Попередня     Головна     Наступна





Літературні засоби і впливи. Деякі колективні твори XV — XVI вв. Вище ми зазначили, по можливості, ті соціальні й культурні течії, що приготували грунт для відродження XVI в. Треба ще сказати про ті літературні засоби, котрими розпоряджало для нього наше громадянство — а для того спинитись на яскравіших їхніх виявах у XV — XVI в.

Спиняючись над цим питанням в огляді українського культурного життя багато літ тому 1, я так підсумовував свої спостереження:



1 В «Історії України-Руси», 1907, т. VI, с. 355 і далі.



Ми, безсумнівно, розпоряджаємо тепер лише частиною, може невеликою, дуже навіть невеликою, літературної продукції з-перед відродження XVI в. Але все-таки ясно, що часи від середини XIV в. і до середини XVI були часами застою в літературній творчості. У високій мірі характеристично, що в цих часах, коли православна церква була виставлена на такі атаки і можна сказати — кликала на свою оборону всіх, хто лиш умів записувати папір чи пергамент, — ми досі не знаємо майже жодного скільки-небудь помітного полемічного або апологетичного твору — хоч можемо думати, що якби такий був, його б вигребли пізніші збирачі XVI — XVII вв., що збирали полемічну літературу.

Не бракувало людей з теологічним і літературним приготуванням, які при нагоді могли себе з цього боку показати. Але поза чисто практичними потребами, видно, бракувало стимулів літературної творчості — бракувало духовного руху, який в період літературної продуктивності навпаки: навіть людей слабо підготовлених непереможно втягає і велить їм пробувати своїх сил у літературі. Я процитував тоді оці цікаві гадки старшого дослідника нашого старого письменства, покійного П. Гн. Житецького, що писав у своїм першім «Начерку історії української мови» (1876):


На всемъ лежала печать неустройства и незаконченности, всюду господствовала разнохарактерная смЂсь понятій и интересовъ. Старыя основы жизни были подорваны, новыя не успЂли пустить глубокихъ корней, народная оппозиція не успЂла еще окрЂпнуть. Таковъ былъ характеръ времени въ исходъ XV в. наканунъ козацкого движенія. Теперь намъ легко понять, отчего втеченіе XIV и XV в. пріостановилось въ Южной Руси всякое литературное движеніе: не о чемъ было писать и некому было писать. Мелкія подробности жизни, которымъ не подведены еще итоги, запутанныя отношенія юридическаго права — все это такія темы, которыя не могли вызвать внутренней работы духа, ищущаго своего выраженія въ словЂ. Предъ глазами не было самостоятельно выработанной лучшей нормы общественной жизни: жизнь не давала никакихъ литературныхъ возбужденій (с. 279).


Попередній літературний рух, безпосереднє чи посереднє, спирався на княжих дворах, що свою матеріальну базу мали в торговельних міських громадах і воєнних дружинах — своєрідних апаратах експлуатації продуктивних сил людності. Коли зникло одне і друге і змарніли, розпорошились або зникли зовсім княжі двори, тоді старі огнища літературного руху — монастирі та катедри — зостались, як самітні острови, верхи гір покритого водою суходолу, серед нового моря — поміщицької і селянської Русі. Вони переказували, добре чи лихо, стару літературну спадщину і старі літературні засоби — знання літературного стилю, очитання в книжній літературі. Вони підтримувались, це я підкреслюю, — і в потребі виявлялись і документувались не стільки чисто літературними, скільки більш літературно-практичними утворами: меморіалами, петиціями, постановами, викликаними тим чи іншим моментом. Переховані до нашого часу такі витвори свідчать, що, не досягаючи блискучих верхів старої творчості, літературна техніка держалась доволі добре і тривко на середнім рівні, — хоча через недостачу частішої вправи, через брак літературного руху загалом бідніла і костеніла, тратила свою пластичність та все більше підмінювалася новою «посполитою мовою» канцелярійного походження. Тому як коло старих тих островів в результаті ціловікового вступного економічного нагромадження («первоначального накопленія») наросли хоч невеличкі нові осередки міського торговельного капіталу і з’явились ті стимули літературної творчості, котрих досі бракувало, то літературне відродження кінця XVI в. виявило наявність не затрачених традицій старої літературної школи і мови, а паралельно — орудування новою мовою і стилем канцелярійного походження.

Я, таким чином, оцінюю ситуацію далеко менш песимістично, аніж, наприклад, академік В. М. Істрін у своїм недавнім огляді «староруської літератури», де він пише, наприклад:


13-й і 14-й века в истории литератур западнорусской и южнорусской были самыми темными и непроизводительными. От этого периода мы не имеем ни одного литературного памятника, и надо, следовательно, признавать тот факт, что старая литературная традиция в указанных областях совершенно исчезла. Продолжали существовать лишь необходимые богослужебные книги. Конечно, нечего и говорить о каких-либо новых влияниях и направленнях. Напр., в 14-м веке в Болгарии, под влиянием Византии возникает новое церковно-религиозное направление, именно мистическое, которое в виде переводов византийских мистиков, а также в виде и самостоятельных болгарских произведений тотчас переходит в северо-восточную Русь и здесь производит свое действие, особенно сказывающееся в 15-м и 16-м вв. Вместе c этим оттуда же приходит новая агиографическая школа, также получившая большое распространение в северо-восточной Руси. Ни то, ни другое нисколько не коснулось ни северо-западной, ни юго-западной Руси. Очевидно, не было особого класса книжных людей, которые могли бы испытывать на себе указанные влияния в своей литературной деятельности, вследствие чего отсутствовала и сама литературная жизнь».


І далі:


«В областях южнорусских, вошедших в состав Литовско-Русскаго, а потом Польско-Литовско-Русскаго государства, и в рассматриваемый период (15 і 16 в.) не произошло возрождения старой литературы киевского периода. Наоборот, она все более и более уничтожалась и поддерживалась лишь присылкой и случайным заходом необходимых богослужебных книг из Московского государства... Можно указать один только пример появлення памятника, напоминающего старину, хотя памятника и компилятивного, это — составление в начале 15-го века в Киево-Печерском монастыре из старых творений Симона и Поликарпа особой редакции "Киево-печерского Патерика"» 1.



1 Очерк истории древнерусской литературы. Пгд., 1922. С. 40 і 42. Підкреслення мої.



Літературна традиція не щезла, і книжні люди не перевелись. Кілька колективних діл, ведені протягом кількох поколінь, одне в Києві, друге в Смоленську, третє десь на Волині, можливо, за поміччю книжного матеріалу, нагромадженого з різних місць — не тільки з самого московського центра, виразно свідчать про наявність і літературних сил, і літературної традиції. Варто з сього погляду до них приглянутись.

Одне — се згаданий академіком В. М. Істріним і не раз уже згадуваний нами Патерик, над котрим працювали київські печерські книжники.

Він вистудійований досі ще дуже слабо; але в кожнім разі видно, що над ним велась доволі інтенсивна і свідомо ідеологічна, можна навіть сказати — тенденційна літературна робота. Крок за кроком його доповнювано різними матеріалами із староруського літературного запасу — що, значить, таки був під руками, був під оком сих книжників. З його то просто додавали то одне, то друге, коли знаходилась можливість зв’язати з ким-небудь з відомих печерян; то піддавали різним змінам, щоб краще приладити до характеру і провідних ідей збірника. Порівнюючи т. зв. Касіянові редакції Патерика, 1460-х років, із старшими, бачимо цілий ряд творів і записок, доданих до старшого тексту: повість про відкриття мощей Феодосія Печерського, записки про постриження Миколи-Святоші Чернігівського, вписання Феодосія до Синодика, смерть Нифонта Новгородського, смерть архімандрита Полікарпа і вибір на його місце попа Василя, послання Феодосія до кн. Ізяслава. В оповіданні про Антонія Печерського читаються характеристичні для печерської ідеології додатки, котрими пострижини Антонія на Афоні переносяться в часи Володимира, і з поворотом його до Києва зв’язується благословення Святої Гори й місія послужити поширенню на Русі чернецтва, на взір святогорського. В житії Феодосія додано ще більш характеристичну заповідь, щоб печерським монастирем не обладав ні архієпископ, ані крилос св. Софії, але щоб він стояв виключно під патронатом великого князя («да не обладаєть им ни архиепископъ, ні инъ никто же от клирик софейскихъ, но токмо да завЂдаєть єго твоя держава и по тобь дьти твои, и до послЂднихъ роду твоєго» 1).



1 Походження сих додатків — звідки вони походять і наскільки старі, — було предметом дискусії, але вона не дала нічого конкретного; перегляд див. в студії Абрамовича, ИзслЂдованіе о Кієво-печерскомъ ПатерикЂ. С. 73 і Далі, й 93 і далі.



Мова систематично підновлюється. В різних місцях робляться додатки — як, наприклад, ім’я Нестора в анонімних оповіданнях. Додаються риторичні прикраси, менші і більші, навіть дуже просторі. Наприклад, літописна повість про відкриття мощей Феодосія являється в такій риторичній оправі:


Літопис: В лЂто 6599. Игуменъ и чьрноризьци съвЂтъ сътворьше, рЂша: «Не добро єсть лежати отъцю нашему Феодосиєви кромЂ манастыря и цьркъве своєя, понеже тъ єсть основалъ цьркъвь и чрьноризьцЂ съвькупилъ». И съвЂтъ сътворше, повелЂша устроити мЂсто, иде же положити мощи єго. И приспЂвъшю праздьнику Усъпения БогородицЂ трьми дьньми, повелъ игуменъ рушити, къде лежать мощи отьца нашего Феодосия, — єго же повелЂнию быхъ азъ гръшный пьрвоє самовидець. Се же и скажю. Не слухъмъ бо слышавъ, нъ самъ о семь начальника Пришедъшю же игумену къ мънЂ и рекшю мнЂ: «Поиде†въ пещеру къ Феодосиєви», азъ же пришьдъ съ игуменьмь, не съвЂдущю никому же, розглядахъ, куда копати, и знаменахъ мЂсто, къде копати — кромЂ устия. Рече же къ мънЂ игуменъ: «Не мози повЂдати никому же отъ братия, да не увЂсть никъто же, нъ пойми его же хощеши, да ти поможетъ». Азъ же пристроихъ семь дьни рогалиа, ими же копати, и въ вьторникъ вечеръ, въ суморокъ, пояхъ съ собою дъва брата, не вЂдущю никому же, и приидохъ въ печеру, и, отъпЂвъ псалмы, почахъ копати. И, утрудивъся, въдахъ иному брату...


Патерик, редакція 1462 p.: «Съ похвалами бывающиа памяти праведныхъ возвеселятся людиє», — рече премудрый Соломонъ. Обычай бо єсть въ божественнЂмъ праздника тръжест†духовнЂ ликовствовати богоименитымъ людемъ, по реченію премудраго Соломона: «Праведникъ, аже умреть, живъ будетъ, и душа праведныхъ въ руцЂ Божіи суть. Прославляєть бо Господь славящаа Єго», — яко въистину cero блаженнаго и добляго мужа, высокаго житіемъ, чюднаго въ добродЂтелехъ, изряднаго вь чюдесехъ, блаженнаго Феодосіа благоволи явити своєго угодника, иже истинно сътворивый Богъ сице по 18 лЂть преставленіа преподобнаго. Въ лЂто 6599 събрашася пречистыа Печерскыа Лавры множество иночествующихъ съ наставникомъ игуменомъ ихъ вкупЂ, єдиновравнЂ съвЂтъ сьтвориша, єже принести мощи Феодосіа преподобнаго. ТЂмъ же лЂпо єсть приглашати вамъ: въистинну блаженіи єсте, отци! Добро съвЂщаніє ваше, о богосъбранный личе, о постническый великій съборе, о пречестный полче, о благоє съвокупленіє! Єже бо отца пЂсенноє вЂщаніє събывьше єсть на васъ реченіє: «Се коль добро и что красно, єже быти братіи вкупЂ», — въстинну добръ съвЂтъ же вашъ, отци, велегласнЂйши трубы, гласъ вЂщаній вашихъ, истиннаго своєго пастыря желающе. Яко туне глаголаху: «Лашаєми єсми отца и учителя», и вси яко єдинеми усты рекъше: «Възмемъ честныа мощи любимаго отца нашего Феодосіа — вьсть бо намъ лЂпо пастыря лишенными быти, ни пастырю подобно єсть своихъ, Богомъ порученныхъ овець оставляти, да не дивый зверь пришедъ распудить стадо Христовыхъ словесныхъ овець, но да приидеть пастырь в свою ограду и духовною цевницею въструбить, да пастырьскаа сопль отгонить звЂря мысленаго нападеніє. И съблюстителя живота нашего и хранители ангели призовите вси єдиногласно, другъ другу вЂщающе: «ЛЬпо єсть намъ, братіє, всегда предъ очима нашими честную раку отца нашего Феодосіа имЂти и достойно поклоненіє всегда тому приносити, яко по истинЂ отцу и учителю не удобно єсть пребывати, преподобному отцу нашему Феодосію, кромЂ монастыря и церкви своєа, понеже той основалъ ю єсть и черноризца съвъкупилъ». И съвЂтъ сътворше, абіє же повелЂша устроити мЂсто на положеніє мощемь святого, и раку камянную поставиша. БЂ же приспЂ праздникъ, пречестное Успеніє святыа владычица Богородица, и прежде трієхъ дній праздника Божіа Матере повелЂ игуменъ въ печеру ити, да мЂсто назнаменують, идЂ же суть мощи святаго отца нашего Феодосіа. Єго же благому изволенію и азъ грЂшный Несторъ 1, сподобленъ быль и пръвіє самовидець святыхъ єго мощей, по повелЂнію игуменову, єже извЂстно вамъ, повЂмь, не отъ инехъ слышахъ, но самъ начальникъ былъ тому. Пишедъ бо игуменъ и рече: «Грядивъ, чадо, въ печеру къ преподобному отцу нашему Феодосію». И пріидохомъ же въ печеру, не съвЂдущу никому же. Разъсмотривъше, кудЂ роскоповати, кромЂ устіа, таже рече ко мнЂ игуменъ: «Да не повЂси никому же, раз†пойми єго же волиши, да поможеть ти, и раз› того да не увЂстъ ни єдинъ отъ братіи, дондеже святаго мощи вынесемъ предъ печеру». Азъ же пристроихъ въ 7 дней 2 рогаліа, имъ же копати. Бяше же день вторникъ. Въ вечеръ глубокъ поахъ съ собою два мниха, чюдна мужа въ добродЂтелехъ, иному же не вЂдущу никому же. И яко пріидохомъ въ печеру, молитвы и моленіа сътворьше съ поклоненіємъ, и псаломьскоє пЂніє пЂвьше, таже пріахомъся дЂлу. Начахъ копати, и труждьшеся много и вручихЂ другому брату...



1 Додано!

2 Помилено, замість: «Семь дни», себто: того дня.



Як бачимо, доволі просте, неприкрашене, чисто інформативне літописне оповідання у викладі Патерика розплилося в шумній риториці, викликах «ізукрашених словесах», улюблених оборотах агіографічних. З чисто літературного становища, з артистичного погляду вся ця підлива малоцінна, не свідчить про визначний артистичний смак, чи літературний талант автора. Але має ту вартість, що посвідчує в Печерськім монастирі XV в. наявність риторичної манери: сі «ізукрашення», наприклад, нагадують старшу похвалу Феодосієві, обговорену в т. З (с. 239 — 241) і зараховану там до другої половини XIII в., — тільки вони ще більш напушисті, в стилі південнослов’янської, болгарсько-сербської агіографії XIV — XV вв.: її певних постійних агіографічних підходів — того, що заперечував у наших книжників академік Істрін. Навпаки, як бачимо, переробки Патерика XV в. виявляють в наших старих осередках і знання старих літературних пам’яток, інтерес до них, і плекання старої церковної риторики — що випливає і в інших «західноруських» писаннях XV — XVI вв.

Другий колективний твір XV в. — Літопис Великого князівства Литовського, захоплював сили широкого кола письменників і книжників і був утвором далеко складнішим, ніж наш печерський легендарій. Він не має такого виключного консервативного характеру, як сей. Не старається стояти обома ногами на грунті старої літературної традиції, а сплітає цю традицію з пробами літературного оброблення історії нової політичної системи — т. зв. Князівства Литовського, що робилися перами не церковних книжників, а канцеляристів, політиків і дипломатів сеї нової держави. Сплітає досить механічно, тому пізніш уступає місце новим, більш суцільним і одностайним переробкам цього історичного матеріалу, зробленим у XVI віці, із становища аристократичної верстви в. кн. Литовського. Але нам сею своєю механічністю, сею позицією на роздоріжжі між старими і новими течіями, між кругами церковними і світськими, вона власне цінна й цікава як характеристика тодішнього літературного життя. На жаль, вона так само слабо вистудійована досі, незважаючи на свою історичну і літературну вартість 1.



1 Тільки 1907 року, в XVII т. Полнаго Собранія Русскихъ ЛЂтописей петерб. Археографічної комісії, вийшла збірка головніших текстів, що освітлюють стан цієї пам’ятки. Все, що писалось про літописи в. кн. Литовського перед тим, писалось на підставі кількох текстів, виданих раніш, не завсігди акуратно (головний текст, Супрасльський рукопис, був навіть загублений, і се стримувало видання); тому сі праці вимагають певної ревізії. Поки чекалось виходу цього корпусу, все відкладалось на його вихід; чекалось довго, і се стримувало дослідну роботу. Але з виходом корпусу вона не дуже оживилась. Спеціальна студія, в широких розмірах була задумана покійним Ф. П. Сушицьким; але смерть його перервала сю працю: під заголовком «Західньо-руські літописи як пам’ятки літератури. Частина І», Київ, 1921 (Збірник іст.-філ. відділу Укр. Акад. Наук, вип. 2) вийшли два перші розділи й початок третього: огляд літератури, списків і редакцій і початок аналізу Супрасльського тексту, так що це майже не посунуло наперед дослідження сих літописів. Література вичислена в сій праці досить повно, і, хто цікавиться нею, може там знайти потрібні вказівки. Найбільш цінною річчю з давнішої літератури лишається студія покійного Смольки: Najdawniejsze pomniki dziejopisarswa rusko-litewskiego, 1889. Не безінтересне коротеньке резюме О. Шахматова, дане ним у статті про літописи в Новом Энциклоп. словарЂ, т. 25, 1915, — що ніде ширше ним не розгорнене: «Западно-русское лЂтописаніе находилось подъ вліянемъ общерусскаго митроп. свода, доведенного до 1446 г., и новгородских л. Составившійся въ XV в. смоленскій сводъ положилъ въ своє основаніе Новгор. 4-ю или Новгор. 5-ю л. и использовал ее до 1309 г.; въ части 1310 — 1388 гг. онъ сходствуетъ съ Симеон. и Никон., представляя, такимъ образомъ, выборку изъ общерусскаго свода; слЂдующая часть, 1383 — 1418 гг., сходствуютъ съ Соф. І Л. старшей редакцій; съ 1419 по 1427 г. извЂстія сходствуют съ Никон. и, следовательно, извлечены изъ общерусскаго свода; съ 1431 по 1445 г. помЂщены западно-русск. изв.; вь конць, 1444 — 1446 г. восходятъ къ обще-русскому своду; за 1446 г. читался текстъ «ЛЂтописца великихъ князи Литовскыхъ» — оригин. памятника, начинающагося съ исторіи сыновей Гедимина и доведеннаго до смерти Витовта. Указанный смоленскій сводъ сохранился въ Супр. сп. Лит. Л., а также въ неполныхъ: Никифоровскомъ (Ак. Н.) и Академическомъ. При позднЂйшей переработкЂ Смол. свода въ началЂ его помЂщенъ «ЛЂтописецъ сел. кн. Лит.», засимъ приведены статьи 1395 — 1446, а в концЂ Л. отъ начала до 1394 г. Эта переработка смоленскаго свода въ нЂсколько сбитом видЂ и съ перестановкой извЂстныхъ частей лежить въ основаній Уваров. сп. Лит. Л. Въ болЂе первоначальномъ видЂ первая часть смолен. свода положена вь основаніе позднЂйшей переработки, гдЂ тексту «ЛЂтописца вел. кн. Лит.» предпосланъ разсказъ о первоначальныхъ судьбахъ Литвы до рожденія Витовта включительно; вторая часть смол, свода, содержавшая Л. отъ начала до 1394 г. (см. выше) замЂнена при этомъ выборкой западно-русскихъ извЂстий 1505 — 1514 и 1331 — 1528 (въ нЂкоторыхъ спискахъ продолженной и дальше). Сюда относятся списки Румянц., Археол. Общ., Патріаршій и Красинскихъ».

Мені доводилось кілька разів ближче спинятись над питаннями про литовські літописи. Насамперед з приводу запису 1420 — 1428 р., в котрім я вказав джерело літописної похвали Витовту, і в зв’язку з тим дав перегляд питання («Похвала в. кн. Витовту», кілька уваг про склад найдавнішої руськолитовької літописи — Записки львів., т. 8, 1895). Потім в IV і VI томах «Історії України»: друкуючи 2 вид. т. IV і том VI, я мав уже коректурні аркуші корпусу літописів і міг узяти під увагу всі його тексти; тому висловлені там гадки в основі відповідають моїм теперішнім поглядам на справу. Я вважаю тут потрібним тільки додати деякі уваги для вияснення літературного життя того часу.




Найстарша редакція цього літопису, чи літописної компіляції, походить з другої чверті XV в., з Смоленська. До архетипу найближче стоїть копія Супрасльська — в збірнику, списанім 1519 р. на замовлення князя Семена Одинцевича і потім подарованім Супрасльському монастиреві. Збірник починається сею літописною компіляцією, за нею йде Патерик і частина Вислицького статуту Казимира Великого. Судячи з того, що друга редакція, перероблена з цієї, збереглася в копії кінця XV в. (т. зв. Уваровській), а другу, дефектну копію Супрасльської компіляції маємо теж у списку кінця XV в. (список Никифоровський), очевидно, що оригінал супрасльського списку походив з XV в., а складався він, очевидно, наприкінці 1420-х років і пізніш — але не далі 1440.

Вступ його становить літописна компіляція від початків Руси до 1428 р., що походить, безпосередньо чи посередньо, головним чином з митрополитського московського літописного зводу, і написана, подібно ж, уживаною в нім церковною мовою. Кілька оригінальних, більш ніде не звісних записок з 1410 — 1426 рр. про об’їзди, ставлення владик й інші діла митрополита Фотія (деякі дуже детальні) ясно вказують на зв’язок цієї роботи з митрополитськими джерелами 1. Інший факт вказує, що ся компіляція, незвісно де складена (в ній місцевого коліру не видко), коло того ж часу, 1428 р., була зв’язана з іншим історичним матеріалом у Смоленську, в ближчім оточенні місцевого єпископа Герасима. Як записує писар про нього, він був «родом Москвитин, Титов син, а Болванов внук», був спочатку єпископом у Володимирі Волинськім, і тоді, перебуваючи в Царгороді, замовив собі в монастирі Панмакаристі копію слів Ісаака Сірина (одного з популярних тоді містиків, як знаємо 2). Пізніше, ставши владикою смоленським, він 1428 р. замовив собі з цієї копії нову копію, мабуть, для котрогось з смоленських монастирів (може, своєї резиденції). Писар не названий по імені (запис не зберігся в цілості) 3, розповідаючи історію цієї книги, в закінченні згадавши про тодішнє правління великого князя Вітовта, пускається в похвалу йому, — і от парафразу цієї похвали (розширену різними додатками і з вступом «от писанія») ми знаходимо серед тих записок, котрими згадана компіляція 1428 р. була продовжена потім далі: оповіданням про з’їзд у Луцьку 1429 р., про смерть Вітовта і усобицю після його смерті. З нагоди цієї звістки про смерть Вітовта читаємо цю похвалу, і се ясно вказує на Смоленськ і його єпископську резиденцію як місце, де продовжено компіляцію 1428 р. сими записками 1429 — 1435 рр.



1 Ф. Сушвцький тому вважав автором цієї компіляції одного з поставлеників митрополита Фотія єпископа Андрія Коломенського, двічі згаданого в цих записках (с. 117 — 118); але писар міг бути близькою йому людиною, — або міг черпати з його записок.

2 Див. вище.

3 Отже, немає ніякої підстави догадуватися, як Ф. Сушицький (с. 135), що складачем смоленської збірки був писар Тимофій. Тимофій писав в Царгороді, і немає ніякого сліду того, щоб він їздив з Герасимом, а ім’я автора запису 1428 р., на котрого думають при такій гіпотезі, нам не звісне.



Те ж саме свідчать згадки про Смоленськ, не раз дуже детальні, що читаються в цих записках 1429 — 1435 рр. і в дальшій серії, 1438 — 1446, котрими закінчується компіляція. Записки сі, мабуть, і робилися в Смоленську, у владичім оточенні; їхня мова церковна в своїй граматиці, але сильно розмішана елементами «посполитими»; політичне забарвлення — лояльне литовське, але без якої-небудь занадто підкресленої стороничості у відносинах до котрої-небудь партії. Літературна манера — доволі примітивна: особливо похвала Вітовту, в котрій сей анонімний автор силкується показати своє художество, виявляє бідність його риторичної школи і безпомічність його пера: повторення, відступи, безпомічне топтання на місці розбили і до решти зіпсували первісний начерк. Той був теж не мудрий, але все-таки більш зв’язлий і послідовний у викладі, і з деякими ухилами в ритмовану мову: з однаковими закінченнями, алітераційними повтореннями тощо (нижче я означаю їх подекуди розбивкою й курсивом). От як виглядає ця похвала Вітовтові в закінченні копії Ісаака Сірина 1428 р.:


Тогда бо єму многа лЂтъ сущи, держащу великоє княженьє Литовскоє и Руськоє и иная великая княженья: спроста рещи — вся Руськая земля.

Тогда бяху крЂпко служаху ему велиції князи: великій князь московски, великий князь тфЂрьски, велика князь рязаньски, великий Новъгородъ, великий Пьсковь, и спроста рещи — весь Русьский языкъ — честь и дары подаваху єму.

И такоже служаху єму и восточныє великии цари татарьскии.

Такоже и немецькии великий князи служаху єму со всЂми грады своими и съ землями —

тЂ же немецькии князи, по немецькому языку зовоми мистрове.

Єще же и инии велиции князи служать єму —

господарь Молдавьской земли,

такоже и Басарабьскои земли —

ть же велиции князи, господари Молдовьскои земли, по власному языку зовоми воєводы.

Такоже и Чеськоє корольство служаше ему.

Ть же велиции князи, всЂхъ земль тЂх и языковъ, єже писахом здЂсе въ книзЂ сей, великую честь и дары подаваху славному господарю,

великому князю Александру, зовому Витовту.

Такоже и велики дары и дани приношаху єму —

не токмо на всяко лЂто, но и по вся дни.

A отъ тЂх великихъ земль которому осподарю повелеваше к собь быти —

Они без всякого ослушания прихожаху к нему c своих зємль.

Єсть пакъ хочеть поити накоторуюземлю —

на них самъ бываше, коли гнЂвенъ, или пакъ сильныхъ своихъ воєводъ гдЂ послати хощеть, —

И некоторыи земли, которым господаремъ веляше к собЂ быти, —

ино тЂх великих земль господари безъ всякого ослушания приходят co всЂми своими на помочь и на єго службу.

Єстьли паки тъх великих, земль которому господарю нЂ за кую нужю немацно было прити, —

и онъ вся своя рати и силы посылаше к нему на помочь и на службу.

Тогда бо бяше славный господарь велики князь Александръ, зовомыи Витовтъ,

въ велицЂй чести и слави пребываше.

Тако же и отечьство єго, Литовская земля,

в велицЂй чести прЂдстояше,

и всяким обильємъ исполняшеся,

тако же народна бяше много 1.


Літописна похвала (з Супрасльського і Уваровського списків):


Тайну цареву таити добро єсть —

А дела великого господаря 2 поведати добро ж єсть.

Хочю вам поведати о великомь князи Олександре, зовемемь ВитовтЂ, литовскомь и рускомь, иных многих земель господари. —

Но поне иже єсть писано: братя, Бога бойтеся, а князя чтите, тако ж и я хочю вам поведати о славномъ томъ господари.

Но не мощно исповедати, ни писанню предати дела великого господаря.

Яко же бы мощно кому испытати высота небесная и глубина морьская, тоже бы мощно исповедати сила и храбрость того славного господаря —

сий князь велики Витовть.

Бяше же єму дръжаще великоє княжениє Литовскоє и Рускоє, иныи многии земли:

спроста реку — вся Руская земля.

Не токмо же Руская, но єще господарь Угоръскои земли,

зовемый цесаръ римьски,

у велицей любви живяше c ним.

Таково ми ся уверило: некогда сущу тому славному господарю —

бывшю єму у своємь градъ, зовемый Луческь велики,

и посла послы своя королю угорьскому,

зовемому цесарю римьскому,

и повелЂ єму быти к собЂ.

Он же безь всякого ослушания въскоре приЂха к нему и(з) своєю королицею,

и честь велику и дары многы подаваше ему,

и оттоле в них утвердися велика любовь.

Како не почюдимся чти великого господаря —

єже которыи земли на востоце или на западе

приходяче поклоняються славному господарю,

иже єсть царь над всею землею! —

И той пришедъ, поклонися славному царю,

великому князю Александру,

зовему Витовту.

Єще ж и турецький царь честь велику и дары многы подаваше славному господарю —

Благоверному же и христолюбивому царю царгородскому — и тому c ним 3 у велицей любви живущи.

Такожь и Ческоє королевьство велику честь держащу над славньїм господарем,

ище же и даньскый 4 король велику честь и дары многи подаваше славному господарю великому князю Витовту.



1 Чтенія общ. Нестора, IX, 1895, передр. в XVII т. Пол. Собр. ЛЂт., c. 417.

2 В ориг. скрізь скорочено: гсдаря, гдря.

3 Витовтом.

4 В ориг.: доньскый.



В та же льта брату єго Ягаилу держащу стол Краковьскаго королевъства —

по лядскому же языку тому зовему Владиславу —

и тому c нимь во велици любви живущю, —

коли славъный господарь Витовътъ на которую землю гньвень бываше

и которую землю хотяше казнити, —

королю же Владиславу всегда помощь дающу.

Єже же инии велиции цари восточныи служахуть єму.

Такожь великий князь московскый во велицей любви живяше c нимь.

Єже же иныи велици немецкыи служахуть єму со всими городы своими и со землями —

ти же велиціи князи нЂмецкии и по нЂмецькому языку зовеми 1 мистрове.

Єще же господарь земли Молдавскои и Босарабъския

по власкому языку зовеми 2 воеводы,

Такожь господарь тои земли Болгарскои —

по болгарскому языку зовемия деспоты.

И єще жь иныи велици князи:

велики князь тферьский,

и великий князь резанскый,

велики князь одоєвъскый,

и велики Новгород,

и великий Псковь,

и спроста реку — иже не обретеся во всем помории ни градъ, ни место, иже бы не приходили (вар.: прислухали) к славну господарю Витовъту.

Тии же велици господари, цари, велиции князи и велиции земли, єже писахом зде (и) инии,

во велице любви живущи c нимь,

а инии крипко служахуть єму, славному господарю,

и честь велику, и дары великы и дани многы приносяхуть єму, не токмо по вся льта, но и по вся дни, і т. д.


Порівнюючи літописний текст зі записом 1428 р., бачимо, як автор (чи автори) пробує розширити і прикрасити коротке, але доволі зв’язле і змістовне оповідання запису додатковим фактичним матеріалом, і як невлад се він робить; розриває зв’язок гадок, помічаючи се, поправляється, старається зв’язати різними переходовими фразами, і приводить до повного хаосу всю ту купу фактів й імен, яка у нього тут згромадилася 3. Все се, кажу, дає доволі непохвальне свідоцтво літературному хистові складача цієї компіляції, що носить в Супрасльськім збірнику заголовок: «Избраниє лЂтописания ізложено въкратце».



1 Зовемому.

2 Зовемем.

3 До реєстру підвладних Вітовтові земель він уткнув насамперед, зовсім не до речі, цісаря римського, — вийшов непотрібний відступ про Луцький з’їзд. До того додав він ряд дружніх, але не підвладних володарів (турецький, грецький, чеський, данський) — і сюди ж попав зверхник Вітовта Ягайло! Фразу про поміч, котру посилали Вітовтові служебники на його поклик, перенесено з дальшого сюди, приложено до Ягайла — і тим ослаблено її силу. Московський цар відірвався від решти північних служебників, і з характеристикою «великої любові» ще раз розбив ряд служебників — цим разом західних, і т. д. Пор. мою статтю: Похвала, с. 10.



Тоді ж, мабуть, не пізніш 1440-х років з нею зв’язано другу компіляцію, іншого характеру, затитуловану: «ЛЂтописець великихъ книзей Литовъских». Її основу становить невеличка повість (коло 9 тисяч знаків — приблизно чверть звичайного друкованого аркуша) — історія розсварення Вітовта з Ягайлом, написана із становища Вітовта, людиною, очевидно, дуже добре ознайомленою з подіями, і з тим освітленням і толкуванням, яке надавалось їм у Вітовтових колах. Із цього боку вона близько нагадує меморіал, написаний із становища Вітовта для хрестоносних лицарів коло 1390 р.1; але літописна повість не йде в подіях так далеко: описує тільки перший розрив Вітовта з Ягайлом, і закінчується першою утечею Вітовта до німців у 1382 р.



1 Він виданий в «Scriptores rerum prussicarum», t. II.



Далі ж оповідання ясно походить з іншої руки. Се видко і в мові (повість до 1382 р. виложена мовою цілком свободною від церковнослов’янських елементів, подальше оповідання писане під церковнослов’янську) — і так само в змісті: автор подальшого оповідання так мало обізнаний з високою політикою, що Ядвигу зве донькою Казимира Великого, тим часом як повість до 1382 р. написана з дуже тонким знанням політичних відносин.

З сим сходиться й те, що ми маємо латинський переклад повісті до 1382 р., під заголовком «Origo regis Jagyelo et Vytholdi ducum Lithuanie», споряджений ще в XV в. для краківського двору; ним користувався для своєї історії Длугош, і він втягнений до офіційної збірки дипломатичних актів польського канцлерства, під актами 1500 р. Се теж свідчить про окремішність цього твору і його офіціозність. На підставі всього цього можна із значною певністю говорити про повість до 1382 р. як окремий твір офіційного походження, споряджений у р. 1382 — 1384, мабуть, до примирення Вітовта з Ягайлом у 1384 році. Де зложено його, незвісно, але рукою — се треба сказати — надзвичайно талановитою! Наша стара література не багато має таких глибоко продуманих і зручно постилізованих творів. У формі нібито цілком не вимушеній, щирій і простій, без будь-яких прикрас і афектацій, але надзвичайно влучно, живо, прозоро, одного слова не пускаючи дурно, оповідає автор стару приязнь Ольгердового і Кейстутового дому, щирість Вітовта і злобну підступність Ягайла, що зрадив своїм найближчим своякам і союзникам, зловив і до смерті привів старого литовського героя Кейстута, а Вітовта кінець кінцем змусив, рятуючи своєї голови, втікати до одвічних ворогів німців та з їхньою поміччю доходити своєї батьківщини. Як взірець стилю і мови я наведу оцей уривок (на підставі Супрасл., справляючи і доповнюючи з інших):


Сыновъ же было у великого князя Олгирда 12, а в князя великого Кейстутия сыновъ 6 было. А межи всих сынов любили — князь Олгирдъ князя великого Ягайла, а князь велики Кейстути полюбилъ князя великого Витовта. И нарекли при своих животах их, што имъ быти на их мЂстех, на великих княжених. Они пакъ — князь велики Ягайло и князь велики Витовтъ — такъже во великой дружбьЂ были при отцех своих. Потомь пакъ князь велики Олгирдь умре, и князь Кестути не остави брата своєго великого князя Олгирда: какъ до єго живота в однотьстве c нимь были, почнеть держати княземь великим во Вилни сына єго князя великого Ягайла, и починеть приєзьдити ко старым думамъ, какъ ко брату приЂзьчиваль ко старейшему.

Некто пакъ был у великого князя Олгирда паробокъ, неволный холопъ, звали єго Воидиломь. Первоє был пекаромь, потомь вставили єго постелю слати и воду давати собЂ пити. И потомь пакь полюбиль ся быль єму: даль был єму Лиду держати, повель был єго в добрыхъ. Потомь по животе великого князя Олигирда д†ли лЂте минуло, князь велики Ягаило поведеть єго велми во высокых и дасть за него сестру свою родную княжьню Марию, што потом была за княземь Давыдомь. Князю великому Кестутию велми нелюбость учиниль и жалость, што братанну єго, а свою сестру за холопа даль. И быль тоть Воидило у великой моци у великого князя Ягаила, почаль со немьци собе соймы чинити и записыватися грамотами противу великого князя Кестутия. Некто пакь был остродски кунторъ 1, звали єго Гунстыномь; готъ былъ кмотрь 2 великому князу Кестутию: крестиль княгиню Янушевую, дщерь єго. Тоть поведаль князю великому Кестутию: «Ты того не вЂдаешь, какъ князь Ягаило посылаєть к намь часто Воидила, и уже записалься c нами, какъ тебе изьбавити своих месть 3, а єму бы ся достало и съ сестрою (великого князя Ягаила) твои места». Князь велики Кестутей вьда, што князь велики Витовт гораздо живеть со князем великимь Ягаиломь, и почнеть жаловатися сыну своєму великому князю Витовту: «Ты c нимь гораздо живешь, а он уже записалься на нас со немьци». Князь велики Витовътъ рече отцу своєму: «Не веруй тому, ачь того нЂтъ, заньже со мною гораздо живеть, ачей бы мнЂ явилъ»!

Потомь пакъ учинилося велико знамение: князь велики Ягаило дал был Полтескь брату своєму Скиргаилу, и они єго не приняли. И князь великий Ягаило послать рать свою всю литовскую и рускую со братомь своим князем Скиргаилемь ик Полоцьку, и оттуды мистръ лифляньски пріиде ратью к Полоцку, и оступять город. И князь велики Кестути опять начнет жаловатися сыну своєму великому князю Витовту, проплакивая на князя Ягаила: «За Воидила сестру дал, мою братанну, а из немець ми явлено, что немьцы записалися на нас, а се пакъ третєє: c кимь мы воюємь? c немьци? и они c ними Полоцька добывають! уже то проявилося, што они на нас полно стали c немьци...


Друга аналогічна повість — подібної манери, але коротша, пізніша і далеко не з таким знанням написана — з нагоди польської окупації Поділля по смерті Вітовта, 1430 р., з далекої перспективи часу і з очевидними недоладностями — оповідає, як литовські князі заволоділи Поділлям в XIV в., і цією історією доводить їхнє право, а польську неправду.

Де з’явилась ся повість, в яких колах — на се нема виразних вказівок. Всі інтереси її скуплені на півдні, і з найбільшою правдоподібністю її можна би вважати тутешнім утвором — тих кіл, що особливо були заінтересовані боротьбою Свидригайла з Польщею за Вітовтову спадщину: скажім, волинських або київських. При бідності яких-небудь звісток з того часу про українські справи, ся повість притягала до себе величезну увагу в нашій історіографії, особливо її початок 4, — що може вважатися класичним текстом:


Коли господарь былъ на Литовьскои земли князь великы Олгирдъ, и шед в поле c литовъскимь воискомь, побиль татаровъ на СинЂй воде, трех братовъ: князя Хачебея а Кутлубугу, а Дмитрея. A тыи три браты, татарскыа князи отчичи и дедичи Подолскои земли (были); а от нихъ завЂдали атамани, а боискаки, приєзьдяюче от тых атамановъ, имывали ис Подолъскои земли дань.



1 Комтур, комендант.

2 Кум.

3 Себто: позбавити твоїх міст.

4 З історичного становища він освітлений в IV т. «Історії України», с. 83 і далі.



А брать великого князя Олгирдовъ держалъ Новгородокъ Литовскый, князь Корьять; а в него были четыри сыны: князь Юръи, а князь Олександро, князь Костентинъ, князь Федоръ. Ино тыи княжата Кориятовичи три браты, со князя великого Олгирдовымъ презволениємь и c помочию Литовския земли пошли в Подолскую землю. И тогды в Подолскои земли не быль ни одинъ город ни древомь рубленый, ани каменємь будований. И тогды тыє княжата Корятовичи пришед в Подольскую землю и вошли во приязнь со атаманы, почали боронити Подольскую землю от татарь и боскакомь выхода не почали давати. И напервоє нашли собЂ твержю на рецЂ на Смотричи, тут пак собе нарядили город Смотрич. А у другомь месте были черньци 1 в горе, и в томь мЂсте наредили город Бакоту. И, ловячи в ловех, пригодило(сь) имь так: угонили много оленей в тот островъ, кдЂ нынъ Каменецкоє место лежить, и, посекши лЂсъ, город умуровали Каменець. А ис того вси Подолскии городы умуровали и всю землю Подольскую осели...



1 В Супр. і Ув. помилкою: черници.



Далі наступує історія Костянтина Коріятовича, що належить уважати відгомоном якогось політичного памфлету на Ягайлову унію з Польщею, тільки, на жаль, переказаного в занадто короткій формі. Польський король «Казимир Локоткович», довідавшися про Коріятовичів, які то мужні князі, надумав із своїми панами згодити старшого з них Костянтина собі за зятя. Бо синів у нього не було, тільки одна донька. Він прислав йому «глейтовні (охоронні) листи з великою твердістю» і просив приїхати. Костянтин їздив, але розглянувшися в ситуації, не захотів міняти свого маленького, з усіх боків загородженого князівства на польську корону. Не схотів задля цього ламати своєї віри, відмовився від королівни, повернувся на Поділля і тут помер «на своїм господарстві». Вище я згадав, що сей «Літописець» Ягайлову жінку Ядвігу через непорозуміння так само вважає донькою Казимира, єдиною спадкоємницею польської корони, але розповідає історію цього одруження дуже стримано і лояльно («короля Казимира в живих не стало, синів у нього не було, тільки одна дочка на ймення Ядвіга, і почали ляхи з Кракова присилати до в. кн. Ягаила, щоб він прийняв хрещення старого Риму і взяв їхню королівну, іменем Ядвігу, собі за жінку та став у них королем; і в. кн. Ягаило змовився з матір’ю, в. кн. Уліяною і з братією, і з усіма князями та боярами Литовської землі і, поїхавши в Лядську землю до Кракова, там охрестився сам і його браття і князі та бояре Литовської землі; взяв за себе королівну Ядвігу і коронований був короною того королівства, і з того почали хрестити Литву в латинську віру; прислав арцибіскупа [помилка — віленський біскуп мав титул тільки єпископа], і тоді почали ставити костели по всій литовській землі»). Наш же памфлет представляє, що така сама пропозиція ще раніш, за життя Казимира, робилася Коріятовичеві, тільки він не пішов на се: не захотів платити за польську корону так, як заплатив Ягаило, — зломив батьківську віру і віддав литовські й руські землі під польську кормигу.

Далі оповідається, як Вітовт відібрав Поділля від Коріятовичів, а від нього випросив собі Західне Поділля Ягайло, від себе дав пану Спиткові, а по смерті Спитка Вітовт викупив собі ті городи назад, — але по його смерті поляки безправно їх захопили: «Каменець засіли», підступом і насильством, «і все те забрали, що тепер держать Подільської землі». Повість, таким чином, написана з сильною тенденцією проти поляків і Ягайла, мабуть, під, свіжим враженням польської окупації Поділля — тому й нема тут мови про подальшу боротьбу за Поділля.

Сі дві повісті — про втечу Вітовта до німців у 1382 р. і про захоплення Поділля поляками в 1430 р. в Супрасльському рукописі зв’язані посереднім звідомленням, держаним так само без років, в тоні прагматичного оповідання, так само, як обидві повісті. Стиль інакший — як я то завважив вище: мова з тенденцією до церковнослов’янської і манера більш зближена до старої літописної; але автор, з другого боку, йде за прагматичною (не літописною) формою повісті 1382 р.

Чи тільки за цією повістю? чи продовжував тільки її, і до цього продовження пізніше було додано оповідання про Поділля, не зв’язане ні з ним, ні з повістю 1382 р. безпосередньо?

У Супрасльському рукописі се продовження доведене до 1397 р. (смерть Скиргайла). В другій редакції, Уваров. й ін., додано записки 1398 — 1418 рр., але вони явно пізнішого походження, і вже сама форма їхня — з роками — виразно відбиває від продовження 1382 — 1396 рр. Очевидно, повість 1382 р. була продовжена тільки до 1397 р.

Але цей продовжувач мав перед собою повість про Поділля: історія сватань з Казимировою донькою Ягайла і Коріятовича, на мій погляд, на се виразно вказує. Продовжувач, не знаючи докладно історії Ягайлозого одруження, пішов тут за повістю про Поділля і представив Ядвигу донькою-одиначкою Казимира Великого.

Значить — він писав після смерті Вітовта, може, навіть доволі скоро — одночасно з тим, як до першої компіляції (що кінчилася 1428 р.) додавалася історія останніх діл Вітовта та його смерті (з похвалою йому) і подій 1431 — 1435 рр. (перемога Жигімонта Кейстутовича над Свидригайлом). Можливо навіть, що обидва продовження, 1382 — 1397 і 1428 — 1535, були ділом однієї руки, і продовжувач повісті 1382 р. не довів свого оповідання до смерті Вітовта в «Літописці» саме тому, що він вирішив оповісти сі роки, або знайшов готовий матеріал з рокаїми в якомусь літописі для сих років — і вирішив ним виповнити сю прогалину в «Ізбранію літописання». Було б цікаво перевести чисто філологічне порівняння сих частей в обох частинах Супрасльського рукопису — «Ізбранія» і «Літописця», щоб переконатися, чи се один автор чи два: чи похвала Вітовту й інші статті «Ізбранія» належать «літописцеві», чи ні.

Для нас це особливо цікаво тому, що продовжувач повісті 1382 р. був киянин, хоча писав, мабуть, у Смоленську. Се видно з його оповідання про Скиргайла — одного з найбільш інтересних епізодів цієї хроніки 1382 — 1396 рр., що давно звернув на себе увагу істориків як голос київського свідка:


Князю Володимиру Олгирдовичю тогда сущу в Києвь, и не восхоть покоры учинити и чоломь ударити великому князю Витовту — то жє весны (1394) князь великий Витовт поиде и взя град Житомир и Вручий и приЂха к нему князь Володимир. Того же лЂта на осень князь великий Витовтъ выведе єго ис Києва и дасть єму Копыль, а на КиєвЂ посади князя Скиргайла. Самь же князь великий Витовть поиде на Подольскую землю, а князю Скиргайлу повеле ити ис Києва ко Черъкасомь и ко Звенигороду. Князь же Скиргаило Божиєю помочью и великого князя Витовта повелениємь взя Черкасы и Звинигород и возвратися пакы ко Києву. Ту же паки княжащю єму в Києвь, быс (ть) же некто Фома чернець изоуфовъ 1, держа намЂстничество от митрополита у святоє Софьи на митрополичиємь дворі. Восхотевшю же князю Скиргаилу єхати за Днепро в ловы, той же прежереченый Фома нача звати єго на пиръ на митрополичи дворъ. Князю же Скиргаилу сущю у него на пиру — азъ же того не свЂмъ, занеж бЂх тогды млад, — но неции глаголють, иже бы тот Фома далъ князю Скиргаилу зелиє отравноє пити. И c того пиру князь Скиргаило поЂхаль за Днепръ к Милославичомь и тамо розболеся — канонь канона Крещения у че(твер)к, и на Крщениє в суботу уєхал у град Києвь боленъ. БолЂвъ 7 дни и преставися у серед (у) 2. И понесоша єго на главах священници, поюще пЂсни отходныє съ свещами из града Києва ко святей Богородици Печерской. И положень быс (ть) чюдный князь Скиргаило добрый, наречены во светомь крещении Іоан, подле гроба святого Федосия Печеръскаго. Князь же велики Витовть услышав, ижь князь Скиргаило преставися, и посла князя Йвана Ольгимонтович (а) ко Києву и да єму держати Києвъ.



1 Сі слова читаються однаково: из уфовъ, або изуθъ; чи се прізвище намісника, чи походження из «Оуθовъ», зістається неясним.

2 Себто 10 січня 1397 р. Про се місце (дефектне в різних копіях), і рік смерті Скиргайла див. в IV т. «Історії України», с. 474.



«Мы же на пре(д)реченоє возвратимься», — зауважує по сім автор, помітивши, що молодечі спомини — враження смерті і похорону Скиргайла, котрі він бачив, бувши «тогды млад», задалеко відігнали його від Вітовтової історії. Оповідає похід Вітовта на смоленського князя, потім приїзд до Смоленська на поклін його зятя, великого князя московського Василя, перед тим оповідає дуже докладно ще один смоленський епізод з тих літ, і тим всім доволі ясно маніфестує, що записки сі писалися в Смоленську. Що писав їх не якийсь дипломат чи канцелярист, а церковний книжник, церковна людина, видно з тих церковних цитат, котрими він щедро пересипає оповідання. А по нім наступає (по тім приїзді Василя московського до Смоленська) згадана повість про Поділля, котрою і закінчується вся компіляція в найстаршій з нині відомих редакцій — Супрасльському рукописі і кількох до нього подібних (списки Никифорова і Академічний).

Отже, бачимо твір доволі складний і різнорідний з походження: тут і московські митрополичі джерела — притягнені, може, не без впливу «московитина» єпископа Герасима, і твори офіційного походження — великокняжої канцелярії чи двору, і спомини якогось київського церковника, і записки смоленські; ідеї литовської державності зміщуються з традиціями єдиної «руської церкви», за котру чіпляються ідеї єдності династичної, політичної, культурної. Конгломерат доволі механічно зложений. Покійний Смолька думав, що він залишився недоробленим через смерть Герасима, котрий здавався йому інспіратором цілого діла, а підвищення Смоленська до значення митрополичої кафедри — початком цього літературного руху, що виявився в спорудженні цієї компіляції. Мовляв, Герасим спровадив з великокняжого архіву офіційну записку про Кейстута і Ягайла, хтось з митрополичого оточення продовжив її, а року 1436 описав боротьбу Свидригайла і Жигімонта Кейстутовича; але зі смертю Герасима (1435) той історіографічний рух упав, а подальші зміни політичної ситуації (упадок Кейстутової династії) не сприяли династичній ідеї, покладеній в основу сего Смоленського літопису — прив’язанню до Кейстутового роду. «У збірнім кодексі, що був архетипом двох відомих нам рукописів, зістався лише нагромаджений матеріал як свідоцтво наміреного, а не сповненого завдання», — міркував покійний дослідник.

Тепер, коли ми знаємо із записок 1420 — 1428 рр., на книзі Ісаака Сірінянина про подорожі Герасима до Царгороду ще 1420 р., про його книголюбство, про його московське походження, про кількарічний побут на Волині володимирським єпископом, та зложимо се з пізнішими відомостями про Герасима — про його другу подорож до Царгороду в 1432 — 1433 рр., близькість до Свидригайла, зносини з папською курією в 1434 — 1435 рр., — очевидно, під натиском того ж Свидригайла, в його політичних інтересах, та ще звернемо увагу на деякі подробиці компіляції, — наприклад, записки про царгородські події 1353 р., незвісні в інших джерелах, — все се робить дуже правдоподібним, що діяльність цього рухливого москвитина і його широкі зв’язки сильно оживили літературне життя в Смоленську, і се оживлення виявилося в тій історичній збірці, котру ми оце розглянули. Митрополією, розуміється, Смоленськ не став. Герасим, ставши митрополитом, перебрав віленську кафедру, і вона, очевидно, стала його головним осідком. Але книжні й літературні інтереси, оживлені в 1420 — 1440-х рр., жили далі, підтримувані пізнішими владиками-книголюбцями, такими, як Йосип Болгаринович та Йосип Солтан. Компіляція, зложена в 1430-х рр., перероблялася далі. Уваровський список, писаний наприкінці XV в., мабуть, для князів Слуцьких, котрим він потім належав, дає одну таку переробку, зроблену, мабуть, в Смоленську ж, — судячи з того, що текст літопису, включений до нової смоленської збірки, зложеної за Йосипа Болгариновича, дуже близький до редакції, представленої Уваровським списком 1. Збірка Болгариновича дає другу таку переробку. Ся збірка 1490-х рр. містить насамперед історичну компіляцію, доведену до 1469 р., новгородського походження, далі збірку статей церковно-канонічного і генеалогічного змісту, теж аналогічну з подібними новгородськими збірками, і до цього — після запису переписувача, якогось Авраамка, що списав сі збірки «повелЂніємъ єпископа смоленського Іосифа», наступує «Літописець великого князівства Литовського» в тексті, подібнім до Уваровського. Потім, у XVI в. до нього дороблено вступ, який мав пояснити стару історію Литви і литовських династій до часів Ольгерда і Кейстута, але походження сього нового твору досі ніскільки не просліджено, і ми його сюди не будемо втягати. Нам було цікаво тим часом прослідити на смоленській компіляції 1430-х років відбиття літературного і культурного життя XV в., білоруського й українського, та підчеркнути сей факт, яскраво нею посвідчений, як ієрархічна єдність підтримувала ще в сім часі єдність літературну і культурну всіх єпархій старої київської митрополії. Се дозволяє нам вживати далі матеріал з різних церковних осередків України і Білорусі, щоб вислідити стан літературної традиції, літературної школи й книжної верстви XV і 1-ої пол. XVI в. (до реформаційних впливів).

Літописна компіляція, чи краще сказати — вибірка, зроблена в Смоленську, чи не одночасно з тою, що лягла основою старшого Литовського літопису, лежить також в основі іншої менше важливої історично, але дуже цікавої для нас літописної збірки — так званого «Короткого київського літопису», що становить другу частину так званого «Супрасльського рукопису» 2. Так назвав сю літописну збірку М. Карамзін, і під цією назвою вона зосталась і досі: хоч її київське походження дуже сумнівне, і тому ся назва часом береться в лапки, але за браком іншої короткої влучної назви, вона й досі вживається в літературі.



1 Див. спостереження Ф. Сушицького, с. 66.

2 «Супрасльская рукопись, содержащая новгородскую и кіевскую сокращенныя лЂтописи», М., 1836. Дуже гарне видання, зроблене заходом кн. М. Смоленського, з рукопису, що зберігався тоді в Архіві Мин. ин. дел. Новіші студії про сю збірку — спеціально про її другу («київську») частину, що головно надає їй інтерес: Тиховский Ю. Так называемая «Краткая Кіевская ЛЂтопись», Киевская Старина, 1893, IX, с. 364 — 374; Арнаутов В. «Кіевская» лЂтопись Супрасльского сборника (Къ вопросу о смоленскомъ лЂтописаніи), ИзвЂстія Отд. рус. яз., 1909, III.



Се кінцева частина історичного збірника, що походить із Супрасльського монастиря. Першу, більшу частину його становить витяг з літописної компіляції новгородського походження, майже цілком тотожний з так званим літописом Авраамка — тільки в Супрасльському рукописі він уривається посеред оповідання про Тохтамиша, 1381 року. До нього приписано, тою ж, мабуть, рукою, першої половини XVI в., другу вибірку, також з компіляції новгородського походження, з особливим оглядом на Смоленськ і смоленські події. Ці інтереси до Смоленська помітні в ній ще в першій чверті XV в.1



1 В. Арнаутов, порівнюючи записи Супрасльського рукопису з Литовським літописом середньої редакції (сп. Рачин. і Євр.), помічає, що в них видно користування зі спільного джерела, кінчаючи 1428 роком; він думає, що се був смоленський витяг з IV Новгородського літопису, а з нього зроблений був витяг Супрасльського рукопису. Але смоленські події тут кінчаються власне 1405 роком, і пізніше Смоленськ виступає тільки спорадично і припадково, — се справедливо зауважив М. Тиховський.



Вибірки з якогось подібного новгородського джерела сягають потім і далі, до другої половини XV в. — але що в них уже не помітно того спеціального добору відомостей про Смоленськ, то приходиться думати, що записи про події середніх десятиліть XV в. в Супрасльському рукописі наверствувались окремо і пізніше.

Потім, від 1480-х рр. і до 1500, котрим кінчився літопис, маємо ті записи, що надають йому історичну і літературну вартість: вони явно походять з якогось українського, або з Україною пов’язаного джерела. Оце той «Короткий київський літопис». Два записи — один про смерть новгородського архієпископа (1461), по ньому другий — про здобуття Царгороду турками (1453), порушуючи хронологічний порядок, становлять його виразну межу. По сім — записи про руїну Києва в 1482 р. й скарання на смерть Михайла Олельковича 1481 р. відкривають ряд подій, особливо інтересних для українця: киянина, волинця, поліщука. Серед них стрічаємо знову записки зі смоленським забарвленням, або такі, що могли походити від митрополичого клірошанина, де він би не перебував — в Києві, Смоленську чи Вільні. Але інші мають таке яскраве місцеве, волинське, спеціально з двором князя Острозького зв’язане забарвлення, — що приходиться думати: або що сі записи походять від людини, яка припадком сполучала інтереси до подій волинських, смоленських і митрополичого кліросу, або що якийсь клірошанин, зв’язаний ближче із Смоленськом, використав записки, що походили з двору князів Острозьких. Закінчується цей літопис власне записами під роками 1497 — 1500: про смерть митрополита Макарія, що спіткала його в дорозі в с. Скриголові на річці Бчичі, неподалік її вустя до Прип’яті, про призначення на його місце владики смоленського Йосипа Болгариновича і, нарешті, про посвячення Йосипа на митрополита. На сій підставі висловлювався здогад, що на смоленськім дворі сього звісного вже нам книголюбця — котрому завдячуємо так званий Літопис Авраамка (вище), зложено було й сей літопис, за поміччю волинських записок. Се й можливо. Але так само можна б думати і про Слуцький монастир, де, певно, не переставали й потім слідити за блискучою кар’єрою свого булого ігумена, Йосипа Болгариновича, а з другого боку, інтересувалися й долею своїх князів Олельковичів та їхньою київською отчиною, й волинськими подіями 1. Але в кожнім разі се треба признати, що голос волинця відчувається в деяких записах 1490-х рр. дуже сильно, так що се дуже правдоподібно, що в літописі використано деякі волинські записи 2.



1 Той факт, що перша частина Супрасльського рукопису майже тотожна з літописом Авраамки, переписаним у Смоленську з наказу Болгариновича в 1495 р., тільки не дописана до кінця і уривається на півслові, на мій погляд, до певної міри промовляє проти здогаду, що Супрасльський рукопис був зложений теж у Смоленську — тут навряд чи користувалися б таким фрагментом компіляції, що при єпископській кафедрі існувала в повній формі.

2 Особливо яскраво, наприклад, се виступає в оцім записі: В лЂто 7000, индикт 10, мЂсяца іюня 7 дня (7.VI.1492), в четверток 7 недЂли посли Великодня, въ вторый час дня преставися Казимерь, король пол(ь)ский Якгоиловичь, и ведикый князь литовскый и рускый, справедливый, добрый, при митрополите києвьском Іоне Глезне, при єпископЂ владимерьском и берестейском Васьяне. Съ бо епископъ Васиань обнови церковь Пречистоє у Володимери, великую, мурованую муром, иконами и ризами, и съсуды, паче книгами и с(вя)т(ос)тию, вь лЂто 7002 (1494), в индикт 13, на Введеніє Пречистоє день, съ єпископом луцким Ионою и съ єпископом холмским Семеоном». Запис явно волинський.



Після запису про поставлення митрополита Йосипа (1500 р.) наступають знову кілька окремих записок, із старших років, XV в., і по них — здобуття Смоленська Москвою 1515 р. Все се описане тою ж рукою, що літопис, — значить, переписано її не раніш цього року. Потім інтересна примітка, для палітурника, зроблена іншою рукою: при оправі до сих 4 зошитів додати в кінці ще 6 зошитів «порожніх неписаних», «про запас на літописець». Але замість того хтось інший, зачеркнувши вказівку, вписав на останніх сторінках повість про перемогу князя Острозького під Оршею в 1515 р. і похвальне слово йому з цього приводу. Чи слалося се вже в Супрасльськім монастирі? Кінцевий запис рукопису, зроблений пізнішою рукою, про відвідини Супрасльського монастиря королевичем Жигімонтом-Августом у 1543 р., виразно вказує, що тоді рукопис переховувався в сім монастирі; але чи попередні записки, чи, може, і весь взагалі рукопис був переписаний тут, — на се нема ніяких твердих вказівок ні за ні проти.

По сих передвступних поясненнях я спинюсь на найбільш інтересних записках сеї компіляції. Під роком 1496 читаємо таку серію:


В лЂто 7004 приходиша в Волынскую землю сынове перекопского царя Мен-кгирея съ всею ордою Перекопскую и много зла сотвориша Волыньской земли: и церковь, и монастырь святого Николы в Жидычине съжгоша, и полону безчислено взяша, a ины посекоша. И обогнаша князя Семена Юрьєвича и пана Василя Хрептовича, намьстника володимерьскаго, и князя Костянтина Острозкаго, и всьх волынцов въ градЂ Ровном. И начаша татарове не въ мнозЂ приєзжати к граду, наши же не видЂвши, яко множьство их, и рекоша к собЂ: «Сътворим что мужско!» И выехаша противу их пред мЂсто, и биша(с)я крьпко c ними, и убиша от них нЂколико. И выступиша множество татарь, в видЂвь князь Семень, яко невъзможно стати противу им, и възвратися въ град. И половци(!), окупа вземше, и со всЂм пленом възвратишася въсвояси.

Тои ж осени пріиде ис Царгорода от патріарха Нифонта посол — келейник єго старець Исафь, и митрополита києвскаго Макарія послы c ним: Деонисей старец а Герман діакон. И принесоша листы благословены под великими печатьми оловяными великому князю а великой княгини, и митрополиту, і єпископом, и князем, и бояром, и всьм православним християном. Токмо прирече патріаршь посол єпископом: «Да не поставите потомь митрополита, аще преже от нас благословеніє берет, — кроме великоє нужда» 1. Они же рекоша: «Мы не отмещемся древных обычаєвь съборныя церкве цариградцкіа и благословеніа отца нашего патріарха, но за нужою сътворихом се, яко же и преж нас сътвориша братіа наша єпископи при великом князи Витовте: поставиша митрополитом Григория Цемивлака, яко же и (в) правилах святых апостол и святых отець писано (єсть): два или три єпископа безо всякого прекословіа єпископа да поставят. Посол же рече: «Добре сьтвористе, яко нужда ради и закону измЂненіє бываєть».

Тои ж осени великий князь Александръ и коро(ль) пол(ь)скый Ольбрахть, брат великого князя, снималис(я) в Парьцеве; никто же не вЂсть, чего ради снимашася. Слышахом бо сами нЂ от которых вельмож их 2, яко и панове их рада о сем не вЂдали. Бысть же сій снемь у пост(т) пред Рож(де)ством Христовым, на память преподобнаго отца нашено Алимпіа столпника, въ 26 ноєврЂя мьсяца.

А въ 28 того мЂсяца на память преподобнаго мученика Стефана Новаго исповедника пріиде у землю Волыньскую брата єго жь сынъ (безбожнаго перекопскаго царя Меньдли-кгирья) 3 Єпончакъ солтанъ съ множествомъ вой — окаяних агарянъ, и пленита усю Волынскую землю мало не до конца, и Лядской земли немало.



1 Крім крайньої потреби.

2 Інтересна вказівка про досить високе соціальне становище автора.

3 Сі слова в дужках — явно додані компілятором (на се вказує й форма імені Менглі-герая в порівнянні з попереднім «Мен-кгиреєм»). Очевидно, у волинськім архетипі се оповідання безпосередньо притикало до історії ровенського погрому (вище); записи про царгородське посольство і парчівський з’їзд вставлено потім і розірвано стилістичний зв’язок волинських записок: стала неясна фраза «брата єго жь сынъ» і відчулася потреба пояснення.



И множество безчислено христіан плЂниша, a иных различными смертьми умориша, и возвратишася восвояси — Богу попустившю грЂх ради наших, и вся съвершися на нас черес уста Давида пророка, въ псалмЂ 78: «Боже, придоша языци въ достояніє твоє», и прочая — въ конець. Не Богу нас оставляющю, но нам Єго не взыскающим, сего ради вся пріиде на ны сіа. НЂкогда бо приступиша іюдеи къ Богу нашему Іс(сусу) Христу, глаголюще, яко Питатъ кровъ исъ жертвами их смеси. И рече им Іс(сус): «Столпъ силуамъскій паде и 18 муж поби; мните ли, яко си(х) всЂх грЂшнЂйших? но аще не покаєтес(я), вси такожде погибнете!» Вси бо уклонихомся от Бога укупе и неключими быхом! нЂс(ть) творяй благостыня, нЂсть до єдиного! (Далі — молитва, що закінчується словами: Въскресни, Господи, помози нам, и разгони языкы агаряньскіа, хотящая бранем, и избави нас имени твоєго ради — исповЂмы ся тобь в род и род и возвЂстихом (читай: возвЂстим) хвалу твою!)

В лЂто 7005 мЂсяца марта в 20 день приходиша татарове и c турки у Вольшьскую землю и воєваша около Кремянца и съ четыреста душь плЂна вземше, возвратишася в своя. И собрася князь Михайло Острозькій 1 и c своими людми и угна их за Полоным, и изби их всьх, и пльн весь возврати, и возвратися c похвалою въ о(те)чество своє, о благодарьствЂнная пЂсни Богу воспьвая, яко рукою Его спасе плЂненыя и изби чада агаряньскія.

Того ж лЂта пріидоша татарове перекопьскіи и поплЂниша множство пльна уво-ОлЂвскои волости и в Мозырьской, и вгониша их князь Михайло а князь Костянтин Острозскій съ дворяны князя великого на другой недели у суботу по Велице дни у земли Брясловъской на Сороце-реце, на Кошиловских селищах, а других верх Умы-реки у могилы Петуховы, избиша их всьх до конца, а плЂн весь отплЂниша. Убили царевича Акманлу и влана Мамышю-биру, уланова сына, а всих их убито триста и сорок, а наших одинъ человЂкъ, и то от простых. Сь уже второє знамя Г(оспод)ь Богь сътвори: победу дарова православным єдиного лЂта над безбожными агаряны! Аще обратимся к Г(оспод)у Богу истинным сердцем — и до конца съкрушит их. Сим же правовЂрным княземь даруй Г(оспод)и многолЂтноє здравіє и укрЂпи десницю их и грозны их сотвори супостатам нашим, да прославим тя, єдиного Бога и человЂколюбца.

Того лЂта мьсяца майя у первый день шестоє недели по Велице дни, у понеделок, убили безбожныи татарове прекопьскыи преосвященнаго митрополита києвскаго и всея Руси архиепископа Макарія, пореклом Чорта, у селе Скриголо†на Бчичи-реце, а пят(ь) мил(ь) от Мозыря. Тут єго нагнаша, не вьдущю о них никомуждо: безвести увоидоша у землю и всьх, єже c ним, побиша, a иных у плЂн побрали, и много иных волостЂй воземши и мЂст пожогши и людей безчисленно пленивши, возвратишася восвояси, — Богу попущающю грьх ради наших, — съгрЂшихом бо от ногь и до головы. Но уповаю на Бога, яко сему архиєрею божію сіа случися смерть к болшому єго мздовоздаянію, а к нашому наказанію. Занеже был поєхал до Києва — хотя помощи церкви божьєй Софии, разореной тыми ж агарянами прежде. Ино Богу тако попустившю о нем, ими ж судбами своими весть: судбы бо єго без(д)на многа. Сего ради ужаснемся, братіє! аще святому архиєрею божію тако случися, Богу попустившю, а мы како избежим праведнаго гнЂва Єго по дЂлом нашим? А преж скончаніа єго осмья седмиць яви єму некто розлученіє души от мира сего. Но некако усумнеся о семь, яко человЂкь плот(ь) нося. Но аще у суро†тако содЂьлася, у cyce что будеть?1



1 Натяк на євангельський афоризм: коли з сировим деревом (праведними людьми) сталася біда, що буде з сухим (з грішними людьми)?



Но Господи, Господи, потерпи єще на нас! Не сотвори нам, яко Ієрусалиму, оставившим тя и не ходившим у пути Твоя, но възри на нас милостивно, яко иногда на неввитяне! Занеже прах не можеть стояти против бури, тако ни мы не можемь стерпети гньва Твоєго. Мало казни, а многомилостивно исцЂли! Не можем бо долго носити гньва Твоєго! Жестоко єст(ь) пити чашю пелына, гнЂва Твоєго!

Никогда бо сіє случися у Руской земли преж сего, отнеле ж и прияхом крещеніє, яко нынЂ сотворися тому архиєрею божію от поганых. Но сія вся праведным Твоим судом навелъ єси на ны грьх ради наших! В суд и поношеніє быхом грЂх ради наших! Но не предай же нас до конца имени Твоєго ради — да не рекуть нам супостати наши: где єсть Богъ вашъ, на нь же уповаєте? Можешь, владыко, єлико похощеш(ь), помози нам, яко низпадаєм!

Того ж лЂта поиде великый князь Александръ co всими вои своими литовскими и рускими, жимоитскими и иными противку царя перекопьского. И стоя в Жеславли и оттоле поиде до Бряславля, и тамо город заруби, и опят(ь) възвратис(я) во свою землю со всими вои своими. А царь не смЂ ополчитись противу єго.

Того ж лЂта ходи король полскій Облрахтъ в землю Волоскую со всими вои своими. И многа зла вои єго сътвориша церквамъ и образом Божіим — срам и писанию предат(и)!1 И взя миръ c волоским черес брата своєго послы — короля ческого и вгорьского Владислава в възвратися на свою землю со всими вои своими. И которою дорогою повЂле єму поити волоский въ свою землю, туда не восхотЂ поити, и поиде просто до Снятина по Буковинью. И преидоша волохове и туркове на него, и много отъ вой єго убиша, а сам король в то(й) час бЂ боля.

Того ж году преставис (я) Васьян, священный епископь володимирскый.


У сих для прикладу наведених двох роках виразно виступають перед ним три верстви чи три серії записів.

Записи волинські — зайняті головно татарськими нападами, що стали злобою дня в тих часах; вони явно зв’язані з місцевими церковними колами, дуже уважні до всяких місцевих ієрархічних подій, з другого боку — для тутешніх аристократичних фамілій (особливо князів Острозьких).

Записи митрополитські, що походять, може, з самого кліросу, — хоча, наприклад, запис про смерть митрополита Макарія своїм стилем (побожними міркуваннями, молитвами і т. ін.) дуже близько наближається до волинської серїі.

Записи на теми політичного життя великого князівства Литовського і Польщі, зачерпнені від якихось «вельмож», — діловиті, позбавлені побожних рефлексій.

Тепер іще спинимося на повісті про перемогу князя Острозького під Оршею і похвальнім слові йому, що ними закінчується літопис. З огляду на визначний — при загальній бідності нашого матеріалу — літературний інтерес сього твору я наведу його в цілості.


Индикт 2, авгус(та) 1 день, в лЂто 7023 году Василей Иванович, великий князь московскый, преступив докончаніє и крестноє своє цЂлованіє, от меншаго на болъшоє зло подвигнулся, имЂя ненасытную утробу лихоимЂніа: некоторыи городы, очину и дЂдину великаго, славнаго государя Жикгимонта короля полского и великаго князя литовского и руского, княжати пруского, жомоитского и иных, почал поседати, и славный великий град Смоленскъ взялъ. Бо нетъ пущаго человеку, как въжделенє чужого имЂніа: и кроткаго, и смирЂнаго немилостива и некротка чинить!

Оный великославный король Жикгимонтъ свою правду 2 держалъ єму непорушно и невыступно въ всем, и видячи єго насилованиє и хотячи боронити своєє очины — Литовскоє земли, вьзма Бога на помочь и свою правду перед собою иміа, зъ своими князи и паны и храбрыми вдатными витязи своєго двора кралевского напротивъ єго пошелъ, помянувше слово пророчьскоє, што Г(оспод)ь гръдымъ противится, а смиренным милость и помощь посылаєть.



1 Православний літописець співчуває православним молдаванам, що з них знущаються католицькі вояки короля Альбрехта. І далі видно, що він стоїть по стороні Молдови проти поляків.

2 Присягу.



И пришед, и стал в Борисо†на великой рЂце БЂрезыни, и напротивъ неприятЂля своєго великого князя московского отправил и послал своєго великаго воєводу и славнаго и великоумного гетмана князя Костянтина Ивановича Острозского, пана виленского, старосту луцкого и бряславльского и иных, маршалка Волынскоє земли 1, c некоторыми велможами, князи и панырадами своими, и з своєго двора вдатными и храбрыми вои литовскыми и рускыми. И в то врЂмя приєхали до великого короля Жикгимонта на помоч панове лядскии и дворяне вдатныи, рицери коруны Полскоє. И вси посполе, возма Бога на помоч и вооружени бывше г(оспо)даря своєго Жикгимонта наукою, сміло дръзнуша и поидоша навпротивку много множества людей великого князя московского. Оным же в то ж врЂмя будучим на Дрюцких поліх, и вслышавши силу литовскую, оттоля отступиша за Днепръ, реку великую.

Успомянем слово великого Нифонта, как пишеть к вЂрным христіаномъ: «Тайну цареву годно таити» — рекучи — «рады г(о)с(по)д(а)рьскоє замкнутоє негодно всим повЂдати; але дЂло и храбрость мужства доброго и смЂлого человЂка годно всим объявляти, абы напотом иншии тому вчили и смЂлость мЂли». Как же и въ нынЂшнеє врЂмя случися нам видЂти того доброго а храброго воина пореклом стратилата князя Костянтина Ивановича Острозского, навышшего гетмана литовского. Напрьвій Божею помочю и приказанєм и наукою г(о)с(по)даря своєго великого короля Жикгимонта слушноє исправленьє войска, братскоє любовъноє соєдинение ласкаве злучил и поставил. И како преиде до реки Днепра под Оршою, градом каменым, и виде, яко быс(ть) не борзо преходимъ путь водный. И яко богобоязливый муж и справца воєнный тот славный великый гетман князь Костянтинъ Иванович бегъ до церквий святои живоначалнои Троици и к святому великому чюдотворцу Христову Николе и пад, помолися Богу. И въспомяну справу и смЂлость храброго Антиоха и великого гетмана царя Александра Македонского; како он войску персидскому реку Арсинарскую прейти повелЂ: пръвіи сквасишася, а последніи, яко по суху, преидоша, так теж и он передним людем плыти повелЂ, a послЂдніи вже яко по броду преидоша. И тако спішно на великом поли рошском 2 напротиву москвич въоружишася.

О великий вдатныи витязи литовскии! уподобилися єсте своим мужством храбрым македоняном, справою и наукою князя Костянтина Ивановича, второго Антиоха, гетмана войска македоньского!

И так своєго человічьства смЂлост(ь) вказал яко храбрый рыцарь и вЂрный слуга своєго г(о)с(по)даря: c тыми велико-многомножными вои литовскыми, не щадячи 3 самими себе на великоє множество людей неприятілских сягнули и вдарили, и множество людей войска єго поразили и смерти предали — на осмъдесят тысяч! A иных живых въ плЂнъ поймали 4 — их же имЂн здЂ вписати не вмістихом.



1 Ся старанна титулатура князя Острозького — прояв особливого для нього пієтизму.

2 Зам. оршском.

3 В друкованім: нащадячи.

4 Вичисляються найбільш значні полоняники.



Так своєю вЂрною послугою г(о)с(по)дарю своєму великому королю Жикгимонту радость вчинил: напръвЂй церкви божьи христианьскии, и многих мужей и жон от их насилованья оборонилъ. Зді исполнилося слово святого отца Єфріма: «Силный изнеможе, а здоровый разболЂся, а радовый ся въсплака, а дръжай погуби». МнЂ ся грЂшному видить: ныне все то ся стало великому князю Василю московскому. Помянем слово пророка Исаия, сына Амосова, што пророчьствовал о послЂдних днех, провидевъ Духом Святым, так рече: «За умножениє злобы людей и многыи их неправды пролиєтся кров их яко вода силна; хоробрыи и гръдыи от мЂчов падуть: одинъ ратный справедливый погонитъ несправедливых 100, а от ста побЂгнет 1000, и плоть их будет на снЂдь звЂрем и птицам, и кости их на позор всякому животу». Ныне

тым пророчьством подарил Бог князя Костянтина Ивановича, навышшего гетмана литовского —

што єго справою и зражениємь войска плъков

и єго смЂлого сердца и рукы сягненьєм

люди Московського побили;

и тых збитых плоти звЂри и птици ядять,

по земли кости волочачи,

а стоплених водами рыбы клюють.

О пречестная и премудрая главо!

Како тя нареку и похвалю?

Коротъкостию языка моего

и художством ума моєго

не могу ся домыслити,

кую славу и честь въздати

твоего справленію дЂлу!

Мужества твоєго крЂпо(сть)

равна єс(ть) великому царю индійскому Пору,

котрому ж многи цари и князи

противній быти не могоша.

Єго ж дьлу и чести

обличность твоєго велможства показується,

как же нынЂ милостію Божією

и теж щастьєм великославного г(о)с(по)даря Жикгимонта,

короля и великого князя

таковому силному пану,

великому князю московскому,

отпоръ вчинили єсте своихъ рукъ дЂломъ,

и з храбрыми рыцери оными

вдатными витязи,

c князи и c паны и з дворяны г(о)с(по)дарьскыми,

великого княжества Литовского и Руского

и c пособлю великославных и шляхотных рьщарей,

вдатных панов поляков, посполите 1

съ всими свомми 2 добрыми помочникы и вЂрными

яко одны от добрых вой своє мужство показали єсте,

и многыи замкы столечныи и мЂста славныи

великого княжества Литовского и Руского привпокоили єсте.

За што ж ты, великославный гетмане, от господаря твоєго

великоє и высокоє чести достоєн єси!

Прировнани єсте великым храбрым рыцерем

славнаго града Родоса,

которыи иж своим мужством

многии замки христіаньскии

от поганских рук впокойны чинять, —

вашего мужства отпором

такорому силному пану

тоє ж славы и чести сподобили ся єсте

тою вашою послугою

г(о)с(по)дарю своєму 3

великому королю Жикгимонту

радость вчинили єсте 4.



1 Надр.: псополите.

2 Надр.: твоими.

3 Надр.: твоєму.

4 Надр.: вчинил єси.



За таковый вчинок не толко здЂшних великых столечных городов — на них сЂдети достоин єси, але и самого Божьяго града Ієрусалима достоин єси владети.

Мужства твоєго крЂпос(ть) от Востока до Запада слышат(и) будет — не токмо єдиному собЂ, але и всему княжеству Литовскому тую славу и высокость мужства вчинил єси.

Єще ти приложу смЂлости и храбрость: уподобился єси сыну Ровоавову Авию, што воєвал на десять коленъ Ізраилевъ и въбил з них силных людей за єдинъ день пять сотъ тисячь. Єго ж дЂлу и ты наслЂдникъ явися, москвич избиваа, не в цЂлый день, але въ дни 3 годины на осмъдесят тисячъ побил!

И тако мужства ти храбрость подобна Тигранису, царю арменскому, о котром же премудрый философ Фролос от Ливия пишеть: пришедши Тигранис, царь арменский, и сьсеклъся съ Антиохом и измог войско єго и самого из града выгнал, Антиоху бьжавшу пред ним в Перекую сторону. Тако и ты, честная и вЂлеумнаа главо, сътвори сЂчу з великим князем Васильєм московскимъ и побил войско людей єго, и самого выгнал з града Смоленска, великому князю Василю пред тобою бежавшу у Московскую сторону, у свои восточныи грады 1.



1 Тут наступає фраза, додана, очевидно, при переписуванні сього слова до Супрасльського рукопису: взята із запису про здобуття Смоленська Москвою (с. 148) і недоречно повторена на сім місці: «и после себе владыку смоленского Варсонофия звел c Смоленска на Москву».



Князю ж Костянтину бывши под Смоленьском и от Смоленска възвратившуся, и взял грады тыи, которыи вже служили великому князю московскому: Мьстиславль, Кричевъ, Дубровну. И повелЂ им по пръвому служити великому княжству Литовскому, а сам поиде в Литовскую землю къ г(о)с(по)дарю своєму великому королю Жикгимонту. Король же, услышавши приєханьє єго и всих вой своих литовских и рускых вдатных витязей, принял их з великою честию у своєм столечном градЂ Вилини дек. З день, на святого пророка Софониа.


Великославному г(о)с(по)дарю

королю Жикгимонту Казимировичу

буди честь и слава на вЂки,

побЂдившему недруга своєго

великаго князя Василіа московского!

А гетману єго вдатному

князю Костянтину Ивановичу Острозскому

дай Боже здоровьє и щастьє впред лЂпшеє!

Как нынЂ побил силу великую московскую,

абы так побивал силную рать татарскую,

проливаючи кровъ их бессурменьскую!


Я піду ще далі і спинюсь на деяких записках тих же часів: початку XVI в., що знаходяться в Литовському літопису ширшої редакції (т. зв. копії Биховця). Літопис, дуже інтересний як твір літературний, належить пізнішому часові — другій половині, більш того, — мабуть, останній чверті XVI в., хоч у одинокій своїй копії він уривається під роком 1507, а як літературно-історичний твір, на жаль, досі нітрохи не був обслідуваний, і я не можу, в рамцях цієї праці, до сього братися. Він пройнятий аристократичними тенденціями: писаний із становища владущих родів великого князівства Литовського і з сього становища дуже характеристично освітлює, наприклад, історію вбивства великого князя Жигімонта

Кейстутовича1, або конфлікт литовської аристократії з улюбленцем великого князя Олександра князем Михайлом Глинським. Се зближує його з волинськими записами Супрасльського рукопису — тільки та аристократія, із становища котрої писаний ширший литовський літопис, не українська, а білоруськолитовська, і в супрасльських записах ця аристократична тенденція не виступає так яскраво і гостро. Але нам в ширшому Литовському літопису особливо інтересні ті записи початку XVI в., які безсумнівно походять хронологічно з цього ж таки часу, початку XVI в., а з другого боку — географічно і тематично (особлива увага до татарських нападів і татарських справ!) виявляють свою близькість до супрасльських записів. Вони можуть походити з того ж Слуцького князівства, сусіднього з Волинню (що в попереднім було зазначене як можливе місце скомпонування Супрасльського літопису) або з інших сторін українсько-білоруського Полісся (з котрогось тутешнього монастиря). Для доповнення вищеподаної колекції подаю ще кілька уривків з сього ширшого Литовського літопису:


Тоє же осени (1502) приде вЂсть королю Александру, иже татарове, перешедши рЂку Припеть, воюють по волостем. Король же писал до князя Михайла Семеновича Слуцкого 2 и послал к нему на помоч воєводича подольського Яна Бучацкого, а с ним дворан своих литовских и руских и рацов 3 не мало. Князь Семен же Слуцкий з паном воєводичом и со всими вышереченными двораны гонили за татары и догнали их немногих за Бобруйском в шести милях на реце на Уже; было их толко пултораста, и дошедше, побили их и назад вернулися.

Тоє ж осени был бой з татарами за Вручим, в семи милях, на реце Ужи, князю Федору Ивановичу Ярославича 4 и князю Юрию Ивановичу Дубровицкому, и князю Григорию Глинскому, старосте друцкому. И Божиим перепущенієм грих наших ради татарове наших побили. Тогда и князя Григорья Глинского и Горностая убили.



1 Тут до речі буде нагадати се оповідання, що кидає світло на літературну творчість великого князівства Литовського, що розвивалася на старих київських традиціях:

Пануючи князю Жигимонту на Вильни и на Троцех и на всих Руских и Литовских, и на Жомоицких землях, и силныє окрутенства чинил подданым своим, а звлаща над рожаєм шляхецким: немилостиве их имал и тяжкиє окрутенства над ними чинил, невинне их карал и мордерства над ними чинил, якиє вымыслити могл — над всеми княжеты и панеты и рожаєм шляхецким всих земель: Литовских, Руских и Жомоитских. И был тому рожаю шляхецкому вельми окрутный и всими учинки своими злыми прировнаный єсть ко Антиоху сирскому и Ироду єрусалимскому и к предку своєму великому князю литовскому Тройдену, который сильныи окрутенства чинил над землями Ляцкими и Рускими. (Дуже цікавий з літературного становища відклик до оповідання старого Волинського літопису про Тройдена). И тыи подданыи єго, вся шляхта, тому терпЂли, як вЂрныи рабы пану своєму, и ничего злого єму не чинили, ани мыслили. И он же окаянник князь великий Жигимонт не насытился злости своєй, и мыслил у серцу своєм, по диаволу научению, какобы весь рожай шляхецкий погубити и кров их розлити, а поднести рожай хлопский — псю кров. (Пол. собр. лЂт., т. XVII, с. 532 — 533, переписую з латинки, котрою списана копія Биховця).

2 Син Михайла Олельковича, стятого 1482 р.

3 Сербів — з надворного війська.

4 Князь пинский, швагер князя Слуцького.



Тоє ж осени месяца августа тридцатого дня приде сын єго 1, Мендыс-кирея 2, цара перекопского, Битес-кирей солтан со шестма тысячами татар безвестно. Напервей приде ко граду Слуцку, князь же Семен Михайлович в тот час был в Слуцку, и не ведаючи ни о чом, толко возривши з города за мисто, на реку Случ з церкви святого Юрья, и увидели татар, скачучих на конях и мужи и жены имаючи и стьшаючи. И видевше сиє 3 напрасноє прихождениє поганскоє, князь Семен Михайлович з тыми, которыє с ним были во городи, подивилися таковому наглому неведомому прихождению их, иже одного дня перешедше реку Припять и того ж дня пришли к Слуцку, двадцать и пять миль; иныє же того дня минувши Случеск и дошли до Копыля, єще од Слуцка пять миль. Князь же Семен не домысляєтся, што начати а што чинити, людей бо с ним на тот час в городи было вельми мало, вси были по селом. Татарове бо их всех отлучили от города и стада конскиє вси побрали. Князь же только з вельми малыми людми в городе затворился и послал до короля до Вильни, повидаючи о том. Бете-кирей же царевкч сам кошом стал под Слуцком за Умолем, татарове же пошли в загоны в землю, и шедше, воєвали около Клецка и Несвижа, ижегше город Клецк, и были, недоходчи Новгородка в шести милях на Ісколти, (и) вернулися. Многиє места и села пожгли и неи(з)реченноє кровопролитиє християнству сотворили, и з многим полоном и добытком собралис(я) к Слуцку и без жадноє шкоды вси в целости назад вернулися. Король же Александр некоторых немногих дворан своих послал до князя Семена до Слуцка, они же, бывше в Слуцку и довЂдавшися, што татарове в целости вышли, они же возвратилися к Литве.



1 Знову слід вирвання звістки з іншого зв’язку.

2 Друк.: корея.

3 Друк.: сия.



Зробимо підсумок. Наприкінці XV і XVI вв. бачимо в Північній Україні і на Білоруси, в суміжних білорусько-українських сторонах літописання в різних осередках, а їхні записи об’єднуються в компілятивних літописних збірках. Єсть певний літературний обмін, потяг до історичного синтезу, хоч би в чисто механічних формах — аналогічно до старих українських і нових великоруських загальних літописних зводів. Кафедри і монастирі, видко, все ще відіграють в тім переважну роль. Взірцями служать, очевидно, старі літописи. Пишучи про сучасні події, автори не раз ідуть і в фразеології за записами XI — XIII вв. про напади половців і татар (бачили ми в одному записі навіть назву половців замість татар!); їх прикладом пускаються в побожні міркування про знаки Божого гніву і дають вихід пригніченому настроєві в молитвах, аналогічних з тими, які читаємо в київських літописах XI — XII вв. Сама мова зближена до старої церковної, і місцями тільки не витримана граматика і орфографія зраджує писаря кінця XV в. — як у сучаснім посланні про митрополита Йону (нижче). Так у супрасльських записах 1490-х рр. Записи ж ширшого Литовського літопису, хоч писані на ті ж теми, вже далеко вільніші від старих літописних взірців. Не кажу про їх мову: можна припустити, що пізніший складач літопису підновив їх мову, під один фасон із своєю; але зміст, мабуть, заховав би більше старого характеру, коли б такий стиль був у їх архетипі.

Посередині стоїть повість про Острозького з похвалою йому. Вона далеко менш традиційна, і в формі, і в змісті виявляє більше самостійності в пристосуванні до нових інтересів життя. Цитати церковного характеру сходять на другий план перед мотивами сучасної рицарської повісті, котру ми вище одмітили як інтерес дня: Александрія, історія Флора, оповідання про родоських рицарів дають себе відчувати тут дуже живо. Гіперболічне число побитих Острозьким москвичів переносить реальну історію Оршанського побоїща в площину баснословних подвигів героїв лицарських романів. Історична орієнтація автора цілком політична, а не церковна: москвичі для нього не одноцерковники, а політичні вороги; він пише зі становища литовського державного патріотизму, а не зі становища православної церкви. У формі звертає увагу на себе чергування чистої прози, риторичної каденції і поетичного речитативу, близького до аналогічних речитативів Слова о полку Ігоревім, з одного боку, пізніших дум — з другого. Мова сильно зближена до світської, нової книжної, що вироблялася на переломі сих століть.

Все це надає цьому невеличкому творові визначний інтерес; він ще раз свідчить, що книжні кола не тільки консервували старі літературні засоби, а вміли їх удосконалювати, приспособляючи до вимог часу.

З цього погляду характеристичний факт: вартий того, щоб його зазначити, хоч він ще цілком сирий, не простудійований в подробицях — в своїх відносинах до українського літературного життя XVI в. Се імпульс, заданий історичній праці й історичним інтересам взагалі появою популярних друкованих історичних компіляцій польською мовою. Відкриває їх «Хроніка всесвіту» Мартина Бєльського (Вольського), випущена в 1550 р. — се перше видання втрачено, але 1554 р. вийшло друге видання, а 1564 третє; «позеленієм короля Жигимонта» (Ж.-Августа) переклав її руською мовою якийсь Амброжей Брєжевский, і за її поміччю зараз же доповнено «хронограф», що містив матеріал східнослов’янський і південнослов’янський, а компіляція Бєльського давала змогу його доповнити матеріалом західним. Цей доповнений хронограф — власне західні доповнення до старого хронографа, звісні і в українських копіях XVI і XVII вв., і здавна звертали на себе увагу. Новіші досліди над хронографом С. П. Розанова значно зменшують цікавість сих варіантів, бо проведене ним порівняння копій привело його до переконання, що протограф їх був не український, і він думає, що се була робота якогось великороса, хоча й зроблена десь на Білорусі чи на Україні 1. Тим не менше ці його спостереження не розв’язують, а, навпаки, ще з більшою силою нагадують нам потребу шукати історичних компіляцій нашого старого київського і пізнішого литовського матеріалу з новим, даним Бєльським, Кромером, Гваньїні, Стрийковським. Такі компіляції, безсумнівно, мусили з’явитись на Україні — Білорусі ще в XVI в., хоч досі на себе звертали увагу тільки пізніші компіляції, XVII віку 2.


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Іносе:   У літературних творах інколи можна натрапити на застарілий нині східноукраїнський прислівник іносе «хай так, гаразд, згоден, зрозуміло». Його вживали переважно з метою підкреслити простомовність персонажів . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.