Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 1. — С. 129-147.]

Попередня     Головна     Наступна





Ревізія і видання біблійних текстів. У цій сфері передусім звертають на себе увагу заходи коло виправи слов’янських текстів Старого Завіту за поміччю єврейського тексту. З цього погляду був свого часу обслідуваний цикл Мойсеєвих книг («П’ятикнижжя» або «Закон»), виправлений на основі єврейського тексту, в двох рукописах Рум’янцевського музею, № 7 і 8 2, а новішим часом збірка книг третього синогагального циклу (так званого «двору») у віленськім збірнику, № 262.



1 Гадка О. Веселовського, с. 285.

2 Вони були зауважені з цього погляду вже О. Востоковим в його «Описаній русских и словенских рукописей Румянцовского музеума» (СПб., 1842) під № 27 і 28, і докладніше обслідувані в анонімній розвідці: О словянскомъ переводЂ Пятокнижія Мойсеева, исправленномъ въ XV вЂкЂ по еврейскому тексту. — Прибавленіе къ изданію твореній св. отцевъ, 1860, XIX. Коротка згадка у П. Владимирова (Францискъ Скорина..., с. 28).




Кодекси П’ятикнижжя походять з бібліотеки Волоколамського монастиря — це дає підстави ставити їх у зв’язок з тим «жидовствуванням», проти котрого виступав звісний уже нам волоколамський святець Йосиф Санін, — і між собою вони також стоять в очевиднім зв’язку. Перший з них (№ 7) містить три перші Мойсееві книги: Буття, Вихід, Левіт; поправки, зроблені на підставі єврейського тексту, читаються почасти в тексті, почасти на берегах. Другий (№ 8) має в собі всі п’ять Мойсеєвих книг, і поправки містяться в нім тільки в тексті — взяті сюди і деякі текстові і деякі маргінальні поправки першого кодексу, але не всі. Таким чином, цей другий кодекс, — судячи по даним відомостям, виглядає як дальша, в порівнянні з № 7, стадія цієї роботи; з огляду, що він при кінці має і дату — 12.ІХ.7002 (1493), — то се кидає світло і на час цієї роботи. На жаль, тільки місце не вказане! Але мова поправок показує виразно, що це була людина з Білорусі чи України; такі, наприклад, вирази: «отъ полону взиде», «пріидеть намененый єму», «вожаше їхь зъ честію», «пыталъ другь друга здоровіа», «мужъ в своєй xоpогви», «але силни люди на ней живуть», «а чи угонить», «да бьють подлугъ дЂлъ єго», — не лишають в цім сумніву. Поправки показують, що це була людина, ознайомлена не тільки з староєврейською мовою, але і з тлумаченням Біблії, з равинською літературою, з другого боку — досить обізнана також і з церковнослов’янською мовою, так що тільки місцями впадає вона в сучасну україно-білоруську світську мову. Де вона проробляла свою роботу, зостається неясним. Автори згаданого дослідження — коли ще не усвідомлена була та літературно-наукова праця на Україні-Білорусі, що на неї оперлися новгородські та московські «жидовствующі», припускали, що справщик був з України чи Білорусі, але працював десь на півночі — тому що в більшості його мова «чиста великоруська» (розумій церковнослов’янська), — і робота ця велась незалежно від Геннадієвих заходів, бо до його корпусу Біблії поправки нашого справщика не увійшли. Ми тепер, маючи на увазі роботу, задокументовану в українсько-білоруських центрах, можемо з більшою правдоподібністю приймати, що й ця праця була переведена там же.

Згадані дослідники підносять ще, що ніяких єретичних чи іудаїстичних тенденцій в роботі цього справщика не помітно: месіаністичні провіщання полишені в цілості, так, як їх давали церковні тексти. Цим його робота відрізняється від аналогічної праці, представленої віленським збірником № 262.

Збірник цей був простудійований останніми часами кількома дослідниками, хоч все-таки тільки частково 1.

Він містить у собі такі біблійні книги: Йов, Руф, Псалтир, Пісня Пісень, Еклезіаст, Соломонові притчі, Плач Єремії, Даниїл, Есфір.

Московський гебраїст І. Євсеєв, переглянувши ці переклади і простудіювавши ближче переклад пророка Даниїла і Есфірі, прийшов до висновку, що редактор чи редактори цих перекладів дуже пильно пройшли старий церковний переклад; ті частини, які не існують в єврейськім тексті, а тільки в грецькім, вони зовсім відкинули; ті розділи, які дуже далеко відходять від єврейського тексту, перекладено наново з єврейського тексту 2.



1 Головна праця: Евсеевъ И. Е. Книга пророка Даніила въ переводЂ жидовствующихъ по рукописямъ XV віка — ЧОИДР, 1902, т. III; на жаль, дуже коротка студія. Більш принагідні замітки в студіях акад. О. Соболевського (Переводная литература..., с. 399 — 400), В. Перетця (Новыя труды о «жидовствующихъ»..., с. 23 — 25), Є. Карського (БЂлоруссы..., т. III, вып. 2, с. 19 — 20).

2 Навожу в повнім тексті ці спостереження над текстами пророка Даниїла: «Переклад зроблено з незвичайною економією праці: працюючи, перекладач ішов за готовим уже перекладом цієї книги з грецької мови і там, де готовий переклад не різнився від мазоретського тексту, там його полишено без змін. Тому переклад уявляється так: 1 главу перекладено просто З єврейської, 2 гл. взято цілком з готового перекладу, 3-ю гл. з єврейської, 4 — 7 гл. оброблено на підставі готового перекладу, 8 — 12 гл. наново перекладено з єврейської. Ступінь близькості до єврейського оригіналу вповні відповідає ступеневі віддалення в цім місці готового перекладу від тексту (єврейського). Характеристично, що перекладач брав переклад з грецької мови в рецензії, найближчій до єврейського тексту — Лукіанівській. Переклад цей у слов’янських копіях стрічається надзвичайно рідко» (с. 130). Відповідно до того І. Євсеєв характеризує віленську збірку як «нашъ переводъ съ еврейскаго — или точнЂє — приспособленіе къ еврейскому тексту» (с. 132).



«Про індивідуальність, настрої і наміри перекладача до певної міри можна судити з характеру перекладу. Передусім Лукіанівський текст старанно звільнено від усіх історичних придатків книги Даниїла — проминено 13, 14 гл. і пісню 3-х отроків, що міститься в третій. Цих придатків нема в єврейськім тексті, отже, проминення їх свідчить про велике і виїмкове поважання перекладача до єврейської правди. Термінологія, що помічаємо в перекладі, виявляє в перекладачі знайомість з рабинським розумінням Писання. У містах христологічних — месіанських, наприклад, у пророкуванні про 70 седмин (9, 24 — 27) — виразно вказане розуміння рабинське замість давнішого розуміння християнського. В наших старих слов’янських перекладах, як майже всіх грецьких і східних і у отців-толковників, це пророкування про седмини має таке загальне значення, що за 70 седмин прийде такий сприятливий час, що гріхи будуть очищені і буде помазаний (себто, як загально толкується, буде причетником божества) святий святих. Сей святий святих дістає в пророкуванні назву Христа старійшини... У нашім же новім перекладі мова йде про інші речі. За 70 седмин настане такий сприятливий час, що гріхи будуть очищені й помазана «святая святих», себто розуміється давір, головна частина храму» (с. 135).

Ймення власні віддано в єврейських формах; тексти поділено на єврейські літургічні відділи — синагогальні читання, так звані параші або гофтари; всі христологічні вирази (в котрих християнські толковники бачать провіщання про Христа) виключено і замінено такими текстами, як їх читають у синагогах. Самий добір книг у цій групі — дуже припадковий на наш погляд — пояснюється практикою синагоги: це третій цикл Біблії, так, як вона поділяється єврейськими богословами, так звані «апографи» 1, себто віленський вибір містить книги, призначені для читання в головніші свята, і той порядок, в якому вони тут наступають по собі, докладно відповідає порядкові «вавилонського талмуда», в Європі дуже мало розповсюдженого, але звісного в Криму, так що І. Євсеєв на цій підставі поставив здогад про походження оригіналу цих наших перекладів з Криму (що відповідає, як бачимо, гіпотезі проф. І. Андреєва).

Наслідком вказаного вище методу роботи ця віленська збірка має дуже неодностайний характер із зверхнього боку: і . цілі біблійні книги, і навіть поодинокі розділи в тих самих книгах мають зовсім відмінну мову і транскрипцію імен, відповідно до того, чи їх перекладено наново, чи тільки справлено старий текст, чи полишено без значніших змін з огляду на близькість до єврейського тексту 2.



1 Перша частина «святая святих» — п’ять книг Мойсеєвих, друга — «святиня» — пророки, третя «агіографія» — «двір», відповідно поділові старого храму.

2 От, наприклад, як виглядає текст книги пророка Даниїла в главі першій і третій, як уставляє І. Євсеєв — перекладених наново, в другій — полишеній у старім перекладі, в четвертій — справленій на основі єврейського:

II глава: «В лЂто второє царства Навходоносорова видЂ Навходоносоръ-царъ сонъ, и ужасеся духъ его, и сонъ его отиде отъ него. И рече царь призвати обавники и влъхвы, кореница и халдЂя, сказати царю сонъ єго. И внидоша и сташа предъ царемъ. И рече имъ царь: «ВидЂхъ сонъ, и ужасеся духъ мой разумЂти сонъ». И глаголаше халдЂяне къ царю по-арабски: «Царю, въ вЂки живи! ты скажи сонъ рабомъ своимъ, и сказаніє єго повЂмы ти». ОтвЂща царь и рече халдЂємъ своимъ: «Аще убо не повЂсте мнЂ сна и сказанія его, въ пагубу будете, и домове ваши расъхищени будут; аще ли сонъ и сказаніє єго повЂсте мнь, даяніє и честь многу пріимете от мене, но токмо сонъ и сказаніє єго повЂдите мнЂ».

І глава. «В лЂто трете царству Игоакимову * — царю игудиному ** пришолъ Навходоносоръ, царь бавельскій на Єрушалаимъ и облегъ єє. И выдалъ Господь въ руку єго Игоакима, царя июдъйскаго и нЂкои сосуды дому Божего, и принесе ихъ в землю Шинарьскую *** в дом бога своєго и оныи сосуды принесе в дом скарбу бога своєго. И реклъ царь Ашпаназу, старейшему кажениковъ своихъ, привести отъ сыновъ Израилевыхъ отъ сЂмєни царскаго и отъ княжатъ детей... И было межи ними отъ сыновъ Юдиныхъ Даниєль, Хананья, Мишаєль, Азарья ****, и подавалъ имъ бояринъ княженицкии имяна, и дал Даниєлу Белтьцарь, а Хананьи Шадрахъ, а Мисаєлу Мешахъ, Азарьи Аведныко.

* Замість Иоакима слов’янського перекладу.

** Замість июдЂйскому, як нижче.

*** Зам. Сенарьскую.

**** Зам. Даніилъ, Ананія, Мисаилъ, Азарія.

III глава. «Нывухаднецар учинил образъ золотъ, вишняя єго локоть шестъдесятъ, шириня єго локоть шесть. Поставилъ єго въ долинЂ Дура въ земли Вавилонской. Нывухаднецар-царь пустил собрати велможи надъ князи князей и крабовъ, князей, ферштов выбраныхъ, моршалковъ земскихъ, воєвод и вси заказци земській пріити на обновленіє образа, иже поставилъ Нывухаднецар-царь.

IV глава. Азъ Навуходоносоръ-царь миренъ бЂхъ в дому моємъ, обквитенъ в палацу своємъ. Сонъ видЂхъ и ужасе мя, и смятохся на ложи моємъ и видЂніє главы моєа смутиша мя. И оть мене изъиде заповЂдь въвести прЂд мя вси мудреци вавилонския, яко да сказаніє сна повЂдять мнь. И въхожаху обавникы, вълхви, газарини, халдЂяне, и сонъ аз повЂдахъ пред ними, и сказаніа єго не повЂдаша мнЂ, дондеже инъ вниде пред мя, Данилъ, єму же имя Валтсаръ по имени бога моєго.



Ті самі ймення по-різному пишуться, часом навіть у межах тієї самої глави. Бачимо частини, які майже непорушне заховують традиційний, церковний вигляд, і знов такі, що підходять дуже близько до «посполитої мови» того часу — дійсно простої, такої, яка жила, по всій очевидності, в устах тодішньої людності. Відмінно від вище обговорених перекладів легенд, з їхніми латинізмами, полонізмами, чехізмами в лексиці і фразеології — мова цих перекладів не раз буває доволі чиста і свободна від чужих елементів.

Можна б подумати, що спорядчики цього збірника попросту не надавали значейня мові, тільки хотіли віддати можливо докладно зміст і для економії праці, як висловлюється І. Євсеєв, полишили церковнослов’янський текст, де він не вимагав значніших змін, а де треба було перекладати наново — вживали сучасної світської мови, котрою ці перекладачі-гебраїсти, мабуть, орудували легше, ніж церковнослов’янською. Вживання сучасної, канцелярійної українсько-білоруської мови можна б навіть і тлумачити просто тим, що переклад робили євреї, не ознайомлені добре з церковнослов’янською мовою, — а не яким-небудь умисним бажанням заступити церковнослов’янську мову новою «посполитою», світською, загальноприступною.

Але існування ряду поправлюваних «на посполиту мову» церковних текстів (з використовуванням єврейських оригіналів), — наприклад, Псалтиря, книги Есфір, — дає зрозуміти, що вживалось її не ненароком, для самої тільки економії праці, а була-таки тенденція переходу на цю мову в загальнім комплексі мотивів, котрими кермувався весь цей просвітили чи науковий — для свого часу — рух, що виявлявся і в такій характеристичній рецензії біблійних текстів.

Що лежало під цею тенденцією — чи свідомість свого відчудження від церковної традиції і свідомість нових починів, — чи бажання зробити висліди нової праці приступнішими для людей не церковних, так, як до цього йшли провідники чеського руху, — се, розуміється, тяжче сказати, ніж просто констатувати таку тенденцію! Навіть щодо Скорини, котрого ясно виступає бажання зробити книжну мудрість приступною для «простого і посполитого чоловіка», висловлювались сумніви щодо свідомості його в питанні мови. Але більш чи менш свідома, така тенденція переходу на посполиту мову таки була, і ревізія біблійних текстів, ведена за поміччю єврейських учених, кінець кінцем йшла в тім же напрямі та становила важливе явище в історії цього переходу на народну мову. Се зостається фактом ясним, неможливим до заперечення, і лишається дуже жалкувати, що не можна його докладніше означити ні в часі, ні в місці. Письмо віленського збірника переважно датують загально «XVI віком» (дехто — кінцем XV або XVI в.), і тільки з огляду на паралелізм сеї роботи з вище описаними науковими підручниками ці переклади можна з деякою певністю датувати теж другою половиною XV в. Але в кожнім разі це явище далеко випередило у нас впливи Реформації, і його ніяк не можна вважати її відгомоном 1, так само як і переклади з чеського початків XVI в. (Скорини й інших). Се явище значно старше!



1 У такім напрямі висловився академік В. М. Перетц у студії про книгу Руф (с. 100). Ставлячи під сумнів зв’язок віленських перекладів з рухом «жидовствующих», він каже: «Ці міркування були б важливі, коли б ми могли признати напевно, що віленський рукопис написаний наприкінці XV в. Але коли ми віднесемо його до початку XVI, то виникає інший, може, правдоподібний здогад про походження перекладу. Чутки про єресь жидовствующих на початку XVI в. вже зникають; насущним питанням у Західній Русі стало протестантство. Протестантство ж при виданні перекладів Біблії, як відомо, в Старім Тестаменті майже виключно спиралося на єврейські тексти. Ось чому, на наш погляд, гадка академіка О. І. Соболевського, що віленський переклад з єврейського зроблено не раніш XVI в., коли в Західній Русі з’явився ряд перекладів Св. Письма, здається нам дуже правдоподібною, з тим тільки обмеженням, що ми поклали б наш переклад біблійних книг на самий кінець XV віку, перед появою перекладу Скорини, що мусив би покласти сліди свого впливу на переклади з єврейської». Це останнє міркування, очевидно, виключає всякі можливості протестантства. Ще раз повторяємо: досі ми не маємо ніяких слідів його впливу у нас перед 1540-ми роками.



В перекладах з чеської, і взагалі в тих літературних підприємствах, що стояли в якімсь зв’язку з літературним рухом чеським, ця тенденція переходу на посполиту мову, як я то вже зазначив, могла мати найбільше свідомості. Наші відомості про такі переклади другої половини XV і першої половини XVI в. все збільшуються, і вони стають все помітнішим явищем тодішнього культурного життя. Крім окремих повістей, принотованих вище, маємо ряд перекладів біблійних, аналогічних із Скорининими. Аналогія деяких настільки близька, що давала привід підозрювати в них діло його ж чи його гуртка. Але нема ніяких підстав вважати все тільки його твором, з огляду на доволі широке коло перекладів з чеської, що відкривається нам дедалі все більше, а також і з огляду на дуже неоднакий характер цих перекладів. Я спинюсь тепер кількома словами на них.

Маємо такий переклад «Пісні пісень», з різними побожними додатками, опублікований М. Костомаровим ще 1861 року з рукопису Московської синодальної бібліотеки, письма кінця XV або початку XVI в., дуже близький до чеського і з сильно визначеною тенденцією до «простої» мови 1. Як я вже згадував, О. І. Соболевський зв’язує цей переклад з перекладами з чеського середини XV в., додані ж молитви і міркування про любов він уважає (відмінно від П. В. Владимирова), незалежними в своїм походженні від цього перекладу, доданими до нього на Русі, а то з огляду на відмінну мову.

Книга Товіт у варшавському збірнику бібліотеки Красинських (№ 408) 2 дуже близька до чеської друкованої Біблії 1506 р., котрою користувався Скорина, тому стоїть під деякою підозрою приналежності Скорині.



1 Ось порівняння, зроблене О. І. Соболевським:

Синодальний список


Старочеський переклад


ЦЂлуй мя цЂлованіємъ усть своих, бо лЂпши устъ перси твои над вином, благовоннЂйши, нижли ароматы мастій найлЂпшихъ. Олей изліянный имя твое. Про то молодци миловали суть тебе. Тягни мя по собЂ! ПобЂгнем в добровонности мастъй твоих. Увел мя єсть царь до винниць своихъ; радоватися будемъ а веселитися в тобЂ. Памятливый будучи персей твоихъ над вино: правили милують тебЂ.


Polibi mě polibenim svych ust; nebo tvé prsi lepšie neźli vino a vonne jsié neźli drahe masti. Olej prolity tvé jmě, protoź děvěiěky miluji tě velmi. Potrhni mnu po sobě, a poběhmen u vóni drahych mastí. Uvedl mě jest král v své tajné pokojé; od weselímy sie tobé, pomniéce tvé prsi nad víno: praví tě milují.


Чорна єсмь, але красна, дщЂри иєрусалимскіхъ, яко станы кедра, яко же то кожа Соломонова. Не дбайте мя знаменати, яко смЂда єсмь, бо мя єсть солнце на берзЂ промЂнило. Сынове матере моєє боіовали суть противъ менЂ, поставили мя суть сторожем у винницах. Винници моєє не остерегала єсмь.


Crna jsem, ale libezná, dsery jeruzalemské, jako stani cedrové i jako kòžé Salomunova. Ne rodte się mne diviti, žet jsem směda, nebot me jest slunce u barve promenilo. Synove matěré me valeli su proti mnę a postavili su mnę strážhu u vinniciéch, a ja sem své vinnicie ne dobře ostiěhala.



Пpo цей переклад: Соболевскій. Матеріалы и изсльдованія (Сборникъ ОРЯС, т. 88), с. 202; Владиміровъ Францискъ Скорина, c. 238, 338 і далі; Карскій. БЂлоруссы..., III, т. 2, с. 30.

2 Описаний акад. Е. Карським у «Варш. Унив. изв.» (1894, II, с. 6 — 18).




Ось порівняння, проведене академіком Є. Карським:


Пригодилося єдиного дня, иже Товие погребалъ тЂла мертвыхъ и утрудился велми, а пришед к дому подле стЂны, верже себе опочинути и уснулъ. А в том уснутии лайна сиирЂч калъ ластовица горку єму зъ гнЂзда въ очи упустила, такъ же пакы уснулъ. И убо то покушеніє на него Богъ препустилъ про то, штобы будущимъ данъ былъ приклад єго тръпеливости, яко и святого Иова. Убо єгда ж святый Иовъ отъ своєго детинъства Бога ся бояше а приказаніє єго полняше...


Tehdy przyhodilo se geden den Tobiass vstaw od pochowánije prissel domuow, polozyw se podle stieny vsnul. A z hnijezda kdyz on spal wypadła layna horka w lastowiczye w osz geho a woslep gest. A toto zkussenije proto nań dopustil Bouh, aby potomnijm lidem dan bЂl pryklad trpieliwosti geho yako y swateho Joba. Nebo oczkoli yhned od swe mladosti wsdy se pána Boha bal a przykázanije ge-o zachowáwal...



Ще під сильнішими підозрами Скорининої руки стоїть переклад пророків, захований у рукопису Марківського монастиря (віленської бібліотеки, № 47), письма XVI в. Тут читається такий заголовок першої статті: «Предсловие Исаіна пророчества c ческой Библіи написано». Далі йдуть передмови до окремих книг пророків, а потім самі їх тексти. Тексти передмов і самих пророків подекуди дуже близько подібні з друкованими Скорининими текстами і з другим паралельним перекладом Біблії (Старого Завіту), 1573 — 1576 рр., безсумнівним у своїй залежності від Скорининого. Тому покійний П. В. Владимиров здогадувався, що віленська копія теж списана з Скорининого, але не міг висловитися категорично, а тільки гіпотетично, з огляду і на досить значні відміни. Нижче ще повернемо до цього питання, тим часом досить буде тільки зазначити, що залежність цієї збірки від чеського тексту 1506 р. не підлягає сумніву 1. Текст часто полишено слов’янський, тлумачення «на простій мові» приписані на берегах. Але загалом текст цей занадто мало обслідуваний, аби варто було більше на кім спинятись.



1 Тому Є. Карський так висловлюється про цей переклад: «Безсумнівно, за поміччю чеської Біблії 1506 р., а можливо, що й безпосередньо з перекладів Скорини переписані книги пророків з тлумаченнями XVI в. Вілен. Публ. бібл., № 47» (с. 29).



Монументальне діло Франціска Скорини займає центральне місце серед цих перекладів з чеського на просту мову — чи приспособлень до неї. Але, на жаль, воно й досі ще не досить ясне в своїх відносинах до сучасного культурного руху. Деякі зв’язки, одначе, все-таки помітні настільки, щоб зрозуміти, наскільки це діло було ділом цілого цього руху, а не індивідуальним замислом білоруса-полочанина. Через те мусимо на нім спинитись дещо в нашім огляді, — не входячи в бібліогра- ; фічні чи філологічні деталі.

З біографії Скорини нам відомо, що це був небагатий полоцький міщанин (П. Владимиров, щоправда, називає його родину багатою, але це багатство відомими нам актовими вказівками зовсім не підтверджується, і коли в Падуї Скорина, просячи безплатної докторської промоції як бідний сирота, дістав цю пільгу, то це таки не промовляє за його багатство). Час народження і перші студії його невідомі. У 1504 — 1506 рр. він був краківським студентом і дістав ступінь бакалавра на відділі філософії. Далі наступає нова перерва, у котрій, між іншим, Скорина дістав докторат своб одних наук, невідомо у котрім університеті, а року 1512 одержав промоцію на доктора медицини в Падуї. З років 1517 — 1519 маємо його видання в Празі, потім знов наступає перерва до 1525 р., коли ми маємо його Апостол, випущений у місяці березні того року у Вільні «в дому почтивого мужа Якуба Бабича, найстаршого бурмістра славного и великого мЂста Виленского». З судових актів довідуємося, що десь незадовго Скорина оженився з удовою радці віленського Юрія Одверника, але, очевидно, не знайшов тут особливих гараздів, бо наприкінці 1520-х рр. бачимо його у двірській службі герцога пруського Альбрехта: в рекомендаційнім листі до воєводи віленського Гаштовта, відправляючи Скорину назад до Вільна у травні 1530 р., Альбрехт каже, що Скорина недавно перед тим переїхав був до Прусії; тепер він відпросився додому, з огляду, що приватні справи (процеси за маєток) вимагали його присутності у Вільні. В іншім листі, писанім десять днів пізніш, герцог писав до того ж Гаштовта, що Скорина, виїжджаючи, звабив з собою іншого його дворянина, єврея, теж лікаря і друкаря заразом, що мав йому друкувати різні речі. По цім подальша діяльність Скорини незвісна; з пізнішого листа великого князя знаємо, що Скорині прийшлось перейти через великі прикрості: він стратив у процесі весь маєток, потім справа обернулася для нього корисніше, але як довго він ще жив і що робив, уже не знати 1.



1 Головна праця про Скорину: Докторъ Францискъ Скорина, его переводы, печатныя изданія и его языкъ. ИзслЂдованіе П. В. Владимірова, СПб., 1888 (ПДП, № XC). її доповнюють: критичні нотатки О. І. Соболевського в ЖМНП (1888, X); Шляпкинъ И. Я. Къ біографій Фр. Скорини. — ЖМНП, 1892, кн. IV (акти промоції в Падуї); Миловидовъ А. В. Новые документы, относящіеся къ біографій Франциска Скорини. — ИОРЯС, 1917, т. 22, кн. 2 (листи герцога Альбрехта 1530 р., на жаль, дуже несправне видані і хибно інтерпретовані). На замітки критиків (особливо О. Соболевського) П. Владимиров відповідав у статті: Начало славянского книгопечатанія (див. нижче). У нашій літературі по старих працях (Головацький Я. НЂсколько словъ о Бібліи Скорины — Научн. сборникъ за 1865 г.; Вахнянин. О докторЂ Ф. СкоринЂ. — Справозданню гимн. академич. за р. 1878 — 1879) новіша популярна статейка: Яремченко Ол. Др. Франціск-Георгій Скорина, його життя та літературна і видавнича діяльність. — Літературно-науковий вісник. 1923, кн. XI. Тут відогріто, між іншим, старий здогад В. Копитаря, що Ф. Скорина це той самий Franciscus Polonus, про котрого стара біографія Лютера оповідає, як він познайомився в 1525 р. у Віттенбергу з Лютером і Меланхтоном. Проти цього ототожнення ще у 1867 р. О. Вікторов справедливо вказав, що в 1525 р. Скорина працював у Вільні, і мало правдоподібно, аби він подорожував тоді в Німеччині. До того ж прізвище Polonus зовсім не правдоподібне для нього: він називає себе за кордоном Lithuanus, так що цю звістку ніяк не годиться прикладати до Скорини.



Отже так, як справа стоїть тепер, то надзвичайно діяльна і плідна видавнича робота Скорини у Празі в 1517 — 1519 рр. у його житті являється моментом у своїм роді єдиним, і більше нема в його житті чогось аналогічного. Протягом яких-небудь трьох років (можливо, що не маємо всіх його видань, а тому й не можемо докладно означити, як довго тривало його видавництво) цей небагатий міщанин випускає цілу купу випусків Біблії 1. Досі з цього празького видавництва реально маємо такі випуски: Псалтир (датований 6 серпня 1517), Йов (10.Х), Притчі Соломонові (6.Х), Премудрість Сирахова (5.XII), Екклезіаст (2.I. 1518), Пісня пісень (4.I), Премудрість Соломонова (19.I), Царств чотири книги (10.VIII), Ісус Навін (20.XII), Юдіф (II.9.1519), П’ять книг Мойсеевих, Плач Єремії, Даниїл, Есфір, Руф (1519 без ближчих дат) 2, книга Суддів (5.XII.1519). Разом 1236 друкованих карток. Для цього видання було споряджене спеціальне письмо, цілий ряд цінних гравюр, оздобних літер, кінцівок і подібне; щодо паперу, друку, виконання, його можна назвати для того часу люксусовим, розкішним, і цілком ясно, що за Скориною стоять якісь капіталісти або громада людей, що фінансує це видавництво і взагалі уможливлює його здійснення (саме спорядження слов’янських текстів, котрими користувався Скорина для свого видання, було ділом дуже серйозним і коштовним 3.



1 У віленськім Апостолі 1525 р. Скорина пише: «Главы же, яко и во всехъ книгахъ Библіи, Ветхаго и Новаго закона, мною на русъки языкъ выложеныхъ, што которая въ собЂ кратце замыкаетъ». Сі слова П. Владимиров приймав за свідоцтво, що Скорина переклав усі книги Старого і Нового завіту, але їх можна тлумачити й так: «в усіх тих книгах, які я виклав».

2 На підставі різних вказівок і міркувань П. Владимиров уставляє правдоподібний порядок виходу цих недатованих книг такий, в якім їх я тут перерахував.

3 О. Соболевський, правда, висловив гадку, що з церковнослов’янських книг Скорина мав під руками тільки Псалтир і Паремійник (рецензія, с. 237); але П. Владимиров рішуче заперечив це, хоча й не повторив свого попереднього твердження, що Скориш бракувало слов’янського тексту тільки чотирьох книг: Премудрість Соломона, Юдіф, Есфір і Пісня пісень (Скорина, с. 163), а більш обережно відізвавсь, що Скорина брав слов’янські тексти «изъ тЂхъ нерЂдкихъ, хотя и неполныхъ списковъ библейскихъ книгъ, какъ отмЂченный нами «Десятиглавъ» начала XV в. и др.» (Начало..., с. 30).



На деяких примірниках празьких видань читається напис, зроблений під їхнє друковане письмо: «А то ся стало накладом Богдана Онкова, сына радци места виленского». Можливо, що се була сигнатура, додана на них ще при випуску цих книг із складу, на жадання накладця. Але ледве чи й це пояснення про участь у виданні Богдана Онковича розв’язує справу. Порівняння такого імпозантного розмаху празького видавництва з його доволі скромним продовженням у самій Вільні (тільки дві книги!) піддає гадку, що на помочі окремих віленських міщан, мабуть, діло не кінчилось. Мабуть, празьке підприємство Скорини мало за собою якусь більшу і сильнішу групу чи організацію, — можливо, ту саму, яка висунула попереднє видавництво Фіоля. Може бути, що під час своїх студій у Кракові Скорина мав нагоду зв’язатися з ініціаторами Фіолевого підприємства, з тими людьми, які фактично вели цю справу. Були це, мабуть, скоріше українці, ніж білоруси, бо із Західною Україною Краків був тісніш зв’язаний, ніж з Білоруссю, та й приписки й пояснення Фіолевих видань скоріше вказують на українські руки. До цього ми ще далі повернемо, тепер зазначимо тільки, що розгром краківського видавництва мусив викликати гадку перенесення його до якогось іншого культурного центра, поза межі Польської Корони, ще в 1490-х роках. Скорина зреалізував її, заснувавши нове видавництво в Празі, — може бути, в зв’язку з виходом цієї нової Біблії, що послужила йому взірцем, — зовсім не припадковим, а зв’язаним з усіма попередніми рефлексіями чеського національного руху в наших землях і спеціально — з його тенденціями до перекладу на народну мову Св. Письма 1. На певні зв’язки Скорининого видавництва з Фіолевим вказують і різні технічні подробиці (в друкарськім письмі і подібному), і текстуальні запозичення 2, і весь празький епізод діяльності Скорини ми, очевидно, мусимо трактувати в зв’язку з ним.



1 Цитований вище О. Яремченко в своїй статейці висловив здогад, що Скорина міг у тім піти за прикладом «польських жидів, які так само друкували свої книги у Празі і потім відсилали їх додому».

2 П. Владимиров, порівнявши видання Скорини і Фіоля з друкарського боку, висловлюється так (с. 81): «У відносинах до попередніх церковнослов’янських видань книги Скорини найбільше зв’язані з краківськими виданнями Фіоля» (нумерація аркушів, розміри письма, закінчення на кінці титулів і розділів); «нарешті, видання Фіоля і видання Скорини безпосередньо зв’язані з руськими рукописами, з руським правописом і утворюють одну групу руських першодруків». І далі при поодиноких книгах Скорини він зазначає тісну залежність їхню від текстів Фіоля — с. 155, 158 — 159, 192, 194 — 195 й інші. У пізнішій студії («Начало...», с. 14 і 16) він вважав, що своїм шрифтом і післямовами «угро-валахські видання найближчі до південнослов’янських і дають наче слабу копію чорногорських, тим часом як видання Фіоля мають продовженням руські друки Скорини», і що в діяльності Скорини взагалі «відбилися впливи Фіоля», — природно, з огляду на те, що свою освіту Скорина здобув у Кракові. Але, на жаль, покійний дослідник не увійшов у цю справу детальніше.



А з тим і зі Скориною мусимо рахуватися не як з полоцьким міщанином (з Полоцьком у його діяльності таки й не бачимо ніяких зв’язків!), а як з мандрівним гуманістом, типовим представником свого часу, який мандрував все життя з одного культурного центру до другого, де тільки наростав якийсь рух і був попит на його енергію та знання.

У цій празькій добі — та й у віленській, очевидно, (менш удокументованій і не такій виразній) — Скорина, безсумнівно, працює для православного громадянства, одушевлений гуманістичною ідеєю «посполитого доброго» («bonum publicum») — бажанням послужити своєму народові і то не тільки його освіченим верхам, але і всьому «посполитому людові руського язика». Як тип «руського» гуманіста, він дуже характеристично освітлює тодішню інтелігентську верству Білорусі й України, що стала причетною сучасній західній культурі і, безсумнівно, не була без значення в тодішнім житті, хоча й не полишила нам своїх імен і не відбила своїх індивідуальностей так, як це пощастило цьому полоцькому міщанинові 1. Своє культурно-національне обличчя він схарактеризував у звісній передмові своїй до книги «Юдиф вдовиці»:


Понеже от прирожения звери, ходящиє въ пустыни, знаютъ ямы своя, птици, летающиє по возъдуху, ведаютъ гнезда своя, рибы, плавающиє по морю и в рекахъ, чують виры своя, пчелы и тимъ подобная боронять ульєвъ своихъ, такожъ и люди, игде зродилися и ускормлены суть, по Бозе к тому месту великую ласку имеють. Про тожъ и сия вдовица Іудифъ для места рожения своєго вьщала єсть животъ свой на небезпеченство; но Господь Богъ для доброго умыслу єя помогъ єй, яко непобъдимого побЂдила.



1 Аби не дати приводу до яких-небудь непорозумінь, які виникають в питаннях такої метрики, повторюю виразно, що вважаючи Скорину передусім діячем Білої Русі, заразом трактую його як типового репрезентанта того спільного «західноруського», як то називали, чи українсько-білоруського тогочасного культурного руху, що характеризує однаково і життя білоруське і українське, а празький період вважаю спеціально тісніше зв’язаним з життям Західної України, ніж Білорусі.



Свої поняття про громадські обов’язки він побіжно, але досить яскраво висловив у загальній передмові до Біблії, просячи «розумніших» поправляти помилки його праці «для Бога і для посполитого доброго», і далі, в передмові до книги Вихід, приподоблюючи своє діло до жертви, приписаної для бідних людей правилами Храму — «мерицу муки пшеничноє» замість годованих телят, він пояснює: «Тако ж и мы, братія! не можем ли во великих послужити посполитому люду Руского языка, — сиє малыє книжки праци нашеє приносимо имъ».

Погляди на право як підставу суспільного ладу висловлені в його передмові до Повторення Закону:


Законъ или право различно ся от людей называєть. Єдино посполитоє 1 — понеже от всехъ народовъ посполите соблюдаємо єсть, — яко мужа и жены почтивоє случениє, детей пилноє выхованиє, близкоживущихъ схожениє, речи позыченоє повращениє, насилию силою отпрение, равная свобода всемъ, общее имениє всехъ. Тымъ закономъ живяху верующии во Христа по вшествии єго на небеса, яко пишеть: «Народу же веровавшему бЂ сердце єдино и душа єдина, и имениє одно, никтоже что от имения своєго глаголаше своє быти, но бяху имъ вся обьща». Другоє право языческоє 2, от многих бо языковъ єсть, — яко земель чужихъ мечемъ достованиє, градовъ и местъ утверждениє, пословъ безъ переказы отпущениє, миру до часу приреченого исполнениє, войны неприятелемъ своимъ оповеданиє. Иноє царскоє, о нем же пишетъ Самуилъ, глаголя: «Тоє будеть право: побереть сыны ваша и наделаєть c них єзцевъ и гонцевъ и встановить собе воєводы и сотники, и ратає поль своихъ и коваче зброй своихъ», и прочая... Некоє же право рицерскоє или воєнноє, єже на войне соблюдаємо бывєть — яко справовати полки, знати своя места, розумети гласъ трубъ, делити корысти, давати оброки. Иноє єсть право местъскоє, иноє морскоє и иноє купецькоє — о тыхъ всех и о иныхъ писати для краткости преставаю.



1 Jus civile.

2 П. Владимиров толкував цей вираз через jus naturale, але вірніше буде вважати його перекладом jus gentium.



Підняту працю він мотивує інтересами знання та моральності. Його видання Соломонових Притч має служити «людем простым посполитым къ пожитку и к размножению добрыхъ обычаєвъ, аби научившися мудрости, добре живучи на свете, милостивого Бога хвалили. Пожиточны же суть сиє книги чести всякому человЂку: мудрому и безумному, богатому и вбогому, молодому и старому, наболЂй тымъ, они же хотят имети добрые обычаи и познати мудрость и науку»... Книгу Сираха рекомендує він у таких виразах: «Єликократъ в ней будеши чести, по кожномъ чтении нечто научившися, чего жь єсь пред тым не умел; вся бо Соломонова и Аристотелева — божественная и житейская мудрость в сей книзе краткими словами замкнена єсть. Прото ж я для похвалы Божиєй и для посполитого доброго и размножения мудрости, умения, опатрености, розуму и науки приложилъ єсмъ працу выложити книгу сию на рускый языкъ». Книга Йова «всякому человЂку потребна чести, понеже єсть зерцало жития нашего, лекарство душевноє; потіха всемъ смутнымъ, наболей тымъ, они же суть в бедах и в немощах положены; прото жъ я, Францишек Скорининъ сынъ c Полоцка, в лекарскихъ науках докторъ, знаючи сиє, иже єсть наивышшая мудрость розмышлЂниє смерти и познаниє самого себе и въспоминаниє на придущиє речи, казалъ єсми тиснути»...

Але, вихваляючи вагу і значення Біблії, слідом за Ієронімом і новішим середньовічним тлумачем Св. Письма Миколою з Ліри (Lyranus, помер 1340), Скорина не витримує ні трохи свого гуманістичного рівня і, слідуючи за ними, рекомендує Біблію як енциклопедію всього людського знання:


Святоє письмо все иныє науки превышаєть, понеже єда бываєть чтено, подъ простыми словы замыкаєть тайну, и тако младенъцемъ и людемъ простымъ єсть наука, учителемъ же и людемъ мудрымъ подивлениє. Яко река дивная: мелъка — по ней же агнець брести можеть, а глубока — слонъ убо пливати мусить. В сей книзе всеє прироженоє мудрости зачало и конець — Богь вседержитель познаванъ бываєть. В сей книзе вси законы и права, ими же люде на земли справоватися имають, пописаны суть. В сей книзе вси лекарства душевныє и телесные зуполъне знайдете. Ту навчениє филозофии добронравноє, яко любити Бога для самого себе и ближняго для Бога имамы. Ту справа всякого собрания людского и всякого града, єже верою, соєдинениємъ ласки и згодою посполитоє доброе помножено бываєть. Ту научениє седьъми наукъ вызволеныхъ достаточноє:

Хочеши ли умети граматику или по-рускы говорячи — грамоту, єже добре чести и мовити учить, — знайдеши в зуполной Библии Псалтыру — чти єє! Пак ли ти ся любить разумети лоику — она же учить з доводомъ розознати правду от кривды — чти книгу святого Іова или послания светого апостола Павла. Аще ли помыслиши умети риторику, єже єсть красномовность, чти книги Саломоновы. А то суть три науки словесньїє 1. Восхощеш ли пакъ учитися музыки, то єсть певници, — премножество стихов и песней святых по всей книзе сей знайдеши. Любо ли ти єсть умети аритметику, єже во кратце, а не омилне считати учить, — четвертыи книги Моисеєвы часто чти. Пак ли же имаши предъ очима науку геометрию, єже по-руски сказуєтся землемерениє, — чти книги Ісуса Наувина. Естьли астрономии или звездочети, найдеш на початку книги сеє о сотворений солнца и месеца и звездъ, — найдеш во Исусе Наувине, яко стояло солнеце на єдиномъ месте за целый день, знайдешь во книгах Царств, иже солнеце воспять поступило неколико ступневъ, знайдешъ во светомъ Еувангелии о новоствореной звезде часу народження нашего спасителя Ісуса Христа, — болеє воистину чудитися превеликой Божеєй моци мусить, нижели учитися! 2 А то суть седмъ наукъ вызволеныхъ 3.

Аще ли же коханиє имаши ведати о воєнных и о богатырских делехъ, чти книги Судей или книги Махавеєвъ: болеє и справедливеє в них знайдеш, нежели в Александрии или во Троии 4. Пак ли же вократце сведати хощеши много тысящей летъ лЂтописецъ, чти книги Паралипоменона: тамъ, поченши от Адама, даже до Седехии, остаточного царя іудина, роды положены суть. Потребуєши ли науки и мудрости добрыхъ мравовъ 5, — часто прочитай книги Ісуса Сирахова а Притчи Соломоновы.

Надо все надъ то мы християне, ведаючи все науки быти минущиє, потребуємъ речи вєчноє — душного спасения. Чтимы ж уставичне светоє Євангелие, а чтути є, наследуймы делы нашего избавителя Ісуса Христа, а тако c помощию єго внидемъ въ животъ вечный и в царство небесноє, уготованноє избранным Божиимъ.



1 Trivium.

2 У наївній формі автор сам відкриває цю суперечність реальної науки з тою «наукою», котру він пропонує в Біблії.

3 Тривіум (граматика, логіка, риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія і астрономія).

4 Це цікаве свідоцтво про тогочасну популярність Александрії й Трої в нових перекладах на «посполиту мову», пор. вище.

5 Чеське замість нравовъ.



Так з висот свого гуманізму «учений муж, в науках лікарських доктор», як сам себе підписує Скорина, непомітно для себе спадає на рівень звичайного староруського книжника. Та треба сказати, що він взагалі і не відмежовує себе від тієї Старої Русі. Ніякої раціоналістичної доктрини, ніякого релігійного новаторства в його праці непомітно, ніякої релігійної пропаганди він не проводить! Не дбає і про наукову рецензію біблійного тексту: без різниці йде то за латинською Вульгатою, то за церковнослов’янським текстом, так що з цього погляду стоїть нижче тих незвісних нам спорядчиків перекладів з єврейської, а наближається до учасників Фіолевого діла. Все новаторство його, властиво, обмежується бажанням зробити біблійний текст загальноприступним і зрозумілим, можна ще додати до цього його намір дати Біблію якповнішу (доповнити слов’янські тексти тими книгами, яких їм бракувало) та зробити загальноприступною — спопуляризувати як могутній в його очах засіб не тільки релігійний, але й просвітний. Але при тім він — чоловік церковний, правовірний, або принаймні приладжується до церковної публіки. У передмові до Сираха він похваляє його з того боку, що «церкви святой єсть сия книга велми потребна — все бо в ней о церковной науце и о нравех добрыхъ пишеть». У передмові до Виходу робить просторий екскурс на тему старозавітних прообразів у дусі церковних тлумачень: неопалима купина знаменує безсіменне зачаття, пасхальне ягня — невинну муку Христову, Ковчег Завіту — «тайну живоначальноє троици: Отца и Сына и Святого Духа в серци всякого доброго хрестиана знаменала» і т. д. Особливо ж традиціоналістичний характер має його «Мала подорожна книжица», видана у Вільні: крім Псалтиря, вона містить «Часословець имЂя нощную и дневную службу по уставу Єрусалимское церкви и прочих восточных обителей» (у виданні Фіоля: «Часословець имЂя и нощную, и дневную службы по уставу, иже и в ИєрусалимЂ великыа Лавры иже въ святыхъ отца нашего Саввы»), акафісти й канони, календар з руськими святими, — але і з астрономічними поясненнями, очевидно, взятими з якогось західного календаря.

Якщо можна думати, з огляду на службу Скорини у герцога Альбрехта, звісного промотора Реформації, що він у тих пізніших часах співчував реформаційним ідеям, то в празьких і віленських виданнях його нема ніякого сліду ні гуситських тенденцій очищення церкви, ні реформаторських відгомонів. Тут він вповні стоїть на грунті православної традиції і, очевидно, щоб збільшити таке враження, підкреслює зв’язки своєї праці з грецькою традицією, з грецькими текстами, залюбки наводить грецькі терміни і вирази, хоча в дійсності до грецьких текстів і коментарів не заглядав, а йшов головно за чеською Біблією, допомагаючи собі слов’янськими текстами, а для інтерпретації користувався тільки латинськими коментарями Миколая з Ліри.

Це вагання між традиціоналізмом і бажанням дати Біблію загальноприступну і зрозумілу для «простого і посполитого чоловіка» роблять Скоринину працю несистематичною, неодностайною, а із зверхнього — мовного боку уподоблюють до вище обговорених біблійних перекладів з єврейської 1.



1 П. В. Владимиров так формулював свій погляд на Скоринин текст: «При таких відносинах до двох головних джерел (чеського і церковнослов’янського) переклад Скорини хорує недостачею системи і браком критики. Скорина ставив собі два завдання: дати своїм читачам Біблію повну («абы не уменьшено было в рускомъ языку») — і зрозумілу (пояснення незрозумілих церковнослов’янських слів, передмови, гравюри). Звідси вільність перекладу Скорини і доповнювання навзаєм текстів чеського і церковнослов’янського, без будь-якої залежності від тексту єврейського, грецького і латинського» (с. 172).

Ось паралелі з книги Нова:


Текст «Тріоді» Фіоля


ЧеловЂкъ нЂкый бЂше въ странЂ АвситидЂйстЂй, єму же имя Иовъ. И быше человЂкъ тотъ непорочень, праведень, благочестивь, огрЂбаяся от всЂкого злого дЂла. Бышя же єму сынове 7 и дъщеря 3. И бЂху скоты єго овець седмь тысящь, вельбуди д†тысячи, съпругъ воловъ пятьсоть и служениє много зЂло.


Текст Скорини


ЧеловЂкъ некый беше въ стране Усвитидстей именемъ Иовъ. И бЂше человЂкъ той непорочень и праведенъ, благочестивъ и истенъ, бояйся Бога и удаляяся от всякаго зла дела. Беша же єму сыновь седмъ и дщеры три. И беху скоти єго овець седмь тысящей, вЂльблюдовъ три тысещи, супруговъ воловъ пятьсотъ и ослицъ стадныхъ пятьсотъ и служебници мнози вельми.



Пісня пісень (текст Скорини):


Глава 1. Гласъ Церкви Христианскоє, желающеє пришествия Христова.

Поцалуй мя поцалованиємъ усть своихъ. Яко лепшая суть милости твоя над вино, воннЂйшая над масти драгиє. Олей излиянъ имя твоє, сего для отроковици возлюбили тебе. Тягни мя за собою, побегнемъ въ добровонности мастей твоихъ. Гласъ Христовъ ко отроковици: «Въвелъ єсть мя царь въ покой свой тайный, возвеселимся и возрадуємся о тобЂ, помнящи на перси твоя вино, правии возлюбять тебе». Гласъ Церкви во утиснений своємъ: «Черна єсмь, но лЂпа, дщеры єрусалимскиє, яко села кедарская, яко коже Соломоновы. Не гледте на то, иже смеда єсмь, понеже ожгло мя солънце». Гласъ сонмища жидовскаго: «Сынове матери моея браняше со мною, поставиша мя стражем во виноградехъ, винограда моєго не стрегохъ».




Одні книги Скорина друкує в традиційнім церковнослов’янськім тексті, додаючи тільки на берегах пояснення незрозумілих слів — так виданий був у Празі Псалтир, у Вільні Апостол — у цілості, а в інших книгах цю методу Скорина практикує в тих розділах, які бере з церковнослов’янського тексту. Інші він більш свободно виправляє в самім тексті, вважаючи на чеський переклад 1506 р. Найбільш свободно і зближено до розмовної мови, розуміється, випадають ті книги, для котрих Скорина не мав зовсім церковнослов’янського тексту. З тих книг, що заховались до нашого часу, як видно, бракувало йому цілком оцих чотирьох книг: Пісні пісень, Премудрості Соломона, Юдіфі, Руфі, — у їх перекладі він ішов за чеським текстом, і мова цих книг часто має досить свободний, «простий» характер — відрізняється в тім від Геннадієвих перекладів, які дуже буквалістично йдуть за латинською Біблією. Часами Скорина дозволяє собі і деякі — незначні, розуміється, — додатки, головно, на підставі коментарів Лірана. Але, як вище сказано, в них не видно ніякої релігійної доктрини, ніякої тенденції, крім бажання зрозумілості, популярності. А місцями навпаки — він не тільки затримує тридиційні церковнослов’янські фрази, але й сам пробує складати свої фрази в граматичних слов’янських формах, не дуже при цім вдало.

Сі ухили в бік церковної традиції дали підставу академікові О. Соболевському в рецензії на працю П. Владимирова виступити проти погляду на Скорину як свідомого заступника ідеї народної, «простої» мови, аналогічного з перекладачами середини XVI в. П. Владимиров дійсно висловлювався занадто сильно, кажучи, що Скорина мав «опредЂленное выраженіе этихъ стремленій» — хотів зробити Св. Письмо «зрозумілим для людей "руского языка"», і ставив слова Скорини поруч дійсно свідомих заяв того роду з другої половини XVI в. Академік же О. Соболевський доводив, що ясного розмежування «руского языка» від «словенского» в поняттях Скорини в дійсності не було (він вказує на передмову до Псалтиря у віленській «Подорожній книжиці», де Скорина каже, що велів цей Псалтир «тиснути рускими словами, a словенскимъ языкомъ»), — і висловлював ту гадку, що в дійсності Скорина хотів видати Біблію слов’янську і тільки через слабке знання церковнослов’янської мови збивався на сучасну світську — так, як і тих же причин допускав і чехізми. Ті тексти, яких не мав у слов’янській мові, він перекладав на «языкъ, казавшійся ему похожимъ на славянскій», так що його праця для академіка О. Соболевського — се паралель до Геннадієвих перекладів і пізніших московських першодруків 1.



1 «Во всякомъ случаЂ, онъ не особенно старался сдЂлать свой переводъ вполнЂ понятнымъ для «простыхъ» людей, написавъ его на живомъ языкЂ. Помимо многочисленныхъ чехизмовъ, которыя, конечно, не могли способствовать удобопонятности его текста для русскихъ читателей XVI вЂка, множество формъ аориста, имперфекта, очень часто неправильныхъ, всевозможныхъ славянскихъ формъ и словъ, находящееся въ его переводЂ, показываетъ, что онъ имЂлъ въ виду издать Библію на славянском языкЂ и что онъ сдЂлалъ для этого все то немногое, что могъ. При крайней слабости знанія славянскаго языка въ юго-западной Россіи его времени, при необходимости работать вдали отъ людей сколько-нибудь свЂдущих въ этом языке, для человЂка въ родЂ Скорины, едва ли возможно было овладЂть славянскимъ языкомъ лучше, чЂмъ овладЂлЂ онъ» (c. 328).



Так, розуміється, не можна ставити справу. Скорина далеко свободніше поводиться зі слов’янськими текстами, ніж новгородські чи московські справщики; ясно здає собі справу з незрозумілості слов’янського тексту для «простих людей» і зовсім не обмежує свої завдання виданням згідного з оригіналом слов’янського тексту. Се він ясно висловив у передмові до першого свого видання — Псалтиря, положивши його основою церковнослов’янський текст: «Положилъ єсми на боцехъ некоторыи слова для людей простых, не рушаючи самоє Псалтири ни в чем же, яко суть: «онагри» и «геродеєво жилище» и «хлябиє» и иньїє слова, которыи суть въ Псалтыри неразумныи простымъ людемъ — найдуть є на боцехъ рускимъ языкомъ, что котороє слово знаменуєть». Коли в данім разі він хотів зробити текст зрозумілим такими глосами на боці, то в інших випадках робив відповідні зміни у самім тексті і з цього боку стоїть ближче до вище обговорених ревізій на підставі єврейського тексту, ніж до московських чи новгородських справщиків. Але се правда, що нахил до традиціоналізму у нього був, і щоб зазначити свою вірність церковній традиції, він свідомо вживав у своїм тексті церковнослов’янські форми, відходячи від живої мови, і з цього погляду не може стояти в однім ряді зі свідомими заступниками народної мови реформаційної доби. Його видання стоять в однім ряді із зазначеними вище перекладами, які не цураються церковнослов’янської стихії і не переходять на живу мову вповні, і не можна сказати, щоб він все зробив по змозі, щоб перейти на цю живу мову 1; в його добі деякі йшли без сумніву далеко дальше в цім напрямі. Так само, розуміється, далеко відстає він у справленні тексту від праць анонімних гебраїстів, обговорених вище.

. Незважаючи на ці свої слабші сторони, діло Скорини, очевидно, знайшло співчуття в громадянстві. Не дурно пізніші уніатські полемісти докоряли нашим православним, що вони «вдячно приймали ці — «гуситські», мовляв, книги і «смакували» їх собі: «чоловік годний, мовили, і русин, брат наш, те друкував» 2.



1 Академік Є. Карський так характеризував його роботу в своїм новішім огляді «БЂлоруссы...», т. 3, вил. 2, с. 24): «Св. книги онъ печатаетъ по возможности на понятномъ для народа языкъ. Онъ не рЂшается еще перейти на чисто народную рЂчь: у него не рЂдкость аористы, имперфекты, часто образованные неправильно, и другія церковно-славянскія особенности въ языкъ; рядомъ съ этимъ довольно обычны чехизмы какъ дань оригиналу, съ котораго онъ сдЂлалъ свои переводы, — но все же основа языка народная бЂлорусская, съ тЂми особенностями, которыя характеризуютъ старый его изводъ въ Литовскомъ государст※. Тут, очевидно, признано Скорині забагато, так, як у О. Соболевського замало.

Щодо чехізмів, то вони були не тільки наслідками впливу оригіналу, а й того нахилу до чеської мови як літературної, що виявлявся загалом як у польськім, так і україно-білоруськім громадянстві тих часів.

2 Антеленх, в «Архивъ Юго-Западной Россіи» (ч. I, т. VIII, с. 617).



І в друкарській техніці XVI в., українській і білоруській, і в рецензіях тексту помітні сильні впливи його друків. Та найкраще свідчать про їхню популярність рукописні копії його видань. Для нас особливо цікаві з цього погляду копії, зроблені на Україні. Звісно кілька таких списків з виразними познаками їх переписування із Скорининого перекладу. Одна така копія, з бібліотеки львівського василіанського монастиря св. Онуфрія, тепер розбита — перша половина зосталась у Львові, другу половину дістав звідти М. П. Погодін, і вона тепер у Ленінградській Публічній бібліотеці. Наприкінці книг Мойсеєвих читається приписка, що переписав їх «Дмитро изъ ЗЂнкова писарчикь» року 1575; в другій половині є дати років 1573 — 1577, а приписка при книзі Єзекії виразно парафразує друкарські закінчення Скорини 1. Крім текстів Скорини, які тепер маємо в друкованих книгах, тут містяться також книги пророків і кілька інших, — котрі тому П. Владимиров уважав за копію зі Скорининих перекладів, у друці нам не звісних. Друга копія, тепер у варшавській бібліотеці Красинських, у змісті вичисляє всі книги Старого і Нового завітів (як у передмові Скорини), але в дійсності уривається на книзі Сираха; при кінці Мойсеєвих книг має подібну ж приписку 1596 р. («Божією помощію, повеленіємь же и пильностію худого человЂка на имя Луки въ неславнемь же градъ Тернополи»). Третій фрагмент — 1569 р., тепер Ленінградської Публічної бібліотеки, містить тільки чотири книги — Йова, Притчі, Еклезіаст і Премудрість Соломона; цікавий тим, що переписувач ще більш безпардонно повставляв своє ім’я у Скоринині замітки 2, а також і деякими змінами, внесеними у Скоринин текст (пороблені деякі додатки і правопис змінено на болгарський) .



1 «Скончашася книги Езехіа пророка Божіа Божією помощію повеленієм же и пилностію богобойного ієрея Іоанна пастыря Христовыхъ овецъ въ неславнЂм же градь МаначинЂ по въплощеніи Слова Божія... лЂта тысящнаго пятсотого седмьдесят семого». Пор. закінчення Скорини: «Скончалася книга сия, святого Иова, с помощию Бога в Тройци єдиного, повелениєм, працею и выкладомъ избранного мужа в лекарских наукахъ доктора Франциска Скоринина сына с Полоцка»... Або: «То єсть конець первыхъ книгъ Мойсеєвихъ, єже отъ єврей называются Брешисъ, по-гречески же и по-латине именуются Енезеосъ, а по-руски Бытья, Божиєю помощию зупольне выложены и вытиснены повЂлениємъ и пилностию ученого мужа, в лекарскихъ науках доктора...».

2 Наприклад, у передмові до книги Йова: «Про тожь я, Василий Жугаєв сынь зь Ярославля, в лЂкарскых науках докторъ (!), знаючи сеє, иже єсть найвышшая мудрость, розмышленіє смерти...» і т. д. (пор. вище).

Ця популярність Скорининих перекладів у Галичині здається мені також деяким підтвердженням того, що його празька робота стояла в ближчім зв’язку з Західною Україною, і тут його празькі друки були особливо відомі і Цінені.
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.