[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1994. — Т. 4. — Кн. 2. — С. 260-306.]

Попередня     Головна     Наступна





Моралістичні теми. При кінці сього огляду мушу принотувати ще кілька моралістичних тем, не зв’язаних безпосередньо ні з космогонічними, ні з біблійно-євангельськими темами, бо вони здаються мені потрібними для заокруглення того комплексу релігійно-моральних ідей, оброблених нашою легендарною літературою. І тут, розуміється, я зовсім не ставлю собі завдання вичерпати чи привести до якої системи моральні мотиви, які стрічаються в нашім поетичнім репертуарі; багато знайшло своє місце вище, інше буде розглянено пізніше, в зв’язку з різними категоріями творчості. Не маю заміру підбирати систему народної моралі, а спиняюсь тільки на деяких темах, інтересних з погляду літературного оброблення.

Багатий і убогий Лазар. Євангельська притча про багатого і Лазаря здавна стала улюбленою пригадкою милосердя, і з замилуванням розроблювалася з сього погляду всіма, хто відкликався до милосердного почуття; в устах співців-прошаків стала класичним покликом до милостині, і через се зробилась одною з найпопулярніших п’єс старечого репертуару на всім просторі Східної Європи. Я вище показав, як близькі змістом і формою великоруські варіанти сього стиха з українськими, від Білого Моря до Карпат, не вважаючи на відмінну віршову форму: великоруські варіанти мають типову форму духовного стиха, а українські псальми, ті що грунтовно українізовані в мові, то мають форму рівноскладового вірша, то наближаються до складу думи. Всі сі відміни варті особливої уваги.

Щодо свого змісту псальма наша, доволі близько тримаючись євангельської притчі, вносить дві цікаві і вдячні з погляду легендарного оброблення подробиці. По-перше, багач і Лазар убогий представляються рідними братами, таким, чином до теми входить ще незвичайно популярний і люблений народною легендою мотив багатого і немилосердного брата, покараного за немилосердність. По-друге, до теми впроваджено популярний в легендарній літературі мотив легкої і тяжкої, або «милостивої і немилостивої» смерті, що сама по собі являється виявом божої ласки або гніву. Мотив сей приходить в різних легендах (напр., про вояка і смерть, про люту мачуху і под.), але в псальмі про Лазаря розроблено його з особливим замилуванням; джерелом являються легендарні оповідання на мотиви смерті, розставання душі з тілом і под., згадані вище.

В старих Патериках оповідається, як старцеві дано було бачити смерть праведного і грішного. Ангели, послані по душу праведного бідака, не важаться вжити яких-небудь насильних способів: вони кличуть душу з тіла, а коли вона не слухає, питають Бога, що їм робити. Тоді посилається з неба Давид а гуслями і небесні співці, і коли душа виходить послухати райського співу та сідає ангелам на руки, вони беруть і несуть її з радістю до неба. До багатого ж грішника приходить Демон з огненним тризубом, і голос з неба наказує йому не жалувати душі; демон довго мучить її своїм тризубцем, поки Витягне з тіла 1.

Старий запис, опублікований в 1840-х рр. Костомаровим, виглядає так (розмір недодержаний, надруковано без поділу на стихи):


Як був собі Лазар — нищий, убогий,

Хворий, недужий лежав у гної

Перед богачевими воротами.

Вийшов багач в сад за ворота,

За ним вийшла челядь — препишна рота.

Скоро багач із Лазарем зрівняв,

А Лазар до його гласом оддав:

«Ой же мій брате, сильний богачу,

Соэдай мені хліба й соли —

Господь тобі з небес сам награждає,

За ним твої душі й тілу навіщо треба»,

А багач на теє не мало й не дбав,

А противнеє слово брату одказав:

«А вже ж бо, Лазаре, лежиш во гної

Та ще й смердиш, як убитий пес!

Не навивай ся братом моїм,

Я маю братію як єден сам!

І маю я стожки і обворожки,

А червоні все знатні полурожки,

А дрібну монету — срібні денежки.

Не боюсь я й Пана-Бога — за все клопочуся,

А де принада мені — денежками оплачуся.

Од наглої смерти одкуплюся,

До царства небесного приближуся.

А не приближуся, так прикуплюс(я)...» 2



1 Владиміровъ, Великое зерцало, с. 102 дд.; Батюшковъ. Споръ души и тЂла, 1881, III, с. 172 дд.

2 Мысли, с. 15.



Один з галицьких варіантів в витягах було подано вище. Тепер дам іще, в доповнення, кілька інших — один (а) з рукописних матеріалів П. Гн. Житецького, з Слобідщини (Люботин), (б) другий з них же, без означення місця, (в) третій — з Тернопільщини, опубл. Головацьким, (г) четвертий з Бучаччини, опубл. Гнатюком, п’ятий (д) новіший (1902) з Чернігівщини, опубл. Сперанським — в дечім зближений до текстів великоруських. Зазначую відхилення значніші, не просто буквальні, а діалектичні відміни стираю.


Ой один чоловік богатий бував (абв)

(Як жив собі славний чоловік богатий г

Котрий розкішно їдав і пивав

І в дорогій одежі засвіди ходив (а)

(В дорогім одіянії він рядно ходив — в)

А в дорогих шатах завжди ходжував — г

А в дорогих діяментах завжде ходивав б

А сребро і злато подостатку мав б)

Пред милостивим Богом нічого не дбав

І в святі церкві він не подавав,

І старців убогих він не наділяв,

Свого брата Лазура за брата не мав (а)

(На милость у Бога нічого не годив,

Він не святиї церкви не накладав,

Душі своїй царствія не готував,

Брата свого Лазаря за брата не мав,

Да його при бідности вічной висилав,

А висилаючи, лютим псом цьковав в

Службов божих анапестів ніколи не наймав,

А нищих і убогих в свій дом не пускав б

Отців духовних в свій дом не приймав (г)

Пред милостію божою нічого не знав,

На божиї церкви він не подавав.

Церковниї свічі він не поставляв,

І чудовних образів він не сукрашав,

На пути сидящим він не подавав,

1 нищих убогих він не одаряв,

Нищим хліба-соли він не поставляв,

Батька свого й матери він не поминав — д,

А брата Лазаря за брата не мав — бвгд).

Як був собі Лазур старець недужий

А хворий недужий (2) — та лежав у гної ав

(Як жив собі слезний чоловік убогий

У хворій болізности лежав у гної — д)

Перед богачевими ворітьми його - авгд

Ой вийшов богатий брат сам за ворота — авд

(За малоє время час погодивши

Виходить богатий проч за ворота — б),

За ним вийшла челядь його — препишна рота абд 1

Не боїться богач і жодного клопота — б

Не боїться богач Бога завжде клопотався — а 2

А скоро богатий брат з Лазуром зрівнявся 3

А Лазур до нього гласом одозвавсь — авд 4

(Ой та скоро богач з Лазарем зрівнявся.

Лазар гласом заволав, ревне заридав — б)

«Ой же ти, брате мій, та змилуйся,

Брате мій ти, надо мною — а

(Гой же мій брате, сильний богачу, — в

Брате мій брате, сильний богатий,

Не прошу я в тебе, брате, не сребра, ні злата,

А ні дорогого зодяганія — д),



1 В а — орда, в д додано: пишная рота да й все піхота, в: За ним Вибігла челядь сердопишна горда.

2 Сей вірш приходить нижче, але належить сюди.

3 В а зрівнявся.

4 В а і д — іспросивсь.



Подай мені, брате, хліба та соли — авгд

Тебе Господь з неба сам він нагорожа 1ав

Іде твоїй душі царствія найбільш треба — а 2

Ой брате мій, дай хліба і соли, води — для охолоди,

А будеть тобі заплата з високого неба,

Когда твоїй душі і тілу завжде потреба — б

(Хліба й соли, хоч милостині —

Не я ж тобі, братець, буду оддатель —

Господь тобі з небес буде заплатен! д)

А на теє гордий богач нічого не дбав — ав

Горде слово Лазуру сказав — авд

І скоро богач те услишав,

Так до його згорда відповідав — б

Отца свого і матушку прирівняв до пса — д 3

«Але ж бо ти, Лазуре, лежиш у гною,

Але ж бо ти смердиш, як мій лютий пес,

А ще моїм братом узиваєшся! — аб

Не узивайся, Лазуре, ти братом моїм,

Бо не єсть ти мені брат, а хіба моїм псом — а

(Коли ж бо ти, Лазарю, в гної лежиш,

Коли ж бо ти, Лазарю, воняеш-смердиш,

Воняєш-смердиш, як той лютий пес,

А єще ся моїм братом рідним зовеш — вд).

Ти не називайся ти братом моїм,

Називайся братом моїм лютим псам — д

Ой у мене брат є 4, як я один сам, — ав

Як я один сам — превеликий пан

(Єсть у мене братьє так як я й сам,

Такой як я сам распрепишний пан — а).

Ой є у мене стіжки й оборожки 5, авгд

Дрібна монета, ріжні денежки — а

(Червониї, золотиї, сребряні дорожки 6, — в

Більш того сребра й злата, царські денежки — д)

Що я не боюсь нічим нічого — ав.

Коли мені що трапиться — я сам одплачусь 7, — ав

Від злого чоловіка я відіб’юся,

Від наглої смерти я відмолюся,

А коли не відмолюся, так відкуплюся 8,

До царства небесного я й сам приближуся 9,

А Господа небесного і ввік не боюся! — авд

(Що царя і Бога (у) вік не боюся — д,

Помниш ти, що я Бога не боюся,

Маю стожки-оборожки, сребро й злото — одкуплюся,

Моя челядь препишная рота — то одоб’юся,

Прахом до царства сам доберуся,

А в злость — твоїм святим не поклонюся 10, — б)



1 в — наградить, зам: нагородить.

2 Очевидно, було щось в тім роді: Нагородить тебе Господь з високого неба, А де твоїй душі найбільш буде треба. — «Заплатить ти, брате, Господь з високой (високого) неба, А де твому душі і тілу буде потреба» — г.

3 Очевидно: до пса прирівняв.

4 в друк.: імію я братій.

5 Друк.: обворожки, подворожки і под.

6 Зам.: срібні денежки; г: дробні пеньонжки.

7 В а: я і сам заплачу.

8 В в: од наглої смерти я сам одкуплюся.

9 А не приближуся, то прикуплюся — вд.

10 До царства небесного сам доберуся, А до пекла горячого не доглочуся — г.



Плюнувши на Лазаря, сам проч одійшов, — абд

(А плюнувши на Лаавря, назад воротивоя — в

І звелів за собою браму замкнути,

Щоб Лаваревого гласу 1 не чути, — бд

Звелів за собою ворота замкнути 2

Перед своїм братом перед Лааурем,

Щоб брата Лазура у двір не приймати,

Щоб йому милостині 3 та не створити — ав)

(Заказав богатий у своєму дворі,

Щоб не було милостивої ні одної душі —

Над убогим Лазарем возмилуваться,

Да убогому Лазарю хліба-соли дать,

Душі своїй царствія у рай готовать — д)

Ні один там чоловік набожний 4 не був,

Щоб він вад Лазуром та й змилувавсь,

Щоб він Лазурові хліба-соли дав 5, — авгд

Тільки убогому Лазару Біг през милость дав;

Було у богатого брата два люті пси,

Вони попід стільми завжде 6 ходили,

Дрібні кришечки завжде зозбирували,

Та убогому Лазуру на гній носили,

Тим Лазуреву душу живили 7,

Рани його смертельні ізлизували,

Полегкость душі і тілу создавували — авгд

І звелів богач своїм слугам пси постріляти,

Щоб святому Лазурю і кришок не дати. — б 8

Взявся сильний богач преч довідувати.

Казав же він челяди пси вивішати;

Препишна його челядь тое учинила,

Перед святим Лазаром пси вивішала — г

За малоє 9 время — час погодивши, об

Підвівся Лазар Бога молити — бд 10

Отав убогий Лазур Богу молиться —

А Богові молиться, молитви творити: — абвгд

«Господи Боже мій, Спасе милостивий 11,

Вислухай, Господи, молитви мої,

Ирийми мою душу з тіла до хвали свої!» — абвгд

Вислухав сам Господь молитви його, — абвгд

Та душу й тіло прийняв до царства свойого — б



1 в: щоб від брата Лазаря і духу не чути, д: хворого Лазаря і гласу не чути.

2 гнилим колоддєм позабивати — г;

3 в: хліба-соли.

4 в: милосердний.

5 Тут повинно бути те, що в іншій комбінації в г: душі своїй царствіє і рай зготував.

6 в: ховані ходили.

7 В ориг. а новили.

8 В інших сього нема, але в золочівськім варіанті — див. с. 213.

9 а: Первое время.

10 В д парафраза в великоруське: став убогий Лазар на ноги вставать,

11 В д додано: Мать пресвятая Богородиця.

12 В в ще: А вже моя душа й тіло наскиталося, голодам-холодам набачилося, болізниї раночки набоілися.



Послав 1 двох ангелів по душу його: — абвгд

(Ах підіте, підіте, Лазаря возьміте

Бардзо злегенька — а в раю посадіте

Коло Авраама святого на правом троні,

А у бога милосердного у чести і хвалі — б 2)

І злинули янголи із неба близенько,

Вступили ангели на гной стихенъка — д,

Взяли його душу з тіла бардзо тихенько,

Та понесли Лазура в рай на небеса,

Поеадили Лазура в пресвітлім раю,

А у Господа небесного в честі та хвалі,

У святого Авраама на правій лоні — авд

Другеє время (За малоє время) — час погодивши — аб

(А в другую хвилю, во злую годину) — в

Не дійшов богатий брат до свого двора,

Перестріла богача міцна хвороба,

А сильна хвороба, немилостива,

Та за його справність, за горді слова

Котрими відрікся брата Лазура —

Не брата Лазура — самого Христа — ав

(Захтілося богачеві нового двора,

А взяла богача зла хуртовина,

А зачала ним об землю бити,

Тоді зачав богач Бога молити

І прозьби творити:

«А Господи милостивий, Спас милостивий,

А вислухай, Боже, молитви мої,

Прийми дух і тіло, де Лазарові».

Да скоро Господь услишав молитву його.

Сослав Бог пекельних по душу його:

А підіть, а підіть — богача возьміть! — б 3 4



1 В ориг. б: Послав Бог...

2 «Ідіте, ангели, з небес на землю, по Лазарову по душу його, заходіте ангели з правого боку, да несіте Лазеря да й на небеса, посадіте Лазаря в пресвітлім раї, у Господа небесного в чести і хвалі, а в отца Аврамїя да на правім лоні — нехай святий Лазар роскошається, брата свого богатиря дожидається — д. Як бачимо, маємо два паралельні способи оповідання: один в формі повісти, другий — в формі божого наказа ангелам.

3 Взявся сильний богач в далеку дорогу вибирати, Надибала богача Нагла хороба. Челядь його каже: «То єсть трівога!» Сильний богач повідає: «Бачу — від Бога» — г.

4 Малоє времячко — час ізгодивши, Виїзжав богатий у чистоє поле, У чистеє поле на прогулянне, До свої пишної челяди на розсмотряннє. Десь узялася злая хвороба, Тяжкая немощь невредливая, Да й тронула богатиря з коня до дому, Да вдарила богатиря об сиру землю, Об сиру землю, об жовтий пісок, А лежав богатир аж до суток, Не воздрів богатий нічим нічого, А нічим нічого, ні двора свого (2) А ні жени свої (2), ні дрібних діток, Тільки воздрів богатий Богу молиться (2) — Молитви творить (2) ще й Бога просить: «Господи Боже мій, Спас милостивий, Мать пресвятая Богородиця, Вислушай, Господи, молитви мої, Прийми мою душу й тіло до хвали свої! А вже моя душа й тіло пила і їла, Разного кушання накушалася, Сладких напитків напивалася, У дорогом (о) діянні находилася, По білому світу наїзджалася, Разних утіхів навтішалася, Із царьми, з князями нагулялася, Царських денежок нащиталася». Вислушав Господь Бог молитви його, Посилає з пекла трьох пекельників: «Ідіте, злиї, з пекла на землю, По богачеву по дущу його, Заходіте, злиї, з лівого боку!» — д.



Виступили з пекла пекельниї 1 злі

Та по богачеву по душу його, ав

Ще й до богачевого двора не дійшли.

Вже його злато й срібло прахом рознесли, абвгд

Великиї замки порозбивали 2,

Дороги [ї] шати пороздирали

Препишну [ю] челядь порозганяли — б

[Предвічну муку йому создали 3]

Із богача душу боком видерли —

Лівим боком, залізним крюком 4

Стригонули 5 богача строго високо

Та й укинули богача в пекло глибоко:

Пливай, богачу, в пеклі широко 6,

Заглядай, богачу, в гору високо —

А в гору високо, а в рай далеко,

Ти забачиш богачшого Авраама в раю,

Близько Авраама — брата Лазура — аввд 7

А не брата Лазура — самого Христа (а)

Отож тобі, богачу, за гордиї слова:

Не боїшся Бога і жадного клопота!

Тепер, богачу, хоч одкупляйся,

До царства небесного сам добирайся;

Усім своїм святим не поклоняйся,

А Лазарю братом не називайся! б

Плаває богач, плаває

Та в раю брата Лазаря забачає, б

Скоро богач глянув — сам оком заздрів.

То зараз до його гласом іспросивсь авд

— Ой же ти мій брате, святий Лазуре,

Єдин же нас отець-мати обох родили,

Та не одну нам Господь Біг долю дав —

Тобі, брат, Біг дав старече убожство 8,

Мені, брат, Біг дав гірке богатство, —

Лучче ж, брат Лазур, твоє старече убожство,

Аніж моє, брат Лазур, гірке богатство:

Ти, брате, спочиваєш в пресвітлім раї

А у Господа небесного в чести та в хвалі 9,

А у святого Аврама на правій лоні,

А я, брат, горюю в пекельнім огні абвд

(У старшого муках, у муках його в

У страшного діявола у руціх його) бд

Чи зміг би ти, брате Лазуре, та учинити:

Свій мізинний палець в море умочити, абвг



1 в : Демонії.

2 А вже стожки, оборожки порозвертали, Зелізниї брами порозбивали... А двори-палаци прахом-огнем стали — г.

3 Реконструю сей вірш з г: Препишною челядь поразогнали, йому создали муку предвічную, предвічную муку залізним круком.

4 в: Крещним крижем, д: за ліве ребро, за праве око.

5 в: строкнули.

6 б: маєш широко.

7 В головнім тут варіанти сходяться, я зазначую цікавіші відміни,

8 В ориг. тут і нижче: убіжество, убіжство.

9 Твоє, брате, нендзне обійство (убіжество) у царстві сияє, а моє сильне богацтво у пеклі палає — г.




Уста мої смажниї хоть закропити бвгде 1.

Язик мій в тілі охолодити абвгде,

Сей пекельний огонь та й угасити? абде

— Не моя, брат, воля — самого Христа абгде

(Рад би я, брате, моє вчинити —

Свій мізинний палець в море вмочити,

Уста твої смажниї прохолодити,

Так не моя, брате, воля — Бога самого:

І спроси ж ти, брате, Бога святого,

З своїми почтами і з молитвами Христовими —

З молитвами Христовими — з моленьми його!) — в

Хочби я, брате, все море спустив,

То б я пекельного огня не вгасив — де 2.

— Спроси ж ти, брат Лазуре, за мене Бога

Своїм постом і молитвами,

Ще й своїми спасенними милостинями —

Спроси ж ти, брат Лазуре, за мене Бога — а

Коли б надо мною Біг змилувався,

Коли б мене Біг пустив на наший світ —

Маю я на тім світі живих 3 п’ять братів,

А живих п’ять братів сильних богачів:

Нехай би я між ними хоч пророкував,

От Господа небесного пророчество мав 4ав

Вже б на святі церкви все б я покладав,

Вже б старців убогих все б я наділяв,

Тебе б, брате Лазуре, завжде поминав — а

(Уже би я своє сребро-злото на церкви давав,

Єже праздник і неділя молебні наймав...

Душі своїй царство вже б я вготовав — в 5.)

Аж так йому святий Авраам та й проповідав:

Не потреба з неба живих пророків.

Мають вони пророчество — Святеє Письмо;

Нехай вони Письмо завжде читають.

Учеників своїх горазд научають:

Котрі будуть добре справувати,

Так їм буде царство, де і Лазуреві,

А котрі будуть злеє починати,

Так їм буде пекло, де й богачеві ав 6.



1 В а: ріт мій смажний; як в даю варіанти з другої пол. варіанта, наведеного раніше.

2 В д натомість, по словах: «Не моя, брат, воля — самого Бога Ісуса Христа» наступають іронічні докори: «Ти ж на тім світі сам вихвалявся, Що царя і Бога вік не боявся, Злого чоловіка преч одбивався, Од наглої смерти ти одкуплявся, А к царствію небесному сам приближався — Хоч не приближався, дак прикуплявся, Ти сребром і златом обсипався. Де твоє среброзлото, сильне богатство? Отим утишиш пекельний огонь, Тим ти прохолодиш свої смажні уста». Зате тут нема Авраамового поучения, туда сі слова краще б підходили. На місце того богач повторяє оповіданнє про те, яка руїна й мука його постигла.

3 В в двічі: зливих, очевидна описка.

4 д: извіщав.

5 д: якби я сеє знав, кода б я відав сюю злую муку предвіченную, — На божі церкви усегда б подавав, Церковну свічу усегда б поставляв — і далі, як вище. Варіант б нижче.

6 В б коротше: Євангелію отці духовні завжде читають і християн всіх православних поучають.




Де і тобі, богаче, самому пане!

Чому же, богаче, уперед так не робив? 1

Уживай, богаче, що ти зготував —

Душі своїй пекло сай наслідував,

А ти, святий Лазуре, те уживай,

Що тобі Христос Біг в рай зготував.

Де святі анголи з неба співають,

Де і нас грішних к собі приймають,

Від мук вічних ослобождають! 2

Аминь, аминь — так нам, Боже, дай —

Пройшла віра християнська в небесний рай 3.


Наскільки наші українські тексти на всій території від Слобожанщини до Галичини близькі до текстів біло- і великоруських, се було видно з порівняння, поданого вище. Але, з другого боку, вони також близькі й до варіанті західних. Інтернаціональна історія сеї теми досі не була предметом ближчого розсліду. Але видно, що західні варіанти сходяться з нашим не в євангельськім оповіданні безпосередньо, а в якімсь спільнім поетичнім його обробленні. Англійська колядка, напр., виглядає так (Child, 56):


Одного дня багач — Dives 4 зробив пир, закликав своїх приятелів і найвище панство. Тоді Лавар положивсь перед дверима Dives’a: «Щось з’їсти, щось випити, брате Dives, подай бідному!» — «Ти мені не брат, Лазурю, і брешеш, жебручи під дверима! Ані їсти, ані пити не дам тобі — не подам бідному!». (Строфа повторяється з маленькою зміною — Лавар просить в ім’я Христа, багач каже, що не дасть і в ім’я Христа.) Тоді Dives вислав своїх моторних слуг, щоб прогнали Лазаря батогами. Вони не могли вдарити ні реву і ринули свої батоги.



1 В в ширше: Чому ти, богачу, так давно не дбав, Когда ти на вольнім світі в роскоши гуляв? Чому ти, богачу, тогда не одкуплявся, До царствія небесного не приближався, В е; Ото тобі., богачу, за горді слова Же сь говорив ті слова насупротив Бога: Єдна нас, брате, мати породила, Тільки не єдну нам, брате, Бог долю судив, і т. д.

2 Вар. а: до котрого і тут доволі близький в,

3 Треба: аби прийшла; в б: Щоб ми пошли за Лазарем всі в православний рай. В е: Запровадь мас, Боже, у привосвітлий (пресвітлий) рай. В д характеристичне епічне закінчення: Скаявся богатий да й не во времена, було тому времячко да минулося — Повік цяя слава не минуеться. По миру хрещеному прославляється.

4 Євангельська назва багатого.



Тоді Dives післав свої голодних псів,

Щоб кусали його лежачого;

Вони не мали сили вкусити його,

Лиш лизали його струпи.

І сталось одного дня —

Лазар занеміг і вмер.

Тоді прийшли два ангели з неба

Повести туди його душу:

«Вставай, вставай, брате Лазарю,

І ходи зі мною,

Бо готове тобі місце в небі,

На колінах у ангели».

І сталось одного дня —

Багати-й Dives занеміг і вмер.

Тоді прийшли два гади з пекла.

Повести туди його душу:

«Вставай, вставай, брате Dives,

І ходи з нами подивися

На сумне місце, готове в пеклі,

Звідки тобі не втекти».

Тоді поглянув Dives в гору

І уздрів бідного Лазаря благословенного.

«Дай ме»і краплю води, брате, Лазарю

Погасити мою пекучу спрагу!»

Коли б я мав стільки літ терпіти,

Скільки є стебел трави,

Тоді був би кінець, а так

Муки пекла не скінчаться ніколи.

Коли б я міг бути живим,

Хоч на півгодини,

Коли б я мав спасення запевнене,

То дідько не мав би сили (надо мною) !»


Близька в своїх основних моментах до якогось ближче не дослідженого архетипу західних редакцій наша редакція, з другого боку, попала в загальний потік місцевої релігійно-епічної творчості й підпала в нім впливам поетичної дифузії.

Напр., похвала багача в нашім варіанті, що він не боїться ні Бога, ні смерті і його лютий кінець — се мотив, паралельний з історією Аніки, котру ми розглядали вище. Лютий кінець багача і його приглядання з пекла до раювання убогого Лазаря буквально повторюється в історії лютої мачухи («Сирітка»). «Царські» деталі прибирані східноукраїнськими варіантами («царські денежки», тощо) не закривають явна старинної і незалежної від них української стихії.

В деяких записах явно виступає тенденція перероблення стиха в думу — як от у тім тексті з паперів Житецького (б):


Ой не було у богача жодної душі милостивої,

Щоб Лазарю во гною хліба і соли подати.

Тільки було в богача два лютиї пси,

що попід столом завжде хожували

Та дробниї кришки созбирали,

Святого Лазаря в гною кормили.

Болезні рани зализували,

Полегкости душі його учинили.

Підвівся Лавар Бога молити,

І просьби творити:

А Господь милостивий, Спас милостивий,

А вислухай, Боже милостивий, —

Прийми мою душу і тіло до хвали своея!

Плаває богач, плаває

Та в раю брата Лазаря забачає —

Скоро брата глазом (!) завидав,

Так одним гласом громко заволав,

Ревне заридав:

«Брате, мій брате Лазаре,

Одна нас мати породила,

Тільки не один талан Бог дав нам:

Дав тобі Бог нищеє убожество,

А мені, брате, дав сильне богатство —

Ти своїм нищим убожеством царство (на)слідував,

А я своїм сильним богатством пекла зготовав.

Бо ти в Пана-Бога на правім троні,

А я у страшного д’явола в пекельнім огні!

Брате, мій брате Лазаре,

Чи не міг би ти цеє учинити —

Свой мезиний палець в море умочити

Мої смажнії уста та й закропити,

Та й пекельний огонь згасити,

А мій горкий язик охолодити?

— Хоч би я, брате, міг все море спустити,

То я б пекельного огню никогда не угасив —

Не моя воля, самого Бога!

— Брате, мій брате Лазаре,

Помолись Богу іще за мене:

Чи не звелить Господь мене на той світ пустити?

Уже б я знав як пророкувати,

А ще ж своя браття понавчати —

Служби божі, окапести завжде наймати,

На святиї церкви наділяти,

А нищих убогих в свій дім приймати,

А брата Лазаря за брата мати... 1


Вживання сеї поеми в професійнім старечім репертуарі як поклику до милостині, як бачимо, дало себе знати в особливім розвиванні сього мотиву — «нищих, убогих приймати», «хліба-соли дати, своїй душі рай зготувати». З другого боку, стоячи під протекторатом церкви й клиру, стареча братія ширить ідею необхідності служб, «окапестів» і всяких інших джерел його прибутку, що заразом давали притоку до збору милостині лазаревій братії. Але з-за сих практичних підходів виступає ширша і гуманніша ідея братства, що й була глибшим джерелом популярності сього утвору.

Грішна дівка. Найширший варіант пісні, або колядки на іншу євангельську тему (в Галичині вона рахується до категорії «колядок умерлим») записаний в нашім столітті на Гуцульщині 2. Колядка має характер збірний, мабуть, досить новий, але деякі подробиці її настільки інтересні, що я таки почну від нього, але наведу з деякими покороченнями. Початок доданий від Христової муки:


Ой коли ходив Христос горою,

За ним Жидове та всі вірдою 3.

Вони ходили — поки ходили,

Ой поки Христа та й не спіймали.

Як го спіймали в хрест руки взяли (2)

На хрест розбили (2) та й розпинали,

Та й за нас грішних кров проливали.

Ой туда дівка водицю несла,

Що ти за дівка? Самораненька.

А сам Cyc Христос із хреста мовив:

«Ой дай ми, дівко, водиці пити,

Золоті уста та й покропити!»

А дівка Христу та й відповіла:

«Бо сисе вода та й не є чиста,

Купалася вній свята Пречиста» 4:

«Ой бо ти, дівко, сама не чиста;

Ой ти сім хлопців та й породила,

У сій кирниці та й потопила».

Ой тота дівка того ся влякла,

В-перед Господа впала і вклякла,

«А ти стій, дівка, та й не лякайся,

Іди до церкви тай сповідайся»,

Дівка у церкву та й уступила,

А земля їй ся та й розступила.



1 За уділення сих записів з паперів пок. П. Житецького складаю подяку його синові Гн. П.Житецькому.

2 Спеціальна розвідка Ю. Яворського: Духовний стихъ о грішной дЂвЂ (Изборникъ Кіевскій прив. Флоринскому, 1904): але його матеріал дуже неповний.

3 Ордою.

4 Пречиста — через помилку, див. нижче про «пречисту» воду.



(Далі колядка входить в тему про грішні душі в пеклі — Е. З. XXXVI, 275).

В сім варіанті інтересний зв’язок теми з євангельським оповіданням про Самарянку — він повторюється в однім білоруськім прозовім переповідженні, і се вповні правдоподібно, що євангельське оповідання відіграло роль у сформуванні сеї пісні — балади на легендарну тему. Звичайно, стріча Христа з дівчиною відбувається при кирниці, як в євангельській повісті:


В живний четверг по вечері

Ходить Христос по всій землі,

Ходить, ходить походжає,

Всім на хліба догоджає.

Вибрав собі керничейку,

В чистім полі студничейку —

Ой там дівча воду брало,

В чистім полю спочивало.

Іде Господь дорогою,

Стрітив дівча із водою:

«Дай ми, дівча, воду пити,

Мої уста закропити».

«Тая вода єсть нечиста,

Нападало з клина листа,

З пальця кровця нацяпкала».

«Ти єсь дівча єсть нечисте,

Моя вода вся пречиста,

Ти сім мужів мала,

І з єдним с(и) слюб не брала,

Сім єсь хлопців породила,

І едного не хрестила,

У тій воді потопила».

Як ся того дівча влякло,

Перед милим Богом 1 вклякло.

«Цить, дівча, не влякайся,

Йди до церкви сповідайся!»

Як ся дівча сповідало,

Аж ся на мак розсипало 2.



1 Зайве: на коліна.

2 Мат. етн. III, с. 42 (Староміський пов.).



В лемківських варіантах, виданих Головацьким, ся обстанова трохи затемнилась:


В неділеньку по обіді

Ходив Пан-Біг по Бескиді,

Дівча з моря воду несло —

«Чекай, дівча, нап’юся я».

«Як би ви ту воду пили?

Кедь то вода барз нечиста:

Зверха листок, в споді пісок».


Коли Христос відкриває її гріх, вона каже:


«Кедь лесь хлоп, то не гвар ми то!

Кед лесь Бог, (то) одпусть ми то!»

«Дівча, дівча, не лякайся —

Їдь до церкви, сповідайся —

І за вітця і за матку,

І за вшитку родиноньку».

Дівчатко ся сповідало,

Аж ся в порох розсипало.


В іншім варіанті:


Ей в неділю по обіді

Ходить Пан-Біг по Бескиді,

Ой за ним дівча, за ним.

«Дівча, дівча, похиль ми ся,

Дай ми води, напив бим ся, і т. д.

Скоро вно ся ісповило,

На порох ся розлетіло:

«Подуй вітре барз тихіцький,

Забер порох мій легіцький».



Волинський варіант, записаний Костомаровим (в 1840-х рр.):


Ішов Божок дорогою,

Зострів дівку із водою

«Ой, дай, дівка, води пити,

Смажні уста закропити»

«Не дам, старцю, води пити,

Бо вода єсть не чиста,

Нападало а клена листа,

З клена листа нападало,

З гори піску налетіло».

«Ой ти, дівко, сама нечиста,

А вода єсть завжди чиста».

Стала дівка ізлякалась.

Перед Богом заховалась,

Скоро дівка в церкву війшла,

На сім сажень в землю пойшла

(Малор. Сб., с. 237, у Варенцові с. 240).


Новіший волинський варіант:


Ой в четвер по вечері

Ішов Господь по беседі,

Ішов Господь дорогою,

Здибав дівку в водою

— Ой дай, дівко, води пити,

Смажні уста окропити.

— Ой то, старче, вода нечиста

Із гір піску насипалось,

Із клена листу нападало,

«Ти, дівко, сама нечистая,

То єсть вода свята-пречистая,

Ти сім синов породила

І в тій воді потопила».

Стола дівка та й зумилась,

Як упала, так зомліла.

«Встань, дівко, не лякайсь,

Йди до церкви сповідайся,

З отцем з меткою попрощайся».

Прийшла дівка до церкви, стала,

Під нею земля ростворялася.

Пішла в пекло глибоко.

Святий Петре, святий Павле,

Подай ключі пекельні,

Випусти душа спасенні —


переходить в тему про грішні душі (К. С. 1894, IX, с. 440, Острозьк. пов,).


Варіант, сильно покалічений в формі, але інтересний в змісті з Херсонщини;


А в неділю по вечері

Ходить Христос по всеях 1

Рано росу збиває,

Дівку з водою стрічає.

«Ой дай, дівко, води пити,

Сповні (!) уста прикропити».

«Не дам, Петре (!) води пити,

Бо це вода нечиста!

Ой ти, дівко, не чистая,

А це вода пречистая:

Діва Марія сина спородила,

У цій воді похрестила».

Стала дівка та й умліла.

На ніженьках ізомліла.

А він каже: «Не лякайся,

Та йди в церієву сповідайся;

І попові признавайся».

Скоро дівка в церкву війшла,

По коліна в землю війшла.

Всі святі соглянулись,

Свята церква создвигнулась 2,



1 По всіх селах?

2 Кіев. Стар. 1894, II. Там же другий варіант, відти ж, короткий і нічим не замітний, крім початку: На Різдво увечері ходив Христос по пещері.



В Східній Україні ся пісня, здається, невідома, так само в Воликоросії — один варіант, виданий Безсоновим, походить з білоруського пограниччя і належить, мабуть, до білоруського репертуару. На Білій Руси пісня ся популярна і при загальній близькості до українських варіантів має ще деякі відміни в закінченні: діти грішної дівчини глумляться з її нечесної смерті («яке нам було годуваннє, таке тобі похованнє»), в деяких варіантах описують страшні знаки в церкві яри появі дівчини; в однім пояснюється причина її мізерного кінця: вона не висповідалася з усіх гріхів. Тому Ю. Яворський в спеціальній студії, присвяченій сій пісні, з огляду на таке значне багатство і повноту білоруських варіантів 1, висловив здогад, що пісня була й зложена на Білоруси, і відти пішла одним кінцем на Україну, другим — між Західне слов’янство: варіанти пісні записані в Польщі, в Чесько-Моравських землях і у Лужицьких сербів.



1 Українських варіантів він не знав стільки, скільки знаємо тепер ми.



Згадане вище білоруське прозаїчне переповідання сеї легенди про дівчину Самарянку наводить його на гадку, що так як у сім переповіджеині, в прототипі сеї легенди вода грішній дівчині здавалася кров’ю і зачерпнена для Христа, теж стала кров’ю. Христос велять дівчині сповідатись, але вона не признається в убивстві дітей і черев се розсипається на порох; вона кличе дітей, щоб пожалували її й поховали, але діти не хочуть їй пробачити. Яворський підносить сю подробицю, що в бойківськім нашім варіанті дівка говорить, про кров, яка нацяпкала у неї з руки. В лужицькім варіанті каміння точить кров при її появі. Сі подробиці справді можуть мати значення при реконструкції сього варіанта, але він, правдоподібно, йшов не з Білоруси, як думає Яворський, а з Чесько-Моравських країв.

Але нинішні розгалуження сеї балади досить різнорідного складу, і мабуть вона прийшла до нас в кількох варіантах. Напр., західні варіанти сеї теми, зібрані Чайльдом (№ 21), розвивають головно мотив покути, під впливами історії Марії Магдалини; центр ваги з відгадання Христом тайни грішної дівчини переходить на мотив тяжкої, але всемогутньої покути, євангельський обрав Самарянки покривається образом Магдалини — особливо в варіантах романських (але також і в фінськім!). Текст балади з збірки Персі, виданий Чайльдом, стоїть ближче до нашого архетипу:


Дівчина пішла до криниці прати

Роса упала на її лілійне тіло,

Поки вона прала, поки крутила

Поки вішала на ліщині,

Прийшов старий прочанин дорогою,

Каже «Помагай Боже, красна дівчино,

Чи маєш чарку або коновку

Дати пити старому прочанинові?»

Каже, не маю ні чарки, ні коновки

Дати пити...

«Як би твій коханець вернув з Риму,

Ти знайшла б досить чарок і коновок».

Вона присяглася Богом і св. Іваном,

Що коханця ніколи не мала.

Каже: «Тихо, красна дівчино, не кленися,

Дев’ятеро дітей ти породила.

Троє поховані під ліжком,

Інші троє під діжею,


Троє на городі — порахуй і буде дев’ять».

«А чи ти не той старий чоловік,

У котрого весь світ вірить?

Старий прочанине, прошу у тебе

Покути, яку мені даси».

Покути я тобі не дам,

Лиш сім літ бути каменем

(Варіант: прочанам на спочинок),

Других сім бути серцем в дзвоні,

Других сім водити товпу по пеклі

(Вар.: бути воротарем в пеклі) —

Тоді покуту скінчиш

І вернешся дівчиною додому.


Страшне забурення, яке постає в церкві, коли входить грішна дівчина, в слов’янських варіантах — мотив, споріднений з бурею, яку викликає поява грішника на кораблі (наш Олексій Попович і італійський варіант покути Магдалини, вказаний Чайльдом, 288 і).

Піднесу ще похвалу воді, вложену нашими варіантами в уста Христові: «моя вода вся пречиста», «вода єсть завжди чиста». Може бути, і він мав самостійне значення в формуванні різних варіантів.

Найпростіша, безпосередня наука виложена в закінченні моравського варіанта: «То вчинив Пан-Біг милий на знак всім панєнкам. Котра мудра панєнка, не дасть розвинути свого вінка».

Зачинені діти. На Галицькім Поділлі, в Борщівськім пов., О. Роздольський записав таку інтересну псальму:


Грішний чоловіче, неблагославенний,

Як старіє, так маліє, — то ми все 2 грішніе!

Грішний чоловіче, в гріхах своїх кайся,

І перед своїм Створителем сльозами вмивайся.

Неплодної матки стоять діти вбрані,

Горко плачуть і ридають, що не мають мами.

«Матко наша, матко, що ти ізробила,

Що ти нас малюсеньких на світ не зродила?

Ти казала, матко, що вже нас не буде:

Ми стоїмо перед Богом, як усії люде!»

«Діти ж мої діти, я бим вас родила,

Знайшлася душа проклята, так мені зробила».

«Як ти будеш, матко, життя кончати,

Ми будемо смерть з мечами а до тебе слати.

Як ти будеш, матко, царства доступати,

Ми будем твою душу а в ад одсилати».

Неплодная матка в розкошах гуляла,

Єдного Спасителя за гріх не спитала.

Неплодноє древо з саду витинають,

Ой і тоє, що плодноє, а в сад насаджають.

Неплодная матка в пеклі з проклятими,

Ай і тая, що плодная, а в рай со святими.



1 Завдячую сі вказівки згаданій праці К. Грушевської.

2 Очевидно попсовано, треба «ино все» або щось подібне.



В. Гнатюк, що присвятив сій темі спеціальну розвідку 1, справедливо зазначив спільність моралі сеї псальми з популярним стихом про Олексія, де його жінка нарікає на свою долю:


Неплоднеє древо з саду вирубають.

Мене неплодную в рай не приймають.



1 Пісня про неплідну матір і ненародженідіти. Записки львівські, т. 133.



Але коли Олексієва жінка зостанеться бездітною проти своєї волі і бажання, то в наведеній псальмі се стається, очевидно, з вини жінки: жадна розкошів, вона вживає до помочі якоїсь «проклятої душі», і за се стягає на себе докори і помсту своїх ненародженних дітей, що вони через те, що не були народжені, не можуть доступити царства, даремно плачуть при його брамі і відгрожуються, що заступлять своїй матері вступ, коли вона добиватиметься до царства, та відошлють її до пекла. Одначе в нашім фольклорі живуть поруч себе обидві ідеї:

Нежонаті і не віддані, взагалі бездітні люди, не доступають царства, бо за них нема кому молитись;

ті, що умисно спричиняють собі безплодність, підлягають особливо тяжким карам.

Перша виходить з ідеї культу предків; друга — з вірування про душу, розвиненого головно під впливами християнськими. Знавець гуцульського життя, П. Шекирик так характеризує перший ряд ідей:


Ті люди, що не мають дітей, бувають дуже нещасливі, ними не завідує Бог, і через те вони не мають ніякого приплодку... Парубки і дівки, що вмирають старі, нежонаті і не віддані і не мають дітей, на тім світі не приходять ніколи до неба. Вони йдуть по смерті на велику толоку з високими кичерами (горами), голу-голісіньку, що й ні одної деревини ніде не заглянути... Вони ходять туди такі худі, що лише шкіра держить кості, у тяжких ланцах, та бігають одні за другими, але не можуть мати ніякої потіхи і нема кому вирятувати їх, бо вони не мають свого приплодку тут на землі, що впімнувся б за ними (Мат. Етн. XVIII, 86).


На другу тему звісні досі два оповідання з Галичини; одно записане Ю. Яворським на Бойківщині, оповідає так:


«Одна молодиця зачинала в собі діти. Потім стала каятись, шукати покути, нарешті дістала покути: переночувати три ночі в церкві. Першої ночі не бачила нічого, другої вийшла з-під помосту гуска з гусятами, походила коло неї і не зачіпаючи сховалась назад. Третьої ночі знов вийшла гуска з гусятами, і сим разом вони стали її дзьобати, примовляючи: «Я був би собі замолотив, закосив, і був би в світі жив». — «Я була б собі запряла, я була б собі зашила, та й була би в світі жила». Як стали її скубати, рвати, то так рознесли її, що нічого не лишилося, тільки голі кості».


Друге оповідання, записане В. Гнатюком над Дністром, на, межі Покуття і Поділля, так само зачинає від «зачинення дітей» без мотивування сього вчинку. Жінка кається і дістає, на покуту простояти в церкві перед аналоєм, тримаючи в руках карточку. Попадя з кухаркою підглядають і бачать, як вийшла найстарша з непоріджених дітей тої жінки, вона відійшла і етала докоряти матері, що вона не дала їй народитись; вона була б великою господинею, швачкою, потомство її було б на сім світі помножене і заслужило б ласку в Бога, а так мати стратила її душу і свою». Потім прийшла молодша донька, так само дорікала: вона була б великою панею, їздиле б шістьма кіньми. Потім вийшов син, що мав би бути губернатором, їздити в золотих повозках. Він не вдоволився докорами, а вичитавши все, що мав, вхопив мати за одну ногу, і другу, роздер, як дрантиву бунду, одну воловину кинув під одау стіну, другу під другу і щез.

Тема в інших слов’янських народів досі незвісна, але; довить популярна в Зах. Європі, особливо відомі скандинавські варіанти її, кілька разів оброблювані літературно, В першій половині XIX в.; записувано їх також у німців, бретонців, в Італії, на Корсиці. Вони повніші від наших, бо звичайно мотивують «зачиненнє». Дівчина або молодиця хоче зістати безплідною, щоб не стратити краси, або не знати мук иороду. Описуються звичайно магічні способи, котрими осягнено неплідність. Покутниця не все гине — частіше навіть дістає розгрішення і вмирає з різними чудесними засвідченнями свого спасіння.

Варіант, записаний серед чеських німців, оповідає про одну графівну, що, виходячи заміж, хотіла забезпечити себе від породу. Циганка порадила висіяти головку маку, з неї виросте стільки головок, скільки їй призначено дітей; ті головки вона мусить стяти і спалити. Так зробила графівна і. дійсно не мала дітей. А коли стала каятись, папа казав їй переночувати в церкві. Опівночі церква освітилась, увійшло четверо осіб без голів — єпископ, двоє панів і четверта черниця; се були ненароджені діти графівни. Вони нічого не зробили їй першої ночі, а що сталося другої — зісталось невідомим: в церкві знайдено тільки одіж покутниці і білого голуба, що зараз же вилетів, скоро відчинено двері. Се була душа покутниці, очищена покутою.

В однім бретонськім варіанті ненароджені діти з’являються в церкві в образі малих пацят (поросят) — як в нашім Варіанті в образі гусят. Кінець кінцем вони з’їдають свою матір, а самі перемінюються в гарних хлоп’ят, і под.

Споріднення з нашими творами очевидне. Зістається поки що неясним, чи аналогічні легенди існували також в сфері візантійської культури, і наші і західні варіанти являються паралельними варіантами спільного походження, чи наші варіанти були запозичені просто з Заходу 1.

Покута непростимого грішника, Сей мотив, в західній поезії розроблюваний в зв’язку з попередніми темами, в нашім сучаснім фольклорі в сім зв’язку не знайшов особливої уваги. Натомість ми бачили сей мотив приложений до легендарної історії Юди Іскаріота: се історія Едйпа, убійника батька і кровосумішника; в деяких варіантах вона зв’язана з Юдою, в інших ходить як анонімна повість про иокуту тяжкого грішника — кровосумішника і убійника. Прототипом її послужила апокрифічна повість про біблійного кровосумішника Лота, що в легенді дістає покуту: поливати водою обгорілі поліна дерева, поки вони не виростуть і не зародять 2. Ся класична покута прикладається потім до всяких інших тяжких грішників, і в деяких варіантах тим способом гріхи покутника ліквідуються. В інших творча гадка не задовольняється й такою фантастичною покутою, а переходить на інший мотив: загладження гріха активним вчинком, злочинним по формі, добродійним в своїй істоті. Народна думка викликає тут на бій церковну мораль з її ідеєю всемогучої покути в ім’я вищої моралі — активної боротьби з дахом чи гріхом. Се не виключна власність наша, — аналогічні мотиви звісні в народній поезії інших народив. Ю. Яворський, що присвятив сій темі іншу студію 3, вкааує крім білоруських і великоруських паралель також сербську, болгарську, фінську; безсумнівно, круг сих паралелей можна й поширити, і з огляду на особливу моральну вартість сього мотиву було б варто труда вияснити його літературну історію. На нашім грунті в кожнім разі сей мотив приживсь, самостійно оброблявсь і має для дослідника української літератури чималий інтерес!



1 В. Гнатюк в згаданій студії настоює на самостійності наших варіантів, але се з огляду на близькі подібності в подробицях цілком неправдоподібне: джерело в кожнім раві мусить бути спільне.

2 Вище.

3 Очерки по історій русской народной словесности. І Легенда о панщинЂ, Львів, 1901.



Історія грішника різнодорідна і не має для нас особливого інтересу. Поруч вище схарактеризованої теми Едипа-Юда, убійника батька і кровосумішника, мужа матері, що довершує свої вини, убиваючи тих попів-сповідників, які відмовляють йому покути і розгрішення (мотив Гоголевої «Страшної помсти»), стрічаємо варіанти простіші, де грішник виступає просто розбійником. З другого боку, навпаки — християнська магія силкується збільшити злочин профанацією найбільшої церковної святощі — причастя для магічної цілі, або стрілянням до образа, і под. В сі варіації мотиву тяжкого гріха теж не буду входити. Нам інтересніші способи, котрими добувається прощення найтяжчих гріхів, які зістаються непрощеними й після наложеної сповідником тяжкої покути — епітимії.

Один — се звісний уже нам мотив (легенда про Палія, Сірка, Довбуша): убийства чорта. В короткім і доволі стертій та побаламученім варіанті Едипової історії, записанім в Стрийщині, син, прогнаний батьком, убиває ненароком батька, історія кровосумішки забута, а злочинець дістає пробачення і заслугу у Бога, бо вбиває чорта, що покривляється Богові і той його не може влучити громом:

Учинився день (після того як той син уночі ненароком убив батька), збираються великі бурі і дуже гримить. Він дивиться — а чорт (хованець) доказує Богу. І каже сам до себе; «Господи, поміг-ись ми забити свого вітця, поможи ми забити ще того (чорта). І сів собі за корч. І що загримить і лусне грім в нього, а він (чорт) в воду; лиш перестало гриміти, доказує він Богу. Стрілив стрілець і забив його, і він сплив на воді. І Господь Бог сам ід ньому зліз і каже: «Колись ти того забив, не будуть бурі великі. Ходи зо мною!» Пішов він із Господом Богом і війшли ангели і його взяли на небо (Е. З. XII, 213).

В іншім оповіданні, з Мшанця (Галич, пов. Ст. Самбір), стрілець, щоб добре стріляти, за намовою ворожбита сховав причастя під язик і потім вистрілив ним до образа Пречистої, що пастухи вирізали на дереві. Від того стрілу з образу почала текти кров, і се так вразило стрільця, що він покаявсь і став шукати покути, але ні попи, ні навіть єпископ не дають йому розгрішення. Аж один коваль «завдає покуту»: заковує йому залізний обруч на шию — доти в нім ходити, доки сам не розірветься: тоді його покута скінчиться.

«І він ходив довго, аж вийшов у ліс, сів си на пенька і сидить, а гримить, таке захмарилося, що світа не видно. А біда (чорт) — пек її — з скали все вибігне, випне г...у, ніби на грім, і сховається — що не боїться грому. А він (стрілець) то дивиться та й думає в голові: «Тьфу, пек ти, публіко! та ще й ти си з мене сміх чиниш та випинаєш г...у?» Взяв фузію з плеча, вимірився в нього, — воно йно підняло хвіст, як вийшло з скали, а той підтяг курок, праск! — а воно ся розіляло на мазь. Обруч ся урвав з шиї, і Пан-Біг відпустив йому гріхи, для того же грім не міг забити, а він забив (Е. З. XII, 211).

Оповідання, записане в Звягельськім пов., має два варіанти в розв’язці. Хлопець, занедбаний батьками, стає злодієм, розбійником, вбиває батька і матір, потім кається, йде до священика і за покуту виносить сто сажнів дерева та палить. Але дві головні зістаються і не горять — се гріхи убийства батька і матері. Покаянник дістає нову покуту — посадити суху гилляку і носити в роті воду та поливати, поки не виросте і не зацвіте. Виросла велика яблоня і зародила, але коли грішник її обтрусив, два яблоки не впали — се ті самі два непростимі гріхи. Грішник дістає третю покуту: на плечах у нього заховано сакви і наложено камінням, — має їх носити, доки самі не спадуть. Довго носить їх грішник — сакви тримаються. Але стрів раз чорта, і той зайшов з ним у розмову: став питати, нащо він носить такий тягар. Грішник вдарив чорта каменем і вбив, і зараз же сакви розпалися в порох.

Се один варіант; але те саме оповідається з іншим закінченням: грішник убив не чорта, а немилосердного пана, і тим загладив свої непростимі гріхи 1. Се оповідання дає перехід до другої групи, найбільш інтересної і дуже розповсюдженої, де гріх ліквідується убиттям немилосердного панського посіпаки, приказчика.

Доволі близький варіант з Львівської околиці. Він досить широко оповідає, як батьки занапастили сина через свою легкодушність: батько все задаровував учителів, аби не били його сина в школі, і він нічого не робив і нічого не навчився, а від господарства теж відбивсь, тож став «гайдамачити». Рабував людей, і надибавши раз батька, вбив і його за те, що його не казав бити і не привчив ні до чого. Вбиває також і священика (мотив сповіді випав), аж нарешті сприкроються йому то все, і він іде служити. Але тут нагадують йому про себе його гріхи: м’ясо, принесене ним на кухню, обертається в голову убитого священика, беруть того гайдамаку на допит, він у всім признається і дістає за кару носити по світі торбу з камінням. «І він так ходив з тими торбами по світі вже п’ять літ. Та й тоді до одного села трафив, і в тім селі була слабість, і там тілько людей повмирало, що і панщини панові не відбули. І пан зо злості через то набив гуменого, а той пішов до корчми та й напився горілки і потому пішов на цминтар, і б’є палицею по гробах, гонить мерлих на панщину. А той надійшов з торбами та ся дивить на то та й гадає си: «А то що? вже-м стільки світу зійшов, а ще-м не видів, аби хто мерлих на панщину гонив! Досить — каже — вже маю гріхів на душі, але вже того не витримаю: ще й того заб’ю!» Іде просто на цминтар, тарах — і того забив. Як його забив, тоді з нього торби пооблітали, а з нього самого зробивсь ино порох: нічого не було, ні костей ні тіла, все ся в землю розсипало (пор. вище про грішну дівку). Так му Пан-Біг дав розгрішеннє ще на тім світі 2.



1 Materiały antropolog. archeolog. i etnogr. II (1897), c. 98.

2 Запис Яворського, в згаданій студійці. Я справляю деякі діалектичні особливості.



Доволі близький варіант з полудневої Київщини (Чигирин. пов.) не має сеї вступної частини. Просто розбійник розбиває 12 літ, потім кається (тут вплітається мотив про враведника, що спасається, повторюючи: «Це тобі, Боже, а де мені, Боже»). За покуту носить на плечах двадцять тяжких каменів. Ходить з сим тягарем довгі часи, і вже починає тратити надію позбутись того — аж надибує такого «сіпаку», що знущаєтьея з мертвих: «Приходить на кладовище, — аж там сіпака п’яний: напився, ганяв, ганяв людей на селі на панщину, прийшов ще й мертвих колошматить: «А вставайте, кричить, такі-сякі душі! Доки лежать будете? ідіть на роботу!» Та палицею стук-стук. «А ти чого? заганяв живих, та ще й мертвих прийшов?» Та давай биться! Завелись — той того б’є, той того. Цей того як жарне камінням, та й убив, а каміння й поодпадало. «Що же мені тепер робить?» — дума собі розбійник: чіпляє камні — одпадають. «Що його робить? піду до батюшки». — «Ну отож, — каже батюшка, — одпали од тебе твої гріхи та перейшли на його: він ще грішніший від тебе!» 1.



1 К. Старина 1884, IX, с. 174.



Варіант з Маріупольського пов. теж забув минувшину розбійника. Він ходить по попам, шукає покути; коли не дають — він їх убиває. «За дванадцять год убив дванадцять попів. Прийшов до тринадцятого, щоб той спокутував його гріхи; розказав йому своє похожденіе і похвалився, скільки иопів убив. Перелякався піп і каже: «Ну я тобі покуту накину! Іди, — каже, — до мене в сад, там єсть яблуня і від неї йде сім одростків. Зрубай ти її, порубай на дрібні часті, запали та w положи зверху руки по лікті, а ноги по коліна». Зробив так розбійник і поодпалював собі руки й ноги. Після того приносить йому піп мідну цеберку й каже: «На, та в цій цеберці носи дванадцять год воду та поливай яблуню, поки вона одросте й уродить». Розбійник дванадцять год лазив рачки з цеберкою, носив усе воду та поливав яблуню. Через дванадцять год у його одросли руки й ноги. Пішов розбійник до попа й хвалиться, що яблуня так уродила, що аж гілля иопідпирав. Піп йому й каже: «Піди тепер та стрепени її 12 разів, щоб всі до одного яблука попадали, то тоді вже ти всі свої гріхи спокутував». Розбійник як стрепенув 12 раз яблуню, так як яблука й посипались, а два тільки й достались. Тоді розбійник пита попа: «Що воно за знак: усі яблука попадали, а тільки двоє й зостались?» Піп і каже: «То батькові й материні гріхи» (очевидно убийство. батька і кровосумішка з матір’ю, що забулись при передачі сього варіанта). «Щоб спокутувать, наймись до мене вівці пасти» (порівняння з дальшим дає розуміти се попсоване місце: ваєти чорні вівці, поки не побіліють). Ровбійник согласився. От раз іде побіля кладовища, коли давиться: ходить чоловік з ціпком та й штрика в гробки. «Уставайте, каже, сукині сини, та йдіть на панщину». Розбійник прийшов та й пита: «Що ти тут робиш?» Той мовчить. Він ударив його раа ґирлиґою га й убив (іде й оповіда попові). «Ну, маже піп, тепер ти зовсім спокутував уже свої гріхи й негрішним став, бо вбив того чоловіка, що його земля не прийма! То чоловік був у пана отаманом над панськими людьми та так дуже ебижав людей та не по правді робив, що грішнішого від нього, мабуть, уже і в світі не було». Та й одпустив тоді піп розбійника 1.



1 Драгомановъ. Пред., е. 131; мішану мову подекуди я справив і покоротив.



Варіант із Слобідщини, записаний від «бувшої кріпачки», пояснює логічний зв’язок недокінченої покути з пригодою на кладовищі. Коли з покутної яблуні не впало два яблука, піп задає грішникові нову покуту: «Батюшка дав йому чорну вівцю і палку: «На ж, та паси її на кладовищі — аж поки побіліє». Ну він погнав її пасти, та й пасе коло гробкіа Приходе на кладовище отаман і ну бити по хрестах палкою, б’є й каже: «Пора на панщину іти! доки ти тут лежатимеш!» А розбійник чує се та й дума: «Вже ж твоя, Господи, воля! цього я не можу стерпіти! уже стільки побив, а хіба цього не уб’ю, що й мертвому не дає на тім світі лежати? — уб’ю!» І убив. Дивиться — вівця побіліла! Погнав він вівцю білу до батюшки і розказав йому сторно, як і що. «Тепер, каже, піди та й погляди на ті двоє яблук». Пішов, тільки торкнув дерево — вони й опали» (Етн. О. 17, с. 78).

Варіант з Брідщини скомбіновує сю тему з мотивом записання батьком дитини, через несвідомість, нечистій силі (дідько випросив собі у батька те, чого він не знає, і то був його син, котрим заваготіла його жінка — а він того не знав): вона таким чином стає розбійником не через занедбання батьків, а через се нещасливе записання. Не пізнавши своїх батька-матері, розбійник убиває й їх. Потім сповідається і дістає за покуту поливати яблуневу головню, аж доки не зародить. Коли яблуня зародила, на самім вершку її з’явилось два золоті яблука — «а тоті яблука були батько і мати». Коли покутник стрясає яблінку, всі яблука спадають — а ті два золоті не впали на землю, а полетіли до гори. Сповідник пояснює, що всі гріхи йому простились, крім батька-матері, — їх треба ще покутувати. Але оповідання тут уривається, і не знає дальшої покути (Е. З. XIII, 151).

Варіант з Галицького Поділля — на жаль переповіджений «на літературно», дає убийству панського посіпаки інший оборот. Розбійник дістає за покуту торбу з камінням, і наказ перебувати на кладовищах, і то сповняє: «Був в однім селі пан такий лютий, що крий Господи, а його посіпака економ то й пана перевищав, бо народ катував — правдивий кат був. Одного разу на сам Великдень до якоїсь тяжкої роботи заставляв людей, але люде не убоялись його і не пішли. От летить він через цвинтар — бо туди була стежка до двора, та в лютості своїй, що нарід і бійкою і катованням не дав ся від заповіді божої відвести, гарапником обіруч зачав по гробах бити, горлаючи: «А нероби, гадюки, а хами прокляті, і вам в голову залізло свято! дармоїди, а ну вставайте та до роботи!» В тім підносить якась сила розбійника, торби — котрі він ледве міг волочити за собою — бере в руки: такі якісь легкі стали». Підбігає до економа, і торби самі уриваються й спадають на посіпаку, він гине на місці, а покутник розуміє, що тим йому пробачено гріх (Е. З. XIII, 143).

Варіант з Львівської околиці — теж дещо підправлений 1 — підчеркує емоцію покутника, що приносить йому пробачення:



1 Етн. Зб. XIII, с. 145 (трохи покррочую.). Ся тема була оброблена в белетристичній формі в російській літературі Некрасовим.



Ідного разу виходить він з лісу, а там люде громадять панське сіно на панщині. Став він та й дивиться — а польовий так людей б’є палюгою, аж ті падають, кричать і кидають і соваються по землі. Дививсь він на те, дививсь, аж довше не міг вже стерпіти, вискочив з ліса, побіг до польового, вирвав з його рук велику палу, і давай нею обкладати! Бив, бив, аж забив, і зараз тріс! — пук обруч на голові (що була в обруч закована на покуту). Люде всі зачали йому дякувати, — а він аж повеселів, бо як пук обруч, то він знав, що вже він безгрішний — а то для того, що забив такого недоброго чоловіка, що не мав над ніким милосердя і усіх бив. І від тоді зараз і панщина скасувалась.

Нарешті варіант, опублікований в свій час Кулішем (теж в літературній переробці), замітний тим, що убиття батька і матері лишає гріхом непростимим:

Гайдамака, стрічений в пеклі старою Дубинихою, «багацько натворив гріхів на тім світі і покуту велику видержав, — і покута його не слобонила». Довго розбивавши і різавши людей, він шукає потім покути — але що попи не дають її, то він побиває їх одного по однім — аж нарешті знаходить такого попа, що був проданий батьком чортові, був в пеклі і відти викрутивсь (подробиця та ж, що в варіанті з Брідшини).

Три піп задає йому покуту — посадити яблуневу палицю і поливати, носячи ротом воду. Коли палиця зародила і покутник її потрусив, «усі срібні яблука обсипались, а двоє золотих висить». — Піп пояснив: «Оце твої два гріхи висить, що ти отця і матір убив». Та набравши в хусточку яблук, і поїхав собі. А гайдамака там і сконав. І мучитьця оттут він гірше над усіх грішників, і ніколи не буде йому пільги. Усім буде колись пільга, а йому не буде» .

Правда й Неправда. Ся тема, як вище було зазначено, має походження есхатологічне. Панування неправди — се знак наближення кінця світу, воно потриває до Страшного Суду — тоді Правда вернеться на землю, з неба; Господь, чи сама Правда, переможе Неправду, і царство Неправди скінчиться. Оглядаючи нинішні великоруські варіанти «Голубиної книги» (с. 253), ми бачили символічні образи боротьби Правди і Кривди, що кінчиться перемогою на землі Кривди, і ся ідея, в зв’язку з суперечкою про кінець світу, з кінцем сьомої тисячі літ, зв’язалася спеціально з сим хронологічним моментом — кінцем XV віку (не без впливу західних містичних ідей, як побачимо далі). Момент останньої перемоги Правди над Кривдою в нинішніх редакціях «Голуб. книги» призабувсь, і цікаво, що в українській легендарній традиції він теж не виступає так яскраво, як би треба. Супроти сього дуже інтересні деякі іконографічні образи Страшного Суду, де — як значить надпис: «Правда Кривду стріляє, і Кривда падає з страхом» 2. Правда вертає собі перемогу з останньою побідою Бога над Антихристом-Сатаною.

Сей великоруський матеріал помагає нам орієнтуватися в українських поетичних пам’ятках, в котрих отся моральна ідея відбивається в формах дуже загальних і значно віддалених від символіки «Голуб, книги» та її літературних взірців. Внутрішнє споріднення з ними наших творів й основна ідея їх все-таки ясна і не підлягає сумніву 3.



1 Записки о Юж. Руси, I, с. 309.

2 Буслаевъ. Истор. очерки народн. рус. словесн. и искусства II, с. 151; пор. Тихонравова Сочиненія I, с. 330.

3 Се не раз підчеркували дослідники — Веселовський, Мочульський, Сумцов в рец. на «Мысли» Житецького, Э. Об., т. XXIV. Натомість Драгоманов, присвячуючи нашій псальмі кінцевий розділ своїх «Політичних пісень» (ч. І розд. II, 1885), хоч в однім варіанті доглянув подібність з «Голубиною книгою», вважає українську псальму окремим і самостійним твором, навіяним порядками Гетьманщини першої пол. XVIII в., та навіть, не витримавши свого звичаю, доглянув в відмінах сих двох творів основну різницю «в характері пісень двох руських народів» (с. 224 — 5).



Останні перипетії боротьби Правди і Кривди, що переходять на очах сучасних поколінь (сучасних релятивно, розуміється, бо кожне покоління мислить себе в осередку сєї світової традиції) мають знайти своє завершення з останньою і конечною побідою Доброї сили над Злою в тій боротьбі, що виповнює собою історію світу. Відси зв’язки сеї Ідеї з мотивами Страшного Суду, з одного боку, з Христовою смертю за людей з другого. Вище ми бачили констатування в поетичних формах різких симптомів того, що Неправда вже запанувала в світі. Продовжимо огляд поетичних втілень сеї гадки про сучасне панування Неправди:


Пане господару, на твоїм двору (2)

Ялина стояла (2) тонка та висока,

А під тою ялиною три столи стояли»

Три свічі палало, три святі читали:

Книги читали, правди шукали:

Правда пропала, кривда настала 1

Ой небом, небом ясен місяцю,

За ним зорниці, його сестриці;

«Ш стій, погоди, ясен місяцю!»

«Не маю часу на тя вгожати,

Ой бо Іду в чужії краї:

Ой у тих краях правда пропала,

Правда пропала, кривда настала:

Дедя до права із сином стає,

Ненька з донькою в гніву вмирає,

А брат на брата міч помикає,

Сестра на сестру чарів шукає.

Галичина, Е.З., 208.


Сі пісні (колядки), як бачимо, зв’язані з попередніми — вро наближення кінця світу через недодержування старих обрядів і добрих обичаїв. Я відокремив їх і переніс до сього розділу, через те що в них виразніше виступає ся теза: «Правда пропала, Кривда настала», що спеціально розробляється в славній псальмі про Правду і Неправду. Круг фактів, котрими ся псальма ілюструє свою тезу в звісних досі яам варіантах, відповідає вже другій категорії немічень, теж зазначеній вище: занепадові моралі родової, родинної і громадської. На жаль, нинішні варіанти псальми взагалі дуже попсовані, поплутані й затемнені різними додатками з аналогічних псальм і стихів на моралістичні теми — головно з сфери тих же родинних відносин. Подекуди, одначе, можна доволі ясно відрізнити дві теми — 1) занепаду моралі родинної і 2) неправди соціальної (спеціально панської). В варіанті Вересая вони виступають навіть як дві паралельні пісні» з однаковим заспівом і з деякими іншими стилістичними паралелізмами. При нинішнім браку підготовчих студій 2 я вважаю за краще навести кілька текстів в їх нинішнім вигляді (хіба з дрібними змінами), а потім зберу їх варіації коло головних мотивів.



1 Херсонщина. Е. З., 208, злегка справляю.

2 В сім напрямі майже нічого не дала ні згадана праця Драгоманова, ні «Мысли» Житецького, що досить місця уділили ідеології псальми.



Текст з паперів Максимовича, записаний коло Білої Церкви мб. 1840-х рр.


Ой сей світ, ой сей світ — великая зрада,

Що по всьому світу настала неправда!

Чи ти, Правдо, вмерла, чи ти заключенна,

Що тая Неправда увесь світ зажерла?

Бо тепера Правда стоїть у порога,

А тая Неправда сидить кінець стола?

бо тепера Правду під нозі топтають,

А тую Неправду трунком напувають.

Бо тепера Правда сидить у темниці,

А тая Неправда з панами в світлиці.

Бо тепера Правда сльозами вмиває,

А тая Неправда з павами гуляє.

Нема в світі Правда, тільки рідна мати!

Ой де би її могли в світі поз’іскати?

Ой де б її могли в вічі увидіти —

Орловими крильми могли б ми Летіти!

Бо тепера світу кінець приближився,

Хоч рідного брата тепер стережися, —

Він з тобою їсть-п’є, а враз бесідує,

А на серці злість має, неприязнь готує.

Хто по правді судить, то того нарають,

А хто не поправді — того поважають.

Ой хто буде правду в світі визначати,

Зошле йому Господь щодень благодати.

(Зам, Господи — Правда що хвалшуе зраду.

Перед Страшним Судом усі вбачим Правду 1.



1 Видр. Драгоманов, як вище.



Текст 1850-х рр., опублікований Кулішем:


Нема в світі Правди, Правди не з’іскати,

Що тепер Неправда стала правдувати.

Уже тепер Правда стоїть у порога,

А тая Неправда сидить кінець стола.

Уже тепер Правду ногами топтають,

А тую Неправду медом наповають.

Уже тепер Правда сидить у темниці,

А тая Неправда з панами в світлиці.

А вже тая Правда сльозами ридає,

А тая Неправда все п’є та гуляє.

Десь ти, Правда, вмерла, чи ти заключена,

Що тепер Неправда увевь світ зажерла.

Тілько в світі Правди, що рідная мати —

Де б ми її могли в світі од’іскати?

Ой орлице мати, де ж тебе нам взяти,

Тебе ні купити, ані заслужити!

Коли б тебе, Правдо, в світі увидіти,

Орловими крильми раді б ми летіти.

Ой як же тим діткам без матері бути?

Да щодня заплачуть, не можуть забути.

Вже ж бо конець віку оце приближився,

Хоть рідного брата тепер стережися!

Із ним на суд стати — Правди не з’іскати,

Тільки сріблом-злотом панів насищати.

Хто по правді судить, то того карають,

А хто по неправді, того поважають,

Ой хто буде в світі правду ісполняти,

Тому зошлеть Господь щодня благодати,


Бо сам Господь Правда і смирить гординю,

Сокрушить Неправду, вознесе святиню 1.


Текст Вересая, записаний в 1850-х рр. Жемчужніковим:


Нема в світі Правди — Правди не з’іскати,

Уже тепер Правда стала в Неправді жити.

Уже тепер Правда у панів в темниці,

А щира Неправда з панами в світлиці.

Уже тепер Правда в панів у порога,

А щира Неправда сидить в кінець стола.

Уже тепер Правда в панів під ногами,

А щира Неправда сидить із панами.

Уже тепер Правду ногами топтають,

А щиру Неправду медом-вином наповають.

Уже тепер Правда у панів у долі,

А щира Неправда у добрій волі.

Уже тепер Правда — Правда помирає,

А щира Неправда весь світ пожирає,

Уже тепер Правда — Правда вже умерла,

А щира Неправда увесь світ зажерла.

Нема в світі Правди, Правди не з’іскати —

Тільки в світі Правди — як отець-рідная мати.

Були ж колись дітки, та стала сирітки,

Не мають вони помочи собі ні відки.

Плачуть вони, плачуть, не можуть пробути,

Своєї рідної мати не можуть забути.

Де ж то її взяти, її увидіти?

Її ні купити, ані заслужити,

Весь світ ісходити — Правду не з’очити!

«Ой орлице-мати, де ж нам тебе взяти?

Тебе ні купити, ані заслужити,

Весь світ ісходити, Правди не з’очити.

Хотя б то ми мали ангельськиї крила,

То б ми полетіли, тебе увиділи!»

Бо вже кінець світу уже приближився,

Хоч рідного брата тепер стережися,

Із ним в суду стати — правди не з’іскати,

Тільки сріблом-златом панів насищати.

Котрий би мог чоловік а ще правду сполняти,

То дасть йому Господь з небесов щодень благодати.

Бо сам Господь святий Правда, соміря неправду,

Сокрушить гординю, вознесеть святиню,

От нині до віку! От нині до віку 2.



1 Зап. о Юж. Руси, II, с. 102. Що се не може бути текст Вересая (як значиться у Куліша), справедливо вказав Драгоманов, с. 214.

2 Основа 1861, X, с. 95, передр. у Драгоманова; пізніший запис, 1873 р. — Записки Юго-Зап. отд. I, дод., с. 22.




Запис Танського, з Глухів. повіту, надр. 1866 р.:


Нема в світі Правди, Правди не з’іскати —

Що тепер бо з неправди може правда стати.

Чи ти, Правдо, вмерла, чи ти заключенна,

Чи ти од нас, Правдо, тепер одлученна?

Чи ти, Правдо, в царя в домі, или живеш в доброй волі —

Що святую Правду ногами топтають,

А все тую Неправду медом-вином напувають.

Нема в світі Правди, Правди не з’іскати,

Тілько в світі Правди, що отець та рідна мати.

О горе тим діткам, що остаються сиротами (і далі подібно

до Вересая 1).


Запис Горленка з Роменського повіту, 1880-х рр.:


Нема в світі Правди, Правди не зіськати,

А звикла Неправда теперь правдувати,

Що вже тепер Правду ногами топтають,

А тую Неправду медом-вином напувають,

Що вже тепер Правда слезами ридає,

А тая Неправда з панами гуляє,

Що вже тепер Правда сидить у порога,

А тая Неправда сидить кінець стола,

Що тепера Правда у темній темниці,

А тая Неправда з панами в світлиці.

Чи ти ж, свята Правда, умерла, чи ти заключенна,

А чи ти, мати рідна, од нас отреченна?

Уже ж давно Правда, уже ж давно вмерла,

А тая Неправда увесь світ пожерла.

Нема в світі Правди, Правди не з’іскати,

Тільки в світі Правди, що рідний отець та мати.

Горе малим діткам без отця, без матери, горе їм пробути.

Що завсіди плачуть і ридають, не можуть забути.

Колись були дітки — остались сирітки,

А не мають помочи собі ні звідки.

Ой коли б нам Бог дав орловиї крила,

Ізнялись ми б полетіли аж на теє місто,

Де нас отець-мати спородили.

Коли б то нам Господь дав солов’їні очі,

Ізнялись ми б, полетіли до отця неньки хоть посеред ночи.

Бо вже ж кінець віку ік нам приближився,

Хоч рідного брата тепер стережися:

Бо він хоч і рідний брат, та правди не міє,

Він тільки устами як перами віє.

Із ним у суд стати — Правди не з’іскати,

Тільки сріблом та злотом суддю насищати.

Котрий чоловік буде Неправду хвалити,

То буде душа пеклом карана, а тіло горіти.

А котрий буде чоловік святу правду спольняти,

То йому шлеть Господь милосердний щодень благодати.

Сам Господь єсть Правда, сокрушить Неправду,

Сумирить гординю, вознесеть святиню 2.



1 Записки Черн. губ. Стат. Ком. I, с. 177.

2 K. C. 1883. XIII, 769.



Текст Братиці, з Мени, Чернигів. губ.


Що тепера в світі Правди не з’іскати,

А тая Неправда звикла правдовати.

Тепер святу Правду під нозі потоптали,

А тую Неправду медом-вином наповали.

Да тепер же свята Правда да сидить у темниці,

А тая Неправда з панами в світлиці.

Стоїть Правда у порога да слізно ридає,

А тая Неправда з панами п’є-гуляє.

Стоїть Правда у порога да тайненько сміється,

А тая Неправда за гроші береться.

Хоче Правда царства (роз.: божого), а Неправда богатства, —

Що хочеть Правда да судри стати,

Щоб святим хлібом-сіллю панам суд розсудити,

А Неправда та хочеть, щоб і суду не знати.

Аби сріблом-злотом суддям очі засипати.

Що хоч Правда маленька — так вона важенька —

Пішла Правда низче, а Неправда повище;

Що хоч Правда маленька, а Неправда велика,

Збавляє Неправда усякого чоловіка.

Ой людей збавляє, а панів насищає!

Що тепер у Правди та не мієтьця сили,

Стережися отець-мати свого рідного сина.

Що вже кінець віка — а кінець приближиться,

Хоть рідного брата да тепер стережися і т. д.1



1 Київ, Стар. 1884, I, с. 48.



Запис Боржковського з Браславщини, 1880-х ррл


Когда горе, горе на цім світі жити,

Боронь Боже смерти — буде Бог судити»

Як чоловік здоров — всякий його любить,

Як лиха година — й родина одступить;

Як чоловік здоров, то любить чужина,

Як лиха година, одреклась родина.

Ой як тяжко-важко каміння лупати,

Ой так тяжко-важко дітей годувати:

Бо старая ненька дітки годувала,

Ночи не доспала, та кров проливала,

А тепера дітки на те не вважають:

Беруть отця-матку під ноги внижають.

Бо тепер на світі така вийшла кара,

Що по всьому світі то вже єсть неправда.

Бо тепер Правда стоїть край порога,

А тая Неправда сидить кінець стона,

Бо тепер Правду (ту) б’ють та ругають,

А тую Неправду трунком надувають.

Бо тепер Правда сидить у темниці,

А тая Неправда у панів в світлиці.

Бо тепера Правда скрізь закрита,

Тільки єсть приміта: на хресті прибита.

Ой Cyce ж наш, Cyce, Cyce назаранський,

Помилуй, пожалуй весь мир християнський...

Ой Cyce ж наш, Cyce, Cyce провознанний,

Помилуй, пожалуй весь мир православний! 1


Галицький варіант, в формі пісні:


Зле у світі, зле чувати:

Тепер Правди не видати!

Тепер Правду б’ють, карають,

А Неправду величають.

Тепер Правду б’ють, катують,

А Неправду гонорують.

Тепер правда хліба просить,

А Неправда срібло носить.

Тепер Правда край порога,

А Неправда конець стола.

А п’є правда гірке пиво,

А Неправда зелен-вино.

Тепер Правда а в болоті,

А Неправда ходить в злоті 2.



1 К. Старина, 1889, IX, с. 682.

2 Етногр. Зб. II, с. 47.



Не вважаючи на сильне враження, зроблене сею псальмою, після опублікування її Кулішем при кінці 1850-х рр., для її інтерпретації мало що було зроблено, так далеко, що пок. Житецький в своїй праці про думи (про вплив вірша на думи) признав останній зряду, браславський текст найстаршим варіантом псальми, хоч він має, навпаки, найбільш помішаний і фрагментарний вигляд: ясно, що фрагменти псальми про Правду і Неправду притягнені в нім до вірша про смерть і суд божий.

Відреставрувати найстаршу форму псальми при теперішнім стані матеріалу і студій я тут що берусь. Натомість може не без користі буде — як я обіцяв, приблизно згрупувати сей матеріал коло головних мотивів:


Нема в світі Правди, Правди не з’іскати,

Тільки тої Правди — що рідная мати.

Були колись дітки та й стали сирітки,

Помочи не мають собі ані звідки!

Плачуть вони гірко, не можуть пробути,

Своєї рідної матери забути:

«Орлице мати, де тебе нам взяти?

Тебе ні купити, ані заслужити!

Весь світ ісходити — тебе не з’очити!

Хоч би то ми мали ангельськиї крила,

То ми б полетіли, тебе увиділи!

Хоч би то ми мали соколині очі —

То ми б ізнялися хоч посеред ночи!

Чи ти, Правдо, вмерла, чи ти заключенна,

Чи ти, мати рідна, од нас одреченна?

Уже ж свята Правда уже давно вмерла,

А злая Неправда увесь світ зажерла.

Нема в світі Правди, Правди не з’іскати,

Бо тепер Неправда стала правдувати!

Тепер уже Правда в панів під ногами,

А тая Неправда сидить між панами.

Тепер уже Правда стоїть край порога,

А тая Неправда сидить в кінець стола.


Тепер уже Правда у панів в темниці,

А тая Неправда з панами в світлиці.

Тепер уже Правда сльозами ридає,

А тая Неправда все п’є та гуляє.

Хто по правді судить, то того карають,

А хто не по правді, того поважають.

Та хто буде правду в світі ісполняти,.

Тому зошле Господь свої благодати.

Бо сам Господь — Правда, сокрушить Неправду,

Він смирить гординю, вознесе святиню.

Нема в світі Правди, Правди не з’іскати,

Весь світ ісходити — Правди не з’очити.

Коли б тебе, Правдо, в світі увидіти,

Орловими крильми раді б ми летіти!

Бо вже кінець світу тепер приближився,

Хоч рідного брата тепер стережися!

Бо хоч він і рідний, та Правди не йміє,

Він тільки устами, як перами віє.

З ним на суді стати, Правди не видати,

Тільки сріблом-злотом суддів насищати.

Бо тепера Правда — вона скрізь закрита,

Тільки єсть прикмета — на хресті прибита!

Ой Ісусе Христе, Йсусе назаранський,

Помилуй, пожалуй, весь мир християнський!


Форму дванадцятискладового рівночисленного вірша, в котрій бачимо тепер сю псальму, треба вважати сорозмірно новою. В ній перероблено старші форми сеї поезії — так як бачимо паралельні переробки в пісенній формі. Пок. Житецький, власне, звернув увагу на такі паралельні пісні, що розробляють мотив «релігії матері»:


Ой матінко, вишенько,

Що без тебе лишенько!

Ой ненько ж моя, тонка гилька,

Як без тебе гірко:

Тебе ні купити, ані заслужити,

Що без тебе, ненько моя, тяжко в світі жити,

Що вже ж я ходила,

Що вже ж я служила,

Та не знайшла тії неньки,

Що мене родила! 1


Порівняти отсю ще, в тім же дванадцятискладовім вірші, як і псальма:


Мати моя, мати, а де ж тебе взяти?

Майстрів наняти та й намалювати!

Намалюю неньку на жовтому лубку,

Поставлю я неньку та на віконечко,

Як Богу молюся, на неньку дивлюся.

Поставити матір на божничок в хаті:

На божничок гляну, то матір спомяну,

Назад обернуся, сльозами заллюся 2.



1 Мысли о малорус. нар. думахъ, с. 70.

2 Чубин. V, c. 474, 552.



Образ битви Правди і Неправди, виведеної ще в «Голубиній книзі» «при кінці семої тисячі», в псальмі і в споріднених піснях уже відпав: битва минулась, Правда побита, Неправда запанувала. Правда або агонізує, або вбита, вмерла, або вона у темниці, в неволі, під ногами панів — помічників та приятелів Неправди. Образ смерті Правди, очевидно, заступає місце її утечі на небеса в Голубиній книзі, — і веде за собою аналогію з смертю матері, що лишає безпомічних сиріт на землі. Образ Правди зливається з образом матері, в котрій тільки й лишається ще правда на землі. Молитви й поривання людей до правди нероздільно сплітаються з мотивами сирітського плачу за матір’ю: псальма цілком виразно впадає в тони голосіння дітей за матір’ю: виразами сирітського голосіння люди, облишені Правдою, тужать за нею. Розширення сього мотиву з матері на обох батьків в деяких варіантах ясно являється пізнішою, незручною поправкою сеї символіки, зробленою в інтересах патріархальної моралі — пошанування батька і матері. Ся поправка виразно суперечить розвою сеї ідеї «релігії матері», і тільки матері, даній, напр., в псальмі про сирітку, де батько виразно характеризується, в протиставленні до матері, як елемент менш надійний, елемент теж непевний.

З другого боку, Правда ототожнюється з Христом. Вона розп’ята на хресті в його образі. Але вона ж живе в Христі, і в нім ще поборе Неправду. Коли? Очевидно, при кінці світу, при Страшнім Суді. Коли деякі варіанти говорять, що Господь і тепер «смиряє Неправду» та щодня «посилає благодати» правдолюбцям, то се, очевидно, ослаблення початкової есхатологічної ідеї. Суд над Неправдою і нагорода праведним буде при Страшнім Суді, а поки що панують помічники Неправди, а праведні терплять. Одинцем стоїть, розбиваючи скуплено-тужній настрій, фраза Братиці про «тайненький сміх» Правди над паношенням неправедних.

З сорозмірно широкого круга проявів панування Неправди, які вказують вище наведені колядки, псальма спиняється лише на кількох: се зіпсування родинних відносин (діти повстають на батьків, брат скаржить брата) — і неправедний суд. Все інше можна, розуміється, доспівати собі з того, що світом правлять пани — серед котрих «гуляє» Неправда. Недурно українські старці-лірники вважали сю псальму річчю незвичайно прикрою для панів, і Вересай, співаючи її перед панами, завсіди наперед перепрошував за її зміст. З особливою любов’ю представлене, в ряді паралельних контрастів, приятельство панів з Неправдою, в сих сценах приятельства панства з нею, очевидно, мисливсь як найгрізніший засуд панського ладу. Але загалом мотив засуду сучасного соціального ладу і неправди в тій формі псальми, як ми її тепер маємо, занадто спрощено; увагу відтягнено в бік інших ідей — образу матері, братської неправди і под. Тому, не вважаючи на високу репутацію сього твору, в теперішній формі його треба признати упадочним.

Сирітка. Я зазначив, що паралельність образу людства, облишеного на землі Правдою у власті Неправди, і сиріт, полишених матір’ю, притягла до себе поетичну уяву співців — обличителів Неправди, і псальма привернула до себе різні деталі сирітства й апофеози матері, які належали до теми про сирітство. Ся тема спеціально оброблюється в дуже популярній псальмі про сирітку. Я наведу її в східноподільському (брацлавському) записі Боржковського, додаючи варіанти з галицьких записів 1 і справляючи явні помилки:


Дивная юдина на світі настала —

Не одна сирітка без матки зосталась,

Зосталися дітки без рідної матки 2.

Будуть бідувати, гірко горювати:

Отець пару знайде, буде в парі жити,

Нещасні сироти підуть преч служити.

Котрії більшенькі, то пішли служити,

Котрії маленькі — пропащі навіки;

Плачуть без престання, не можуть пробути

Без отця без неньки — не можуть забути.

Бо вже рік минає — мамки не видати,

Ах як гірко-тяжко в світі проживати 3.

Ой пішла сирітка (по світі блукає,

По світі блукає, матусі шукає).

(Ой пішла сирітка горами, долами,

Здибав її Господь з двома ангелами.)

Стрітив її Господь, став її питати:

«Куди йдеш, сирітко?» «Мамунці шукати».

Вернися, сирітко, бо далеко зайдеш,

А 4 своєї мамки вовіки не знайдеш.

Бо твоя мамунця на високій горі,

На високій горі спочиває в гробі 5»

Ой пішла сирітка на той гроб плакати,

Обізвалась з гробу її рідна мати:

«А хто ж то там плаче на мойому гробі?»

«Та ж то я, мамунцю! Прийміть мене к собі!»

«Коли тут сирітко ні їсти, ні пити,

Так призволив Господь — в сирій землі гнити,

Насипали землі, що я вже не встану,

Оченьки затьмили, що й на світ не гляну;

Насипали землі а на мої груди —

Увидимось, сирітко, на Страшному Суді!

Ах як гірко-тяжко неба, сонця 6 дістати —

А ще гірше, тяжше тебе к собі взяти!



1 К. Ст. 1889, IX, Гол. III, с. 272.

2 Ориг.: мамки.

3 Сі три строфи попали не на місце — в сам кінець стиха.

4 Ориг.: ти ж.

5 Вар.: в судящому гробі.

6 В ориг. сонцю.



Пішла б ти, сирітко, мачухи впросила 1,

Щоб ізмилувалась — сороченьку зшила!»

«Воліла б я, мамко, враз з тобою гнити,

Ніж чужая мати сорочечку шити».

А чужая мати сорочки не шила 2,

Пішла по сусідах — її обсудила:

«Сирота ледащо — не хоче робити,

Тільки впоминає сорочечку шити»,

Хоч сирота робить — робота 3 ні за що,

Все говорять люде: сирота ледащо.

Хоч сирота робить — робота не мила,

Все говорять люде — сирота лінива.

Хоч сирота робить — до землі падає,

Все говорять люде — сирота не дбає.

«Пішла б ти, сирітко, мачухи впросила 4,

Щоб ізмилувалась, головоньку змила».

А мачуха злая головки не змила,

Гіркими словами здоров’я вмалила.

(Ще мині мачуха головки не змила

Вже ж мені мачуха в’язи надкрутила.

Ще мене, мачуха не розчесала,

Вже мене мачуха навіки прокляла.)

Не могла сирітка на серці зносити —

Стала Господеві щиренько молитись.

«Ах Господи Боже, Спасе, милость твоя.

Прийми душу-тіло, де мамунця моя!»

(Ой плаче сирітка дрібними сльозами:

«Нема родиноньки, ні рідної мами!»)

Аж ізіслав Господь а ангели з неба,

Та взяли сирітку до ясного неба,

Посадили її а в чести та в хвалі

А в Господа Бога на правії троні.

Радуйся, сирітко, ти в чести та в хвалі,

Остається мачуха злая в пекельному огні 5.

Ах ізіслав Господь двох проклятих з пекла 6



1 В ориг.: спросила.

2 В ориг. ще: їй.

3 Тут зайвий вірш: нещасну сирітку на смерть народила. Вар.: єще ми мачеха кошуленька не шила, вже ми мачеха тіленько відбила.

4 Ся строфа вимагає більшої поправки, приблизно: Радуйся, сирітко, при божому троні, А мачуха злая в пекельному огні.

5 Ся строфа вимагає більшої поправки, приблизно: Радуйся, сирітко, при божому троні, а мачуха злая в пекельному огні.

6 Мабуть «духи проклятиї», або щось в тім роді.

7 Порівняти історію Лазаря, вище.



По злую мачуху та по тіло її.

А взяли мачуху та строго-високо

Та вкинули в пекло та дуже глибоко.

(Плавай, плавай, плавай, мачухо широко,

Поглядай на небо як то Бог високо! )

А плавай мачухо, одо дна а до дна.

А чого ж ти була на сиріт не добра?

А плавай, мачухо, ще маєш кипіти —

А то ж тобі кара за сироти-діти!

(Як та смола кипить, будеш ти кипіти,

Так ти, мачухо, за сирітські діти:


Було шанувати, було доглядати,

Коли хтіла в небі — в небі царствувати.)

«А я їх не била, ані катувала, —

Через чужі діти в пекло вслідувала.

Хоч би я їх била, та на зле не вчила —

Через чужі діти ще й в пеклі смажилась.

А я їх не била ані катувала

Гіркими словами здоровля вмаляла.

(Же б була знала, же буду горіти,

Була б шанувала та й доглядала,

Близших, дальших сусідів була б научала.)

Визволи мене, Господи, з тої неволеньки,

Буду шанувати сироти маленькі».

Царствуй же, сирітко, в небі со святими,

А злая мачуха в пеклі з проклятими.


В такім розширенім виді, з доданими варіантами, псальма набирає розтяглості; вона взагалі Mat часто зайві розширення — через розгалуження основної теми, хоч деякі варіанти (напр., Гол. III, 277) значно стисліші, і, вичеркнувши деякі невеличкі відступи, їх можна звести до доволі суцільного і компактного вигляду. Тема двоїться між ідеєю гіркого сирітства взагалі й ідеєю матері як єдиної вірної охорони дитини. Часом вона має тенденцію розширятися в характеристику неприязного, невірного трактування сиріт людьми взагалі («сирота — ледащо», як вище), або навпаки — загострюється спеціально образ немилосердної мачухи і її лютості до сирітки, за котру її карає Господь. Всі такі екскурси викликають наростки, котрі непотрібно розширяють пісню — особливо коли старець починає комбінувати різні варіанти. Побутові спостереження наверствувались тут на ходячі літературні мотиви. Пок. Сумцов, напр., вказав французьку пісню: «От співаночка про трьох малих дітей. Їх мати померла, а батько оженивсь, щоб виростити своїх дітей, з недоброю жінкою. Найменше попросило кусничка хліба — удар ногою в серце кинув її на землю: «Вставай, братіку, підем на кладовище шукати нашої матери!» В дорозі стрічає їх Господь Ісус Христос: «Куди йдете, три ангелики, такі маленькі?» «Ми йдемо на кладовище шукати нашої матери!»

Як бачимо, вступ однаковий з нашою, але далі французька пісня йде іншою дорогою: в ній Христос оживляє на 12 літ рідну матір, щоб вона могла виховати своїх дітей. В нашій Господь забирає сиріт до себе і карає мачуху в науку людям. Мотив лютої смерті і посмертної кари зв’язує її з псальмою про Лазаря і притягає деталі звідти.

Мотив «сирота — ледащо» розроблюється в популярних піснях про сирітство, де також приходить плач доньки сироти на материнім гробі — вле вже дорослої, напр. в такім тексті з Чернігівщини:


Загуду, загуду, у Щасновці не буду,

Бо в Щасновці вороги кругом хату облягли,

Кругом хату і сіни вороженьки обсіли.

Налетіли голуби із чужої сторони,

Стали вони буркотать, голівоньку клопотать,

Не гудіте, голуби, не клопочіть голови!

Наклопочу я сама: в мене родоньку нема!

Ні роду, ні родини, ні матінки з Вкраїни!

(Ой) піду я гуляти, родиноньки шукати.

Тільки знайшла родину — матінчину могилу.

На могилі калина/ на могилі червона.

Ти, калино, одхились! Сира земля, розступись! (2)

Ти, трунонько, одчинись (2), ти, матінко, одзовись!

«З ким же, доню, ти прийшла, що ти мене тут знайшла —

Чи з хмарою, чи з дощом», (чи) до мене з гірким плачом?»

«Ні з хмарою, ні з дощом, до тебе з гірким плачом:

Куди піду — не люблять, і з ким стану — осудять,

Судять мене ні за що, кажуть: сирота ледащо» (Чуб., 451).


Харківський текст:


Ой не шуми, луже, дібровою дуже,

Не завдавай серцю жалю, бо я в чужім краю!

Ой я в чужім краю, як на пожарині,

Ніхто мене не пригорне при лихій годині!

Ой роблю я, роблю, робота нізащо,

Люде кажуть і говорять: сирота ледащо!

Сирота ледащо, не хоче робити,

Ой оддаймо вражого сина у військо служити!

Сирота втомився, на тін похилився,

А люде говорять: він, мабуть, упився!

Ой піду, я піду на гору крутую:

Ой річенька бистренькая, на неї дивлюся,

Такі мене думки взносять: піду утоплюся (Чуб. 471):


До мотиву: «Горе без роду» повернемось зараз далі.

Невдячні діти (вдова і три сини). Мотив невдячності дітей висувано, як прояв загальної деморалізації, в колядках про кінець світа, в псальмах про Правду і Неправду; з інших пісень особливо розроблюється в темі невдячних синів вдови. З формального боку інтересно, що ми маємо паралельні оброблення сеї теми і в формі пісні (вдова і невдячний син), і в формі думи (вдова і три сини, рідше два сини). Думи походять з Східної України, пісні — з Західної. В трактуванні теми помічаємо значні відміни, що вказує на довге і старанне розроблювання сеї теми. Пізні варіанти різняться як в мотивах невдячності дітей, так і в характеристиці матері. В одних вона вибухає грізною клятвою на дітей, і тема сходить на мотив сили батьківського слова (прокляття). В інших образ матері більш лагідний і пасивний, і кара за непошанівок приходить сама собою від Бога, без материнської клятви. Одні варіанти розвивають щасливе закінчення, по тім як сини перепросили свою матір: вони таким чином сходять уже на мотив сили материного благословення. Інші погорджують таким банальним, до певної міри, закінченням і вдоволяються тільки каяттям синів: мати не хоче вже до них вертатись. Все се може свідчити, наскільки ся ідея — на кожнім кроці підживлювана побутовими поміченнями, займала наших старих поетів з народу. Мусимо тому дати дещо більш місця сим різним варіантам.

Деякі пісні, на жаль, явно підправлені; сей текст з Буковини не має таких виразних знаків:


Дуб на дуба повалився,

Син із мамков посварився:

«Іди, мати, геть від мене,

Будуть гості кращі в мене:

Мої гості в кармазині,

Ти в дрантивій сардачині!»

Пішла мати та лугами,

Вмиваючись слізоньками;

Пішла мати в долиноньку,

Здибала там свою доньку:

«Прийми, донько, мя до себе,

Най прожию дні у тебе

Буду тобі угожати,

Діти твої колисати,

Унучата научати

Христа Бога почитати».

«Ти мні, мати, не догодиш.

Тільки вік свій іскоротиш:

Я лихого мужа маю,

Вікном з хати утікаю».

За годинку за маленьку

Біжить синок з матеньков;

«Прийди, матко, ти до мене,

Грім ми хату іспалив

То й дві душі ми убив:

Вбив ми жінку молоденьку,

Та й дитинку малесеньку».

— Не грім хату тобі спалив,

Тільки тебе Господь побив,

Плакала 1 я над лози.

Побили тя мої слези (Гол. III, 151)v


Короткий варіант з Стрийщини:


«Іди, нене, пріч від мене,

Будуть завтра гості в мене,

Будуть гості в кармазині

А ти в лихій петечині!»

Пішла ненька до доненьки,

Стрітила і на дорозі:

«Де ти, нене, йдеш до мене?

Не побудеш, нене, в мене,

Бо лихий муж є в мене!»

«Буду, доню, догожати

І дитинку колисати!»

За годину за маленьку

Доганяє синок неньку:

«Вернись, нене, та й до мене,

Бо вдарив грім та й на мене,

Та й на мою худобоньку,

Та й на мою челядоньку,

Та й на жінку молодую,

Та й дитинку на малую!»

Не грім тото, мій синоньку,

А то мої то слізоньки

І з моєї головоньки 2.



1 В ориг.: плавала.

2 Там же II, 576 (злегка справляю).



Найстарший запис в формі думи (збірник Ломиковського) «Вдова в городі Чечельниці»:


У неділю рано пораненько

Не у бору сосна зашуміла,

Не з буйним вітром говорила:

То вдова, старенькая жона, на подвір’є виходила,

Трьох синів маленьких на руках виносила,

Господа милосердного на поміч просила:

«Господи милостивий, Пречистая мати,

Поможи мені сих дітей погодувати!»

То вдава, старенькая жона, двадцять літ пробувала,

Синів своїх годувала,

Синів поженила.

Як стали сини господарство собі збирати,

Стали вони матку стареньку з хати виганяти:

«Піди ти, мати, з нашої хати,

Нехай ми не будем через тебе жон своїх молодих страхати,

А діток маленьких лякати».

То в неділю рано пораненько іде вдова з синового двора, спотикає,

На улицю виходила;

Близькую сусіду челядину там забачала,

До неї словами промовляла,

Дрібними слізами обливала:

«Молодая челядино, близькая сусідо,

Прийми ти мене до свого дому пробувати,

Буду я тобі при старости літах діток маленьких доглядати,.

Аби мені дала в своїм кутку до смерти доживати».

Вдова, старенькая жона, девятнадцять літ в чужім домі проживала,

Нікоторої собі кривди не мала,

Синів свої проклинала.

Як стала вдова синів своїх лаяти й проклинати,

Не стали вони щастя й долі собі мати.

Старший син тоє зачуває,

Словами промовляє:

«Який я був собі дім коштовний збудував,

Та мене Господь громом і тучею скарав,

Середущий брат тоє зачуває,

Словами промовляє:

«Рад би я свою стареньку мати 1

До себе узяти —

Біда мені, що жона у мене безбожная,

Щодень у мене сварка буває!»

Менший, брат до сусіди прихожає,

Матку свою стареньку до себе ублагає,

Словами промовляє 2:

«Іди ти, мати, до нашої хати,

Далась нам, мати, без тебе біда знати!»

Вдова до своїх синів прихождала 3,



1 В ориг.: матку стареньку.

2 В ориг.: сей вірш міститься в попереднім.

3 В ориг: приходила.



Ні котрої собі від них кривди не мала,

Рано пораненько на подвір’є виходила,

Господа милосердного просила:

«Господи милосердний, прости ти мені сії слова, що своїх синів проклинала,

Бо я од них великую кривду мала,

А тепер я у них пробуваю,

Ні которої собі кривди не маю!»

Як стала вдова, старая жона, у своїх синів пробувати

Став їм Господь помагати,

Стали один другому словами промовляти:

«Щасливий той чоловік в світі буває,

Котрий отця-матір почитає —

Тому Господь Бог помагає!» 1


Текст Куліша дає такі варіанти материної молитви:


То мати се зачуває,

Іде з двора, спотикається, за слізами світа божого не видає,

Синів своїх клене-проклинає:

Бодай же вас, сини мої, бідні вдовиченки, у полі

Побило разом три недолі:

Щоб вас перва доля побила —

Щоб Бог хліба не вродив;

А друга доля щоб побила —

Щоб не стали вас люде знати,

Добрим словом покликати;

Третя доля щоб побила —

Щоб у своїй домівці на промешканні щастя й долі не мали.


Потім:


То мати старая, ой, до Бога руки здіймає:

Ой не услиши, Господи, клятьби моєї,

Що я своїх синів кляла — проклинала,

У своїй голові великий прасунок мала.


Новіший запис з явним нахилом до духовного стиха:


У Київі на Подолі зеленая сосна прошуміла —

То не сосна прошуміла,

То бідна вдова, нещасна старая жона із своїми дітками говорила.

Ой вона гірко горовала,

Хліб-сіль одробляла,

І свої дітки маленькії воспитала.

Як стали її діти підростати,

Не стали свою матір поважати,

Стали гіркими словами неприятними докоряти.

По больших частях (святах?) із хати проганяти.

Вона через поріг ступала, за слізами божого світу не видала,

Вона із тоски, із печали да з ног повалилась,

Старший син коло окошка сидить, посмотряє

І на младшого брата ізгрозна словами промовляє:

«Ой ти, младший брат, іди своєї матери підвождати,

Напилась вона блуда-вина, не може на ногах устояти!»

Вона сказує: «Дітки мої голуб’ята,

Третій день як я хліб ув уста держала

І холодною водою уста свої покропляла,

Така мене вельми превеликая досада напала:

Як я в світі горко торувала,

Хліб-сіль одробляла, да вас воспитала!»

Лежить удова, старая жена,

Повз 2 удовиченькового двора іде чужая чужина,

Молодая челядина —

Повз двір прохождає,



1 Житецького Мысли, с. 186.

2 В ориг.: перез.



До старої вдови стиха словами промовляє:

«Ой ти вдово стара, йди до мене в домі проживати,

Буду я хліб-сіль одробляти,

Тебе до смерти воспитати».

Вона руки взняла, плакала-ридала:

«Ой ти чужая чужая 1. молодая челядина,

Возьми мене до себе у дом проживати, ,

Буду сіни, хату підметати,

Як є в тебе маленькі діточки —

Буду день і ніч колихати,

Як ти не даси мені, молода челядино, під тином погибати».

Вона від двора одходила,

В перед Господа милосердного попросила (роз. прокляла), —

Зараз її дітям хвортуна не служила!

Стало на їх дворищі зело і бур’ян поростати,

Не став їм Господь ні в купечестві, ні в ремеслі ні в тетім пахарстві помагати 2.

Стали їх люде за ніщо мати,

Стала на їх дворищі худоба схождати,

А дворище пожаром, прахом пропадати!

Младший син нову хату виставляє,

По двору прохождає,

До старшого брата стиха словами промовляє:

«Ой ти, старший брате,

Того се нам не став Господь помагати,

Що удови, старої матери, в господі немає.

Ой ходімо, брате, свої матери вдови благати,

Чи не буде нам, брате. Господь помагати».

Ой у неділю в воскресний день у всі дзвони дзвонять —

То не дзвони дзвонять, а то вдовині вдовиченки у своєї матери извиненія просять.

«Ой ти вдово, стара наша мати іди до нас у дом проживати:

Будем свої подрузі припиняти!

Ще й маленьких діток научати!»

Вона їх прозьби не вповзла,

Тільки їх вельми маленьких діток пожалувала 3.

Як стала удова, старая жона, на їх дворищі проживати,

Стало на їх дворищі зело-бур’ян посихати,

Став їх Господь і в купецтві, і в реместві, і у третьому в пахарстві помагати,

Стала на їх дворищі худоба прихождати, а цвіль прахом опадати,

Став їм Господь помагати, і стали їх люде поважати 4.



1 В ориг.: чужаниця.

2 В ориг.: «помагати» стоїть після «Господь».

3 Сожаліла.

4 П. Чуб. Ніжин, запис Малинки — Э. Об. XII, 1892.



Мову про літературний бік сеї незвичайно популярної поеми відкладаю на пізніше, до огляду дум побутово-моралістичного змісту. Кілька дум сеї групи твердо зайняли місце в народнім репертуарі, і одна з них — отся про вдову і синів.

Горе без роду. Песимістичний погляд на сучасні родинні відносини в поезії, розуміється, не може видержуватись. Рід усе-таки родом, «свій не заплаче, так скривиться». Коли занепад добрих родинних відносин підчеркується як симптом останнього морального зіпсуття і нестійкості життя, то се зовсім не значить, що родинні зв’язки зовсім стратили свою вартість. Тому не тільки як зітхання по добрих часах родової моралі, але і як обсервація сучасного, в цілім ряді поетичних творів, з різними підходами розвивається мотив високої цінності роду і неприкаянності безрідної людини. Я вважаю доцільним зібрати кілька взірців таких різних підходів до тези, котру можна висловити отсими словами пісні: «Ой тим же я погибаю, що роду не маю».

Незвичайно гостро і безоглядно, так би сказати, — оголено випроваджують сю ідею деякі варіанти думи про бурю на Чорному морі. Праведний гнів божий настигає на морі грішних людей. Вони потопають і в останній хвилині споминають свої гріхи, каються і зарікаються більше так грішити. Одначе рятує їх не сила каяття — а те, що в сей критичний момент за них може виступити та їх заступити рід. Два брати споминають цілий ряд найтяжчих гріхів, що ними вони себе сплямили:


Що як ми у охотне військо виряжалися — то од отця від матки прощення не приймали,

Да старую матусю ми од себе стременами одпихали,

Старшого брата у себе за брата не мали,

Сестру середульшу марно зневажали,

Близькому сусіді хліба і соли ізбавляли,

Против божих церков їжджали — шличків із голів не здіймали,

На своє лице хреста не клали,

Да по улицях кіньми вигравали,

Да проти себе нікого не стрічали,

Діток малих кіньми розбивали,

Кров християнську на сиру землю проливали.


Але гуртом, удвох, зложивши покуту і відкликавшись до «отцевої матчиної молитви», пообіцявши за спасення своїх батьків чтити-поважати, вони мирять з собою Бога. «Став Господь милосердний їм помагати — стало Чорне море утихати, стали ті два брати к берегу припливати, стали за білий камінь рученьками брати да на край вихожати». Але третій подорожній гине, «помирає» не тому, щоб він був грішніший: навпаки, дума про його гріхи нічого не каже, і може бути, що він був далеко менше грішний, — але він «безрідний і безплеменний», «чужа чужениця». Він не має з собою родичів, з котрими міг би принести Богові колективну молитву — покуту; він не має батьків і не може відкликатися

до їх молитви; не має роду і не може пообіцяти експіяції — загладжений гріхів послугами родові:


Два брата рідненьких, як голубоньків сивеньких,

І між ними третя — чужа чужаниця, безродний і безплеменний.

Тому ні з ким прощення приняти,

На чужині порятунку дати.

Ой между ними третій чужий чужениця,

Бездольний, безрідний і безпомощний потопає.

Ті два один до одного припливали,

Опрощеннє приймали,

І словами промовляли,

Слезами ридали.


В однім з варіантів безрідний припливає, до братів «словами промовляє, гірко сльозами ридає, прощення домагає, перед Господом милосердним гріхи свої сповідає» — але се йому не помагає. Кінець однаковий, він очевидно потопає:


Добре, отець і мати, нам було на Чорному морі гуляти,

Тільки недобре було, отець і мати, чужому чужениці на Чорному морі потопати:

Йому опрощення ні од кого приняти

І на чужині порятунку дати 1.



1 Антонович і Драгоманов I, с. 190 дд. Значення сього мотиву оцінив Лисовський, Опытъ изученія малорус. думъ (с. 43), хоча не розвинув його відповідно.



При такім фатальнім значенні безрідності народна поезія з особливою увагою спиняється на різних умовах, що приводять людину до сього трагічного становища. Найбільш трагічним мотивом можна вважати се, коли навіть мати — ся найтвердша опора роду, не додержує родинного зв’язку: вийшовши заміж удруге, з огляду на недоброго вітчима, вона для святого спокою виправляє з дому рідного сина. Се вилом у вище зазначеній «релігії матері», котру пок. Житецький пробував схарактеризувати як догмат народної епіки — так як його кладе псальма про Правду і Неправду; але поезія як і життя не знає догматів!


В неділю, раннею зорею, до божих церков задзвонено,

Як у новім дворі раніш того говорено —

Як чужий отець, вторий, названий, чуже дитя кляне-проклинає,

Долю його козацьку, молодецьку зневажає,

За хліб за сіль нарікає, з домівки зганяє.

Його мати стара жаліслива була, словами промовляла:

«Ой сину мій, удовиченку, бездольний, безщасний,

Не велю я тобі зо вторим отцем жити-проживати,

Нехай не буде тебе вторий отець названий клясти-проклинати,

Долю твою козацькую зневажати,

За хліб, за сіль нарікати, з домівки зганяти,

А велю я тобі в чужу сторону од’їзжати».

То він з своєю матір’ю прощаннє приймає,

У чужу сторону од’їзжає,

Та у чужій стороні живе-проживає,

Нікого перед собою ні в вічі видом не видає —

Ні отця, ні матери, ні родини кревної сердешної —

Тільки має родину кревну, сердешну — жінку-дружину.

То він словами промовляє:

«Дружино, кревна, сердешна! На чужині на своїй стороні мати старая, —

Чи мені піти чи поїхати її одвідати?»

То жінка зачуває, словами промовляє:

«Ти то знаєш та й відаєш!»

То скоро став вдовиченко на коня сідати,

Скоро став вдовиченко з двора з’їжати —

Під ним кінь спіткнеться,

То вдовиченко промовить словами, сльозами обіллється —

«Не знаю, чи буду я свою матір живою заставати?»

Та скоро став вдовиченко, четвертої неділеньки до второго, названого отця прибувати,

Став вторий отець названий на зустріч його вихождати:

«Ото ж то, панове молодці, як же то Господь чоловікові привів,

Що з чужої сторони далекої прибував,

Свою матір старую при смерти застав!»

Скоро його мати старая на божій постелі взріла,

На своє лице християнське хрест положила:

«Чого ж я бажала, того й дістала,

Сина свого при смерти в вічі повидала» 1.



1 Харківщина, Чуб, V, с. 849.



Варіанти Ломиковського й Вересая, комбінуючи сю тему з темою про проводи брата сестрами, акт викидання пасинка з його батьківщини, виводять в рисах не таких різких. Згадка про вітчима, напр., зісталась тільки в заголовку вар. Вересая, а в змісті його вже нема: записувач пояснює, що Вересай пояснив свій заголовок псальми «Отчим» тим, «що рідний батько не випроважав би сина так безсердечно», хоча в тексті і сеї безсердечності, властиво, не видно. Натомість висувається з усею силою мотив безрадісного існування на чужині:


Ой у неділю.барзо рано пораненьку та то ся в усі дзвони дзвонили:

Як у крайньому домі отець і мати говорили (2)

Та у чужу сторононьку сина випровожали:

«Та іди, сину, между люде, там тобі лучче буде!»

— Ей то як то мені, мати, не хотілося в чужій стороні пробувати,

Будуть мене люде знати,

Будуть мене пришельцем називати!


Наступають проводи брата сестрами, котрі тут опускаю, а потім досить слабо прилучені метикування про тяжке становище безрідного:


«Ей то ж добре ж то, братику, знати та у себе мати

Та у чужій сторонці в дорогих кармазинах похожати:

Будуть тебе добрі люди знати,

Ей, то будуть у тебе куме й побратими,

Як пришибе (ж) тебе, братіку, на чужій сторононці злая година

Лиха хуртовина,

То одречеться тоді від тебе всяка названа родина,

І куми й побратими, й товариш вірненький!»

Як то трудно рибі на суходолі,

Звіру-птиці без поля, діброви,

То так трудно на чужій сторононці пробувати без роду, без сердешної родиноньки!

Як то трудно із сирої землі камінь ізняти,

То так то тяжко-важко на чужій сторонці без роду, без

сердешної родиноньки помирати!» 1


Варіант з збірника Ломиковського:


Та, брате, сього не гнівися, назад завернися,

Отцеві своєму і пані-матці в ноги уклонися!

Будеш ти, брате, на чужій 2 стороні пробувати —

Буде тобі, брате, Господь помагати!

Бо як трудно-нудно, тяжко та важко недолугому чоловіку против сили важкий камінь зняти,

Так же трудно на чужій стороні без родини сердечної помирати!



1 Записки Ю. З. Отд., с. 16.

2 Повинно бути: на своїй.



Тут син (брат) представляється вже погніваним з родом, безрідним емігрантом з власної волі, що тяжким досвідом має переконатися в неможливості безрідного існування. Думи про сестру і брата натомість представляють гірку долю сестри — виданої на чужину, але сі тексти збиваються при тім на мотив сирітства:


Як на празник хвалебен люде до церкви йдуть,

Як бджілки гудуть —

Чужі братіки зіхожаються,

Брат із братом,

Сват из сватом,

Кум із кумом,

Сестра з сестрою —

Одно з одним схожається,

І празником хвалебним поздоровляється,

А мене плече з плечем, пола з полою торкає,

І в вічі не видає.

Ой як у нашого отця та й матки пили та їдали,

Тоді нас і куми, і побратими добре знали;

А як нас пришибла недобра година,

Одцуралася нас близька й далекая, вся названная сердешная родина!

Тяжко — каже — братіку!

Як птиці пернатій в чистім полі без древа ночувати,

Як тяжко та важко живій рибі без води проживати,

Як тяжко та важко білий камінь з сирої землі против себе ізняти.

Ой так тяжко та важко на чужій чужині без кревної родини помирати 1.

На мій двір, брате, сивим голубоньком прилини,

Жалібненько загуди,

Тугу серцю мойому розділи:

Що в нашій, брате, землі християнській людям Бог празник дає:

Люде до церкви йдуть — як бджілки гудуть,

Із церкви виступають, як рожа процвітають,

Одно до другого приступає,

По приятельству на хліб, на сіль до себе зазиває,

Мене, брате, нещасної, мов ніхто родом не знає:

Що як був у нас отець і мати,

Тоді могли нас всі люде родом знати:

Як помер отець і мати, не став нас ніхто вже знати,

Не стало кума, ні побратима,

Пришибла мене, брате, на чужій стороні злая, нещаслива година,

Одцуралась сердешна названа родина.

Тільки у мене, брате, сердешного роду, що вийду я в божий храм, на святі отці подивлюся,

Господу Богу помолюся —

Ото у мене, брате, отець і матуся! (Жит. Мысли, с. 190).


Отся пісня, з котрої я наводив уже фрагмент на тему релігії матері, переказує ту саму тему в подібних же постатях:


Ой гаю мій гаю, гаю зелененький,

Чом на тебе, гаю, вітроньку немає?

Вітронько не віє, гилля не колише,

Тільки і поради на чужій сторонці,

Що брат листи пише:

«Сестро моя, сестро (сестро з України),

Чи привикла, сестро, жити на чужині?»

«Ой хоч не привикла, треба привикати,

Коли уродила нещасною мати!

Вийду за ворота, стану як сирота,

Хто іде — минає, бо роду немає.

Од роду далеко — ніким наказати!

Хоч по шию в воду, та до свого роду:

Хоча й обмочуся, в роду обсушуся,

Таки з своїм родом та повидаюся» 2.



1 Запис Куліша, Записки о Ю. Руси, І.

2 Чуб., 474; роблю деякі переставлення, в сім, очевидно, попсованім варіанті, і доповняю з іншого запису.



Варіант з Чернігівщини:


Вийду за ворота, стану як сирота,

Хоч хто йде — минає, мене не займає,

Затим мене не займає, що роду немає.

Пливи, пливи, селезню, проти води прудко,

Пливи, пливи, селезню, та вилинь за водою,

Накажи мойому роду, що я сиротою,

Сиротою великою тепер я зостався!

Хоч побреду через воду, та до свого роду:

Накажи мойому роду, що я буду хутко.

Ой хоч замочуся, в роду просушуся,

Та із своїм родом — та й наговорюся

(Чуб., 460).

Та журба ж мене ізсушила, та журба ж мене ізв’ялила,

Що найменша в степу птиця, та й та мене била!

Ой тим вона побиває, що роду немає!

Ой вийду ж я за ворота, стою як сирота,

Ніхто ж мене не спитає що роду немає.

Коли б мені у Харкові хоч одна родина,

Ніхто б мені не доказав, що я сиротина! (Чуб., 447).

Ой високо та далеко клен-дерево од води —

Ой хоть воно (і) високо, та все листе опаде,

Ой хоть листе опаде та к берегу припливе!

Ой десь є мій рід у мене 1, та далеко від мене,

Ой хоть же він (є) далеко, та жалує мене:

Ой десь моє та дитятко, як на морі утятко,

Ой десь моя дитина, як у полі билина.

Куди піду — вороги кругом хати облягли (Чуб., 478).

Ой вийду я, вийду, стану подумаю,

Що я в чужім краю роду не маю.

Єсть у мене родина — далеко від мене,

Чую через люде, що цурається мене

Цурайся, цурайся — я тебе не буду,

Прибудь, родиночко, тобі рада буду... (Чуб., 466).

Ой не шуми, луже, дібровою дуже,

Не завдавай серцю жалю, бо я в чужім краю,

Ой тим же я погибаю, що роду не маю.

Хоч є рід у мене, так далеко від мене,

Перечула через люде, що жалує мене.

Хоч же жалує — не пригортає,

Моєму серденьку жалю завдає... (Чуб., 462).



1 В ориг.: Ой десь у мене мій рід.



Сі заспіви переходять в інші мотиви, але я обмеживсь самими відгомонами провідної ідеї — прославлення роду як опікуна людини.

З сими п’єсами ми вже непомітно перейшли з сфери моралістичної легенди до кругу поезії побутово-моралістичної. Сі дві сфери зв’язані між собою переходовими мотивами, які роблять границю між ними часто непомітною. Се й хотів я продемонструвати на сих останніх темах. Побутовоморалістичними темами займуся ще далі, говорячи про думи, як певний літературний рід, а тут кінчу свій огляд.

Він значно виріс під час довгого друкування, зачатого одним видавництвом, переданого до другого і в результаті опізненого майже з півроку: замість осені 1924, книга виходить на літо 1925. Але зате я дістав прихильну згоду видавництва на введення матеріалу, що зібрався при моїй цілорічній праці на Україні, особливо в другій частині тому. Сподіваюсь, що всі зацікавлені можливим висвітленням еволюції народної творчості і культури не поремствують на сі докинені під час друку ілюстрації, що мали на меті повніш освітлити сферу творчості, вперше в сій суцільності взяту тут під розгляд.

Процес переходу від родового світогляду, моралі і права, з розкладом підстав родоплемінного побуту, до нової, індивідуалістичної ідеології — в різко індивідуалізованих формах піддаваної християнізацією (з її гаслом дбання про своє особисте спасення) — комбінація сих нових ідей та образів з старими нахилами мислення і традиційною поетикою, новий релігійний, моралістичний і поетичний синкретизм, що творився в переходових соціально-економічних формах життя, все се має визначний інтерес не тільки з чисто літературного, але і соціально-історичного становища. Отже, не маючи своїм завданням повного вичерпання сього матеріалу, збірка його, подана в рамцях сеї книги, може мати вартість дуже різносторонню — тому я й не жалував місця для його збільшення.

Правопис сеї книги, наближений до академічного, в дечім затримує правописні принципи попередніх томів (в передачі чужих імен, термінології тощо), — отже має тимчасовий і дещо виключний характер, котрому автор просить і тимчасового права існування — в сій праці, до повного усталення нашого наукового правопису.



Китаїв. хутір.

20 травня 1925.











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.