[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 1. — С. 115-129.]

Попередня     Головна     Наступна





Перекладні повісті. В кількох збірниках, письма XV — XVI в., заховалася до нас серія повістей, очевидно, західного, католицького походження 1.

Така «Мука Христова», писана білорусько-українською мовою не пізніш другої половини XV в. (судячи з того, що паралельні копії по паперу і письму датуються часами перед кінцем XV в., а мають уже деякі відміни, то архетип їхній очевидно, був старіший).



1 Ся група збірників XV і XVI вв.:

Збірник бібліотеки Залуських, № 391 (з Петерб. Публ. бібліотеки тепер забраний до Варшави), містить тільки три повісті, близькі до себе змістом і характером мови:

Повість про «Муку» без заголовка, початок: «Мука Господа нашого Ісуса Христа од преворотних жидов таким обычаемъ стала се єсть. Коли жъ немилостивые а окрутные жидова гадали о смерти Господа, како бы єго льстиве зымали да убили...»

Повість про трьох царів, без заголовка, початок: «Коли ж превелебных трох чорнокнижников и певно правдивиых трох королевъ преславныхъ вес свЂтъ от солнца всхода ажъ до заходу хвалами і мздами уже єсть наполнен»...

Житіє Олексія, без заголовка, початок: «Святый ОлексЂй был сынъ Євфимиянов, мужа прешляхетного римлянина, у дому цесарском первый, перед котрымъ три тысячи детей стояло, которыи снурами золотыми препоясовалися».

Збірник московської Синодальної бібліотеки (тепер ДІМ, Синодальне зібрання — С. Р. № 203 (367), за описом О. Горського і К. Нєвоструєва, «кінця XV стол.», містить, крім інших статей:

«Мука» в копії дуже близькій до попередньої, але тут затитулованій: «О умученіи пана нашего Єсус Криста»; в закінченні: «Про то жь нынЂ, братья милаа, то чтеніє, котороє чули єсте, Никодимъ писмомъ жидовьскимъ написалъ, a потомъ и по исходячих лЂтЂх многихъ пришло до ИерусалимЂ цесарь великый Теозиюсъ, а тамо то почитаниє нашелъ в ратуши у Пилата-старосты, а въ явных книгах написаны, а так через того цесаря к нашему познанію пришли по вьшрошенню Господа нашего Єзусъ Криста...»

«Повість про трьох царів»», теж у копії, близькій до попережньої, але без вступної фрази.

Збірник Синодальної бібліотеки, № 331, «писаний різним письмом XVI и XVII в.», містить «Повість про трьох царів» в подібній редакції і подібного письма, як бібл. Залуських, і житіє Олексія в дещо відмінній редакції.

Видання текстів: Страсти Христовы въ западно-русскомъ спискъ XV вЂка, трудъ Н. М. Тупикова. — ПДП, 1901, кн. CXL (текст Залуск., вар. 1 Синод., вступної розвідки автор не встиг написати); ПовЂсть о трехъ короляхъ-волхвахъ въ западно-русскомъ спискЂ XV вЂка, трудъ В. Н. Перетца. — ПДП, 1903, CL (текст Залуск., не тільки повісті про трьох царів, а й житія Олексія, але теж без якої-небудь студії, котру автор пообіцяв на пізніше, але не мав досі нагоди здійснити).

Студії: Владимировъ П. Житіє св. АлексЂя ЧеловЂка Божія въ западно-русскомъ переводЂ конца XVII (читай: XV — Авт.) вЂка. — ЖМНП, 1887, X (текст, словничок і студія). Рец. проф. М. Мурка в Archiv f. sl. Phil., XII; Brückner A. Fremde Voranlagen und Fassungen slavischer Texte, Archiv für sl. Phil., XI, 1888; Polivka J. Evangelium Nikodrmove v literaturach slovanských, Casopis Mus. Kral., C. XLV, 1891; Bustroń J. Żywot sw. Alexego w lit. czeskiej i rosyjskiej, Sprawozd. kom. jeż. Akad. Umiejetn., V, 1894; Карскій E. Западно-русскій сборникъ XV вЂка, принадлежащий Импер. Публ. БібліотекЂ, Q. І. № 391, — палеографическія особенности, составъ и языкъ рукописи. — ИОРЯС, 1907, IV і окремо; його ж, БЂлорусы, т. III. Очерки словесности бЂлорускаго племени. 2. Старая западнорусская письменность, 1921, с. 60 — 66.

Адріанова В. Житіє АлексЂя человЂка Божія въ древней русской литературЂ и народной словесности. СПБ., 1917, с. 121 — 122.



Зважаючи на масу полонізмів і латинізмів у мові, поставлено було здогад, що це був переклад з якогось польського тексту XV в., перекладеного з латинського першотвору. Але що ні того латинського першотвору, ні польського перекладу досі не відшукано, не виключена можливість, що це місцева білоруська чи українська компіляція, зроблена на підставі популярних тоді католицьких «пасій» (Страстей) і більш або менш свободно доповнена різним легендарним матеріалом 1. У першій частині вона займається головно стражданнями Пречистої, повертаючись у кожній ситуації до її почувань, реагувань, реплік 2.



1 Так висловлюється і академік Є. Карський в останній своїй праці (Старая западнорусская письменность, с. 62): «Очень можетъ быть даже, что она представляетъ западно-русскую передЂлку какого либо Passio Christi, тЂмъ болъе что страсти Христовы, въ разныхъ редакціяхъ были въ значительной степени распространены въ Зап. и Южной Руси въ разсматриваемое и послЂдующее время».

2 У вступі, наприклад, оповідається, як Іуда, добивши торгу, використовував свою довіру у Марії: «Тогда Юда, сторговавши и пЂнязи од жидовъ узявши, присягнувши, иже то, што обецалъ, пополнити мел, пришол (у) вечере до Бетании, альбо до Вифаніи милостивому Господу ис своєю милою маткою и съ апостолами своими там будущим. Да Марія матухна милостивая, тоє льстивости Июдашовы не ведаючи, поздровила єго велми ласкаве, привитала єго, рекучи: «О мильш приятелю, што єси там въ Єрусалими о моємь сыну миломъ чувал альбо слышал?» Июда одповЂдалъ: «Все добро дЂет се, наймилеіша госпожо, не бойся ничого!» Про то ж Марія матухна ми(ло)стивая, иже ведала, ижъ онъ был знаєм бискупом и всим жидом въ Єрузалеми, была єму велми ласкава и рекла до него: «Июда, приятелю мой, надо всех наймилейшій, в руце твои полецаю моєго милого сына, буди сторож єго, штобы не загублен!» Да на знамя милости, которою його миловала матка милостивая, посадила єго, вечеряючи, межи себе да межи сына своєго» (рукопис Залуських, з вар. Синод., видання В.Тупікова, с. 3 — 4).

Або: «Про то ж муки, которыє милостивая матка, премилого сына своєго родячи, не чула, а далеко болшую муку мЂла, на муку сына своєго смотрячи. О, какіє лъканія, какіє въздыханія давала пресвятая матка! Говорити до сына хотела, але óна сильная жалость и болесть слова проривала, аж говорити не могъла, але только гучела, и милость слова давала, але голос осиплый звинял, занюж язык пред сильною жалостію уже был стратил усю силу говореніа. Да не дивъ, занюж уже какъ бы мертвого сына видела, єє жь душа болши, нижли себе миловала. Про то ж милостивая матка плакала, рекучи и говорила, плачучи: «Сыну мой, сыну мой наймилейший! И кто ми Дасть, ижбых я умерла за тобою? Беда ми, бедница! што учиню, сыну мой мильш? не опускай мене, але утягни мене за собою...» (рукопис Залуських, з вар. Синод., видання В.Тупікова, с. 25).



Середину виповнює повість про Пілата, близька до оповідань «Золотої легенди». Кінцева частина багато черпає з Никодимового євангелія і так себе й рекомендує як переповідання Никодимового запису. Але перша частина — властива повість про Муку Христову і страждання Пречистої, нічого спільного з Никодимовим євангелієм не має.

Крім цієї повісті, згадані збірники XV в. містять ще два цікаві твори західного походження, цим разом уже явно перекладні. Це повість про трьох царів, що принесли дарунки Христові, і житіє Олексія. Щодо них уже нема сумніву, що це просто переклади із західних, католицьких джерел. Повість про трьох царів іде вірно за популярним німецьким твором гільдесгаймського кармеліта Іоана «Liber de gestis et trina beatissimorum regum translatione», написаним у XIV в. і кілька разів надрукованим у другій половині XV. Заховався польський переклад у збірнику 1544 року, де міститься також польський текст Страстей, але наші переклади обох творів — «Муки» і «Трьох Царів» — настільки відмінні від цих польських текстів, що не можуть походити від їхнього архетипу. «Три Царі» йдуть або безпосередньо від латинського оригіналу, або хіба від якогось досі не знайденого польського перекладу XV в., задержуючи такі вирази, які були на місці в устах латинника, але мало підходили православному 1.



1 Наприклад, в описі назаретської каплиці перекладач полишає: «У си године канонице починают до Аве Маріа, как у нас, Девус ин адиуторимус» (арк. 73 зв.). Переповідаючи сказане про грецьку церкву, затримує сказане про греків, що вони собі «опришного патріарху учинили и выбрали, коли ж от того часу ве всих чересъ уси речи, какъ мы отцю папе, аж до нынешного дня тому патриарсе послушни были» (арк. 76 зв.). А в оповіданнях про різні східні народи затримано сі характеристики греків: «Попове грецке сут жонаты, а носят довге волосы, да не вьрят, штобы Духъ отъ Отца и Сына походил, але толко от Отца; теж не верят, штобы чистец был; да тыми члонкі от церкве римскоє суть отделены: да коли мшу держати хотят, тогды вережуть c кислого хлеба гостію албо оплаток на четыре углы на посвященіє, да тую гостію кладут на блюдечко золотоє албо серебряное, да наверхъ положать звезду, как бы сковорода загнутую», і т. д. (арк. 70 зв.).



Тому перекладача нашого теж вважають за католика, але справедливо піднесено, що з цими католицькими подробицями текст переписувався потім безсумнівно православними руками, отже, могли вони заховатись і при перекладі під рукою православного перекладача. Житіє Олексія іде вірно за «Legenda aurea», але судячи з великої сили чеських виразів, можна думати, що переклад робився не безпосередньо з латинського оригіналу, а з чеського перекладу, хоч саме такого чеського тексту досі не викрито.

Маємо, таким чином, невеличку групу писань релігійно-легендарного змісту, зачерпнених з католицьких джерел і перекладених на сучасну «посполиту мову» не пізніш XV в., що вказує на певний літературний рух у цім напрямі. Усі три твори, незалежно від свого релігійного забарвлення, багато говорили фантазії своїми легендарними, казковими подробицями і їм, очевидно, й завдячали своєю популярністю. Такий, наприклад, цілком фантастичний, новелістичний характер має повість про Пілата, вставлена до «Муки Христової»: вона оповідає про нешлюбні народний його від доньки мірошника Піли і короля Атуса — від імен матері і батька хлопець дістав своє ім’я Піл-Атус; виховувався на дворі свого батька, але тут із заздрощів вбив потайки свого однолітка, шлюбного сина свого батька, і той замість кари смерті посилає його як невільника на римський двір, куди мав обов’язок посилати щороку невільників як данину. Там Пілат убиває такого ж, як сам, закладня — королевича французького, і римляни, щоб використати «на посполите добро» його злісну вдачу, посилають його, замість кари, правителем острова Понта, звісного непослушністю своєї людності, що не корилася ні одному судді. Пілат, дійсно, «грозами і муками» потрапив приборкати той «твердий люд», дістав за це назву «Понціюса», і був запрошений Іродом прийняти правління над Єрусалимом. Далі йде така ж фантастична історія засуду Христа, викликання Тіберієм Вероніки з нерукотворним образом Христа і нарешті — історія чудесного Христового хітона, що рятував Пілата від Тіберієвого гніву 1. «Повість про трьох царів» на історію приходу їхнього до Христа, повороту додому, їхньої смерті і віднайдення царицею Єленою їхніх дарів і мощей та перенесення до Царгороду, Мілану, Флоренції і звідси до Кельну (повість і закінчується похвалою «счасному месту Кольні») нанизує цілу низку апокрифічних і легендарних оповідань, запозичених з різних джерел або й скомпонованих самим автором. Тут всякі оповідання про «папу Яна» (пресвітера Іоана) і про царгородські реліквії, і про різні віри й секти — одна фантастичніша від одної. Нарешті, житіє Олексія, як відомо, само собою є сентиментальним романом, що протягом довгих віків і донині незмінно вражає чуття слухачів. Таким чином, ці й подібні переклади і переробки західного легендового матеріалу підсилювали новими мотивами і версіями легендарний репертуар усної поезії.



1 «Услишавши цесарь, иж Пилат до Рима пришол, силным гневом се на него розгневал, а к сЂбе єго привести велЂл. Да Пилат сукню нешитую Ісусову ис собою принеслъ, а єє на себе узволокши, пред цесаря пришол. НатыхмЂсть толко єго цесарь увидел, вес гнев свой на него покинул, а за того повстал а ничого гневливого єму говорити не моглъ. Да который был за єго очима так велми окрутен и грозен, теперь перед єго обличностию учинился тихий. Да коли єго отпустил, натыхъмЂст против єго у гневе загорит се, клича себе бедного быти, што єму своєго гневу не указал, да натыхмЂстъ везвати опять єго велЂль, указуючи и свЂтчачи, иже сын смерти єсть, а не годно єму живу быти на земли. Котрый толко єго увидел, натыхмЂстъ єму «добро утро» дал, а всю окрутность умышленія откинул. Дивятся уси люди, дивит се и сам, што такъ противъ єго, коли єго нет, се загореваетЂ, а коли перед ним стоит, ничего єму острого говорити не можете. Потом божьєю волею альбо некоторого хрестіанина доражениєм єго ис оноє сукне исволочи велЂл, а затого против єго первый гнев умышленый успоменул. Да коли той свите корол се велми дивил, сказано єму, што тая сукня бьгла Господа нашего Ісусова, тогды цесарь єго у темницю вельл узяти, докол бы радою мудрых людей умыслил, штобы ис ним чинили мел» (арк. 24 зв.).



Збірник Варшавської бібліотеки Красинських (№ 408), що нам доводилось уже згадувати (т. IV, кн. 1), дуже різнорідний за змістом, між іншим містить також кілька перекладених повістей — деякі з виразними слідами перекладу з чеського. Письмо і папір — середини XVI в. (по гадці проф. О. Брикнера — 2-ої половини), а на підставі деяких вказівок змісту академік Є. Карський припускав, що оригінал збірника походив з кінця XV в., але ці вказівки не можуть вирішувати про походження всіх статей його 1.



1 Коротко описав цей збірник акад. Є. Карський у статті: «О языкЂ т. наз. Литовских лЂтописей» (Варшавскія унів. изв. 1894, II). На с. 18 він каже: «Ясно значить, что оригиналъ, съ котораго списанъ нашъ сборникъ, а может быть, даже и самый нашъ сборникъ, составленъ въ концЂ XV вЂка; по крайней мЂрЂ почеркъ рукописи не говоритъ противъ такого предложенія». Остання фраза не має значення, річеві ж аргументи, на котрих автор опер свій здогад, мають деяку вагу, а саме, що текст «Слова о последнем времени» говорить про кінець сьомої тисячі літ, і так само провіщання на XV вік («по 14 стах літ») дає сказання про Сивіллу.



Збірний характер їхній, одначе, дає підставу думати, що перекладні статті, які нас займають, були втягнені до збірника вже з готових перекладів — першої половини XVI, а деякі й кінця XV в. Добір статей сам по собі дає цінний культурно-історичний факт; в тій частині, яка тепер заховалась (початку і кінця нема, а дечого і в середині бракує) міститься: Александрія, Літописець Великого князівства Литовського і Жомоїтського, «Кройніка о великих князях литовських», «Хожденіє Данила ігумена», книга Товіт, «книга о Таудале рицери», бл. Августина «о трех ставех» (шлюб, вдовство і дівоцтво), «Сказаниє о Сивилле пророчици», «Проречения св. пророкъ о ХристЂ ІисусЂ», і нарешті, «Слово о последнем времени о Михайловъ царст※, З них про переклад Товіта, зроблений з чеської Біблії 1506 р. на дуже добру білорусько-українську мову з церковнослов’янським забарвленням (церковнослов’янськими формами і лексичними елементами), буде мова нижче, про литовські літописи — теж, а тут про повісті:

«Книга о Таудале рицери» — це переклад «Visio Tundali», дуже популярної в середніх віках ірландської повісті (ірландські монастирі взагалі дали дуже багату вкладку таких есхатологічних візій). Повість оповідає, як рицар Тундал, живши непобожно і неправедно, пируючи з приятелем, завмер і три дні був непритомний; прийшовши до себе, розповів, як його ангел водив по муках, потім показував перебування блаженних, і нарешті велів його душі повернутись до тіла; під враженням того, що йому довелось бачити, Тундал цілком змінює своє життя. Складена в середині XII в. латинською мовою, повість ця була включена до звісного корпусу («Speculum Historiale») Вінцентія з Бове (XIII в.) і потім відома в багатьох переробках німецьких, скандинавських, романських, слов’янських. Численні чехізми нашого тексту показують, що він був перекладений з чеського оригіналу, дуже близького до латинського тексту редакції Вінцентія з Бове — але досі чеського перекладу цього твору не знайшлось. Порівнянля з латинським текстом виявляють місцями помилки, які вказують або на несправність чеського перекладу, або про неуважне перекладання з нього. Вважаючи, що маємо не оригінал перекладу, а тільки його копію, професор О. Брикнер вважає цей переклад ділом кінця XV або початку XVI в. В рукопису Красинських він неповний, бракує кінця (приблизно цілої третини). Мова білорусько-українська, з церковнослов’янізмами, чехізмами і полонізмами. У цілому текст не виданий, виривки були опубліковані С. Карським і О. Брикнером 1, я наведу дещо на взірець мови і змісту:


С того мъста былъ єсть єдин муж родом, єму ж имя было Таудал, роду словутного, але дЂлъ велми недобрыхъ, по тЂлу витяжный а велми смЂлый, а о спасеній своеа душа мало або 2 ничего не смотряше: то єму прелишь бяше противно, аштобъ хто єму хотЂлъ мало о спасеній души повЂдати. До церкви також не ходяше, а нищихъ ненавидяше пред собою, але играцемъ а пистцом, а гудцом выдалъ єсть, что мЂлъ. Але мЂль много товаришовъ а приятелевъ добытыхъ и любимаго имЂлъ єсть товариша єдиного в ритерствЂ. Тотъ єму былъ должен три кони, тогда Таудалусъ ждалъ єму до урочного року, (не) напоминалъ єму и по томъ роце прєхалъ к нему, и онъ єго любовно привиталъ. И былу у него три дни а три нощи, ни камь єму не даль ити, тут пилъ с ним а мовил с ним о различных речах...

Потомъ пріидоша к горЂ велми великой а прелишь грозной. А ту бяше пут(ь) велми узкый съ єдиноє страны тоє горы, и с тоє горы плапоташе огонь смолы а з серы, а велми смрадный а прелишь темный, а з другоє страны следомъ, а ветръ велми сильный великый. На той же то гор было єсть полно катовъ-бЂсовъ съ пламенными греблы, съ удицами желЂзными о трехъ розехъ, велми острыми, и ими ж то души давяху, которы хотЂли черес тую гору пройти, и вътръгаху ихъ в тыи мукы, а по хвили увращаху ихъ въ огонь и опять зася въ мукы. И повЂда аггелъ: «Тут єсть мука льстивыхъ a гнЂвливыхъ невЂрныхъ». Потом душа Таудалова про великый страх а грозу упадаше, за аггелом идущи. Приідоша до глубокого долу нечистого а велми темного, єго же не могла душа дозрети, а єдно слышала звукъ реки, пловущую серою а рыданиє душь в той реце, иже мучахуся в ней...


Для «Сказання про Сивіллу-пророчицю» чеський оригінал віднайдено, і порівняння тексту збірника бібл. Красинських з чеським текстом 3 показало, що маємо тут дійсно буквальний переклад з чеської:


Того часу за мудраго царя Соломона бЂяше пророчица звЂздарька именем Сивилла. А та б яше велми мудра, иже въ звЂздахъ многыи вещи в будущих речах провидЂла, преж многых тысящь лЂт, что ся в землях стати маєть. Та єй мудрость єс(ть) от Бога дана и знаєма бьяше. И бяше красна а богата, але єдину ногу к подобенству гусину ногу мЂла, и за ту ся велми смущаше е (я), а протож на ней стояла и ходила теж и яко ж то и иныи люди стоять або ходят. Сивилла, услышавше о мудрости Соломоно†и о красе єго, въсхотЂла своими очами видЂти его, и иде к нему.



Toho czasu za mudreho krale Ssalomuna biesse pororokynie hwiezdarzka gmenem Sybilla. A ta biesse przewelmi mudra, ze na hwiezdach mnohe wiecu w buduczych czasiech przedzwiediela: przes mnoho ticicze let czo se w zemiech stati ma. A biesse krasna u bonata, ale to gy sskodiesse ze gednu nohu ku podobenstwi husie nohy gmiegiesse, a zato se welmi stydiesse, a poto gest na tee noże stala y chodila yako y gyni lide na zemi. (У сій транскрипції g = j).



1 Карский. O языкЂ т. н. Литовской лЂтописи, c. 16; його ж. БЂлоруссы, III, 2, c. 81; Brückner A. Die Visio Tundali in böhmischer und russischer Uebersetzung, Archiv für slav. Phil., XIII, c. 202 і далі (тут коротка історія твору й порівняння з латинським текстом).

2 Друк.: ибо.

3 Текст видав акад. Є. Карський під заголовком «Западнорусское сказаніє о СивиллЂ пророчиць по рукописи XVI в.» (Варш. унив. изв., 1898, II); він припускав південнослов’янське джерело (с. 21); чеський оригінал вказав професор О. Брикнер у Archiy für sl. Phil., XXIX, c. 131 — 132.



Це дуже популярна в середньовічній літературі, — на жаль, досі докладно не обслідувана комбінація повісті про римських пророчиць, Сибілл (у котрих старі християнські письменники знаходили провіщання про Христа і всякі інші події), з Соломоновою легендою — про його роман з царицею Савською 1. Цариця-пророчиця Сибілла з гусячою ногою (про її походження від гуски і царя Давида осібна книжна повість звісна на Балканах і у нас в Галичині 2) відвідує Соломона і робить різні провіщання, що в різних редакціях змінюються з часом і обставинами. До них вкладається різний політичний і злободенний зміст, особливо з кола німецької імператорської легенди — про імператора, що прийде навести лад. У тім чеськім тексті, з котрого зроблено наш переклад, політичні інтереси обертаються коло тих же тяжких переживань XIV віку, що викликали пароксизми німецького бичівництва 3.



1 Пор. т. IV, кн. 1; Веселовский А.Н. Сивилла-Самовила. — ЖМНП, 1896, II; Sehr. Studia in oracula Sibyllina, Upsala, 1893.

2 Див.: Франко І. Апокрифи... I, c. 277 — 278: Яцимирский А. Бібліографическій обзоръ апокрифовъ в южно-славянской и русской письменности Пг., 1921, вып. 1, с. 178 — 180.

3 Вище.



«По четирьнадесятих стах летах по Христо†нароженіи» заповідається прихід антихриста, різні біди і знаки, що будуть його супроводити, і нарешті поворот імператора Фрідріха. Він визволить Гріб Божий, тоді сухе дерево, що стоїть над Єрусалимом, вкриється листям — коли цезар Фрідріх повісить на нім свій щит, «і знову настануть добрі часи, і християни знову візьмуть гору». Тут у нашій копії прогалина, тим більше дивна, що все змушує вважати ці провіщання подій «по 14-стах літ», цебто у XV віці, якраз тим атракційним моментом, що зацікавив нашого перекладача і привів невідомого укладчика збірника до того, що він поставив це слово поруч «Слова о Михайло†царст※ — провіщання на кінець XV в. Це дійсно правдоподібний час цих перекладів та їх збірника.

Текст Александрії, що міститься в тім же збірнику (самий кінець тільки — бо перша частина рукопису втрачена), належить до тієї редакції, як її назвав покійний О. Веселовський, — Сербської, що поширилася в східнослов’янських землях у XV в., а випередила переклади з польського друку, що вийшов 1550 р. і потім кілька разів повторювався. Таких текстів відомо кілька, — на жаль, у цілості не виданих і не обслідуваних, а за тими відомостями, що були дані дослідниками, вони йдуть не від одного архетипу, а від різних переробок згаданої редакції сучасною білорусько-українською мовою, що в більшій або меншій мірі наближаються до неї. Найстарший рукопис за письмом належить до кінця XV або XVI в. — Ленінгр. Публ. бібл., Q XVII № 257, але це маленький уривок, тільки два аркушики (війна Олександра з царем Пором), писаний вповні світською мовою. Текст збірника бібл. Красинських, що містить закінчення роману, більш тримається старої книжної слов’янської мови, і тільки здалека наближається до світської мови XVI в. Третій текст (Моск. Націонал. бібл., зібрання Бєляєва, № 1562) переписаний наприкінці XVII в. (1693) мозирським поповичем, а дяком м. Дубровиці (північна Волинь) із старшого оригіналу, писаний мовою вповні світською, судячи з лексики і синтаксису — теж, можливо, XV — XVI в. з сильним українським забарвленням 1. Таким чином, текст Красинських по формі, сказати б, найбільш архаїчний — хоч це, розуміється, ще не вирішує питання про його хронологічну первинність. Ось для порівняння кілька уривків:


(Список бібліотеки) Красин. Закінчення роману: «Птолемей же и Филон столп велик и высок создаша среди Александреи-града, и на нем в ковчезе злате тЂло Александра-царя и Роксаны-царицы поставиша, иде ж(е) и до дн(ес)ь ту стоит. Вельможи же его и цариє всяк отиде въ свою землю, Александреєю же Птоломею царствовати прилучися» 2.



1 Акад. О. Соболевський, обслідувавши цей текст у 1890-х рр., характеризував його так: «Переводъ сдЂланный раньше XVII вЂка. Остатки старого текста (въ звукахъ, формахъ, словахъ) въ немъ довольно многочисленны; языкъ — западно-русскій, близкій, по словарному матеріалу и синтаксису, къ языку западно-русскихъ документовъ XV — XVI вЂковъ, но съ сравнительно небольшимъ количествомъ полонизмовъ. Этот языкъ во время странствованій текста по юго-западной Руси принял на себя порядочное количество малоруссизмовъ, такъ что въ нашей рукописи, написанной бЂлоруссомъ, мы имЂемъ соединеніе съ западно-русскими южно-русскихъ особенностей». Рукопис, як бачимо, походить з пограничного білорусько-українського терену, і може бути, що український елемент якраз був основним у його протографі — бо виступає він у фонетиці тексту дуже сильно.

2 Карский. О языкЂ... с. 11. Це скорочене закінчення грецького тексту, як він читається у віденському кодексі, опублікованім О. Веселовським. с. 64.



Ленінгр. Публ. Бібл.: «Поръ же индийски царь по многим землям царства своєго листы розослал и войско своє собравъ и переписати велел, и было ихъ тысяча тысячь и 10 тысячь чЂловекъ, иж были на бои учоны ходити. Тогды же видевше македоняне и иныи языци Александрова войска Порову вельми велику войску и боялися велми. И мыслили Александра-царя выдати индийскому царю Пору, а говорячи сами в собЂ: «Животъ свой спросивше, в Макидонью втечем». A иныи, которыи были, мыслили в землю свою побЂчи каждый!» 1

Румянцев. публ.: «Оттоля Александер со всим войском своим пойде на правую сторону востока, и так найде в той земли много людей нЂмыхъ, звЂрообразных, рот и очи в персех мают, косматы, як свине, очи свитятся, якъ звЂзды. С тыми Александр великую битву мЂл, и погинуло их многоє множество, бо тыє люди были без зброи. От того мЂста недалеко Александер перейшол и наидет дивныи жоны, страшныи, долгии и косматые, очи в них, як кошечіи, блискают, якъ огон(ь), а на войско Александрово грозно позирают. Тогды Александер велил их на бой повабити. Тыи дивныи жоны страшливыи и грозный вискъ пустили, и мужЂ их на тот вискъ з горъ вибегли и стали бити на войско Александрово деревємъ и каменем. Много побили Александровыхъ войска. Коли македонскоє войско на нихъ ударило, тогды их без числа мног(о) побили» 2.


Існування кількох редакцій, розуміється, свідчить про значну популярність «Александрій» й підтверджує відзив Скорини, що у своїй передмові во «всю Бивлию» заохочує чи радить людям, охочим до воєнних історій, читати замість Александрії або Троянської повісті книги Суддів та Макавеїв («Аще ли коханиє имаши ведати о воєнных а о богатырских делех, чти книги Судей или книги Макавеєв, — более и справедливеє в них знайдеш, нежели во Александрии или во Трой» 3). Згадана «Сербська редакція» Александрії притягала власне своїм характером рицарського роману, — наданим старому творові в тих західних переробках, що дали цю редакцію. Та й її конструкція далеко зручніша, далеко більш художня, ніж старої, псевдокалісфенової повісті. Досить вироблена вже техніка західного роману щасливо обновила старий твір, і не тільки додала багато цікавих подробиць, але головне — утворила низку відповідних до рицарського кодексу ситуацій: вірності жінок, великодушності мужів, їхньої романтичності і галантності супроти слабшої половини (Олександр, наприклад, ухиляється від боротьби з амазонками, вважаючи, що кожна з них може його подолати, і йому, переможцеві мужів, не годиться бути переможеному жінками і подібне). На жаль, досі цілком невиясненою зостається літературна історія цієї редакції і шляхи її поширення. О. Веселовський у своїй старій праці 4 висловив здогад, що грецький першотвір сербських перекладів і переробок йшов за західними переробками XIII віку — навіяними здобуттям Царгороду (1203) і Дамієтти (1220): романізми мови, західні форми ймен вказують на західний взірець, хоч він і не зберігся текстуально; з грецького оригіналу XIII — XIV вв. зроблений був сербський переклад XIV — XV вв., що поширивсь у нас у XV віці.



1 Карский. БЂлоруссы..., т. III, ч. 2, с. 71.

2 ЧИОНЛ, т. IX, с. 21 — 22.

3 Владимиров П. В. Докторъ Францискъ Скорина. СПб., 1888, c. 116.

4 Изъ исторіи романа и повести... І (Сборникъ ОРЯС, 1886, т. 40, № 2), С. 436 і далі.



Далі цих загальних здогадів не пішли дослідники й досі 1, і через те й ми нічого ближчого не можемо сказати про обставини, в яких повстали наші українсько-білоруські варіанти; можна побажати тільки, щоб українські й білоруські тексти дочекались як скоріше докладнішого обслідування.

Троя, або Троянська повість, незважаючи на посвідчення її популярності Скориною, що поставив її поруч Александрії, представлена в рукописній традиції далеко слабше. Досі незвісно рукописів, старших від XVII в. — а видно, що були в XV — XVI віках! Свідчить це Скорина, і до того ж висновку приводить порівняння пізніших білорусько-українських копій з іншими слов’янськими, — правда, досі тільки побіжно і принагідно роблене. Болгарський переклад середини XIV в., хорватські (глаголичні) списки XV в., північні XVI і наші XVII становлять єдину групу, що характеризується тими ж прикметами мови і транскрипції: мішаниною грецьких і римських елементів, що й сербська Александрія. Тому слідом за В. Ягічем вона виводиться з Боснії та Далмації і вважається сербською переробкою текстуально невідомого західного твору — латинського або романського (італійського чи південнофранцузького), — явищем, цілком паралельним з сербською Александрією, що тими ж, ближче невідомими шляхами поширилася потім у наших сторонах. Але виклад її далеко сухіший, перевантажений іменнями, не такий живий і романтичний, і тим, очевидно, пояснюється, що й такої популярності, як Александрія, «Троя» ніколи не мала 2.



1 Академік В. М. Істрін, автор останньої студії про слов’янську Александрію, так загально пише в своїм новішім курсі про нашу Александрію XV — XVI вв.: «Интерес к ней, как к занимательной повести, вспыхнул позднее, c 15-го века, но уже не к этой древней повести, а к новой, которая в это время пришла на Русь из Сербии. В Сербии же, собственно в пределах Далмации, был сделан новый перевод c особой греческой редакции, подвергшейся влиянию со стороны западно-европейской средневековой литературы. Придя на Русь, эта новая романизированная повесть пришлась по вкусу читателям, стала переписываться, переделываться и дошла до нас в сотне списков на всем пространстве от 15-го до 17-го века включительно» (Очерк истории древнерусской литературы, с. 102).

2 Про українсько-білоруські копії: Карский. БЂлоруссы..., т. III, с. 66 — 67. Він зазначує близьку подібність цих копій до північних; про інші: Веселовский А. Изъ исторіи романа і повЂсти. Вып. 2 (Сборникъ ОРЯС, т. 44, 1888, № 3), с. 28 — 29. Найстарший болгарський текст міститься в перекладі Хроніки Манасії, спорядженім за патріарха Єфима, 1369 р. На східнослов’янськім грунті повість включено до Хронографа: з такого рукопису XVI в. опубліковав її О. Веселовський: У Хронографі українського, здається, походження міститься вона в рукописі москов. публ. музею (ДІМ? — СР.) № 1405. Про походження її О. Веселовський писав у згаданій праці: (с. 99): «Сходство стиля и направленія, а также звуковыя особенности, указанныя тотчасъ, не позволяють отдЂлить ее отъ сербской Александрии, относимой Ягичемъ (Агchiv, II, 24 — 25) къ Босніии c вернои Далмаціи, и оть сербскихъ подлинниковъ бЂлорусскихъ Тристана и Бовы. Именно въ указанной мЂстности византійское и западное вліяніе могли скрещиваться и визвать литературу переводовъ, распространившихся отъ Болгаріи до Россіи. Насколько эти переводы вЂрно сохранили намъ свои подлинники, объ этомъ судить трудно; подлинника Троянской повісти мы не знаемъ, какъ не знаемъ западного текста Александріи, который подходилъ бы къ греко-сербскимъ версиямъ этого романа БЂлорусскій Тристанъ, если онъ вЂрно передалъ свой оригиналъ, въ чемъ нетъ повода сомнЂваться, не встрЂтился пока въ этом видЂ ни в одномъ западномъ пересказЂ, и если бЂлорусскій-сербскій Бова часто дословно переведенъ съ италіанскаго, извЂстнаго намъ текста, то великорусскій Бова королевич, так же перешедший къ нам черезъ сербскія руки, представляетъ отличія, не находящіяся ни въ одной італіанской версій и вмЂстЂ съ тЂмъ, не принадлежащія русской народной переделкЂ. ВЂроятно, не только переводили, но и усвояли, передЂлывая: на поч†этого сербскаго усвоенія и выросла наша русская сказка о Бо※ (с. 99 — 100).

Спільні мовні прикмети Александрії і «Трої» він характеризує так: «Як у Александрії, так і в нашому тексті (Трої) лат. s у суфіксах -us, -as, -es, -is передається через ш, ж: Анцидешъ (Anchises), Ацилеш (Achilles), Парижъ (Paris); Кашантоуша (Xanthus), Дицеоуш (Tideus). Крім того, з між голосними переходить у ж: Брежеида, Тержитеж-Thersites; (пор. в білор. Бові: Дружнена-Drusiana, в білор. Тристані Ижота, Izotta); s у такій же позиції і на початку слів у ш: Шимоиш-Simois, Шарикоуша-Assaracus; st в ш (шт): Clytemnestra-Клятомещрица, Полимнещер, як у білоруському Тристані: Ящоръ (Astorre), Трыщань (Tristano); x в кш: Аякшь, Поликшена; chi в ци: Ацилешь, Анцидешь; p в ф: Peleus-Пелешь і Фелешь, Paris-Парижь и Фарижь; ph, f в п, як у сербській Олександрії і білорус. Тристані і Бові: PhiloctetesПилоташь, Прижіа-Phrygia» і т. д. (с. 98 — 99).

Ось початок повісті, наведений Є. Карським (БЂлоруссы, с. 67): «За часов, коли царствовалъ Давидь сынъ Иєсеов в земли жидовской, былъ въ Елинех царь поморский именем Придешь (Phryx), который одного часу для ловеня звЂру заплыв до нЂкоторои велми оздобной и веселой выспы, в которой з одной стороны прилежит море великоє, а з другой Скомандра-рЂка, з третей стороны Пелешино море або озеро великоє...»

Як сербизм Є. Карський зазначує слово «мечка» з глосою на боці: «медведица».



Виразне зазначення свого походження з Сербії, як я вже. згадав, носять у самім заголовку дві інші повісті, заховані в пізнішім збірнику познанської бібліотеки графів Рачинських, що попав туди з Несвіжа, а написаний був десь у 1580 або 1590 рр. На нього звернув був увагу під час закордонної подорожі О. Бодянський ще в 1840-х рр., а потім докладно описав О. Брікнер 1.



1 Archiv für sl. Phil., t. IX.



Першу частину (c. 1 — 172) займають власне ці повісті: «Починається повесть о витезях c книгъ сербскихъ, а звлаща о славном рыцери Трысчан(е), о Анцалоте и о Бове и о иншыхъ многихъ витезехъ добры(х)», — так затитулований збірник. Потім наступає «Исторыя о Атыли, короли угоръскомъ» (c. 173 — 224), «литовська хроніка» середньої редакції (с. 225 — 291), і нарешті різні документи, записки, генеалогії — звичайна шляхетська silva rerum з родинними записками власників рукопису на кінці. Отже, збірник незвичайно характеристичний і цікавий як образ інтересів сучасної культурної шляхетської верстви. Судячи з приміток на боках, інтерес читачів будила особливо хроніка та повість про Атилу — переклад з польського перекладу твору угорського примаса Олага, виданого друком 1574 року. У порівнянні з ними «сербські повісті», може бути, були вже відгомоном минулого — переписані з якого-небудь старшого збірника початку XVI або кінця XV вв. 1, вони й мовою досить сильно відрізняються від перекладу «Атили»: далеко свобідніші від полонізмів, дуже щедро розсипаних у перекладі «Атили», і для свого часу, можливо, були вже речами старомодними. Правда, й «Атила» відомий досі тільки в одному цьому списку — академік Є. Карський влучно тлумачить це тим, що в тих часах місцева інтелігентська верства була вже настільки спольщена, що поруч польського оригіналу переклад не мав ніякої особливої цікавості.



1 Пор. у О. Веселовського, с. 129.



Повість про Тристана — се переробка дуже популярного роману з кельтського циклу «рицарів круглого столу» короля Артура, відомого в ряді обробок французьких, німецьких і англійських XII — XIII вв., а спопуляризованого в новіших часах особливо оперою Р. Вагнера на цю тему: історія фатального кохання незрівняного рицаря королевича Тристана і білорукої Ізольди, заручениці його дядька короля Марка. Необережно викликане помилково даним їм любовним напоєм, воно тягнеться потім серед нескінченних перешкод і хитрувань до смерті героя, за котрим вмирає його дама Ізольда. Товаришем Тристана в його пригодах виступає славний Ланцелот та інші рицарі кельтського епосу. Порівняння, проведене О. Веселовським, виявляє, що в більшій частині наша повість іде за змістом романських редакцій: її сербський оригінал ішов за якоюсь італійською переробкою, але в останній чверті його оповідання цілком свободно переробляє західний матеріал, на власну руку комбінуючи його з кількох, можливо, двох італійських редакцій, покорочуючи і поспішаючи закінчити оповідання. Італійський оригінал явно виступає в іменах; не так сильно дає себе відчувати в нашій переробці її сербський взірець; дослідники відзначають такі вирази, як «юнаки», «бани», «ораш» (велетень). На взірець наводжу славну сцену закохання Тристана й Ізоти після нещасливо їм поданого любовного пиття (арк. 68 — 69 оригіналу):


«Взяли прощенє от короля и от королевоє и напяли парусы, и пошли з великимъ весельємъ, Ижота при Трыщане, а ни один не мыслилъ з нихъ ганебноє речы ни в чомъ, одно правоє доброє почстенє. Йдучи они по мору, коли был третий день, Трыщан зъ Ижотою игралъ в шахы. Была на Трыщане злотоглавовая жупица и шата, а на Ижоте зеленого оксамиту саян. A было то лЂте и былъ великий зной. Рекъ Трыщанъ: «Треба ся нам напити». И Говорнаръ шолъ и принесъ кубокъ з оноє фляшы милостного питя, забывшися, бо в коморе было много всяких судов, — и далъ Трыщану, a другой далъ Ижоте. И скоро ся напили того пива, и єще не допивши кубъков, впали межи собою у великую милость, аж и до живота своєго один другого не оставилъ. И почали гледЂти одинъ на другого, и не мыслили ни о комъ, только о себе. И сЂли, якобы злякшыся: Трыщан мислил до Ижоты, а Ижота до него, а короля Марка запамятали. Трыщанъ рекъ: «Дивуюся, откуль ми прышло то так прудко, а прудко, а первей ми того не было!» И мыслилъ одинъ къ другому, и мовили сами себЂ: «Мысль наша єсть невЂрна!» Але пиво ихъ перемогло. Рекъ Трыщан: «Єсли я милую Ижоту, то не диво: она єсть намильшая речь на свете, лЂпшоє быхъ не могъ найти, а я єсми єє вывелъ, и мнЂ єст дана, а милость наша скрыта може быти». А Ижота мыслила: «Єсли я милую Трыщана, то не єсть дивно: он єст моя ровня и такъ высокого роду, якъ и я, и витезя большого на свЂтЂ нЂт». И тую мысль обачили — иж оба ся милуют со всего серца. Ижота ся о томъ веселила и рекла: «Коли мя милуєть наибольшый витезь, чому мнЂ большого добра?» A Трыщан рекъ: «Я мам великую фортуну на свЂте, иж мя нацуднейшая панъна милуєть, а я єй того ж заслужыл».

Коли Говорнар успоменул, што имъ далъ любовноє пиво, он ся злякъ и сталъ, якъ забывшыся, и почалъ собЂ смерти ждати, иж Трыщан милуєт Ижоту, а Ижота єго. И рек Брагыни: «Мы єсмо винни, дали пить оноє пиво, не знаючы!» Рекла Брагыня: «Мы єсмо злую дорогу нашли и погинули, а Трыщана и Ижоту погубили єсмо». Он указалъ фляшу, въ которой было пиво, и рекъ: «Знаєшь ли, што єсть тоє?» Она рекла: «То єсть пиво милостноє». Он рекъ: «Зле єсмо порученоє намъ остерегли: того єсмо дали напитися Трыщану и Ижоте, ото ж ся милуют!» Брагыня почала плакати и рекла: «Зло єсмо великоє учинили, не може быти, абы c того не пошло много злого! Тепер нам годиться быти велми мудрыми, a мы єсмо велми смутны о томъ». Але их жалость была велми искрыта, штобы ся иные не довьдали.

A Трыщанъ и Ижота терпети не могли; рекъ Трищан Ижоте: «Я тебе милую из серца». Она о том была велми весела и рекла Трыщану: «Є не милую ни одноє рьчы на свЬте, якъ тебе, а ни дай Бог, поки буду жыва». Видечи то, ижъ єст Ижота c ним одноє мысли, не откладаючи далей того, шли у комору и сполънили свою волю.

Оттоле на вЂки не отмЂнилася ихъ милость, и от тоє милости мЂли великие працы. И нЂть того рыцара, котрый бы поднял только муки для милости, колко Трыщанъ.


Для повісті про Бово О. Веселовський вказав першотвір у італійськім, венеціанськім тексті, перехованім в бібліотеці Медічі у Флоренції. Роман північнофранцузького походження, на тлі хрестоносних пригод. Правдоподібно, він був перенесений норманськими співцями до Англії, і там набрав англійського забарвлення (герой його зветься Bueves з Hanstoпе). Пізніше, в другій половині XIII в. чи в початках XIV, замандрував до північної Італії і перекладений у вірші, в сім італійськім (венеціанськім) варіанті, очевидно, був перекладений на мову сербську, що полишила, разом з італізмами, деякі сліди і в нашім перекладі, в тім роді, як «племенида панна Дружненна» (племенита = la cjentil dona), осветити — відомстити, белег — знак і т. п.

Тема повісті: зла жінка, мати Бово, меретрис Бландоя, намовила свого полюбовника, князя Додона, щоб він убив її чоловіка Гвідона і сина Бово. Але вбито тільки Гвідона, а Бово урятувавсь, і після нескінченних пригод, де головну роль грає кохання Бово з дамою з Арменії, Дружненною (Drusianna) і підступне доручення Бово до султана задонського (Zadonia), щоб його там убили, — тільки виручає його донька султана Малгарія (Malgaria), закохавшися в нім, — Бово здобуває своє рідне місто Антону і вбиває убійника свого батька Додона. Він збирається одружиться з Малгарією, повіривши оповіданням, що Дружненни вже нема на світі, — але вона приходить сама на весілля під виглядом скоморошки з двома синами своїми і Бово, що грають роль танцюристів. Дає себе впізнати Бово, і той признає її за жінку, а Малгарію одружує з своїм товаришем Теризом. Як бачимо, — мотиви добре нам звісні з казкової та билинної поезії, і це дуже правдоподібно, при незвичайній популярності цієї повісті, що вона дала відгомони і в усній традиції, включно до «Задонської орди», що фігурує в билинах 1. Навзаєм, ся суголосність билинних і казкових мотивів, очевидно, придбала романові про Бово ту популярність, яку він мав серед великоруського люду. Я наведу власне його фінал, що так пригадує Добриню на весіллі своєї жінки.


Бово почал приправлятися къ веселю, хотечы єє (Малгарыю) поняти за себе, и тот час пришла Дружненна в город Задонию и видела Бова, — a онъ стоить на одномъ кганку, a съ нимъ єго витези и царевна Малгорета. Дружненна почала у гусли грати велми пекне, а єє два сина танцовали. И почала Дружненна припевати о короли французскомъ и о Бову Анътонейскомъ, а витези и юнаци слухали до конца, што она припевала. А она припевала о Дружненне цудной, якъ єє Бово втратить близко моря на пристанищы. Коли Бово тыє пЂсни порозумел, пришодшы к ней и рече: «Пани, поведай ми, што за пЂсни?» И она опять почала прыпевати. И рече Бово: «У злый час єсми рожен, што тая скоморошка, ходячы по городам, прыпеваєть о мнЂ и о Дружненне». Рече: «Пани, прыди сюды к нам, маєшь быти чествована и добре дарована». Коли пани то познала и не хотЂла болшеи играти... і т. д. (с. 169).














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.