[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 1. — С. 76-122.]

Попередня     Головна     Наступна





...початок розділу


Нинішні носителі билинної традиції та її походження. Билинна традиція дожила наших часів головно в устах селянства. Рибнікову лише зрідка вдавалося знаходити професіоналів «калік», які співали «старини» поруч духовних стихів, що являються їх спеціальністю: співаючи стихи на відпустах, на кладовищах і ярмарках, збирають вони милостиню. З билин же звичайно включають в свій репертуар лише деякі, що ближче підходять під стиль духовних стихів. Рибніков небезінтересно описує таких калік. Старий каліка, якого він викликав через адміністрацію, проспівав йому дев’ять билин і пояснив, що він їх навчивсь від «досюльних», себто старинних калік, а тепер їх мало хто знає між каліками; сам він, поки був молодший, ходив по селах і заробляв співанням «стихів», але останніми роками, через старість, доживає у родичів. Інший каліка пояснив йому, що він ходить в своїй околиці по ярмарках і торжках з товаришами каліками, співаючи «стихи», билин же доводиться йому рідко «сказувати», бо тутешні старовіри не люблять «мирських» пісень, в Архангельській же губернії багаті селяни і навіть урядники слухать їх раді. Свої билини він перейняв, від столітнього каліки з найбільш глухої сторони Онежського побережжя — з-над р. Моші 1.

Сю репутацію старовірів, що вони не люблять билин, збив потім Гільфердінг, знайшовши дуже добрих сказителів-старовірів. Маркову довелось чути таких, що навчились своїх билин в старовірських скитах, і одна стара сказателька оповідала йому, що по келіях скитських співано «про князя Володимира» 2.



1 Вид. Грузинського I, с. 89 і 91.

2 Гільфердінг I, c. 11, Марков, c. 12.



Але помічення Рибнікова, що професіональні каліки тільки зрідка співають билини, було ще в більш категоричній формі стверджені Гільфердінгом, який поспішив навіть зробити з того загальний здогад:

«Співання билин не розвинулось на нашій півночі в професію, як то було в старинній Греції, в середніх віках на заході, і як ми бачимо в Малоросії, а лишається ділом домашнього дозвілля людей, котрим пам’ять і голос дозволяють присвоїти собі «старини». Професійний характер має співання духовних стихів, що служить джерелом доходу для старців, «калік» на ярмарках і під час храмових свят; але каліки майже не знають народних билин. Я стрів тільки одного такого професійного співця, який сполучає з співанням духовних стихів знання билин; але на сі другі він дивиться, як на щось другорядне і стороннє для його професії. Але зате майже всі селяни і селянки, що співають билини, понад то знають і духовні стихи, особливо про Олексія чоловіка божого, Єгорія храброго, Аніку-воїна, царя Соломона і Голубину книгу. Я думаю, що сі стихи вони цінять вище й співають частіше, ніж народні билини» 1.


Помічення важні, їх треба належно оцінити.

«Старинні» каліки могли знати билин більше і виконувати їх в своїм репертуарі частіше. Одначе помічений симбіоз билини і духовної пісні і повільне підпорядкування героїчного епосу духовному репертуарові і пересякання його впливами — се літературний факт не новий, очевидно, і ми ще повернемось до його оцінки. Поки що піднесемо ще, що збирачі одмічують незвичайний пієтизм до билинної традиції у деяких сказителів. Марков оповідає про стару селянку Крюкову, з великим поетичним репертуаром, притім людину дуже релігійну, що вона вважає співання старин, так само як і «стихів», ділом дуже шановним, і найчастіше співає їх в різдвянім пості. «Перше ніж «сказувать» старину, вона наперед її обдумає, побоючись, щоб не збрехати, або як каже: «упустиш або додаси (в змісті, але не в складі старин) — такі прокляті, а стихи — ще гірше» 2.



1 Марков, с. 12.

2 Там же, с. 99.



Але на сучасників зробили особливе враження помічення, що билини розповсюджені виключно між селянами, і то найбільш статочними і порядними:


«Билини заховались тільки серед селян. Вказували якогось паламаря, в іншім місці — дячка, що нібито знають «старини», але виявлялось, що паламар оповідає лише якісь казки, а дячок — оповідає анекдоти».

«Найкращі співці були заразом відомі як добрі і розмірно заможні хазяїни. Здається, билини складаються тільки в таких головах, які сполучають природжений розум і пам’ять з порядністю, потрібною і для практичного успіху в житті. Скільки разів мені говорено, що я в тім а тім селі знайду такого і такого старця або коршемного «засідателя», що потрапить співати різні «історії», але професійні старці, як сказано вже, знали духовні стихи, а пропиті в коршмі мудреці приходили з запасом пісень більш або менш «розгульних» та анекдотів більш або менш дотепних, але рішуче ні один, не був епічним рапсодом. З селян, від котрих можна почути билини, багато зовсім не п’ють вина, а такого, щоб був звісний за п’яницю, я не стрів між ними ні одного».


Одначе і Гільфердінг, й інші збирачі підносять се, що спеціальні обставини тутешнього селянського життя впливають на засвоєння і розповсюдження билинного знаття серед селянства. Билини співаються при хатній роботі і при таких промислах, які вимагають довгого вимушеного вичікування, напр., при деяких родах рибних ловів і звіриного промислу, коли ватага з кількох або й кільканадцяти душ цілими тижнями сидить десь на глухім безлюдді цілком бездільно. Коли трапляється тут людина з билинним репертуаром, її слухають цілими днями й переймають її знання. Про одного з сказителів Рибніков оповідає, що, коли він бував на рибних ловах, товариші заступали його в черговій роботі, аби він натомість співав в гурті билини. Дуже підхожою для сього обстановою являється також плетіння сітей, що робиться гуртом, і робота кравецька. Мандрівні селянські кравці, що, ходячи з села до села, працюють цілими днями то в тій, то в іншій хаті, не раз являються найкращими рапсодами і провідниками билинного знання. Присутні в хаті діти, звичайно, найкраще переймають сі співи з маленькості, і тим способом від старих співців вони часто переходять до покоління молодшого о 50, 60, 70 літ, і се разом з вищезгаданим обережним і консервативним пієтизмом до змісту сих пісень сприяє їх захованню в далекій архаїчності. Коли Рибніков записував в 1860 — 1 рр. свої записи, серед тих співців, що йому співали, жила ще пам’ять великого рапсода XVIII в. Іллі Єлустафієвича (Євстафієвича), що вважався найкращим сказителем цілого Олонецького краю, знав безкінечне число билин і міг співати цілими днями про одного богатиря; не раз селянські збори закликали його співати перед ними і навіть платили йому за се: «А ну, Ілля Єлустафієвич, заспівай нам билину». — «Положи-но полтину, я й заспіваю билину». — «Тут хтось з багатих положить полтину, і стане Ілля Єлустафієвич сказувать». Рибнікову і Гільфердінгу довелось застати ще безпосередніх учеників сього рапсода і його сучасників, що донесли таким чином в значній свіжості традицію XVIII в. Деякі з них визначились пам’яттю просто таки феноменальною, знали по кількадесят текстів не раз великого розміру, віршів по 500 і навіть по тисячі, і тільки в глибокій старості починають забувати свій репертуар. Те ж саме і по інших місцях. Від згаданої вище сказительниці Крюкової Марков в 1898 р. записав 60 старин — в сумі понад 10.000 віршів!

Ся обстанова, в якій виступила билинна традиція в 1860-х рр. як поезія спеціально селянська. Також той факт, що центром сеї традиції явились билини про богатиря-селянина, Іллю Муромця, селянського сина з села Карачарова, котрому билинні богатирі дають перше місце, признаючи його моральну вищість, і він являється, в порівнюванні з ними, якраз носієм вищих моральних і національних ідеалів, — бездоганним лицарем їх. Поруч його в верстві так званих старших богатирів такий же величавий образ ідеального «оратая» Микули Селяниновича, представника селянської громади, що насміхається в безрадності і претензій князів і дружини. Сі факти на грунті московського слов’янофільства з його романтичним народництвом і ідеалізацією селянської громади і «земщини» в протиставленні до аристократії і бюрократії вплинули на утворення спеціального поняття про билинну поезію як поезію селянську. Я вище зазначив, що якраз люди слов’янофільського напряму були першими збирачами і дослідниками билини, отже, під їх впливом і зложились ходячі і дуже поширені представлення про билинну традицію як творчість специфічно сільську, в котрій селянство звеличало епоху староруського громадського ладу, незакріпощеного селянства, культ свобідної індивідуальності й ініціативи, в докір пізнішому абсолютизмові, неволі й задавленню всякої індивідуальності і громадського почину.


«Народ тут зостався завсіди свобідним від кріпацької неволі», — писав Гільфердінг, виявляючи ті причини, які вплинули на особливе заховання билинної традиції Олонецького краю. «Почуваючи себе свобідною людиною, руський селянин Заонежжя не тратив співчуття до ідеалів свобідної сили, оспівуваних в старинних рапсодіях. Навпаки, що могло бути близького в типі епічного богатиря людині, яка почувала себе невільником?»

«Заразом свобідний селянин Заонежжя жив в глухім куті, що охороняв його від впливів, які розкладають і забивають примітивну епічну поезію: до нього не дійшла ні салдацька кватера, ні фабрика, ні нова мода; його ледве що навіть письменна людина між тутешніми селянами — рідкий виїмок (між кращими рапсодами дійсно не було ні одного письменного). Таким чином, тут могли затриматись в повній силі стихії, що являються неминучою передумовою заховання епічної поезії: вірність старині і віра в чудесне».


Розуміється, таке трактування билинної поезії як поезії селянської, або «народної в ширшім розумінні слова», мусило викликати резонні поправки. Так, уже в 1870-х рр. ак. Ягіч в цитованій статті, підчеркнувши широкі впливи християнської легенди на билинні теми, з огляду на сі впливи, висловив здогад, що початок східнослов’янської епіки, представленої билинами і духовними стихами, пішов не з народних мас, а «від людей, добре ознайомлених з святим письмом, незчисленними легендами і різними побожними, але апокрифічними повістями, що здобули се знання почасти подорожами та відвідуваннями славних святинь, почасти пильним читанням побожних книг. Сим великоруська епіка відрізняється від епічної поезії інших слов’янських племен. Ніде християнське не з’єдналось так тісно з національним, як тут!»

Недавно сей погляд було відновлено в дуже яскравій формі, але з іншої сторони, звісним уже нам великоруським фольклористом, покійним тепер Анічковим. Вказуючи на праці французьких медієвістів, Поля Мейєра і не раз цитованого Жозефа Бедьє про залежність старофранцузьких епічних пісень (chansos de gęste) від паломницьких оповідань, він запропонував приложити сі спостереження і до вияснення початків билинних тем. Поль Мейєр звернув увагу на категорію жонглерів-паломників, що проходили по так званій французькій дорозі, котрою ходили паломники з Франції через Альпи до Риму; вони складали пісні, викладаючи в поетичній формі зміст тих легенд, які оповідались в тих монастирях і святих місцях, де приставали і оглядались сі ватаги пілігримів. Цілий ряд старофранцузьких епічних пісень з легендарно-християнським підкладом згадані дослідники толкують як відгомін різних монастирських і церковних легенд, неписаних і писаних. Саму пісню про Роланда з сього становища вважають за відгомін місцевої легенди, переказуваної в Ронснвальськім монастирі, на місці смерті Роланда, де приставали прочани, що з Франції ходили на прощу до св. Якова Компостельського, і завдяки сьому така малозамітна подія стала темою найславнішого в світі епосу. Анічков поставив питання, чи не належить аналогічно і билинні теми про Володимира, Добриню, ОлегаВольгу, Рогнідь і т. д. виводити з різних фундацій сих осіб, де могли оповідатись про сих героїв героїчні і релігійно закрашені легенди, які потім перекладалися в пісні, більш-менш побожного, християнізованого характеру, котрими духовенство пильнувало заступати поганські пісні, співані на пирах і при різних святочних оказіях 1.



1 Язычество и древняя Русь, ст. 195 і дд.



Інші дослідники намагались походження билинної традиції вивести з кругів дружинно-боярських. Сю тезу поставив апріорі ще Майков в згаданій праці. «Давніші билини не були виключним добром простого люду, як тепер», — писав він. «Воєнний, богатирський епос виник і тримався спочатку в кругу княжої дружини», подвиги богатирів — се діла дружини, оспівані епосом.

Сі тези, в звичайній для нього обережній формі, були повторені потім в студії Дашкевича, який ставив своїм завданням дати нову ревізію питання з становища історичної інтерпретації. Пісні складались сучасно з подіями «храбрих», князів і «витязів», і співались серед дружини. Ледве чи мали вони загальнонародний характер від початку. Величання селянства в билинах про Іллю й Микулу Селяниновича — се наслідок пізніших переробок, котрим билини підпали, обертаючися в селянській верстві.

Кілька літ пізніш образово представив сю еволюцію билини Вс. Міллер в передмові до своїх екскурсів:


«Наш билинний епос представляється мені грандіозною руїною, великою многовіковою будовою, повною таємничих ходів і переходів, з прибудовами і надбудовами різних часів», — писав він. «В сім будинку жили колись князі, прибудовуючи до нього тереми, й верхи, прикрашаючи його візантійською мусією й східними килимами. Свого часу побушували в нім половці й татари; свого часу жили в нім московські бояри, ночували козаки 1, і, нарешті, в деяких ще можливих для життя закутках примостивсь невибагливий олонецький селянин. І от блукаючи по загадковій руїні, археолог надибує сліди різних наверствувань: раз перед ним візантійська фреска, другий — орієнтальний орнамент або розмальоване склепіння московської палати, або дерев’яна сільська комора, а в сховках він із здивуванням знаходить цілий ряд прецікавих предметів: тут поруч лежать і колпак Землі грецької, і боєва булава 90 пудів, і східний шолом, і яворчаті гуслі, і німецькі трубки».


Новішими часами сей погляд знайшов собі гарячого і завзятого прихильника і популяризатора в А. Келтуялі, який формулює його в таких виразах: «Билевий епос зложився не в мужицьких хатах, як гадають люди, що стоять під впливами народницької міфології, а за столом княжого пиру серед «боянів» — особливого класу співців-поетів, що відокремився з староруської аристократії».

Очевидно, тепер, з пізнішої перспективи, дуже тяжко уставити, в якій мірі домішувались елементи християнської легенди при творенні і розвої героїчної пісні, що складалась по гарячих слідах події для звеличення її героїв. Згідно з сказаним свого часу про дуже ранні проникання елементів релігійного синкретизму поміж українську дружину (і патриціянську) верству, таку домішку можна приймати в доволі ранніх передволодимирових часах, особливо елемент фантастичний, чудодійний. Аналогія дружинної повісті, захованої в літописі, — її зверхня християнська закраска, не заперечує сього. В сучасній билині християнський елемент дуже значний, і в значній мірі його треба покласти на паралельний розвій билини з духовною піснею і обопільні їх впливи. В репертуарі каліків могли бути паралельні пісні, які підходили близько до деяких тем і осіб дружинної поезії, виходячи з церковних легенд, страстей і чуд, — таких як ми маємо, напр., про Бориса і Гліба, Ігоря Ольговича і т. под. Проте ясно, що основний нерв героїчного оповідання, яке лунає в нинішній билині — богатирській билині, в тіснішім значенні таки дружинний! Пісня в кожнім разі творилась з дружинного становища, для дружинної аудиторії, незалежно від того, чи її співець був більше або менше вишколений в сучасній церковній школі, розпоряджав більшими або меншими засобами християнської легенди і поезії.

Автор розуміє тут московських козаків «Смутного часу». Будемо Далі бачити його здогади про їх роль в розвою билинної традиції.

Тут в повній мірі можна повторити антитезу світської і церковної творчості, висловлену Кирилом Туровським на вступі його слова на собор св. отець:


«Пророки і вітії, себто літописці і піснетворці, прихиляють свої слухи до бувших між царями ратей і битв, щоб прикрасити словами тих, що їх слухають, та звеличити тих, що кріпко храбрували і мужствовали за свого царя і не дали в битві плечей ворогам, — їх вінчати славою і похвалою. Тим більше годиться нам хвалу до хвали приложити хоробрим і великим воєводам божим, що кріпко подвизались за сина божого, свого царя, а господа нашого Ісуса Христа».


Отже, коли церковні вітії й піснетворці славлять святих, літописці і складачі героїчних пісень величають своїх героїв в кругу їх самих і їх товаришів. Образок, правдоподібно, відповідає дійсно сим двом сучасним аудиторіям — церковному зборові і княжій гридниці, де творяться паралельно два великі словесні цикли нашої старини, від котрих походить билина і духовний стих.

Образ віщого Баяна, змальований «Словом о полку Ігоревім», як він підносить руку над «золотими струнами», вибираючи в мислях своїх тему прославлення котрогось князя чи героїчного діла, ми повинні доповнити, очевидно, збором слухачів, зложеним з таких князів і дружини, до котрих звертає кінцеву «славу» автор «Слова» («Здрави князя и дружина, побарая за христьяны на поганыя плъки! Княземъ слава и дружинЂ!»).

В нинішній билині (про Добринін виїзд) заховалась подробиця, яка посередньо дає нам зрозуміти, хто був носителем справжньої, високого стилю, героїчної дружинної поезії. Були то самі члени вищої дружини, наділені відповідним поетичним і музикальним хистом і узброєні потрібною, технікою.

Коли Добриня, перебраний за скомороха, приходить на 5 весілля своєї жінки з Альошею і дістає посліднє скомороше місце, на печі, він своєю високою грою зараз же дає пізнати присутнім, що перед ними не скоморох, а один з їх же товаришів, з високої дружини:


«Скоморошина тим місцем не погордував, скочив на піч муравлену; . заграє в гусельки яровчаті, грає то він Добриня у Києві, а виїгриш бере у Царгороді, а від старого до малого повиграва поіменно (вар.: грав в Царгороді, а на виїгриш бере у Києві. Грає у Києві, співає від Єрусалима. Струну натягнув наче від Києва, другу від Царгороду, третю від Єрусалиму — тонці повів великі, приспівки приспівував з-за синього моря. Перший раз грав від Царгорода, другий раз грав від Єрусалима, третій раз став награвати, все своє похожденіє розказувати). Всі за столом позадумувались, всі тої гри позаслухувались, всі за столом та заговорюють: «Не буде то удала скоморошина, буде то дородний (родовитий) добрий молодець, святоруський могутній богатир». — І Володимир кличе його з печі зайняти місце за столом між його богатирями — одне з «трьох любимих місць»: одне — коло князя, друге — проти князя, третє — де сам захоче 1.



1 Гільфердінг. ч. 5 (ст. 988 дд.) Рибніков ч. 26, 41, 129, 178, Кіреевский II, с. 37.



Отже, справжній співець високого героїчного стилю, обізнаний з героїчними темами так, щоб оспівати всіх поіменно, — се міг бути тільки один з своїх, з тої ж високої дружини, а не з мандрівної скоморошної братії.

Тут на місці буде нагадати, що і в наших величальних піснях гуслі виступають нерозлучним товаришем старинного князя чи боярина, як бандура подорожняя подругою пізнішого козака. «Княгня Іванко» «на головочці сокол носить, в правій рученці коничка водить, в лівій рученці гусельки носить» 1. Одним з улюблених мотивів обрядового величання — се образ «молодця», що сидить в наметі чи в золотій хаті, на золотім кріслі, красно грає, ще краще співає, а деякі варіанти заховують і ту подробицю, що за столиками сидять «панове», «а перед нього гордовиночка, царева дочка, вигинається, вихитається, свойого пана випитується». «Хто його навчив так красно грати, ще краще співати?» Образ ослаб, і деталі його потемніли не раз до того, що назва музичного інструменту (віргани, китара і под.) в деяких варіантах перейшла в «карти» («у карти грає, красно співає») 2. Але проте не тяжко пізнати первісний мотив «молодця», який чи то сам на самоті, як Гомерів Ахіл, чи в товаристві за пировними столами грає і співає, збуджуючи загальний подив.

Професійні співці, об’єднані в пізнішій північній традиції загальною назвою скоморохів, переймаючи і популяризуючи сю героїчну дружинну поезію, мовчки признавали, словами вищенаведеної билини про Добриню, що вони не можуть дорівняти своїм дружинним первовзорам: не можуть утримати дружинний епос на його первісній висоті, широті поетичного і політичного світогляду. Що в такім разі понуджувало їх виносити дружинну пісню хоч би в таких недосконалих формах з княжих і боярських дворів і передсінків в широкий світ, між міський і сільський люд? Очевидно, мотив міг бути подвійний: сі пісні, їх теми і форма цікавили ширші круги людності, котрим княжі пири не були приступні. А друге — скоморохи (чи інакшого імені професіонали) були чим багаті — тим і раді: давали людям той репертуар, який був в їх розпорядженні, а в сім репертуарі дружинний епос був одною з найважніших складових частей. Кірпічніков свого часу 3, аналізуючи пізніші московські відомості про скоморохів, висловив цінний здогад, що ватаги сих скрморохів в своїх початках могли бути княжими та боярськими двірськими трупами.



1 Т. І.

2 Етногр. зб. XXXVI, с. 73 дд.

3 Къ вопросу о древне-русскихъ скоморохахъ, Сборник отд. рус. яз. Т. 52, 1801



Він клав при тім натиск на те, що скоморохи в своїм початку були, власне, театральними трупами, перейнятими в Візантії, відмінно від співців та грачів місцевого походження, але в сю сторону його здогадів я тут не вхожу. Натомість хочу скористатися з зробленого ним помічення, що в московських уставних грамотах, які надають привілегійованим сільським громадам право не пускати до себе скоморохів, сі артисти виступають всуміш з княжими і боярськими людьми: посланцями, конюхами, псарями і под. Сільські громади звільняються від обов’язку гостити і утримувати скоморохів так само, як і всяких княжих і боярських двірських людей — «прошатаїв». Вони забезпечуються однаково від насильних представлень скоморохів, які і від тих «боярських людей», які приїздять «незвані» до них на пири і братчини (на храм): громадам дається право не приймати ні тих, ні сих і безкарно виганяти їх від себе, або арештувати і відставляти до великокняжої адміністрації. Кірпічніков нагадав ще один аналогічний документ: чолобитну боярських скоморохів — двірських скоморохів одної з старих княжих династій московських великих бояр. Тоді, в першій пол. XVII в., сі скоморохи «для свого промислу» ходили по світу і заробляли досить великі гроші, як на той час. Збираючи сі факти докупи, він пригадав аналогічні сучасні явища західні: трупу англійського лорда-камергера (до котрої належав Шекспір) й інших магнатів. Сі трупи для зарібку їздили по містах і селах, користуючи з протекторату своїх могутніх хазяїв, і теж більш або менш «сильно» (силоміць) експлуатували провінційну публіку. Пригадка влучна. Отже, скористуємося рими московськими пережитками XV — XVII в., щоб витягнути з них деякі вказівки для наших старих звичаїв.

По всякій правдоподібності, на княжих і так само великих боярських дворах (згадаймо старе суперництво родини воєводи Свенельда з династією Ігоря, що лишило такі цікаві сліди в нашій традиції) 1 поруч властивих великих співців — поетів, які засідали на почесних місцях пиру чи трапези, як рівні з рівними, і вели провід в дружинній творчості, давали їй взірці й високі приклади, мусили бути в великій кількості співці-професіонали, які переймали :єі взірці, помножали їх своїми варіантами, робили їх популярнішими, приступнішими для широких кругів.



1 Див. т. II.



Вищі категорії сих професіоналів знаходили місце в високім товаристві князів і бояр, коли не траплялось поета вищепоставленого, або доповняли своїми продукціями їх виступи в програмі пиру. Вони ж помагали князям і боярам заповняти сірі будні їх існування. В нудний сльотливий день, в безсонну ніч вони давали розривку своїми оповіданнями, співами, штуками господареві, членам його родини, його ближчим товаришам. Звісне, слово про милостиню, описуючи життя багача чи то місцевого староруського, коли сей епізод місцевого походження, а в кожнім разі приподоблюючи його до місцевих звичаїв 1, згадує і про те, як то такий багач, лежачи на розкішнім ліжку, не може заснути, і тоді «одні гладять йому ноги, інші гладять по бедрах, чешуть плечі, інші оповідають байки і всілякі сміхи, інші грають» 2.



1 Про се слово див. історію України III, с. 396, там же і витяг з нього.

2 Ини баютъ ему или гудуть ему, вар.: инии гудуть, инии бають ему и кощюнять.



В добре звіснім двірськім обиході пізніших московських бояр, князів і царів, що підтримували у себе старі звичаї Київської Русі, звісні спеціальні казкарі, оповідачі і співці, що мали своїм обов’язком забавляти своїх панів, особливо довгими зимніми вечорами або безсонними ночами.

Нижчі категорії сих професіоналів служили таким самим потребам розривки й забави молодшої княжої і боярської дружини, служби і челяді. Кількість такої професійної словесної братії мусила бути велика, більш ніж треба, і цілком природно, що нижчі категорії її з давніх давен шукали «промислишка» в додаток до невеликих приходів, які сі забавники нижчої марки діставали на дворах своїх патронів. Ходили для того в районі власті чи впливів своїх патронів, по містах і селах, звані й незвані з’являлись на пирах і братчинах, на рокових святах, празниках, весіллях і похоронах. Хоч-не-хоч казали слухати своїх пісень і оповідань, дивитись їх штук і випрошували за се різний гонорар в грошах і натурі.

Вони зливалися таким чином непомітно з вільними майстрами того ж куншту: штукарями, співаками, ворожбитами і знахарями. Переймали їх репертуар, навзаїм, передавали їм свій, і разом з ними кінець кінцем покрилися спільною назвою скоморохів. Але все-таки дуже довго для сієї категорії — популяризаторів дружинного репертуару, опорною базою, захистом і покровом служили двори, резиденції, уряди й титули їх патронів, князів і бояр, йменням і котрих вони «прошатали» і змушували слухати свій репертуар, в котрім не дружинним людям, не боярській челяді може и не все було так дуже близьке й інтересне, щоб воно само собою викликало зацікавлення й послух, давало утіху и насолоду.

Отже, коли після татарського погрому княже й боярське життя було підірване на Подніпров’ї і княжо-боярська верства стала в значній масі виходити відси на захід і північ, тож і такі двірські або взагалі чимсь зв’язані з дружинною верствою групи забавників мусили мандрувати туди, а з тим; і їх репертуар, поскільки не був присвоєний вільними співцями і людністю, мусив слабнути і заникати на старих місцях. На півночі ж, в Московському царстві, взагалі прийшла на них біда з тим, як воно почало централізуватись і бюрократизуватись. Уже московський стоголовий собор середини XVI в. підніс дуже різко проти них свій голос, століттям же пізніше, в 1640-х рр., прийшла нагінка скора і немилосердна. Московський уряд наказав скоморохів з домрами, гуслями, з волинками (козою) і з усякими грама в доми до себе не закликати, з ведмедями і сучками не танцювати..., ніяких бісовських див не творити..., богомерзьких і поганих пісень не співати, самим не танцювати і в долоні не бити, і ніякої бісовської гри не слухати, кулачних . боїв між собою не робити, на ніяких гойдалках не гойдатись..., «личин» (масок) ніяких на себе не накладати, ні кобилок бісовських і на весіллях безчинства, і поганого говорення не чинити. Де знайдуться домри, сурми, гудки, гуселі, маски («харі») і всякі гудебні бісовські сосуди (інструменти) — ті відбирати й, поламавши ті бісовські гри, палити. А котрі люди від того богомерзького діла не відстануть і держатимуться далі такого богомерзького діла, тих нашим указом велено карати: де такі безчинники знайдуться, або на кого таке безчинство буде доведено, тих бити батогами. А котрі (і потім) такого безчинства не відстануть, і знайдуться у них вдруге такі богомерзькі ігри, тих непослушних бити батогами. А котрі від того не відстануть, і виявиться така вина втретє і вчетверте, тих вислати в далекі українські городи» 1.



1 Указ 1648 р. — Ивановъ, Описаніе госуд. арх. старыхъ дЂлъ 296, у Фамінцина с. 186.



Коли того ж часу підпали всякого роду заборонам і, репресіям дружини скомороші, чи як би там вони не звались, і у нас на Україні. Оживлення церковного духу і християнсьф кого ригоризму, принесене відродженням XVI в., пройшло в широкі круги і безсумнівно відбилось на всім тім, що не встигло вчас покрити себе церковним або моралістичним плащиком. Ми чули вже грізні слова Вишенського проти обрядів і забав, які одгонили, на його вибагливий погляд, поганством чи просто світською утіхою. Не так може ригористично, але загалом так же неприхильно, настроєні були до світської пісні, забави, продукції й інші діячі відродженої православної церкви, братського руху і реставрованої єрархії України. До схоластичної поезії, театру, навіть жарту і пародії ставились вони поблажливіше, цінуючи в них «свідоцтво пильності», «твір науки», але до нашої старої домородної поезії не мали ніякого милосердя, не добачаючи в ній нічого позитивного поза свободою вислову, яка їх скандалізувала, і проявами примітивного натуралізму, в котрих вони відчували подих поганства. Отже, в міру того, як братський рух, а далі зреформована могилянська єрархія опановували ширші маси, тісно приходилось від нового церковного курсу домородній творчості, в тім і пережиткам старої дружинної традиції тих вільних співацьких дружин. Тим часом як двірські верстви їх вигасали, з тим як останні представники княжих та магнатських родів приймали латино-польську культуру і зневажали останки свійської традиції, вільні дружини рапсодів чи співакиодиночки, які ще репрезентували старий скомороший репертуар, бачили, що з ним нема де дітись. Не тільки репресії, але й конкуренція інших форм його забавила. З одної сторони, духовні пісні, що користувались протекцією церкви, з другої, — творчість на нові теми, невільницькі і козацькі, котрі знаходили більш інтересу у народу, і по всякій імовірності — більш толерувались релігійними кругами, з огляду на свою чистішу моральність, ідейний аскетизм, котрий відчувався в них, можливо, также не без впливу того ж релігійного відродження.

Бо старий героїчний, чи богатирський репертуар, як ми вже можемо його безсумнівно назвати для сього часу, сильно затратив свій колишній високий стиль, переживши кілька століть в скоморошім репертуарі. Його великоруські останки дають з сього погляду інтересні вказівки, якими ми з усією правдоподібністю можем покористуватись, щоб уявити собі зміни, внесені скоморошими продукціями в склад і характер старого героїчного епосу. На цей рахунок треба, очевидно, передусім поставити грубі, цинічні, масні подробиці, котрі тепер стрічаються в билинному репертуарі, а цілком чужі старому героїчному епосові і повісті (так само новому епосові козацькому). Вони виступають, напр., в билинах про Ставра, в опізнаванню його перебраної жінки, про поєдинок Добрині з бабою-поленицею, в історії Соломона і Василя Окульєвича. Стрічаються в різних інших як цинічні натяки. Сей цинічний елемент, безсумнівно, скоморошого походження.

Те ж саме треба сказати про деякі стереотипні заспіви і закінчення, додавані без огляду на зміст до різних билин, — часом нібито величного характеру, часом сміховинського, з додатком часом таких же скомороших бруднуватих елементів 1.



1 От кілька прикладів:

Нашему хозяину честь бы была,

Нам бы, ребятам, ведро пива было —

Сам бы испил да и нам бы поднес.

Мы, малы ребята, станем сказывати,

A вы, старички, вы послушайте! К. III. с. 1.

И още на том же на почесном пиру

Жена мужу говорить таковы слова:

Все люди сидять, будто свечки горять,

Мой то муж на покрасу сел, —

Бороду закусит, ус розлощит,

Ус розлощит, глаза витаращит,

Глядит на меня, будто чорт на попа,

А я на него помилее того! Р. 85.

Ты тулуп ли мой, тулупчик, шуба новая,

Я носил тебя, тулупчик, ровно тридцать лет,

Обломил ты мне, тулупчик, могучи плечи. К. II. с. 1.

А от така пародія на билину:

Бился, рубился Иван Кулаков,

Он много полонил киселя с молоком,

Чашки и ложки он под мед склонил,

Шаньги, пироги в полон полонил і т. д., Н. 254.



Сюди ж треба зарахувати ті деякі епізоди стилю веселого анекдоту-фабльо, які ввійшли в билинний репертуар (найбільш яскрава тема — про гостя Терентища давно оцінена з цього боку, але таких епізодів є більше). Так само розширення і поглиблення епізодів характеру казкового, фантастичного треба в великій мірі покласти на рахунок скоморошої братії, що старалась, очевидно, зробити тими способами цікавішими для недружинного загалу теми чисто дружинного змісту.

Що билинний репертуар перейшов до нинішніх північновеликоруських селянських сказителів з скомороших уст, на се ясно вказує присутність в їх репертуарі п’єс не героїчних, гумористичних небилиць, які співаються так, як і билини, і рахуються однаково з ними «стариками». Така, напр., гумористична пісня про Птиць, про Павука-мизгиря, про старця Ігримища і под.

Припускають, що скоморохи, тікаючи від адміністративних репресій XVII в., забирались в можливо глухі місця північної Великоросії, й тут від них перейняло їх репертуари селянство. Се можливо. Інші переходили, очевидно, на побожний «калічий» репертуар, затримуючи з билин те лиш, що ближче до нього підходило. Таке саме висортування репертуару переводили на наших майже очах українські старці, і воно кидає світло на подібні ж старші зміни. Самій билині, поскільки задержувано її в репертуарі, мабуть, часто з тих же мотивів надавано більш ригористичний, моралістичний характер: вона переходила нову редакцію в напрямі можливого зближення з духовним стихом. У деяких сказителів (напр. Щегольонка) вона має досить сильно виражений такий побожний характер. Се пояснюють індивідуальністю теперешніх сказителів, але такі тенденції можливі були й раніш.

Досі нема вказівок, коли ставсь сей провдоподібний, але все ще гіпотетичний перехід билинного репертуару до селян. Через се трудно сказати з усякою певністю, що в теперішнім упадочнім стані билини треба приймати на рахунок непрофесійної селянської верстви, через котру вона дійшла до нас, а що може походити і від підупалої скоморошої продукції. Упадочний же стан нинішньої билини не підлягає сумніву. Він виступає і в формі, і в змісті. В формі треба вважати такою познакою занепаду повну затрату музичного супроводу, і той одноманітний, одностайний, речитативний спів, котрим тепер продукується билина. Часто підходячи доволі близько до нашого колядового розміру, він різниться цілком від змінного речитативу дум і так само від змінних ритмічних форм нашої героїчної пісні старої доби. Втім я не можу зійтися з дослідниками, котрі ритмічну будову сучасної билини, з огляду на її примітивність, готові вважати останком старинної, початкової форми дружинного епосу 1.



1 Такий погляд розвинув недавно Ф. Колесса в своїй цінній праці «Про генезу україн. народніх дум», 1921 (з Записок Львів, т. 130 — 132). Він ставить тут такі тези:

Билини виявляють зовсім інший тип версифікаційний, як українські думи: билини так само, як і московські народні пісні, виявляють у своїм ритмічнім устрою тенденцію до складочислення із принципом розтяжимої музикально-синтаксичної стопи, із двоколійними і триколійними стихами; одначе складочислення в билинах ще не вповні розвинене.

При тім у билинах проглядає дуже часто колядковий розмір 5+5.

Таким же свобідним розміром, як билини, визначаються по більшій часті також в-руські духовні стихи, що мають багато спільного із билинами не лише в своїй формі, але подекуди также у змісті.

Розширення двоколійного 10-складового стиха 5+5 у колядках і двох найстарших групах московської епічної поезії, т. е. билинах і духовних стихах, не є припадкове і веде нас до дуже важних висновків, бо, засвідчуючи про старинність сього розміру, позволяє догадуватися, що він був формою українського народного епосу передтатарської доби.

Показується, що в московських билинах треба шукати за останками українського героїчного епосу не лиш по змістові, але й по формі. Коли зміст билин київського круга заховав так багато слідів свойого українського походження, то тим більше треба се сказати про форму, що, як відомо, є завсіди консервативнішим елементом.

Автор вказує напр. такі паралелі:

Да все на пиру | напивалися

Да все на цесном | наедалися

Да все на пиру | приросхвасталися.


Да иной хвастает | золотой казной

Как иной хвастает | молодой женой і т. д.


Стой ты, Татарин | во чистом поле,

Рыкни, Татарин | по звериному,

Свисни, Татарин | по змеиному, і т. д.


А відтак пішли | аж там за гору

Аж там на гору | тай за третую,

Тай за третую | за турецькую,

Совгнули кіньми | як громи в небі, і т. д.

Наведеному твердженню належить протиставити такі факти: Нерівномірний і змінний склад голосінь і заклять, які тільки в деяких варіантах, особливо пізніших, наближаються до пісенної рівноскладової будови.

Нерівноцінну і змінну, переплітану прозовими уступами будову таких творів як Слово о полку Ігоревім, фрагмент про Отрока, похвалу Романові, ритмовані части Галицького літопису, які дають підставу думати, що тодішній героїчний склад був ближчий до змінного ритму дум, ніж билин.

Пор. в сій справі подане раніш в т. І і т. II. Щодо билинної ритміки спеціально, то проф. Сперанський вводить досліди російських учених до такої тези: «В основі (билинного метра) лежить щось посереднє — комбінація стихів дійсно народних, які стрічаються у більшості індоєвропейських народів (так званий індоєвропейський метр, що стрічається в поезії грецькій, німецькій) і в значній чистоті заховався в нашій ліричній і побутовій поезії, — і ще чогось. Хоч народний метр лежить в. основі билинного, але він перероблений під впливами якогось іншого метра, що знає не тільки тонічні акценти», але й певне чергування акцентів в зв’язку з кількістю складів (Рус. слов., с. 213).




Я думаю, що се форма упрощена, звиродніла, зведена з колишньої різнородності і змінності до найпростішої, найлегшої форми. Збирачі мали нагоду помітити, як самі сказителі упрощують і улегшують форму, коли чують себе утомленими, і я думаю, що такий процес упрощення в формах продукції пройшов в билинній традиції взагалі.

Такими же проявами упадку я вважаю повний заник ліричного елемента, незвичайне упрощення оповідання, зведення його до повної схематичності і перевагу стереотипових загальних місць, які мандрують з билини до билини, затираючи індивідуальність героїв і подій і зводячи все до небагатьох типових ситуацій. Се певне «окостеніння» билинної епіки — аналогічне з схематизацією певних епічних моментів в рамках обрядового величання, де ми бачили різні билинні і казкові мотиви, можливо, упрощені, стягнені, звернені до коротких загальних схем 1.



1 Див. в т. І.



Оригінальна епіка в своїх первісних рамках мусила мати далеко більше ліричного, патетичного елемента, і з сього погляду «Слово о полку Ігоревім» і думи правдоподібно ближче віддають початковий тон нашої героїчної поезії, ніж билини.

Впливом перебування билини між селянством і ще ранішого приладження скоморошного репертуару до смаку селян, у котрих приходилось скоморохам шукати заробітку, толкують розвій таких селянських постатей, як Ілля й Микула Селянинович з своїми доньками. Се питання дуже інтересне, досі, одначе, не досить вияснене. Всев. Міллер в своїх дослідах старавсь довести, що центральна поезія Іллі в Володимировім циклі — річ дуже нова і що на нього перейшло багато подвигів, якими величались Добриня і Альоша Попович. По його гадці, Ілля демократизувався доперва в царську добу, перейшов через постать «старого станичного козака» і через характеристику корчемного босяка за «Смутного часу» XVII в. і аж потім, десь в XVIII в., став селянином. Сперанський в своїй новішій праці прийма« також сю схему і перехід билини між селян кладе на часи не раніші XVII та початків XVIII в., коли перевелись скоморохи; а щодо Іллі, то вказує, що навіть народні друки («лубочні картинки») середини XVIII в. ще не знають його як селянина. На первісний немужицький характер його ясно вказує та форма, в якій «Ілля грецький», свояк Володимира, виступає в німецьких відгомонах нашого епосу, як побачимо далі.

З усіма отими міркуваннями й осторогами належить в повній мірі рахуватися, стараючися на підставі нинішньої билинної традиції реставрувати наш старий дружинний епос, так слабо сорозмірно представлений в нашій усній традиції.

Приступаючи до сього завдання, властиво роблячи перші кроки до сього завдання, — досі не поставленого відповідно в нашій науці, я почну з короткого перегляду головніших героїчних тем в нинішнім вигляді 1.



1 Важніші збірки билин цитую скорочено: КД — Кирші Данилова, К. — Кірієвського, Р. — Рибнікова (вид. Грузинського), Г. — Гільфердінга, Т. М. — Тихонравова і Міллера Былины старой и новой записи, М. — Маркова, О. — Ончукова, Н. — Былины новой и недавней записи Богораза. Билини цитуються їх номерами — хіба де означено сторону або стих.




Богатирські цикли (Вольги, Добрині, Іллі, Альоші). Билинний репертуар досить різнородний. В нім виступає кількадесят героїв (докладно уставити се число доволі трудно, бо деякі постаті двояться й трояться, виступаючи не тільки під різними йменнями, але і з деякими відмінними мотивами й епізодами). Число ж поем, рахуючи й такі варіанти, які дають значніші відміни, можна довести до сотні. Досить виразно виступають серед них деякі локальні групи — київські, новгородські, галицько-волинські, і поруч них — поеми нейтральні, зв’язані з кн. Володимиром і Києвом тісніше або слабше, чи й ніяк не зв’язані. Тому робились спроби розділити сей билинний матеріал на серії.

Свого часу, досить довго і навіть ще недавно, був популярний поділ богатирів старших і молодших. Дав йому формальну підставу один з варіантів першого виїзду Іллі (К. І. 78): «Старші богатирі дивуються: нема над поїздку Іллі Муромця». Билина про уздоровлення Іллі в однім з варіантів доволі влучно вичислює верству старших титанів, наділених надприродними прикметами: каліки забороняють Іллі битися з Святогором-богатирем — бо його й земля через силу носить; 3 Самсоном — бо він має на голові сім волосів ангельських; з родом Микуловим — тому що його любить мати сира-земля, і з Вольгою Всеславичем — бо він візьме як не силою, то хитрістю-мудрістю» (Р-51). Ся от група і була виділена дослідниками в категорію «старших богатирів» — більш міфічного складу. Одначе, як побачимо далі, билина про уздоровлення Іллі викликає підозріння щодо досить пізнього свого походження, а вже сама поява в сій категорії біблійного Самсона — постаті, яка належить до юдаїстично-християнської легенди більш, ніж до старого нашого героїчного епосу, остерігає від занадто безоглядного слідкування за сею класифікацією. Святогора, як побачимо нижче, теж скоріш треба зачислити до легендарної верстви, ні до богатирсько-героїчної. Подібні ж міркування висуваються й щодо Микули. Вольга рішуче ж належить до верстви дружинно-героїчної. Отже група не тримається купи, і новіші дослідники справедливо не вважають уже можливим триматись сього старого поділу.

Натомість стараються вони посортувати матеріал по географічним районам, і се цілком правильний замір, тільки ся класифікація ще має досить довільний характер. Порівняно невелика тільки частина матеріалу носить скільки-небудь. виразні прикмети свого походження, в багатьох випадках можливі вагання, і напр., та течія, котру свого часу зазначив особливо В. Міллер — якнайбільше матеріалу зв’язати з Новгородом, часто виносила свої рішення без твердих мотивів.

Ми в своєму огляді можемо зовсім лишати на боці ті поеми, які мають виразні сліди північного походження, оскільки, розуміється, вони не дають цінних вказівок щодо походження і розвою епічної творчості взагалі, або не мають таких «загальних місць», що явно належать до циклів південних. Нам інтересне те, що походить з України, або тут було перероблено і приладжене колись до тутешнього героїчного епосу. Ми й будемо шукати його в сій пливкій і все ще дуже слабо проаналізованій і простудійованій масі билинного матеріалу. З огляду на сей стан нам прийдеться часто звертатись і до таких в своїм походженні неясних поем, де можна сподіватись знайти щось корисне для свого завдання: пізнання старого києво-галицького дружинного епосу.

Виходячи з сього становища, ми передусім спиняємось перед групами тем чи сюжетів, зв’язаних з кількома популярними героїчними йменнями, що творять в київськім циклі свої поменші цикли чи підцикли. Се група тем, зв’язаних:

а) з Вольгою (Олегом) Святославичем або Всеславичем, як він зветься (в паралель таким самим патронімікам Володимира);

б) з Добринею, Володимировим опікуном (в билинах — племінником) ;

в) з Іллею, звісним в старих германських переказах як брат Володимира, «ярл (державець) Греції», як його зве Тідрек-сага, зложена в середині XIII в.

До них долучаємо ще:

д) Альошу Поповича, з огляду на тісну спільність його подвигів з Добринею й Іллею.

Мусимо мати при тім на увазі, що билинний цикл Вольги, безсумнівно, стоїть в генетичнім зв’язку з епічними переказами, зв’язаними з Олегом Віщим і Ольгою. Добриня стояв, правдоподібно, колись в центрі Володимирового циклу. Роль Іллі не так ясна. Германська сага — одиноке свідоцтво його старої ролі, донесла нам тільки голі ймення Володимира, Іллі, Руси, Смоленська, Полоцька, Новгорода (в деяких копіях — Києва). Але все, що про них оповідається, належить до германського епосу (боротьба готських королів з Атілою, котрого васалом стає Ілля) 1.



1 Новіший дослідник, Б. Ярхо, ставить гіпотезу, що тут сталась метатиза: в германських відгомонах ім’я Іллі відірвалось від своїх тем і зв’язалось з різними германськими темами, а різні теми в київськім епосі, зв’язані з Іллею, перенесені були на германських героїв. Так розв’язує він, як побачимо нижче, питання про германські паралелі бою Іллі з сином, але річ очевидна, се дуже трудно довести певно.



Що було зв’язане з Іллею в старім київськім епосі, зістається незвісним: може боротьба з степом (застава), може пробивання доріг (до здогадів про це вернусь нижче). Але доволі ясно, що кінець кінцем він став «універсальним спадкоємцем» старих київських героїв і згодом позбирав навколо себе різні епічні теми київського циклу.

Таким чином, в сих трьох підциклах ми дістаємо немов три хронологічні верстви в розвою епічних тем, обнятих нинішньою билинною традицією. Кожний пізніший такий герой в період найбільшої своєї епічної популярності мав тенденцію перетягати до себе мотиви від попередника. Навпаки — поки він не дістав такої епічної марки, сучасні йому події мали тенденцію зв’язуватись з старшими, епічно-популярними героями. Відбувались таким чином повільні нагромадження і розпорошування тем, і напр., згаданий Альоша — гіпотетичний прототип пізнішого Олексія Поповича, вважається дослідниками, як я вже мав нагоду згадувати, розграбованою і розвінчаною з своїх колишніх подвигів жертвою такої епічної непристойності.

Орієнтуючись сими загальними міркуваннями, ми й приглянемось насамперед групам, зв’язаним з сими найбільш популярними героями.

Вольга-Волхв. Теми кількох окремих пісень, дуже інтересних і цілком відмінних від пізнішого богатирського ціаблону, тепер доволі недоречно комбінуються в билинах про лови Вольги, стрічу Вольги з Микулою і похід Вольги на Індійське царство. Билина про Вольгу-Волхва, чудесно родженого чудодія, звісна з збірника Кирші, через деяку подібність мотивів (ловця-оборотня), очевидно, розплилася в сім матеріалі 1.



1 Найбільш детальний аналіз матеріалу приведений в студії С. Шамбинського, Къ литературной исторіи старинъ о ВольгЂ, Журналу Мин. Нар. Просв. 1905, XI. Інші важніші праці: И. Ждановъ, Русскій былевой эпосъ Василій Буслаевичъ и Волхъ Всеславьевичъ; В. Миллеръ, Къ былинамъ о ВольгЂ и МикулЂ (Очерки I) — останні гадки в т. III Очерків; H. Коробка, Сказанія объ урочищахъ Овручскаго V, и былины о ВольгЂ СвятославичЂ (відб. з Справочної книги Волинської губ. на 1899 г., передр. в Известіяхъ отд. рус. яз. 1898); М. Халанскій, Къ исторіи поэтическихъ сказаній объ ОлегЂ ВЂщемъ, Ж. M. П. 1903, XI. Тексти билин про Вольгу в збірниках Рибнікова і Гільфердінга. Про Волхова після збірника Кирші добув один запис Марков, але Шамбінаго висловлює підозріння, чи не співалась вона з друкованого джерела, то значить, з якогось видання тексту Кирші, бо дуже до нього близька.



В комплексі мотивів можна вирізнити такі моменти:


Волхв чудесно родиться від змія, котрого надибала в городі його мати. Від його уродження задрижала земля і схвилювалось море. Родившись, він просить мати не пеленати його, а вбрати в богатирські прибори. Від восьми років він учиться грамоти і набирається різних мудростей, вміє обертатись . туром, соколом, мурашом. Далі збирає велику дружину; її слава йде скрізь І доходить до царства Індійського. Цар Індійський задумує забезпечити себе «превентивною війною», по-теперішньому кажучи, й вибирається походом на Київ, але Волхв запобігає тому, нападаючи на Індійське царство.


Тут перехрещується ся поема з другою, паралельною, про Вольгу-чудесного ловця.


Ся друга поема оповідала, що коли Вольга тільки родивсь — повтікали всі риби за сині моря, залітали всі птиці за хмари, поховались всі звірі в темні ліси. Дійшовши різних премудростей і зібравши дружину, він ловить з нею звіря, птицю, рибу — при тім виходить, одначе, так, що дружина нічого не може вловити, а наганяє здобич їй Вольга. З наловленого звіря він справляє їй дорогі убори, куничні та соболині шуби. Очевидно, слава про се мусить далеко розходитись, але ми не знаємо дальшого, бо ся пісня входить в дорогу першої поеми: спільний мотив ловця-оборотня зв’язує їх і робить перехід з одної до другої; Вольга, будучи в Києві зі своєю дружиною хороброю, пропонує послати когось до Індійського царства (або «Турец-землі»), провідати про замисли царя-султана. Ніхто не береться сього зробити, отже робить сам Вольга. Залетівши птахом до двірця, підслуховує розмову султана з його жінкою; в теперішніх варіантах султан оповідає свій замір іти на Святу Русь, жінка віщує султанові погибель від Вольги. Тоді Вольга, обернувшись вовком, душить коней султана, обернувшись горностаєм, нищить зброю в його арсеналі і, вернувшись птахом назад до дружини, іде з нею походом на султанове царство. Місто щільно замкнене, але Вольга обертається мурашем, дружину також обертає мурашами, проходять до міста через прорізи (підворотні). Тут вони знов стають вояками і побивають султанову силу, лишаючи живими тільки тисячу дівчат. З ними Вольга женить свою дружину, сам жениться з царицею, і так вони «заселили Індію багату» і заволоділи нею.


Вольга й Микула. Ідея мандрівного князя, що ходить по всіх усюдах на чолі своєї дружини, здається, була тим зв’язком, що зв’язала поеми про Волхва-оборотня і Вольгупобідника з поемою про стрічу Вольги з Микулою. Її героєм — селянин-велетень, хлібороб Микула, перед котрим смішною і мізерною стає сила і претензії авантюриста-князя і його дружини. Супроти такої провідної ідеї цілком недоречними являються мотиви про чудесні таланти Вольги і про переполох, зроблений в світі його народженням, що причепились до сеї билини з вищерозглянених поем про Вольгу-Волхва.

Були висловлені підозріння, що ім’я Вольги через непорозуміння було причеплено випровадженому тут безбарвному безталанному представникові дружини: що се був спочатку анонімний дружинник, котрий потім незаслужено дістав ім’я Вольги. Або що се інший князь того імені — Олег Святославович, останній деревський князь, що марно загинув в овруцькім рові в усобиці з своїм братом Ярополком і був оспіваний в поемі Свенельда 1. Одначе, можливо, що дійсно існувала поема про Олега, блискучого представника київської дружинності, котра мала завданням «посрамити» його в стрічі з іншою силою — силою землі 2. Тільки при тім мусимо мати на увазі, як багато прерізних образів спліталось взагалі під іменем Олега-Вольги 3.



1 Див. т. II.

2 Свої міркування про легендарний характер Микули я висловлюю нижче.

3 Див. т. II.



Вольга, що стрічається з Микулою, — се племінник Володимира «стольного-київського», дістав від нього три городи і вибрався з своєю дружиною хороброю до тих городів «за получкою». Виїхавши «на чисте поле», зачув роботу «ратая» — як він понукає коня, скрипить його соха і «почеркуе» по камінню. Поїхав на той гук, але тільки третього дня доїхав «оратая». Оре той ниву такої довжини, що, як зайде в один кінець, другого не видно. Сохою вивертає коріння, «а велике каміння в борозну валить» 1. Привітавшись і почувши, що Вольга вибравсь до своїх городів, оратай остерігає його, що в тих городах живуть «мужики все розбійнички», домагаються «грошів породожніх». Оратаєві довелось туди їздити недавно по сіль, то прийшлось пустити в роботу свою «шалигу» (нагайку з кулею на кінці) — і тепер ті мужики лежать каліками від такої розплати. Почувши се, Вольга просить «оратая» їхати йому в товаристві, і оратай, випрягши свою «кобилку», їде з Вольгою. Але в дорозі пригадує собі, що треба було сховати соху, кинути її в кущі, аби мужики не зірвали булатних омешиків (сошникіб) — нічим буде господарювати. Вольга посилає з своєї дружини п’ятьох, потім десятьох, нарешті всю свою дружину, але вони не годні витягнути сохи з землі: крутять за ручки, а витягти не можуть. Тоді оратай, поглумившись з такої немудрої «дружини», їде сам, одною рукою витягає соху й кидає в кущі. (Вар.: соха, підкинена чоботом ратая, летить до хмар і, впавши, вся. вгрузає в землю до рогача. Г. 45).

Ідуть вони далі, але виявляється, що Вольгин кінь не може поспіти за робочою кобилкою оратая. Вольга дивується такій її силі і каже, що якби та кобилка конем була, була б варта п’ятьох рублів; оратай глумиться з «глупого Вольги Святославича»: він за сю кобилку таки й заплатив п’ятьсот рублів; а якби вона була конем, то їй би й ціни не було.

Кінець екскурсії оповідається слабо, позабувався сказителями. Мужики з Вольгових городів поставили мосточки підроблені, дружина Вольги провалилась на тих мостах і погинуло її багато. (Се, власне, та подробиця, яка дала привід зв’язати сю тему з Олегом деревським, що з своєю дружиною був збитий з овруцького мосту і загинув в рові.) Оратай загнівавсь і почав бити мужиків. Вони мусили перепросить і покоритись (вар.: вони покорились відразу, скоро тільки побачили з Вольгою Микулу, що їх недавно побив). Тоді Вольга, взявши собі на розум, віддає сі городи «оратаєві» в державу — поручає йому бути намісником і побирати «дань грошову» (Г. 45). Оратай приймає пропозицію і прощається з своєю сохою (Г. 255). Він гостить Вольгу, який при тій нагоді довідується ім’я сього дивного оратая — се Микола Селянинович. (В варіантах недокінчених ся рекомендація відбувається після проби коней Вольги і Микули — на запитання Вольги оратай пояснює, що як він восени наварить пива та скличе мужичків і напоїть, то вони стануть його величати: здоров був Микула Селянинович 2. Я думаю, що в первовзорі відкриття імені творило фінал поеми).



1 Один з варіантів (Г. 156) описує при тім розкішне убрання оратая, інші його соху з золотим рогачем і срібним сошником. Пок. Веселовський вказав паралельний образ легендарного французького короля Гугона, що оре в розкішній обстанові, сповнюючи божу заповідь — в поті лиця добувати свій хліб. Нижче я висловлюю інший здогад, говорячи про легендарний характер Микули.

2 Міллер, стараючись довести новгородське походження поем про Вольгу І Микулу, брав варіант: Селянинович, від слова «сельга» — переліг. Критика його «новгородських рис» у Владимирова, Коробки і Лободи Рус. былины.




При сім, правдоподібно, бодай в деяких варіантах, слухач довідувавсь і про богатирське плем’я Микули: його доньки Микулични; полениці удалі, виступають в інших билинах, особливо в історії Дуная — Настасія Микулична, його жінка (Р. 3).

Добриня. Історія його складається з цілого ряду епізодів, більш або менш органічно зв’язаних з ним і з первісним змістом епосу. Дискусія над тим, що належить уважати його органічними частями, а що новотворами, далеко не закінчена, а властиво, тільки що почата. З другого боку, єсть підозріння, що дещо від Добриніного епосу притягнене було епосом Іллі, що став більше популярним в пізніших часах 1. Деякі сказителі, очевидно, приложили старання, щоб зв’язати окремі пісні про Добриню в одну цілість 2, проте їх окремість, і неодностайність виступають доволі ясно.

В первіснім замислі Добриня — се верх домороднього київського аристократизму. Так як і Вольга, він зветься племінником Володимира. Він родиться в «княженецькім» домі і дістає відповідне своєму високому положенню виховання: «його віжество рождене і учене» (походить з уродження і з науки), в нім з Добринею не може рівнятися ніхто з богатирів, і він з того погляду відповідно оцінюється між ними.

Паралельний варіант робить його, одначе, сином багатого гостя рязанського. Се вважається деким за скомбінування з історією іншого Добрині, з XIII віку 3.



1 Головніші студії: В. Міллер, Экскурсы, розд. II, його ж: Къ былинамъ, о ДобринЂ НикитичЂ, в т. I Очерків, останні доповнення в т. III М. Сумцов, Былины о ДобринЂ и МаринЂ и родственныя имъ сказки о женЂ волшебницЂ, Этногр. Обозр. м. 13 (1892) A. Марковъ, Добриня ЗмЂеборецъ, там же т. 67 і 70, і окремо: Изъ исторіи русскаго былевого эпоса, 1907. Деякі доповнення в передсмертній праці його: ОбзорЂ трудовъ В. О. Миллера, Изв. отд. р. яз. 1914 і 1915.

2 Так в виді одної пісні співав всю історію Добрині славний Рябінін — Гільф. № 5.

3 Сюди належить і популярний заспів; Доселева Рязань слободой слыла, нынеча Рязань слыветъ городомъ. А жилъ во Рязани тутъ богатый гость, а гостя то звали Микитою». Одначе є варіант онъ княжилъ въ Рязани ровно шестьдесятъ годовъ, M. c. 368, пор. 230, 364.



Але можливо, що се така ж пізніша переробка — демократизація старої теми, як і перетворення Іллі в селянського сина з Муромсько-Рязанської землі.

Народження Добрині, як і Вольги, попереджується чудесними явищами: набігло (на Київ, очевидно) стадо звіра, як туча, а на переді скимн-звір, фантастичне створіння, яке збивається то на льва (скимн, властиво, — малий лев, левеня), то на міфічного єдинорога, індрика-звіра. Надбігши над Дніпровий берег, він закричав, зашипів, засвистів, і від його голосу схвилювалося море, риба поховалася на дно, скаламутився Дніпро, затряслись його береги, попадали з верхів тереми. Се звірі й уся природа відчули народження великого богатиря. Паралельність сього заспіву з початком поеми про Вольгу піддає гадку, що такі вступи були колись загальним початком старших богатирських поем. Небезінтересна маленька дискусія 1, яка велась над тим, чи появу скимна належить розуміти як маніфестацію темної сили, з котрою Добрині судилося поборотись, отже, чи скимн — се паралельна постать до змія, котрого Добриня побиває, чи навпаки — се виступ сили доброї, божої, іменем котрої Добриня виступить. Билини пізніх редакцій збиваються на перше, скимна лають «собакою» і кажуть Добрині з ним битись. Але в християнській символиці скимн-лев часто буває символом сили доброї, навіть самого Христа, а тим більше єдинорог, індрик, ще виразніший символ Христа.

Прізвище Добрині по батьку — Никитич толкують як друге ім’я самого Добрині — «Анікіт», непереможний 2. Толкування вповні можливе з огляду на масу елементів християнської легенди в змієборстві Добрині, до котрого, очевидно, належить і сей вступ про чудесні знаки при його народженні. В деяких варіантах Добриня так справді й зветься, як другим іменем — Микитою 3. Один з варіантів вкладає в уста змія згадку, що святі отці і волхви провіщали йому, змієві, смерть Добрині 4; але в досі звісних варіантах сей епізод не розвинений.

Билина про поєдинок Іллі з Добринею описує дитячі і молодечі літа Добрині. З п’яти літ він починає «ходити на улички», «боротися з дітьми», і тут скоро не стало йому «поєдинщика», навіть між такими «малими дітьми», що мали по двадцять п’ять літ — такий Добриня був майстер в боротьбі. З двадцяти літ він їздить в чисте поле, на тихі заводі, стріляти гуси-лебеді. Далі починає «полякувать» (їздити «в поле»), і тут не стає йому поєдинщика — «мече» він сильних, могучих богатирів 5.



1 Миллеръ, Экскурсы, c. 42. Марковъ, с. 31.

2 Веселовскій, Розысканія, II, c. 159.

3 Варіанти сі вичисляє Марков, с. 28.

4 Запис з Якутської обл., передр. в Был. нед. зап.

5 Біломорські билини Маркова ч. 71, перед тим Тихонравов і Міллер II ч. 15. Про сю билину студія В. Міллера, передр. в III т. Очерків: він кладе її на XVII в., але підстава тому дуже гіпотетична — що Ілля зветься в нім «старим козаком», а се автор уважає продуктом XVII в.



Одначе ся билина, без сумніву дуже нового, збірного складу, нав’язує до рязанського походження Добрині і орудує готовими загальними місцями.

З билини про Добриню і Марину, з її вступу, довідуємось, що замолоду Добриня ніс двірську службу на дворі свого дядька Володимира — три роки він «стольничав» (послуговував при столі, був «стольником»), три роки був при воротях («приворотничав»), три роки був чашником. Але сей мотив в теперішніх текстах не розвивається, він спільний з билинами про Чурила і Дуная, і теж не можна сказати певно, чи се загальне місце належить до архетипу Добрині.

Цілком неосвітленою в нинішній традиції являється сторона діяльності Добрині, котру він характеризує в своїх наріканнях перед матір’ю за свою гірку долю (вони творять тепер вступ в билині про від’їзд Добрині). «Добриня матінці казав, рідненькій наказував: «Нащо ти нещасного спородила? Спородити було б мене білим горючим камінчиком, обгорнути мене тонким біленьким рукавчиком, а спустити в синє море (вар.: Чорне море турецьке), я б до віку там, Добриня, в морі лежав, не їздив би, Добриня, по Святій Руси (вар.: по чистому полю), не вбивав би, Добриня, неповинних душ, не проливав би крові даремної, не слезив би, Добриня, батьків-матерів, не вдовив би, Добриня, молодих жінок, не пускав би сиротами малих дітей» 1. Сі нарікання відкривають зовсім інший бік сього прославленого «віжеством», делікатністю богатиря-княжича. Билинна традиція колись, очевидно, знала його як діяча суворого, кривавого, на котрім багато було людського горя, — таким, як малює його, скажім, літописна парафраза поеми про Рогнідь, або приповідка про Добриню, що «хрестив мечем». Але тепер в билинній традиції вже нема сліду сих мотивів.

Історія оженення Добрині з Настасією Микуличною, себто з одною з доньок велетня Микули, «великою поляницею», трактується, звичайно, теж тільки епізодично, в деяких варіантах про Добриню-змієборця, і в сій формі сей епізод має виразний вигляд виродження 2.



1 Кіреєвського II с. 31, Гільфердінга, ч. 5 й ін.

2 Новіший огляд сеї теми у Лободи, Русскія былины о сватовствЂ, розд. II,



Найбільш популярний варіант (Рябініна) оповідає се так, що, відмовившись від руки визволеної ним княжни, Добриня надибає богатирський кінський слід і, передавши княжну на руки Альоші, пускається тим слідом. Надибає богатиря в жіночій одежі, «поленицю-удалицю», б’є її з цілої сили кілька разів, але та зовсім не відчуває удару, а доглянувши нарешті Добриню, хапає його «за жовті кучері» й кладе до своєї торби (вар.: до кишені). Возить його так довгий час, поки кінь не запротестував, що йому не під силу возити двох богатирів. Тоді, вийнявши Добриню з торби, вона раптом сватає його звичайною казковою формулою: «Коли ти старий, назву тебе батьком, коли молодий, назву другом милим», а на випадок, коли б він не схотів з нею вінчатись, грозить здавити його, як вівсяний млинець. Добриня не відмовляється; їдуть разом до Києва й «приймають по золотому вінцю».


В такій формі ся історія, як справедливо було завважено, являється паралельно до оженення Дуная, тільки що там вона витримана логічніше. З другого боку, вона збивається на тему стрічі богатиря нового покоління з велетами старшої доби і в деяких подробицях буквально повторює історію стрічі Іллі з Святогором, що теж возив Іллю у себе в кишені, поки кінь його не запротестував1. При сім треба мати на увазі, що в деяких варіантах билини про загибель богатирів Добриня загибає переможений і осоромлений бабою-велетнем. Все се робить правдоподібним, що в його циклі, так само, як в циклі Вольги й Іллі, описувалась стріча з велетами — се було, мабуть, спільне місце в старих богатирських циклах, в циклі Добрині воно могло взяти форму стрічі з поленицею-велетенкою (може, се був тільки один з варіантів сього мотиву), й історія його оженення з Настасією Микуличною може вважатись відгомоном сеї теми.

Натомість ново записана на Білім морі спеціальна билина про оженення Добрині має характер слабого і неінтересного в своїх мотивах новотвору. Наскільки в солодко-ідилічних і шаблонових рисах представляє вона сю історію.


Батько Настасії тут уже став «королем Микулиним». Добриня, взявши благословення у матері, іде до нього свататись, король Микулин спочатку хоче його за таку сміливість віддати на смерть, Добриня грозить кровопролиттям, але до того не доходить — Настасія радить батькові віддати її за Добриню по-доброму, і той її до Києва відвозить, де й відбувається весілля на княжім дворі.


Як бачимо, все гладко, безбарвно і анемічно. В. Міллер справедливо оцінює сю билину, кажучи, що коли вона, може, складена була пізнім місцевим автором, то цікаво свідчить, що билинна традиція тоді ще визначалась значною свіжістю: місцеві рапсоди орудували її засобами свобідно і вміли складати такі з формального боку гладкі повороти, як оця билина і попередня — про поєдинок Іллі з Добринею 2. Але вона, очевидно, новотворна.



1 Про сей епізод далі, в розділі про билинно-легендарні теми.

2 Замітки при першім виданні билин в ИзвЂстіяхъ отд. рус. яз. 1899, II.



Добриня-сват. Тема стара, ми знаємо її з літописного переповідження поеми про Рогнідь. В нинішнім билиннім репертуарі вона зв’язана з іменем Добрині й Дуная, навіть так, що Дунай виступає в перших ролях. Але ближчий аналіз показує, що, властиво, добував і привозив жінку Володимирові таки Добриня. Звичайний зміст билини такий.


На пиру Володимир-князь почав жалуватись, що всі у нього в Києві переженились, а він один зістав нежонат, він жадає своїх бояр і богатирів, щоб знайшли йому княгиню «супротивну» (щоб була відповідна до нього)

На се всі затихли, аж звичайно виступає Дунай з заявою, що він знає таку дівчину і береться її привезти, аби тільки Володимир дав йому в товариші Добриню. Одначе єсть і інші варіанти, де або Добриня береться привезти княгиню, просить тільки дати йому в товариші Дуная 1, або заявляє, що чув про таку відповідну молоду для князя, а то від свого прибраного брата Дуная, що служив у неї на дворі, тому найкраще його й послати по неї — тільки випустити з темниці, куди його послав Володимир 2. Так чи інакше Дунай з Добринею їдуть до тої молодої — звичайно вона зветься донькою литовського короля. Приїхавши, Дунай лишає Добриню на дворі — поки його не покличе в поміч, сам іде до короля. Король найчастіш приймає се сватання за образу і велить вкинути Дуная до в’язниці. Але тут прибігають перелякані королеві «татари» з відомістю, що невідомий молодець на дворі дубиною побив усіх королевських людей. Король спам’ятувався і згодився віддати доньку за Володимира. Дунай і Добриня везуть її до Києва, але в дорозі нападають на слід її сестри, котра «полякує». Дунай посилає Добриню з королівною до Києва, а сам пускається сим слідом. Билина переходить на тему оженення Дуная з «поленицею» і трагічну долю їх обох — про сю тему буде мова пізніше. Тема ж оженення Володимира з привезеною Добринею королівною губиться за сею другою темою.


Історія Володимирового оженення таким чином зовсім збита, тема Добрині-свата цілком поблідла, стерлась і стратила колишній зміст, очевидно, далеко більш барвистий. Старші варіанти її ми бачили в літописних переказах, дійсно, далеко більш яскраві і сильні (II).

Добриня-змієборець. Ся тема займає центральне місце в тім поетичнім матеріалі про Добриню, який маємо тепер, і заховує найбільше слідів-відгомонів старого оброблення. Вона вважається такою ж спеціальністю Добрині, як боротьба Іллі з Соловієм, або Альоші з Тугарином. Але в теперішнім вигляді вона дуже сильно збита і стерта від уживання; первісні риси поблідли, епізоди зібгані докупи й затратили сопочаткову виразність. В можливій короткості, поскільки се позволяє цікавість теми (одної з найцікавіших!), намітимо головніші епізоди в нинішній традиції 3.



1 Гільфердінг, ч. 125.

2 Біломор. билини, ч. 75.

3 Досі найбільш докладний розбір сієї теми зроблений в названій вище студії А. Маркова, котрому пощастило своїми записами значно збагатити круг мотивів, зв’язаних з Добринею. Не з усім в його студії можна погодитись, але вона дає багато справедливих спостережень.



В найбільш популярних варіантах історія відкривається порадами матері Добрині: не їздити на гору Сорочинську, не топтати там малих зміят, не купатися в Почайні-ріці (Пучай, Пучайна). Добриня того не слухає, топче зміят і купається в Почайні-ріці, без докладнішого мотивування. В декотрих варіантах дається цілком банальний і незначущий привід: Добриня на ловах розігрівся й захотів купатись в Почай-ріці. Під час цього купання налітає змій, з котрим Добрині приходиться витримати бій. Поява змія стала неумотивованою несподіванкою. Тільки недавно в Біломорськім побережжі знайшлись відмінні варіанти, які дають інакше освітлення сьому епізодові: Добриня дістає від князя або від всього богатирського товариства поручення привезти молодильної води з Почай-ріки, «умитись і примолодитись» 1. Се звісний казковий мотив 2 — він і збивається в деяких варіантах на молодильні яблука, котрі стереже, так само як і молодильну воду, лютий змій, отже, з ним мусить звести боротьбу Добриня, щоб дістати тої молодильної води чи яблук. Се дає освітлення мотиву купання Добрині в Почай-ріці чи зачерпненню з собою води: Почай-ріка, себто ріка, де хрестився за Володимира Київ, се не проста собі ріка, до котрої Добриня ліз би на прохолоду, — її вода має чудодійне або містичне значення.


Умисно роздвоюю се останнє поняття. Можна собі мислити початковий мотив або казковим, або легендарним. Але в останньому рахунку присутність легенди таки не підлягає сумніву. Купання Добрині в Почай-ріці — се копія хрещення Христа в Йордані — так як його малює відбиття цього образу в колядці. Христос купається. Він при тім витягає рукописання, дане Адамом Сатанаїлові і заховане ним під камінь, і нищить зміїв, що його стерегли. Се образ дуже популярний. Паломник Арсеній Солунський згадує «кості змієві», що стеріг «рукописання» Адамове», — їх показувано паломниками на березі Йордану 3. Мотив сей проходить в церковних піснях і іконографії: Христос в Йордані стоїть на плиті, і від чотирьох рогів її підіймаються на нього змієві голови. Українське казання XVII віку, переповідаючи апокрифічні повісті, представляє, що Сатана сховав разом з записом зміїні голови, зрізані з голови Каїна, під великий камінь в Іорданській тіснині, «аби там сі голови гніздились у воді і плодились»; коли ж Христос зачав «купатись», «огонь божества у воді спалив там голови змієві» 4.



1 Три варіанти видано в «Біломорських билинах» А. Маркова, с. 59, 372, 553. В першім місце Володимира зайняв Петро-імператор з жінкою Катериною! З двох інших, зв’язаних з Володимиром, в однім Добриня сам береться поїхати по молодильну воду, в другім Ілля Муромець проектує послати когось на Почай-ріку по холодну воду і «молоді яблука», і се припадає Добрині.

2 Див в т. І.

3 Нове видання тексту В. Адріянової в ИзвЂстіях отд. рус. яз. 1913, III с. 217. Про сі мотиви нижче.

4 Порфирьева Апокриф. старозав. с. 41 — 2, Апокрифи Франка II с. 179 — 80, Калитовського Матеріяли, с. 29 — 31.



Паралель очевидна, і тут маємо один з яскравих прикладів того комбінування паралельних легендарних і казковий мотивів, так характеристичного для сієї творчості.

Повернім до мотиву остороги матері Добрині від небезпек Почай-ріки; тут маємо два паралельні варіанти:


Вода в ріці Почай сама по собі небезпечна, се ріка сердита, «свирепая», тому мати Добрині або радить зовсім не купатись, або не запливати в другу чи третю струю. Добриня не послухав, поліз купатись і посміявся з ріки, що вона в дійсності спокійна, як калюжа дощова. Тільки що сказав він се, як з ріки повалив дим і огонь і налетів змій.

Правдоподібно, тут той же мотив, що виступає в билині про смерть Добрині в ріці Смородині: ріка прийняла його ласкаво (може бути, була ним умовлена), коли ж він посміявся з її тихості, вона показала свій гнів (популярна баладна тема).

Захоплений несподівано появою змія, Добриня ниряє під воду до берега, де була його одежа і зброя, — але зброї не знайшов. Деякі варіанти пояснюють, що джура Добрині з переляку відігнав і коня, і зброю забрав, але се, можливо, належить до другого варіанту. Зістаеться в кожнім разі у Добрині тільки «шляпа землі грецької», себто калічий колпак, «колокол», і ним він побиває змія.

В другому варіанті мати остерігає Добриню, що на Почай-ріці лежить змія люта, змія люта сорочинська (сараценська), кожного, хто туди заходить, вона заносить (на гору Сорочинську, очевидно) своїм дітям на з’їдження, — скільки їздило туди добрих дородних молодців, руських сильних могучих богатирів, назад не вернувся ніхто, — всіх заносить змія люта сорочинська своїм дітям на з’їдення.


Добриня тут таким чином знає, що його чекає, і може відповідно приготуватись. Але нинішні тексти не дотримують сього мотиву і збираються на те ж саме припадкове купання Добрині після ловів на птицю. Можливо, одначе, що саме в зв’язку з таким приготуванням до бою зі змієм стоїть се, що в товариші собі Добриня бере Михайла Потика, спеціального змієборця (Г. 64), і вбирає той незвичайний калічий ковпак, який показується такою вірною зброєю на змія, хоч билина тепер не пояснює сього мотиву.


Захопивши Добриню несподівано обезброєного, змій поспішив задати брехню провіщанню святих, що доведеться йому загинути з Добриніної руки. Він похваляється зробити з ним що схоче: хоч зжерти, хоч потопити, хоч занести до своєї нори. Але Добриня, вдаривши «колпаком землі гречеської», відбив змієві всі хоботи, наступив йому на груди і готов був зарізати. Тоді змій, чи змія, починає молитись і пропонує Добрині побрататись: він їй буде старшим братом, вона йому молодшою сестрою, і вона не буде більше літати на Святу Русь і носити людей собі в полон, а Добриня не буде їздити в чисте поле — топтати молодих зміят Добриня годиться в деяких варіантах навіть списується на се «заповідь велика»; в інших Добриня тільки ослабив коліно, і змія, скориставши з того, вилетіла собі геть.

Згодом, летячи над Києвом, ся змія вхопила «любиму племінницю» князя, Забаву Путятичну, коли вона ходила в «зеленім саді тулятися», і занесла до своєї печери зміїної. Володимир скаржиться на пиру перед богатирями і питає Альошу Поповича, чи він не піднявся б її визволити. Альоша відмовляється, складаючи на Добриню — бо він став хрестовим братом змії, і йому змія, певне, віддасть Забаву «без бою і кровопролиття». Добриня мусить того прийнятись і, вернувшись, скаржиться перед матір’ю, що не має ні коня, ні зброї. Мати радить відложити клопоти і переслатись («ранок буде мудріший від вечора»). Потім каже взяти собі занедбаного дідового коня, а замість зброї дає шовкового канчука, котрим належить бити коня між ух і між ніг, приговорюючи, щоб він поскакував і зміят від ніг відкидав. В іншім варіанті Добриня дістає ще також хустку, котрою має Утерти лице і вдарити коня, коли б змія стала його перемагати. Добриня їде з тим на гору Сорочинську і топче конем малих зміят. Змія виходить против нього з печери з докорами, що він порушив умову; Добриня вказує, що, власне, порушила умову змія, вхопивши Забаву, і радить віддати її без кровопролиття. Змія не згоджується, і наступає бій, в подробицях, одначе, ближче не описаний.

Деякі варіанти згадують тільки голос з неба по трьохденнім бою, він велить Добрині витримати ще три години в бою — «побився Добриня ще три години і побив змію проклятую». З убитої змії витікає така маса крові, що вона покриває землю від сходу до заходу і земля не може її прийняти. Добриня налякавсь і хоче їхати геть — не визволивши зміїного полону, але тут голос з неба знов велить ударити, з відповідними словами, землю списом (хоч його ніби не було у Добрині під рукою!). Добриня ударяє, приговорюючи: «Розступися, мати сира земле, в усі чотири сторони, пожри всю сю кров зміїну!». Земля розступилась і поглинула кров.

Інші варіанти, більш казкового характеру, не згадують сієї легендарної участі неба й пояснюють побіду чудесною силою канчука і хустки, даних Добрині матір’ю: хусткою відновляє він сили коня і свої, канчуком відриває змії хоботи і голову, і тим справа рішається. Добриня йде до зміїних печер і випускає відти полон — королів, князів, королевичів, королівен і князівен, довго не знаходить Забави, нарешті відшукує її в найглибшій печері — де зміята ссали її груди (все паралельні мотиви з легенд про святих змієборців). Добриня випускає всіх зміїних невільників додому. Сам везе Забаву до Києва.


Кінець історії урваний. В деяких варіантах Забава сватає собі Добриню, але він відмовляється і віддає її на руки Альоші, а собі знаходить жінку в згаданій вище полениці. Але ся тема, очевидно, цілком механічно сюди прилучена: по духу вона не відповідає мотивові змієборства, — власне, тій редакції билини, яка своїм характером зближаєтеся більше до стилю духовного стиха: закінчення її мусило носити релігійно-аскетичний характер. Може бути, що за визволенням зміїного полону слідувало щось аналогічне з боями інших богатирів з Ідолищем, Тугарином, Змієвичем, Невіжóю (в розумінні «невіри», невідущого Бога). Але, сі теми поприставали до інших богатирів: до Альоші, до Іллі, і тільки з Невіжою, або її дублетом — бабою Ягою-Горинянкою, б’ється часом Добриня, в ідеї своїй, очевидно, — перший переможець над нечистою силою на Русі. Марков (С. 42) справедливо звернув увагу на незвичайний фінал бою Добрині з Невіжою: Добриня його палить огнем — кваліфікованою карою для єретиків і ворогів віри. В сім дійсно можна добачити відгомін колишнього освітлення сього поєдинку як акту релігійного, що становив дальший розвиток Добриніного хрещення — «купання в Почай-ріці і визволення людських душ а. неволі у змія-Сатани.

Добриня й Марина. Ми бачили, що тим часом, як одні редакції про Добриню-змієборця впадають в стиль духовно-го стиха і могли бути дійсно ділом тих півцерковних кругів, що фабрикували побожні пісні в конкуренцію бісовським, інші більше схиляються в бік казкових елементів. Маємо і перемогу Добрині над змієм-Сатаною в таких казкових рисах і зовсім казковому стилі, а саме — його поєдинок з змієм-коханцем відьми Маринки, до котрої залицяється Добриня.

Вважаючи сю Маринку за звісну Марину Мнішек, жінку Псевдодмитра, царя московського, деякі дослідники готові вважати сю билину дуже пізньою композицією XVII віку. Історична Марина в великоруській поезії дійсно набрала казкових прикмет, які виступають в билині. Але се ніяк не значить, що сама тема про Добриню, оберненого київською Цирцеєю в звіра і птаха, не існувала перед тим, хоч би й справді остання редакція її була перероблена в XVII віці під впливом легенди про Марину Мнішек.

Пок. Сумцов і справді спробував доказати раніше повстання билини і для сього брав за підставу подробицю, що чарівниця в ній робить Добриню «гнідим туром»: він виводив з сього, що билина зложилась, коли на полудні ще добре звісний був тур, — в сьому часі до билинної біографії Добрині причеплено грецьку казку про Цирцею. Але сам він позбавляє се спостереження доказкової сили, бо в епітеті гнідого тура бачить поміщання тура і зубра (тур в дійсності був чорний, а зубр — рудавий, гнідий). Докладніше вказати, коли саме зв’язано з Добринею популярний казковий мотив про жінку-чарівницю, ми таки не можемо. Але в кожнім разі ясно, що ся билина молодша від попередньої, за котрою йде і в темі, і в композиції. Паралелізм з попередньою билиною виявляється зовсім ясно в зовнішній будові:


Билина про Марину в багатьох варіантах починає так само з поради матері Добрині не ходити тою вулицею, де живе королівна Маринка, бо вана вже перевела дуже багато королевичів, богатирів і простого народу. Добриня не послухав і, заблукавши на сю вулицю, стрілив в голубів, що сиділи на вікні Маринчиного помешкання, а втрапив в Маринчиного полюбовника «Змія лютого», інакше Тугарина Змієвича, або Ідолища, нарешті. Розгнівана тим, Марина хоче відомстити Добрині. Кличе його до себе «на любов», але Добриня на се не піддається. Тоді вона викопала його сліди, поворожила над ними й приворожила Добриню. Добриня сам прийшов шукати її любові, вона ж обернула його золоторогим туром. Добриня в образі тура старається звернути на себе увагу своєї тітки, також чарівниці, і та дійсно відгадує, що з ним сталось, та грозить Марині обернути її сорокою, коли вона не верне Добрині його людської подоби. Тут деякі варіанти й кінчаться, але в довших Марина обіцяє Добрині вернути його між люди під умовою, що він з нею ожениться. Добриня сповняє сю умову, але Марина далі мучить його, обертаючи в різні звірята, поки Добриня, нарешті, не знайшов-таки нагоди покінчити з нею: зарубав її, а в деяких варіантах — і спалив, як ворожку (пор. історію «Невіжі»).


Сумцов вказав кілька східноукраїнських, великоруських і білоруських казок, де жінка-чарівниця обертає чоловіка собакою, птахом і под.1, поки чоловік, сам діставши чародійську силу, не відплачує жінці тим же, обертаючи її кобилою.



1 Чубин. II, 410, Іванова Нар. рассказы о вЂдьмахъ c. 52 и т. д.



Як я вже згадував, він уважав сю тему відбиттям грецької казки про богиню Цірцею (Кірку), що свою найстаршу літературну редакцію лишила в «Одісеї». Але тема ся так загальна, а подібності билини з історією Кірки і Одісея такі далекі, що зовсім нема причини так конкретизувати се запозичення.

Для вступу епізоду — стріляння в голубів, з котрого починається вся дальша біда, вказано дуже близьку паралель в талмудичній версії біблійної повісті про Давида і Вірсавію. Сатана підводить Давида на гріх, птахом сівши над Вірсавією, коли та купалась; Давид, побачивши птицю, стрілив у неї, а шукаючи стрілку, надибав Вірсавію в купелі, захопившись її красотою, і впав в біду. Ся версія пояснює подробицю билини, що Маринка тоді умивалась і убиралась, коли Добриня стрілив до її терему, і, очевидно, півгола, вискочила до нього на вистріл.

Чи якраз з талмудичної версії сталось тут запозичення, чи з мандрівного оповідання, використаного талмудичною легендою, се зістається питанням. Але залежність билинного оповідання від сього мотиву доволі правдоподібна.

Від’їзд Добрані (Добриня і Альоша). Се поема-фабльо на звісну новелістичну тему: забутий, уважаний мертвим супруг відкриває себе певними знаками жінці на її весіллі (див. між казковими темами т. І.).


Добриня, післаний Володимиром з пиру з тяжкими дорученнями, виливає перед матір’ю жалі на свою долю, далі збирається звичайним богатирським способом в дорогу, а коли його жінка Настасія Микулична за порадою матері питається, куди він їде і коли його чекати назад, Добриня на се велить його ждати три і три, або шість і шість літ, а часом до того додає ще й знаки, по яких можна буде міркувати, що його нема на світі. По упливі вказаного часу вільно його жінці чи зістатись удовою, чи вийти знову заміж за кого-небудь, тільки не за його хрестового брата, «бабського пересмішника — Альошу Поповича». З тим Добриня виїздить звичайним богатирським методом: скоком через міський мур. Трудиться, сповняючи тяжкі княжі доручення; час іде, як вода біжить, виходить визначений Добринею час, і Альоша Попович привозить відомість, що Добриня загинув: лежить в полі з простріленими грудьми, з пробитою головою. Володимир всяко намовляє Настасію вийти заміж, і саме за Альошу, і вона, нарешті, годиться. Почалось уже весілля, коли Добриня чудесним способом, чи то від птахів, чи від коня, дістає вість, що його жінка віддається за Альошу. Розгніваний Добриня в кілька скоків з-під Царгорода прилітає до Києва, непізнаний приходить до матері, іменем Добрині велить дати йому калічу одежу і гуслі та йде на весілля своєї жінки скоморохом. Приймають його, як скомороха, неуважливо, але, як знаємо, — своєю грою він добуває місце при столі, при своїй жінці, і дає їй себе пізнати, кинувши свій обручальний перстень в чарку вина, котру їй підносить. Жінка пізнає, хоче через стіл скочити до нього; відмовляється йти за Альошу, просить пробачення у Добрині. Той її пробачає, складаючи все на жіночий розум, за те докоряє Володимирові й його княгині, а самого Альошу перед усіма, вхопивши «за жовті кучері», порядно побиває.


Образ «бабського пересмішника», в котрім виступає в сій билині Альоша, з усякою правдоподібністю вважається пізнішою дегенеративною формою сеї колись героїчної постаті, і се вказує на пізніше оброблення сеї теми в тій формі, як ми тепер її маємо. Проф. Созонович, спеціально зайнявшись нею, як яскравим, на його погляд, взірцем західних впливів на слов’янську поезію, підніс близьку подібність деяких деталей билини з польськими і моравськими піснями на сю тему (поворотець, прийшовши на весілля скрипачем, дістає місце коло печі; його жінка, пізнавши чоловіка, скаче до нього через стіл 1). Особливо підчеркував подібність імені Добрині і польського поворотця, що в великій кількості варіантів зветься «Домбровою». Се, на мій погляд, не має особливого значення, але подробності в розробленні теми дійсно дуже близькі. Як вихідне джерело сього мотиву, вказуються романські поеми, навіяні обставинами хрестових походів, і се досить правдоподібно, хоч особливо близького прототипу західнослов’янських варіантів не вдалось відшукати. Тому докладніш датувати нашу билину таки не можемо.

Кінець Добрині. Не знати, чи в первісних піснях про Добриню оспівувалась також і його смерть. Ті пісні, що тепер оповідають про неї, явно пізнішої формації, але вони інтересні своїми епічними мотивами, між котрими дещо може-таки походити і від старого епосу про Добриню.

Викрита на Біломорськім побережжі цікава билина про «Камське побоїще» дала поетичний коментар до коротких згадок літописних компіляцій про те, що між богатирями, які згинули в битві під Калкою, були також Добриня з Альошею. Богатирі гинуть за свою похвалу, котрою вони розгнівали силу божу 2.



1 Къ вопросу о западномъ вліяніи на славянскую и русскую поэзію. Рус. Фил. ВЂстн. і окремо, 1898.

2 М. 81 і 94. Про саму билину буде ще мова далі.



Добрині за се доводиться дізнати тяжкого збезчещення від баби-полениці «Латин-горки» (з Латинської гори, або з Летиголи, як інші толкують):


Баба поспіває на поле битви вже по її скінченні, застає Добриню і перемагає його в поєдинку. «Не було божої милості, не було Добрині щастя: права рука його похибнулася, впав Добриня на сиру землю, сіла йому баба Латин-горка на білі груди». Хоч поспів в час Ілля і виручив Добриню з такої тяжкої ситуації: скинув з нього бабу, і Добриня порубав її на дрібні частки та розкидав по чистому полю, проте він не пережив свого безчестя, що баба сиділа на його лиці й безчестила. В однім варіанті ще й Ілля нещасливо пожартував, як то він у Києві буде оповідати про бабу, яка їздила задом по лицю Добрині. Добриня сам покінчив з собою — в однім варіанті він вбив в землю свого списа і кинувся на нього ретивим серцем, в іншім — він вергся з берега моря на сірий камінь і забився разом з конем. Ілля знаходить тіло і гірко жалує свого жарту. Кладе труп до колоди (домовини) білодубової й закопує в сирій землі.


З «Камським», себто «Калецьким» побоїщем, кінець Добрині, розуміється, міг бути зв’язаний тільки в далекій ретроспективності. Але насувається гадка, що не тільки бій Добрині з жінкою-поленицею, але й смерть його в такім поєдинку (чи наслідком нещасливого висліду його) існувала вже раніше і потім тільки зв’язана була з Калецькою катастрофою. Та наскільки правдоподібна була сама тема бою Добрині з поленицею — безсумнівно старий і популярний мотив, зв’язуваний з різними богатирями, настільки смерть Добрині від баби в нинішнім вигляді має характер скороспішного використання сього мотиву на те, щоб укорити Добриню за його похвальне «слово».

Інший варіант смерті Добрині за похвальне слово дає пісня, записана свого часу над Волгою. Вона каже Добрині гинути в ріці Смородині за те, що він поглузував з неї, так як в вищезгаданих варіантах Почай-ріки. Пісня частіше стрічається без імені Добрині: вона оспівує анонімного доброго молодця, що подавсь на чужу сторону й опинивсь над сею епічною річкою Смородиною. Річка перепускає доброго молодця за його ласкаве слово на другий бік, не жадаючи ніякого перевозу; але коли він, перебродивши, насміявся з неї, що се річка тиха, як дощова калюжа, річка зваблює його назад — і на сій новій переправі він потопає 1.

В. Міллер висловив гадку, що тут ім’я Добрині додано не органічно, до готової вже пісні про те, як «загубила молодця честь-похвала молодецька» по аналогії з згаданим епізодом на Почай-ріці 2. Дійсно, історія оповідається без зв’язку з епічною біографією Добрині, й ім’я його виступає тільки в середині пісні. Проте ідейний зв’язок з його біографією таки єсть в сім епізоді, тому зовсім неорганічним додатком його ім’я в сій пісні я б не важивсь признати.

Ілля. Билинна історія Іллі Муромця — третього в правдоподібному порядку популярності героя билинного епосу, ще більш, ніж Добриніна, виявляє мішанину старих і нових формацій: героїчних, казкових і новелістичних тем 3.



1 К. II, с. 61 Пісня без імені Добрині там же VIII с. 14, Р. 186, Г. 262.

2 Дрбриня і рЂка Смородина, Э. О. т. XXVIII.

3 Після монументальної праці О. Міллера билини про Іллю не були оброблені наново в цілості. Ряд питань, з ним зв’язаних, піддав переглядові Веселовський в Южнорусскихъ билинахъ, І В. Міллер в статтях, зібраних в І — III т. його Очерків. Суцільний огляд в задуманій праці про билинний епос, не був ним написаний; деякі гадки, подані в передсмертних листах, опублікував Марков в Изв. отд. рус. яз. Короткий перегляд зв’язаних з Іллею тем дав свого часу Лобода в вступній лекції: Былины про Илью Муромца, Київ, Унив. Изв. 1898, X. Останнім словом являється перегляд сих билин в книзі Сперанського.

Багато, між іншим, дебатовано над самим іменем Іллі: котру форму його імені треба вважати основною: Муромець чи Муррвець, Моровець, і звідки таке ім’я походить (вказувано особливо на Моровійськ на Чернігівщині, також на Мураський шлих і под.). Соболевський пробував розрубати се питання припущенням, що «м» і «в» являються тут простим фонетичним ваганням без реального значення; проти сього В. Міллер в посмертній праці с. 87. Нагадую факт, здається мало завважуваний, що під Києвом остров Муромець на Дніпрі фігурує в планах XVIII — XIX вв.



Але тим часом, як придбання Вольги і Добрині, пороблені в часах їх найбільшої популярності, були потім до певної міри роздані між іншими богатирями (з епосу Вольги, як старшого, — більше, з Добриніного — менше) — цикл Іллі в момент, коли почались записи книжні, а потім етнографічні, стояв в своїм зеніті і громадив навколо сього героя більшу купу мотивів, мабуть, ніж коли-небудь. Робота дослідників в останніх часах пішла, власне, в напрямі вилучування тих чужородних додатків і пізніших верств в сім епосі. Тим часом, як старші дослідники билинного епосу слов’янофільської закраски (особливо О. Міллер в своїм творі) з приємністю спочивали духом на сім богатиріселянині як центральній фігурі і признаному сеньйорові богатирської дружини 1 на багатстві мотивів, з ним зв’язаних, і їх моральному змістові та готові були вважати в сій центральності селянської постаті саму есенцію билинної традиції 2, новіші досліди пішли якраз в противнім напрямі. Вони кладуть натиск на вищезазначений факт, що в попередніх відгомонах сього епосу, котрі маємо в німецькому епосі XII — XIII вв. (в його згадках про Іллю, Володимирового брата), Ілля виступає як член династії, так як і Добриня, і, очевидно, тільки потім демократизується. Пізнішими наверствуваннями вони вважають не тільки казкові мотиви, нині зв’язані з ним, а навіть готові, — як В. Міллер (що головно зайнявся сим в останніх своїх працях 3), переважну частину мотивів нинішніх билин про Іллю вважати продуктом XVII або й XVIII в. Інші, коли й не йдуть так далеко, то в кожнім разі дуже рахуються з різними новотворами в сих билинах та припускають, що, мовляв, Ілля «поживився» коштом інших богатирів: одні думають, що коштом Добрині, інші — Альоші Поповича.

Досліди в сім напрямі, одначе, можна сказати, тільки почались і далеко ще не дали твердих вислідів 4.



1 «Одно красне сонце на білім світі, один сильний богатиръ Ілля Муромець», — говорять розбійники, Г. 305.

2 Див. вище.

3 Сюди належать особливо статті: Къ вопросу о возрастЂ і казачест†Ильи, и Къ билинЂ о боЂ Ильи съ Добрыней.

4 Сам В. Міллер свою студію «О возрастЂ и казачест†Ильи», видану на поч. 1912 р., починає характеристичною заміткою, що «історія билинного типу Іллі Муромця досі являється найбільш темним місцем в нашім народнім епосі». В листі до А. Маркова, в січні того ж року, він пише з приводу загальної праці, над котрою працював: «Тепер передо мною стоїть найтяжче завдання, котрого, мабуть, не подолаю — се вічний стих нашого епосу — Ілля Муромець. Пізніша історія сього персонажа мені більш-менш ясна, а щодо ранньої історії Іллі та його походження, то ся сторінка нашого епосу досі не прочитана. В XII в. нема ніяких слідів Іллі, в XIII його сліди маємо тільки за кордоном — в Тідрек-сязі та Ортніті, і ніяких слідів на Руси... Здається, можна сказати, що так звана Київська доба не знала Іллі, і нитки від Іллі плетуться кудись на захід: може до Полоцька і Смоленська. Взагалі в моїм начерку прийдеться, мабуть, тільки критично розібрати всі гіпотези про Іллю і признатись, що досі ми нічого певного не знаємо про його походження». (Изв. 1915. І. 311).



Рахуючися в повній мірі з вказаними можливостями нових формацій, треба все-таки мати на увазі, що коли не вважати цілого Іллю новотвором, а рахуватися з його існуванням в героїчнім епосі в старших втіленнях — чи то княжича, чи високого дружинника (так як у німецьких відгомонах), — то в нинішньому комплексі зв’язаних з Іллею мотивів можна буде знайти таки дуже старі героїчні і навіть міфічно-героїчні мотиви, хоча й значно змінені пізнішими часами. Їх нинішні варіанти можуть бути дуже пізні, їх теперішні комбінації — так само; але в своїй основі вони можуть належати до доволі давніх стадій розвою епосу про Іллю.

Уздоровлення Іллі й перші його богатирські вчинки. Ми мали нагоду пізнати сю тему вище, говорячи про українські переповідження билинних тем. Головні мотиви такі:


Ілля сидить без ніг з маленькості тридцять літ і уздоровлюється та наділяється богатирською силою перехожими святими особами (Христом, апостолами і под.). Спеціально підчеркується надання сили в міру: коли безногий Ілля, посланий святими принести їм напитись, приносить воду і по їх велінню випиває, він почуває в собі таку силу, що береться повернути землю. Тоді святі велять йому пити вдруге — і сила його зменшується наполовину, то значить, від надлюдської, титанічної сили Святогора й інших велетнів сходить до людської богатирської міри 1. Потім він дістає від святих поучення, як йому дістати собі коня і зброю богатирську, а також науку на будуще — битись з усіма, тільки не з Святогором, не з Самсоном, не з родом Микуловим і не з Вольгою. Ілля показує свою нову силу на батьківському полі, а далі, добувши собі коня і зброю, пускається в світ. Часом дістає при тім ще поучення від батька, але частіше вони зв’язані з його першою богатирською подорожжю.


Тема ся звісна в великім числі прозових оповідань і в невеликім числі ритмічних старин, і з них декотрі мають не дуже-то сильний вигляд 2.



1 Про се ще буде мова далі.

2 Після першої студії В. Міллера про сю билину прибуло кілька варіантів в збірках Маркова і Ончукова, про них його Очерки III, с. 191 дд.



Тому В. Міллер висловив гадку, що ся легендарно-казкова тема була причеплена до Іллі не раніше XVII в., і так-таки й не дістала повної билинної фактури. Інші, навпаки, думали, що прозові переповідження — се розложені билини. Існування українських переказів сеї теми дійсно велить ставитись з певною обережністю до скептичних гадок про недавнє прив’язання сеї теми до Іллі.

Сама по собі вона в кожному разі інтересна своєю посередньою позицією між старим героїчним епосом, релігійною легендою і казкою: наче в узлі сходяться тут сі три течії, так що з сього боку вона являється дуже цікавим типом такого сплетіння мотивів. Чудесне уздоровлення хворого святими в образі подорожніх — се одна з найбільш популярних тем християнської легенди взагалі, і на нашім грунті зокрема. Чудесне надання сили занедбаному хлопцеві або каліці — се теж незвичайно популярна казкова тема, спеціально в сій формі — наділення силою через пиття 1. Незвичайно підхожа паралель в германськім епосі — історія Тетлейфа, героя Тідрек-саги, селянського сина, що до 30 літ лежить в попелі, аж раптом струшує його й стає богатирем. В героїчнім епосі нашім сей мотив по всякій імовірності теж мусив існувати здавна, хоча не можна бути певним, що він якраз був зв’язаний з Іллею.

Ілля пробиває дорогу до Києва. Ілля й Соловій. Ся тема, в противності до попередньої, не будить ніякого сумніву щодо своєї народності і мусить рахуватись між найстаршими темами нашого старого героїчного епосу. Сумнів може бути тільки в тім, наскільки давній її зв’язок з іменем Іллі: чи не була вона зв’язана з якимсь старшим героєм, напр., Вольгою — Олегом — Ольгою, що представлявся першим організатором Руської землі, з його ділом могло бути пробивання доріг і мощення мостів на київських шляхах, що виступає в сій билині.

Коротшу і простішу схему сеї поеми дають старі книжні записи XVII — XVIII в.:


«В славнім було городі Морові Ілля Муромець заутреню воскресну і в умі держав поїхать до города Києва, до сильного князя Володимира Всеславовича. А завіт положив: за всю широку дорогу гострої шаблі з піхви не виймати і на кріпкий лук тететви не накладати». Та як їдучи був під городом Себежом 2 (Вар. Себес, Кибер, Сибир), почув крик, гук, іржання коней.



1 Пор. вище, I; безконечна література сеї теми вказана почасти В. Міллером, Очерки I, с. 390.

2 В. Міллер прийняв був сей варіант за автентичний і на тій підставі приложив сей епізод до облоги Себежа, псковського пригорода, литовським військом в 1536 р., та висловив здогад, що ся подія була зв’язана з Іллею в XVI або XVII в.; з того він виводив, що ім’я Іллі тоді було дуже звісне на Білоруси. В дійсності, під сим іменем криється, мабуть, якесь місто старої Чернігівщини.



Стоять три царевичі заморські, з кожним сили сто тисяч, хочуть город щитом узяти, а царя в полон. Ілля їх побиває, як «стадо галиче», а царевичів дає в дарунку цареві. Той просить лишитися з ним і дає йому півцарства, але Ілля питає дороги до Києва, і дістає відповідь: «Пряма дорога на Київ на ліса Бринські, на грязі топучі, на калинів міст, на ріку Смородину», тільки та дорога залягла рівно тридцять літ: ні один кінний нею не проїздив, ні піший не проходив, через Соловія Розбійника. Ілля пускається сею дорогою. На річці Смородині заступив йому дорогу Соловій і свиснув так, що під Іллею кінь спіткнувся. Ілля вилаяв коня і стрілив Соловія в праве око, той упав з своїх десяти дубів, як вівсяний сніп. Ілля сів йому на груди, щоб витягти з нього серце, але той випросився, віддаючи йому все добро. Ілля з ним разом їде на його села по майно; тут 12 синів Соловія хочуть його відбити, але Соловій стримує їх. їдуть далі до князя

Володимира, котрого Ілля дивує тим, що приїхав з M y p o в а одним днем, коли його гінці їздять два місяці, а найскорше один місяць. Ілля оповідає свої пригоди і те, що він привіз з собою Соловія. Володимир велить Соловію свиснути, але той не слухає, кажучи, що він слухає тільки свого господина Іллі. На слово Іллі він дійсно свище так, що під богатирями лавки підломились. Володимир дуже тим тішиться і лишає Іллю у себе в службі (ТМ, с. 1).


Ширші тексти XVIII в., а також билинні записи містять ще кілька інших епізодів:

Ілля, званий тут Муромцем, з села Карачарова (під Муромом), перед виїздом бере у батька благословення й приймає від нього науку 1.

Наїжджають на Іллю розбійники, хочуть пограбувати і убити. Ілля для опам’ятання їх пускає стрілу в сусідній дуб. Від свисту тетиви розбійники попадали з коней, від удару стріли по дубу лежали п’ять годин без пам’яті. Очунявши, вони просять Іллю бути у них атаманом, але він відмовляється, кажучи, що їде до Києва «князеві Володимирові на споможення, на його збереження» (К. 28). Епізод сей стрічається і окремо, і входить також в історію трьох поїздок Іллі.

Місто, котре Ілля в дорозі визволяє від облоги, в билинах найчастіше зветься Черніговом. Визволене місто просить Іллю бути у них воєводою, але він не хоче, не приймає дарунків, лише питає дорогу до Києва. Епізод сей, як і стріча з Соловієм, виступає майже у всіх варіантах і зачисляється до основних мотивів історії Іллі.

Стріча з Соловієм ускладнюється деякими подробицями. Напр., його донька-полениця пробує підступом убити Іллю тяжкою підворотнею, а Ілля калічить її.

Коли Володимир хоче послухати Соловієвого свисту, Ілля, знаючи, що значить такий свист, велить Соловію свиснути півсвистом. Але Соловій свище повним свистом, від котрого попадали верхи з теремів і Володимир лежав «без душі» три години. За се Ілля вбиває Соловія.

Деякі дослідники припускали, що в старших варіантах Соловій міг далі жити й бути товаришем Іллі й служити Володимирові і що се виступає в наведеній вище згадці Ф. Кмьги під іменем Соловія Будимировича. Вони вказують на оповідання Никонів. літопису про розбійника Могута, що, попавши в руки Володимирові, вимолив собі життя і вів себе до смерті взірцево. Аналогія досить далека. Важніше те, що в кількох варіантах 2 Соловій виходить з руки Іллі ціло: діти його поспівають на княжий двір з викупом, й Ілля пускає Соловія додому, наказавши більше не сидіти на семи дубах.



1 Ся наука багато фігурувала, як доказ високої моральної висоти билинного епосу: «На добрі діла» благословення дам, на худі — благословення нема. Поїдеш ти путь-дорогою — не помисли злом (навіть) на татарина, не убий в чистім полі християнина» (К. I, с. 34). Весь сей епізод, одначе, стрічається тільки в деяких варіантах.

2 Зібрані вони у Міллера III, с. 107 дд.



В одному олонецькому варіанті (Г. 56) після Соловієвого свисту Володимир хоче поставити його воєводою або «строїтелем» (управителем) монастиря, але Соловій відмовляється. В дорозі до Києва Соловій часом являється богатирем — помічником Іллі (про се ще нижче). Все се натякає на існування закінчень його історії.

Три поїздки Іллі. Се паралельна тема першої подорожі Іллі: часом вона повторює мотиви її, часом та притягає деякі з сеї; в антитезу першої, ся друга робиться часто і останнім ділом Іллі: закінченням його богатирської діяльності. З огляду на сей паралелізм я ставлю їх поруч, хоча походження другої теми, мабуть, значно пізніше від першої.


«їздив старий чистим полем — від молодості їздив до старості. Наїхав старий в чистім полі три путі-дороги, три широкі: на розстані лежить сірий камінець, на камені напис надписаний: «сею дорогою їхати — убитому бути, другою — жонатому бути, третьою — багатому бути». Старий рішає, що йому вже час кінчати життя, і їде першою дорогою. Наїздить на розбійників, сорок тисяч, які хочуть його зтягнути з коня. Ілля б’є їх чим-будь, побиває всіх і, вернувшись до розстані, затирає напис і пише: «їздив тою дорогою, убит не був».

Іде другою дорогою, наїздить на палати білокамінні. Виходить відти королівна — або наперед сорок тисяч дівчат, а королівна потім. Вона веде Іллю до палати, приймає, гостить, нарешті, кладе з собою в ліжко. Але Ілля спихає її на те місце, куди вона його хотіла покласти, і королівна падає в погреби глибокі, куди вона скидала всіх тих царів і королів, котрих зваблювала до себе. Ілля випускає їх з погреба, підступну королівну вбиває, і, вернувшися до розстані, затирає і другий напис.

Третьою дорогою Ілля в деяких варіантах зовсім не хоче їхати, в інших їде, і наїздить на камінь з написом, що з-під каменя йому треба дістати гроші і збудувати церкву. Ілля се сповняє, ставить церкву у Києві, йде до печер глибоких і там умирає — «досі там його мощі нетлінні».


В. Міллер поставив новішими часами тезу, що ті пісні, де Ілля виступає (як отут) людиною старою, — всі дуже пізні: в старших, мовляв, він представляється добрим молодцем, або людиною в повноті сили 1. Спостереження цінне. Але далі дослідник ступає на хиткий грунт, виводячи сей образ з епітета «старий козак», котрим, мовляв, наділила Іллю московська «смутна доба» першої чверті XVII в.: Іллю нагороджено сим титулом, котрим називали дійсних служебних козаків в противоставленню всякому самозваному розбійничому козацтву, а з того виріс його образ, як старої людини; отже, де він виступає старим, — все се пісні або редакції не старші XVII в. 1 Раніше сам же В. Міллер допускав можливість, що назва козака до Іллі могла пристати значно давніше (Экск. VII). А образ старого богатиря міг, очевидно, з’явитись і без зв’язку з його «козацтвом».



1 Къ вопросу о возрастЂ и казачест†Ильи. М., 1912.



Ілля й син. Се доволі слабо зв’язане з циклом оброблення в билиннім стилі широко розповсюдженої інтернаціональної теми про бій батька з непізнаним сином. Воно має дуже відмінні варіанти. Найбільш викінчені представляють справу так:


Богатирі стоять на заставі. Вийшовши рано з шатра, Ілля побачив в полі якогось незвісного гарного їздця c соколом. Богатирі посилають Альошу (або Добриню) розвідати, хто се такий — коли се руський богатир, то побрататися з ним, а коли невірний, то взяти на поєдинок. Стріча для висланого, одначе, кінчається сумно: він або тікає з переляку, або дістає прочухана. Тоді виїздить проти нього сам Ілля. Богатирі розпочинають поєдинок, довгий і упертий, який, одначе, кінчається перемогою Іллі. Він збирається зарізати підбитого противника, але тою чи іншою дорогою довідується, що се його син, від якогось припадкового зв’язку з поленицею. Утішений, сам Ілля вітається з сином і пускає його до матері. Але син наповнюється злобою на батька й пробує його вбити сонного, тоді Ілля, вбиває його.


Подібність сеї теми до різних світових епосів здавна викликала особливе зацікавлення до неї. Спочатку особливу увагу звернено на паралелі германські: бій Гельдебранта, з Гадубрантом, найстарший епічний фрагмент, пізніше включений в Тідрек-сагу; він був розібраний особливо О. Міллером. Пізніше перенесено увагу на іранський епос про Рустама (бій Рустама з сином Зобаром) — в працях Стасова і В. Міллера. Нарешті, був поставлений поруч билинної; теми епос естонський і різні кавказькі теми. Але новіші дослідники доволі скептично задивляються на можливість звести її до якогось чужоземного впливу: настільки ся тема взагалі розповсюджена, а з другого боку — несимпатична характеристика сина, його злоба і підступність супроти батька різко вирізняє билину в кругу сих інтернаціональних подібностей 1. Останній дослідник сього питання Б. Ярхо, опираючись на відмінах билинного варіанту і його посереднє становище між варіантами іранськими і германськими, обстоює тезу, що билинна тема бою Іллі з сином, запозичивши тему з іранського епосу, перейшла потім з Руси до німецької епіки, і тим часом, як саме ім’я Іллі, відірвавшись від неї, ввійшло в різні комбінації з німецькими героїчними мотивами, зміст билинного варіанта вплинув на молодші редакції старої поеми про Гільдебранта 2.

На взірець сеї билини, очевидно, дуже пізно, за поміччю загальних билинних місць, зложено паралельну билину про бій Іллі з донькою — вона знайшлась в репертуарі Рябініна, дайславнішого з олонецьких рапсодів 3.



1 В. Міллер. Очерки II, с. 180 дд., — проти поглядів Маркова, що вважав тему билини занесеною з заходу в XIII в.

2 Илья, Иліасъ. Хильтебрантъ, ИзвЂстія, отд. рус. языка, 1917, II.

3 P. 5. Г. 77. Розбір у Веселовського Ю. Р. Былины II, c. 321.



Далі, з поминенням мотиву про супротивника-сина, але тими ж епічними засобами, тими ж деталями, починаючи від богатирської застави і до подробиць бою, описується поєдинок Іллі з якимсь заїжджим хвальком («нахвальщиною»). Найбільш характеристична подробиця сеї версії та, що супротивник Іллі в деяких варіантах зветься «Жидовином», а се правдоподібно толкується як далекий відгомін хозарського панування на Україні. Супроти того основа поеми мусить уважатись дуже старою. Ми ще повернемо до неї.

Бунт Іллі. Прийнятий Володимиром на службу, Ілля входить в круг київських богатирів і займає між ними перше місце: богатирі признають його своїм старшим братом (близьким товаришем і хрестовим братом його стає Добриня). Постійним заняттям богатирів була сторожа на «заставі» — недопускання до Києва ворогів. На чолі її стояв Ілля. Незважаючи на сю службу та на різні подвиги, які чинить Ілля, Володимир не цінить його відповідно. Київські бояри також обмовляють його перед князем, що він похваляється сісти на його місце, тощо. На сім грунті виходять різні інциденти. То Володимир поминає Іллю в дарунках, то не запрошує його на пир. Нагніваний Ілля позволяє собі різні вибрики і похвалки, попадає до княжого «погреба» (в’язниці) і сидить там, аж поки не приходиться боронити Київ від ворожого наступу. Або князь проганяє його з свого двору і забороняє приїздити до Києва — знов до тої ж пригоди*

Подібні конфлікти з князем і боярами виходять і у інших богатирів. Мотив княжої неласки оброблений особливо в билині про Сухмана; дослідники бачать в ній прикмети пізньої московської доби, але сам мотив ворогування бездільників бояр проти подвижників богатирів, без сумніву, старий. Ворогування се приводить часами до колективного протесту богатирів і їх виїзду з Києва та бойкоту княжого двору. Та найчастіше сей мотив зв’язується з Іллею. Відгомін його знаходимо в звісному натяку Фил. Кмити на класичну невдячність двору за богатирські служби Іллі Муромця та Соловія Будимировича, як він висловлюється. Очевидно, се був мотив тоді дуже популярний.

Одна з билин спеціально займається бунтом Іллі на князя, малюючи її, одначе, не стільки в богатирському стилі, скільки скоморошому-корчемному.


Не покликаний на пир, Ілля розгнівався і став стріляти з лука по золотим верхам церковним, збивати церковні «чудні крести». Кличе «корчемну голоту» (голі кабацькі), щоб вона здирала золото з тих збитих верхів і пила разом з ним «зелене вино» по корчмах. Голота збігається й починається п’янство. Ілля похваляється сісти на княжім столі, а голоту поробити воєводами. Ситуація стає небезпечною. Князеві моторошно. Він задумує закликати Іллю на пир і перепроситись; думає з князями й боярами (не з богатирями), кого б послати до Іллі на перепросини. Рішають послати Добриню, як хрестового брата Іллі. Добриня їде до Іллі й, посилаючись, що в їх братській присязі не тільки менший брат (Добриня) повинен слухати більшого, а й більший меншого також, він кличе Іллю йти на пир, обіцяючи, що його місце буде вже не найнижче, а найвище. Ілля признає обов’язок братства й дивується двірській хитрості, що так влучно вгадала, ким його можуть затягнути. Але він не у всіх варіантах приймає запросини відразу, в деяких ставить тяжкі умови: напр., щоб у Києві і Чернігові були на три дні відчинені корчми для народу, щоб пир був зроблений спеціально для нього і для голоти — інакше князь не буде довше княжити, як тільки до, рана. Князь мусить се все сповнити. Так чи інакше, Ілля йде на пир, де йому вже дають найбільше місце; він напивається і в хмелю признається, що мав намір застрілити самого князя і княгиню, але тепер він дарує Володимирові «велику вину», заподіяну перед ним.


Ся інтересна тема, і взагалі соціальний конфлікт нижчих верств з князем і боярством, що в найбільш яскравій формі виступає в сій билині, викликали загальну дискусію, що потягнула за собою загальніше питання про те, яких се часів соціальні відносини відбиваються в нинішніх формаціях билинного епосу?

Симпатії співців і публіки, очевидно, стоять по стороні богатирів і народних мас (котрих інтересам служать богатирі), а проти боярства і князів. Билинна традиція різко п’ятнує бояр як безвартісну, непродуктивну верству ситих нероб, інтриганів і зрадників, що підбивають князя проти правдивих оборонців землі — богатирів.


Богатирі, що наслідком сих інтриг покинули Київ і княжий двір, так. відповідають на заклик Іллі йти рятувати Київ від ворога: «Не будем ми коней сідлать, не будем на добрих коней сідать, не поїдемо в славне чисте поле, не стоятимемо за отечество, не стоятимемо за стольний Київ-град, не стоятимемо за матері — божі церкви, не берегтимемо князя Володимира з Опраскрю — єсть у нього багато князів-бояр, годує їх, поїть, обдаровує, а нам нічого нема від князя Володимира» (Г. ч. 75).


Деякі дослідники бачили в тому відгомін класової ворожнечі княжих часів 1. Новішими часами піднялись голоси, які зводять се на пізніші впливи, XVI — XVII в., особливо рефлексії «Смутного часу»: тодішнього повстання нижчих верств, на чолі котрих стали козацькі ватаги, великоруські й українські. Як в козацькій закрасці, в котрій виступають київські богатирі в нинішніх текстах, так і в самім бунтарстві, в ідеалізації голоти вони добачають відбиття відносин сього смутного часу 2. Виставлена була гіпотеза, що на остаточну формацію билинного Іллі Муромця, «старого козака», вплинула постать одного з «самозванців» тої доби, козака Ілейка з Мурома 3.



1 Сей погляд і новішими часами обстоював А. Марков в своїй студії: Бытовыя черты русскихъ былинъ, Э. О. т. 58, c. 93.

2 Особливо див. у Міллера, Очерки II, с. 307 дд.

3 Гіпотезу сю поставив московський історик Д. Іловайський у статті «Богатыръ-казакъ Илья Муромецъ, какъ историческое лицо», 1893.



Все се здогади, досі докладніше не обгрунтовані і не зведені до властивої міри. Вони ніяк не повинні заслонити факту, що ідея невдячності княжого двору для Іллі й його товаришів, очевидно, старша від соціальних московських відносин XVI — XVII в. (пор. згадку Кмити). Але з другого боку, не повинні ми спускати з ока і ті впливи, які мусила наложити на демократичну чи демагогічну закраску билинних тем зміна скоморошої аудиторії: перехід сього куншту з двірських кругів до демосу.

Ілля визволяє Київ від Калин-царя. Билина дуже відмінна в подробицях: очевидно, сильно перероблювалась в різних часах, як то вказує вже саме перенесення теми в обставини татарщини. Один з варіантів такий:


Володимир всадив Іллю до «погреба» (поруба), він сидить там уже три роки, а не загинув лише тому, що княгиня або княжна його потайки годує. По іншим варіантам — Іллі просто нема під той час в Києві. Тим часом приступає під Київ цар Калин з нечисленною ордою і ставить Володимирові різні ганебні вимоги: напр., щоб спорожнив йому Київ, церкви віддав під стайні татарські і т. ін. Володимир жалує, що нема кому тепер оборонити Київ, бо Іллі нема або він умер у в’язниці, а богатирі, розгнівані за се, виїхали з Києва і не бували там уже три роки. Тоді князеві відкривають секрет, що Ілля живий. Князь велить його визволити, і він їде по богатирів. Але ті рішуче відмовляються рятувати Володимира — нехай рятується своїми боярами, тому на ворогів пускається сам Ілля. (Вар.: богатирі послухали його і поїхали, але поснули в дорозі, й Ілля пустився сам на орду). Історія сходить на загальний мотив — битви з татарами, з котрими матимемо діло в дальшім розділі. По кількох днях битви Ілля попадає в підкоп, в татарські руки. Цар Калин пропонує йому служити, Ілля відмовляється; він хапає котрогось татарина за ноги і побиває ним, як палицею, інших. Свистом закликає свого коня. Стрілою будить найстаршого з богатирів, батька свого хрещеного Самсона Манойловича. Богатирі їдуть виручати Іллю, побивають до решти татар, а самого Калина приводять до Володимира.


Нижче ми побачимо, що мотиви, зв’язані з обороною Києва, зложилися в певну постійну цілість, яка повторюється з деталях, незалежно від героїв і ситуацій, з котрими зв’язується. Тому тут не спиняюсь на сих загальних місцях. Згадаю про здогад В. Міллера, що ім’я царя Калина походить від річки Калки (калкинський цар 1).



1 Очерки III, с. 69; проти сього аргументи в згаданій статті Маркова.



Ілля й Ідолище. Тема ся підпала, очевидно, ще більшим змінам, ніж попередня. В одній групі варіантів оказія розгортається в Києві, на дворі Володимира. В другій її місцем є Царгород-Єрусалим: сі два міста цілком свобідно міняються, іноді навіть у тім самім тексті; тамошній володар зветься царем Константаном, а його дружина Оленою.


Найчастіше вступом служить стріча Іллі з калікою, котрого він розпитує, що діється в Києві-Царгороді і, довідавшись про ганьбу, яку терпить тамошній двір і місто від Ідолиїда, міняється з калікою і в образі каліки йде рятувати місто. В деяких варіантах вступом служить наступ Ідолища на Київ на чолі орди і повторюються різні мотиви, зв’язані з приходом на Київ царя Калина. Все се новіші записи.


Друга група варіантів, крім нинішніх записів, представлена також книжними переповідженнями XVII — XVIII вв. — в тім числі і вищезгаданим найстарішим з записів, виданих Барсовим.

В сих книжних записах дія починається в Києві, Володимир попереджає своїх богатирів, що цар Константан висилає на нього з Царгорода 42 богатирів, отже треба стерегти Київ. Богатирі ж, на чолі з Іллею, рішають замість чекати в Києві, їхати самим на Царгород, Володимир їх стримує, але вони лиш гніваються і таки їдуть. З стрічними каліками міняються одежею і в образі калік приходять перед царську палату, просячи милостині. їх кличуть перед царя, що сидить в товаристві Ідола Скоропіевича і Тугарина Змієвича. Ідол всім розпоряджає, каже цареві, що має робити. Розпитує про київських богатирів, про Іллю спеціально, і про їх коней. Радить їм показати царгородських. коней. Богатирі кажуть, що мусять їх бачити зблизька, захоплюють тих коней, побивши «татар»-службу. В полі побивають потім богатирів, висланих на них з Царгороду, а Ідола й Тугарина Ілля бере живими. Цар Константан, таким чином, визволений від ганебної неволі. Богатирі лишають йому Ідола, а Тугарина ведуть з собою до Києва. Цариця Олена, по проханню Тугаринової матері, вимовляє йому життя богатирі заручають, що він буде випущений назад ціло. Тугарин перед Володимиром свідчить перемогу Києва над Царгородом, київських богатирів над царгородськими, і богатирі відвозять його назад на границю, положивши заповідь, щоб не нападали з Царгороду на Русь вовіки.


В сучасних билинах акцію веде сам-один Ілля супроти Ідолища, котрого роль, одначе, дуже подобиться ролі Тугарина в билині про Альошу, й Ілля впадає в роль сього богатиря. Очевидно, тема двоїться тут між дійовими особами так само, як і між місцями дії. З сього приводу висловлювались різні гадки 1; в ширший розбір їх місце не позволяе входити, тільки нагадаю здогад В. Міллера, що тема визволення руськими богатирями Царгорода від поганського засилля могла повстати тільки в XVI в., після упадку Царгорода, і ся акція в Царгороді первісніша, ніж акція в Києві.



1 Веселовский. Южнорус. былины II с. 365 дд., Миллеръ, Очерки II, с. 82 дд., Борис Соколов, Былины о ИдолищЂ Поганомъ, Ж. M. H. П. 1916, V



Я думаю, що се неправильно і належить відділити і поставити поруч себе як дві окремі теми:

похід київських богатирів до Царгороду, щоб паралізувати його заходи проти Києва і

визволення Царгорода чи іншого християнського міста від Ідола або Ідолища, що був у нім запанував, спинив службу божу, заборонив давати милостиню калікам і т. д.

Сей Ідол описується як монстр нелюдського вигляду. Текст XVII в. описує його так: «ростом великий надзвичай, між очима стріла міститься, очі у нього, як чаші, голова, як

котел пивний, поглянути на нього — настрашитись!» В билинах він на 5 сажнів високий, в плечах більше сажня («косая сажень»), хліба їсть по три пуда, вина п’є по відру. Се сила в ідеї своїй не людська, втілення темної сили — поганства, як змій, з котрим б’ється Добриня. Але він мішається з одного боку з «Жидовином» 1, що правдоподібно може вважатись персоніфікацією хозарської влади, з другого боку — з Тугарином-Тугорханом, «поганим Половчином». В сій другій комбінації Ілля, як правдоподібно приймають, входить в роль Альоші чи якогось іншого богатиря, що звільняв київський двір від сього малоприємного гостя. Нижче повернем ще до нього.

Альоша. В нинішній билинній традиції Альоша Попович належить до фігур другорядних. Але дослідники звичайно рахують його до головних героїв богатирського епосу і ставлять поруч Добрині і Іллі, припускаючи, що ті «поживились його коштом» і попритягали різні теми, давніше зв’язані з ним. Одначе його заразом рахують персонажем розмірно пізнім, ототожнюючи з ростовським богатирем Олександром Поповичем. Ростовський літописець першої пол. XVI в. на підставі місцевих переказів доволі докладно оповідає поетичну історію свого крайового героя і представляє її так, що сей Олександр Попович служив в першій чверті XIII в. Всеволодові суздальському, потім його синовікнязеві ростовському Константанові; по його смерті, в 1217 р., скликавши інших звісних йому «храбрів», порішив з ними удатись на службу тодішньому київському князеві Мстиславові і з ним та з іншими «храбрами» наложив головою в Калецькім побоїщі. Дослідники, як пок. Дашкевич й інші 2, схилялись до думки, що пізніша билинна традиція про Альошу Поповича пішла від такої реальної постаті першої четвертини XIII в., котру вона називає сином Леонтія «попа ростовського», і тільки під впливом загальної епічної циклізації перенесла її в окруження Володимира Вел.



1 «Идолище Жидовское» в тексті XVIII в. — ТМ, с. 49.

2 Дашкевич, Былины объ АлешЂ ПоповичЂ, як вище, 1883. Халанскій, Велокорусскія былины, 1885. В. Миллеръ, Илья Муромецъ и Альоша Поповичъ, 1908 (Очерки II). Б. Соколов, Былины о ИдолищЂ, 1916.



Одначе треба рахуватися з тим, що в Володимировому циклі Никонівського літопису — то значить в традиції того ж XVI в., Альоша вже виступає; тому деякі дослідники, як пок. Костомаров і тут, як в справі Добрині, допускали існування якогось старшого одноіменного богатиря, з котрим зливсь образ Олександра Поповича ростовського XIII в. В кожному разі головна тема, зв’язана з Альошею, власне, його конфлікт з Тугарином, століттям молодша, ніж Калецьке побоїще: належить до часів Володимира Мономаха і Святополка. Се наказує певну обережність в ототожнюванні героя сеї поеми з ростовським «храбрим» XIII в. — коли приймати, що він дійсно існував в тому столітті. Годиться зазначити також, що наша пізніша традиція, котру дослідники приймають за продовження старої богатирської, вважає Олексія Поповича (в думі про бурю на Чорному морі) людиною місцевою — поповичем пирятинським.


Билина починає виїздом Альоші з своїм парубком (або «хрестовим братом») Якимом з города Ростова. В дорозі наїхали вони на камінь, що показує три дороги: на Київ, Чернігів і третій пункт, який в різних варіантах має різні ймення. Богатирі рішають їхати до Києва (коментатори се зв’язують з згаданою вище постановою ростовських храбрів — перенести свою діяльність до Києва) Приїздять на Володимирів двір, де в одних варіантах князь приймає їх ласкаво, в інших — без належної честі; в кожнім разі Альоша з своїм товаришем займає собі скромне місце на княжім пиру (на печі, на підлозі і под.) Під час пиру з’являється богатир Тугарин, засідає коло княгині І дуже вільно з нею поводиться. При тім жере і п’є не по-людському, і Альоша з свого скромного місця пускає іронічні, замітки про невідповідне поведення Тугарина та згадує корову (або собаку) свого батька — попа Леонтія ростовського, що теж був такий ненажерливий та з того тріснув. Розгніваний Тугарин кидає на Альошу ножа, але його ловить Яким, а Альоша викликає Тугарина на поєдинок на: другий день, в чистім полі, щоб не споганити княжої палати «собачою кров’ю». На другий день Тугарин вилітає на поєдинок з княжого терема на «бумажних» крилах, пускаючи полум’я з рота і дим з носа. Тоді Альоша помоливсь Богородиці, щоб вона послала тучу і дощ. Так по його молитві й сталось, від дощу Тугаринові крила змокли, й він упав на землю. Страшить Альошу, що його спалить, але Альоша бере його на хитрощі, напр., закидає Тугаринові, що він привів з собою, проти умови, військо на поєдинок, — той оглядається, а Альоша з того моменту користає 1 й стинає Тугарина. Володимир з того тішиться, княгиня ж в деяких варіантах нарікає на Альошу, що він позбавив її «друга милого, молодого Тугарина», і Альоша дуже грубими виразами лає її за таке признання.



1 Епічна подробиця взята з поєдинку Александра Вел. з царем Пором, як припускають.



Билина заховалась доволі слабо, в дуже відмінних; варіантах: підпала явним впливам билини про бій Іллі з Ідолом, хоча, з другого боку, й та запозичила деякі подробиці з конфлікту Альоші з Тугарином. Очевидно, сі дві пари: Ілля й Ідол, Альоша й Тугарин сплітались в билиннім репертуарі, і подробиці переносились з одної до другої. В одних варіантах Тугарин виступає як молодий і гарний богатир, що завертає голову княгині, в інших малюється грубими рисами Ідола, як якийсь ненажерливий монстр, а не людина. В. Міллер, вважаючи образ Альоші старшим від Іллі, приймав мотив визволення київського двору Альошею від Тугарина як первісний, історію Іллі й Ідола за пізніший. Але хронологічно образ Ідола треба вважати старшим — з часів християнізації Руси, тим часом, як образ Тугарина-Тугорхана по всякій правдоподібності належить часам половецьким, добі молодшого Володимира — Мономаха. Такий погляд, прийнятий мною вже раніше, я бачу з приємністю в останній праці Міллера 1, його ж розвиває й останній дослідник сеї теми, Б. Соколов 2.



1 Очерки III, с. 42.

2 Завважу, що Б. Соколов при тім реставрує одну легендарну подробицю, котра може придатись при реконструкції первісної теми про поборення Ідолища: каліка, котрий освідомляє Іллю про ідольське насильство, зветься часто «сильним» або «могучим Іванищем», і в житті Авраамія сей святець дістає «трость» на знищення ідола від «Івана Богослова».



Але він признає основою її поєдинок Альоші з Ідолищем і, йдучи за ототожненням Альоші з Олександром Ростовським, добачає тут відгомін боротьби з поганством на грунті ростовськім — аналогічний з переказами про Авраамія ростовського: про те, як він знищив ідола Велеса. Мені ж як ростовське походження Альоші, так і тим більше ростовська локалізація теми про Ідолище здається сумнівною. Я скорше б уважив ростовські перекази за відгомони київських.

Крім сеї героїчної теми, котра становить спеціальність Альоші, він виводить епізодично в кількох інших епізодах, причому образ дуже характеристично роздвоюється: на первісні героїчні риси налягають очевидно новіші — сатиричні, які малюють шановного «храбра» зовсім нелицарськими подробицями. То він перебиває жінку у свого хрестового брата Добрині; то на нього переноситься анонімна історія збезчещення дівчини (сестри братів Бродовичів); то йому на рахунок ставляться «поповські» очі завидущі, поповські руки загребущі». В зв’язку з сим він загалом трактується зневажливо, а його коштом, як лицарський супротивник, що зчаста понижує і зневажає Альошу, звеличується Ілля.

В. Міллер, який недавніми часами звернув особливу увагу на сю тенденцію билинної традиції вивищити свого улюбленця Іллю коштом Альоші, підчеркнув і ту подробицю, що така тенденція особливо виразно виступає в олонецькому репертуарі, а в біломорському і сибірському не така помітна. Дослідник сей, як ми вже бачили вище, вважав популярність Іллі фактом новим — ділом XVI, а ще більше XVII в., подиктованим спеціально московськими соціальними обставинами, і зв’язував з сим тенденцію понизити Альошу. як попівського сина перед Іллею — сином селянським. В сих припущеннях не треба йти, одначе, занадто далеко й не відкидати цілком старих тем, зв’язаних з іменем Іллі, бо його фігура в кожнім разі належить київській добі. Через се саме нема причини припускати й особливого ограбування Іллею Альоші, котрого постать в кожнім разі не має познак, старших від XII в.

Але що прізвище Альоші Поповича могло з часом фатально відбитись на його старшій героїчній репутації, се вповні можливо. Сатирично-анекдотичні теми зв’язані з духовною верствою, безсумнівно були популярні в скоморошому кругу (се показують деякі останки їх в нинішнім селянськім репертуарі). Під впливом їх Альоша, як Попович, з першорядного героя (яким бачимо його в старому записі про похід богатирів на Царгород) став підупадати і наділяі тись прикметами хвалька-боягуза, інтригана, бабія, при тім нечесного в своїх відносинах до жінок — «бабйого пересмішника». В згаданому записі XVII в. він характеризується як найбільш сильний в слові і в мові, при тім сердитий і майстер облаяти. Але в пізнішій традиції він і тут тратить свою сичу і сходить на комічну особу. З сього погляду наш Олексій Попович стоїть ближче до старшого типу, ніж до найновіших великоруських варіантів його.





продовження розділу...






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.