пильнують економічного посідання і соціального права.

І знов повертаюсь до сказаного вже раз: кілька дуже впливових соціальних груп було спеціально заінтересовано в консервуванню, ідеалізуванню, величанню традиції старої державності та її носіїв: княжої та дружинницької верстви.

Перш за все всі сі вищі верстви, що старались утриматись на верхах соціального життя, відкликуючись до різних старих, одідичених прав, — князі, бояри і все, що зв’язало себе з ними, а переживало свою соціально-економічну агонію довго, стараючись тим чи іншим способом приліпитись до нових командних верств та органів — аж до козаччини і російського благородного дворянства включно. Вже на нашій пам’яті недобитки старого боярства, як, напр., овруцька шляхта, старались дістатись між російську дворянську верству, відкликуючись до різних привілегій, які сягали до «гідної пам’яті княжат руських» (див. в V т. Історії України, с. 98), і се було свого часу приємне відкриття для царської адміністрації в тодішній боротьбі її з польщиною, коли викрилось се гніздо старого боярства, що не стратило своєї національності, своїх історичних традицій, й адміністрація могла противоставити се тубильне «руське дворянство» польській шляхті. Отся агонізуюча аристократія мала тенденцію супроти явного вигасання своїх економічних і політичних засобів, тим більше підчеркувати високу славність свого походження, так як заявляла устами свого оратора на Люблинськім соймі 1569 р., що вона повагою і благородством свого походження не поступиться ні перед якою іншою аристократією на світі 1.



1 Див. Історію України, IV, с. 404.



Можемо собі уявити, скільки робила вона в тих переходових віках для підтримання слави і популярності тих героїчних мотивів, в котрих бачила обгрунтування своїх соціально-економічних претензій!

Далі православне духовенство в своїй боротьбі за існування проти натиску католицтва, унії, польщини, латини і т. д. будувало свої соціальні і маєткові права на гій же традиції Київської держави: «Ярославового Свитку» та всяких інших більш або менш апокрифічних документів. В її уяві княжо-боярська, києво-галицька державність була одним великим протекторатом «грецької» церкви і віри, тим джерелом, з котрого пішло все, що було спасенного і доброго в Руській землі. В її представленні представники тої державності були насадителі віри християнської, борці проти невірних, фундатори єпископій, ктитори церков, надавці маєтків і доходів, — вони повинні були служити прикладом пізнішому громадянству і чужим урядам, як належить поводитись з православним духовенством, як його наділяти і ним опікуватись. Та й потомки старих династій тоді ще не перестали правити і володіти в сусідніх краях, на Московщині, і до їх жертволюбності можна було відкликатись іменем старих фундаторів і протекторів, як їх далеких родичів: випросити від них щось на предківські гроби, на надгробні лампади, на предківські фундації, як се й робили потім в XVII в. нові київські митрополити.

Та не тільки духовенство, а вся взагалі письменна верства, духово зв’язана з церквою, і в значній часті таки й приналежна до неї: всі ті, що хотіли користати з свого знання письма, книжної мови, книжного почитання, вони теж для піднесення вартості свого знання і престижу старої книжності і мови перед лицем латини і польщини, що грозили раніше чи пізніше позбавити їх хліба і заробітку, мусили висувати славну минувшину староруської, києво-галицької культури, вартість книжних скарбів, списаних її старою книжною мовою, святість традицій в них замкнених. Мусили, можливо, високо підносити і популяризувати славу і вагу старих династій, завоювань, походів і війн «руських монархів» та їх богатирів.

Припадком заховані відзиви, з котрими матимемо нагоду познайомитись нижче, свідчать про те, з яким пієтизмом переховувано пам’ять і перекази про могили князів і богатирів по старих українських центрах, в церквах і монастирях навіть при кінці XVI і на поч. XVII в., коли вже до останку майже вигасла стара українська аристократія, закинула предківську віру і перейшла на культуру польсько-латинську. В київських печерах, в старій катедрі, на переяславських руїнах показувано нетлінні тіла, могили, намогильні камені старих богатирів, зв’язані з різними переказами про їх подвиги. При охоті, певно, можна було послухати й пісень про сі подвиги, котрі з часом все більш і більш переплітались з рухомими казковими мотивами й ставали все фантастичнішими.

Вище, говорячи про останки героїчної поезії в наших літописах, ми мали нагоду пізнати різні стадії, через котрі вона переходила. На спочинку по битві, в поході, при повороті під свіжими враженнями події складається «піснь славна» — похвала головним героям походу і заразом усій дружині — учасникам 1.



1 Див. т. III, с. 145.



Вона, очевидно, носить характер переважно ліричний, вхоплює деякі моменти пережитого, вставляючи сі короткі натяки, алюзії в традиційні, вироблені рамці похвали. Такий характер має пісня про Мстислава, зачерпнена з якогось старого джерела, і похвала Романові, котрою відкривається нинішня галицька літопись. Епічний елемент в них мінімальний, зміст — поетична фразеологія, дана старшими взірцями такої дифірамбічної лірики. Такий закид, як знаємо, робив автор «Слова о полку Ігоревім» Бояновим пісням, що в них «билина», фактичний зміст, цілком пропадала серед «замишленія» — поетичних фігур, зібраних з цілого світу. Але й саме «Слово», як було показано, орудує тільки алюзіями, тільки моментальними знімками акції, вкладеними поміж ліричні рефлексії. В пісні про Кончака маємо більш згущений, «сконденсований» епізод про Отрока та його гудця Оря. Поміж парафразами старих поетичних творів, використаних літописцями, знаходимо й таке густоепічне оповідання, як повість про Рогнідь-Гориславу. Розуміється, на підставі таких припадкових та розрізнених фактів, маючи в руках тільки парафрази, витяги, виривки, трудно ставити які-небудь категоричні виводи. Тим не менш дуже правдоподібно — в світлі аналогічних фактів інших літератур — представляється загальна тенденція нашої старої героїчної традиції: йти від героїчної лірики до героїчної епіки: спочатку до повісті більш історичного характеру, в дальшім — до фантастичних казкових, або новелістичних і моралістичних переробок.

Правдоподібно, в таких перероблених і сильно розпущених фантастикою і релігійно-моралістичною легендою формах стара героїчна традиція культивувалась в переходних століттях в кругах професіональних співаків і всіх тих вищезазначених верствах, прихильно настроєних до популяризування старої княжо-дружинної традиції.

Нижче спинимось на питанні про ті професіональні співацькі верстви, що мусили перенести сю традицію через переходові століття та в власних заробкових інтересах повинні були з свого боку старатись підтримати серед публіки-суспільності, можливо, живий інтерес до старого репертуару, в котрім героїчні теми займали, без сумніву, дуже визначне, коли не головне місце.

Але зазначимо вже тут, що сей же заробковий інтерес мусив впливати і на зміни сього репертуару, і на ті переміни, які переходили старі героїчні теми з огляду на попит і інтереси сеї публіки. На співцях останніх століть можемо слідити, як під впливом сього попиту та всяких інших «незалежних обставин» сей репертуар переходить різні зміни: обминаючи теми історичні, коли вони перестають інтересувати публіку, співець переносить центр ваги на теми моралістичні, релігійні або гумористично-сатиричні чи казкові та вносить відповідні зміни в самі твори, скорочуючи одне, розширяючи друге, заміняючи третє. Тема ся, на жаль," докладніше не розроблена, хоча за останнє півстоліття для неї набралось досить цінного матеріалу і скомбінований з аналогічним великоруським та білоруським матеріалом та й аналогіями інших літератур він може дати важні вказівки для освітлення тих змін, які мусила переживати наша стара героїчна традиція в пізніх княжих і переходових століттях.

Поки що на основі вищесказаного зазначимо такі тези, що здаються нам уже тепер майже безсумнівними:

В соціально-економічнім і культурнім українськім житті пізніх княжих і переходових століть існували обставини, які сприяли консервуванню старої дружинної традиції.

Церква теж використовувала її в своїх інтересах.

Загальний розвій сеї традиції йшов від елементу ліричного до епічного, закрашеного фантастикою і релігійною легендою.

Подивімся тепер, що позволяє вложити в сі теоретичні рамці наш український фольклор, доповнений більш архаїчними елементами, краще захованими в традиції великоруській.


Становище української науки супроти билинної традиції.

Чому українські дослідники досі не використали билинної традиції для можливої реконструкції героїчного епосу України пізніх княжих і переходових віків, се само по собі становить цікаву сторінку розвою історичних та істориколітературних студій.

Передусім на се вплинуло зазначене вище статичне освітлення усної творчості, що панувало однаково як в українській, так і в великоруській науці протягом всього часу: пізнавання і освітлювання продуктів усної творчості в їх теперішнім стані, а не в їх розвитку. Коли майже одночасно дослідники стали знайомитися з сими різними покладами східнослов’янського героїчного епосу: великоруською билиною, українською думою і великоруською історичною піснею, по сучасній географічній та язиковій приналежності їх зарегістровано в літературнім інвентарі: перше й третє за племенем великоруським, друге — за племенем «малоруським». На сім літературнім добрі перші дослідники східнослов’янської поезії — Максимович, Бодянський, Костомаров і заходились реконструювати характеристичні прикмети народної поезії, а навіть і національні прикмети одного і другого племені, загальні тенденції історичного процесу й впливу його на народний характер великорусів та українців.

Як відомо, сим особливо займавсь Костомаров, що виложив кінець кінцем свої спостереження в славнозвісних «Двох руських народностях», виходячи в значній мірі, власне, від помічень над фольклором одної й другої. Але такі помічення над народним духом по пам’яткам героїчної поезії стали робитись значно раніш і самим Костомаровим, й іншими дослідниками 1.



1 Костомаров писав в 1843 р.: «Разница между историческими пЂснями Великой и Малой Руси чрезвычайно значительна. У великоруссовъ остались преданія о глубокои старинЂ кіевской, о ВладимірЂ и богатыряхЂ его, хотя народъ представляетъ себЂ славную эпоху превратно. Казалось бы, у Малоруссовъ скорЂе должна была сохраниться исторія ихъ отечества, и однако мы еще ничего не видали въ такомъ родЂ. ДЂятельная жизнь послЂдующихъ временъ, участіе цЂлаго народа въ политическихъ дЂлахъ, кажется, стерли всю старину. Зато исторія позднЂйших времен отразилась в пЂснях полно и ясно». Объ историческом значеніи русской народной поэзіи, с. 90.

Сю тему потім розвинув А. Котляревський в своїй критиці Погодінської теорії. «Когда вспомнимъ, как слабо исторія коснулась великорусского племени въ сравненіи съ малорусскимъ, мы не удивимся, что старинный эпосъ могъ уцЂлвть в своей первобытной свьжести на такихъ окраинахъ, какъ земли Олонецкія, Пермь, Сибирь, куда даже не доходила исторія. У Малоруссовъ — грозныя событія казацкой эпохи всколебали до дна народныя массы: народъ не былъ только зрителемъ, но и актеромъ кровавой драмы, актеромъ не по неволЂ, но по глубокому сочувствію общему дЂлу, по восторженному убЂжденію въ святости и правдЂ его... На эту новую, полную великой поэзіи, сторону исторической жизни обратилось народное поэтическое воодушевленіе и старые образы померкли, уступили мЂсто новымъ, современнымъ, для которыхъ создалась и новая поэтическая форма, извЂстная подъ именемъ думы». Были ли Малоруссы исконными обитателями Полянской земли, передр. з Основи 1862 r. в І т. Собранія сочиненій с. 632.

2 «Малороссіяне есть народъ самый пЂвучій: почему же не сохранилось у нихъ никаких пЂсень о древнемъ нашемъ времени, между тЂм какъ эти пЂсни о ВладимірЂ и его витязяхъ поются у нас вездЂ, въ АрхангельскЂ и ВладимірЂ, КостромЂ и Сибири. СлЂдовательно, опять тоже заключеніе: не Малороссіяне жили въ Кіе†во время Владиміра, а Великороссіяне, которые разнесли тамошнія пЂсни по всЂму пространству Русской земли». Записка о древнем языкЂ русском. ИзвЂстія Акад. Наукъ по отд. рус. языка, V, 1856, с. 77.



Билинна традиція при тім все зіставалась за великоруським племенем, як його виключне добро, з котрим дослідник української минувшини не має що робити, і аж звісна теза Погодіна, що в своїм одвертім листі до Срезневского зробив такі несподівані виводи з усіх звісних фактів історії мови і літератури, і між іншим також і з неіснування дружинної традиції у українців доводив, що в княжій добі українців не було в Києві, змусила ближче застановитись над історією сеї епічної традиції на Україні. Конкретно стало питання: великоруська епічна традиція стоїть в генетичнім зв’язку з українською епікою княжої доби, чи ні? Була нинішня билина колись перенесена на північ з України, чи розвивалась від неї незалежно? І от тут досить цікаво зазначилось дві течії.

Ол. Котляревський, збиваючи тезу Погодіна, в виразах не дуже докладних, але все-таки доволі ясно висловив переконання, що та епічна поезія, яка існувала на Україні в княжій добі, там забулась і вигасла; та ж, яку донесла великоруська традиція, хоч спирається на якійсь спільній праруській основі, але розвинулась і сформувалась на грунті великоруськім, чисто механічно вхопивши деякі українські ймення:

«При всій неповності і недосконалості наукових студій руської поезії, — писав він 1862 р., — ми не рискуємо зробити велику помилку, сказавши, що на те, аби великоруський епос назвати київським, — нема твердих наукових, підстав: етнографія наших билин, хоч акція здебільшого відбувається «во стольномъ городЂ КіевЂ, у ласкова князя Володимира», не може бути названа полудневоруською у властивім розумінні; богатирі майже всі некияни; народи, з котрими їм приходиться воювати, частіше сусіди великорусів, ніж українців. Сим обставинам надаємо значення стільки, скільки се потрібно для ствердження нашого переконання, що початок і утворення нашого богатирського епоса сталось раніше від племінного поділу на велико- і малорусів; се епос руський, але ніяк не виключно великоруський; корінь його, може бути, справді виник на київському грунті, і тим самим Київ ввійшов до великоруської галузі руського дерева, як казкова столиця ще більш казкового Володимира — краснаго солнышка. Тепер про нього нема що й говорити, бо нема найменшої причини бачити в нім історичного Володимира, а єсть багато причин приймати за пізнішу заміну — давнішої міфічної постаті — Волотомана або Болота» 1.



1 В цитованій статті, с. 633 передруку.



Подібно, але далеко рішучіше, висловився п’ятнадцять літ пізніше Костомаров в одній рецензії. Він назвав тут билини «твором чистої руської півночи, виключно великоруського племени, всьому малоруському племени зовсім чужим і незвісним».

«В наших билинах, в своїм теперішнім виді сформованих тільки на півночи, виключно серед великоруського племени, і то під впливом чужеплеменних народів, що впливали на великоруське плем’я, до київської старини належать тільки власні ймення Києва, князя Володимира та деяких його богатирів, а поза тим в билинах чисто київського незвичайно мало 1».

З таким різким відзивом (навіяним, правдоподібно, теорією азійських впливів на билинну епіку, розвиненою перед тим В. Стасовим), розуміється, доволі слабо погоджувався метод самого Костомарова, котрим він притягав в звісній уже нам своїй праці тих же часів ті ж великоруські билини для об’яснення слідів старої української епіки, захованих в старому київському літопису. Проте осуд, даний ним, доволі відповідав поглядам на билину, які в тих часах панували в українськім громадянстві і підтримували в нім байдужість до билинного питання, як чогось взагалі доволі індиферентного для пізнання розвою української творчості.

Але в наукові форми сей погляд не був тоді заведений ані докладніше обгрунтований. Попробував се зробити уже в 1880-х рр. молодий тоді харківський словесник, вихованець Потебні Мих. Халанський в праці, демонстративно затитулованій ним «Великорусскія былины кіевскаго цикла» (1885). Він намірявся нею, як незручно висловивсь сам, . «розвінчати будову київського епосу»: довести, що «північноруський київський цикл билин се не переробка чи викривлення епічних тем Київської Руси, а самостійний великоруський епос», він сформувався в Московськім царстві в періоді від XIV до XVI в. на підставі північно-східних епічних переказів і тих, що різними часами замандрували з Полудневої Руси; а старокиївський епос, почасти прилучившись до північно-східного руського епосу і збільшивши його склад в кількості та вплинувши на те, що при централізації великоруського епосу (яка наступила за московських князів-собирателів) епічними центрами стали Київ і Володимир (князь, очевидно) — в полудневій Росії існував і розвивався самостійно (самъ по себЂ)».

Одначе при певних позитивних прикметах сеї праці (до котрої далі ще повернемо) загальні висліди її були зроблені так хитко і слабо з методологічного боку, що замість збити тезу про полудневе походження билини (поставлену перед тим особливо імпозантно Ол. Веселовським 2) праця Халанського була прийнята як невдатне зусилля, котре своїми негативними сторонами тільки скріплює ту тезу, проти котрої було звернене.



1 Русская Старина 1877 г., січень, рецензія на працю Забєліна. 2 «Великорусскія былины кіевскаго цикла» Халанського самим титулом очевидно мали заперечити «Южно-русскія былины» Веселовського.



Тим більше, що непомітно, може, для себе, рядом різних обмежень і застережень в тягу своєї праці сам Халанський кінець кінцем повернув питання властиво на ті позиції, проти котрих виступив. Серед великоруських билин він признав кілька богатирів і епічних тем київського і полудневоруського походження:

«Так, до полудневоруських богатирів ми повинні порахувати Володимира, Добриню, може, Вольгу, Ставра, Івана Даниловича, Чурила Пленковича і почасти Івана Годиновича. Тяжче вислідити, які епічні теми зайшли на північ і північний схід з Полудневої Руси. Безсумнівно, ймення богатирів приймалися разом з оповіданнями про них. Але, з одного боку, старий зміст з часом заступали подробиці пізніших часів; з другого — багато полудневоруських або київських богатирських образів забулось на півночі. Дійсна сума старих полудневоруських або київських переказів була, мабуть, більша від тої, яка тепер відкривається нам за татарською та московською верствою» (розд. 18).

Се дійсно зовсім не далеко відбігало від того, на чім стояли дослідники, які, приймаючи київське джерело великоруського епосу, рахувались, бодай в теорії, з пізнішими змінами й верствами, що налягали на сі київські основи його в пізніших часах на півночі. Адже навіть праця Леоніда Майкова, в котрій київське походження билин і відбиття київського дружинного укладу були проголошені найбільш рішуче, теж рахувалася з пізнішими наверствуваннями, бодай принципіально 1. Правда, автор при тім припускав, що билини в нинішнім вигляді, не вважаючи на значні пізніші верстви, дають доволі повний образ народного життя і народних понять княжої доби; се була занадто оптимістична оцінка, і взагалі дослідники билинного епосу дуже часто погрішались тим, що занадто багато ложили на нинішню букву, як відбиття первісної творчості. Загалом же всі оборонці київського походження признавали бодай в теорії, повторюю, потребу рахуватися з пізнішими змінами в традиції, з домішками інших тем і комбінаціями з північними переказами. Так, напр., Орест Міллер в своїй праці про «Іллю Муромця і богатирство київське», приймаючи полудневий (український) початок билин, надавав велике значення пізнішим наверствуванням суздальським і московським, «Смутної доби» і петербурзької імперії. Навіть дав своїй книзі дуже обіцяючий титул «порівняно-торитичних студій над верствами руського епосу 2», хоча в дійсності небагато дає в сім напрямі в сій своїй роботі.



1 О былинах Владимірова цикла, 1863, ст. 24 і д. Див. про його ще нижче.

2 Сравнительно-критическія наблюденія над слоевым составом русскаго эпоса. Илья Муромец и богатырство кіевское, 1869.



У інших дослідників, які признавали київське походження билинного епосу, теж більш або менш виразно підчеркувались інші елементи в нім. Таким чином, теза Халанського, як логічний вираз скептичного погляду на київську основу билинної традиції, кінець кінцем не дала нічого більшого понад такі ж самі давніші признання, що в великоруській билині є відгомони полудневих елементів, призабутих на полудні; і їх треба б, очевидно, вислідити як в інтересах розуміння еволюції билинної традиції, так і розвою української творчості 1.

Різні спостереження приводили до сього констатування полудневих основ билинного епосу. Прихильники історичного толкування сього епосу вказували все більше історичних відгомонів київської доби в билинній традиції. Оборонці «літературних взаємин» відкривали комбінації місцевих традицій з елементами балканськими і візантійськими, котрі не могли бути правдоподібно об’яснені інакше, як тільки на грунті відносин княжої України. Фольклористи знаходили все нові аналогії й зв’язки билинних тем з українською усною словесністю: обрядовою піснею, казкою, легендою. В сім от напрямі й пішли досліди другої течії, викликаної «на прю» тезою Погодіна: нібито билинний епос, утворений в княжім Києві, не лишив останків серед української людності; бо вимандрував на північ разом з старими киянами, які належали не до українського племені, а до великоруського. Опоненти погодінської теорії сеї другої категорії противставали їй дві основні тези:

билинний епос виявляє органічні зв’язки з українською усною словесністю, отже не може вважатись твором якогось чужородного племені;

він не вигас на Україні з татарською добою і гіпотетичним переселенням української аристократії на північ, а жив на Україні ще довго потім, і чи вигас, чи перейшов в інші форми словесної творчості значно пізніш.

З великоруських дослідників в сім напрямі працювали особливо Орест Міллер і Олександр Веселовський, з українських — М. Драгоманов, Мик. Петров, Мик. Дашкевич 2.



1 Се й констатував офіціальний рецензент дисертації Халанського Ол. Веселовський, в рец., надрукованій в «ВЂстн. Европы». На місці, в Харкові П. Безсонов, що займав тоді кафедру рус. літератури, рішучо висловивсь проти дисертації, так що Халанський мусив з нею податись до Петербурга.

2 Я поставив пок. Миколу Івановича Петрова в ряді українських учених з огляду на місце і характер його занять, а не походження. Покійний був великорос родом, але виховавшися в київській школі, всю свою наукову працю, дуже довгу, інтенсивну і корисну, віддав українознавству. Хто знає, якою українофобською ex officio була духовна школа на Україні, тим вище мусить цінити наукову об’єктивність покійного нашого товариша.



О. Міллер з нагоди київського археологічного з’їзду літом 1874 p. поставив питання: «Чи в Полудневій Руси заховались якісь останки Володимирського епосу, коли не в формах пісні, то казки, коли не в устах народу, то в якихось рукописних збірниках? Під час сього з’їзду Антонович і Драгоманов уділили О. Міллерові коректурні аркуші своїх «Історичних пісень», і він покористувавсь їх матеріалом для свого реферату «Великорусскія былины и малорусскія думы», де старався вияснити зв’язки між ними в темах, в літературнім стилі і в моральнім характері. Тема і аргументація викликали велике заінтересування; наукова дискусія перейшла в публіцистичну полеміку й дала київським українофобам привід до різних інсинуацій, які потім принесли свої політичні наслідки, включно до указу 1876 р. В науковій літературі вона продовжилась рядом студій, статей і заміток, ще потяглися на кілька років.

Драгоманов, який ще перед тим зазначив свою позицію в сій справі, в одвертім листі до Міллера вибрав з українського фольклору різні сліди билинних тем, підніс споріднення їх на один бік — з темами обрядових пісень (вважаючи се важнішим для старшої верстви билинної традиції), на другий бік — з темами казковими і баладними новішої верстви. Підніс також живу серед українського люду ідею богатирства, ілюструючи її сучасним оповіданням з Чернігівщини про появу богатиря та його коня аналогічними з раніше наведеними нами матеріалами Манжури й Савича 1. Петров в кількох статтях 2 розвинув сю ж тему, вказуючи різні споріднення в українській народній обрядовості, в казках і легендах — тема, котру потім грунтовніше й розвинув в своїй монументальній праці про обрядові українські пісні Потебня 3.



1 В т. І с. 301 і 314 — 5. Статті Драгоманова в т. І його Розвідок.

2 О народных праздниках в Юго-Западн. Россіи, Труды Кіевской Академій 1874 г. СлЂды сЂверно-русск. былевого эпоса в южно-русской народной литературЂ, там же 1875, V.

3 Объяснения малорусских и сродных народных пЂсенъ, т. І (веснянки), 1883, т. II — колядки і щедрівки, 1887.



Олександр Веселовський (в рр. 1881 — 5) опублікував серію розвідок, в котрих розслідував літературні споріднення билинних тем з різними візантійськими і західними творами, доводячи, що сі споріднення могли утворитись переважно чи виключно тільки на київськім чи взагалі полудневім грунті, і при тім докинув чимало інтересних вказівок на те, що сі билинні теми існували на Україні, і то досить довго, ще при кінці XVI віку.

Паралельно з його студіями, які, кажучи словами пок. Дашкевича, більше ніж які-небудь попередні праці переконували в існуванні на Україні багатьох билин до досить пізнього часу: сам Дашкевич надрукував інтересну студію , по сьому питанню, взявши за основу тему про Альошу і Поповича, котрого вже попередні дослідники зв’язали з Олексієм Поповичем думи про бурю на Чорному морі. На сій темі автор постарався намітити головні моменти в еволюції билинних тем і поставив тезу, на жаль, ближче ним не розвинену, що билинний епос став заникати на Україні тільки з 1640-х років 1.



1 «Полуднева Русь не може похвалитись в такій мірі (живою епічною традицією княжої доби), але відси не можна робити тих виводів, які були проголошені Погодіним та його прихильниками.

«Після татарського наступу прийшло роздроблення Руси на три окремі великі частини: 1) Русь Малу, або Галицько-Волинську, 2) Русь Білу і Чорну і 3) Русь Новгородську і Східну, але старий билевой епос в перших віках розділу, здається, був такий же відомий на Полудні, як і на Півночі. В XVI в. тут, у Києві, добре знали подвиги Іллі Муромця, співали про Михайла Ігнатовича, которого пізніший малоруський варіант обернув у Михайлика, що забрав Золоті Ворота; знали билини про Солов’я Будимировича. Всі сі «витязі» звались тут богатирями, і слово се перейшло до тодішньої польської мови. В Галичині ще й тепер звісно ім’я Чурила. Можна відтворити ще подробиці тодішніх малоруських оповідань, що нагадують теперішні билини. Але від 40-х років XVII віку, коли полудневоруському народові прийшлось напружити всі сили в тяжкій боротьбі за існування, здається, загальноруський «былевой» епос зачав вимирати. До старих ворогів, татарів, що заступили місце печенігів та половців, прилучились нові — турки. Під впливом завзятої боротьби з тими і з сими билини стали поволі переходити в думи. Старий епос тим скорше міг забутись, що новий в своїй ідеї був його продовженням. Отже й старі билини оповідали найбільше про боротьбу з степовими кочівниками, походи на полуднє, під Царгород, а деякі говорили й про плавання по морю. З часом вони в деяких місцях Діставали козацьку закраску.

«Цікаво було б вияснити, чи богатирський епос підпадав в такім разі козацьким впливам, чи навпаки — він був переходом до них? Здається, що сучасні билини почасти перейнялись козацьким духом на Дону. В Полудневій Русі могло відбуватись таке приладжування старого епосу і повільна (постепенна) заміна його героїв новими. Поруч з останками старої творчості повинне було мати своє місце й нове, але і в нім, в південноруських історичних піснях, які з’являлись під впливами боротьби з татарами, турками й поляками, часами лунали відгомони старого епосу княжого періоду, повторялись деякі з його епізодів, відзивались його способи представлення так само, як деякі давні спомини заціліли в піснях і колядках» Пт. 248 — 53.



Таким чином, під кінець 1880-х років завдання досліду над билинною традицією взагалі, і спеціально — за становища еволюції творчості нашої, української, — були зазначені доволі повно і твердо, і можна було сподіватись, що дослідники підуть далі в зазначенім напрямі та, вилучаючи пізніші наверствування, вишукуватимуть ті первісніші форми билинних тем, в котрих вони обертались в стадії своєї формації на «полудневім» грунті. Таким чином, поволі має бути заповнена та прогалина в історії української творчості, яка існує тепер через затрату дружинного епосу в старій традиції. Але так не вийшло, і після таких надійних праць 1880-х років наступив певний застій в студіях над билинною традицією, власне, з становища історії української творчості. З того часу і до нинішнього се питання майже не поступило наперед, хоч література билини зросла дуже значно і поповнилась цінними працями.

Що було причиною того? Здається мені, завинили тут несподівані проби цілком нової інтерпретації билинної традиції, які збентежили наукові круги, показавши, як взагалі ще хитко стоїть ся інтерпретація, коли можливі в ній такі несподіванки.

Такою була студія Всеволода Міллера, що на початку 1880-х років раптом поновив стару теорію Стасова про залежність билинних тем від східних первовзорів 1. Автор нібито признавав історичну основу сього епосу і вітчиною його вважав «простору країну полян і сіверян — басейн середнього Дніпра та його східних допливів» (очевидно, ближче до азовських і кавказьких степів, звідки мали йти іранські впливи через поволецьке і всяке інше турецьке посередництво). Але він так енергійно видвинув при тім ірансько-кавказько-турецькі впливи, що перед ними відійшли на другий план всі інші складники сеї билинної традиції і роль самої творчої української сфери. Потім він, щоправда, сам признав свої здогади перебільшеними, а свою методу інтерпретації в значній мірі хибною. Але на місце своєї ірано-турецької теорії видвинув іншу, розроблену не менш талановито і не менш сторонничо — гіпотезу новгородського походження більшості билинного репертуару, і то походження доволі пізнього, післятатарського 2. Поруч новгородської групи він вказав серію билинних тем галицько-волинського походження XII — XIII в.



1 Экскурсы в область русскаго народного эпоса, 1892; про сю працю ще нижче.

2 Найбільш важна в сій новій серії студія «Наблюденіе надъ географическимъ распространениемъ былинъ» вийшла в 1894 p., два роки після «Экскурсів» (передр. в книзі: Очерки русской народной словесности, 1897).



Найбільш типові богатирські билини зв’язав з полудневою великоруською областю. А українське Подніпров’я, Київщина та Чернігівщина — та «простора країна полян і сіверян», котру він сам так недавно вважав вітчиною билинного епосу, раптом десь зникла і стратила всяке значення в історії билинної традиції. Крайності сих поглядів викликали опозицію, яка внесла різні корективи до них 1.



1 Ґрунтовну критику допущених В. Міллером перетягань дали українські дослідники: Дашкевич (в рецензіях XXXVII присудження уваровських премій) Коробка (Сказанія об урочищах Овручского у. и былины о ВольгЂ СвятославовичЂ, 1898), Лобода (Рус. былины о сватовствЂ, розд. I, 1902). Новгородську теорію В. Міллера розвивав потім особливо А. Марков в своїх статтях і найбільше в своїй лекції: Поэзія Великаго Новгорода и ея остатки в СЂверной Россіи (в XVIII т. Сборника Харьков. истор.-фил. общ.) — написаній з великим спочуттям до сеї новгородської спадщини, але теж досить скороспішній в богатьох інтерпретаціях. Ак. Сперанський, підсумовуючи результати досліду над билинами в своїм курсі 1916 р., до новгородських билин, крім Садка і Василя Буслаєвича, зараховує ще тільки Вольгу-Волхва і Сорок Каліків, інші здебільшого вважає творами полудневими, або переробленими на полудні, і висловлюється загалом так:

Перегляд былевых пісень* показує в сумі, що коли тепер в Полудневій Росії ми билин уже не стрічаємо, то, пояснюючи се особливими місцевими умовами, ми пізнаємо сю полудневу пісню в її північних переробках, що почасти носять і сліди сеї мандрівки на північ: відбитки того середньоруського (московського) осередка, через котрі ся полуднева пісня перейшла в дорозі на північ. Інше спостереження, одержане з зробленого перегляду, — се те, що майже вся полуднева пісня, скільки ми з нею познайомились, підпала групуванню коло головного центра — Києва: первісно місцева, часом чернігівська, часом галицька, часом навіть ростовсько-суздальська, вона втягається до кругу пісень з Києвом як ареною дії; се змушує припускати поруч з сею централізацією інший процес місцевого зародження й розвитку пісень; сліди сеї «місцевої» закраски знаходимо і в «централізованій пісні». Поза тим єсть і пісні, що заціліли від сього централізаційного процесу. Крім пісень про Саура до нас дійшли й інші пісні, які не ввійшли до київського центрального циклу. З них можна назвати пісні про Гліба Володьєвича, про князя Романа, котрих полудневе походження дуже правдоподібне.

«Отже, для полудневої Росії можемо припускати, крім Києва, слабші центри пісень — Чернігівську область, Галич з Волинню, Брянську область й ін., себто дістаємо образ розвитку билевої пісні на грунті місцевої традиції. Серед сих пісень бачимо билини й бойового характера і новелу. Але бойова билина переважає, се відповідає загальному характерові київської доби, де бойові інтереси — боротьби і оборони — грали переважну роль в житті людності, починаючи з гори і кінчаючи сподом суспільності» (с. 277 — 9).

* Перед тим автор переглянув билини про Добриню, Іллю, Альошу, Саура і Михайла Даниловича, Дуная, Дон Сухмана і Ніпру, погибель богатирів Дюка, Потока і Чурила.



Без сумніву, в сих поправках було багато зовсім вірно і влучно завважено, й інтерпретацію билинної традиції посунено значно наперед. Але загальне враження від усього інциденту в його цілості не було корисне для студіювання билинної поезії. Такі крайності в інтерпретації, такі кочування авторитетного дослідника на протязі яких-небудь двох-трьох років від одної гіпотези до другої, майже протилежної, лишили по собі, як я зазначив, враження хиткості дотеперішнього досліду, надмірне навіть почуття непевності самого грунту — билинної традиції. Можу сказати се з власного досвіду, бо саме тоді обробляв свій перший курс історії України: я не наваживсь ужити билинної традиції для історичних реконструкцій під враженнями останніх праць Міллера. Вона здавалась ще не готовою для історичного вжитку. При другім виданні Історії України в 1904 — 5 рр. я був відважнішим і притяг деякі билинні мотиви до ілюстрації історичної традиції, але в цілості визначити її українську підставу не рішився, як не рішались узятись до сього й інші дослідники. Даремно в передмові до своїх «Начерків народної словесності> (1897), в котрих були зібрані його студії з тих літ про билинну традицію, сам Міллер висловляв надію, ще полемізуючи то з тим, то з іншим поглядом, він в головнім недалеко відходить від інших дослідників, і детальне студіювання билин в недалекім часі приведе до збудування повного об’яснення сього кругу народної творчості. Його відважні екстратури не заохочували до будови таких синтетичних праць. І два десятиліття, що пройшли потім до нинішньої наукової праці, хоч були досить багаті студіями про билини, але дали тільки праці частинні, головно викликані припливом нового матеріалу, зібраного в Архангельській губ. і опублікованого в перших роках сього століття. Ширшого синтезу не було дано ні загалом, ні спеціально з українського становища. Українські дослідники, як Дашкевич, Сумцов і Лобода — автор найбільшої монографії, яка появилася в останніх десятиліттях, брали доволі показну участь в праці. Але основне питання — реконструкція української епіки княжо-переходової доби 1 за поміччю билинної традиції, намічена в 1880-х рр., — не посунулась наперед.



1 Я позволив собі вжити таку складну назву для словесної верстви, яка з одного боку, характеризує з усякою очевидністю останні століття княжо-дружинного ладу, що місцями стояв тільки в XIII — XIV, але місцями переживавсь ще в XV і навіть в початках XVI віку, а з другого, — безсумнівно панувала в усній словесності переходових часів України до першого відродження і навіть довше — до великого перелому XVII віку.



Не з’являлося взагалі ширших загальних праць, які почали закроюватися в попередніх десятиліттях. Було кілька корисних оглядів студій билинної традиції та їх вислідів; такий перегляд подав в своїй історії етнографії Пипін, спеціально обробив Лобода; перегляд результатів, кінчаючи 1890-ми роками, дав чеський дослідник Махаль і трохи згодом Владимиров в своїм вступі до історії літератури; новіший, включно з літературою, викликаною останніми архангельськими записами, подав в своїм курсі Келтуяла; нарешті з’явивсь спеціальний курс Сперанського 1. Але все се було зовсім не те «полное и прочное ученіе», яке заповідалось перед тим. І коли нарешті сам Міллер незадовго перед смертю задумав дати підсумок всього зробленого для висвітлення «літературної історії билин», він скоро опинився перед масою контроверсій, в значній часті ним самим викликаних, і задумана праця спинилась на перших же розділах 2.



1 А. Пыпин. Исторія русской этнографіи т. І і II, 1890 г. Machal. О bochatýrskem epose slovanskem, 1894. А. М. Лобода. Русскій богатырскій эпосъ, 1896. П. В. Владимировъ. Введеніе въ исторію русской словесности, 1896. А. Келтуяла. Курсъ исторіи русской литературы, вид, 2, 1913, I, 805 і II, с. 114 дд. М. Сперанскій. Русская устная словесность. Введеніе въ исторію устной русской словесности. Устная поэзія повЂствовательного характера, 1917.

2 Вони вийшли в III т. «Очерків» В. Міллера, 1924 року; я познайомився з ними, коли вже ся книга була віддана до друку. Моя оцінка сеї посмертної праці В. Міллера — в III кн. «України» за 1924 рік.



Тим часом для повноти загального начерку історії української словесної творчості таки -доконче потрібне заповнення тої болючої прогалини, що світить пусткою в наших переходових століттях. На протязі трьох століть, відти, де уривається Галицько-Волинське літописання і аж до полемічних писань 1570 — 1580-х рр., ми ж з наших країв не маємо ніякого значнішого нового літературного твору: ні поетичного, ні історичного, ні навіть релігійного. Ми орудуємо самими дрібними другорядними слідами якогось літературного уміння, наведеннями, натяками на якесь духове життя, рух думки, інтелектуальні течії, письменську роботу, а самої її — нема! В сім стані, при болючій потребі суцільнішого образу, тяжким, майже неможливим стає дальше відтягання зужиткування того, що може дати на його доповнення усна епічна традиція, героїчна і релігійна, хоч би захована головно чи й виключно на великоруськім грунті.

Маю те переконання, що від билинної великоруської традиції і при сучаснім стані билинних студій можна взяти чимало такого, що з певним приближенням, з певною імовірністю характеризує стан героїчної традиції в українських землях переходових віків. Часто не можна настоювати документально на тій чи іншій деталі, але в сумі єсть багато такого, що можна вважати правдоподібним, майже певним відгомоном української епічної традиції, скажім, XIV — XV і XV — XVI вв. Допустимо, як приймають тепер деякі московські дослідники, що нинішні билини перейшли через нові редакції московські в XVI або XVII в. Все ж, вилучаючи сю московську верству і все можливе напевне, можна знайти багато такого, що безсумнівно мусить іти від архетипів XIII — XIV вв., які жили в українських варіантах. І воно, за браком поетичних пам’яток писаних, дуже важне для висвітлення поетичного змісту тої словесності, яка жила в українському народі, приймала нові наверствування (всю ту невольницьку верству, напр., до котрої потім перейдемо) та творила підставу для нової епічної верстви — козацької.

Отже, в дальшім розділі подам перегляди студії над билинами і мішаними героїчно-легендарними творами, котрі орієнтують нас у тім, що приблизно можна взяти від сеї традиції для нашого завдання. Перейду до змісту творів, ближче зв’язаних з історичною традицією України, і вкінці подам вибір тих поетичних засобів (загальних місць), котрі можна вважати останками поетичної форми, в яких епічна традиція жила в наших землях в вище вказаних віках.


Билини — їх студіювання. Назва билини для великоруських поетичних творів спеціально віршового складу, в яких відбиваються старші верстви героїчного епосу 1, настільки прийнялась в науці, що я теж уважаю за краще вживати сеї назви, невважаючи на її апокрифічне походження, ніж звертатись до більш обгрунтованих, але менш спеціалізованих в своїм уживанні означень, як «богатирський эпос», «былевой эпос» і т. п.

Пустив назву «билини» в курс І. Сахаров, дуже популярний, але дуже слабий московський етнограф свого часу (1830 — 1840-х рр.); посилавсь він в тім на «рукопис купца Бельскаго», що нібито містив збірку сих «билин». Тепер загально приймається, що сей «рукопис» взагалі не існував. Сахаров в дійсності передрукував свої билини з збірки Кирші Данилова, довільно поправляючи їх під подкривкою сього «рукопису», а назву «билин» узяв з «Слова о полку Ігоревім», де се слово вжито, одначе, в зовсім іншім значенні. Для означення творів, які за Сахарова звемо билинами, традиційною назвою являється «старина». Дослідники вишукали сю назву в старих пам’ятках починаючи від XV віку 2, вживається воно в збірці Кирші Данилова XVIII в. і досі живе в устах «сказителів», які найповніше заховали сю билинну традицію в Олонецькім та Архангельськім краю.



1 «Эпическія пЂсни, въ которыхъ воспЂваются событія изъ жизни свЂтскаго правяшего класса княжеско-дружинной Руси» — таке означення їх дає Келтуяла I-1, 1913, c. 805.

2 «Стихъ старина за пивом» — в рукопису XV в. т. зв. Псалтири Жидовствующих, моск. Чтенія 1907 «Сравненіе дЂл бога и дьявола» (мабуть XVII в., в копії XVIII): «Господь оставилъ человЂкомъ евангельское ученіе, a бЂсъ — старин сказаніе и ложное обаяніе» (Изв. ота. рус. яз., 1901, III, с. 96 — 8). В «Описаній Архангельской губ:» Молчанова, 1813, про храмові трапези оповідається: «При сім старші люде поютъ старини, в котрих вихваляються подвиги старинних руських героїв, як св. Володимира, Добрині, Сури й ін. (Этн. Обозр. XII с. 66).



Тільки вона має тут ширше значення: значить і те, що тепер означається назвою «історичної пісні», й усякі інші п’єси з репертуару скоморохів, передані ними разом з билинами.

Се очевидно, й змушує дослідників переважно триматись билинної назви, незважаючи на її припадкове і нереальне походження, тому що з нею вже зв’язувалось докладне історично-літературне представлення, подібно як ми наші українські думи називаємо також сим властиво їм неналежним іменем, тому що з ними зв’язавсь уже певний конкретний, докладний зміст. Інші ж терміни, якими пробувано заступити сю апокрифічну назву — як «історичні», «билеві» пісні», «билевой» або «богатирський епос» — всі зостаються занадто широкими і неозначеними.

Предметом наукового досліду билинна традиція стала розмірно пізно, хоч почала звертати на себе увагу книжників давно. Зовсім натурально, так як укладчики старого київського літопису вжили собі для реконструкції та декорації старої історії героїчних пісень і переказів, що були прототипами пізніших богатирських пісень-билин, так і редактори нових літописних компіляцій XIV, XV і XVI віку стали використовувати сучасні богатирські пісні для декорацій княжої київської та володимирської доби, що стала для них далекою минувшиною, яка могла знести, не протестуючи, всяку таку епічну прикрасу. Так, Шахматов, реконструюючи свій гіпотетичний «Володимирський Поліхрон» 1420-х років, мав те переконання, що в нім містились уже більші й менші витяги з пісень і згадки про героїв-богатирів, які читаються в різних компіляціях XV і XVI вв., особливо в т. зв. Тверськім та Никонівськім літопису 1.



1 Общерусскіе лЂтописные своды, Журнал М. Н. П. 1901, XI с. 73 дд. Пор. вище т. III.



Не входячи взагалі в оцінку сеї гіпотези про «Володимирський Поліхрон», ми в кожнім разі мусимо рахуватися з фактом, що в історичних компіляціях, які складалися на півночі в XV і першій половині XVI в., були вже цілі серії переказів і натяків на билинні теми, очевидно, добре звісні і цінені в тодішніх літературних кругах. Так, напр., в Никонівському літопису і в компілятивнім житії Володимира св., включенім до Макаріївських Міней, в пол. XVI в., крім «Яна Усмошвеця», переяславського Кожем’яки, фігурують ще «Рагдай Удалий», що міг сам один виходити проти 300 ворогів, «Александр рекомий Попович», «МалврЂд Сильний», «Андрих Добрянков» «и инии мнози» 1. З оповіданнями про переяславські події першої пол. XII в. в Никонівському літопису зв’язано, крім звісної вже нам повісті про Дем’яна Куденевича (що дає не що інше, як переповідання аналогічного з нинішнім билинного твору, тільки в нинішній усній традиції не захованого) 2, ще кілька згадок про «храбрих» (себто богатирів по старшій термінології) і про «Івана Данилова, богатиря славного», і вони вважаються за відклики до звісних тоді билинних тем, і пережитки їх вишукуються, з більшою або меншою правдоподібністю, в нинішнім репертуарі 3. В різних збірках XVI в. «два храбри», Олександр Попович і Тимоня (вар. Добриня) Золотий Пояс, виступають учасниками голосної битви на Липиці 1216 р„ котрої героєм був Мстислав галицький 4. В цілім ряді літописних компіляцій з битвою на Калці зв’язується історія про смерть Олександра Поповича, Добрині й інших «70 храбрів»: найстаршу таку дописку бачили ми в Академічнім кодексі Суздальського літопису XV віку 5; найширшу історію Олександра Поповича оповідає при сій пригоді Тверський збірник, посилаючись при тім на якісь «писанія», правдоподібно, аналогічні книжні записи билин, які маємо тепер з XVIII, XVII і, можливо-таки, з XVI в.

Найстарша з них переписана в першій пол. XVII в., судячи з деяких помилок — уже з ранішого запису, мабуть, не молодшої XVI в. Приписки показують, що рукопис сей — збірник різних статей, в XVII в. належав селянській родині Турчасовської волості Олонецької губ., можливо, що там він і був списаний разом з паломником XVI в. і повістю про київського купця Дмитра. Більш ніж котра інша з раніших записів 6, копія ся наближається до нинішнього типу билин, хоч має все-таки виразні сліди книжної редакції: і в формі своїй (сильно знищеній ритміці), і в змісті, справленім на московське копито XVI в.



1 Соболевскій. Къ исторіи русскихъ былинъ, 1889, VII, «МалврЂдъ, правда не більше, як літописна Малфрід, про котру буде мова далі, і «Андрихъ Добрянковъ» теж підозріло нагадує «Андриха» — Ольдриха чеського, котрого старий літопис згадує як Володимирового сучасника. Але «Рагдай» зістається ближче незвісним.

2 Див. т. III.

3 Особливо в працях Дашкевича, Халанського, В. Міллера.

4 Аналіз, особливо у Дашкевича в цитованій статті.

5 Див. т. III.

6 Видав сей запис власник рукопису Е. Барсов в 1881 р. в 28 т. Сборника: отд. рус. языка. п. з. Богатырское слово в спискЂ начала XVII в. Сі слова «Богатырское слово» читаються в закінченні запису: «Простилися и сами поЂхали в чисто поле. Богатырское слово. Во вЂки аминь». Заголовок в рукопису такий «Сказание о кіевских богатырях, как ходили во Царьград и как побили цареградцких богатырей, учинили себЂ честь». Під сим заголовком воно і передруковане в «Былинах новой и недавней записи». Інший варіант сього ж запису в збірнику, що належав Буслаєву, має заголовок: «Сказаніе о седми русских богатырях». В сім збірнику «першої чверти XVIII в», як його означують, оправлені разом три записи билин (крім сеї, ще билини про Ставра і про Іллю Муромця та Соловія Розбійника — всі вони видані в збірці «Былины старой и новой записи», вид. Тихонравовим і В. Міллером, 1894), і цілий ряд інших повістей, казок і пісень, які в сумі дають дуже цінний репертуар московської популярної літератури першої пол. XVIII в., до котрої входили і записи билин, як бачимо.



Сама тема значно відмінна від теперішніх усних трактувань сих богатирських мотивів. В. Міллер, перевівши детальний розбір сього «сказанія о кіевских богатырях» і усних варіантів сеї теми, прийшов до виводу, що се книжна переробка билинних пісень, в якій скомбіновано дві різні теми — про побіду Альоші Поповича над Тугарином і Іллі над Ідолищем 1. Отже се все ще тільки книжна парафраза билин, хоча й досить зближена до оригіналу, так що місцями, очевидно, доволі докладно переказує билинний стиль і ритм.

Найстаршим записом — небездоганним і не свобідним від поправок, розуміється, але досить все-таки близьким до «сказаного» тексту, являється супроти того другий в порядку хронологічному запис билини про Михайла Потока, привезений в 1880-х рр. з одної екскурсії в Олонецьку і Архангельську губ. (тепер в Петерб. Публічній Бібліотеці) 2. Вона писана в останній чверті XVII в. в районі південновеликоруського діалекту, правдоподібно, такою людиною, яка сама вміла «сказувати» сю билину, тому йшла доволі докладно за речитативною репродукцією. Хоча текст писаний без поділу на вірші, але доволі добре віддає ритмічну будову, опускаючи лише різні слівця, які вставляються при «сказуванні» для ритму. Таким чином, сей запис дає вже доволі авторитетну билину 3.



1 Се той пункт, в котрім я поділяю аргументацію В. Міллера (Очерки народ, русской словесности, 1910, ст. 136 і т. д), звернену проти виводів ак. Веселовського, що в своїй праці «Южнорусскія былины» (розд. X, 1885, с. 356 і д.), аналізуючи дуже детально сі записи і порівнюючи з усними текстами, доводив, що запис дає первісний варіант билинних тем, який потім pозділивcь на дві билини про Ідолище і Тугарина. Мені здається теж, що не варіант «Указанія» розділивсь, а билини в нім зложені й штучно скомбіновані разом. Інші виводи В. Міллера (напр. щодо пізнішого зложення самого походу на Царгород) мене менш переконують.

2 Былины старой и новой записи с. 25.

3 Хронологічно між «Сказанієм» Барсова і билиною про Потока стоїть маленький фрагмент про Альошу Поповича і Тугарина по письму другої тол. XVII в., але вже списаний з ранішого запису. Через свої невеликі розміри він не має значення.



З XVIII віку є вже чимало записів, більше або менше докладних — поодинокі билини і навіть цілі серійки їх, що стрічаються в збірниках різної повістевої і поетичної літератури та свідчать про те, що поруч свійських казок та перекладів західних романів записи і парафрази богатирських повістей мали теж свого читача: переважно між тодішньою /34/ півінтелігентною публікою, але не тільки поміж нею: заходили вони і між тодішню інтелігентну верству.

Цікаво, що такі записи обертались і на Україні, як показує, напр., запис билини про Іллю Муромця і Соловія та Ідолище, знайдений Барсовим і, на жаль, досі не виданий, а тільки досить побіжно ним описаний. Він був знайдений в північних краях, але написаний на Україні двома руками XVIII в., мова його українська («буль», «що», і т. под.) 1.

Але найцінніша й найбільше дотепер звісна збірка походить з Уральських країв, з заводів звісного російського промисловця Прокопія Демидова. Се голосна «збірка Кирші Данилова», якій припала честь спопуляризувати билинну традицію в культурній верстві та викликати ширший інтерес до неї. Завдячуєм її науковій екскурсії офіціального російського історіографа XVIII в. Герарда-Фрідріха Міллера, що під час своєї наукової подорожі до Сибіру в 1760 рр. заінтересувався піснею про боярина Романова, почувши її десь у Демидова, і просив її для нього списати. Демидов в 1768 р. прислав йому сю пісню, а пошукування за нею і за аналогічним матеріалом, очевидно, дали причину до повстання цілої збірки билин і пісень, списаної в 1780-1 рр., мабуть, для того ж Демидова якимсь «Киршею Даниловим», професіональним чи півпрофесіональним співаком і поетом заразом (судячи з заведеної до збірки пісні, зложеної, очевидно, сим самим «Кирилом Даниловичем», де він просить товаришів «купити винця» йому на похмілля 2.



1 Звістка у Кірпічнікова. Поеми Ломбард. цикла с. 158, пот. у Лободи. Эпосъ, c 37.

2 Вона не безінтересна, ся пісня, для характеристики тої сфери, де переховувалась билинна традиція. Говорить вона про якогось Ів. Сутиріна, людину з сеї богеми, котрому трапилось бути пограбованим і побитим, і сій пригоді протиставляються муки похмілля (Katzenjammer) поета Кирила:

А и не жаль мне ка битова, грабленова

А и тово ли Ивана Сутырина,

Только жаль доброво молодца похмельнова

А тово ли Кирилы Даниловича:

У похмельнова доброво молодца буйна голова болить!

A вы, милы мои братцы, товарищи, друзья,

Вы купите винца, опохмельтя молодца!

Хотя горько — да жидко, давай еще!

Замените мою смерть животомъ своимъ;

Еще не в кое время пригожусь я вамъ всемъ.



Вона містила в собі понад сімдесять п’єс з голосами, в тім числі до тридцяти билин, цілих і в фрагментах, досить добре записаних, так що деякі з них і досі дають найкращі варіанти билин.

Сей цінний збірник, що яскраво розкриває нам багатство билинної традиції, вийшов, одначе, перед широкий світ із рук свого мецената досить не скоро, а до того часу, протягом XVIII віку, появились друком тільки дуже незначні фрагменти билинної традиції в тодішніх співанниках, збірниках казок і повістей, що почали з’являтись в значнім числі. Часто билинні теми бували також предметом літературних переробок. Так, напр., в 1750-х рр. в царськім театрі виставлявся балет про Іллю Муромця. Цариця Катерина між іншими своїми літературними забавами зложила оперу про «новгородського богатиря» Ваську Буслаєвича. Славний потім Карамзин видав в 1793 р. «богатирську казку» про Іллю Муромця. Син голосного в історії великоруської громадської думки публіциста Радищева був автором віршованих «богатирських повістей» про Альошу Поповича, Чурила і т. д.

Але матеріал цей трактовано при тім цілком безцеремонно, як казку, і з наукового становища не цінено його зовсім. Перший московський історик В. Татищев знав билини 1, зужиткував навіть при нагоді билину (мабуть, про Соловія Будимировича), де згадувавсь «Путятин двір», але не вважав можливим користати з сього матеріалу.



1 «Я прежде у скоморохов пЂсни старинныя о князЂ ВладимирЂ слыхалъ, въ которыхъ женъ его именами, також о славныхъ людяхъ ИльЂ МуромцЂ, АлексеЂЂ ПоповичЂ, Соло  РазбойникЂ, ДюкЂ СтефановичЂ упоминаютъ и дЂла ихъ прославляють» — Исторія Россійская I c. 44. Тут особливо цікаве се свідоцтво, що билини співали скоморохи. Татищев слухав їх на переломі XVII і XVIII в.



Його наступник в історичній роботі Болтін, взагалі досить схильний до народної стихії, дав суворий відзив про билини, який дуже добре характеризує взагалі становище наукових кругів тих часів (1788). Вичисляючи історичні джерела, на котрих мусить спиратись образ «смаку і звичаїв народу», він вказує на літописи, юридичні пам’ятки, письменні останки, «старинні ж пісні про Володимирові пири і под.» — се твори пізні; «вони відбивають в собі смак свого часу, але не народу, а черні», людей неграмотних, можливо, тих волоцюг, що годувались сим ремеслом, — складали такі пісні й співали, випрошуючи милостиню, як тепер старці, складаючи недорічні вірші, співають їх по торгах, де збирається чернь». І треба сказати, що такий погляд, потрохи слабнучи, Щоправда, протримався в російських наукових кругах ще яких років тридцять-сорок, поки романтична народність XIX в. дала сьому матеріалові нову оцінку. Такого зневажливого погляду навіть не змінила поява в друку згаданого збірника Кирші Данилова, не вважаючи на все багатство змісту і високі прикмети тексту.

Поява ся зв’язана з іменем нашого українського мецената Дмитра Трощинського (для котрого Василь Гоголь писав свої українські п’єси, керуючи його домашнім театром в Кибинцях). Будучи людиною, близькою до царського двору, він, між іншим, довгий час був також шефом російської пошти; збірник же Кирші Данилова, перейшовши кілька рук від Прокофія Демидова і далі, опинився в 1802 р. в посіданні начальника московської пошти Ключарьова. Не знати; чи самому Ключарьову, чи одному з підвладних йому урядників А. Якубовичеві, вихованцеві московського університету і великому любителеві літератури, прийшла гадка потішити шефа-мецената книжним дарунком. Досить, що в 1804 вийшла з друкарні звісного вже нам Селівановського вибірка з збірки Кирші Данилова, зроблена Якубовичем під з. «Древнія россійскія стихотворенія», з присвятою Рошинському і віршованим побажанням до сього «любителя древностей»: «и ежели найдешь когда свободный час, словенской музы сей простой услыши глась». В передмові глухо говорилось, що видавцеві (теж не названому по імені) дістався сей рукопис «припадком» — без усякого ближчого пояснення її походження, змісту, часу і т. д. З збірки було вибрано 26 п’єс і подано без усякого коментарія: видавець обіцяв дати їх в разі потреби «при другім виданні».

Може бути, така обстанова сеї публікації причинилась до того, що сей незвичайно цінний матеріал не був оцінений скільки-небудь відповідно. Тодішні учені круги прийняли його зовсім легковажно. Карамзин, що працював тоді над своєю історією, зовсім зігнорував його. Євгеній Болховітінов, пізніший митрополит київський, один з найбільших тодішніх авторитетів, легковажно відізвавсь про сі билини, що вони виявляють «мішанину старинних подій і звичаїв з новішими», і не вважав вартим входити в ближчий розбір їх.

Та нема чого й дивуватись сьому, коли десять літ пізніше Калайдович, котрого ми пізнали при історії «Слова о полку Ігоревім» як одного з найкращих тодішніх знавців старої літератури, теж. недалеко відбіг від таких поглядів, взявшись до нового видання збірки Кирші Данилова. За той час (в 1816 р.) сей збірник перейшов уже до найбільшого з російських меценатів гр. Румянцева, і він доручив Калайдовичу зробити нове, повніше і науковіше видання його. Воно вийшло в 1818 р., в тій же друкарні, в гарнім для того часу вигляді, з нотами голосів. Видавець старався видати його якнайповніше і упустив тільки те, що не могло пройти через тісні ворота тодішньої цензури: сім п’єс — з огляду на їх «неуважение к стыдливости» і дві — з огляду на «неприличие» трактування духовних тем (в тім і славну «Голубину книгу» сю перлину старої релігійної поезії). Викреслив також в різних місцях поодинокі слова і вірші з подібних же мотивів, але загалом поставився до своєї пращ вповні серйозно.

У вступі як передмову, подав розвідку про сю збірку на 36 стор широкого друку. З огляду, що се була не тільки перша студія про билини, а протягом яких тридцяти літ діставалась і потім одинокою, варто над нею трохи ближче зостановитись. Хоч якою наївною і незугарною вона здається нам, але мусимо мати се на увазі, що вона не тільки не мала попередників, але, видима річ, тема ся взагалі не представлялась яснішою тодішнім науковим кругам, коли так довго не з’являлось серйознішої праці про неї.

Дві принципіальні хиби, на наш нинішній погляд, попсували працю Калайдовича. Одна, що дослідник не вмів вилучити билину як літературний рід з-поміж іншого матеріалу; друга ще більша, що він на укладчика збірника «Киршу Даниловича», дививсь так, як на тих різних переробщиків билинних тем XVIII в., котрих вище я згадував. Для нього Кирша такий же автор билин, як і тої пісні про своє похмілля, яку я навів вище. Ті місця, де в билинах щось говориться в першій особі, Калайдович всі готов приложити до Кирші. По його гадці, одначе, він не скомпонував всього наново: «можливо, що він мав давніші останки народних пісень, але, на жаль, їх переробив». Джерелами його Калайдович вважає історичні перекази, пісні і особливо казки: тут він розуміє прозаїчні переповідження билинних тем, які з’явилися в різних збірниках казок і повістей XVIII в. Прикмети поетичного стилю билини, їх «загальні місця», їх ритміку, їх мову трактує як індивідуальні прикмети творчості Кирші, навіть ті оригінальні фрагменти билини, які прохопилися в виданнях XVIII в., він готов толкувати тим, що видавці користувалися «стихотвореніями Данилова».

Не вважаючи на сю принципіальну похибку, яка заводила Калайдовича на кожнім кроці в безвихідні суперечності, порівняння билин Кирші з різними переробками XVIII в. та літописною традицією, добре тоді звісною, наводили його на вірні гадки про Володимирів билинний цикл, котрий він порівнював з Каролінським циклом. Він схарактеризував сей богатирський круг Володимира, вказав одноіменні історичні особи, які могли послужити прототипам билинних богатирів, і відділив постаті сього старшого циклу від пізніших героїв. Все се побіжне, коротке, як і характеристика поетичного стилю, мови і ритміки сих творів. Але серйознішого інтересу вони не викликали й тепер так само, як і в виданні Якубовича, і те, що сказане було з приводу їх Калайдовичем, очевидно, вповні вдовольнило учену публіку на довгі часи.

Не зістався без впливу також той факт, що сама збірка Кирші — сей дорогоцінний документ билинної традиції, і в тім часі єдиний корпус текстів — загадково зник після публікації Калайдовича. Цілий ряд питань, насунений нею, вимагав докладнішого аналізу самого рукопису, а коли ним зацікавились, не могли знайти. Пізніше видання Калайдовича було кілька разів передруковане, але його дефектність і різні непевності видавничого методу змушували ставитися з певним скептицизмом до сього матеріалу. Тільки в 1894 р. напали на слід рукопису в бібліотеці внука звісного нам Малиновського, видавця «Слова о полку Ігоревім», що, очевидно, взяв був рукопис додому, і тільки в 1901 р., вернувшись до Петербурзької Публічної Бібліотеки, вийшов він в новім виданні 1.

Отже, довгий час в науковій літературі про билинну традицію не було нічого, крім побіжних заміток. Бодянський в своїй дисертації про народну поезію — першій науковій праці того роду 2 — з великим ентузіазмом схарактеризувавши українські пісні, дуже коротко збув поезію великоруську, переказавши дещо з заміток Калайдовича про збірку Кирші, котрого зовсім категорично записав в українські козаки (Калайдович здогадувався тільки, що він взагалі був козак 3).



1 Сборник Кирши Данилова. Изд. Публ. Библіотеки подъ ред. П. Н. Шеффера, СПб. 1901.

2 О народной поэзіи славянскихъ племенъ. Разсужденіе на степень магистра перваго отдЂленія, кандидата московского университета Іосифа Бодянскаго, Москва, 1837.

3 Ще далі в сім напрямі пішла статейка в Енциклоп. Лексиконі Плюшара: «Данилів Кирило, більше звісний під іменем Кирші, український козак, родився недалеко від Києва при кінці XVII в. Обставини його життя зовсім не звісні, крім того, що він учивсь у Києві і служив в Сибіру за часів Петра Вел. Маючи потяг до стихотворства, він спочатку збирав, нарешті, написав кілька своїх стихотворів, що виявляють у нім неабиякий талант, хоч він і не одержав потрібної освіти».

Все се тільки натягання, зроблені з заміток і здогадів Калайдовича. З огляду, що титулова сторінка рукопису з іменем Кирші загубилась безповоротно, ближче нічого про нього і тепер не можна сказати. Але ся Плюшарова біографія Кирші не раз передруковувалась і переказувалась потім.



Н. Полєвой в начерку руської літератури в кількох словах розвинув ранішу замітку Болховітінова про подібності билин з скандинавською поезією. Сахаров, передруковуючи в своїм корпусі (1841) билини Кирші (нібито з того апокрифічного збірника «купця Бєльського»), дав кілька малоцінних заміток. Варте було тільки те, що билини введені були в систему літературної старини, начеркнену Сахаровим, що своєю грандіозністю зробила сильне враження в тодішніх літературних кругах.

В тім часі (від р. 1830) збиранням народної поезії займавсь уже далеко серйозніший народолюбець, один з провідників московського слов’янофільства П. Кіреєвський. Але його збірка билин з’явилась значно пізніше, після його смерті, і сам він не опублікував нічого замітного з приводу зібраного ним дуже багатого матеріалу. Тільки Хомяков, інший провідник слов’янофілів, дав кілька небезінтересних заміток на ту ж тему скандинавських аналогій в передмові до одної з частинних публікацій матеріалів Кіреєвського (1852). Властива ж наукова література про билинну традицію розпочалась в 1856 р. студійкою К. Аксакова про богатирів Володимирового циклу. Досить уділив їй місця також звісний нам Шевирьов в новім виданні своєї історії літератури. В цілу книгу розрослись замітки П. Безсонова до пісень, зібраних Кіреєвським, — по смерті збирача поручених до видання сьому Безсонову, — тільки змістом були досить малоцінні.

Все се були праці, писані з слов’янофільського становища, і вони старались не стільки оцінити зібраний матеріал з історично-літературного становища, скільки використати для угрунтування слов’янофільської історіософії. Вони підіймали інтерес до народної творчості, переконували про її вагу й значення, але дуже небагато посували наперед наукове об’яснення її. Важніше значення мало публікування текстів. Збірка Кіреєвського, після його смерті, московським товариством любителів словесності поручена для видання Безсонову, була ним доповнена іншими записами (Кирші в тому числі 1) і перетворена таким чином в корпус великоруської епічної традиції.



1 Збірка зладжена була таким чином, що напереді давались записи Кіреєвського, потім варіанти з інших записів, на кінці текст Кирші на дану тему. Тому титул видання «ПЂсни, собранныя П. В. КирЂевскимъ», не вповні відповідав змістові. Билини, згрунтовані головно в перших п’яти випусках, що вийшли в рр. 1860 — 1863, але деякі доповнення стрічаються і в дальших — всіх випусків вийшло 10, останній — в р- 1874, корпус кінчався історичними піснями на теми XIX в. В сумі вийшов доволі Хаотичний і для користання не дуже догідний.



В такій формі вона й стала виходити від р. 1860. Не вважаючи на різні дефекти свого методу та дуже претенціозні і зовсім ненаукові коментарі Безсонова, щедро додавані до сього видання, воно було цінною вкладкою в пізнання билинного епосу і багато причинилось до піднесення наукового інтересу до нього. Стара збірка Кирші, поставлена тут поруч з усними варіантами, записаними в різних частях великоруської території, набирала нарешті відповідного освітлення, як старий запис усної епічної традиції, розширеної майже по цілому великоруському розселенню: в збірці були тексти, записані в північній Росії, в центральнім московськім районі, в краях уральських і в Сибіру. Круг тем, представлених збірником Кирші, доповнявсь цілим рядом нових мотивів і новіших варіантів.

Але тут сталась сенсація, котрої не передбачив ніхто з тих, що стали інтересуватись билинною традицією. Виявилось, що вона в незвичайнім багатстві і розмірній свіжості живе в сусідстві самого Петербурга, в глухих рибальських та хліборобських оселях навколо Олонецького озера, старого новгородського розселення. Відкриття се зробив молодий ентузіаст великоруської старини Павло Рибніков, московський вихованець. Походячи з московської старовірської родини, він виявив «небезпечний» по тодішнім обставинам інтерес до старовірства, їздив по старовірських осадах (Чернігівської губ.), за сю свою неприємну цікавість був в 1859 р. висланий до Олонецької губ. й тодішнім звичаєм був приділений до місцевої адміністрації в відділі статистики. Своїми службовими поїздками в сих статистичних справах, які, щоправда, спочатку йому як адміністраційному засланцеві, не давались легко, він користувавсь, щоб збирати фольклорний матеріал, і, побачивши у місцевих інтелігентів між іншими також тексти билин, записані від одного селянського кравця Чукова, прізвищем Бутилки, зачав його шукати. Се не вдавалось йому довго, кілька літ, але цілком несподівано, весною 1860 р., виїхавши на екскурсію, він тут же під губерніальним містом, тільки на другім березі озера, стрів одного сказителя 1, не дуже мудрого, правда, але він напровадив Рибнікова на властиві огнища традиції і її найкращих носіїв, що держали в пам’яті чималий репертуар.


1 От як записує він сі перші незабутні враження від першої стрічі з живою билинною традицією: «Я ліг на мішку, коло бідного огню, заварив собі чаю з казанка, випив і поїв з подорожнього запасу і, загрівшись коло огнику, непомітно заснув. Збудили мене дивні звуки: до того часу я багато чував і пісень, і духовних стихів, а такого співу не чував. Жвавий, вибагливий (причудливий) і веселий, він часом швидшав, часом уривавсь і ладом своїм нагадував щось стародавнє, забуте нашим поколінням. Довго не хотілось прокинутись та прислухатись до поодиноких слів пісні: так радісно було зіставатись під цілком новим враженням. Крізь дрімоту я розібрав, що кроків за три від мене сидять кілька селян, а співає сивий дід з широкою білою бородою, швидкими очима і добрим виразом на лиці. Присівшись напочіпки коло огню, що загасав, він повертавсь то до одного сусіда, то до другого і співав свою пісню, перериваючи її іноді усміхом... Багато я чув потім рідких билин, пам’ятаю старі прегарні мотиви, співали їх співці з прегарним голосом і майстерною дикцією, а скажу правду, що ніколи вже не відчував я того безпосеренього враження, яке зробили на мене лихі варіанти билини, проспівані розбитим голосом старого Леонтія на Шуй-Наволоці».



Рибніков і кинувсь записувати її, сам і через «чинів» губерської адміністрації. Протягом кількох місяців у нього вже зложився великий корпус билин, який перевищив не тільки збірку Кирші, але й Кіреєвського-Безсонова своїм числом, а при тім мав ту важну прикмету, що записувався з перших рук, доповнювався і перевірявся при нових стрічах з тими ж «сказителями» чи іншими репрезентами тої ж «школи», отже мав вартість вповні документальну. Першу частину зібраного матеріалу Рибніков вислав тому ж московському товариству любителів словесності, що публікувало збірку Кіреєвського, і в 1861 р., одночасно з другим випуском сеї збірки, вийшов перший том збірки Рибнікова під редакцією того ж Безсонова 1.




1 ПЂсни, собранныя П. H. Рыбниковым, часть І Народныя былины, старины и побывальщины, 1861. Ч. II 1862. Частина III з додатком в титулі: «и пЂсни» вийшла в 1864. Ч. IV («пЂсни, сказки, повЂрья, суевЂрья, заговоры и т. п.) 1867.



Враження було величезне, але заразом виявилось певне збентеження. До збірки не було додано ніяких пояснень, і знов з’явились підозріння, чи тут нема якоїсь містифікації. Ак. Срезневський приватно запитав олонецьких своїх знайомих і опублікував потім витяги з їх листів, які доводили повну автентичність матеріалу. Сам Рибніков тільки до третього тому своєї збірки, виданого вже на місці під його доглядом, подав нарешті докладні відомості про те, як він вишукав сказителів, як записував від них матеріал, подав їх імення, місця пробутку і, т. д. Невважаючи на детальність сих запізнених відомостей, перше недовір’я не розійшлось-таки відразу, і тільки як Гільфердінг в початках 1870-х р. ще раз пройшов слідами Рибнікова та наново, докладніше записав ті самі твори, а декотрих сказителів виписано до Петербурга і Москви, і вони тут репродукували свій репертуар, — сей скептицизм розійшовсь, і на його місце прийшов загальний ентузіазм перед таким, мовляв, нечуваним в культурнім світі фактом, що епічна традиція давнього, трохи не міфологічного (як декому тоді здавалось) походження дожила в такій свіжості і силі до нинішніх часів.

Гільфердінг, хоч не казав сього виразно, щоб не ображати Рибнікова, котрого інформаціями і порадами він користувавсь, головним мотивом своєї подорожі мав, власне, перевірку на місці билинної традиції, переданої Рибніковим. Знайти щось нове він не мав великої надії. Оголошений Рибніковим корпус виглядав так імпозантно, враження від його відкриття держали всіх у власті своїй настільки сильно, що знайти щось, нове на сім терені, де Рибніков працював літами, в спеціально корисних умовах, як здавалось, виглядало мало ймовірно. Отже, взявши у Рибнікова потрібні інформації, Гільфердінг задумав використати свої двомісячні вакації літом 1871 р. на те, аби побувати в головних огнищах олонецької традиції, з’ясованої Рибніковим, та послухати описаних ним сказителів. Але над всяке сподівання йому вдалось дуже значно збагатити скарбницю, зібрану його попередником. Виявилось, що Рибніков, зв’язаний подвійно своєю роллю засланця і адміністраційного урядника, не до всього мав приступ. Гільфердінг, по спеціальності славіст, не тільки був краще приготований, мавши за собою ще й результати праці і досвіду того ж Рибнікова, але міг і працювати свободніше та успішніше, а крім того йому взагалі таки пощастило. З перших кроків, зовсім припадком напав він у своїм фурмані на дуже доброго сказителя старовіра і мав нагоду переконатись в помилковості гадки Рибнікова, що серед старовірів билина не тішиться популярністю. Потім, згодивши собі за помічника і провідника другого визначного сказителя, Абрама Євтіхієва, селянського кравця ремеслом, він дійсно використав його чудово. Той його провадив, розшукував і приводив сказителів, так що вони не раз чекали по дню й по два, доки Гільфердінг вислухає і «запише» тих, що прийшли раніше. Сам він працював феноменально, незвичайно, зручно, записуючи з співу (тільки, можливо, повільно співаного, — фонографа ще не було), старанно перевіряв записи, і протягом 48 днів виготовив запис, який в останнім обробленні для друку, по викиненні неуживаного, або такого, що без усякого цінного додатку повторяло тексти Рибнікова, дало 318 текстів, понад 50 тисяч віршів, записаних від семидесяти сказителів, чоловіків і жінок (тим часом, як репертуар Рибнікова (230 текстів) походив від 20 з чимсь осіб).

Нових тем, нових пісень майже не добуто; з сього погляду Рибніков використав Олонецький район, як виявилось, досить повно. Де в чім за ті десять літ матеріал погіршився, старі сказителі повмирали, або позабували багато. Але в записах Гільфердінга сей олонецький репертуар виступив ще з більшим багатством, докладністю, безпосередністю. В його корпусі все було записано безпосередньо від сказителів, далеко краще, ніж то робив Рибніков; зовсім не було текстів, взятих з других рук, непевних - щодо своєї докладності.

Гільфердінг, одначе, ще не вважав свого діла скінченим: другого літа вибрався він знову до Олонецького краю, але в самім початку захворів тифом і вмер. Збірник його вийшов вже по смерті 1, і досліди над билинною традицією на грунті не продовжувались.



1 Онежскія былины, записанныя А. О. Гильфердингом лЂтомъ 1861 г. 1873 г., в однім томі. Нове видання, в трьох томах, вийшло в Сборнику отд. рус. яз. т. 59, 60 і 61, 1894 — 1900.



Навпаки, той факт, що при всій масі варіантів нових тем Гільфердінгові знайти майже не довелось, зробило таке враження, що билинний репертуар, збережений в «русскій Ісландії» — Олонеччині, вичерпаний вповні, і на нові відкриття на сім полі надій нема 1. Від збирання матеріалу лишається перейти до його студіювання.

Справді, паралельно з публікацією згаданих корпусів билинної традиції починається, нарешті, серйозна наукова праця над її дослідом, почасти викликана раніше розбудженою увагою (головно писанням слов’янофільської школи), але в значній мірі пришпорена саме збірками Кіреєвського Безсонова і Рибнікова. При тім, нагадаю, сі публікації не стояли самітно, а з’явились як складова частина великої маси надзвичайно цінного матеріалу фольклорного і літературного, великоруського і українського: 1848 р. вийшла цінна колекція духовних стихів Кіреєвського, за котрою пішли аналогічні збірки Варенцова і Безсонова; 1855 року почалась публікація корпусу казок Афанасьєва, за котрою пішла його ж збірка легенд (1859), на жаль, по виході заборонена; в 1860-х рр. вийшла цінна збірка книжного легендарного і апокрифічного матеріалу, зроблена Костомаровим і Пипіним (Памятники старинной русской литературы, 4 томи), за нею збірка апокрифів Тихонравова (Памятники отреченной литературы; 1 — 2, 1863). Паралельно виходили цінні публікації української словесності (збірки Метлинського, Куліша, Закревського, Номиса, Головацького). Билинна традиція таким чином освітлювалася в своїх зв’язках з спорідненим матеріалом — легендою, піснею, казкою. Дослідники мали змогу поставити на ширший грунт студії билинного епосу, і дійсно поставили. Власне, 1860-ми роками датується серйозне студіювання билин. Протягом десятиліття твориться показна і цінна література про неї, так що, хотівши оглянути її в подробицях, треба було списати цілу книгу 2.



1 Сей загальний погляд висловлював і А. М. Лобода в своїм огляді билинної традиції, писанім за яких 3 — 4 роки до нових записів на Білім морі: «Розглядаючи руський богатирський епос, треба признати, що пора відкрить для нього минула. Європейська Росія вповні досліджена і понад те, Що вже відомо, не можна дати. Сибір, на котрий так надіявся О. Міллер, в теперішнім часі досить звісний, і по всім познакам богатирський епос до його багатств не належить. Зусилля дослідників повинні тепер звертатись не на безплодні і в кожнім разі невдячні пошукування нового матеріалу, а на систематизацію вже добутого» (88, 1896 р.).

2 Такої праці, на жаль, нема; найбільш для сеї теми дала свого часу Исторія рус. этнографіи Пыпина, в т. II, 1891, і дещо додала потім названа вище книга Лободи, що в значній мірі йшов слідами Пипіна в своїм огляді; але вона занадто коротка.



Для наших завдань вистачить спинитись лише на найважливіших працях і на головніших напрямах сього досліду, які мають значення і нині для реєстрації нашого старого героїчного епосу.

Таких головніших напрямів було три в зв’язку з загальними методами інтерпретації старої словесної традиції 1: толкування історичне, толкування міфологічне (з праслов’янських індоєвропейських міфологічних образів) і виводження з чужосторонніх літературних впливів (теорія запозичень), яке розділилось на дві відноги: впливів східних і візантійсько-романо-германських, як головних джерел східнослов’янського запозичення.



1 Пор. в т. I.



З історичного становища, на котрім, як ми бачили, став уже перший дослідник Калайдович, була написана дисертація Леоніда Майкова «О былинахъ Владимирова цикла». 1863, — серйозна наукова праця, яка для свого часу доволі повно висловила те, що можна було сказати з сього становища. Автор хоча й признавав в билиннім епосі присутність таких тем, «котрі можемо довести до епохи передісторичного споріднення індоєвропейських переказів», але аналізував їх в пізнішій історичній обстанові тому, що вони виступають в таких редакціях, які можуть бути зв’язані з певною історичною добою. Виходив при тім з заложення, висловленого в приложенні кельтського епосу Вільмарке, в приложенні до новогрецького Форіелем (пізніше щодо слов’янської традиції повтореного Міклошичем, а щодо української спеціально — Дашкевичем), що «народний епос загалом в своїм первіснім творенні завсіди буває сучасним або з подією, котру оспівує, або принаймні з живим враженням сеї події в народі». «В билинах же Русь малюється скупленою під властю великого князя Володимира», і, «розглядаючи зміст билин Володимирового циклу з історичного погляду, бачимо, що, не вважаючи на значні пізніші наверствування, вони дають доволі повний образ народного побуту і народних понять того часу, коли вони сформувалися». Аналізуючи історичні відгомони, Майков вказує, що в билинах виступають діячі, літописами датовані X — XIII віками; Москви ж навіть як князівства, не тільки як царства, в них нема. Отже, «маємо підставу думати, що зміст билин Володимирового циклу вироблявся протягом X, XI і XII вв., себто першої половини удільної доби, а сформувався не пізніше від часів татарського панування і навіть тої власної доби, коли Москва ще не скупчила в собі всеї державної сили Руси, і в народі була свіжа пам’ять київського першинства. Такою епохою можна вважати другу половину удільно-вічевого періоду — віки XIII і XIV».

Ся праця надовго зісталась найповнішим виразом історичного методу толкування билинного епосу. До історичних відгомонів, вказаних Майновим, попробував докинути ще більше Квашнін-Самарін 1, але він ішов часто задалеко, і допущені ним натягання зробили неприємне враження. Справедливо ж вказана хиба праці Майкова, що він замало звернув уваги на «пізніші наверствовання», поки ще не викликала значнішої праці-корективу з історичного становища. Натомість міфологісти, закинувши йому занедбання міфологічного елементу билинного епосу, дуже енергійно заходились заповнити сю прогалину з свого погляду.

Перші серйозні праці в сім напрямі дав звісний нам прихильник методів Гріма Ф. Буслаєв. Збірки Кіреєвського — Безсонова і Рибнікова дали йому привід перевести ревізію своїх попередніх поглядів 2. Він дав її в студії «Русскій богатырскій эпосъ»; 1862 p. 3, коротко перейшовши в ній пережитки старої космогонії і міфологічного мислення, як вони йому уявлялись в билинній традиції і в різних споріднених творах. Се була, одначе, досить поміркована міфологічна інтерпретація, яка не вдоволяла більш рішучих прихильників міфологічних теорій. Афанасьєв в звісній уже нам "праці про слов’янський поетичний світогляд 4 постаравсь дати космічні пояснення билинним мотивам до останніх деталей з становища теорії Куна і Шварца, яка всі поетичні мотиви виводила з образів грому і бурі. А ще далі в тім же напрямі пішов проф. Орест Міллер в своїй монументальній праці, названій уже вище, про Іллю Муромця і київських богатирів (1869). Призначаючи в повній мірі, що в нинішнім вигляді билинний епос виявляє ряд наверствувань, включно до петербурзької епохи, він своїм ближчим завданням поставив вияснення найглибшої верстви його — міфічної, і дійшов до крайнього схематизування своїх тез у сім напрямі 5.



1 Русскія былины въ историко-географическом отношеніи, БесЂда, 1871.

2 Сі раніші свої статті він випустив в 1861 р. під спільним заголовком «Историческіе очерки русской народной словесности и искусства».

3 Передрукована в збірці статей під тим же загальним заголовком: «Русскій богатырскій эпосъ» в Сборнику петерб. акад. т. 42 (1887).

4 Поэтическія воззврЂнія Славянъ на природу, 3 томи. 1866 — 9.

5 «Основа наших билин може бути зведена до одного знаменника з цілим множеством загальноарійських мотивів. Гадка ся почасти була вже висловлена д. Буслаєвим, що виразно признає Володимира-князя пізнішою заміною сонця міфічного».

«Коли ж вглибитися в основу більшої частини епічних оповідань, то в ній навідмінно мусять знайтись три єства, майже так само необхідні тут, як Для речення необхідні три його складові часті. Як в реченні може їх бути й більше, можуть бути другорядні, так можливі вони і в оповіданні, але основними (существенными) являються завсіди три: а) ясне єство, що повстає на темне; б) темне єство, що які б не були тут вагання щастя, в кінці неодмінно-таки мусить бути переможене; в) єство, задля котрого нападають на злу силу — єство, нею полонене, ясне, що визволяється від неї першою ясною силою».

«Коли ж в основі і всій взагалі богатирській діяльності Іллі Муромця лежить повсечасна оборона ним Києва та його стольного князя, то початково в сім мусила бути оборона соняшного бога богом-громовиком».



Володимир для нього — космічний образ сонця. Ілля Муромець — центральна постать київського богатирства і найактивніша його сила — бог-громовик. Богатирські діла — се боротьба ясних небесних сил з темними силами: тучами, бурями, зимою і т. д. Але сій космічній метеорології в стилі Афанасьєва одночасно даються моральні толкування. Богатирі втілюють в собі певні позитивні моральні поняття, етичні ідеали народу, і то народу селянського (центральна послать, найідеальніший характер епосу — се селянин Ілля). Вони відбивають ідеологію вічево-громадського укладу, яким слов’янофіли і з ними О. Міллер уявляли собі Київську Русь. «До всього пізнішого, нам ближчого, народ показав себе неуважним і непам’ятливим». Як старий дід, він з особливим замилуванням спиняється на молодих літах — київській добі, «з її добрим і ласкавим князем, з її сторожовою заставою, з першим відблиском християнського проміння на її вдячнім громадськім грунті».

Ся міфологічно-моралістична концепція, з додатком патріотично-націоналістичної закраски (автор, сам нещодавно зросійщений німець, ставить в обов’язок дослідникові думати і робити виводи «по-русски», і слідкування в науці за німцями вважає дуже непохвальною прикметою), дуже пошкодила солідній науковій праці, положеній в основу сеї книги. Вона зісталась до нинішнього дня працею не тільки найбільшою (880 ст. дуже тісного друку), але в деяких своїх вартостях і досі не заступленою новішими студіями про билинний епос, бо крім перегляду добре простудійованого і систематизованого билинного матеріалу, давала цінні (особливо для того часу) порівняння його з епосом західним, почасти і східним. Але тенденційні толкування автора настроїли неприхильно до його праці. Міфологічний метод був дискредитований такими безпардонними його надуживаннями. Голова міфологічної школи Буслаев почув потребу протестувати проти викривлювання сього методу. В просторій статті п. з. «Бытовые слои русскаго эпоса» (1871) з усією можливою обережністю, але рішуче поставив він поправки до інтерпретації свого нездержливого однодумця, пояснюючи, що міфологічні елементи старого епосу, коли навіть можуть бути помічені, давно набрали форм побутових і історичних, і з сього становища мусять бути толковані. ? Взірці такого толкування він і давав у своїй статті.: Інші прихильники міфологічної інтерпретації були також змушені до більшої обережності в її уживанні. Якраз же і в німецькій науці почалась сильна реакція проти старих міфологів. Міфологічна інтерпретація в критичних дискусіях початків 1870-х рр. була «похована», як висловився наш Потебня — сам її щирий прихильник 1.

Так само грубуваті переборщення О. Міллера в слов’янофільськім толкуванні билинної традиції як «земської» ідеології сільського народу, втіленої в богатирських постатях 2, сильно підірвали охоту до слов’янофільського освітлювання, і вже ні одна визначніша праця про билинний епос не пішла так явно по дорозі, виточеній Хомяковим і Аксаковим, як се попробував був зробити Ор. Міллер.

Черга приходила на інтерпретацію літературну. Але перша проба її власне приложення теорії Бенфея про мандрівку індійських тем через монголів до Східної Європи, зроблена на билинному матеріалі В. Стасовим 3, була дуже рискована.



1 Див. т. І. Там же про загальну реакцію проти міфологічної інтерпретації, виразником котрої виступив особливо замітко Веселовський, сам перед тим досить прихильний до сього напряму.

2 Він так, напр., характеризував билинний епос з соціального боку: «В нинішнім епосі передусім виступає богатир-селянин, і майже завсіди в тіні сам Володимир київський з князями-боярами, і се поруч багато іншого дає підставу до виводу, що протягом наших середніх віків народ був активною історичною силою, принаймні в порівнянні з тим, що було тоді на заході. В кожнім разі походження головного богатиря нашого епосу з народу служить самим простим і рішучим поясненням його (Іллі) сорозмірної людяності свобідного духу».

«Все життя самого Іллі Муромця проходить поза домом на громадській службі, і з сеї служби можемо судити, в якій мірі його індивідуальність перейнята духом «общины». Не знаючи ніякого потягу ні до особистих, ні до родинних цілей, він узявсь до прочищення хрещеному людові дороги, заложеної віковим руїнником» і т. д. «Але коли таким чином через головніші пригоди Муромця переходить ся об’єднуюча «общинна» течія, то епічна верства, яка відповідає часом розвою у нас «общины», рішуче переважає в наших билинах. До сеї верстви повинні належати і стольний Київ, і Чернігів-город, і мати Дніпр-ріка, і старий Володимир київський — ся епічна спадщина від сивої старини — того южноруського періоду нашої історії, коли вічовий уклад зістававсь і при княжій власті явищем пануючим» (с. 805 д.).

3 О происхожденіи русских былин, 1868 (в часоп. ВЂстникъ Европы і окремо). Про неї в т. І



Я мав нагоду, говорячи про наші казки, згадувати про сю працю, що вийшла майже одночасно з книгою О. Міллера (трохи раніш від неї, так що О. Міллер мав уже можливість порахуватися з сим замахом на «самобутнє» походження богатирського епосу). Заінтересувавшись східними паралелями деяких східнослов’янських богатирських казок (особливо казкою про Єруслана Лазаревича, котру він признав відгомоном одного з епізодів іранського епосу про богатиря Рустема, а з другого боку, в зв’язок з нею поставив билину про поєдинок Іллі Муромця з сином), Стасов прийшов кінець кінцем до цілого ряду тез, які грунтовно відкидали, з одного боку, історичне толкування билин, а з другого — їх вивід з праіндоєвропейської міфологічної традиції.

По гадці Стасова, цілком безнадійно шукати в билинах не тільки історичних осіб і фактів східної Слов’янщини, а навіть якогось відбиття загальних історичних умов східнослов’янського життя так само, як і старої індоєвропейської спадщини його. Бо ближчий аналіз, мовляв, виявляє, що билинна традиція тісно зв’язана з казковою: се відміна казкових тем. Східно ж слов’янська богатирсько-казкова традиція — се знов не що інше, як відгомони індійських тем, що в буддійських переробках перейшли через турецьке запозичення, і турецькими народами були перенесені до східнослов’янської людності, і то більше в часах пізніших — не раніше татарського наступу. Тим пояснюється, що найбільше подібностей у билин з східними оповіданнями новішої формації у народів, найближче присунених до Росії. Зміст билин — «се останній розділ історії східних поем і пісень, се виклад долі колоністів азійської поезії в Європі». Князь Володимир — се в дійсності цар Кейкаус згаданого іранського епосу; ім’я Києва цілком механічно підставлено в образах резиденції Кейкауса або різних індійських міст; наступ орди на Київ — се в дійсності війни різних азійських народів між собою, християнські нібито форми билинного оповідання покривають собою побут і подробиці життя нехристиянських азійських оповідань; поодинокі богатирі — се персонажі різних міфів, казок і легенд східних, дещо змінених в своїму складі і прив’язаних до звісних осіб з руськими йменнями, без додатку чогось свійського, оригінального. При тім, як то буває взагалі при таких механічних переробках та запозиченнях, первісна логіка оповідання і психологічні мотивування вчинків героїв дуже сильно потерпіли: часто заховалась тільки схема, скелет оповідання, і то досить покалічений; оповідання збідніли, стратили свою рацію, і не раз тільки реставруючи затрачені епізоди, звісні в азійських первовзорах, можна зрозуміти первісну логіку їх.

Ся праця викликала велику бурю. Ідеї її не були цілком нові 1, але висловлені так рішучо, безоглядно, і з таким, як здавалось на перший погляд, імпозантним апаратом, з таким багатством доказів і подробиць, вони робили сильне враження.



1 Давніші голоси, які не раз дуже близько подібні до пізніших виводів Стасова, від перших років XIX в., підібрав Лобода в своїм огляді, с. 184.



Майже всі дослідники, які працювали над билиною, вважали своїм обов’язком протестувати більш або менш різко проти різних переборщень, допущених Стасовим. Якраз прихильники літературного виводу билини мусили підчеркнути поверхові і некритичні уживання сього методу, механічні оперування зверхніми подібностями в деталях з повним ігноруванням генетичного розвою самих тем (для котрих Стасов навіть не старався конкретно вказати їх азійські прототипи, відзиваючись загально, що різні подібності оповідань велять шукати сі прототипи в центральноазійській сфері, і так само для даного моменту вважав неясними дороги і часи, котрими ті оповідання попереходили між східнослов’янську людність). Але Стасов не полишив сих критик без дотепних реплік, і багато людей зісталось під впливом його поглядів, так що в сумі ся полеміка, протягнувшись на кілька літ, не зісталась без корисних наслідків і для висвітлення билинної традиції. Міфологічні толкування її, в зв’язку з загальною реакцією проти надуживань міфологічної інтерпретації в фольклорі 1, були підірвані безповоротно, так само й морально-символістичні пояснювання билинних типів і ситуацій з «народного світогляду», «народної моралі» і т. п., самобутницьким методом старих слов’янофілів.



1 Див. в т. І.



Проти одностороннього виводження билинних та казкових тем зі Сходу, рекомендованого Стасовим, прихильники літературної інтерпретації висунули їх зв’язки з християнськими, візантійськими та середньовічними романо-германськими джерелами. Християнський елемент, цілком злегковажений Стасовим, недоцінюваний І міфологістами, висунувся на перший план. В студіях над християнськими запозиченнями вияснялись тісні зв’язки й обопільні впливи староруської легенди і духовного стиха, з одного боку, билини, казки — з другого, і все ясніш ставало, яку величезну роль відіграла середньовічна християнська фантастика і взагалі легендарний круг ідей в формуванні образів і тем героїчного, богатирського епосу. Праці над історією християнської легенди таким чином стали самі собою дуже важними передвступними студіями в напрямі генетичного освітлення епічної традиції, і в сім напрямі пішла результанта того плідного змагання наукових течій, що розвинулось з початком 1870-х рр.

Треба признати, що вже в працях Буслаєва, почавши від першої його дисертації (1848) про впливи християнства на слов’янську мову (написаної під впливом аналогічної німецької праці Равмера), а особливо в пізніших «Исторических очерках русской народной словесности и искусства» (1861), було уділено досить уваги сим впливам. Одначе в порівнянню із попереднім, праці 1870-х рр. були важним кроком наперед у вказанім напрямі і становили набуток для освітлення епічної східнослов’янської традиції. Про билини се десятиліття не принесло таких великих спеціальних праць, як 1860-і рр. (праці Майкова, Безсонова, Ор. Міллера, Стасова); але воно значно посунуло розуміння епічної традиції взагалі і сього богатирського епосу спеціально в ряді більших і менших праць, які кидали проміні світла на його розвій. Відкрила їх ряд важна і незвичайно впливова дисертація А. Веселовського про східнослов’янську Соломонову легенду, про котру малисьмо нагоду говорити. Вона підіймала принципіальні питання про обмінні відносини народної творчості і християнської релігійної легенди (краще сказати — християнізованої, бо теж, в основі, зложеної з дуже різнорідних елементів). В студіях про християнські легенди і духовні стихи, що пішли за нею слідом, і в цілім ряді окремих статей 1, оперуючи величезним книжним матеріалом, дав Веселовський цілий ряд яскравих і влучних прикладів такого обопільного впливу, часом, правда, занадто сміливо інтерпретованих, але в кожнім разі цінних для дальшого поступу студій. Ак. Ягіч висловив також влучні замітки в тому же напрямі про вагу християнських тем і духовних стихів в процесі формації народної епічної традиції («Християнсько-міфологічна верства в руській народній епіці») 2. Проф. Кирпичников в двох дисертаціях про паралелі східнослов’янського і германського епосу і легенду про св. Юрія 3, проф. Жданов в студіях про сліди східних запозичень в билиннім епосі (билини про Самсона і Святогора, стихи по Аніку-воїна, спір Життя і Смерті й його німецьке джерело 4), дали кілька інтересних взірців запозичень і паралелей в східнослов’янському, візантійському і германському епосі та легенді. І нарешті, ся робота вінчалась згаданою вище капітальною працею Веселовського «Южно-русскія былины» — найважливішим, що в сім напрямі взагалі дали досі наукові студії 5.



1 Калики перехожіе и богомильскіе странники, «В. Евр.», 1872. Отрывки византійскаго эпоса въ русскомъ, там же 1875. Объ одномъ эпизодЂ въ былинЂ о СвятогорЂ, Р. Фил. ВЂстн. 1876. Die Sage vom Babilonischen Reich 1877 й ін.

2 Archiv fur slav. Philologie т. I, 1876.

3 Опытъ сравнительнаго изученія западнаго и русскаго эпоса. Поэмы ломбардского цикла, 1873. Св. Георгій и Егорій Храбрый. ИзслЂдованіе въ области христіанской легенды, 1879.

4 Къ литературной исторіи русской былевой поэзіи, в Кіев. Унив. Изв. від 1879 p., окремо вийшло 1881 p., передр, в І т. Сочиненій, 1904.

5 Перша частина в 22 т. Сборника отд. рус. яз., 1881 р.: І. Михаилъ Данилович и младшіе богатыри, II. Ілья Муромецъ и Соловей Будимировичъ въ письмЂ XVI вЂка. Друга частина там же в т. 36, 1885; III. Былины о СаулЂ ЛеванидовичЂ, IV. Былины о ИванЂ Гостинномъ сынЂ, V. БогатыриСурожцы. Суровець-Суздалець и Чурила Пленковичъ, VI. Дюкъ Степановичъ, VII. Как перевелись на Руси богатыри, VIII. Царь Константинъ в русскихъ и юго-слав., пЂсняхъ, IX., Бой Ильи Муромца съ сыномъ, X. АлексЂй Поповичь и Тугаринъ, Илья Муромецъ и Идолище, XI. Алеша «бабій пересмЂшникъ». Доповненням стали «Мелкія замЂтки къ былинамъ» 18 статей друковані в Журн. Мин. Нар. Просв. 1886 — 1896 рр.



Праця ся, на жаль, зосталась незакінченою, і автор не дав загальних виводів, обіцяних на післяслово її. Тому вважаю корисним навести усі пояснення того, як розумів він свою тему — вони були дані ним принагідно, в рецензії вищезгаданої праці Халанського:

«Коли ми дозволили собі назвати свою студію «южнорусскія былины», то не в тіснім «київськім» розумінні сього слова, а в ширшім, в котрім Київ тільки перший приступний нам пункт епічної циклізації, а епос на руській півночі — епосом на вигнанні. З такого погляду завдання дослідника в сій сфері ускладнюються: не досить порішити між полуднем і північчю, між Києвом і Москвою, а виступає питання про найстарші пісенні елементи, може й неруські, які тільки виявились в руській місцевості, і тільки згодом війшли в організм київського билевого циклу».

І автор з приводу кавказьких паралелей згадує поєдинок Мстислава з Редедею, ватажком касогів, похід Святослава на Ясів, — «мабуть за Доном».


«Тут в долині Дону, коло Яських гір (Jösurfjollum), котрі знає на Кавказі й руський літопис (Воскрес. лЂт. II, 291: «горы высокія, Яськія и Черкаськія») по словам Hervarsaga й сталася битва готів з гунами — страшенна битва, в котрій готи бились за свободу і вітчизну, ріки запрудились і долини заповнились множеством трупів. Касоги, яси, готи і гуни на полудню Росії; відгомони русько-готських переказів або бойових пісень в Hervarsaga і пісні готських дів у «Слові о полку Ігоревім» північний переказ про вихід богів Азів з країни готів, пізніше толкованої як країна богів (godheimar) — себто полудневої Росії, або Азії, себто країни Ясів, — от полуднева перспектива, в котрій укладалися спомини, по черзі виступали вороги-суперники старої Руси, доповнялись і складались епічні теми» 1.


Майже одночасно з’явилися згадувані вже не раз праці Потебні, що освітлювали образи народної епіки з погляду традиційної символіки, і цитована праці Дашкевича, яка давала ревізію питання про билинну традицію з історичного погляду, виложеного свого часу Майковим. На жаль, нездійсненою зосталась інша праця, котру він розпочав слідом: про києво-галицькі билини і епос короля Артура, вона увірвалась на вступних розділах, не дійшовши до самих билин 2. Натомість праця Халанського 3, незалежно від своїх методологічних хиб, зібрала доволі цінний порівняльний матеріал полудневослов’янський. Се був літературний набуток 1880-х рр., дуже серйозний, як бачимо.



1 ВЂстник Европы 1888, VII с. 164.

2 Древне-Кельтскій эпосъ о королЂ АртурЂ и витязях Круглаго стола и былевыя пЂсни Кіево-Галицкой Руси, Унив. Изв. 1886, кн. 9 — 12.

3 Великорусскія былины Кіевскаго цикла, в Рус. Фил. В., окреме видання 1885 р. Южно-Славянскія сказанія о Королевичъ Маркъ в связи c произведеніями русскими былевого эпоса, там же і окремо в двох томах 1893 — 1895. Треба зазначити, що хоч сі праці з огляду на їх методологічні хиби були оцінені досить неприхильно, одначе мали чималу вагу і вплив в дальших студіях.



Дев’ятьдесяті роки зазначились головно працями Всеволода Міллера. З поч. 1891 р. почали друкуватись його «Экскурсы в область русскаго народнаго эпоса». Свого часу, бувши одним з рішучих критиків теорії Стасова, Міллер в сій праці доволі несподівано виступив з новою версією теорії Стасова: про відбиття в билинах передньоазійських головно іранських тем. Студії над кавказькими осетинами та їх фольклором привели його до різних здогадів щодо ролі, яку могли мати колишні безпосередні зв’язки слов’янського розселення з іранським: безпосередньо на Подонню і посередньо — через половецьку орду 1. Се були гадки, аналогічні з вищезазначеним образом прикавказьких стріч, начеркненим Веселовським. Але під впливом їх В. Міллер вернувся до гадок Стасова про відбиття іранської Рустеміяди в київському циклі, про Іллю-Рустема і Володимира-Кейкауса, хоча й не доходив до таких крайностей, як його попередник. Як ми вже бачили, він признавав одночасно в сій самій студії й історичну основу билини («присутність в нашім епосі значного числа історичних імен показує, що в основі бодай декотрих билин лежали історичні пісні»). Більш рішучим і безоглядним наступником Стасова в теорії турецьких запозичень в європейських епосах виступив тоді ж заслужений дослідник Монголії Потанін 2, що без дальших розслідів кожну подібність толкував як запозичення від тюрків.



1 Осетинскіе этюды — т. III вийшов в 1887 р. Отголоски иранских сказаній на КавказЂ — Этнограф. Обозр. 1889. Кавказско-русскія паралели — там же 1891.

2 Головна праця: Восточные мотивы русскаго былинного эпоса, ВЂстн. Европы, 1894; багато поменших, спеціальніших статей головно в Этнограф. ОбозрЂніи.



Через се його паралелі переважно не збуджували ніякої серйозної уваги. Але й обережніші здогади Міллера більше наробили замішання серед дослідників, ніж послужили дальшому розвиткові дослідів. Кінець кінцем конкретного грунту під тими всіма гіпотетичними запозиченнями бракувало, сам автор скоро признав неможливим дійти чогось певного в тому напрямі, і не раз потім сам називав свої здогади хибними чи невідповідно направленими. Тож, відложивши їх набік, слідом пустивсь на нову дорогу — розслідження еволюції билинних тем в собі, вітчини різних груп їх на східнослов’янськім грунті, історичної й географічної обстави, місця, обставин і часу їх походження. Серія сих статей, відкритих згаданою вище програмовою розвідкою про географічне розповсюдження билинної традиції (1894), зложила першу книжку його «Начерків народної словесності» (1897), що, не вважаючи на вищесхарактеризовану однобічність нових виводів сього імпульсивного, але талановитого дослідника, мала великий вплив на дальші досліди.

Заразом В. Міллер чимало прислужився самому зростові епічного матеріалу. З участю проф. Тихонравовавін дав дуже цінний збірник текстів «Билини старої і нової записи», як він їх назвав, що мав служити доповненням чотирьох головних дотеперішніх збірок: Кирші Данилова, Кіреєвського-Безсонова, Рибнікова і Гільфердінга. В першій частині, порученій Тихонравову, і, на жаль, не доведеній ним до задуманого кінця через смерть, мали бути зібрані всі доти звісні записи билин, старші від збірника Кирші. В другій — всі тексти нового запису XIX в., які з’явились поза згаданими вище чотирма головними збірками.

Далі В. Міллер заохотив декотрих своїх слухачів зайнятись збиранням билинних текстів на Біломорському побережжі, з котрого в 1870-х рр. видав інтересний матеріал наш ,пок. етнограф П. С. Єфименко (засланий в Архангельську губ. і тим способом з етнографа українського перероблений царським урядом на дослідника етнографії північновелико.руської, котрій віддав дійсно великі заслуги). Літом 1898 р. один з слухачів Міллера, Олексій Марков, добре підготовлений філолог і етнограф, виїхав на т. зв. Зимній берег Білого моря (його східне побережжя) і там в одному селі, з котрого опублікував кілька билин П. С. Єфименко, записав інтересні тексти, навіть з новими темами, котрі зараз же були видані В. Міллером з його замітками. Такий успіх заохотив Маркова і ще другого слухача В. Міллера А. Григор’єва до дальших і більш планових пошукувань. Протягом 1899 — 1901 рр. вони зробили кілька довших екскурсій, які дали дуже добрі результати. Григор’єв в останню свою подорож вибрався вже з фонографом і збирав билини на фонограф. Третій дослідник, Н. Ончуков, звернувся за билинними текстами на долішню Печору і протягом 1901 — 5 рр. збирав тут також показну збірку. Таким чином, крайня північ, біломорський і океанський райони, перед тим представлений якимись трьома десятками текстів, раптом Став в одній лінії з Олонецьким краєм — «Ісляндією руського епоса» — в збірниках Маркова, Григор’єва і Ончукова, що стали виходити від 1901 р.1, знайшлось стільки текстів, скільки дали Рибніков і Гільфердінг з Олонецького краю. Щоправда, записаний на 30 — 40 літ пізніше, сей архангельський репертуар носить далеко більше слідів розкладу і занепаду билинної традиції, ніж репертуар олонецький, але містить в собі чимало й добре захованих п’єс, дав кілька зовсім нових текстів, а також і своїми новотворами не разі кидає дуже цікаві світла на історію билинної традиції.

Не такі великі, але теж цінні збірки билинних фрагментів стали в тому часі виринати і з різних кутів козацького (великоруського) розселення: з-над Дону, з-над Терека, з-над Волги і Уралу. Доволі несподівано виявилось, що старі пісні билинного походження живуть і користуються великою популярністю серед великоруських козаків, як співи хорові 2. Коли адміністрація при кінці століття заінтересувалась утриманням і регулюванням козацької традиції, козацька пісня стала також предметом сеї адміністративної опіки; 1902 р. воєнний міністр видав загальне розпорядження про збирання пісень в кожному козацькому війську, і в збірках, які стали наслідком того виходити не стільки для наукового, скільки для практичного вжитку, появилися в немалому числі і сі хорові останки билин 3.



1 БЂломорскія былины, записанныя А. Марковым, Москва 1901, 116 чисел.

Архангельскія былины и историческія пЂсни, собранныя А. Д. Григорьевым в 1899 — 1901 рр. 1904, т. III 1910 (т. II не вийшов). Разом 424 №№, але тут не тільки билини.

Н. Ончуков, Печорскія былины, 1904 (відбитком з XXX ч. Записок Географ. Общ. по обдЂлу этнографіи), коло 90 билин і коло 10 істор. пісень.

Матеріалы, собранные въ Архангельской губерній (літом 1901 р.) Марковымъ, Масловымъ и Богословскимъ — Труды музыкальной комиссіи московскаго этнографическаго общества.

2 С. Арефинъ. Среди пЂсенниковъ-казаковъ. ВЂстник Европы 1912, X.

3 З публікацій останніх років XIX в. і перших XX сі билинні фрагменти ввійшли до збірки: «Былины новой и недавней записи», випущеної в Москві 1908 р. Потім з’явились ще такі билинні збірки козацького репертуару: ПЂсни Оренбургскихъ казаковъ, вип. І — IV, 1904 — 1910 рр., вид. А. Мякутинъ. Былины и пЂсни Астраханскихъ казаков, і, 1911, вид. А. Догадинъ, ПЂсни донскихъ казаковъ, I вип, 1911, видав А. Листопадовъ.



Відповідно до хорового способу вживання вони змінили свій уклад і ритм, зменшилися в розмірах: нова така пісня, звичайно, вхопила тільки якийсь епізод в старої билини (найчастіше початок) та скомбінувала не раз з яким-небудь популярним козацьким мотивом. А все-таки затрималось і тут дещо інтересне, останки і відгомони деінде затрачених мотивів і тем, а крім того сей козацький осад колишнього билинного репертуару дав цінні доповнення образові його колишнього розпросторення і вигляду. В. Міллер, піддавши його старанному аналізові в 1914 р.1, нарахував коло 20 билинних тем, що заховались іще козаками (головно, зв’язані з іменнями Іллі та Добрині), як свідоцтво колишнього великоруського репертуару часів козацького розселення XVI — XVII вв.

Цінною вказівкою на район билинної традиції були, нарешті, записи, котрі вдалось зловити політичним засланцям у Східному Сибіру, в Якутській області, на рр. Колимі та Індигірці — останні відгомони майже завмерлої, правоподібно, також козацької традиції 2. Відомості про недавно померлих рапсодів, що мали в пам’яті значно більше число билин, в зв’язку з записаними останками позволяли здогадуватись, що сто літ тому східносибірська традиція була, мабуть, не бідніша від західносибірської, урятованої збіркою Кирші Данилова, а дещо з захованого мало-таки й самостійну вартість (напр., билини про Михайла Даниловича в варіанті ближчим до старого запису XVII в.).

Сей новозгромаджений матеріал та відомості, зібрані наново про стан билинної традиції, яскраво показали всю помилковість гадки, нібито ся традиція вже вичерпана і нові відкриття на сім полі неможливі. Всі дотеперішні збірники були згромаджені екскурсіями більш або менш щасливими, але припадковими в виборі місць, обмеженими часом і обставинами та цілком далекими від систематичного використання певного району. І хоч, розуміється, кожне десятиліття робить великі спустошення в сій традиції, систематичний дослід, переведений в широких розмірах, з відповідними науковими і технічними засобами 3, міг би ще дуже і дуже збільшити дотеперішній билинний скарб.



1 Козацкія эпическія пЂсни, Журналъ M. H. П. 1914 p., кн. V i VI.

2 Записки Богораза в І т. Очерків Міллера і Изв. отд. рус. яз. 1900. і (разом 11 текстів), і Зензінова в Этногр. Об. 1913, І (2 тексти).

3 Цікаво прочитати в справозданні Григор’єва, які елементарні труднощі прийшлось йому поборювати з своїми пробами записування на фонограф.



Розуміється, в обставинах теперішніх, коли я се пишу, про се трудніше думати, ніж коли-небудь. Але двадцять літ тому, коли перед дослідниками билинного епосу раптом відкривалося ще раз його незвичайне багатство, вони мусили взяти собі з того осторогу і не повторювати помилок 1860 — 80-х років, не бути скорими в категоричних виводах і не вважати билинного репертуару вичерпаним і замкненим, а навпаки — рахуватися з можливістю ще нових цінних доповнень.

Такий психологічний вплив дійсно й помічається на науковому досліді билинної традиції в останніх десятиліттях перед війною. Дослідники вичікують. Видання біломорського матеріалу тягнулись довго, навіть не закінчились, а, судячи з сих екскурсій 1900-х років, можна було щороку сподіватись якихось нових відкрить. Студій появляється небагато, і вони мають частинний, аналітичний характер. Праць синтетичного характеру широко зачеркнених, які дали особливо 1860-і рр., не виходило.

Головним огнищем сеї праці стало московське етнографічне товариство, котрим провадив В. Міллер, з нього вийшла ініціатива до згаданих екскурсій, в нім же дискувались, з участю того ж В. Міллера та його учеників: його, так би сказати, школи, нові спостереження, в значній мірі навіяні новим матеріалом, принесеним тими екскурсіями. Ряд рефератів і більших студій дав там Ол. Марков 1 й інші ученики і співробітники проф. Міллера: Мандельштам, Якуб, Ярхо; але найбільш цінне було дане самим Міллером. Ряд статей на билинні теми, головно з рр. 1907 — 9, друкованих по різних виданнях, був ним випущений в 1910 р. як II том «Начерків руської народної словесності», потім він продовжував сі студії до самої смерті, що несподівано перервала їх восени 1914 року. Смерть В. Міллера в переддень світової війни, що потягла за собою загальну затримку в науковій праці, закінчила сю стадію дослідів билини (за ним пішов і його найближчий ученик О. Марков).

Відложивши свої попередні орієнтальні теорії 2, в сім останнім періоді своїх студій В. Міллер став на чисто історичному становищі, стараючись вислідити в билинній традиції відгомони певних історичних фактів, образи історичних діячів, яким пощастило чимсь заінтересувати народну уяву та відтворити еволюцію сих образів в середині самої билинної традиції. Сі студії його 3 визначаються значно більшою обережністю й тверезістю виводів і становлять найбільш вартісну його вкладку до билинної літератури; хоч дотепні його здогади і тепер бували занадто сміливі та не всюди витримували критику, в них лишалось багато цінного, як побачимо далі.



1 Бытовые черты русскихъ былинъ, Этнограф. Обозр. 1903 — 4, т. 58 — 59, окремо 1904, Изъ исторіи русскаго былевого эпоса, друге там же і окремо, два випуски 1905 і 1907 і окремі статті, головно в тім же органі Москов. этнограф. товариства.

2 Ось як він відзивавсь про них в одній статті 1907 р. «В той період моїх занять билинами, коли мені здавались можливими в значній кількості мотиви іранських епічних переказів в нашім епосі, я між іншим вказав на деяку подібність билини про Іллю і царя Калина з іранським переказом про бій Рустема з тюркським богатирем Калюном... Тепер я не повторив би наведеної схеми». «О нЂкоторыхъ мЂстныхъ отголоскахъ в балинахъ (Колыванъ-Святогоръ), Изв. отд. рус. яз. 1911 IV. В былинахъ объ ИльЂ МуромцЂ и СоловьЂ РазбойникЂ, там же 1912. IV. Къ вопросу о возрастЂ и козачест†Ильи Муромца, Журнал Мин. Нар. Просв. 1912, II Къ былинЂ о боЂ Ильи Муромца съ Добрыней, там же 1912. VIII. Къ былинЂ о СоломонЂ и Василіи ОкуловичЂ, там же 1913, III. Цитована вище студія: Казацкія эпіческія пЂсни XVI и XVII вв., там же 1914, V і VI. Останні праці перервані смертю — се був корпус великоруських історичних пісень, виготовлений і початий друком, але закінчений вже по смерті в 1915 р. (Сборник отд. рус. яз. т. 93), і розпочатий 1911 р. «Опыт исторіи русскаго былиннаго эпоса», в котрім небіжчик хотів дати нову концепцію на основі останніх дослідів, але очевидно, як одмітив вище, сей новий синтез йому не пішов і перервався на другому розділі, написанім 1912 р. Сі розділи появилися в III т. Очерків, 1924, разом з вишевичисленими студіями 1911 — 1913 рр.



З інших дослідників ак. Веселовський в останніх роках свого життя взявся до великої праці на стару тему, до котрої він не раз перед тим підходив: про відгомони східнослов’янського епосу в германськім, але смерть в 1906 р. перебила сю важну працю многозаслуженого дослідника 1 так само, як недокінчені зістались студії, підняті в сьому напрямі проф. Халанським 2. З українських дослідників Дашкевич і Сумцов відійшли від билинних студій, і їх наступник в сій роботі А. М. Лобода після студій про билинні сватання (1904) теж не дав більш нічого на сім полі. І так уже перед війною відчувсь в сій сфері певний застій.



продовження розділу...






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.