[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 1. — С. 122-151.]

Попередня     Головна     Наступна





...початок розділу


Т. зв. Галицько-Волинська група. Сю групу попробував відокремити в 1890-х рр. В. Міллер 1, як се було згадано вище, і його класифікація знайшла признання. Напр., Сперанський в своєму огляді билинного матеріалу приймає-таки (в виразах, правда, не надто категоричних) сю групу так, як її означив Міллер (Дюк. Степанович, Поток, Чурило 2). Підставою для відокремлення сеї групи служить зв’язь деяких імен богатирів з Галичиною і згадки про неї в билинах. З дальшого викладу буде видно, наскільки тверді сі підстави.

Князь Роман. Пісні з його іменем не ввійшли до київського циклу. Єсть їх три, а властиво, тільки одна з них має закінчений, більш постійний зміст і характер билини; дві інші зв’язані з іменем Романа не так твердо. Зміст першої такий 3:



1 Отголоски Галицко-Волынскихъ сказаній въ современныхъ былинахъ, 1896, передр. в І т. Очерків (остання редакція погляду в т. III, с. 49 дд.). Крім Міллера в сім же напрямі працював Веселовський і Жданов; Дашкевич, на жаль, не довів задуманої праці до здійснення.

2 Рус. устная слов. с. 273: «всЂ онЂ, повидимому, должны быть отнесены, по мЂсту созданія, къ югу или юго-западу».

3 Р. 45, 135, 152, 161, Г. 12, 42, 61, 71, ТМ. 69. ОН. 37 і 54.



Два племінники литовського короля (що заразом називаються й татарами) задумують похід на Русь, на князя Романа; в одному з варіантів діється се на пиру, взятім з заспівів Володимирових билин, в інших сього вступу нема: племінники приїздять до короля за дозволом, за «благословенням», за грошима на похід. Король відмовляє їх від такого замислу, бо скільки він сам на Русь не їздив, щасливо відти не виїздив. Радить їм їхати на якийсь інший край — землю Левонську, Індію багату, або просто в «чисте поле», — там вони можуть дістати велику здобич, нічим не рискуючи. Племінники пішли справді на землю Левонську, чи Індію, зруйнували і взяли велику здобич. Але після того все-таки йдуть на Русь, на князя Романа. Романа під той час не було дома, один з варіантів пояснює, що був він в чистому полі, за втіхою (на ловах). Литовські королевичі знищили кілька сіл і взяли княгиню з дитиною; княгиня зветься в однім варіанті жінкою Романа, в інших — сестрою, або племінницею. Про се приносить Романові вість віщий птах. Роман впадає в страшний гнів. Збирає велике військо, але з нього вибирає малу частину (в деяких варіантах біблійний мотив, з історії Гедеона: Роман бере тих, котрі п’ють воду не «наладкою», а черпають). Каже чекати воронячого крику, а сам, як Врльга-Волхв, обернувшися вовком, а потім горностаєм, проходить в ворожий табір, нищить зброю; забігає також до того шатра, де сидить його полонена жінка з дитиною, і син його пізнає батька в горностаї (далі сей мотив не розвинений). Потім, обернувшися вороном, подає крик своїй дружині. Та набігла й побила литовську силу, а самих королевичів страшно покалічи* ла — вона, чи сам Роман, як у котрім варіанті. Старшому вийняли очі; меншому перебили ноги, посадили меншого на плечі старшому й послали до дядька. Сам князь приказував: «Ти, безокий, неси безногого, а ти йому дорогу показуй».


Тут деякі варіанти й кінчаються. В інших нещасні племінники, прийшовши до дядька й вислухавши його пригадку, як він їх остерігав, а тепер вони йому наробили безчестя, самі просять, аби він їх стяв і закопав в землі, — і король так і чинить.

Друга пісня має ще більш розхожі варіанти 1:


Князь Роман вибирається на лови або за данями в далекі городи; жінка його стримує, бачивши віщий сон: спав у неї з руки золотий перстень і розсипався; в деяких варіантах сама княгиня толкує сей сон: се значить, що її заберуть від чоловіка. Роман не послухав і поїхав, а без нього дійсно наїхали кораблі з невірної землі й вхопили його жінку. Один з варіантів, . збиваючись на билину про викрадення жінки Соломона, представляє справу так, що корабельщик заманив княгиню на корабель; але первісним мотивом, очевидно, було захоплення силоміць вірної і доброї княгині. Далі наступає історія її утечі від невірного царя і чудесні способи, котрими вона повертається додому (на «Почай-ріку» в однім з варіантів).


Нарешті, в деяких варіантах ім’я князя Романа виступає в популярній пісні про жінку, вбиту чоловіком:


Чоловік убиває свою жінку без вини, щоб оженитися з другою. Він розрубав її тіло на часті і розкидав їх, або пустив за водою, щоб не лишити слідів, і затаїв її смерть перед малою донькою. Але та довідується правди і не хоче молодої мачухи, ні всяких обнов і дарунків від батька, а добивається до рідної матері 2.


Безсонов, друкуючи перші олонецькі записи про наїзд литовських королевичів на кн. Романа, перший висловив гадку, що тут виступає Роман Галицький. Вона була прийнята з наших дослідників Дашкевичем. Жданов в 1890 р. опублікував простору студію 3,



1 Кир. V, с. 92 — 9, М. 119.

2 Варіанти з іменем Романа у Кд. і Кир. V с. 100 дд., М. 165. Великоруські пісні на сю тему: Соболевській 89 — 96, укр. варіанти — Чуб. V, с. 369.

3 Передр. в книзі: Русскій былевой эпосъ, 1894.



де спеціально зайнявся піснями з іменем князя Романа і старався всі три переказані вище теми зв’язати з фактами життя Романа Мстиславовича Галицького. По його гадці, основою билини про наїзд двох литовських королевичів на Романа послужила участь Романа Мстиславовича в польських справах, де він спочатку підтримував двох братів Казимировичів, а пізніше, розсварившися, воював з ними і наложив в сій війні головою. Друга тема, коли її скомбінувати з першою, говорить про Романову княгиню, що з малим сином (Данилом) пробувала в чужій землі, а потім вернулась додому. Третя з’явилась через комбінування першої і другої теми — про жінку вірну, захоплену ворогами, з темою зрадливої жінки (Соломонової), — котру Роман таким чином мав підставу скарати смертю.

Сі виводи стрілися з деякими закидами. Так, в одній замітці 1 було вказано, що обставини пісень скорше вказують на XIV в.: литовські королевичі в деяких варіантах звуться Витвиками, що може бути іменем Витовта. Іловайський висловив гадку, що в билиннім Романі можна бачити не тільки Романа Галицького, але й Романа Брянського, тестя Васильковича, — доволі визначну постать другої пол. XIII в. 2 Жданов зоставсь, одначе, при своїй гадці, постаравсь її розвити і обгрунтувати в новому виданні своєї праці; в головному її прийняв і В. Міллер в цитованій розвідці. Але з другого боку, гадку Іловайського підтримав волинський етнограф Коробка, доводячи, що в билиннім Романі, власне, першої билини, про литовський наїзд, таки треба розуміти не Романа Галицького, а Романа Брянського. Він вказав на географічні назви в різних варіантах билини, як ріка Березина, город Сребрянський й деякі інші, котрі він зводив на подібні географічні ймення Сіверщини й горішнього Дніпра 3. А кілька літ потім, незалежно від сеї студії, котра йому мабуть лишилась незвісною, новим матеріалом підтримав сю тему покійний вже нині дослідник билин А. Марков 4.



1 Живая старина кн. I, підп. А. С-кій.

2 Богатирь-казакъ Илья Муромецъ, як вище,

3 Н. Коробка. ПЂсня «Воротаръ» и пЂсни о князЂ РоманЂ, Изв. отд. рус. яз. 1899, IV.

4 Историческая основа былины о князЂ РоманЂ и литовских королевичахъ — Этн. Обоз. т. 61 (1904) і окремо: Изъ історій русскаго былевого эпоса.



Я не буду входити в розбір тих історичних аргументів, котрими одна і друга сторона силкувалась підперти свою гадку. На мій погляд, вона слаба у одної і другої, і взагалі може служити взірцем хибної історичної інтерпретації, коли інтерпретатори вибирають з історичних джерел різні дрібні подробиці, про які трудно взагалі думати, щоб воїни могли заховатися в поетичному образі, та підшукуючи паралелі в даному поетичному утворі, думають тим розв’язати питання. Кінець кінцем та ситуація, в котрій виступає билинний Роман в своїй боротьбі з литовськими королевичами, така загальна, що її можна припустити однаково добре і на переломі XII — XIII вв., і в другій половині XIII, і в першій пол. XIV. Важніше питання — де ми маємо таку яскраву постать, таку сенсаційну подію, що мусила б вразити уяву і мала шанси відбитися в поетичній творчості: заховатися в пам’яті поколінь в героїчному репертуарі. З сього погляду, розуміється, з усіх Романів Роман Галицький стоїть поза всяким порівнянням. Як я мав вже нагоду вказати, з приводу повісті про Романову похвалку своїм мечем (III), сей Роман зробив дійсно сильне враження й зостався в пам’яті поколінь як могутній, грізний, нестримний в своєму гніві й суворості володар. Спеціально його війни з литовськими племенами, походи в глибину Литви, нелюдське поводження з литовськими бранцями полишили тривку пам’ять. Я згадав уже се оповідання Стрийковського (письменника XVI в., що писав на Білоруси) . Гніваючись на литовські бунти (так то Стрийковський розуміє), Роман уживав литовських невільників до тяжких робіт замість худоби, казав їх скованих запрягати в плуги замість волів, переорювати «старини», корчувати «ляди», і звідти пішла приказка, як котрийсь Литвин, научившися руської мови, сказав, тягнучи плуга: «Ой Романе, Романе, худим живеш — Литвою ореш!» Ціле оповідання, розуміється, являється тільки коментарем до сеї приповідки (у Стрийковського вона ще й хибно прив’язана до Романа Ростиславовича). Але вона дає цікавий документ тої пам’яті про Романа, яка зосталась на українсько-білоруському пограниччі з Литвою: про його суворе поводження, чи навіть панування над Литвою. Супроти сього документа (не оціненого інтерпретаторами билин про литовських королевичів) можна на боці лишити відносини Романа до польських королевичів і не притягати їх для пояснення билини. Суворий обрахунок з литовськими наїзниками до Галицького Романа і так підходить якнайкраще.

Але Коробка і Марков вказали, що в одному з олонецьких варіантів билини Романів город зветься Серебрянським, а в нових печорських записах Ончукова. герой, на котрого наїздять литовські королевичі, зветься Дмитром (Митрієм) Бранським, без княжого титулу 1. [1 О. 54.] Що думати про се? Може Брянськ замішавсь сюди припадком, так як взагалі географічна й історична термінологія сеї билини незвичайно хитка: переноситься на Москву і Золоту орду, на царя Івана і його швагра Микиту Романова і под. А може й справді, з Романом Галицьким змішалась постать Романа, брянського князя, щоправда не такого яскравого, але на українськовеликоруському пограниччі свого часу досить звісного, так що в мандрівці билинної теми з України на Великорусь його ім’я могло скомбінуватися з іменем Романа Галицького.

З двох інших пісень — про Романову жінку, я, відмінно від Жданова, не бачу якихось твердих підстав зв’язати пісню про заведення жінки з билиною про наїзд литовців. Взагалі я не знаходжу якогось епізоду в звісній нам біографії Романа чи в мотивах з ним зв’язаних, до котрого можна було б прив’язати сю, взагалі дуже хитку тему, яка в своїх біломорських варіантах має сильний нахил в бік релігійної легенди. Ім’я Романа в ній, так як справа стоїть тепер, здається мені досить припадковим. Але сувора розправа з жінкою, оспівана в третій пісні — сі, власне, різкі, нелюдські риси поведення («князь Роман жену теряв, тіло дер, до ріки кидав — зліталися птахи різні, звірі лісові, звідкись узявсь молодий сизий орел, узяв він рученьку білу, праву руку з золотим перетнем» 1 вона може бути відгомоном родинної драми Романа, котру якось призабули дотепніші коментатори. Тимчасом вона могла свого часу наробити розголосу, бо була зв’язана з фактами дуже голосними, хоч і мало нам відомими за браком джерел: се похід Романа на Рюрика київського, коли кияни прийняли були Романа з такими надіями, як свого героя, і за те впали в нову руїну з рук розгніваного Рюрика. Тоді Роман, після блискучого походу на половців, що теж зробив сильне враження, розсварившися з Рюриком наново, постриг в ченці і його самого, і його доньку, і свою першу жінку, котру відправив уже перед тим, посварившися з Рюриком вперше, і після сього оженився з польською княжною, матір’ю Данила і Василька 2. Ся сувора розправа грізного князя, на тлі таких грізних і голосних подій, могла дійсно стати предметом поетичного оброблення тою ж тенденцією побільшеної суворості і нелюдськості, що стала поетичною спеціальністю тем про Романа, в характеристиках його, головно переказаних нам чужими джерелами — за недостачею свійських 3.



1 КД. й варіанти Кир. V, с. 100 дд.

2 Див. се оповідання в т. III.

3 Коробка шукав слідів якоїсь родинної драми в біографії Романа брянського. Але те, що він викомбінував, дуже гіпотетичне й бліде в порівнянні з зовсім певною родинною історією Романа і Рюриківни.



Билина про Дуку (Дюка Степановича) цікава передусім своїм славним заспівом, що яскраво свідчить про існування галицьких мотивів в старому епосі:

«З-за моря, моря синього, з славного Волинця, красного Галича, з Корели багатої не ясний сокіл геть вилітав, не білий кречет геть випурхав — виїздив удача — добрий молодець, молодий Дюк син Степанович».

По одним варіантам він боярський син, по іншим — княжич. Але його багатство, розкіш і елеганція підіймаються незмірно не тільки над рівнем боярського, але й княжого побуту:


«Юнь під ним наче лютий звір, бурий, косматий: грива на лівий бік до сирої землі. Сам (Дюк) на коні як ясний сокіл. Кріпка зброя на могутніх плечах: «куяк» і панцир чистого срібла, «кольчуга» червоного золота — тим ціна три тисячі, кольчузі сорок тисяч, коневі п’ять тисяч. Чому коневі така ціна? Бо він броду не питає: коли ріка в цілу версту п’ятисотну, він скаче з берега на берег. Небагато й іншого майна з ним пішло 1. Його тугий лук розривчастий — ціна йому три тисячі: полоси були срібні, роги червоного золота, тятива була шовкова, білого шовку шемаханського 2. В колчані було понад триста стріл, кожна стріла по десять рублів, а ще в колчані три стріли — тим стрілам і ціни нема 3.



1 Іронія!

2 Шемаха на Полуд. Кавказі.

3 Опис тих стріл, з огляду на різні інтересні варіанти, відкладаю До вибірки епічних загальних місць, так само — опис коня і небезпек, котрі він поборює.



Дука рішив їхати до Києва; в одних варіантах се радить йому мати, в інших ворон — віща птиця, котру він хотів застрелити. Та найбільш природно виставляється се в деяких текстах, як його власне бажання, подиктоване чутками про красу Києва («що Київ-град на красі стоїть», «в честі та добрі», «на красі, на угожестві») та славою його князя та богатирів.

Мати остерігає сина перед різними небезпеками в дорозі і навчає, щоб не хвалився в Києві дуже. Дука покладається на свого коня — що він щасливо проїде всі небезпеки і зрана на обідню, чи в інший короткий час, поспіє до Києва.

Завдяки чудесному коневі, се Дуці вповні вдається. Він минає небезпеки, в неймовірно короткий час приїздить до Києва, на княж-двір і тут, занедбавши науку мудрої матері, пускається в самохвальство. Записи тут дають різні варіанти. В одних Дука, не заставши князя на дворі, йде до церкви і там пишається своєю розкошею; в других се діється під час трапези на княжім дворі. Насамперед Дука викликає недовір’я і підозріння так, як свого часу Ілля, своїми словами, що він з Галича до Києва поспів з ранньої служби на пізню, або «з полудня страсної суботи на Христоську заутреню». Володимир питає своїх князів і бояр: «хто бував, братця, хто чував, як велика віддаль від Києва до Галича?», і йому відповідають, що «простим ходом її на три місяці, а окружної — на шість місяців, і то, щоб були коні перемінні: з коня на коня перескакувати, з сідла на сідло переметувати (сакви)». Так само підозріливою здається киянам похвалка Дуки своїм конем, що йому нема рахунку.

В розмовах Дука зневажливо ставиться до Києва: наговорили про його красу і порядок, а виявилось, що від дощу на вулицях болото, і Дука, йдучи до церкви, замазав собі чоботи зеленого сап’яну. «Сказали були: Київ град в честі, в добрі, а в Києві не по-нашому: постелені тут мости цегляні, посилані піски рудо-жовті, а у нас в Індії багатій стелені мости дубовії, а зверху сукна одинцеві». Так же поводиться він за обідом: одну чару вип’є, другу за вікно виллє, з калача середину з’їсть, шкіру під стіл кине. Запитаний Володимиром, він пояснює, що його калачі пахнуть глиною дощовою, та «фоєю сосновою», а напитки його затхлися в пивницях. «У нас печі муравлені (кафлеві), помеличка шовковії, окупають їх в росу медовую, кроплять піч муравлену, печуть калачики крупивчаті: калачик з’їси — другого хочеться, другий з’їси — по третьому душа горить, третій з’їси — четвертий з ума не йде». А вина та меди стоялі, повішені в глибоких пивницях, в бочках на ланцюгах залізних, «тут підведені вітри буйні: як повіють буйні вітри в чистім полі, підуть воздухи по погребах, загудуть бочки, як лебеді на тих заводях», через те в них ні вино, ні мед не затхнеться.

В таких же казкових рисах Дука описує багатства свого міста і двора: «тут домики кам’яні, дахи все залізні, а у нас в Індії багатій, в нашій маєтності («деревеньке») у Галичі, доми стоять мідяні, дахи срібні, ринви золоті, кулі — камні самоцвітні: доми стоять, як жар горять». Дружини майстрів одні за другими приходять на роботу. Дванадцять погребів стоять повні золота, срібла, перел: за один такий погріб можна купити й продати стольний город Київ.

Чурило Пленкович як найбільший київський знавець, arbiter elegantiae, виступає проти сих теревенів заїжджого хвалька 1. В деяких варіантах висловлює він підозріння, що се якийсь «холоп» убив в дорозі купця боярина, зняв з нього багату одежу, але не вміє поводитись відповідно боярському станові. Інші тексти, не спиняючись на сім, просто переходять до закладу на багатство і на рицарство, поставленого Чурилом і прийнятого Дукою. Треті всю свою увагу звертають на кінцевий мотив: перевірку Дукових оповідань, котру робить сам Володимир, через своїх послів, посланих до Галича. В повній формі поема мусила б містити всі сі мотиви 2.

Чурило, або Володимир його іменем, викликає Дуку помірятися багатством і виставністю: протягом трьох років і трьох днів ходити щодня в новій одежі і їздити на змінних конях: «щоб каждого дня були коні змінніперемінні, щоб за три роки не було більше такого, і щоб на всяк день одежа кольорова (цвітна) була змінна-перемінна, з нова на нове, щоб за три роки і три дні не було того самого цвіту 3.



1 В одних варіантах сі похвалки коротші, в інших — ширші, коли сюди переносяться різні подробиці багатства Дуки так, як вони відкриваються в дальшім оповіданні.

2 Так вони й виступають всі разом, у сказанім порядку, в деяких текстах, напр. Р. 152, 159.

3 Тут деякі варіанти спиняються на тому, що за Дуку не було кому ручити, аж поручився владика чернігівський. Але се, мабуть, подробиця. з билини по Івана-Гостьового сина.



За недодержання має бути знята голова. Дука вказує, що шанси їх нерівні: Чурило має все на місці, а у нього з собою нічого нема, одначе приймає заклад. Пише листа, кладе до «сум» (сакви, бесаги) своєму коневі і посилає його до матері. Кінь моментально перебігає «до Індії». Почувши іржання коня, мати Дукова спочатку думає, що се вістун смерті їх сина, але, знайшовши в саквах листа, довідується, в чому справа; кладе коневі в сакву змінну одежу на три роки І три дні і відправляє до Дуки. Дука і Чурило тримають заклад, три роки і три дні їздять в змінній одежі і на змінних конях (сей останній пункт в одних варіантах розв’язується так, що мати Дуки посилає синові стадо коней різної краски, в інших Дука щорана викачує коня на росі і кольори його міняються). Нарешті настає останній день — Великдень. Оба конкуренти йдуть до церкви, стають против себе на двох крилосах. Кожний взяв на себе, що мав найкращого. Описуючи їх, різні варіанти напружують уяву до крайнього. Чурило має одежу, строчену на переміну з золотом і сріблом, в ґудзики вплетено по доброму молодцю, в петельку вплетено по красній дівиці: як застібнуться — обіймуться, розстібнуться — поцілуються. (Вар.: по петелькам поведе — красні дівчата наливають зелена вина, підносять добрим молодцям; по ґудзикам поведе: добрі молодці грають на гуслях, звеселяють красних дівчат.) Володимир признає побіду Чурилові, але заскоро: у Дуки капелюх — на переді красне сонце, ззаду ясний місяць, наверху наче жар горить. В інших варіантах Чурило водить канчуком по ґудзикам: пішли ворони, стали погуркувать, і повзе Зміїще-Горинище, починає свистати. Але у Дуки в петельках вплетено по лютій змії, в ґудзиках — по лютому звіру і від свисту зміїного, від крику звіриного скільки було народу коло Дуки, всі на землю лягли, а деякі й обмерли. Володимир мусить просити їх спинити, і Дука виходить горою.

Але Чурило пропонує ще заклад: скакати на конях через Дніпро, або через Почай-ріку. Знову Дука вказує на свої слабші шанси, а сам біжить, припадає до свого коня, запитуючи його, чи зможе він виграти гру? Кінь потішає його, що він, за поміччю своїх крил «підкожних», не уступить Чуриловому коневі, котрий йому зроду доводиться меншим братом. Дука приймає заклад, і богатирі скачуть. Чурилів кінь не доскочив берега й упав; Дука не тільки перескочив, але й вихопив за волосся Чурила з Почаю-ріки і посадив на березі. Чурилові треба б голову стяти, за нього просять чи то князь з княгинею, чи то баби з молодицями, і Дука зневажливо дарує йому життя.

Наступає остання проба — Володимир посилає послів або посла (найчастіше Добриню) до Дукової матері провірити його багатства. Ся місія — . ряд компрометацій київських послів, і з ними — самого Києва. Починається з того, що посли під’їхавши до «славного Волин-городу» (вар. до Індії), бачать огонь і думають, що то город Дуки огнем горить. Виявляється, що то — золочені дахи, самоцвітні верхи здалека, наче жар, горять. Прийшовши до палати Дуки, описаної відповідно його похвалкам, посол надибає жінку — «шовку не багато, а вся в сріблі». Посол вітається до неї, величаючи її «Дуковою матінкою», але та відказує йому, що вона лиш «Дукова робітниця» і посилає його до другого покою. Там посол знаходить другу жінку, всю в золоті, котру він вітає за мати, і знов довідується, що се тільки «Дукова прачка». Такі непорозуміння в різних варіантах повторюються до трьох, до п’яти разів, поки нарешті одна з тих непізнаних жінок пояснює, що таких жінок повно в городі, всім не накланятись, а мати Дуки пішла до церкви. Звідти дійсно вона виходить з незвичайною нарадою: поперед іде різна челядь, далі тридцять дівчат ведуть її саму, над нею несуть «подсолнечника», «щоб її не запікало сонце красне». Вона приймає послів, частує, потім показує свої скарби і склади, глибокі погреби, де висять бочки з золотом, сріблом і перлами і под. В деяких варіантах серед сих скарбів виступає золота ріка. В інших — Дукова мати показує послам три камінці, від котрих по всьому Галичу огні горять, проміння печуть. Кінець кінцем посли перед сими багатствами признають свою безсильність, пишуть Володимирові, що треба б продати на папір весь Київ, а на чорнила — Чернігів, щоб списати Дукові багатства 1. Володимир признає Дукову правду; Дука (в деяких вар.) докоряє йому за неґречність, котрою його Стріли спочатку, і вертає додому; часом — роздає монастирям свою несчисленну одіж.



1 В деяких вар. се мати Дуки переказує Володимирові.



Билина, таким чином, визначається незвичайним багатством мотивів, які тому й не виступають звичайно в цій своїй повноті в теперішніх записах (досить численних, до речі сказавши). Зміст, очевидно, складний, скомплікований. З Галичем-Волинцем раз у раз міняється Індія багата, часом — «Сорочина широка» (Сарацинська земля). Дука сам в одних записах зве себе боярським сином з Індії, в інших — з Волинця-Галича (Г. 225, збирає се разом: я з города з Галича, з Волинь-землі багатої, з тої Корели упертої, з тої Сорочини широкої, з тої Індії багатої 1). Цілком ясно, що тут в рамцях галицько-волинського багатства і розкоші міститься образ більш екзотичний: найбільш багатого і розкішного, що було в уяві середньовічної людини — багатої Індії, що бентежила уяву цілої Європи аж до часів Колумба і Васко-да-Гами. Вже давніші дослідники вказали й на джерело, з якого могли бути зачерпнені подробиці, мотиви й фарби для сього образу: се повість про Індійське царство, звісна у нас здавна, з західноєвропейських переробок 2.



1 Ім’я Корели, яке дуже уперто повторюється в багатьох записах, зостається загадковим. Деякі дослідники заспокоюються на тому, що, мовляв, в новгородській землі додано сю сусідню країну (теп. околицю Петербурга); але се цілком неймовірно, тим, власне, що до таких екзотичних країв не підходила сусідня і добре звісна, зовсім прозаїчна собі країна. Здогади інших, яка така земля може критись під сим іменем, — попсованим в такому разі, досі не дали вдоволяючої розв’язки. Тут одно зі двох — або «Корела» належить до циклу мотивів, зв’язаних з Індією (вона виступає в деяких інших билинах як пара: Індія і Корела, напр. P. 114-Г. 12), тоді її архетип треба шукати в середньовічній номенклатурі (вказувано на «Корлязів» Повісті врем. літ). Або се третій, пункт до Волинця-Галича: тоді можна добачити тут попсоване ім’я Перемишля або Теребовлі.

2 Див. П. 43. Вже Ор. Міллер вказав на те, що закінчення билини про Дуку вповні відповідають фіналові повісті чи епістолі про Індійське царство, де пресвітер Іван каже цісареві Мануїлові продати своє Грецьке царство та купити паперу й чорнила, щоб списати чуда Індійської землі. Веселовськиц звернув, одначе, увагу, що сей фінал звісний тільки в східнослов’янських парафразах епістолії, отже скоріше він з билини перейшов до сих парафраз, ніж навпаки. Але в інших подробицях він з усією силою підтримав гадку про залежність билини від мотивів епістолії. Дав навіть, інтересну реконструкцію такого варіанту її, що міг би відбитись в билині — власне, в її останній частині: посольстві до Дукової матері (Южнорус. былины II c. 190 дд.). Вказав заразом також і на споріднення билини з французькою поемою (XII в., як приймають) про подорож Карла до Константинополя й Єрусалима, до імператора Гугона і, порівнюючи сі твори — билину, епістолію і Pelerinage du Charlemagne, припустив існування «спільного оригіналу з рисами епістолії пресвітера Іоанна», котра, одначе, з дуже характеристичними відмінами відбилася в билині й французькій поем,і: в билині повне пониження Києва й киян, у французів — навпаки: французький престиж урятовано ціною божих чуд та різних штук.

Після ак. Веселовського детальні порівняння слов’янської епістолії з її західними варіантами і билиною про Дуку були переведені ак. Істріним (Сказаніе объ ИндЂйськомъ царствЂ, 1993). Він прийшов до таких виврдів, що епістолія складається з двох частин: перша, сильніше закрашена християнською ідеєю, була зложена в Візантії й переложена потім з грецької на латину; друга — більш казкового характеру, була додана на заході. Билина про Дюка відповідає першій частині, або, як висловлюється в сій студії Істрін, вона з’явилась у Візантії і зміст її відповідав релігійно-християнській частині епістолії пресвітера; потім билина перейшла на Русь, а епістолія помандрувала на захід, а в Візантії затратилась; на заході ж здобула велику популярність завдяки хрестовим походам, що надали їй характеру злободенного памфлету. Відти, доповнивши різними казковими подробицями про чуда, вона перейшла до нас в перекладі, в своїй нинішній формі, яка таким чином була паралеллю билині, особливо в часті, де описується двір пресвітера.



Деякі подробиці її — як золота ріка, що тече на подвір’ї Дуки, сонце, місяць і планети на стелі його палати, парні образи царя і цариці на колонах індійської палати — що у Дуки описуються на ґудзиках і петельках (цар і цариця мають в руках музичні інструменти і кубки — у Дуки на ґудзиках і петлях вони теж частуються і грають на гуслях 1) — все се живцем відповідає билині про Дуку. Гори, що лежать на дорозі Дуки з Галича до Києва і товчуться одна до одної, розбиваючи переїжджих, — теж дуже живо нагадують подібні ж подробиці про Індійське царство пресвітера Івана. Одначе Індійське царство в сій повісті було описано фарбами й рисами візантійськими. Весь блиск, помпа, церемоніальність: ті замилування в цвітній одежі, золоті, перлах, самоцвітах, в церемоніальному етикеті, імпонування розкошею, пихою, марнотратністю, ті безконечні системи палат, золотом писаних, дорогими килимами стелених, прибраних різними хитрими автоматами, — все се живі, реальні подробиці візантійського двору. Зовсім правдоподібно толкують, що епістолія пресвітера Івана до цісаря Мануїла з’явилася в візантійських кругах, в Мануїлових часах як сатира на його силування до піднесення візантійського престижу і візантійської помпи після попереднього упадку. Іронізуючи з цих силкувань Мануїла, вона протиставляла їм Індійське царство, але описувала його рисами візантійськими. І В. Міллер в згаданій студії дуже дотепно вказав також на момент, коли на Україну, і саме до Галичини, міг бути занесений візантійський прототип епістолії, власне, в формі памфлета, зверненого проти імп. Мануїла. Мало се статись під час приїзду на двір Ярослава Осмомисла Галицького звісного візантійського авантюриста — царевича Андроніка, Мануїлового брата в перших. Мануїл тримав свого непоправного свояка у в’язниці, і той, вимкнувшися з неї, в 1165 р. загостив до Ярослава, був ним дуже приязно прийнятий і прожив на його дворі якийсь час, поки Мануїл, занепокоєний можливими політичними інтригами свого кузена, не перепросивсь і не закликав його до себе 2.



1 В деяких варіантах се переноситься на ґудзики Чурила.

2 Див. Історію Укр. III, с. 441 — 2.



Ся гостина дійсно могла перенести до нас мотив «Індії багатої», що засоромила Візантійське царство своїм багатством і культурою, — чи то в формі писаного памфлета, зверненого проти Андронікового ворога Мануїла, чи то в усних відгомонах сеї ж теми. Але незалежно від того вона, певно, відогріла взагалі теми, зв’язані з Візантією. Приїзд Андроніка міг дати початок темі про приїзд з Візантії до Галича гостя, який своєю розкішшю, елеганцією й культурою нагадав той пишний світ та його блиском осяяв галицький двір Ярослава, що так багато ложив на зверхню повагу і престиж свого панування. В се могли вплестися й індійські чуда, розповіджені епістолією пресвітера Івана. Згодом, в новій редакції, входячи в київський цикл, по всій імовірності ще в передмонгольській добі, тема могла набрати характеру прославлення Галича-Волинця в докір Києву, обдертому дворазовим погромом 1169 і 1202 р. В кожнім разі се сталось ще на українському грунті, бо поза Україною конкуренція Галича-Волинця (Романової держави) з минулою славою Києва ні в кого не могла будити інтересу.

Так заложилась би вся потрійна панорама, відкрита билиною: Галича-Волинця, Царгорода й Індійського царства, з котрої весь казковий блиск і пиха, доволі незаслужено, кінець кінцем сплили на Галич. Постать приїжджого грецького гостя, що прибрав, з неясних мотивів, ім’я Дуки (так звалась аристократична грецька родина, споріднена з династією Комненів 1), стала типом пишного магната, і в такому значенні се слово перейшло в українську мову: дука — князь, великий пан, багач 2, а на великоруському грунті дало теперішню билинну форму «Дюка».

Чурило становить, як ми бачили, домашню паралель до сього приїжджого магната Дуки — найвищий взірець домашньої елеганції й сибаритизму, що мусить, одначе, признати перемогу екзотичної, царгородсько-орієнтальної розкоші. Дослідники, які займались сею темою, висували прикмети екзотизму також і в фігурі Чурила: доводили, що в грунті річі се також людина приїжджа, тільки прижилась уже в Києві (чи в Галичі) 3.



1 В. Міллер здогадувавсь, що се ім’я було дане вже в тому візантійському творі, що послужив основою билини. Нагадують родове ім’я Девгенія — з роду Дуків. Вказують на те також, що вираз Dux Stephanus, Дука Степанович, міг бути навіяний іменами угорських та сербських королів Стефанів і под.

2 Так толкує се слово словар Грінченка, I, 454.

3 Ак. Веселовський вказував на те, що батько Чурила Пленко носить прізвище «гостя Сороженина» (вар.: Сароженина) і вважав його приїжджим гостем з Сурожа (Сугдеї, теп. Судака в Криму, визначної італійської середньовічної колонії), навіть саме ім’я Пленко толкував як зміну «Франка» (п часто заступає ф в слов’янських запозиченнях греко-романських мов). Він, таким чином, уважав Чурила Пленковича — себто «Кирила сина Франка» — «одним з греко-романських гостей — Сурожан, що, прибуваючи до Києва, дивують своїх більш грубих сусідів блиском своїх культурних звичаїв і обстанови, або виступають і богатирями, як Суровець-Суздалець наших билин, або Франки старих румунських пісень, котрих д. Теодореску ототожнює з генуезькими колоністами Крима і Молдавії» (Южно-рус. был. 81).

В. Міллер на се відказав, що «гостем Сароженином» Пленко зветься тільки в одному записі, і прізвище Сароженина, мабуть, походить від ріки Сароги, на якій стоїть його двір. Підчеркуючи галицьке походження Чурила (Очерки І с. 120, III с. 50 — 1), він всі епізоди його історії, крім приїзду Дуки, розглядає як продукт новгородської творчості (там же І с. 188 дд.). Але всі аргументи, висунені ним, не мають в собі нічого рішаючого і тому були одкинені іншими дослідниками. Напр., що Чурилова дружина їде на конях латинських (пор. латинські шоломи «Слова о п. Ігоревім» у київських Ростиславичів!); що він підносить Володимирові дари шкірами північних звірів (се була цінна річ в Києві, так само, як в Галичі і в якімнебудь Сурожі, а не виключна прикмета новгородського побуту); що сніг випадає під Благовіщення і т. под. Річка Сарога, для котрої Міллер шукав чогось реального в Новгородській землі, не дала нічого більш вдовольняючого, як деякі інші малозвісні річки в глухих новгородських кутках, де не можна собі ніяк уявити двору такого блискучого магната, як Чурило. А вже зовсім нічого конкретного не міг навести Халанський на підпертя своєї гадки, що хоч походженням своїм тема про Чурила належить до «Юго-Западної Руси», билина в нинішньому вигляді походить з Московщини (Великор. былины, с. 208). Навпаки, нема в сім комплексі мотивів нічого такого, чого б, у первісній формі, не можна було б уважати продуктом галицького життя XII — XIII вв.



Але таких екзотичних прикмет в ній, властиво, не можна вказати. Більше значення натомість мають вказівки, що се тип галицький, пізніше, разом з Дукою, перенесений до Києва. В першій версії Дука, мабуть, застав Чурила в Галичі і тут побив свій рекорд над ним. Виїмкова популярність сього імені і сього-типу як ловеласа, дівочого баламутника, якраз в галицьких і взагалі західноукраїнських піснях 1 потверджує гадку про галицьке походження сеї постаті.



1 Завважу, що докази популярності сього імені і теми на Україні спеціально були зібрані В. Калашем в Етногр. Об. кн. III (1889) і дальших. Щодо етимології, то толкування Чурило-Кирило викликало свого часу демонстрації Соболевського (передр. в Сборн. отд. рус. яз. т. 88), але воно здається прийнятим (Сперанський в останнім своїм курсі також приймає його) Пленко-Франко натомість не утримався. Халанський дав своє толкування Пленковича з «Щапленковича» (шап — красень, джиґун), котре деякі приймають.



Се вершок галицької боярської розкоші, пес plus ultra багатства, сибаритизму і розпаношеної самоволі та деморалізації часів тутешньої олігархії, котру в таких яскравих барвах малює автор-повісті про галицький мятеж XIII в. Дослідники, які пробували перенести історію Чурилових авантюр на північ, до Новгороду (на тій підставі, що, мовляв, вони дають інакшу перспективу суспільних відносин, ніж билини чисто київського богатирського циклу, і могутнє, багате новгородське боярство поруч назначеної фігури князя краще підходить до Чурилової історії), забувають, що се, власне, ті характеристичні риси, які відрізняли також життя галицьке від київського.

Тому нема підстави, признаючи галицьке походження типу Чурила, розривати його історію, як то роблять деякі: лишати як місцеву тему тільки конкуренцію Чурила з Дукою, а інші епізоди вважати пізнішим, новгородським або московським витвором. Тема про Дуку набрала з часом самостійного значення через розроблення сього вдячного мотиву — казкового багатства і розкоші, і виступила з комплексу мотивів, зв’язаних з Чурилом сильніше, ніж могло бути в початковому галицькому архетипі. Проте ніщо не змушує розривати сього комплексу. Розуміється, довгі переказування сеї теми на півночі й її популярність (особливо історія Чурила і Катерини тішиться тут незвичайною симпатією, у жінок спеціально), притягли нові подробиці місцевого життя й спричинились до різних змін. Але той факт, що мотив Чурила-баламута, Дон-Жуана заховав таку незвичайну популярність в Зах. Україні, показує, що ся тема походить в своїй основі також звідси.

В цілості історія Чурила складається з таких частин: знайомість Володимира з Чурилом, служба Чурила у Володимира, його суперництво з Дукою, його роман з чужою жінкою і трагічне його закінчення. Перші два епізоди представлені доволі невеликим числом записів 1, тим часом останній, як я вже згадував, — маємо в яких тридцяти записах олонецького й біломорського району.



1 КД. 65. (К. IV, с. 78), Р. 168 і 179, Г. 223, 229, 251.



Рибніков зачислив його до бабського репертуару, що особливо співають жінки.


В старому записі (КД) Володимир пирує з князями, боярами і богатирями, але серед пиру з’являється триста молодців, побитих, поранених, булавами голови попробивані, поясами позав’язувані. Се княжі ловці, вони їздили в княжому займищі по ріці Черезі (вар.: Сорозі) і не здибали ні звіра, ні птиці, а надибали молодців за триста або й за п’ятсот, на конях латинських, в кафтанах шовкових і «однорядках» (свитках) скарлатних, в шапках золотоверхих — вони то соболів, куниць, лисиць виловили, турів, оленів постріляли, а княжих ловців побили й поранили.

Володимир не хоче перервати забави, але прибуває нова, ще більша юрба таких самих побитих, се княжі рибалки. Їздили вони по ріках і озерах, нічого не зловили, тільки побачили знов-таки 300 — 500 молодців, які їх побили. Володимир таки не слухає, але приходить аж дві юрби, одна — сокольники, друга — кречетники, такі самі побиті. Вони оповідають, що на княжих «островах» вони не знайшли ні сокола, ні кречета, надибали тільки тисячу молодців, які виловили соколів і кречетів, а їх побили, себе ж називають дружиною Чурилиною.

На се слово Володимир схопився, питаючись, хто такий сей Чурило. Виступив тут старий Бермята, пояснюючи: «Я Чурила давно відаю, живе він не в Києві, а понижче малого Києвця, двір у нього на сім верст, навколо залізний «тин», на кожнім стовпі по головці, по жемчужині; серед двору світлиці стоять гридні білодубові, криті сивим бобром, стеля чорними соболями і т. д.

В олонецьких варіантах з скаргами приходять кияни, вони скаржаться на Чурилиних людей і просять князя дати на них «праведний суд». Та під той час сі Чурилині люди наїхали на сам Київ, «їздячи дуріють; цибулючасник весь повискубали, білу капусту повикопували, красних дівок до сорому привели, молодих молодиць побезчестили, старих жінок покалічили». Цілий Київ просить суда на них. Володимир відмовляється, що він не знає Чурила, ні де він живе. А князі і бояри се знають: його двір стоїть на Почай-ріці, коло хреста Леванидового, коло святих мощей Борисових 1.



1 Пригадую «Летське поле» — вище.



Одержавши такі докладні відомості, Володимир з княгинею і з усім двором виїздить на вказане місце, і дійсно знаходять, як їм казали: двір на сім верст, навколо «булатний тин», шкляні ворота, підворотники — дорогий рибий зуб. На дворі теремів до семидесяти. В котрім теремі сам Чурило живе, в тім троє сіней кратчастих замкнених. З тих високих теремів виходить старий високий чоловік, в соболиній шубі під зеленим стаметом, з ґудзиками чистого золота. Се старий Пленко Сорожанин, він просить Володимира до терема хліба кушати. Веде його через троє сіней до золотоверхого терему, зведеного (склепленого) по-небесному; на небі сонце — в теремі сонце, на небі місяць — в теремі місяць, на небі звізди — а теремі звізди, по небі звіздочка покотиться — по теремі звіздочки посиплються, «і всякі утіхи несказанні».

Під час гостини під’їздить Чурило з дружиною. Ефект його появи переданий в кількох варіантах. Князь веселиться, аж ралтом затривожується, побачивши якусь блискучу дружину, — він думає, що се під час його неприсутності в Києві прибуло якесь грізне посольство, або приїхав король сватати його племінницю. Але старий Пленко заспокоює, що то їде Чурилова дружина, сам він прибуде «в половині столу». В іншім варіанті князь, побачивши юрбу молодців на латинських конях одної краски, питає, чи то Чурило їде, але дістає відповідь, що то їдуть Чурилові кухарі. Потім їде друга юрба, про котру Володимир питає так само і дістає відповідь, що се Чурилові стольники...

Нарешті з’являється Чурилова дружина, молодців більше тисячі. Серед тої сили хупав-молодець, волосся у нього — золота дуга, шия у нього, як білий сніг, очі — мов у ясного сокола, брови — мов у чорного соболя. Перед ним несуть «подсолнечник», щоб не запекло сонце його білого лиця, їде і їдучи «тішиться», виробляє різні чуда лицарської зручності — з коня на коня перескакує, з сідла на сідло перелітає, з третього на четверте, вгору списа підкидає, з руки в руку перехоплює (вар. на спис спирається, на шостого коня на бігу перескакує). Наперед його прибіг скорохід; побачивши, що двір зайнятий (Володимировим поїздом), він справляє Чурилів поїзд на другий двір. Батько попереджає сина про приїзд князя. Чурило бере золоті ключі, іде до глибоких сховків, виносить золоті гроші, білохрещату «камку» (паволоку), чорних соболів і «печерських» лисиць — покладає все се перед князем. Володимир, розохочений тим усім, заявляє, що скільки б не було на Чурила жалів, він таки на нього суду не дасть і запрошує до себе в службу: «Не годиться тобі в Києві жити, князеві служити». Чурило приймає сі запросини.


Як бачимо, різні варіанти билини прикладають сюди більше-менше ті ж мотиви звеличення розкоші, пихи і сибаритизму Чурила, котрі вживаються, в ще вищім степенуванні, в билині про Дуку, для характеристики Чурилиного переможця на сьому полі. Обидві черпають, очевидно, з спільного джерела чи епічного запасу паралельно і прив’язують сі деталі механічно то до одної, то до другої постаті.

Але в грунті речі се багатство боярського двору і його скарбу, перед котрим бліднуть засоби і ресурси княжі: велика дружина і незчисленні засоби, з котрими боярин може собі ігнорувати всякі скарги і невдоволення княжі, — се зовсім в стилі галицької олігархії і боярської самоволі, котра, дійсно, саме так повинна була відбиватися в сучасній поезії, судячи хоч би по характеристиках «нечестивих галичан» у галицькому літописі.

Переходимо від сеї «політичної» частини до частини романічної.


Спочатку служить Чурило у князя в стольниках 1. Ходить та ставить дубові столи, сам жовтими кучерями поворушує — жовті кучері розсипаються, наче жемчуг розкочується. Молода княгиня Володимирова, задивившись на красу Чурилову, втяла собі руку праву білую. Сама промовила такі слова: «Не дивуйтеся, жони панські («господарські»): замішавсь у мене розум в голові, затьмилися очі ясні, дивлячись на красу Чурилину, на його кучері жовті, на його перстені позлотисті 2. І сказала потім князеві: «Світ-господарю, Володимир князь! молодому Чурилові Пленковичу не на сій службі бути, а бути йому в постельниках». Володимир докорив їй за таку безсоромну пропозицію і, побоюючись небезпечних наслідків, перевів Чурила на іншу службу: ходити по городу по Києву, закликати гостей на почесний пир. Але тут виходить ще більша соблазнь. Встає Чурило раненечко, вмивається Щепленкович білесенько, убирає чобітки — зелен сап’ян, п’яти гладкі, носи рівні, круг п’яти хоч яйцем обкоти, під п’ятою горобець проскочи. Іде вулицями-перевулками, жовтими кучерями потрушує, жовті кучері розсипаються, наче жемчуг розкочується. Задивились на Чурилу всі люди тоді. Де дівчата глядять — паркани тріщать; де молодиці глядять — лиш віконниці дзвенять, де старі глядять — мантії (монаші одежі) на собі деруть 3. І знов княгиня не витримує, починає просити Володимира, щоб призначити Чурилу в постельники. Бачить Володимир, що біда прийшла, каже Чурилові таке слово: «Премолодий Чуриле Пленкович, більше мені тебе в домі не треба! Хоч у Києві живи, хоч додому йди! З тим Чурило й вернувся 4.



1 Р. 179 — Г. 233, К. IV. 86. В Р. 168 Чурило служить в «курятниках», а потім в «постельниках». Порівняти службу Добрині вище.

2 До сього епізоду Веселовський вказав паралель в Корані, в історії прекрасного Йосифа і Зулейки, жінки Пантефрія, що запросила до себе місцевих пань, які висміювали її закохання в Йосифа, і вони порізали собі руки, коли вона їм його показала. Те ж саме — в жидівських переказах. Келтуяла і тут добачив доказ новгородського походження билини, бо, мовляв, там були особливо поширені юдаїстичні апокрифи. А пішла ж ся юдаїстична течія до Новгороду таки з України!

3 Не спиняюсь на грубуватих і цинічних виразах в варіантах сього мотиву, що мають, як справедливо завважено, ясний слід скоморошного любування в грубих масностях.

4 Згаданий варіант Р. 168 переводить Чурила і через обов’язки постельника — Володимир сповняє бажання княгині, щоб Чурило стелив перини пухові, клав зголовицю високу, сидів при зголовиці та грав у гуслі. Чурило сидить при постелі, грає на гуслях, спотішає князя Володимира, «а княгиню Апраксію ще й більше» (вар.: а княгиня Чурила при душі держала). Через те Володимир переводить Чурила в «позовщики».




Тут логічне місце історії Чурилового закладу з Дукою, в котрім він програв свою голову і був випрошений від смерті всіма бабами й молодицями, чи всім Києвом. Але образ багатства Дуки так виріс, що вирвав сей епізод з цілості і перетворився в самостійний твір, а натомість трагічний фінал Чурила зв’язався, в деяких варіантах, безпосередньо з його позовничою службою:


Іде Чурило в суконний ряд до старого Бермяти — кликати його на княжий пир, а той посилає до своєї палати білокам’яної, покликати його жінку Катерину 1. Іде Чурило туди, а прекрасна Катерина з вікна виглядає, Кличе в гостину: «У мене столи поставлені — не розібрані, пиття поставлені — не випиті, наїдки приладжені — не поїдені, все ждала я Чурила Пленковича». «Тут Чурило забарився — ждав його Володимир, аж по якімсь часі Чурило прийшов».

«Другого дня ранесенько задзвонили до заутрені, пішли князі та бояри до заутрені. Випала в той день пороха снігу білого. Знайшли вони свіжий слід і дивуються: чи то заяць скакав, чи білий горностай? А інші посміхаються: «Видко, не заяць скакав, ані білий горностай, ішов Чурило Пленкович до старого Бермяти, до його молодої жінки Катерини прекрасної».



1 Р. 168, К. IV с. 85. Такий перехід в сих двох варіантах, котрі я збираю разом, тим часом, як ті тексти, що спеціально займаються сим епізодом, звичайно починаються просто від того, що Чурило якось не застає Бермяти дома, або — Бермятина жінка його закликає.

Одинцем стоїть Г. 242, з гарною подробицею: Чурило звертає, на себе увагу Катерини, загравши проти Бермятиного дому на гуслях: «першу дошку грає про Київ город, другу дошку грає про свою поїздочку, третю дошку грає про Бермятин дім».



Ряд варіантів спеціально розробляють сю трагічну гостину. Старий Бермята в церкві. Катерина гостить Чурила, потім запрошує його грати в шахи. Нарешті признається, що краса Чурила не дає їй змоги грати. Веде його до своєї «ложі», кладе з собою на ліжко. Але се підглядає дівчина чорна-челядонька, вона грозиться донести старому Бермяті. Чурило робить їй дарунки, обіцяє гроші, але Катерина жалує тих дарунків і грошей, каже віддати краще їй. (Сі подробиці в багатьох варіантах повипадали). Тоді «чорна дівчина» біжить до церкви й викликає старого Бермяту. Довго той добивається до свого дому. Аж коли застукав він «з усієї могуті богатирської», так що всі тереми захиталися, всі верхи поламалися, вибігає Катерина півгола. Чоловік розпитує її, чому вона не вбрана. Далі помічає різні речі Чурилині, допитується за них. Катерина викручується доволі зручно, так що в деяких варіантах Бермята готов стратити віру доносові. Але кінець кінцем знаходить схованого Чурила, і в більшості варіантів історія кінчиться криваво: Бермята вбиває Чурила або і Чурила, і Катерину, навіть дівчину, щоб не доносила, а в деяких — і самого себе. Але в кількох вар. Бермята бере дівчину-донощицю за жінку.

Михайло Потік (з Потуки). Процитована вже вище коломийка про «скулооку» дівчину, що має «одне око до Джурила, друге до Потока» 1, послужила, очевидно, першим мотивом на те, щоб включити Михайла Потока, або Потика, Штука 2, до галицько-волинського кругу, поруч Чурила. В сій фразі коломийки бачать доказ, що ся тема була колись звісна в Галичині. А що на великорусько-українськім пограниччі вона невідома, а тільки на півночі, в олонецькобіломорсько-сибірському районі, аргументує В. Міллер, то не можна думати, щоб знайомість з нею зайшла на Україну з Великоруси, тільки навпаки. Зв’язок же сеї теми з болгарською релігійною повістю про св. Михайла з Потуки, прославленого на поч. XIII в., за царя Кало-Івана (вказаний ак. Веселовським і більш-менш однодушно прийнятий пізнішими дослідниками), дає підставу думати, що приблизно в тому часі, в початках XIII в., ся болгарська повість про святого змієборця, замандрувавши на Україну, послужила скелетом, на котрім стали осідати різні суголосні казковогероїчні мотиви 3.

В тому часі, дійсно, ареною таких зв’язків і трансформувань болгарської теми могла скорше послужити Західна Україна, ніж Подніпров’я.

Коли ж додати ще до сього деякі подробиці, піднесені В. Міллером; що жінку свою Поток добуває з землі Подольськрї, а його вороги завозять її в землю Волинську, то се все в сумі дає певне обгрунтування причисленню сеї теми до галицько-волинської групи 4.



1 Kolberg II.

2 Сю цікаву форму: «Потук Михайло Ивановичъ» маємо в КД, але тільки в заголовку, в тексті — «Поток».

3 Годиться завважити, що півтора століття пізніше, в другій пол. XIV в., первісне коротке житіє сього Михайла було перероблене в похвальне слово звісним болгарським письменником патріархом Єфимом і могло тим чином попасти в течію середньоболгарських творів, поширюваних у нас за часів митр, Кипріяна і Цамвлака. Але в сім часі такий книжний твір ледве чи міг дати притоку до перероблення в героїчну повість — хіба міг підігріти інтерес до сеї теми.

4 Література сеї билини відкрилась згаданою вище студією Веселовського в серії «Разысканій въ области духовнаго стиха», IX: Праведный Михаилъ изъ Потуки (1883), яка зробила сильне враження вказаним тут яскравим фактом переходу релігійної легенди в билину (очевидно через затрачену стадію духовного стиха). Паралелі до казкових мотивів, причеплених до сеї теми, вказав Махаль (1894). Щодо її еволюції докинув кілька цінних заміток В. Міллер в цитованій уже статті «Отголоски галицко-волынскихъ сказаній» (1896). Нарешті, Б. Ярхо в інтересній, хоч і занадто схематичній і короткій студії (Эпическіе элементы пріуроченные къ имени «Михайла Потыка», Этногр. Об. т. 86, 1911), використовуючи нові біломорські та печорські варіанти, попробував вилучити різнорідні наверствування сього циклу, детальніший розслід деяких мотивів був ним заповіджений на пізніше, але не знаю, чи ті заповіджені студії його вийшли потім.



Билина, одначе, дуже складна, вона виявила «колосальну силу протягання», як висловивсь, трохи гіперболічно, новіший її дослідник, зібрала навколо себе цілу купу героїчних, казкових і легендових мотивів дуже різнорідного походження, так що маємо перед собою властиво цікавий цикл, подібний до тих, які зібрались навколо Іллі або Добрині, лише трохи більш суцільний. Не входячи дуже в деталі сього дуже складного наверствування, можемо помітити в нім дві головні частини. Перша стоїть в ближчім зв’язку з болгарським переворотом, який, властиво, ставив її в кругу тих переходових мотивів від релігійної легенди про змієборців до героїчної поеми, з котрими ми вже мали діло (Добриня) і ще матимемо (св. Федір і св. Юрій). Друга, очевидно прилучена пізніше, переводить тему в круг мотивів про невірну жінку, з котрою матимемо діло в дальшому розділі (билина про Івана Годиновича).


Заспів має два варіанти. В одному, котрий маємо в старому записі XVII в., згаданому вище, і в кількох сучасних текстах 1, Володимир дає поручення своїм богатирям: Іллі, Альоші або Добрині й Потокові поїхати в різні краї, виправити з них дані, і Потокові випадає їхати в землю Задонську (вар. Подольську). Виправивши там дані, він пускається на лови і, надибавши білу лебідь, хоче її застрелити, аж та промовляє до нього, що вона, властиво, не лебідь, а королівна-Подолянка 2, і охотиться з ним одружитись.

В другому варіанті се Володимирове поручення приходить в іншій формі в дальшому розвої оповідання; на лови ж на Почай-ріку виїздить Поток або з власної волі, для забави 3, або посилає, його Володимир над синє море, на темні тихі заводі, постріляти гусей-лебедів до столу його княжого 4. Далі сходить воно на одно з попереднім — лебідь вилітає на берег і обертається красною дівицею, Поток бере її за жінку: везе її до Києва і вихрещує в віру християнську. В старому записі Володимир хотів був випросити дівчину собі, але Поток не згодивсь, а звінчався сам — звінчав їх епічний владика чернігівський.



1 Р. 113=Г. 6, також Р. 166= Г. 52, Р. 196, М. 8.

2 Вар. Г. 166: Марія Подолянка, донька Лиходія, царя Подільського; В старому записі при хрещенні вона дістає ім’я: Лебідь-біла Авдотія Лиховидівна.

3 Р. 11 = Г. 82.

4 К.= Кир. IV. 52.



Все добре — тільки Поток з жінкою при тім, з мотивів ближче не вияснених, укладають між собою заповідь велику, з котрої потім виходить біда: хто з них піде перший в сиру землю, другому за ним іти в сиру землю ж (в могилу) на три місяці. Даремно Володимир остерігає Потока від так небезпечної умови, Поток стоїть на своїм. «Видко (треба) зробити заповідь велику, з Марією Лебідь-білою, бо вона мені прилюбилася». Отже, се з боку Потока — акт великої любові до жінки; билина не заглиблюється в сю психологію, а старий запис тільки потім принагідно про неї згадує — через те поведення Потока супроти його жінки набирає особливого самовідречення (на жаль, запис сильно дефективний і не має кінця, так що розвій оповідання приходиться місцями тільки відгадувати).

Оженившись, Михайло зостається таким же завзятим ловцем, він виїздить на лови на два, три, п’ять місяців з дому. В його неприсутності приїхав раз до Києва купець заморський з Золотої орди і, коли Михайлова жінка прийшла між іншими подивитись на товари, впала в око купця її краса, і він скоренько продав свої товари, поїхав додому і розповів своєму цареві Кощієві, і що найкраща жінка, яку довелось йому бачити, живе в Києві, у богатиря Михайла Потока. Цар Кощій збирається походом на Київ і жадає видачі Потокової жінки. Кияни ладяться її видати 1, але наспіває Поток, і Кощій відступає.



1 Інтересна аналогія з темою Михайлика.



Поток довідується від жінки, що діялось, і сильно висловлюється на адресу киян («Собаки-мужики кияни, що викручуються чужими жінками, нехай би своїми жінками і доньками платили! а я за свою жінку потраплю постояти і з поганими в чистім полі побитись!). Він вибиває все Кощієве військо, вертається до Києва й живе з жінкою. Але два роки потім поїхав знов на лови на три місяці, а цар Кощій прийшов ще з більшою силою і зажадав видачі його жінки. «Горожани і мужики-кияни» радять Володимирові її віддати, щоб позбутись клопоту: поки в Києві не було Потокової жінки, доти Кощій не наступав. Вони радять і не знають, що Поток тим часом уже третій день б’ється з Кощієвим військом і його знищив. Кощій утік знов, а Поток спішить до Києва: скаче через стіну, приходить додому, але ніхто його не стрічає: виходять слуги дворові, кажуть вісті недобрі, що його жінка переставилась. І тут Михайло, цілуючи померлу жінку, каже, що він сповнить своє слово: хто зостанеться, тому живому в могилу йти.

Так в старому записі. Сучасні тексти оповідають се слабше. Приїздить посол від царя Бухар-заморського, вимагає дані від Володимира; той посилає Потока полагоджувати сю справу. Поток не відмовляється — іде до царя-Бухара й пропонує йому грати в шахи; виграє у нього його претензії на київську дань і його власне царство, аж надлітає серед сеї приємної забави хрестовий брат Потока — Добриня і сповіщає його, що тої ночі вмерла його жінка Марія Лебідь-біла. Поток, почувши те, перевернув шахи і двері, лишив хрестових братів своїх — Добриню й Іллю правити з царяБухара вигране, а сам летить до Києва. За службу свою у Володимира нічого не хоче більш, як права пиячити безденежно; пиячить з горя сильно, але кінець кінцем — нічого робити — велить зробити собі домовину, бере туди запасу на три місяці, свіч і ладану, три прути з різних металів і великі кліщі, й іде з тим усім в сиру землю.

Стоїть в могилі з добрим конем, «для страху» добуває огня, світить свічку воску ярого. Ввечері приходить змія з двома зміятами: проїла камінний гробовець і пустила туди своїх зміят, почали вони ссати груди Потоковій жінці (вар. КД: Першої ж півночі позбирались усі гади зміїні, а потім приходить великий змій, пече й палить полум’ям огненним). Або: на третій день приходить змія з 12 хоботами: пролизала колоду дубову (вар. домовину залізну). Хоче змія з’їсти Марію і Потока самого, але Поток вхопив її кліщами залізними, почав бити своїми прутами (вар. почав рвати зміят надвоє), і змія стала проситись: обіцяла принести йому живої води, оживити його жінку. Як змія принесла живу воду, Поток попереду на пробу подер і окропив зміят; коли вони ожили, тоді Поток окропив жінку, за першим разом вона здригнулася, за другим — заворушилася, за третім — «проглаголила»: «Фу-фу довго я проспала!» Відповів їй Поток: «Якби не я, віднині довіку проспала б». І тут скричав (або засвистав) він своїм голосом богатирським, так що тереми захиталися, і всі в городі пострашилися. Відкопали Потока з жінкою з могили, і пішов він знову пиячити. (Вар. КД. Поток відрубав голову змієві, мастить жінку його головою, з того вона оживає, а Поток тоді з могили дзвонить в дзвін соборний шнуром, що був прив’язаний до дзвону і впущений йому до могили). В біломорських варіантах Маркова зовсім інакше: се жінка напускає на Потока змію або сама перекидається змією, і Поток її вбиває та каже себе витягнути з могили. Зараз ми повернемо до сього варіанту.


Отся перша половина поеми, по відкиненні скоморошних додатків, являється обробленням звісної мандрівної теми про оживлення померлого за поміччю зілля чи іншого чудесного засобу, принесеного змієм 1. Боротьба зі змієм, що при тому відбувається, се та тоненечка волосиночка, яка зв’язує билинну тему з легендою про праведного Михайла з Потуки: якби не подібність імені, в голову б не прийшло комусь підозрівати між сими двома творами якийсь зв’язок; тотожність же імен робить його, можна сказать, — безсумнівним.


Болгарська легенда оповідає, що сей Михайло Болгарин з міста Потуки був в римському (візантійському війську) за царя Михайла (в IX в.). На чолі свого відділу здобув славну побіду над агарянами й ефіоплянами і, вертаючись з війни до свого рідного міста, спинивсь над берегом одного озера, щоб припочити й поїсти. Слуга його, пішовши на дим, щоб зварити їсти, побачив над берегом дівчину, привезену туди для змія, що виходив з озера і поїдав людей і худобу. Михайло озброївсь і пішов на озеро. Коли з озера з свистом піднявся трьохголовий змій, високо на 20 сажнів, Михайло, помолившися перед тим, стяв йому ті три голови, але змій встиг ударити його в лице і в руку так сильно, що він зомлів, аж потім очуняв. Сусіднє місто, довідавшись, вийшло з свічами й кадилами, щоб ушанувати свого збавителя. Святий же Михайло, повернувши додому, скоро вмер, але гроб його прославився многими чудами і, коли цар Кало-Іван здобув Штуку, тіло св. Михайла з великою честю було перенесене до Тирнова 2.



1 Див. т. I, паралелі у Михаля.

2 Текст легенди вперше був опублікований арх. Філаретом, 1859; але звернув на нього увагу Веселовський, видавши ще другий текст з рукопису і вказавши на зв’язок сього мотиву з билиною.



Ся легенда, скільки досі звісно, не лишила сліду в болгарському фольклорі, але, очевидно, перейшла на Україну, і мотив визволення хоробрим воїном дівчини від змія перетворився в казково-богатирську повість, котрої сильно змінену версію маємо в сій билині.

Далі, як я вже вказав, билина переходить на мотив невірної жінки. В теперішньому вигляді се не має умотивування; новіший дослідник билини припускає, що мотив злої жінки був вихідним цілої билини: жінка Потока була в першому замислі зла чарівниця-змія, як Добриніна Марина (мотив: зла жінка-змія). Вона приймала образ змії, і з нею як з змією боровся Поток, так, як се бачимо в біломорських текстах, образи ж зміїв, що приходять до її могили ззовні — се пізніші варіації, але в теперішньому стані поеми сей провідний мотив в першій часті її ніде не зазначений: ослаб, нібито й випав, і тому друга половина, що розповідає злодіяння Потокової Лебеді над чоловіком, являється нічим не умотивованою і внутрішньо не зв’язаною з першою.

Рябінін, співаючи сю билину Рибнікову, пригадав іще небезінтересні подробиці (потім ним забуті), що можуть помогти уставити зв’язок між сими різними частинами поеми. Після оженення з Маріею-Лебіддю Поток в одній з своїх експедицій відбив від розбійника дівчину і привіз до Києва «под правою пазушкою». Побачивши се, МаріяЛебідь стала підозрівати чоловіка в невірності і після того захорувала і вмерла, а в могилі обернулась змією, Поток своїми прутами змусив її взяти свій попередній образ і дати заповідь велику «не робити більше ніяких пакостей». Але вона втекла від нього назад з литовським царевичем. Все се виложено дуже схематично. Рябінін слабо пам’ятав і покорочував свою билину, але мотив зависті, пригаданий ним, дуже цінний і освітлює затрачений логічний зв’язок поеми.


В інших варіантах Марія-Лебідь в неприсутності Потока викликає «короля политовського», щоб приїхав і забрав її від Потока; або ще раз наступає Кощій чи інший невірний цар і забирає Потокову жінку. Потокові дають про се знати, і він женеться за невірним царем — доганяє його з жінкою в полі, коли вони спочивають у шатрі. В деяких варіантах для непознаки перебирається він в жіночу одежу, але жінка однаково пізнає його відразу. Вона вибігає йому назустріч, удає радість, що Поток може її відібрати назад, і частує його вином з сонним зіллям. Поток, бувши неповздержливим («спадливим») на вино, випиває його душком і зараз же засипає, а жінка стала будити Кощія, щоб той убив Потока. Але Кощій не хоче вбивати: він пам’ятає, що Поток двічі наїздив його сонного в шатрі і не вбивав 1. Тоді жінка перекинула Потока через плече, приговорюючи, щоб стати йому білим камінцем і стояти так три роки, а потім пройти в землю довіку. Поток лишився в полі каменем, а жінка його поїхала з своїм царем чи королем.

Тим часом хрестові брати Потокові, Ілля та Добриня, стужились за ним і, перебравшися за каліків, пустились шукати його. Вони прийшли до того білого камінця, коли підходить до того ж місця іншою дорогою старий сивий каліка, вітає їх і пристає до них в товариші. Разом ідуть вони до короля политовського, стали під окном і скричали сильним голосом «по-калічому». Потокова жінка зараз їх пізнала, прийняла, нагодувала, напоїла і обдарувала, плакала перед ними по Потоку і, як вони стали питати, чи не знає, де він, відповіла, що тяжко за ним плаче, а не знає. Так з нічим пішли вони назад, але, як прийшли назад до білого камінця, старий каліка запропонує вав розділити одержані дари і розійтися своїми дорогами. Ілля й Добриня кажуть йому ділити і дивуються, що він ділить на чотири часті. Старий каже, що четверта частина буде тому, хто піднесе той білий камінець. Підіймав Добриня — підніс до пояса, а сам по коліна в землю вгруз. Ілля підніс до грудей, а сам по стегна в землі. Тоді старий підніс, перекинув через плече і приговорив, щоб той камінець надвоє розбивсь, а Михайло Поток з нього вийшов. Тут справді вийшов з камінця Михайло Поток: «Фу-фу, як я довго спав», — каже. «Якби не я, ти б довіку тут спав», — каже старий 2:


1 Тут уривається старий запис.

2 Буквальна паралель до казок американських індіян (див. Примітивні оповідання К. Грушевської с. 121, 129, 130).



Поток розповів братам, як зачарувала його Марія Подолянка. Тоді старий каліка велів Михайлові поставити в Києві дві церкви соборні: одну Спасителеві, а другу Богородиці і святому Миколі (вар.: одну св. Миколі, а другу — своєму патронові Михайлу-архангелу). Виявляється, що се св. Миколай, присланий Богородицею. «Упросила мене матінка пресвята Богородиця зійти задля вас на сиру землю, визволити від смерті напрасної, чарівної («волшебної»).

Богатирі по сім хочуть вертати до Києва, але Поток не годиться закинути справу свою з королем политовським і, не вважаючи на остороги побратимів, відсилає з ними до Києва дарунки, а сам перебирається за каліку і йде до двору королівського. Знов пізнає його жінка, стрічає, вимовляючись, що вона поступала по неволі, й частує вином. Поток випиває й засипляє, а жінка волочить його сонного до сіней й прибиває на стіну. Прибила йому руки й ноги, а серце хотіла пробити особливим цвяхом, — пішла до коваля, щоб скував їх довгий цвях. (Годиться піднести, що маємо тут знов епізод з кругу християнської легенди, запозиченої з духовного стиха: історія п’яти цвяхів, довших і коротших, та їх виготовлення належить до Христової муки 1. Рятує Потока в присутності жінки Настасія-королівна политовська: побачивши, що жінка робить з Михайлом, вона пожалувала його, витягнула з нього цвяхи, а на його місце прибила мертвого мерзлого татарина (вар.: наперед умовилася з Потоком, що візьме її за жінку, тоді визволила). Жінка Потокова, повернувшись, не розглядаючи, пробила великим цвяхом татарина та й похвалилася, що звела зі світу свого «ненависничка». Настасія ж вилічила Потока з ран, випросила у батька коня, ніби для себе, щоб поїхати в чисте поле «полякувать» — «простудити лице своє жіноче». Виїхав Поток у поле, перебраний за жінку, вернувся з поля богатирем. Тут його жінка знов вибігає з чаркою вина з сонним зіллям, але Настасія з вікна закричала йому, щоб не пив, бо зітне йому жінка голову його ж шаблею гострою (вар.: кричить йому, щоб він подивився собі на руки — пригадав свої рани). Тоді Поток стримався, вилив вино на землю, а жінці стяв голову. Хотів знищити королівство Политовське, але Настасія випросила. Поїхав з нею до Києва, привів її в віру хрещену, прийняв з нею по золотому вінцю (звінчався) й поставив церкви, як йому наказав св. Микола 2.



1 Для самого розп-’яття Потока Ярхо вказує паралель в германському епосі, в Нібелунгах, де Брунгільда вішає нелюбого чоловіка Гюнтера на стіну на цілу ніч — с. 70.

2 Г. 6, 39, 40, 150, 158.



Через такі нагромадження мотивів билина про Потока розростається до незвичайних розмірів — належить до найбільших. У виконанні Калініна ся билина має 970 стихів, так що з нею рівняється тільки Добриня в його ж передачі (три поеми про Добриню, співані ним разом, дали 1093 стихи). З погляду конструкції билина про Потока, одначе, більш суцільна, більш циклізована, ніж билина про Добриню і Іллю, і як взірець такої циклізації має визначний інтерес — варта якпильнішої уваги і досліду.

Дунай. Історія Дуная причисляється до галицько-волинської групи передусім з огляду на ім’я героя. Про воєводу Дуная як одного з визначніших людей Волинського князівства за Володимира Васильковича в 1280-х рр. оповідає нам його прибічний літописець. В 1282 р. Дунай іде в числі воєвод на чолі війська, яке Володимир Василькович посилає польському князеві Конрадові в його боротьбі з братом Земовітом. Кілька літ пізніше, коли люблинці закликали Конрада, щоб він виступив претендентом на Краківський стіл і Конрад просив Володимира підтримати його кандидатуру, він висловив бажання, щоб з ним поїхав

Дунай, «аби була честь йому», Конрадові, у поляків 1. І так маємо визначного воєводу, так би сказати, богатиря Володимирового, який виступає в польських справах і тішиться очевидною популярністю і повагою в Польщі. Дуже се відповідає билинному Дунаєві, що служить теж Володимирові, хоч не сьому, а старшому, великому: тим легше міг він попасти до київського циклу, так як в французькому епосі особи і події всіх Каролів кінець кінцем збіглись в одному «Шарлемані», Карлі-великім. Билинний Дунай характеризується теж як людина особливо обізнана з людським двором: він жив у Ляховинській землі у ляховинського короля 12 літ — три роки був в конюхах, три роки при воротах стояв приворотником, три роки стояв придверником, три роки при столі стояв (епічне загальне місце, що характеризує довгу двірську службу 2), — тому він знає всю королівську родину (вар.: три роки конюхував, три стольничав, три роки ключничав: король той молодця любивжалував, королиха ластила-приголублювала, а Настася-королевична при душі держить).



1 Іпат. с. 585 — 5, 598 — 9.

2 Пор. вище.



Правда, в різних варіантах замість ляховинського короля виступають інші епічні фігури (особливо король литовський); але той факт, що в кількох записах з різних околиць виступає все-таки «ляховинський» двір, без сумніву, має своє значення. Коли ще додати до сього, що на Україні ім’я Дуная належить до небагатьох відомих богатирських імен (вище) та ще деякі менш важні подробиці (напр:, що Дунай висилається, правда що в деяких варіантах тільки на оглядини двору Дуки), то от будемо, мати ті вказівки, які дають деяку підставу зв’язувати зв’язок теми про Дуная спеціально з західною Україною.

Але вона дійшла до нас в доволі бідних фрагментах. Правдоподібно, те, що становило властивий, спеціальний зміст історії Дуная, розгубилось і поприставало до інших героїв, і навпаки — деякі загальні ситуації зв’язалися більш-менш припадково з іменем Дуная. В результаті, не маючи старших записів, доволі тяжко судити про те, що становило зміст первісної поеми про нього.

Поминаючи різні комбінації, в котрих Дунай виступає доволі припадково, маємо, властиво, три епізоди, де він випроваджується постійно як їх герой:


І. Сватання доньки ляховинського короля для князя Володимира. В такій формі, як ми маємо тепер сей епізод, Дунай грає другорядну роль поруч обрині, і ми тому оглянули сей епізод в ряді мотивів, зв’язаних з Добринею: правдоподібно, мотив Добриніного сватовства, старший і популярніший, покрив собою аналогічну історію Дунаевого сватання. Який був зміст його сватання, се ми тепер не в стані вгадати. З деякою правдоподібністю можемо вважати фрагментом старої поеми сей початок, де Дунай рекомендує себе як людину добре знану в «ляховськім» дворі та вихваляє тамошню королівну: зростом вона не мала, розумом на статі (вар.: грамоті дівиця научена), лицем біла, як зимовий сніг, очі у неї, як у сокола, брови у неї, як у соболя, ходить — наче лебедиця, оком гляне — наче ясний день, буде вона тобі «супротивниця» (супроти тебе — під пару 1). (Вар.: біле лице, наче білий сніг, ягодиці (щоки), наче маковий цвіт, ходою, як ланя біла пільна золоторога 2).


При подібній знайомості з ляховинським двором, котрим Дунай характеризується, і взагалі делікатним, виученим поведенні, котре теж підчеркує билина, — се сватання ми сподівались би бачити без тих насильницьких подробиць, в котрих воно тепер виступає: можливо, що взято їх з історії Добриніних сватань. Завважу, що епітет «тихого», прив’язаний до Дуная в билині, очевидно, по асоціації з рікою Дунаєм (що має сей традиційний епітет «тихого»), мабутьтаки старого походження (можливо, зв’язуваний з воєводою Дунаєм ще за його життя), так що він відразу міг би наложити певний вплив на поетичне втілення історії його сватання. Але можливо, що власне тут уже була заложена ідея контрастів «Тихого Дуная», що, розходившись, показує себе нестримним в своїм пориві, в своїй ярості. Тому з сього епітету я не важусь витягти яких-небудь вказівок для реконструкції первісного типу Дуная в усіх зв’язаних з ним епізодах.

Другий епізод — се стріча Дуная в полі з поленицею і Оженення з нею після поєдинку. З огляду на дальшу метаморфозу ми мусили б сподіватись, що ся полениця, що потім стала річкою, носила ім’я ріки відразу; але вона звичайно носить ім’я Настасії, як друга донька ляховинського короля, сестра королівни, висватаної за Володимира. Коли Дунай поборов її в поєдинку, вона дає йому себе пізнати, як знайома йому з ляховинського двору. Правдоподібно, і тут маємо скомбінування двох тем: про Дуная-воєводу і Дунаяріку, котра особливо ясно виступає в третім і найбільш характеристичнім епізоді билини, котрому вона головно завдячує свою популярність.


На пиру у Володимира Дунай, вже оженений, напивсь і ртав похвалятись всякими своїми талантами і між іншим — який то він великий стрілець. На се не стерпіла його жінка-полениця, що стріляла краще від нього, і докорила йому, що він непотрібно хвалиться, або похвалилась, що стріляє краще нього. (Є багато варіантів сього мотиву — і в деяких розхвалюється сама полениця й провокує чоловіка 3, але звичайно початок інциденту іде від нього.)



1 К. III, 54.

2 Г. 81. ТМ. 32.

3 Григорьєв III ч. 41, 80. На Мезені Григор’єву довелось записати сім варіантів сеї билини, досить відмінних, власне, через її велику популярність.



Дунай закликає жінку зараз же стати до проби. Треба стрілити так, щоб стріла пройшла по вістрю ножа й трапила в срібний перстень, положений на голові. Тричі стріляє Дунаєва жінка і трапляє. Тепер прихо дить черга Дуная: його жінка буде мати перстень на голові, а він стрілятиме. Але вона знає, що він не трапить до перстня, він застрелить її, а вона вагітна. Вона молиться й проситься — нехай він покарає її за «жіночу глупоту», за ту нестриману замітку, нехай закопає її по пояс у землю й б’є її, але не губить заразом двох невинних голів 1: «У мене в череві дитина, нами спільно з тобою посіяна: по локоть ручки в золоті, по коліна ніжки в сріблі, по косочках її густі звізди, на кожній волосиночці по округлій перлиночці, позад його світлий місяць, з очей його блище красне сонце» (епічний вираз краси, з котрим ми стрінемось далі). Просить принаймні відложити сей розстріл — дати їй час уродити дитину. Але Дунай не слухає її, «його серце розгорілось». Стрілив раз — не дострілив, другий раз — перестрілив, третім разом трапив жінці в серце і вбив відразу. Тоді розірвав жінці утробу і дійсно побачив таку гарну дитину, як вона казала 2. Взяв Дуная великий жаль, кинувсь він на свій спис (або на ніж, на шаблю), приговорюючи, що де впала лебідь біла, нехай там впаде і ясен сокіл, або як потекла одна річка (крові, очевидно) з його жінки, нехай потече і з нього. І так з Дуная потекла Дунай-ріка, а з його жінки друга, котра зветься різними припадковими йменнями, як «Чорна ріка» або «Настасіяріка», часом ніяк не зветься, бо взагалі сей фінал — початок двох рік з крові Дуная й його жінки здебільше виступає в формі ослабленій і невиразній.


Ясніший слід сього мотиву метаморфози виступає в окремій билині, записаній в олонецькім районі 3, яка в початку своїм являється досить побаламученим відгомоном конфлікту Дуная з жінкою, краще представленого в інших билинах:


На княжому пиру Ніпра-королівна напідпитку розбалакалась, розхвалилась своїм стрілецтвом, похвалила всіх, тільки забула свого чоловіка любленого Тихого Дона Івановича. Той викликав її на пробу на поле і застрелив, наговоривши стрілу, щоб вона трапила їй в груди (сей мотив наговору стрічається і в деяких записах Дуная). Ніпра проситься, як в переповіджених вище варіантах про Дуная, але він убиває її, убиває себе — «і від тої їх крові християнської безневинної потекла тут Ніпра-ріка вглибину на двадцять сажнів, а вширину на сорок сажнів. Так от Донові славу поють і тій Ніпрі королевичні, а життя їх тут скінчилося».



1 Деякі варіанти, напр., К. III с. 56. Гр. 341, 384, через те далі говорять про близнят (в Гр. — навіть про тройні), але, очевидно, Дунаєва жінка говорить про себе і дитину, і так се в більшості записів.

2 В деяких біломорських варіантах ще й напис, що був би він силен на землі (Гр. 73).

3 Р. 113=Г. 50.



В. Міллер свого часу висловив здогад, що оповідання про походження ріки перейшло на Дуная і Настасію від Дону і Ніпри і до імені богатиря прив’язалось потім через тотожність його з іменем ріки, сама ж билина про Дуная раніше, мабуть, кінчалась його женячкою з добутою дівчиною одночасно з женячкою князя з Опраскою. Він вказував, що епітет «Тихий» зв’язується з Доном і не підходить до гнівливого богатиря Дуная. Натомість Б. Соколов, аналізуючи новішими часами билинний образ Ніпри в спеціальній студії, під впливом аналогій билин про Сухмана і Дон та

Ніпру з повістями про Мамаєве побоїще, прийшов до переконання, що билинна Ніпра відбила на собі образ річки Непрядви, допливу Дону, на котрім сталось Мамаєве побоїще. Се, мовляв, вплинуло і на заміну форми «Дніпр» або «Дніпро» формами «Ніпра», «Ніпречка», «Ніпре» і на заміну Дуная Доном 1. По гадці Соколова, основною темою була фатальна суперечка богатиря Дуная з жінкою, а пара рік: Дунай і Ніпра — се пізніший варіант. Але сю тезу він висловлює категорично, не аргументуючи ближче, і тому ся теза його мене не переконує.

Натомість я поділяю його гадку, що пара: Дунай і Дніпро виглядає в кожнім разі архаїчніше і традиційніше, ніж Дон і Дніпро. Походження Дунаю і Дніпра від пари велетнів відповідає популярному мотиву українського фольклору. «Тихий» — якраз традиційний український епітет Дунаю. Пізніша пісня-розмова Дніпра і Дунаю, прив’язана до козацьких подій XVI — XVIII вв. являється, правдоподібно, відгомоном старшої теми, сі дві ріки виступали разом як товариші, брати, супруги і т. д.


Питається Дніпро тихого Дунаю:

«Тихий Дунаю,

Чом я своїх козаків на тобі не видаю?..»

Промовить тихий Дунай до Дніпра-Словути:

«Дніпре-батьку Словуто, сам я собі думаю та гадаю,

Що твоїх козаків у себе не видаю...


Паралельні розмови:


Одна річка Синявочка

Та й та ж тіко в Дніпр не впала,

Дніпра правди все питала,

Рідним батьком називала:

«Ой ти, Дніпре, чим ти ясен...

Жалується Лиман морю,

Що Дніпр робить свою волю,

Свої гирла прочищає,

Лиман-море засипає...


Дунай-воєвода, ставши героєм епосу, міг по асоціації імені притягти один з таких мотивів: диспуту чи конфлікту Дунаю з Дніпром, а се мусило потягнути такі замішання в первісній композиції, що мало що лишилось від основної героїчної теми 2.



1 Непра рЂка въ русскомъ эпосЂ. Изв. отд. рус. яз. 1912, III. Стаття написана проти здогаду проф. Рожнецького, що форма Непра скандинавського походження. Про Сухмана пізніше.

2 Подібний погляд нахожу і в курсі Сперанського «билина про Дуная і Настасію-доньку литовського короля ускладнилась і доданим мотивом про Дунай-ріку; здається, ім’я Дуная — незалежно від імені ріки, притягло до себе мотив, споріднений з переказами про ріки — походження їх назв». Саму билину про ріки він уважає «можливо, полудневою» (С. 270).



Тому в нинішньому вигляді билини про Дуная, як я вже одмітив, маємо таке накопичення епічних фрагментів, що в ньому розпорошився весь той матеріал, який міг бути зв’язаний з волинським героєм XIII в., майже без останку. Правда, що предметом докладнішого розбору ся билина в цілості досі таки й не була.

Козарин. Билина ся звернула на себе увагу недавно, коли біломорські розвідки принесли велику силу записів. До 1900 року вона була звісна тільки з запису Кирші Данилова, до котрої потім прилучився ще один сибірський фрагмент, аналогічного типу; збірки Маркова, Григор’єва і Ончукова принесли понад двадцять записів, які дали кілька цінних варіантів і викликали спеціальні студії над билиною 1. Правда, В. Міллер, розбираючи їх, висловив гадку, що старшу форму билини дають тільки сибірські записи, а всі відміни біломорсько-печорські треба вважати переробками XIX стол., інтересними для психології тої сфери, де переховується билинний репертуар, але безвартісними для реконструкції старших форм сеї билини. Але я думаю, що такий скептицизм не має підстави і, властиво, ніщо не заборонює вважати головніші відміни біломорські старшими, ніж XIX в., і паралельними з сибірським варіантом.

Сибірський варіант відрізняється своїм вступом, особливо інтересним тим, що він, власне, зв’язує сю тему з галицько-волинською групою.

Молодий Михайло Козарянин приїздить «здалека, з Галича — з кріпкого города Волинця, з Волинця Галицького» 2 так само, як «Дюк Степанович», і самий виїзд описується подібними рисами, так що являється дублетом Дюкового.



1 А. Якубъ. Къ билинЂ о Михайлъ КозаринЂ. Об., т. 65 (1905 — 6). В. Міллеръ. Къ билинЂ о КозаринЂ, там же, т. 78 (1908), передр. в II т. Очерків.

2 КД і ТМ. 41: «из Волинца города из Галичья» треба очевидно розуміти так, як я переклав: з Волинця Галицького, хоча логічніше було б: «з Галича Волинського».



Можна б було вважати се навіть простим перенесенням на Козарина різних подробиць билини про Дуку. Одначе далі бачимо, що деякі факти теми промовляють за первісним зв’язком Козарина з Волинню. До такого виводу прийшов В. Міллер, і він вповні правдоподібний. Отже, паралелізм з Дукою може бути первісним, і він дає першу подробицю між тими, що зв’язують билину про Козарина з галицько-волинськими темами.


Молодий Козарин їде до Києва, до ласкавого князя Володимира: чудотворцям помолитись, князю Володимирові вірно послужити. Кінь під ним, як лютий звір, молодець на нім, як ясний сокіл; билина описує його зброю, особливо лук і дорогоцінні стріли, коня й його скоки. Приїхавши до Києва на княжий двір, Козарин приймається князем до служби — випиває богатирську чару з його руки й дістає поручення, як Сухман або Поток, в тих же словах — їхати к морю синьому, настріляти для княжого столу гусей, лебедів, сірих малих качок. Молодий Козарин се сповняє, їде на море синє, на теплі-тихі заводі. На його щастя «привалило» птаства до берегу, настріляв він його стільки, що обвантажив коня від плеч до сирої землі 1. Вертаючи, наїздить у полі на старий дуб, бачить на дубі чорного ворона, хоче його застрілити, але той промовляє до нього «руським язиком», вказуючи йому іншу добичу богатирську: з гори побачить він на широкому роздолі три білі шатри і «бесіду» (лавку) з дорогого риб’ячого зубу: на бесіді сидять троє татар, а перед ними ходить красна дівчина.


Так оповідає старий сибірський варіант. Нові біломорські записи не знають виїзду Козарина з города Волинця 2, вони натомість займаються історією героя і сестри-полонянки, котру йому доведеться визволити від татар. Одні описують його як дитину нелюблену батьками, що вирікаються його і не приймають потім, незважаючи на пізніші подвиги; інші, навпаки, представляють його як непокірного і недоброго сина. Заглублятися в різні варіації, придбані сею популярною темою в довгім обороті, я не буду, бо вони й не мають вартості для наших завдань 3. Натомість спинюсь далі на деяких подробицях полонення Козаринової сестри, що виступають в цих записах. (Деякі, власне, нічого більше не мають, крім короткої історії полонення дівчини татарами й визволення її братом, котрого навіть ім’я забулось). Сі мотиви зв’язують сю билину з тим невільницьким циклом, до котрого прийдемо пізніше.


Вислухавши мову ворона, Козарин лишає його і пускається вказаною ним дорогою, наїздить на трьох татар, перед котрими ходить-плаче дівчина полонянка. Козарин кинувсь на татар — побив, потоптав, а дівчину взяв і хотів з нею «гріх творить», але та вчас розговорилась, розповіла своє походження, і так виявилось, що се сестра Козарина, котру вхопили татари 4. Утішений тим, Козарин бере її на коня, забирає всю здобич і пускається до Києва, ведучи на поводі татарських коней. Володимир тішиться дуже з такого успіху, забирає здобич Козаринову і похваляє його за вірну службу, особливо ж — за приведення коней, бо між Володимировими 300 конями, включно з трьома улюбленими 5, не було такого коня, як ті, що привів Козарин.



1 Так в КД., Фрагмент ТМ, не має подорожі Казарина до князя Володимира: описавши його виїзд, він представляє, як той надибав в полі на кущі молодого ворона.

2 Два записи тільки заховують пам’ять сього колишнього вступу: в одній Козарин походить з города «Флоринського», в другому — з города «Галицина» (Галичина — ц і ч мішаються в сім діалекті). З сього видно в кожному разі, що в старших біломорських редакціях Козарин таки походив з «Волинця Галицького».

3 Якуб поділяє її варіанти на 8 редакцій; перегляд їх також у Григорьєва, т. І і III. В деяких записах Козарин стає сином купця чернігівського; в інших — королевичем.

4 В однім варіанті Козарин запізно довідується про се, і тому йде в монастир замолювати гріхи.

5 Подробицю сю побачимо далі в билині про Івана-Гостьового сина.



Біломорські варіанти, які не знають служби героя у князя Володимира, спиняються натомість на його повороті з визволеною сестрою до батьків, розробляючи сей мотив в різних напрямках: то героя стрічають з радістю, то його подвиг не в силі зломити батьківської неласки; то його спочатку не пізнають і под.

В сумі билина не визначається інтересним змістом. Вона комбінує загальні епічні місця, звісні не раз в більш органічних і кращих комбінаціях 1.



1 Мотив визволення братом сестри від татар, такий, як в билині про Козарина, в деяких записах виступає з іменем Альоші Поповича K II c. 80. M. 64.



Кінець кінцем зостається характеристичне, незвикле ім’я героя — «Козарина» і мотив визволення ним сестри-полонянки. З сього приводу В. Міллер звернув увагу на літописну звістку, на кінці старого літопису (під р. 1106), про погром половців, вчинений під проводом воєводи, що теж носить ім’я Козарина, В короткій формі вона читається так: «Воювали половці коло Зарічеська, і послав Святополк по них (наздогін) Яня і Івана Захарича Козарина. Вони догонили половців і відібрали полон (потім наступає без зв’язку з попереднім оповідання про смерть воєводи Яня, сина Вишати). В кодексі Іпатськім: «послав на них Святополк Яня Вишатича і брата його Путяту, Іванка Захарича й Козарина; вони гонили за половцями до Дунаю і полон відібрали, а половців порубали». Значне число варіантів, яке має ся коротка замітка, наводить на гадку, що, стоячи на кінці одної з редакцій старого літопису, вона була подописувана різними приписками, які, між іншим, дуже збільшили число воєвод, висланих в сю екскурсію. Кодекс Радивилівський має наче тільки одного провідника: «Яня Иванка Захарьича Козарина», а в Іпатськім кодексі їх аж четверо. Можна думати, що в первісній записці провідником був тільки Іван Захарич Козарин, а ім’я Яня заблукало з сусіднього оповідання про смерть воєводи Яня; Міллер справедливо вказав на дуже малу правдоподібність, щоб сей найстаріший з київських воєвод, котрому було тоді 90 літ і він умер кілька місяців пізніше, їздив в таку кавалерійську екскурсію, обчислену на швидку й витривалу їзду. Під впливом того ж оповідання про смерть Яня, очевидно, з’явилось потім ім’я Путяти, мабуть, теж як дописка.

Натомість додаток про погоню за половцями до Дунаю цілком виразно вказує на якусь поетичну редакцію сеї звістки. Реально беручи, погоня за половцями з околиць Зарічеська, волинського города між Перемишлем і Луцьком, аж до Дунаю — річ зовсім неправдоподібна. Коли б половців так присіли, вони б покидали своїх полоняників далеко скорше, не обтяжуючи себе і не стягаючи небезпеки бути догнаними. Тільки в поетичному утворі, в якійсь пісні, яка оповідала про погром половців, довершений київською або місцевою волинською дружиною (Волинь належала тоді до Святополка, і той Козарин не конче мусив бути київським боярином), могла з’явитись отся гіперболічна погоня аж за Дунай, Таким чином дістаємо доволі серйозну вказівку, що в поч. XII в. існував поетичний твір, який оспівував погоню за поганими насильниками «хороброго Козарина», кажучи тодішньою термінологією, і визволення від них полоняників 1. Маючи ж літописну звістку, що оспівана подія вийшла з Волині, а в билині Козарин виїздить з «Галицького Волинця», можна з значною правдоподібністю думати, що оспівувалась ся подія як діло волинське і потім до Володимирового циклу вона ввійшла як подвиг богатиря волинського, який тому й виїздить з «Волинця Галицького». Згодом, розуміється, основна подія — погром половців і визволення від них невільників — притягла до себе різні загальні місця з невільницького циклу, і одно з них — власне стріча брата з сестрою — зайняла в ній центральне місце й закріпилась на ньому, а місце половців заступили з часом татари.






продовження розділу...






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.