[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 1. — С. 57-76.]

Попередня     Головна     Наступна





...початок розділу


Нинішній стан билинної традиції і її колишнє розповсюдження на Україні. Нині билинна традиція зосталася головно уділом північновеликоруського, колишнього новгородського 3 розселення. Хоч останні відкриття 1900-х років навчили не вважати її скарбницю запечатаною, а рахуватися з можливістю нових находок, проте сей факт ледве чи буде ними захитаний. Коли взяти за підставу статистичні підрахунки, зроблені в 1890-х рр. 4, і доповнити їх новішими фактами, ми дістаємо такий образ в головних зарисах: Олонецька губ. — край при Онезькому озері, то значить — одинока, краще захована частина старої Новгородської території 5, дала коло 300 текстів. Біломорсько-Печорські краї — приблизно стільки ж. Уральські і західносибірські (колонізовані виходцями переважно того ж новгородського походження) — до 60 текстів, рахуючи сюди і збірник Кирші Данилова. Краї долішньої Волги і Уралу — мішана територія, теж з північновеликоруською колонізацією, — до 50. Центральні і полудневовеликоруські краї — до 20. На Україні і в Білорусії — ні одного значнішого тексту.



1 Русскіе и Вильтины в сагЂ о ТидрекЂ Бернскомъ (Воронскомъ) — в Изв. отд. рус. яз. 1906.

2 Къ исторіи поэтич. сказаній объ ОлегЂ ВЂщемъ, 1903, див. про неї в т. II,

3 Про значення сього терміну див. в т. III.

4 Миллеръ, Очерки нар. слов. І с. 67 дд., Лобода, Русскій бог. эпосъ, c. 89 — 90.

5 Ближча околиця Новгорода стратила свою стару людність, вона була виведена московським правительством і на її м.ісце оселена московська; глухі ж часті «Онезької пятини» старого Новгорода, очевидно, потерпіли найменше.



Крім статистичних цифр велика різниця виступає також і в самій якості билинної традиції. В тому північному новгородському поясі, що від побережжя Онезького озера через Біломор’є і Уральський край іде в глибину Східного Сибіру, билинна традиція визначається розмірно добрим станом і багатим репертуаром. Сибірський репертуар, навіть по звісним тепер оказам (зовсім припадково зібраним), мало що бідніший від Олонецького. Натомість Уральсько-Волзький район має невеликий репертуар, переважно козацько-ррзбійницьких билин, і то в доволі лихім стані, так само, як і відгомони їх серед донського, астраханського, уральського і терського козацтва. А полудневовеликоруські записи визначаються дуже лихим станом билинної традиції.

Нема сумніву, що більш систематично переведені пошукування за билинною традицією значно підняли б число текстів. Але ледве чи значно змінили б вони сю перспективу або пропорцію епічних осадів. Навпаки, можна думати, що при систематичних розслідах билинна традиція на території новгородського розселення виступила б ще в більшій перевазі супроти досить скупих і в якості своїх нижчих останків билинного репертуару полудневовеликоруських та відгомонів її на Білій Руси і Україні.

Як пояснити сей факт? Ті скороспішні пояснення, які були дані деякими старими дослідниками: що серед української і білоруської людності билини не було здавна, вони існували в старому Києві, але були винесені відти на північ старою київською людністю після татарського погрому, а місце її заступила західноукраїнська людність, котрій богатирська поезія була незвісна, — сі пояснення нині відкинені наукою, мабуть, безповоротно. Та вони й не могли пояснити того факту, чому билинна поезія скупилась якраз на території новгородського розселення, куди ніяка еміграція з України XII — XIV зв. зовсім не сягала, тільки могла Йти до полудневовеликоруських країв, на Білорусь і Західну Україну. Не пояснили і того, чому не заховалось її на Білорусі, особливо консервативній в своїм фольклорі; не пояснили її браку в Україні Західній, яка прийняла на себе культурну спадщину Київщини. Згадані пояснення, крім того, що оперті на нереальні і неправдоподібні припущення, самі по собі нічого не годні пояснити в нинішнім стані билинної традиції. Тому деякі дослідники пішли далі, як ми то вже бачили: вони припускали, і що в Києві ніколи не було того билинного епосу, який дійшов до нас в билинній традиції; що се на великоруському грунті різні епічні мотиви зв’язано з Києвом, Володимиром й іншими київськими героями; що се від великоросів кияни почули про богатирські діла Іллі Муромця, котрого тіло лежало в київських печерах (Халанський).

Але показалось, що й сю гіпотезу також неможливо розвинути логічно; вона так само, як і попередня, стрілася з фактом глибоко закоріненої на Україні богатирської традиції, хоч і анонімної переважно, але в істоті своїй більш, мабуть, живучої і сильної, ніж в тій великоруській землі, котра нібито породила той богатирський епос.

З того часу, як почалась розправа на сю тему: існування або неіснування на Україні богатирського епосу, зібралось досить багато виразних свідоцтв і проречистих доказів того, що хоч в новіших часах Україна і Білорусь богатирських пісень того типу, як великоруські билини XVII — XIX вв., не мають, але мотиви богатирської поезії й самі ймення билинних героїв були тут теж звісні в раніших століттях: в XV, XVI і XVII — до половини XVII в., скажім, як приймав покійний Дашкевич.

Я почну від загального, вже раз мною порушеного на сторінках цієї праці: від популярності самої ідеї богатирства на Україні і Білорусі тепер і в давнину 1. Мушу при тому, одначе, спинитись на самому терміні, бо і він має тут своє чимале значення.

Назва богатиря для епічного героя не належить до найдавніших. В наших старих пам’ятках передтатарської доби воно не стрічається. Правда, се слово могло бути звісне у нас і перед татарами з мови половецької, мабуть, і від інших кочових турецьких племен (так, наприклад, цитується половецька гльоса, де «багадур» значить — могутнього, сильного чоловіка 2). Але щось не видко, щоб воно перейшло до нас. Галицько-Волинський літопис починає вживати се слово від приходу Бату для означення татарських воєвод 3.



1 Див. т. І.

2 Kuun, Codex Cumanicus, c. 28.

3 В війську Бату, що приступе під Київ (повість про Батиєве побоїще); «СебЂдяй богатуръ (вар.: богатыръ) и Бурундай богатыръ». В оповіданні про поворот Бату з Угорщини: «Отрядиль єеть на тя два богатыря... Манъмаа и Балая». Про події 1269 р: «Василко-князь съ богатыремъ воєвал землю Литовскую» (Inam, c. 522, 528, 565). Давніше назву богатиря виводили з індоєвропейського кореня того, що в словах «бог», «богатий». Тепер сю філологію облишено, але вона відзиває ще з XVI в., як я думаю, — в наведеній нижче звістці Сарніцького і його поясненні: богатирі-півбоги.



За бідністю наших пам’яток дальшого розвою сього слововживання не можемо вислідити — аж раптом, при кінці XV в., стрічаємо його вже в означенні «героя», «героїчного» — в тому спеціальному значенні, котре характеризує героїчний епос пізнішої післятатарської формації. Се текст української Четії 1489 р., писаної в місті Кам’янці на Підляшу:


Братия! Што нынешнего врЂмени мужей добpых, смЂлых видим, как своими хоробрыми дЂлы чьти великоє достойни бывают, а коли который xpабоp добрая дЂла богатирьская вдЂлаєт на осподарськом дворЂ, и вси збирают ся тут, мужскій полъ и жЂньскій, и очи свои на него стромять, хотячо видЂти мужество єго, а как видЂвше да опят идут взадъ, а истого им прибытка ничего нЂтъ 1.


Текст, докладно датований, інтересний тим, що виразно показує, як нова епічна назва комбінувалася з старими, вживаними в наших пам’ятках: «муж добрий», «храбр», «воїн», «кметь». Сю останню назву (західне comes, товариш по зброї володаря-князя) бачимо як почесну назву для вояка в «Слові о полку Ігоревім» 2. В слові Серапіона, що являє собою теж рід поетичного плачу над погибеллю Руської землі, бачили ми назву «храбрів» («князій наших воєвод крЂпость исчезе, храбріи наши стража наполньше ся бЂжаша») 3. Назва ся приходила також в дописці до повісті про Калецьке побоїще, не пізнішій від XV в., що там згинуло «сімдесять храбрів» разом з Олександром Поповичем» 4.

Покійний Халанський пробував навіть довести, що се, власне, був питоменний технічний термін для воєнного, епічного героя, заміщений в сім розумінні пізнішим «богатирем». Зібраний ним матеріал наших старих пам’яток переконує, що се справді був дуже популярний в старій нашій словесності епітет воєнного геройства 5, але в нім все-таки зіставалось загальне значення воєнної відваги, і скорше, хіба для пізнішої, післятатарської доби, можна прийняти се слово: «храбръ», «хоробръ» за спеціальний епічний вираз, рівнозначний з «богатирем», котре його з кінцем XVI віку, очевидно, заступило.



1 Чтенія въ Истор. общ. Нестора IV с. 119.

2 Див. т. II.

3 Т. III.

4 Т. III.

5 Напр., в вищенаведеній парафразі поеми про Рогнідь (II с. 147): «Добрыня воєвода, хороборъ и наряденъ мужь». Пор. літописну повість про Ігоря Святославича: «ГдЂ бояре думающеи, гдЂ мужи хроборствующеи, гдЂ рядъ полъчный? гдЂ кони и оружія многоцЂнныя?» (Іпат. с. 434) — тут ясно, що «хроборствованіє», як геройське поведіння в бою протиставлюється з одного боку «думі» і «нарядови» (діяльності стратегічній), і з другого, масовим операціям «полчного» війська.



Так, в інших варіантах повісті про Калецьке побоїще замість «70 храбрів» говориться про «70 богатирів», і пізніше слово «храбрый» тратить свій спеціальний епічний характер, витиснений назвою «богатиря», а також «козака» («молодця»). Власне, кінець XV і початок XVI в. можна прийняти за той момент, коли назва «богатиря» в спеціальнім характері епічного терміна поширюється, і на півночі і в україно-білоруських землях. Пок. Владимиров, який звернув увагу на сей текст Четі 1489 р., одмітив також, що в перекладі біблії Скорини Самсон зветься «богатирем». Се розповсюднення слова «богатир» в спеціальному виключно епічному розумінні надає особливе значення згадкам в пам’ятках XVI — XVII в. про пам’ять по богатирях на Україні і Білоруси. Ми не багаті взагалі книжною літературою з сих часів, отже навіть такі прості згадки набирають вартості.

Але ми маєм і більше. Маємо ясні вказівки, що у нас жили цілі цикли переказів про богатирів — будемо тепер вживати се слово в такому епічному розумінні. Вони зв’язувались з різними місцями, оповитими легендою, як центрами такої епічної традиції. В переказах, захованих польськими письменниками другої пол. XVI в., таким місцем передусім виступають Київські Печери — київський некрополь, де спочиває те, що колись було славного, могутнього, «хороброго» на старій Руси, з чим зв’язувалась пам’ять її минулої слави і будучого відродження.

Польський хроніст Йоахим Бєльский, що писав свою хроніку в останній четверті XVI в., подаючи історію загибелі Романа Галицького, згадує, що його тіло «Русаки викупили за тисячу фунтів срібла і поховали межи своїми богатирями в Київі» 1.

Його старший сучасник, Сарницький, в своїм «Описі Польщі» (виданім 1585 р.), оповідає про Київ:


Київ старий осідок (резиденція) князів Руси. Те, що колись римляне пустили про північні і індійські чуда, в тім русини пробують переконати інших про чуда і героїв своїх, котрих вони звуть богатирями 2, себто півбогами 3. Вони звичайно ховають їх в печерах скель, що як ходи підземні ідуть безконечно — аж до великого Новгороду, як то вони в своїх байках оповідають 4. Але се треба признати — і се пілігрими, котрі туди збираються, мають за чудо, — що монахи показують там тіла князів нетлінні. Прикмети сього місця переховують їх без усякого псування протягом довгих часів. Мешканці пояснюють се релігійно і покладаються на святість місця 5.



1 Kronika Polska, вид. 1830 р. II с. 74.

2 De... heroibus suis quos bohatiros, idest semideos vocand.

3 Псевдоучена етимологія автора, чи його інформатора — пор. вище.

4 Fabulantur.

5 Вид. 1711 р., при хроніці Длугоша II ст. 1093.



Отже, київські печери, про котрі оповідалися різні чуда, в XVI в. вважались схоронищем різних князів і «богатирів». Сі легенди з дальшими подробицями знаходимо у пізнішого Гербінія в його книзі: «Святі печери київські, або підземний Київ, в котрім підземний лабіринт, і в нім шістьсот літ тому померших святих і героїв греко-руських і нетлінні тіла поіменно і наглядно* витягнув з слов’янського Патерика Іоан Гербіній». Він переказує і збиває легенди, оповіджені в книзі Florur Palonicus, надрукованій в Нюрнберзі 1666 р., що від київських печер підземний хід іде в Смоленськ, попід Дніпром і попід Дністром, і він весь виложений всередині «литим металом», «з чого можно зміркувати колишню розкіш сього місця», «а будова сього потаємного ходу називається ділом італіян». Так само оповідання, що Київ — се стара- Троя, зруйнована греками, «до котрої байки додається вигадка, що в печерах київських можна оглядати гігантські тіла Гектора, Пріама, Ахіла й інших троянських і грецьких героїв, нетлінні протягом такого часу» 1.

Атанасій Кальнофойський в своїй повісті про печерські чуда, виданій 1638 р., оповідає, що «пани земяни, як тільки приходить до дому печерського», зараз починають розпитуватися «з великими інстанціями», особливо про св. Іллю, як про якогось велетня, називаючи його не знати чому Чоботьком (чому вже. не Бріареєм!) і конче хочуть бачити його велику довжину, ніби другого Поліфема 2.

Сі записки дають добре зрозуміти, які різнородні перекази, свійські і чужі (з Троянських повістей, з Александрій і бозна ще з яких джерел) чіплялися до київських печер і похованих в них «богатирів». Другий аналогічний богатирський некрополь, менше звісний, бо ще дальше положений від сфери проникання «панів-земян» і всяких сучасних літераторів, описує анонімна записка якогось великоруського паломника, перехована в статті «о градЂхъ и рЂкахъ і земляхъ» одного соловецького збірника XVI в.:


«Переяславль Русскій напротив Кієва за ДнЂпромъ по лЂвой рукЂ Олто-поля, а на Олто-полЂ церковь стоитъ мурована велика, на крови св. Бориса, a вокругъ его роща березова, a отъ Русскаго Переяславля до Кіева 60 верстовъ, а тутъ богатири кладутся русскіе по кладишу тому, а кругъ городища того каменія много великаго по всполью, а кругъ городища того озеро Трупежъ, изъ него же течетъ рЂка Мцица (читай: Лтица) и пала въ ДнЂпръ» 3.



1 Липське вид. 1675 р. с. 8, 31, 75. Витяги в перекладі в Сборнику, матеріаловъ для исторической топографіи Кіева.

2 Teraturgema, ст. 70. Витяг у Лободи, Рус. богат. эпосъ с. 217.

3 Уривок, опублікований Барсовим, Слово о полку Игоре†І с. 400.



Очевидно, се каміння велике, завважене паломником навколо старої церкви Бориса-Гліба, пояснялось або уявлялось йому, як велетенські надгробки похованих тут «богатирів» або, може, й скаменілі їх останки.

Як бачимо, Україна XVI в., а щонайменше — українське Подніпров’я в районі його старих центрів — Києва, Чернігова і Переяслава, були повні пам’яток про богатирів, які скінчили своє життя то в київських печерах (так в однім з сучасних билинних варіантів), то на різних славних полях битв, як Летське поле під Переяславом — місце прославленої битви Ярослава з Святополком.

Були й імення билинних героїв. Рей з Нагловіц, перший національний польський письменник, в своїм «Звіринці» — збірнику анекдотів, жартів, епіграм, писанім десь при кінці 1560-х років і виданім 1562 р., в епіграмі, присвяченій його землякам, подільським магнатам Чурилам, пише: «Якийсь Чурило баламут 1 був славний в Києві, але теперішні Чурила, здається, не його потомки (не подібні до нього): скорше б їх звабив до чогось іншого, але ти, Купидоне, з того не поживишся!». Очевидно, Рей знав добре Чурила як київського героя — дон-Жуана; не просто тільки згадки про нього як баламута, які ми маємо в теперешніх західноукраїнських піснях, а як билинного героя, аналогічного з нинішніми північними билинами. Припускав, видко, і між своїми земляками добре знання сеї билинної теми, коли робив такий натяк на неї, як річ усім звісну.

Кільканадцять літ пізніше Філон Кмита, київський землянин, староста чорнобильський і оршанський, пише під час безкоролів’я, що настало з утечею Генріха Валуа з Польщі, літом 1574 р. з московської границі, з своєї резиденції Орші, жалується на непорядки в адміністрації, на те, що його засипають інструкціями, а не дають ніяких коштів, і каже буквально таке: «Нещасний есми дворянин, згиб єсми в нендзі, а больш з жалю! Люди на каші переїли кашу, а я з голоду здох на сторожі! Помсти, Боже, государю гріхопаденіє — хто розумієть! Бо прийдеть час, коли будеть надобі Ілії Муравленина і Соловія Будимировича. Прийдеть час, коли будеть служеб наших потреба» 2.

Лист, адресований до литовського магната Остафія Воловича, в приятельському тоні 3, і так само свідчить, що серед українсько-білоруського тодішнього панства були добре звісні билинні теми.



1 Czurylo jakiś gamrat był w Kijowje. Lecz zda mi się nie jego to dziś potomkowie, Rychlei by je wyciągnął do czego ins zego. Ale panie Wenusku, ty nie masz nic z tego (Zwierzyniec, передр. 1895 p., c. 137). Gamrat з італійського camerata, товариш, в дальшім значенні баламут, розпусник. В словнику Лінде: Gamrat fryjers, gach, der Buhle, Vind. vesuvauz, lubej, ross, волокита. Gamraci to jest miłośnicy. Oiczysnę twoję z gamtaty, s ktoremis dziewictwo utraciła, pożarle, przetoi jako nierząd nica mówisz.

2 Zrzódia do dziejów polskich II, c. 287. З огляду, що текст тут однаково надруковано довільною латинкою, я переписую сучасною укр. правописею.

3 Ак. Срболевський навіть характеризує його, як «сатирическо-юмористическое произведеніе, имЂющее форму письма» (Журн. М. Н. П. 1889, V, с. 15). Але се таки ніяке «произведеніе», а лист, хоча й писаний в гумористичнім тоні.



Не входячи ближче в коментування самої згадки, поки що вдовольняюсь констатуванням, що український пан знає і вважає загальнозвісними імена двох билинних героїв і билинну тему про невдячність князя Володимира за службу «Іллі Муравленина» 1.

Друге свідоцтво про нього походить від цісарського посла Еріха Лясоти, що 1594 р. приїздив до запорозьких козаків для порозуміння про операції проти турків. По дорозі він оглядав Київ та його пам’ятки і згадує, що йому показували могилу «Іллі Муровлина» в церкві св. Софії. Він називає його «славним героєм або богатирем (bogater), як вони називають, про котрого оповідають багато байок». Його могила була тоді зруйнована, «могила ж його товариша в тій же каплиці — ціла».

«Велетня і богатиря, званого Чоботьком» (Gzodotco) він згадує окремо від Іллі — той лежить в печерах. Про нього йому оповідали, що своє ім’я він дістав після того, як вороги напали на нього, коли він обувавсь, не маючи при собі ніякої зброї. В один чобіт він взувсь уже, другий ще був не обутий; отже, вхопивши сей другий чобіт, богатир боронивсь ним і побив усіх ворогів, і з того так його прозвано. Пізніший Кальнофойський, як ми бачили, каже, що за його часів люди мішали Чоботька з Іллею печерським, але печеряне відрізнювали їх. Він каже, що з наказу свого старшого він міряв тіло св. Іллі і переконався, що зростом він не перевищував нинішніх людей (мав шість римських стіп і 2½ части сьомої), а оповідання про його велетенську постать пішли з того, що тіло Іллі лежить в печері в такім місті, що з одної сторони видко його голову, а ноги виступають по другій стороні «земляної стіни», яка виступає серед коридору печер.

В печерських гравюрах, приготовлених для видання «Патерика» звісним печерським гравером Іллею в 1650-х рр. єсть образок Іллі Муромця в виді аскета-старця, голого, прикритого тільки плащем, з піднесеними догори руками, без яких-небудь прикмет його богатирства, з написом: «Прдб. Илия муромскій іже вселіся в пещеру прд. Антонія в КіевЂ, идеже до нынЂ нетлЂнен пребывает». Московський священик Іван Лук’янов, що звідав Київ 1701 р., натомість знає Іллю як «воїна»: «бачили ми хороброго воїна Іллю Муромця, ростом, як теперішні великі люди; ліва рука його пробита списом, рану всю знати, а права рука зложена для хрещення» 2.



1 Трудність її полягає в тім, що Соловій Будимирович в билині не несе сторожової служби і взагалі не виступає товаришем Іллі. Тому було висловлено здогад, що тут мова про Соловія-Розбійника, який, мовляв, в старших варіянтах міг стати, після своєї неволі у Іллі, його товаришем в богатирській службі Володимирові (слід такого варіанта добачається).

2 Сборникъ матеріаловъ для истор. топографія Кіева, с. 121.



Що на Україні були також книжні записи богатирських текстів, згадувалось вище — про запис билини про Іллю, списану в XVIII стол. з українського оригіналу. Про популярність сього богатиря на Україні XVIII в. свідчить «Енеїда» Котляревського, згадуючи між тодішніми фольклорними темами, поруч подвигів Гаркуші та Кармелюка, також і се, «як Муромець Ілля гуляє, як б’є половців, проганяє, як Переяслав боронив». Жемчужніков в 1850-х рр. записує казку про сліпого царевича з епізодом про Соловія-розбійника, що сидить на трьох дубах і вбиває своїм свистом людей за п’ять верстов, та іншими характерними билинними подробицями (кінь спотикається — «як не спотикатись, коли везу двох вас богатирів, а третій свиснув» 1). Київський етнограф Трусевич в 1860-х рр. записує оповідання місцевого діда про Соловія, приведеного Іллею на княж-двір 2. В дальших десятиліттях минулого століття, в 1870 — 1880-х рр., прибуло ще кілька текстів з різних кінців України, з різними епізодами, які приходять в билинах про Іллю 3. Найбільший походить з Волині і сплітає билинні епізоди про Іллю з темою казок про Єруслана Лазаревича. Ілля Мурин, селянський син, сидить сиднем 45 літ, поки святі подорожні Петро і Павло не уздоровили його й дали йому сили в міру; він корчує ліс, добирає коня та зброю і вибирається в путь. Полонить Соловія і привозить його до якогось купця; братається з неназваним. богатирем, який кінчить життя в гробі, як Святогор. Решта взята з казки про Єруслана 4.

Два тексти з Катеринославщини (Александріївський, пов.) містять тільки історію уздоровлення Іллі (котру дослідники взагалі вважають новішим елементом в Сім билиннім циклі). В однім уздоровлений Ілля Муромець викорчовує поле і загачує деревом річку; через ненависть односельців кидає село, визволяє царівну від змія, що залягав воду, і по різних казкових пригодах жениться з нею 5. В другому, дуже короткому і схематичному, він виступає під іменем «Іллі Пророка» (що стрічається і в деяких великоруських та білоруських казках). Після уздоровлення і виривання дубів він стає розбійником, і казка переходить на мотив великого грішника та його покути; «тепер його мощі у Києві» — отже оповідання сходить на Іллю Печерського 6.



1 В Запискахъ о Южн. Руси Куліша II с. 48.

2 Кіевлянинъ 1866, ч. 6.

3 Бібліографія в замітках. Каллаша в Этн. Об. III. 1889.

4 Аналіз зроблений В. Міллером в XII т. Этнограф. Об.

5 Надр. у Еварницького, Очерки по исторіи запорожскихъ козаковъ; с. 169.

6 У Сумцова Очерки истории южнорус. апокриф. сказаній, с. 125.



Текст, опублікований Руліковським, правдоподібно з Київщини, теж оповідає про уздоровлення Іллі, вибір ним коня і зброї, потім стрічу з Соловієм в пущі, де нині село Соловіївка (не знати: чи пояснення оповідача, чи записувача?). Далі казка переходить на змієборство — Ілля вбиває змія капелюхом, як Добриня, і жениться з царівною 1.

Нарешті, текст, записаний Порф. Мартиновичом від лірника Пашковського, оповідає про уздоровлення Іллі Муровця на тридцятому році і надання йому сили в міру; Ілля корчує ліс, дістає коня, а щоб змусити батьків аби пустили його погуляти з Соловієм-розбійником, він загачує річку, так що та заливає село. Пустившися в путь, Ілля насамперед приборкує розбійників, далі бере Соловія, в дорозі з його поміччю побиває нечисту силу. Завозить Соловія до Києва, до кн. Володимира і тут убиває його за сильний свист, а сам вертає додому .

Як бачимо, незважаючи на всю фрагментарність сих текстів, єсть деяка постійність в тих мотивах про Іллю, які виступають в українських оповіданнях, так що не годиться їх вважати безвартісними відгомонами великоруських побивальщин 2. Не без значення й самі форми імені Іллі, які в них виступають, як отсей Муровець.



1 Zbiór wiadomości do antrop. Krajowej III, c. 68.

Кіевская Старина 1904 г., VII. Аналіз сього тексту зроблений Ів. Прохоренком в 18 т. Сборника Харків. істор. філ. тов.

2 Так, видимо, оцінював В. Міллер тексти в порядку нашого огляду 3—6 в своїх статтях про Іллю (Очеркъ І с. 379 дд. див. особл. с. 388); перший з двох катеринославських текстів він вважає «занесеним з Великоросії», але ближче не мотивує свого погляду.

3 Веселовскій. Ю. Рус. был. II. 380., Лобода. Рус. былины, с. 40.

4 Kolberg Pokucie II, c. 101, 155.



З інших билинних героїв Олексія Поповича звісної думи про бурю на Чорному морі багато дослідників уважало й уважає дальшим розвоєм билинного Альоші 3.

Билинний джигун-баламут Чурило виступає в весільних піснях галицьких та подільських:


Ішов Журило з міста,

За ним дівочок триста —

— Чекай, Журило, пане,

Де твоє військо стане?

— У лісі на нивонці,

При зелененькій ліщинонці.

— Ой ти, Журило, ой ти,

Куди до тебе зайти?

— Поза гуменю, Ксеню,

Не толочи ячменю.

Куди Журиво ішов,

Туди ячменик зійшов,

А куди Ксеня ішла,

Туди пшеничка зійшла.

(Жовківський пов., Автонович-Драгом. с. 54).


Гой ти, Джурило, гой ти,

Куди ж до тебе зайти?

Ледом, дівчата, ледом,

В мене горілка з медом!

Гой ти, Джурило-пане,

Де твоє військо стане?

На місті при долині,

При червоній калині.

Казалась ми тоту брати

Ту що скуловока —

Одно око до Джурила,

Друге до Потока .


Ім’я Дуная в деяких (чернігівських) варіантах весняної

гри — парування носить удівець, що шукає собі нової пари між дівчатами:


Посадила удовця

Посадила молодця

У середині дворця

На скамієчці

Проти дівочки


Приспів:

Дунай мій, Дунай,

Син мій нежонатий!

Дунай шапочку зронив,

Дунай дівочку просив.


По кожній строфі «Дунай» кладе шапку коло котроїсь дівчини. Хор відповідає за неї спочатку: «Не твоя, Дунай, слуга, не послухаю тебе!» Потім: «Я твоя, Дунай, слуга, я послухаю тебе!» 1.

Східноподільський варіант:


Дунай танчик виводить

І на дівчат поглядає,

(До всі дівки в танку є,

Тільки нема їдної,

Як повної рожі.

Мати дочку чесала,


Чешучи навчала:

— Підеш, дочко, у танчик,

То не ставай край Дунаю,

Бо Дунай за ручку хватає,

Золотий перстень здіймає

За нелюба питає 2.



1 Записано Оп. Марковичем в Борзенщині — в цитованій статті Драгоманова. В звісній польській монографії про Волинь Стецкого згадується в виразах не дуже ясних, без наведення текста, що в одній пісні, «відомій на Вкраїні і на Волині», співається про «Дуная Селивановича в рудожовтім кафтані і чорній шапці-мурмашці — майстра грати на звончатих гуслях»; «на одній забаві сподобалась йому донька вдови, він заграв перед нею й упустив свою шапку-мурмашку. Дівчина піднесла її і Дунай був ущасливлений тим». Не знати, чи був справді такий текст, чи се коментар до описаної вище гри, викомбінований гіпотетично.

2 К. Стар, 1904, IV, с. 16. Розмір, очевидно, попсований. Могло бути Щось таке:

Дунай танок виводить,

Дівчат оглядає, —

Всі дівчата в танку є,

Їдної немає —

(Тої, що хороша

Як повная рожа).

Мати дочку чесала,

Чешучи навчала:

— Підеш, дочко, у танець,

Не стань при Дунаю:

Дунай ручку хапає,

Золотий перстень здіймає (2),

За нелюба питає.

Часто пісня співається без імені Дуная, замість того, напр., «Тумані, див. збірку Ястребова з Херсонщини, с. 94.



Але найбільш яскравим останком билинної традиції в сучасному українському фольклорі зостається все-таки повість про Михайла Семилітка і Золоті Ворота, з котрою ми знайомились уже в попередньому і ще докладніше приглянемось їй в дальшім. Вона, цілком ясно, являється прозаїчним переповідженням (подекуди з захованням ритмованих розмов) старого епосу, який в великоруськім билиннім репертуарі виступає як билина про молодого Михайла, сина богатиря Данила: українські оповідання — се те, що в великоруськім фольклорі носить назву «побивальщини». Вони звісні тепер в великім числі варіантів, так що їх автентичність і домашність тепер не підлягають сумнівам (всупереч зусиллям пок. Халанського, що хотів їх представити відгомоном великоруської билини, занесеної з півночі до Києва великоруськими богомольцями). І вони кидають дуже інтересне світло на долю героїчної традиції на Україні, як побачимо далі.

Окрім сих згадок іменних, ряд дуже близьких, тільки анонімних подібностей між мотивами української обрядової пісні й казки, з одного боку, і нинішньої великоруської билини — з другого, ми бачили вже в попередньому 1 і ще побачимо. Фольклорний матеріал, що нанизувавсь на певні образи-постаті й події, які захопили творчу уяву, і ті поетичні загальні місця, котрими виповнялись рамці епічного оповідання, перед нашими очима цілі досі в поетичному українському інвентарі. Пок. Драгоманов, виясняючи сей факт, вказав на се також, що новелістичні теми билин в великім числі виступають в українських баладах 2.

Матеріал, отже, зостався. А поруч нього в свіжій пам’яті живе сама ідея богатирства, що колись оживляла й групувала його навколо себе — навколо своїх «богатирів»: технічної назви для героїв сеї епічної верстви, які в інших верствах її виступали під назвою «молодців», «лицарів», «козаків» 3. В попереднім я навів кілька переказів, які ілюструють сю свіжість богатирського образу серед українських мас другої половини минулого століття 4.



1 В т. І.

2 Цитована стаття: До питання про сліди великоруського богатирського епоса на Україні. Розвідки І.

3 Нещодавно пок. І. М. Каманін в спеціальній студії пробував в козацькому епосі визначити переходовий тип казака-богатиря: Українські богатирі козацької доби, Київські записки т. XI. Я сподіваюсь ще повернути де сеї теми.

4 Див. в т. І.


Найбільш яскраве оповідання, записане на Чернігівщині Лоначевським в 1860-х рр., справедливо оцінив уже Драгоманов в тій же статті про пережитки богатирського епосу на Україні; я відложив його до сього розділу і наведу тут його в витягу:


Коли ви кажете, що то такий кінь був, що в дванадцяти насилу держали, то то непевний кінь був, не простий, а богатирський. А такий кінь зроду не вдержиться у простого чоловіка, а як прийде йому уремя, безпримінно втече і знайде собі хазяїна-богатиря. Отож є у нас москаль одставний, так вініходить на заробітки у Чорноморії і розказував штуку про сеє... Був між нами один, Бог його знає відки: скільки не розпитували, не казав. Чоловік як всі люди, і косив так як усі. Тільки було як посядемо їсти, так він зроду не сяде вкупі з людьми, а набере собі хліба там і всього та сяде оддалік і їсть. От косили ми, каже той москаль, неділь три чи що, аж якось біжить проти нас кінь, та такий, що я, каже москаль, увесь світ сходив, а такого доброго коня не бачив. От отаман і каже: «Ану, хлопці, піймаймо сього коня, то певне буде нам от когось на порцію!» От ми всі до коня. А той чоловік: «І не турбуйтесь, каже, дурно: не піймаєте ви сього коня; опріч мене нікого він не підпустить!» Ми в регот, та все-таки до коня. Оступили ми його, чоловіка в двадцяти, давай підступать, а він як вискалить зуби, як зарже — наче грім прокотивсь, та на нас! Ми вростіч, а він через так і перелетів, наче птиця, та одбіг трохи і став як укопаний.

«А що, браття, каже той чоловік, піймали?» — «А ти піймаєш?» — питає отаман. «Я то піймаю». — «Гляди ж», каже отаман, «не піймаєш, то лопаток спитаєш!» А отаману та й нам досадно, значить, що ми всі не піймали коня, а він береться.

От той чоловік іде до коня — той стоїть як овечка! Підійшов зовсім, взяв за гриву, по шиї, по голові гладить всміхаючись. Стоїть кінь. Погладив так та й каже: «Здоров, товаришу! Довго я ждав тебе, та таки дождався! Тепер, каже, не розлучимось!» А кінь на це як зарже, та так прегарно, приязно. «Ну, погуляй же», каже. Та до нас (а кінь стоїть): «Ну, каже на хазяїна, тепер нам треба росчитатись, та й розпрощаємось!»

А він, значить, грошей за роботу ще ні копійки не брав. Хазяїн давай було просить, щоб зостався, так ні! «Не можна, каже, прийшов мій час, треба йти, куди мене Бог посилає». — «Пошли ти, каже на хазяїна, купить півтора відра горілки на мої гроші, вип’ємо на прощання!» От узяв один там два бочонки: один в піввідра, другий відерковий, сів на хазяйського коня, в мент придув з горілкою. От той чоловік узяв піввідерковий бочонок. — «Отце ж мені, каже, братця, порція, а це вам». Та й дає нам відрове барильце, а сам одоткнув воронку, притулив рильце до рота, закинув толову та так духом піввідра й видув. «А закусувать, каже, не буду! Не хочу вас обижать, бо як почну сії порції закусувать, то не стане усього того хліба, що вам хазяїн наготовив». Та кришечку хліба і кинув у рот. «Ну, тепер, каже, прощавайте»! Та прийшов до коня, взяв його за гриву, та так без сідла і гнуздечки й сів. Кінь як стрибне, так усіма чотирма ногами по копцю й вибив, у коліно заглибоко, та й пішов далі. З півверстви ми його бачили, а там і счез, Бог його знає, де й дівся.

От ми, каже той москаль, пішли по сліду, аж усюди так і знать: де ступне той кінь ногою, так копець у коліно. Так з півверсти слід був, а далі вже й не знать нічого. А він, значить, горою пішов, на крилах, бо богатирські коні крилаті.

Значить, той чоловік був природжений богатир, та коня йому до якого часу не було. А вони без коня нічого. От він і був так як простий чоловік: і косив і все робив, як і всі люди. А прийшов його час, найшов його той кінь, що йому приділен, — от він і пішов на своє місто, на. службу... Кажись, десь на границі, чи зміїв стережуть, чи Бог його знає 1.


В 1870 — 1880-х рр. звернув особливу увагу на переживання і ідеї богатирства між українським народом пок. Манжура. Його оповідання про богатирів збирані в полудневій Україні, головно на Катеринославщині 2.



1 Малор. преданія, зібр. Драгомановим, с. 252.

2 Друковані в Київській Старині 1887 і дд., Живій Старині 1892, Этнограф. ОбозрЂній т. XIX, Сборнику харьк. істор. фил. общ, т. II.



Я наводив з них дещо вже попереду (І), тепер додам ще деякі характеристичніші:


Поздоровляв нас батюшка з богатирем. — «Я, каже, як він причащається, не можу видержати його духа. Як наведу причастія півчаші, так вона стане повна, а як трохи не повну, так верх вижене — тільки що не проллється». Піп і зна, хто такий той богатир, так йому запрещено людям казати. Отож батюшка сказав нам, тоді і люди стали помічать, як той богатир шуткував. Раз такого дубка, що на млинове крило на рямена годиться, нагнув до землі, прив’язав кобилу до вершечку та й пустив... Та була у нас за селом могила, а на ній млин стояв; так він було візьме млиновий камінь, витягне з млина та й котить з могили, а тоді настромить На кілок, підвихне на плечі та й несе на могилу. Так хтось підгледів, він з того часу і пішов на острова.

Пройшла раз у степу буря, усе чисто порозвертала, і тільки люди сіяя полуднувать, дивляться, аж іде до їх чоловік, так наче у монашеському одіянію, у наряді (зброї) і коня веде. «Що, питає, ви тут нічого не бачили?» — «Ні, кажуть, була тільки страшенна буря». — «Знаю, каже, вже він далеко, та я його дожену». «А чи нема у вас води напитись?» — «Та он баклаг». — «Цього мені мало». Та пішов до барила, як узяв його за утори та трохи усього не випив. Тоді попрощавсь та пішов собі. Люди і бачили, як і на коня сідав, та не угледіли, де і дівся 1. Пішли його слідом, так де ступив кінь або він, так скрізь яма у піваршина. Це ж богатир на своїй черзі упустив змія та й гнався за ним, а він поперед його бурею пройшов.

Раз люди ночували в лісі. Сидять, гріються біля вогню, а ось під’їздить до них чоловік верхи, так у куцому одітий і весь в оружії, а кінь у нього хоч і не великий, та здоровий. І пита він тих людей: «Чи не бачили, ніщо тут не бігло?» — «Ні, кажуть, не бачили». — «Ну та я його, каже, дожену». Та витяг люльку — так у добрі два кулаки, закурив, та як подавсь, аж ми, кажуть, полякались! Копита у коня, — як добра покришка. Оце як стрибне, так землю у дерево заввишки й кине, і кине! То ж богатир десь за змієм гнавсь.

Раз у Дурасівських плавнях, вище Каховки — а там Дніпр на шість верст розливається, плив у половодь богатирський кінь у наряді. Зібралось тих робочих, може, чоловік із 300, щоб того коня піймати, так де тобі! Тільки до берега доплив, та як перснув, так таку хвилю погнав на берег, що трохи усіх не потопив, та тільки його й бачили. Це його богатир вйзивав, а він до його і добивавсь.


II. Смола (Куц), що збирав перекази про богатирів в полудневій Україні на початку сього століття, констатує ту ж живучість народної пам’яті про них і так характеризує типові погляди на богатирство:


Матір’ю богатиря буває звичайна жінка, найбільше вдова, неодмінно дуже гарна, а до того ще чиста й непорочна душею. Батьком же неодмінно буває богатир. Він літає (в нього кінь такий, що завше літає, хоч крил і не має) до вдови опівночі, коли всі люди сплять. Богатир родиться таким, що відразу вже розуміє все, що розуміють тільки дорослі люди, але ні сили своєї, ні розуму він не має виявляти до 20 літ (менше варіантів каже, що до 30). Одночасно з ним родиться і коняка для нього, бо звичайні коні його не в силі понести. Также одночасно родиться для нього й змій. Коли богатиреві буде 20 літ і до того часу ніхто його не взнає, хто він 2, то для йог’о богатирської сили буде іспит: він мусить сісти на коня, який сам до нього в той час прибіжить, і їхати на яку-небудь могилу — там його буде чекати змій.



1 Нижче побачимо сей самий епічний вираз в билиннім матеріалі.

2 Паралельно і змій також не може бути підгледений, інакше не виріс би — про се особливо в переказах гуцульських.



Коли богатир полетить битися з змієм, то змій, знаючи, що йому смерті не минути, часто тікає, летить у повітрі, й люде часто його «бачать». Коли ж буває місячно, то бачать також і богатиря, що женеться ззаду, дедалі то ближче. Б’ються ж вони на землі, неодмінно на могилі. Коли богатиря до 20 років не пізнали, тоді змія він неодмінно подолає. Але ж як трапилось, що він не оберігся і стало відомо, хто він такий, то в ту годину, коли його пізнали, він мусить іти зараз битись з змієм. Тут оповідання не хоче сказати, що змій побиває богатиря, а каже, що «обидва попадали мертві, добившись до краю». Як тільки богатир уб’є змія, то тоді він летить просто «на гори», де збираються всі богатирі, де й буває їхнє кішло. Гори сі такі високі, що з них буває видно всю країну, за життям якої вони й стежать. Цікаво, що богатирі вартують на горі по черзі, що нагадує «заставу богатирскую», про яку кажуть у билинах. Вони найпевніші оборонці рідного краю, якого краю саме — не згадується, без них нас посіли б усякі вороги — се підкреслює кожне оповідання. Є оповідання, що задунайська війна тільки через те скінчилась щасливо для росіян, що туди полетіли трохи не всі богатирі і невидимо рубали турків.


От деякі з поданих ним текстів:


До вдови в Качкарівці, Херсон, повіту, став літати богатир. Коли вона родила від нього сина і понесла до причастя, то як мале дихнуло на попа, так він ледве встояв. Потім несподівано той удовенко незвісно де подівся, а коло його двору була вирита яма в сажень завглибшки. Се так вирвалась земля від копита богатирського коня, коли він метнувсь у повітря.

В селі Медовому, теж на Херсонщині, у одного чоловіка був жвавий хлопчина, з яким батько завше рибачив. Коли він став уже парубком, то батько його взяв з собою на лиман тягати невода. Невід був такий здоровий, що ледве тридцять чоловік могли його потягти. Один раз тягнули зимою по льоду. Був дуже холодний вітер, а тягти доводилось проти вітру. Як найжвавішого мелівського парубка поставили попереду Всі поодвертались од вітру та й тягнуть собі абияк, а далі дехто почав пускати, а невід усе йшов. Тоді дехто давай навмисне кидать, а невід усе йде. Кинули всі двадцять дев’ять чоловік, а той мелівський один усе тяг. Тоді всі як крикнуть з дива. Він почув, оглянувсь — аж він сам один за тридцятьох тягне. Всім стало відомо, що се богатир. Він тоді як побачив, що вже його пізнали, кинув і собі ляму, плюнув та й каже: «Отже ж ви мене тепер і з’їли!» Ще, кажуть, заплакав і пішов на високу могилу, що стояла недалеко. Увечері всі бачили, як до тої могили летів змій, страшенно сиплячи іскрами. Ідучи на боротьбу до змія, богатир вирвав собі з землі тридцятипудовий якір, обламав йому лапи і бився з змієм. Але йому не було ще 20 літ, і не доля йому була побити змія. Бились вони так, що земля трусилася. Рибалки цілу ніч не спали, молились за богатиря Богу. Але коли пішли, як сонце зійшло, то побачили, що могилу вороги розрили аж до низу і тут же лежали обидва мертві 1.


Та найбільш яскраве свідоцтво живучості богатирських образів у Східній Україні XVIII і першої пол. XIX в. дають оброблення переказів деяких історичних осіб недавнього минулого, особливо Палія — героя такого недавнього часу: кінця XVII і початків XVIII. Хоча сі перекази не вилились в якусь суцільну поетичну форму, зостались в формі кількох розрізнених пісень і оповідань, але вони ясно вказують, що епічні представлення, аналогічні з билинними, були тоді серед нашого народу настільки ж яскраві, живі й активні, як і в «Ісландії східнослов’янського епосу» — Олонеччині.

Палій родиться чудесним образом з попелу або порохна якоїсь велетенської мертвої голови (черепу), знайденої селянином. Здивований її величиною, селянин сказав: «Мабуть ся голова багацько хліба переїла»; а голова відповіла: «Буде вона ще їсти!» Селянин зрозумів, що се недобра голова, і спалив її, але донька, помилкою лизнувши того попелу, заваготіла і родила хлопця — безбатченка. Своє ім’я Він дістав через те, що спалив чорта 2.



1 Перекази про богатирів — Записки львівські, т. 103.

2 Є кілька варіантів сього пояснення імені: Палій спалив курінь кошового, спалив вистрілом Мазепу, спалив чорта-змія; перший найбільш розповсюджений, але вказує на ослаблення епічного образу, останній — найбільш традиційний. До сих оповідань ми повернемо ще нижче.



За се він одержав від святого, що тоді перед ним з’явивсь (згідно з віруваннями мусив то бути Ілля-пророк), чудесну зброю (рушницю, або меч), і обіцянку безсмертя: обновлювання разом з місяцем. Відти ж, очевидно, походять різні чудесні його знання і здібності, котрі він виявляє потім (хоча в деяких варіантах він доходить свого лицарства у якогось великого лицаря). Він був «знатник», знахар, — «тільки по-божому». «Воював не волшебством, а ангельським чином», «їздить по чужому війську — ніхто його не бачить, а як гляне кому в вічі, то зроду не видержить». Міг також підносити в повітря. Коли йому прийшлось битися з Мазепиним військом, він просто заткнув свого списа в землю (звичайний легендарний мотив), — і від того Мазепине військо стало само себе рубати: не треба було й битися з ним. Поза тим Палій характеризується звичайними богатирськими рисами. Чарка його завбільшки з піввідра. Шабля його важить п’ять пудів. Кінь звичайний його не може вдержати: він перебрав усіх царських коней і вибрав того, що воду возив: «Оцей тільки мене вивозить». Стріляє він предивно: пустив стрілу в ворожий табір і трапив у печеню, або до миски, до шклянки, що перед Мазепою та шведським королем стояла, — по тім і признали, що Палій прибув, та й пустились тікати. Коли Петро або Мазепа замурував його на 30 літ у стовпі, він чудесно виживає тільки зрідка, колись-не-колись поданим шматком хліба (або по іншому варіанту — одним ріжком табаки). Коли Петро зламав свою обіцянку — віддати Україну Палієві за те, що поможе перемогти Мазепу, Палій пішов «на острови» і там живе і досі — відмолоджується з кожним новим місяцем: «як місяць народжується, то й він молодіє; а як місяць старіє, то й він старіє (безсмертя се переноситься далі також і на Палієве військо). Житиме він так до кінця світу, а колись ще зведе війну з царем за простий люд 1.



1 Ся провіденціальна роль Палія як борця за простий люд особливо яскраво виступає в записах Мартиновича з Шахівки, 1882 р. (Кіевск. Стар. 1904. VII). «Цар зняв образ і поцілував, що собственно оддам Гетьманщину Палієві. Семен Палій хотів панів вивести, щоб не було: щоб уся Росія була одна — простолюдіє. Ці пани сперше приїздили з чужих земель до нас гроші заробляти, а тепер бач, як стало: куди не глянь усе їхнє. Так Палій хотів перевести усіх чисто, щоб не було це: погані. А Мазепа був чужоземець, він хотів усіх сплюндрувати. Цар змолвив перед Семеном Палієм, не дав йому Гетьманщини: клявся та скриводушив. Палій подавсь од царя на острова. Він колись буде воювать з царем за простолюдіє».

Вар.: Цар пожалів Гетьманщини. Значить, наплодились пани та жиди. Спершу вони приїздили зароблять грошей, та й бач, скільки тепер стало їх. Так Палій хотів перевести усіх чисто, щоб не було ції погані. Кажуть люде, що він живий і досі. Колись його буде ще треба.



Веселовський і Драгоманов вказали на близькі споріднення епічних мотивів історії Палія з легендою про Константина Вел. (аналогічне сербське оповідання про народний Константина від попелу богатирської голови), та індійські первотвори деяких з сих мотивів, які, очевидно, довго жили на Україні, перше ніж нарешті були притягнені Палієвою легендою. Та для нас тут далеко інтересніші не первотвори, а ближчі паралелі сеї легенди з старшими верствами східнослов’янської епіки: перенесення на Палія різних мотивів з легенд про змієборців, про Михайлика, загальнобогатирських епічних подробиць (напр., вибір коня). Вони дають нам змогу констатувати, що українська творчість XVIII — XIX в. ще вповні свобідно орудовала сими епічними мотивами. Їх можна вказати і в переказах про різних популярних розбійників XVIII — XIX в., особливо Довбуша — такого ж демоноборця, як і Палій. Але образ Палія зостається останнім найсильнішим, найяскравішим продуктом народної епічної творчості і, як документ її активності, має велике значення в розумінні богатирської традиції на Україні.

В дальшім нам придадуться особливо сі мотиви змієборства:


Раз виїхав кошовий з Семеном, їздили вони довго і заїхали в таке місце, що тільки одні скелі та пуща. Став при сонці і чистому небі гримати грім, а се архангел Гавриїл хотів убити полоза (змію). Грім ударить, а полоз вилізе з скелі та й засміється. «Еге, отака ловись», — сказав Палій. Ухопив з плеча янчарку, приложився, випалив — і на тім місці, де показувався полоз, потекла смола. — «Іди ж ти тепер, куди знаєш», сказав йому кошовий — «іди у свою країну і ріж усяку нехристь, бо ти єси чоловік угодний Богу!» (Київщина).

Сів він і спочива. Ось насунула хмара, став крапать дощ, потім грім, блискавка. Дивиться він на скелю — коли вискакує лукавий. Як загримить грім, він під скелю. Як затихне — він вилізе і гнівить Господа. Семен і дума: «Що ж тепер робить? Або йому смерть, або мені!» Тільки що вискочив він на скелю, Семен приціливсь і убив. «Ой бий, ще раз бий!» — просить лукавий. «Буде з тебе і разу!» Він знав, що як випалить вдруге, то побіжить (оживе)... «Коли ось показався дід, старий, старий та білий. І став йому Семен розказувать... Далі показує дід свою рушницю і каже: «Тут таке цілке, тільки наведеш — так і є, давай поміняємось». «Добра, — каже Семен, — рушниця, а моя ще лучча; я не такого звіря убив». От дід упять і каже: «Ну, коли мінять не хочеш, то дарую я тобі і цю рушницю, за те що убив сатану, тільки шануй її! Будеш ти міняться, як місяць: місяць зостаріється — зостарієшся і ти; зійде молодик — будеш молодим і ти»... Сказав се дід і Бог зна де дівся — бо не простий чоловік був, а святий апостол (Катеринославщина) 1.



1 Тексти зібрані В. Калашем — Этнограф. Обозр. III, с. 108, 110, 115.



Паралельно з епічною ідеалізацією Палія його противник Мазепа переходить в страшну нелюдську істоту теж з надприродними прикметами. Коли Палій доганяє Мазепу й пробиває його списом, Мазепа прожер один спис, другий і третій — аж двадцятим списом Палій (Плаха) забив його, спалив його і попіл по світу розвіяв. На горі Мазепи повно кісток — все се люде, загублені Мазепою, т. д.1

Аналогічні епічні мотиви можна визнати в легендарній історії Довбуша, такого ж демоноборця, як Палій:


Довбуш як був хлопцем, то служив у ґазди за вівчаря та й пас вівці. Але до овець приходив десь медвідь та й хапав по одній. То вже так докучило Довбушеві, що він раз став ся скаргувати ґазді, аби того чорного катюгу (собаку) не пускав, — бо як ще раз захопить коло овець, то вб’є: він гадав, що той ґазда має такі катюги. Ґазда каже: «Не бійся, вбий, я тобі нічого не скажу». Раз він проскочив (підстеріг) і ймив того катюгу (медведя) живого, та й склав усі ноги до купи, та й приніс ґазді. Ґазда як уздрів, та й каже: «Що хочеш за се?» — «Нічого не хочу, ино дайте мені ваш кріс (рушницю)». Ґазда дав йому кріс, а той з того кріса стріляв кожду звірь, птаху, лиш людей не бив. Аж раз ударив дощ, він став під смерекою коло скали. А в тій скалі була печера: наколи блисло, то з печери вибігав гей (як) чоловік чорний — виголився (показав голий зад) та й ховався в печеру; грім ударить — а то пусто (даремно) в скалу. Так вихоплювався той з печери кілька раз. Він (Довбуш) ся придивив та й склав ся з креса, націлився та й убив. Дивиться — а то лиш покотилося. Він ся наблизив — а то чорний чоловік. «Господи, може то такі люде чорні, а буду мати гріх, що вбив?» Аж підійшов чоловік сіденький, а Довбуш так ся верг (кинувсь), що впав до землі — гадав, що то дєдьо (батько) того, що він убив 2. Але той сіденький чоловік каже: «Не бійся, ти біду (чорта) вбив, вона до того Богові глумилась, та й багато громів нагрималось, та й не вбило; що хочеш у Бога, що ти його біду вбив?» Довбуш каже: «Нічого не хочу, лиш аби над мене не було дужчого, буйнішого, жвавішого, аби мене не ловились (не чіпали) ні кулі, ні залізо, ні вогонь, і хочу аби я ніколи не вмирав!» 3.



1 В. Калаш, Палій і Мазепа въ народній поэзіи. Этнограф. Об. II, 1889 (тут старша література і перегляд текстів). Драгоманов. Політичні пісні україн. народу. І. і Слов’янські оповідання про народж. Константинз Вел. передр. в III т. «Розвідок». Веселовскій. Южнорусскія быліны. VIII: Царь Константинъ въ русскихъ и южнославянских пЂсняхъ. Мелкія замЂтки къ билинамъ, Жур. Мин. Нар. Просв. 1889. З новійших публікацій текстів особливо Мартиновича, К. Старина 1904, VII.

2 В іншому варіанті чорт дрочиться з Богом в виді кози, і в образі кози Довбуш убиває того чорта.

3 В іншому варіанті: «Я жадаю, аби я був дужчий над дужчими, смерти аби не мав, ніхто аби мене не міг перебити, ні порубати, ні спалити, ні скувати, ланці аби ся мене не ловили, замки аби мене не спирали, мури аби ся від мене розсипали, пальці аби на фльояру (сопілку) грали».



Але той чоловік сіденький каже: «Cyc Христос був Бог та вмер, то й ти вмреш — але будеш доти жити, доки сам захочеш! Як схочеш смерті, то згинеш від ярої пшениці, від золотої (вар.: срібної) кулі і від золотого волосу, що у тебе на голові — як над тим дванадцять попів дванадцять служб одправлять. Тою кулею, тою ярою пшеницею і тим золотим волосом, що у тебе на голові, можна тебе застрілити під праве плече, — під ліве плече не застрілять тебе». Тоді той дід викроїв з хробаки ямку, поклав там кулю й яру пшеницю, а в голову дав вирости золотому волосові. — «Іди і за це нікому не кажи — як скажеш, то загинеш!»

(В однім з вар. Довбуш потім вертає до стада, і як пастухи з нього почали глузувати, як давніше, він кинув одного за другим догори, як камінчиками, і так показав свою силу.).

Пішов відтіль Довбуш світами, гостив усяко. Раз імали його угорці та й варили його в зерівнім (мідянім) котлі в суровиці (соляній ропі), а він собі грав у фльояру: його не парило, сміявся. Його стріляли в рот, а він харкне в жменю, вихаркне в кулю та як верже у того чоловіка, що його стрілив, то на смерть убив.

Дідушкові — богачеві, що похваливсь його вбити, він стяв голову, виніс у Синиці (гора), де мав свої хати в скалі. Там на ту голову набив залізний обруч, а в обруч поклав каганець, а в каганець поклав діямент, що ще й тепер світить серед його хати в Синицях. Голову завісив на ланцах, що навхрест у тій хаті протягнені від кута до кута. У кождім куті п’ять кітлів червоних, а та голова висить на ланцах посередині, а на ній у каганці світить діямент. До тої хати не можна дійти, бо змій не пускає, а не можна знайти дверей.

Довбуш ходив до Дзвінки і поклав (збудував) їй хати самі тисові. Раз Дзвінка обіськала його і найшла в його голові той золотий волос і вирвала його. Випитувалась його, від чого мав би смерть. (Довбуш сказав їй, коли вона присягла, що нікому не скаже). Так вона той волос, ту пшеницю і золоту кулю від нього добула і дала свому Штефанові (чоловікові), аби на тім відправили 12 попів 12 служб всеночних. — Та й на ту пам’ятку ще й тепер на кождій всеночній святять пшеницю.

Кажуть, що він угиб на Угорщині, і там Дзвінка на Угорщині жила. За це, що Дзвінка вбила Довбуша, то цар наклав на угорців таку кару, що тепер ще угорці платять стільки золота, скільки в Довбушів череп увійде. Довбушів череп цар велів викопати: той череп є донині, завеликий такий, що гелетка (чверть кірця), чи півгелетки в нього війде. І той череп стоїть у Гутині на Угорщині, і там угорці емітують золото у той череп, доки не наповниться 1.



1 Гуцульщина V, с. 174 — 7 (скорочую та справляю діалектичні відміни).



Порівнюючи сі перекази, не тяжко помітити в них різницю, при певній спільності в обробленні: в східноукраїнських переказах про Палія героїчний богатирський стиль виступає далеко сильніше, тим часом як в західноукраїнськім епосі про Довбуша переважають і нероздільно панують риси легендарні. Палієва легенда дає яскраве свідоцтво живучості богатирського стилю в Східній Україні XVIII — XIX вв.

З другого боку, аналіз великоруської билинної традиції, як ми побачимо нижче, цілком безсумнівно відкриває приглушені, стерті і напівзабуті, але зовсім ясні щодо свого колишнього значення, спомини подій, імен, ситуацій, котрі не де інде, як тільки на Україні ж, могли ввійти в епос і стати тими опорними точками, навколо котрих творча фантазія колись почала громадити свої загальні місця героїчної повісті. Досліди над билиною, підняті у сьому напрямі в останніх десятиліттях, по різних екстра-турах в напрямі міфологічного та символічного толкування або відкриття запозичених східних турецьких тем, принесли дуже багато Цінних вказівок щодо таких полудневих домашніх українських елементів.

Вони виявили також інтересні зв’язки з візантійсько-балканськими циклами, що могли ввійти до билинного репертуару також головно, а часом і виключно — тільки на Україні.

Все се доводить тепер уже цілком ясно, що принаймні дуже значна частина билинного епосу в його первісній формі мусила повстати на Україні, і тут же жила протягом княжопереходових часів. Коли ж вона тут не досягла до новіших часів, так як у великоросів, на се треба шукати причин в зверхніх обставинах, в яких перебувала традиція, та в її еволюції. На вислідження сих обставин деяке світло кине дальший розслід: коли постараємось вияснити собі, в яких кругах повставав героїчний епос, представлений в нинішній билинній традиції і хто був його носителем в різних часах.



продовження розділу...






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.