[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 60-91.]

Попередня     Головна     Наступна





Початок нової літератури. Герасим Смотрицький і Василь Острозький. Між визначні історичні події попадають часто факти дуже невеликого значення — коли вони дають, чисто припадково, нагоду виявитися нагромадженим соціальним силам і таким чином відкривають підставу для нового групування нейтральних елементів. Така от припадкова, але дуже яскрава роль в розвої соціальних відносин у нас на Україні при кінці XVI в. випала календарній реформі, проголошеній папою Григорієм XIII у 1582 р. Вповні раціональна, на об’єктивних астрономічних, а не яких-небудь церковних мотивах оперта, ся реформа, одначе, дала різним противникам папства вдячну нагоду задемонструвати свою ворожнечу до нього. Вони, як то говорилось про німецьких протестантів — скорше готові були розійтися з сонцем, ніж зійтися з папою. А у нас на Україні і Білій Руси, коли всякі католицькі інстанції стали розпростирати новий календар на православне святкування — справді не без бажання показати православним їх залежність від католицької державності, се викликало у православних спеціальне завзяття: ніяк не датись на таку маніфестацію! Тим більше що царгородський патріархат дав для того канонічну підставу, відкинувши папську реформу, тому що вона розминалася з постановами вселенського Нікейського собору про святкування Великодня, і закликав православних Польщі-Литви не приймати «римської прелесті».

Особливо гострі форми боротьба за календар прибрала у Львові, зимою 1583/4 р., — тому що арцибіскупові Соліковському прийшла нещаслива гадка скористатися з сеї нагоди на те, аби відновити свої права на зверхність над православними. Львівське міщанство тому рішуче спротивилось. Тоді арцибіскуп заборонив православним справляти різдвяні свята за старим календарем, вислав своїх ксьондзів з озброєними ватагами, що силоміць витягали з церков духовенство і вірних з церков під час богослужіння, запечатували церкви і т. д. Православне міщанство, осмілене кількома вже перед тим щасливо виграними сутичками з львівським, магістратом на пункті своїх горожанських справ 1, рішило дати рішучий бій арцибіскупові і всій католицькій владі на пункті своєї релігійної автономії.



1 Див. Іст. Укр. V с. 243 — 4.



Організовані були депутації до короля, справі надано якнайширшого розголосу, Король подавсь: уже в січні 1584 р. видав грамоти, де поясняв, що заведення нового календаря, ним проголошене, не може служити приводом до яких-небудь насильств над православними і їх релігією. Але справа ятрилася далі, за cnpaвою свят православні стали витягати інші обмеження свого обряду і церкви. На сойм, що відбувався у Варшаві 1585 р., були змобілізовані всі православні сили. Виїхала галицька православна шляхта з владикою Балабаном, — митрополит не приїхав, що викликало великі жалі, вилиті в грамоті до нього від галицької нібито шляхти. Роль патрона і предстателя взяв на себе кн. Костянтин Острозький, і, бувши тоді в близькій приязні з всемогучим канцлером Замойським, він змусив католицьку партію до серйозних уступок. Соліковські мусив видати декларацію, що він на будуче не тільки не перешкоджатиме в нічім православним обрядам, але не матиме ніяких претензій до юрисдикції й доходів львівського владицтва. Король видав православним привілей не тільки в підтвердження свободи православних обрядів, але і в признання їх права будувати всякого роду церкви, школи і шпиталі, — чим здіймалися всякі обмеження, фактичні і законодатні, практиковані до сього часу.

Отже, православні виграли кампанію вповні, і настрій їх мусив сильно піднятись. Особливо серед львівського міщанства, що було, властиво, руховою силою в усім епізоді, хоч і висувало наперед, для форми, шляхту і магнатів як верству політично привілейовану. В почутті своєї сили й удалості львівські міщани беруться по сім за різні чергові справи культурно-національного характеру, занедбані ієрархією і аристократією. Заходяться викупити й пустити в рух друкарню Івана Федорова, що опинилася в заставі у його кредиторів, львівських євреїв, і носилася чутка, що кредитори, з приводу смерті старого друкаря, збираються продати її кудись за кордон. Задумуються над організацією школи, щоб протиставити греко-слов’янську науку, по мислі відозви Тяпинського, латинській католицькій науці, котру з таким успіхом тоді почали організовувати єзуїти. З нагоди приїзду до Львова небувалого гостя — східного патріарха Йокима антіохійського, що з’явився там зимою 1585/6 р. в дорозі до Москви, братчики постарались використати для здійснення сих планів його авторитет. На їх прощення він видав обіжник до всього православного суспільства, оповіщуючи про львівські плани — «хотять c помочию божею панове мещане львовскиє школу закладати для наученья дЂтем христианъскимъ вшелякого стану, которыя бы мЂли учити ся писма светого грецъкого и славенъского, да не будетъ родъ ихъ христианъский аки бе(з)словесенъ ненаучения ради; и тежъ купили друкарню писма словенского и греческого, у той же школе потребную, в полътора тысяча злотых заставленую; и тежъ церъковъ хотятъ муровати новую, и домъ на школу, и домъ на друкарню, и домъ на шпиталь, просто поновляючи все законъноє строєниє». Заразом братчики подали на його затвердження новий статут свого братства, перетворюючи його в свого роду духовний орден, призначений на піднесення релігійності і моральності серед громадянства, та визначаючи йому широкі права як організаційному церковному і національному центрові для всеї галицької Руси — контрольному апаратові не тільки над мирським громадянством, але і над церковним життям і над духовенством, включно до самого владики, — і патріарх підтвердив за ним такі широкі права 1.

І от серед такого підвищеного настрою, почуття своїх сил і сміливого дерзання, в тім-таки Львові літом 1586 р. вийшла брошура галицького єзуїта Бенедикта Гербеста, що під пишним заголовком 2 подавав конспекти своїх проповідей, проголошених у львівській католицькій кафедрі для навернення до Риму місцевих русинів і вірмен, а при тім у незвичайно грубій і обидливій формі відзивався про руську церкву і всю «дурну і мізерну Русь», як він її без церемонії величав:



1 Ширше про се в Іст. Укр. VI с. 509 дд. Культ.-нац. рух с. 111 дд.

2 Wiary kościoła rzymskiego wywody y greckiego niewolstwa historya dla iedności z koscielney dłuższey historiey, dla Rusi nawrócenia pisaney, wypisał to x. Benedykt Herbest, societatis Jesu kapłan, za starszych swoich pozwoleniem. До брошури, датованої травнем 1586 р., долучені конспектні таблиці, з датою 23 січня: вони, мабуть, роздавались або розкидались під час викладів Гербеста і найбільше й викликали заворушення серед православних.




«Пан-біг Жидів карав в ласці своїй, давав їм пророків; тепер на них гнів божий — пророків не мають. Так от і від Греків, а з ними і від Руси Бог все відібрав. Не мають ані памяти, щоб уміти «Отче наш» і «Вірую в Бога»; ані розуму, щоб добачити спасенні річи; ані доброї волі, аби добре жити. Що до тайн, то вони убивають душі малих дітей, не маючи єпископського миропомазання. При тілі Христовім впадають в ідолопоклонство, в супружестві — в явне чужоложство. Про характер тайни ані питати їх! Боже, змилуйся над ними і відбери сліпих вождів 1».



1 Пам. полем. лит. II с. 597. В 1890-х роках, коли в галицьких уніатських кругах справлялося трьохсотліття унії, піднявся був інтерес до Гербеста як «предтечі унії» — що він у 1567 р., в статті «Wypisanie drogi», підняв справу прилучення Руси до римської церкви. З сього становища розпочав про нього велику студію Ол. Сушко, тоді укінчений богослов, потім євангелицький проповідник у Канаді. Але студія його «Предтеча Унії» (Записки львівські т. LI — LII) лишилася нескінчена. Проти переоцінювання ролі Гербеста як письменника і діяча виступив у своїй монографії про Скаргу Третяк. «Wypisanie drogi» передрукував ак. Студинський в Памятках укр.-рус. мови і літ. т. V. 1906.



Се була та ж ідея, що розвивалася Скаргою в його книзі, але Скарга не висловляв її так різко й оголено, а Русь тоді не чула себе в такім розмаху сили й енергії, як десять літ пізніш. Те, що з стидом і покорою пускалося повз вуха в 1570-х рр., не могло пройти дурно тепер. Львів, місце виступів Гербеста, закипів, а гомін обурення пройшов по цілій церковній і книжній лаві українській. Старий «ректор острозький» — Герасим Смотрицький, висваривши «богохвальні, великославні і правовірні народи Руські», що висилають на бій з напасниками «плохих і голих замісць збройних рицарів, а неучених простаків замісць мудрих ораторів», сміливо вхопив перо під істинно революційним гаслом: «так ся написало, як ся розуміло» — «бо (мовляв) не за власне почав працювати»! І своїм памфлетом, видрукованим острозькою печатнею в 1587 році, зробив справжній початок новій друкованій українській літературі. При всіх дефектах сеї першої проби, вона дорогоцінна не тільки як яскраве відбиття своєї епохи — засвоєння українським пером методів і засобів, даних реформаційним рухом на польсько-руськім грунті, але і чисто літературними прикметами: переходом до досить живої, невимушеної мови і манери. Те, що зробив протестант Рей в польській літературі, робить у менших розмірах, з меншим талантом і тому з меншим впливом на дальшу творчість, але в кожнім разі — цікаво і небезрезультатно, наш «Острозький ректор». Тому його брошурка, донедавна зовсім незвісна і не оцінена, новішими часами стала предметом пильного досліду і справді варта великої уваги. Треба їй добре приглянутись, не спиняючись перед тяжкуватою, засміченою полонізмами формою, і тоді дійсно побачимо в ній виразні і досить навіть яскраві елементи нової літературної творчості, що часто випереджують дуже сильно іншу творчість своєї доби 1.



1 Брошура стала відомою і приступною тільки з опублікуванням її пок. Голубєвим в Архиве Юго-Зап. Россіи ч. І т. VII, 1887 р., з дефектного (без кінця) примірника бібліотеки київ. Дух. академії. Перед тим були тільки глухі відомості про неї: Добровські в «Institutiones linguae slavicae», c. LV, згадував примірник п. з. «Календаръ римски новы» віленської двірської бібліотеки, очевидно, дефектний, без вступних частин, і його звістку повторяли потім Каратаєв й ін., не можучи її провірити, тому що сього віденського примірника потім не можна було розшукати. Малишевський в додатках своєї праці «Мелетій Пигас» т. II, 1872, передрукував академічний примірник, не пізнавши, що то за твір, бо кінця, з іменем автора, в сім примірнику не було: воно подане було анаграмою, як передав її Добровські: «написано у Академии Острозькой...йікциртомс чиволинад мисарег», і пояснено: «хто знає по-арабськи (читати з правої руки до лівої), легко се зрозуміє». Але ся книжка Малишевського не вийшла в світ, і тільки небагатьом була відома. Коротку характеристику твору подав у своїй дисертації про «Палінодію» Копистинського Завитневич у 1883 р., а по виході Архива пок. Сумцов у своїй статті «Историческій очеркъ попытокъ католиковъ ввести въ южную и западную Россію григоріанскій календарь» (К. Старина 1885, V) дав «Ключеві» широку оцінку, признавши його «за одинъ изъ самыхъ крупныхъ и цЂнныхъ южнорусскихъ литературныхъ памятниковъ конца XVI ст.» (с. 244). Готов був навіть поставити Смотрицького вище від Вишенського: «По складу мысли и способу выраженія ихъ, Герасимъ Смотрицкій имЂеть много общаго съ Іоанномъ Вишенскимъ, но онъ превосходить послЂдняго co стороны общаго своего развитія, что выражается преимущественно въ систематичности его полемическихъ доводовъ» (с. 246). З польської сторони варто навести оцінку пок. Третяка. Він підносить значення «Ключа» як «початку багатої літератури полемічної друкованої», з боку мови — як «щасливу пробу витворення літературної руської мови». Далі — як «прегарне відбиття, що виразисто відбиває моральний образ автора, а заразом цілої верстви, котру він представляє — власне тої біднішої руської шляхти, сильно консервативної, що тільки трималася «starością zaszłych błędów». У автора ще не бачимо того полемічного завзяття, яким визначались письменники протестантські — се типовий русин щодо гумору, котрим прикрашає всю свою полеміку, — характеристична прикмета всіх руських письменників від Вишенського до Куліша» (с. 100).



Особа автора і його діяльність звісні мало. Найбільше знаємо від його сина, звісного пізнішого діяча, Максима, в чернецтві Мелетія. В брошурі «Obrona Verificaciey», виданій віленським братством 1621 р., Мелетій Смотрицький, збиваючи слова противника, що назвав Герасима Смотрицького попом, докоряє йому, що, видко, він «чоловік покутний» (з глухої провінції), коли не знає такого визначного діяча, як Герасим. Відчуваючи то як шпильку, звернену проти нього, Мелетія, немовбито він був попович, він відповідає (у виразах, правда, не дуже категоричних і вложених в інші фрази), що Герасим Данилович Смотрицький був шляхтичем і мав свій «земянський шплахцік» (маєточок) на Поділлі — де він родивсь і виховавсь, і був гродським писарем кам’янецьким за трьох старостів, а потім жив на Волині, всім звісний як «великий свого часу чоловік в народі Руськім», і дістав від кн. Острозького неабияку маєтність у Костянтинівській волості. «Запобігаючи упадкові руської церкви, він зоставив вічно пам’ятні праці: одна з них, присвячена фактично всій старшині руської церкви, була поіменно дедикована одному з них; потім була друга і третя — все написано побожно, правовірно, нічого єретичого» 1. Пізніший уніатський письменник Суша каже, що Острозький, знаючи неабияку між русинами ученість Герасима Смотрицького — тодішнього кам’янецького підстарости, намовив його покину ти сей уряд і прийняти ректорство «Острозької гімназії», за що дав йому в державу два села 2. Ся звістка мало що варта, переказує тільки пізнішу опінію, і дійсні відносини Герасима Смотрицького до острозької школи зостаються невідомими ближче. Натомість бачимо, що він у 1570-х рр. бере участь у виданні Біблії, можливо що й кермує сим ділом, судячи з того, що йому припадає честь написати передмову до сього монументального видання. Інших писань, крім «Ключа», від нього не зосталось. Копистинський ще згадує якийсь «не кунштований, поважний єднак вірш роский», котрим Смотрицький «на непорядныє хиротонизанты и их рукоположенцы волал и нарекал» (с. 1057), але, на жаль, ся сатира не заховалася. Ми одначе ще повернемось до сеї згадки про неї.

Єдиний примірник «Ключа», що був ото передрукований 3, складається з присвяти Ол. Острозькому на 5 сторін.ках, окремо нумерованих, далі — з передмови до читача на 9 сторінках, з статті проти папського примата, затитулованої «Ключ царства небесного, и нашеє христианскоє духовноє власти нерешимый узелъ» (ст. 10 — 17), і з другої статі про зміну календаря — «Калєнъдаръ римский новый», що уривається на ст. 37.



1 Архив ЮЗР. І. VII с. 428 — 9; текст, що на нього тут Смотрицький відповідає, міститься там же на с. 492.

2 Saulus et Paulus, 1666, c. 15 — 6.

3 В бібліотеці б. Дух. Акад. його вже не могли знайти мені, щоб провірити доволі недбалі видання Малишевського і Голубєва.



Присвята молодому княжичу Олександрові — єдиному з синів старого князя, що зостався вірним батьківській вірі, віддає тривогу українського громадянства за сей останній православний пагонець великого дерева. Автор нагадує славу і значення його роду, що походить від самого Володимира, «преславно и многочудъно крестившого землю Рускую»; і благає малого княжича йти слідами великого предка і «міти всегдашнеє пильнеє бачене на зацний стан і на новий (молодий) вік свой — в котором не только часу якого долгого, але и дня и годины єдинеє стравити дармо а безпотребне шкода». В сих «юношеских літах» треба добре управити й накерувати «свыше спряженную колесницу», і між іншим — визначити собі просту путь у справах релігійних, «а колебання у вере неуставичного или переменення — Господи сохрани!» «Кгди ж з Богом жартовати, у вірі о нем отміняючися — зле, а єще горше — соблазн иним, звлаща слабим подавати!». Треба триматися віри, в котрій хто хрестивсь і від батьків її одержав. І хоч сам-таки Смотрицький, як знаємо, за краще вважав би, щоб мирські люди взагалі не дуже заглублялися в релігійні питання, а вірно йшли за своєю церквою, та коли вже такий час настав, що кожний хоче сам доходити тайни церковних догматів, то він просить і молодого княжича не полінуватися перечитати присвячену йому книгу і покористуватися з неї — укріпитися в православ’ї. Адже «все церковне око» з усіх сторін умиленно дивиться на молодість княжича і з слізми молиться до Бога, аби не зостатися зовсім без наслідників «свого начальника у православії пресвітло сіяющого». Він не повинен образитися оцею пригадкою: обов’язок тих, що їдять хліб та з інших добродійств користають, — говорити правду своїм добродіям. І старий ректор наводить віршовану цитату, що наказує цінити тих, що не притакують на все, і гонити тих, що над усе цінять вигоди життя і не важаться перечити, щоб тих вигід не стратити (оригінальний текст далі).

Взагалі передмова держана в тоні піднесенім і гіднім, свобіднім від підлещування, і вислів її досить відповідає сій гідності настрою; тільки в звіснім уже нам виступі про сучасну цікавість до богословських тем автор випадає з високого тона, впадаючи на хвилю в жартовливий. Особливо ж велично витримано початок. Насамперед думка, що в загальній змінності і загибелі всього виживає і не вимирає тільки рід, опертий на фізичній і моральній традиції — вірності своїй церкві. Звідси висновок, що найвищий знак божої ласки — непорушне заховання такого роду, як Острозький, в своїх володіннях і в своїй вірі:


Ижъ мало не всЂ рЂчи сотворенныє отъ початку свЂта, за предивнымъ устроєниємъ ихъ творца, преходити єдины по другихъ и гинути мусятъ: едины въ єдиномъ округу лЂта, другиє в колку (в кілька літ), иныє въ колкудесятъ — ажъ и до ста и далей; ачъ єстество или натура ихъ не гинетъ — кгдыжъ прошлому подобноє выростаетъ и родит ся єдино зъ другого. Также и народъ людскій, которому всЂ тыє рЂчи суть подручны и поданы: высоколетаючиє птицы, глубоко плаваючие рыбы, быстро скачучіє звЂри. И все иноє подъ ноги єму єсть покорено, а вжды и той также менитися 1, толко не гинути мусить. Єдины коротъко ли, долго ли на свете побывавши до общей матери своє ворочают ся, а иныє на мЂстца ихъ наступаютъ 2. И такъ в томъ воля Божія дЂєт ся и дЂяти ся будетъ ажъ до скончанія свЂта.



1 Одмінятися.

2 Друк.: наступатъ.



A ведъже вЂрныє а добродЂлъныє толко смерътію зъ дочасного на вьчноє премЂняют ся. А иньїє пакъ якобы и не умирають — бо мудрецъ такъ написалъ: родивый чада не умираєтъ, кгды жъ собЂ подобного отъ семени и церкви своєй наслЂдникомъ, то єсть дЂдичемъ по собъ зоставляєтъ. И наболшоє благословенство и ласку на свЂте у Бога и творца своєго относять тыє, въ которыхъ отчест†и добрахъ по нихъ не дЂдичитъ обцый 1, и не убЂгають 2 ани забивают ся о то чужиє.

Таковымъ благословениємъ почтилъ и увелбилъ 3 Богъ оного великого Владимира, преславно и многочудъно крестившаго землю Рускую, которого церкви и роду зацная линЂя и донынЂ не устала. Въ нейже истинный наслЂдъникъ и властный потомокъ ваша кн. милость єсть єси, ина мЂстце оныхъ великосановныхъ и многославныхъ предковъ своихъ наступаєт...


По сій високій присвяті наступає довша передмова до читачів, писана більш свобідно і фамільярно, місцями з сильним почуттям і навіть пафосом: «До народовъ Рускихъ короткая и пилная предмовка, з напоминаниєм и молениємъ прилЂжнымъ».

Автор у дотепних, досить іронічних виразах нагадує (маючи на гадці, очевидно, книгу Скарги), як то останнього часу учителі костьолу римського з церковних проповідниць, «з варстатів друкарських» і різними іншими засобами, «з великою пильністю и потужним стараннєм» взялись «до народів Руських», минаючи своїх бувших одновірців, що повідступали від їхнього костьолу, «познавши в немъ штось непристойноє». Під небеса виносять святість, силу і над усім світом владу папи, а патріархів з усею грецькою і руською церквою топчуть ногами, мішаючи докупи недовірство, глупоту і єресі, та кличуть «в єдность» — на унію. А православні на се мовчать і тим недбальством стягають хулу на свою віру і церкву. Особливо прикро, що зостався без відправи торішній львівський випад Гербеста (наведений нами вище), з виписанням руських збочень, — і тепер таких вигадок, хоч і неправдивих, але шкідливих, у всіх повні вуха.


Вы не вЂдати чи так на тоє долго ся розмышляєте, єсли призволите албо нЂтъ, чи такъ тоє згола мимо пущаєте. А в томъ вЂра ваша и законъ, а напередъ вЂры вашея подателя, Бога, отъ нихъ хулит ся у васъ пресвятоє имя, спросне и поносне. И зводят ся многіє а отступають отъ вЂры. Што вЂдати, за таковое недбалство ваше не будете ли колисъ чинитъ личбы ведле талантовъ каждому з вась свыше повЂреныхъ и многихъ различными властьми и достоєнствы отътолже почтеныхъ! Вжды то єсть людскій обычай и повинность: на пытанє чинити отповедь, а на писанє такоє другоє, — чого отъ васъ не видати ани слыхати и до нынЂ! Bo што ачъ вдаватись и заходити в речь далеко шкода, але тежъ вкоротце и правдиве отправити и своихъ у вЂре покрепити не вадитъ; о чомъ и Петръ святый радитъ мовлячи: «готови будте завжды ку отповЂди каждому пытаючому вась», и прочая 4...


1 Чужий.

2 Претендують.

3 Звеличив.

4 З огляду на доволі тяжкий стиль оригіналу я подам переклад, більш свобідний, щоб ясніш зрозуміти гадку:

Не знати, чи ви так довго роздумуєте над тим, чи ні, чи просто пускаєте повз себе! А тим часом ваша віра і закон, а передовсім — ім’я Бога, подателя вашої віри, хулиться обридливо і соромно. Багато людей баламутиться і відступає від віри. І не знати, чи колись за таке своє недбальство не будете, ви здавати обрахунку відповідно до повірених звиш кожному з вас талантів та різних властей і гідностей, що ними ви були від Бога ушановані. Бо то ж людський звичай і обов’язок: на питання відповідати і на писання давати писання. А того від вас і досі ні видати, ні чувати. Тим часом заглублятися в сі питання справді шкода, але давати коротку і правдиву відправу та своїх підкріпляти в вірі — не вадить! Адже і св. Петро се радить, і т. д. (c. l ориг.).





Не вЂдати, чи у вЂре вонътпите, чи о Бога набавленє мало дбаєте, про што на предки свои не паметаєте, о которыхъ полнъ увесь поднебесный свЂтъ великоє славы и дивноє справы, же и небеса проникала и предъ престолъ божій ставала — пакъ у вЂре истинной цЂлоє а крЂпкоє сталости, яко и въ рыцерскихъ справахъ можноє а потужноє дЂлности. На чомъ и теперъ противъ сопостатовъ телесныхъ вамъ не сходитъ! Зешло бы ся єще болше противъ духовныхъ пилную чуйность и подвигъ мЂти. Бо кого невидимыє боят ся, тому и видимыє постояти не могутъ — c чого и слава болшая и заплата вЂчная 1.


Як ми вище бачили, Смотрицький дещо перебільшив сю безодвітність своїх земляків. Очевидно, се для того, щоб тим сильніш оправдати виступ свій, як людини в богослів’ї не вченої (систематично), і звинитись за неповноту своєї полеміки — вибирання з. католицьких писань (головно Гербестової брошури) тільки деяких моментів, на котрих він міг спинитися з успіхом.



 2 A ижъ в тоє писанє за великимъ мушенємъ, а наболше — за росказанємъ 3, нЂкто отъ худыхъ простаковъ вдал ся отъ вас, о богохвалныє, великоє славы 4 и правоє вЂры народове Рускиє, не без великого жалю и сумненя, власне як плохий а голый за збройного рыцера воєвати, а простакъ неученый за мудрого оратора отповЂдати, — штожь дЂлати?



1 Не знати, чи в вірі сумніваєтеся, чи про спасіння у Бога мало дбаєте, — не пам’ятаєте в тім предків своїх, котрих великої слави і дивних діл повен увесь світ піднебесний: що і в небеса (ті діла їхні) проходили і перед престолом божим ставали, чи то в вірності вірі, цілій і кріпкій, чи то в можній і могутній діяльності рицарських діл. Проти супостатів тілесних вам і тепер того не бракує, але здалося б більшу уважність і подвиг мати супроти (ворогів) духовних! Бо кого невидимі бояться, проти того і видимі постояти не можуть, — а й слава за те більша і заплата вічна! (с. 3).

2 Переклад: Коли ж за те писання (полеміку) за великим натиском, або-таки — просто за наказом не без великого жалю і сумніву береться з-поміж вас, богохвальні, великославні, правовірні народи Руські, котрийсь з худих простаків — як плохий і голий за збройного рицаря воювати, а неучений простак за мудрого оратора відповідати, — що ж робити? Коли самі не дбаєте, не дивуйтесь простакові! Так написалось, як розумілось — аби се тільки з-межи вас гідніших до того могло порушити і подвигнути! Аби вони, перебравши від недужого і неумілого духовну зброю, самі стали кріпко орудувати та правдиву відправу давати супостатам — задля Бога і царства небесного, вам від нього наготованого!

3 Думаю, — се натяк на кн. Острозького-старшого.

4 В ориг.: славЂ.



Коли сами не дбаєте, на простака не дивуйте! Так ся написало, як ся разумЂло, — што вжды з васъ годныхъ до того порушити и подвинути могло бы: взявши бронь духовную отъ недужого и неумЂлого, сами по вЂре крЂпко дЂйствовати сопостатомъ истинный отвЂтъ давати 1. Толко бога дЂля, и отъ него царства "небесного вамъ наготованого дЂля 2.


І він патетично накликає всіх здатних до відправи, за його прикладом, з огляду на грізну небезпеку:


Повстанте, почуйте ся и поднесЂте очи душъ вашихъ а обачте c пилностю, якъ спротивникъ вашъ, дияволъ, не спитъ, и не толко якъ левъ рыкаючи шукаетъ кого пожерети, але явне в пащеки єму разными способы многиє отъ крови и повинныхъ вашихъ впадають. А звлаща отъ єдиноє матере вашоє, невЂсты непорочнои царя небесного, роженыє братя и сестры. О чемъ она, яко мати ваша 3, болезно васъ породивши, водою святою крещеніа омывши, дары Духа святого просвЂтивши и хлЂбомь животнымъ — ученіємъ евангельскимъ воскормивши, жениху своєму, кровию пречестною васъ откупившему яко сыны свои за слуги и дворяны отдати 4 з радостю, яко родителей и прародителей вашихъ, надЂяла ся, и с ними и с вами вЂчно царствовати певна была. Теперъ вмЂсто надЂи, радости и потЂхи жалосно нарекаєтъ и многослезно плачетъ 5: єдиныхъ-же отъ неє отступають, другихъ-же о тоє не дбають, и вси вобецъ на повинность свою мало памятаютъ, колеблючи ся дивными способами у вЂре — єдинъ з другого большую слабость и згоршенє беручи (с. 4).



1 На боці при тім надруковано: Ревнителем речей добрыхъ с того вымовляті и леновати ся не годит ся.

2 На боці: Тыє слова христіанина побожного в сердечныє двери торкнути могли бы.

3 На боці: Церкови святая, мати вЂрнымъ обЂщая.

4 Чисто шляхетське, двірське порівняння: мати, виростивши синів, споді валась віддати їх на двірську службу магнатові-патронові.

5 Тут маємо, в зав’язку, ідею славного твору Герасимового сина Мелетієвого «Треноса».



Автор просить читачів: «с пилностію прочитати и добре зрозумЂти тоє малоє составленє — не поленуйте ся», і вказує його головний зміст: «обачите ачъ вкоротие, але правдиве, о своєй православной вЂре непорочноє и єє строителехъ истинныхъ, такъ теж и о костеле рымскомъ и о єго многихъ законодавцахъ — достаткомъ, а о новомъ паки календару, — и с придаткомъ». Іронічно усправедливлює себе перед «писанья сего причины подателем и з своими старшими позволителми» (притока до титулу Гербестової брошури - «за старших своїх позволенєм») — що вони не можуть кривдувати собі на нього (за різкий тон полеміки). — Бо ж сам він — «причини податель» «так необачне, спросне и вщетечне (мерзко і непристойно) на зацныє особы и великиє станы обоєго достоинства (духовних і світських) и на всю вобецъ речъ посполитую (все громадянство) обоихъ народовъ: Кгрецкихъ и Руских, и иныхъ всЂхъ имъ єдиновЂрныхъ по многихъ и далекихъ краєхъ свЂта широко и славно разширеныхъ бынаймней баченья мЂти не хотЂлъ (нітрохи не вважав)».

Далі виправдується перед читачем, що торкається тільки загальних гадок, висловлених на початку і при кінці Гербестової брошури 1:


ВЂдайте, же не прето, абы тоє отповеди или отпису слушного а правдивого мЂти не могло, только оказуючи єго въ томъ чортоподобную гордость и буйство, же не ждучи ани мЂстца даючи на тоє отповЂди или отпису, якобы южъ и людей и правды на свЂте не было, а якобы в пустый домъ кто вошелъ, где кгосподаря не машъ, — чинить што хочетъ, заразомъ осудилъ и сказалъ, же не мають розуму, памяти и доброє воли, — глупство и блуды до того придавши 2. Не явна ли речь, якимъ духомъ и якою милостью тоє чинитъ? Кгдыжъ на початку якобы указуєть выводы и притягаєть до згоды, а на остатку — яду аспидного под устнами задержати не могъ. —

Што сердце з мыслью тайно уковало,

тоє перо з рукою явно указало (с. 6).



1 Брошура Гербеста складається: а) з короткої передмови до читача, де він побіжно кинув фразу про реформу календаря, як новий сполучник Римської й Руської церкви (се послужить вихідною точкою для II трактату Смотрицького), б) з самих «виводів», себто доказів, головно історичних, папського примату, частих єресей в царгородськім патріархаті та його поневолення турками, в) коротенького «замкнення», наведеного вище — згірдного відзиву про греко-руську церкву (що послужив головним приводом виступу Смотрицького) і г) хронологічного реєстрику на осібній картці, згаданого вище.

2 Мова про ті образливі, короткі і голослівні осуди, кинуті Гербестом у «замкненні» його брошури.



Отже, вилучивши з дальшого свого викладу історичні «виводи», що становлять властивий зміст Гербестової брошури, Смотрицький рішив коротко і принципіально розправитися з ними тут же в передмові. Се нарушало архітектоніку — властиво, повинно було послужити предметом одного з дальших трактатів. Але Смотрицький, очевидно, хотів довести щойно висловлену свою гадку, що з самими «виводами» Гербеста також не трудно розправитись, і можна се зробити дешевим коштом, не заглиблюючися в його історичноцерковну ерудицію. Передусім закидає Гербестові, що він «нЂкоторыє слова Христовы и апостоловъ єго святыхъ на свой млынъ римскій криво опачиною натягалъ». Вони «право поставивши єму самому безстыдныє очи колоти будуть, — кгдыжъ превЂчную божественную власть и силы безъ баченя и страху зъ Христа деретъ да на своєго папу кладетъ, а иныхъ всЂхъ достоєнства имъ свыше поданоє отлучаєтъ». Гербестовим виводам про царгородських єретиків протиставляє тезу, що в Східній церкві, власне, зле і неправе виявлялось і відкидалось, а в Римській єресь крилась і йшла до середини, підточуючи церковне життя. В результаті Східна церква стоїть кріпко і невідступно «при преданю, наукахъ и уставахъ» своїх великих отців, а Римська заражена внутрішньою хворобою, «прето єсть у вЂчном животЂ смертельна и c послЂдователями своими». «Ато маєт ся розумЂти от того часу, як ся от одности соборной церкви оторвала —


а звлаща ли от оного Формоса,

за которого стал ся костел римский як лице без носа».


А щодо греків —


«кому на свъте может быти тайно, же з Грековъ философы, з Грековъ богословцы увесь свЂтъ маєть, безъ которыхъ и єго Рим ничего не знаєть?»


Давши сю коротку відправу, автор ще раз звертається до читачів з проханням прочитати далі подане і взяти на розум, та за прикладом поданого чи то за старших позволенням — собором, так би сказати, чи силами власними давати відправу на інші напади противників. «Бо як не годиться давати причини, так не годиться мовчати на дану (причину)».

За сими останніми сторінками, що становлять (у другій частині «передмовки»), властиво, окрему полемічну статтю, наступає нарешті перший полемічний трактат: «Ключь царства небесного и нашеє християнскоє духовноє власти нерЂшимый узелъ». Сі вирази, вжиті в заголовку, в дальшім викладі не пояснюються. Я думаю, що «ключ царства небеснаго» означає католицьку доктрину про примат папи (ключі царства одержані ап. Петром і передані його наступникам). Смотрицький же протиставляє їй «нерішимий узел», котрим зав’язана Христом істота дійсної правовірної християнської церкви. Він зв’язує євангельський текст, котрим Христос надає апостолам власть «в’язати і розв’язувати», з іншим, де Христос обіцяє, що він буде там, де будуть «два або три зібрані в ім’я його», і те, що два або три попросять від Бога, буде їм сповнене. Сі тексти, доводить автор, «колють обидва ока тим всім, котрі — проти волі Христа завішують таку велику і важну справу» — найвищої власті церковної (в’язання і розв’язування») «на єдиній особі» римського папи. Христос не обіцяв ніякої власті кому-небудь одинцем, а тільки двом або трьом. Відповідно тому церква уставила двох або трьох апостольських намісників, а кінець кінцем — учинила п’ятьох (головних єпископів) «сообразно пятеро чювственной десницы божой правячи всю поднебесную». Але потім «пятий з них» (папа римський) — «который засЂдалъ мЂстце первоє», «гордостю и лакомствомъ и многою славою свЂта того, за наданємь панствъ и богатствъ зведеный отступилъ дороги правоє и оного товарышества и братства собЂ ровного, гдЂ могъ єдинъ другого простерєгати и направляти. ЗахотЂло ся єму самому поднести столицу свою на ЗаходЂ солнца и ровняти ся Богу вьїшнему 1. ГдЂ южъ теперъ у волной кузници своей куєтъ собЂ

ни на кого ся не обзираючи,

ани о чию ласку и ратунокъ дбаючи,

всего много з стороны свЂта 2 маючи, —

а гордость всякая умножаєт ся от преизобильныхъ рЂчей, за которою и похлЂбство 3 не омешкуєтъ спЂшачи ся у приданыхъ.

Ачъ и тыхъ четырехъ 4 розличными фортелми и дивными штуками черезъ розмаитыє начиня 5 духа своєго непрестанно усилуєть тягнучи до себе, але южъ не на оную правую, толко на свою змышленую дорогу, и южъ не в братство и ровную почесть, але у подданьство и в мушеноє послушенство. Самъ толко надъ всЂми и передъ всЂми всего свЂта головою — єдинымъ найвышшимъ пастыремъ, каменемъ вЂры, фундаментомъ церковнымъ, княжатемъ апостольскимъ, намЂстникомъ не толко Петровымъ, але и божіимъ без встыду и страху звати ся смЂетъ и инымъ допущаєтъ и кажетъ (себе звати).

Што южъ нынешнихъ многомятежныхъ и богопротивныхъ часовъ, на томъ схылку свЂта, ажъ и до Скарговъ и Гербестовъ пришло 6. Тожъ пакъ тыє вже по своєму почали тую катедру носити ажъ подъ небеса. Да и Рускіє народы напередъ блудами, глупствомъ и отщепенствомъ почтивши и з Жидами зровнавши, тожъ теперъ указують имъ тую столицу, як хороша. А на ней пакъ селячого снать (мабуть) и въ ноги цЂлують, a онъ не гнЂвают ся, — та и нашимь кажуть, — ано не хочет ся! (с. 14).



1 Слова Біблії про Денницю-Сатану, що хотів зрівнятися з Богом.

2 В світських (не духовних) речах.

3 Облесність.

4 Патріархів.

5 Знаряддя («сосуды»).

6 На боці: Скарга оскаржаєть,

Гербест осужаєть,

бо той послом своимъ страшить,

а сей декретомъ не тЂшить.



Автор нагадує, наскільки се папське величання противиться євангельському духові. Христос дав приклад покори, умиваючи ноги своїм ученикам, а папа «мнящій ся намЂстникъ ученика єго, протягаєть тленныє и не нескверныє ноги въ целованиє гордостноє всЂмь приходящимъ къ нему». Ап. Петро не позволив сотникові Корнилію, щоб він поклонився йому — «а перед намЂстникомь єго мниманымъ и цесаромь не пропускають, a иныхъ посполитыхъ подобно и бьютъ — не поклоняющих ся єму со страхомъ и трепетом» (с. 15).

(Смотрицький тут, як і в аргументації проти католицького монархізму — відлікуванні до слів про «двох або трьох» і в деяких інших місцях виразно йде за «Посланиєм до Латин» і за його полемічним тоном).

На вболівання католицьких полемістів над неволею патріархів під турком як знаком божого гніву він відповідає міркуваннями про те, що балювання на сім світі зовсім не знак божої ласки. Нагадує багатого і бідного Лазаря, кари, які спадали на вибраний народ Ізраїльський, «Свобода, розкіш, можність, багатство і слава віка сього — то все як за давніх віків, так і тепер частіш буває уділом невірних, ніж вірних. Як Спаситель не Звався царем світу сього, так, видно, і вірних своїх він тримає: готує їм щось ліпше, більше і вище».

А рації того «замкнув в недосягнених своїх судах, котрих розумами людськими торкатися так безпечно, як соломі огню», — кінчить Смотрицький свій трактатець, добре задуманий і логічно переведений, хоча місцями й тяжкуватий у викладі.

Другий трактат — «Каленъдаръ римский новый» — «з придатком», як означає автор у передмові, в дійсності треба вважати за два окремі трактати, цілком механічно зв’язані, бо «придаток» — се зовсім самостійний трактат, тільки не відділений нічим: ні фразою, ні хоч би спеціальним друкарським письмом. Знов формальна, конструкційна хиба! Архітектоніка — взагалі слабе місце сеї літератури.

Перший з сих двох — той трактат, до котрого належить заголовок (безпосередньо зв’язаний в одну фразу з самим викладом) 1, — має тезою чи вихідною точкою фразу Гербеста, з його передмови: «Чи годиться єдиному людові християнському Великдень, Різдво й інші свята цілий рік тримати неоднаково» (розуміти: в тій самій державі — щоб поляки і русини і вірмени неоднаково святкували).



1 «Каленъдаръ римский новий. О которомъ князь (ксьондз) Бенедиктъ Гербестъ у книжце своєй новотвореной во Льво†в листе до читателя чинить питаньє такоє» — се вже виклад.



Смотрицький сердито і влучно завважає, що се смішно, коли католицька церква, тільки що розірвавши «єдність церковну» (в календарній справі), починає відзиватися до єдності — щоб приймали її календарну реформу в ім’я єдності! —

«Што жъ разумЂти маємъ о тыхъ речахъ давныхъ, в которыхъ такъже отъ єдности отступаючи, насъ невинныхъ потваряють (оббріхують)» — питає він. Теза незвичайно важна — висунена вже раніш словом «На богомерзкую Латину», як ми бачили: самовільне порушення папою нікейської постанови про святкування Великодня, що сталось нині у всіх на очах, характеризує самовільність (авторитарність, сказали б ми) пап у церковних справах взагалі. Автор слова «На Латину», прилучивши сей факт як останній в довгім ланцюгу ним вичислених папських новин, дав зрозуміти полемічну вартість сього аргументу, але не розвинув його. Не розвиває сеї вдячної тези і Смотрицький. Обмежується кількома словами на тему «самомнительної гордрсти пап, що:


Єдины новины уставляютъ,

а другиє старины поправляють,

и якъ отступилі дороги правой, завжды ся мешають,

да иншихъ до того примушаютъ,

и страшатъ, же имъ того жъ не помагаютъ» (с. 18 — 9).


Не серйозний теологічний диспут у голові у старого кам’янецького писаря, а весела балачка на тему невдалої . реформи, causerie, як кажуть французи, і він починає її зараз же по сім короткім вступі «від писання». Що далі йде по сім вступі — се веселий, дотепний памфлет — нове слово сеї нової літератури. Воно єдине в друкованім матеріалі, який нам лишився. Але коли ми порівняємо його з такими писаннями, як лист Филона Кмити або «промова Мелешка», ми відчуємо, що се живий, щоденний голос доби. Та ж весела балаканина, пізніш воскрешена Гребінкою та Квіткою в їх апострофах до читача!

З огляду на нелегку мову «Календаря» я подам сю частину його паралельно в оригіналі і в свободнім перекладі і то прошу читати переклад наперед:


Пише (Гербест), що через великі причини (календар) тепер уже дістав потрібну поправку. Які то великі причини — не вказав і найменшої. Хоч би й хотів, мабуть, не мав слушної. Але багато дехто дають тому ту певну причину, що коли б найсвятіший папа, як найвищий намісник божий і всього світу голова, так мудро і могутньо не запобіг би завчасу, тоді за необережністю і глупотою посполитого люду Різдво влізло б у весну, а Великдень у літо 1.


1 Такий аргумент при реформі календаря дійсно висловлявся: коли зостатися при старім календарі, то за кілька тисяч літ Різдво попало б у весну.




пишеть, же за великими причынамі южъ ото маєть своє потребноє поправленє. Съ которыхъ причинъ великихъ и єдноє наменшоє не указалъ. Хотя бы хотЂлъ, подобно слушное не мЂль. Ачъ многиє дають то того тую за певную причину, ижъ кгдыбы насвятший папежъ, яко найвышший намЂстникъ божій а всего свЂта голова, такъ мудре а потужне в часъ, тому не забажалъ, теды бы за небаченнємъ и глупствомъ посполитого люду вошло бы Боже нароженє у весну, а Велка ноцъ в лЂто.


І справді! Завдяки такому пильному і поважному заходові і старанню, до того ще такої визначної особи, що носить ключі від неба, сьому запобіглося так сильно, що не тільки Різдво не попало в весну, але і Великдень не посмів війти туди. Хто на той час був у костьолі в худій одежині, краще може то сказати! Навіть якби не посував наперед тих чотирьох тижнів 1, не дуже спізнився б!


Якожь за правды! За такъ пилнимъ a преважнымъ промысломъ и стараньємъ, звлаща такъ зацноє особы, которая носитъ ключЂ отъ неба, досытъ ся значне погамовано, же не толко Боже народженє у весну не вошло, але и Велка ноцъ не смЂла. Хто былъ на той часъ в костелЂ у худой одежи, лЂпшей повЂдити можетъ. Ачъ хотя бы былъ и не помыкалъ тыхъ недель четырехъ напередъ, не велми бы ся c тымъ опознилъ!


Не знати, чи то його увів у помилку біг зір, з котрим він хотів привести до згоди свої справи? Чи творець зір спротивився тому своєвільному справщикові, аби він не мішався до речей, йому не поручених? Тільки бачимо, що в тім йому дуже не вдалось!


Не вЂдати, чи звЂздный бЂгъ его в томъ омылилъ, с которымъ законъныє справы своє посполу скорикговати хотЂлъ. Чи пакъ звездамъ творецъ спротивил ся оному своволному корикгователеви, абы в тое ся, што єму не поручено, не вдавалъ. Кгды ж на то.мъ, яко видимъ, и назбытъ шванковалъ!


Хоч він легкодушно пробував, як йому здавалося ліпше: правивши на землі, хотів поправити й на небі, і провидівши якимсь, може й Валаамови.м духом 2, так пильно наперед запобіг - знаючи, що по шкоді і розум мало на що придасться


Ачъ яко недбалый коштовалъ, якобы было ведле єго зданя лЂпше, рядивши на земли хотЂлъ поправити и на небЂ, и прозрЂвши напередъ якимсь не вЂдати єсли не валаамъскимъ духомъ, тому такъ пилно въ часъ набегалъ, вЂдаючи, же по шкодь разvмъ мало потребенъ быаєть.


Добрий лікар, коли побачить шкідний веред, або як вони то звуть - пекельний вогонь, не жалує зарані відтяти здоровий член, аби ціле тіло від того не псувалось. Також і запобігливий управитель, коли в місті розгориться і візьме велику силу вогонь хоч би й з печі (бо і той страшний, коли волю візьме!) — перебігає кілька домів цілих наперед і один обдирає, рубає, ламає і розкидає, хоч би був найкращої будови і великого пана. Не питає нікого і не оглядається на будову, ні на господаря того дому Коли ж вогонь спиниться і згасне, за зле йому того не мають, а по-старому будують, де що кому належить, відповідно своїй волі або можності.




1 Великдень по новому календарю того року, 1587, випередив старокалендарний на чотирі тижні і на Україні попав під дуже ще холодний час: святкувався 29 березня н. ст., тим часом як православні святкували 26 квітня н. ст. Се між іншим дає й докладний час написання: мабуть, під свіжим враженням, у квітні травні 1587 року.

2 Що Різдво може влізти у весну, а Великдень у літо.

3 Гра слів: пекельний і печельний вогонь

4 На боці: «Коли в печи горитъ, велми добръ и потребенъ; але коли вышше печи — шкодливъ и страшенъ».



Бо и лЂкаръ довтЂпный кгды обачить який шкодливый вродъ, або якъ они зовуть пекельный огень, не жалуєть напередЂ здорового члонка урЂзати, абы все тЂло отъ того ся не псовало. Такъже тежъ ростропный строитель, в мЂсте гдЂ бы ся загорЂлъ a моцъ великую взялъ и печелный 3 огень бо и той лихъ, где свою волю возметь 4, перебегаеть напередь колко домовъ цЂлыхъ и єдинъ бы налепшого будованя а хотя бы и великого пана, одираєтъ, рубаєтъ, ломитъ и разметуєтъ. Мало ся в том кого радить, на будованье, и кгосподара домового ничого ся не обзираючи A кгды ся тоє погамуєтъ и угаситъ, за зле єму не мевають, але по старому ведле воли и можности своєе бvдують, где што кочу належить.


Отак, мабуть, і найсвятіший той тринадцятий Григорій папа! Коли побачив, що календар старий, його попередників, з правої дороги далеко зблудив, сонце днів собі причинило, місяць імена свої помішав, зорі біг погубили, він, як добрий лікар і запобігливий управитель заразом, відтяв здорові члени, які ще трохи трималися при тілі церковнім. А дом законний, на тих семи міцних стовпах святих вселенських соборів добре оснований і на віки побудований 2 він, перебігши наперед чотирі тижні 3, обдер, порубав, поламав і розметав. Мало з ким у тім радився. На будову і на господаря або пана (дому) ніскільки не оглядаючись, все давнє знищив і вогонь св. Духа до решти згасив. Не тільки що Різдва, але й Великодня у весну не пустив, — ледве святки проскочили!  4.


Такъ тежъ подобно насвятший онъ третийнадесять Грігоръ папежъ кгды обачилъ, же каленьдарь предковъ єго старый дороги правое далеко заблудиль, солнце днювъ причінило, мьсяць имена свои помешалъ, звезды бЂгъ свой потерялі 1, за разомъ яко довтипный лЂкаръ и росторопный строитель, отрЂзалъ члонки здоровыє которыє еще стояли нЂшто при тЂлЂ церковномъ. Домъ тежъ законъный на седми столпехъ моцныхъ оныхъ — святыхъ соборовъ вселенскихъ добре укгрунтованый и вЂчно убудованый, перебЂгши недЂль четыри напередъ ободралъ, порубалъ, поламалъ и розметалъ. Мало кого ся в томъ радилъ. На будованє и кгосподаря или пана ничего ся не обзираючи, все давноє погамовалъ, и огнь Духа святого до конца погасилъ. Не толко Божего нароженья, але и Великоє ночи у весну не впустилъ — же ледви и святки уминули.


Місяці інакше похрестив. Християнську паску з жидівською значно одмінив і назад відсадив. Свій намір, як бачимо, задовольнив — тільки ж і сам після того скоро схоронивсь 5. Хто зна, чи не велено йому чогось поправляти в пеклі? Бо то річ іще старша, ніж календар!


МЂсяцы иначей покрестилъ, христианскую пасху з жидовскою далеко отменил, и опакъ посадилъ, и своєму предъсявзятю, яко видимъ — досыть учинилъ, толко ся после того борзо и самъ схоронилъ, — то вЂдати єсли в пеклЂ чего поправляти не казано. Бо то речъ еще старшая, нижъ календаръ.


Лишалось би знов по-старому, на тім давнім фундаменті будувати! Де за недбалими господарями, — видно, що наємниками! — бруси, стіни, вікна і двері покривились і попідгнівали, — все знову побудувати, згідно з старим фундаментом, поза котрим ніякого іншого не можна положити, крім уже положеного 6. При тім і щодо єдності нетрудно було б погодитись — до котрої нелегко прийти, поки отак буде блудитись!


A такъ зешло бы ся южъ опять по старому на ономъ давномъ фундамент будовати. ГдЂ были трамы, стЂны, окна и двери за недбалыми кгосподарями, а снать наємниками покривили ся и понадгнивали, — знову все ведле старого фундаменту (надъ которого иного жаденъ заложити не можетъ кромЂ заложеного) — побудовати. Тамъ же бы южъ и о єдность не трудно ся згодити, до котороє не лацно прийти, поколь ся такъ будетъ блудити!




1 Каденція!

2 Противники календарної реформи вдаряли, що святкування Великодня по старому календарю було затверджене вселенським собором, що підтверджувалося всіма пізнішими соборами.

3 Див. вище.

4 Очевидно, потепліло на Великоднім тижні.

5 Григорій XIII помер у квітні 1585 р., несповна три роки по реформі.

6 Розуміються слова ап. Павла про Христа — єдину підвалину церкви.



Бо коли земні пани без невдоволення приймають такі самовільні речи 1, то про небесного не знати, чи й не загнівався! Бо щось ті новоперемінені квітні та маї замість зеленої барви все білою нам зверху притрушують! А видячи ся і розмірковуючи, серце лякається: Бог зна, чи далі нас щось і гірше спіткає?


Бо єсли панове земныє за таковыє кгвалтовныє рЂчи за зле не мЂвають, але небесный не вЂмъ єсли ся не розгнъвалъ! Бо якось тыє новоперемЂньныє квЂтни 2 и маи вмЂсто зеленоє барвы все бЂлою намъ зверху притрясають. Што видячи и розмышляючи сердце ся лякаєтъ, и єдинъ Богъ вЂдаєтъ, єсли што далей горшеє нас не поткаєть!


Бо се ж його самого справи й устави: стара законна 3 пасха, котру він сам уставив і сам же скінчив і нову дав своїм учням і нам усім вірним. Тепер все се пішло назад! Завжди законна пасха йшла наперед, а тепер мусила на двадцять і кілька днів зостатися ззаду. І дехто каже, що то жиди помилились, а ми добре урядили, чи поправили!


Кгды ж то суть єго самого справы и уставы: законная пасха старая, которую самъ установилъ, самъ и докончилъ, и новую учнемъ своимъ и намъ всЂмь вЂрнымъ подалъ. Все тоє пошло опакъ. Што завжды законъная шла напередъ, теперь мусЂла колко и двадесять днювъ зостати назадъ. И мовятъ нЂкоторыє, же Жидове поблудили, a мы добре порядили, или поправили!


Та з тої поправки, як бачимо, на правду мало що доброго діється, а тільки великий і дивний розрух стався чисто по всім світі! Не тільки в відправах законних, але і по всіх справах і поступках світських. І велика сварка і ненависть між людьми почалася з тої поправки, тягнучи за собою багато труднощів непотрібних і неоправданих утрат.


C которого то поправленя, яко видимъ, мало што доброє дЂєт ся, толко великий, a дивный розрухъ стал ся по всемъ пра†свЂте. Не толко у дЂйствахъ законъныхъ церковныхъ, але и во всЂхъ справахъ и поступкахъ светскихъ. И великая васнь и ненависть межи людми c того поправленя всчала ся, тягнучи за собою много трудностей и утратъ безпотребныхъ невинне.


Чоловік бідний, убогий, що мусить їсти хліб свій з праці рук своїх і в поті чола, і з тої ж праці і поту мусить задовольняти пана — давати, що йому скажуть, від предків своїх звик був віддавати, що належало Богові і що належало панові. Тепер же ніяк не може в те добре потрапити. Пан йому каже робити в святі дні, призначені давнім церковним звичаєм на честь і хвалу Богові. Боїться і Бога, боїться і пана. Мусить більшого відступити і меншому служити. Бо про того чує, що він довготерпеливий і многомилостивий, а про сього знає, що короткотерпеливий і мало-


ЧеловЂкъ бЂдный, убогій, который отъ працы рукъ своихъ и въ потЂ лица муситъ ясти хлЂбь свой, и c тоє ж працы и поту муситъ досыть чинити и даваті пану што єму роскажуть, звыклъ былъ отъ предковъ своихъ отдавати што належало Богу и што належало пану. Теперъ южъ в тоє жаднымъ способомъ гараздъ потрафіти не можетъ. Панъ єму кажеть у дни святыє, Богу ко чти и хвалЂ ведле звычаю церковного давного належачиє, робити. Боит ся и Бога, боит ся и пана. Мусить болшого опустити и меншему служити. Бо о ономь слыхаєть, же єсть долготерпеливъ и многомилос-




1 Вставні гадки трохи розірвали логічний зв’язок: треба відновити стару будову (календар), бо Бог гнівається за самовільну зміну його.

2 В друк.: квЂтки.

3 Єврейська (старозаконна).



милостивий: коли не його тіло поведуть, то волове певно! 1


тивъ, а сего вЂдаєть, же єсть коротко терпеливъ и троха милостивъ. Єсли не єго тЂло поведуть, геды воловоє певно.


Панське ж свято прийде — рад був би бідак підрятувати своє убожество роботою — боїться пана! Мусить лишити. А часом за тими бідами не тільки нового свята не пам’ятає, але й своє старе забуває, і так стає неправим і перед Богом, і перед паном, і сам собою рідко або й ніколи (не буде вдоволений). Зверху біда доїдає, а всередині сумління гризе. Не можучи іншим способом собі помогти, тільки зітханням та слізьми зчаста розважає свою біду, і не знати, чи в такій своїй розкоші не прокляне злиха і того календарного поправителя! А хоч він не в шарлаті 2 і не оратор, то легковажити того не треба! Бо у того пана, до котрого він так відзивається в гіркості свого серця, часом і шарлати і орнати 3 з ораторами разом бувають як сміття. Бо він тільки на чисте, покірне і сокрушенне серце дивиться, і таких слухає, а насильників безбожних з престолів скидає та на їх місця саджає інших, від гною беручи.


Пансъкое тежъ свято прийдетъ, радъ бы бЂдный убозство своє роботою подпомогъ — боит ся пана. Мусить лишити. А часомъ за тыми бедами не толко нового свята не памятаєтъ, але и своєго старого забываєтъ. В чомъ и Богу и пану неправъ бываєтъ, a собЂ пакъ рЂдко або николи. Зверху нендза доєдаєть, а внутрь сумнене грызетъ. Чого инъшимъ способомъ ратовати не могучи, муситъ нареканємъ, вздыханьємъ и слезами часто бЂду свою нагорожати, и не вЂдати, єсли в таковой своєй роскоши и оного календарного поправителя часомъ злиха не проклинаєтъ. В чомъ хотя не в шарлатЂ и не ораторъ, потурати не треба. Кгды жъ тотъ панъ, до которого то чинитъ в горкости сердца, подчасъ и шарлаты и орнаты изъ ораторми бываютъ у него якъ сметьє. Поневажъ толко на чистоє, покорноє и сокрушеноє сердце глядитъ и таковыхъ выслухаєтъ, а силныхъ и незбожныхъ co престоловъ зметываєть да на мЂстца ихъ отъ гною беручи сажаєтъ.


Так і в містах наших оборонних: на свої нові свята з брам не випускають, роботи забороняють, забирають і садять. (Наші міщане), будучи повинні як православні християне обходити і святкувати свята свої церковні давні, без усякої вини мусять через се поносити чималі труднощі й утрати в своїх справах і господарствах домових і пільних і на дорогах гостинних. Сі теж не мають чого благословляти того (календарного поправителя).


Такъ тежъ в мЂстехъ затвористыхъ нашихъ: на своє новыє свята з бронъ не пущаютъ, в роботахъ заказують, забираютъ и сажаютъ. Они тежъ якъ христіане правовЂрныє будучи повинни, свята свои церковныє давныє обходити и святити мусятъ, в чомь не малыє забавы, трудності и утраты в своихъ справахъ и кгосподарствахъ домовыхъ и полныхъ, и дорогахъ гостинныхъ невинне мусятъ относити. И тыє не мають за што оного жъ благословіти.


Теж саме в ярмарках і в великих купецьких справах, у записах і розписках: одні по-старому, другі по-новому! Мусять мішатись і поносити великі труднощі, безпотрібні клопоти, наклади й утрати, а часом


Такъ тежъ в ярмаркахъ и у справахъ купецкихъ великихъ, въ записехъ, в цырокграфехъ. Єдны по старому, другиє по новому, — мЂшатися и великихъ трудностей и безпотребныхъ забавъ, накладовъ и




1 Коли не самого хлопа поведуть на розправу за те, що не вийшов на панщину, то, певно, вола його візьмуть за кару.

2 Пурпурі.

3 Церковні ризи, в друк.: орлаты.



і сварки. З тих, мабуть, теж не всі Кажуть: «Бодай здоров поправляв» — бо не довго тут після того забавився 1.


утратъ, а часомъ и завасненя уживати мусятъ. И c тыхъ подобно не всЂ мовятъ. «Бодай здоровъ поправлялъ» — якожъ не много ся тут после того забавлялъ.


Також чоловік з жінкою — котрих сам Бог наперед заздалегідь вибирає, а потім своїм всетворчим словом через церковні слуги злучає в одно тіло. Між ними в добрій згоді і порядку як тіло єдино, так і воля і мисль має бути єдина: першому наказувати і розпоряджатись, другій слухати і коритись. Так само в молитвах до Бога, в милосердних учинках, в постах і святах має бути єдине серце й уста, також і єдина рука.


K тому єще мужъ изъ женою, котрыхъ самъ Богъ напередъ прозираеть здалека, а потомъ словомъ своимъ всетворительнымъ черезъ слуги церковные злучаєть въ єдно тьло. Межи которыми в доброй згодЂ и порядку якъ тЂло єдино такъ воля и мысль маєтъ быти єдина: первому росказывати и рядити, второму слухати и повиновати ся, такь тежъ въ молитвахъ до Бога, въ учинкахъ милосердныхъ, в постехъ и святехъ мають быти якъ єдино сердце и уста, такъ єдина и рука.


Тепер же й тут той новий календар наробив нових наслідків, — там, кажу, де війшли в подружний стан (люди) з релігії грецької і римської, як то бувало і між простими, і в значних верствах. У одного середопіст, а у другого мясопуст; потім у одного жалісні спомини Христових страстей, а у другого веселі розговіни.


Теперъ тотъ календаръ новый нашолъ и тамъ скутки своє новыє. В тыхъ мовлю, где з реліи грецкоє и римскоє станъ малженский приняли 2, — якожъ то бывало не толко межи посполитыми, але и межи зацными станы. Кгды жъ єдиному бываєтъ средопостьє, а другому мясопусты, потомъ єдиному жалостноє роспамятованє Христовыхъ страстей, а другому веселыє роспусты.


Так і з усіми річними святами: давніш їх відправляли з радістю, з дітьми і з челядкою, хвалячи Бога, — а тепер мусять далеко і різно. —

З того часом одному буває маркотно і другому не мило, —

Перше все діялось ясно, а тепер наче б ся снило. При тім нам же ні в чім неповинним докоряють, зневажають і ненавидять. — Так що чи не правильніш було б се назвати покривленням, а не поправленням, бо більш воно вадить, ніж помагає!


Также тежъ и всЂ свята дорочныє: што пръвЂй з радостью, з дЂтками и c челядкою, хвалу даючи Богу обходили, теперъ мусятъ далеко розно.

C чого подобно часомъ єдному бываєть маркотно, а другому не мило.

Кгды жъ первЂй все ся дЂяло ясно, теперь якобы ся снило. В чомъ насъ же невинныхъ укоряють, възгоржають и ненавидять, и без мала не слушней бы тоє покрывленємъ назвати, анижли поправленъємъ, — кгдыжъ болше вадитъ нижъ помагаєть.


І як непевні і нововидані устави, не всі їх держать, — особливо в тім році. Одні по-старому мясопусти відправили, інші по-новому, — але Великдень рішились


И якъ не певныє а новотныє уставы — не всЂ такожъ єднако держать, а звлаща в тому року єдины по старому мясопусты отпра. віли, другіє по новому, але по




1 Знов натяк на скору смерть папи Григорія XIII.

2 На боці: «Згода вдячная въ малжонст†Ляхови з Рускою, также як Русинови з Ляховкою». Очевидно іронічно.



обходити з нами по-старому. Інші ж з нами заговівши, з ними одговілись. Так піст святий великий, самим спасителем нашим наказаний, святими його апостолами уставлений і святими преподобними отцями для цілого світу, де тільки чувати им’я християнське, соборами міцно затверджений, — тепер у них теж ламати ся мусить з тим поламаним календарем. Бо одні постили одинадцять тижнів, другі сім, а треті тільки три тижні пропостивши і з старого календаря на новий переступивши, решти таким фортелем позбулись. А далі вже що буде діятись, Бог то ліпше знає. Страшно подумати, коли така мішанина буде далі тривати. І не знати, на що було поправляти таку річ певну і вічну! Бо як здоровому лікарства, так речі цілій поправки не треба 2.


старому велку ноцъ з нами обходити позволіли. А иныє пакъ з нами запустивши, з німи ся отговЂли. И постъ святой великий, самимъ спасителемъ нашымъ проображеный, апостолъми єго святыми установленый и святыми преподобными отцы соборно по всемъ свЂте, где єдно имя христіанскоє слыхати, моцно утверженый, — теперъ у нихъ за тымъ поламанымъ календаремъ и постъ ламати ся муситъ 1. Бо єдины постили недель одинадесять, другиє седмь, а третіє толко три недЂли спостивши а з старого календара на новый переступивши, фортелемъ остатокъ одправіли. А далей пакъ што ся будєтъ дЂяти, Богъ то лЂпше вЂдаєтъ. Страшно помышляти, єсли тая мЂшанина далей будетъ тръвати. Не вЂдати, на што было речъ такъ певную a вЂчную поправовати. Бо як здоровому лЂкарства, такъ речи цЂлой поправленя не треба (с. 19 — 25).


Бо вже й саме небо, або той, хто сидить на нім, як бачимо, явно противиться їх такому необережному упорові: показує більший холод у тім їх квітні, аніж у попередніх місяцях було. А особливо їх білого (страстного) тижня, коли й чорному мусило бути біло під носом. А хто б тому вірити не хотів, нехай би без кожуха і теплої хати потривав хоч з годину: думаю, що вже не був би не вірен, а вірен.


Южъ яко видимъ и само небо, або на немъ сЂдячый противит ся явне ихъ такъ небачному упорови, большеє зимно в томъ ихъ квЂтню показуючи, анижли въ иныхъ мЂсяцехъ прошлыхъ было. А звлаща ихъ недели бЂлоє, где и чорному му село быти подъ носомь бЂло. А хто бы тому вЂрити не хотЂлъ, нехай бы безъ футра и теплоє изъбы потрывалъ хотя зъ годину, бачить ми ся — ктому не былъ бы невЂренъ, но вЂренъ.


У великий п’яток, коли хлопці Юду страшили тими тріскавками 3, то в котрого була неголосна, мабуть, зубами тріскоту докладав, особливо ті de pauperibus, що


У пятокъ великий кгды Июдаша хлопята страшили тыми крекотъками, в которого была не голосна, муселъ зубами треску докладати, а звлаща тыє которыє отъ паупери-




1 На боці: «Статечность посту новокалендарного».

2 Пропускаю далі менш інтересні півтори сторінки про невигоди нового календаря. Автор вказує, що сей календар розійшовся не тільки з старим церковним, але і з єврейським календарем, і натякає, що сей новий календар діло антихриста (на боці: «Титулъ третего законодавъца»): перший календар дав Бог-отець через Мойсея, другий через Христа, а «хто вЂдаєть, якъ сего законодавца назъвати, кгды жъ не отъ Мойсея ани отъ Христа. Без мала не на тоє пошло: до второго имени придавъши триста шестьдесять єдинъ или 359: личба розна, сила єдина». Очевидно, тут лежить рахунок антихристового числа папи — реформатора календаря — антихриста, але в чімсь, видко, було вагання, коли пропонується або 361, або 359.

3 Звичай тріскотіти під церквою у великий четвер.



латини починають учитись. Самої великодної ночі теж дивне знаменіє зволив Бог показати: такий бурхливий і страшний холод, з великим снігом, що не кожному можна було й калачі до костьолу послати, хто був у милі або далі від костьолу. Бо не тільки що саньми або пішо, але й конем не можна було де треба доїхати. Багато різної худоби того дня поздихало від холоду, вітру і сильного снігу, та і з людей мало кому не довелось.


бусъ латину починають учить. Такъ тежъ и на самую Велку ночь дивноє знаменіє 1 Богъ показати рачилъ: такъ бурливоє и страшноє зимно зъ великимъ снегомъ, же не каждому волно было и колачи до костела святити отослати, хто былъ в мили або далей отъ костела. Кгдыжъ не толко санями или пЂшому, але и на кони не можно где потреба доехати. І много быдла розмаитого на тотъ день отъ зимна, вЂтру и кгвалтовного снегу поздыхало, што и з людей мало с» комусь не прідало.


А один казнодія 2, що перше було прокуратодія 3, так викрутився перед своїми. Побачивши, що їх у костьолі на таке велике свято було мало (каже) : «Не противтесь тому! то нас пан-Бог карає за небачну, уперту і супротивну Русь, що не хочуть признатись і до найвищого намісника божого пристати! ані тому дивуйтесь, що жидівська паска по нашій припадає, — бо у них переступний 4 рік». І тим підкріпив своїх у їх сумніві, а до інших й додому посилав. Бо багато з них намірялося по семи тижнях ще й ті чотири постити, а він їх пильно остерегав, кажучи: «По тім тижні хто хоче може постити, тільки тепер кожний мусить святий закон сповнити». Якби так простакові, ледве чи видумав би таке!


A вжды нЂкоторий казънодЂя, который пръво былъ прокуратодЂя, таковую штуку в обмо†учинилъ до своихъ. Видячи, же ихъ мало въ костелЂ на такъ великоє свято было: «Не противъте ся тому! а то насъ панъ Богъ кареть для небачноє, упорное a крнубръноє Руси, же ся не хотять узнати а до найвышшого намЂстника божего пристати; ани ся тому дивуйте, же жидовъская велика ноцъ по нашей припадаєтъ, бо мають рокъ преступъный». I тымъ своихъ вонтъпеньє покрепилъ, a другихъ и в домы посылалъ. Бо многиє были умыслили по семи неделяхъ и тыє четыри постити. В чомъ ихъ пилно простерегъши повиделъ: «По тымъ текгодню кто хце можеть постити, тылко теразъ каждый мусить законови святому досыть чинити». Абы такъ на простака пришло, трудно бы въ тоє могъ потрафити (c. 27 — 8).



1 На боці: «Знак отъ Бога противный новоримской великой ночи».

2 Проповідник.

3 Адвокат (гра слів).

4 Високос.



По сім наступає «придаток», себто окремий трактатик, де виложені «причины грецкихъ патриарховъ и римского папежа незгоды», як читаємо на боці. Починається відразу заміткою: «А вжды твердять (очевидно — папи) — опираючись як на леду — же право ходять, a иные вси блудять. С чого (властиво, не з попереднього, а з дальшого) можемъ снадне (легко) обачити и властне зрозумети, же не безъ великихъ, явныхъ a слушныхъ причинъ всЂх восходъныхъ и полуденъныхъ сторонъ или церквей пастыреве мусели опустити заходного костела вожа». Вичисляються сі причини, або папські новини: походження св. Духа «і од Сина», «опрЂснокъ жидовский мертвый» в причасті, целібат священиків, гоління вусів і борід (тут переповідається звісна нам історія про папіссу, що завела се гоління тому, що у неї вусів і бороди не було) і скасування йорданського свята в зв’язку з тою ж історією. Все се має ілюструвати ту самочинність і непостійність пап у справах церковних, що виявилася в календарній справі, — до котрої автор ще раз тут повертає. Теза, котрою він почав свій трактат, виринає тут при кінці, але автор і тут її не розвиває по-ученому, богословсько, а збуває іронічною заміткою, що так, як за прикладом папісси католицькі духовні на різні способи стали голити і запускати вуса і бороду, так вони і догмати, устави і церемонії позміняли, помішавши більші з меншими — включно до останніх календарних баламутств, та обертають се на православних, їх обвинувачуючи «в недовірстві та отступенстві» 1.



1 Закинувши устави божі та правдиві устави соборної апостольської церкви, чи не носять вони досі на лицях своїх явно різні папські постанови? (натяк на попередню згадку про голення борід і вусів, нібито заведене папіссою). Не будучи ні в чім постійними, правда, вони й того держаться не всі, не завсіди і не однаково. Одні по-апостольському ростять (волосся), інші по-козацьки голять — тільки в тім їх чин перевищують, що й вусам не попускають, — а треті по-двірському 1 обтинають. Так от і інші обряди й установи менші з більшими догматами всі помішали й занехали! Ще тільки се одно до наших часів трималося в одності і стояло: святкування празників господніх — крім Богоявлення! — та важніших святих, та йменням місяців небесних, — але й того не могли стерпіти!

Се ми очима бачимо,

вухами чуймо,

серцем розуміймо,

і вистерігатись таких богомерзьких блудів уміймо!

Вони й самі се бачать, і багато з них не хвалять, одначе по-старому, сповняючи приповідку про вовка і барана (суперечку) за воду, як давніш, так і тепер нас же величають недовірками й схизматиками, і різні досади чинять.


Не божіє ли то и церкви єго святоє соборноє апостолское истинныє уставы опустивши, папежескіє и донынЂ многіє на лицахъ своихъ явне носять? Ач и то якъ не певныє, не вси не завжды и не єднако держать: єдины по апостольску ростять, другіє по казацку голять — толко въ томъ ихь чинъ превышають, же и усомъ не отпущаютъ, — а третиє по дъворску обрезують. Такъ же и иншие церемонии и уставы меншиє за болшими артикулами вЂры вси помешали и поницовали. Толко єще 2 тоє ажъ до тыхъ нашихъ часовъ въ єдности тръвало и стояло: свята празниковь господськихъ (кромъ Богоявленя) и нарочитыхъ святыхъ, и имена мЂсяцевъ небесныхъ. Чому до конъца и тому стерпети не могли —

што очима видимъ,

ушима слышимъ,

и серцемъ разумЂймо,

и выстерегатися таковыхъ богомерзкихъ блудовъ умЂймо!

Што и сами бачатъ, и многіє не хвалятъ, a вжды по старому волъчую приповЂсть з бараномъ о воду выполняючи, якь давно такъ и теперъ недовЂрками и отшепенцами насъ же венеруютъ и многіє досады задаютъ (с. 34).



1 Двірськість се італійське corttgigianeria, французьке courtisanerie: лихі звичаї великопанських і княжих дворів.

2 Тут зайве и.



Автор звертається тут проти Гербеста, віддаючи йому за його закиди різних дефектів православним сакраментам, — і проти єзуїтів взагалі, «новоименъныхъ законъниковъ» (ченців), «которымъ упрікрило ся звати християны, прозвали ся єзусіаны или єзуитаньї». Автор закидає їм, що вони «достатокъ великый во всемъ зъ стороны свЂта (в матеріальних добрах) маючи», не хочуть чимсь добрим занятись, а видумують різні новини — «староє поруть до опять пошивають». Пригадує Скаргу (не називаючи по імені) і докоряє йому, що він свої «новыє вымыслы» укрив іменем патріарха Геннадія, а книгу присвятив Острозькому, сподіваючись тим здобути довір’я православних, — і на тім уривається захований текст брошури.

В сумі, як бачимо, на невеликім просторі — сорока з чимсь сторінок, Смотрицький порушив велику силу питань. Майже все, що його товариш по праці Василь Острозький виложив у своїм великім трактаті грунтовно і важко, він перейшов у своїй шляхетській балачці, легко і принагідно мішаючи богословські виводи з екскурсами в сферу сучасних соціальних і побутових відносин, серйозні гадки переплітаючи жартами — пильнуючи передусім, щоб читач або слухач не занудивсь і не стратив інтересу. Бачили ми його словечка, каламбури, віршовані дотепи, котрими він облегшує свій виклад, — часом досить благодушні, часом їдкі, так що від них у противника могло заболіти більше, ніж від влучного тексту од святих отців. Вони обраховані, очевидно, на те, щоб дати крилате слово для широкого вжитку товариству 1.



1 Така, напр., тирада про целібат:

Так і жінок законних, од самого Бога призначених і даних, св. апостолами як ділом, так і писаннями потверджених, відібрали від своїх духовних та на їх місце блудниць попідставляли. А як не підставляли, — то на лихе ті й самі пускаються. Багато з них (духовних) явно і постійно тримають (блудниць) при собі і окреме утримання (вл. річну платню) вимовляють для них від своїх панів:

«Коли ваша милість забезпечив каплана — треба іще і на прачку!»


А ти, бідний попе руський, з законною — мусиш клепати бідунеборачку!


Такъ тежъ жоны законъныє, от самого Бога прозренныє * и поданыє и отъ апостолъ святыхъ такъ скуткомъ якои писмомь потверженыє, духовнымъ своимъ поотыймовали да на ихъ мЂстъца блудъницы поподъставляли. А хотя и не подставляли ино на дурноє и сами ся домышляютъ. Кгдыжъ ихъ посполу зъ собою многіє явне ховают, и особный юръкгелтъ у пановъ своихъ имъ вымовляютъ:

«Єсли же ваша милость опатрилъ каплана, — потреба єще и на прачку!»

A ты, бЂдъный попе руский, мусишь и зъ законъною — нендзу клепати неборачъку (c. 31 — 2).



* В друк.; «презъреныє», але пор. вище про подружжя (с. 23 ориг.).



Вони віддають нам характер і тон тих богословських диспутів з кубками мальвазії в руках, «з жартами і шутками», в шляхетській компанії, що так обурювали Курбського, і дійсно з критики папства непомітно переходили в критику церковності взагалі, збивались на скептицизм і індиферентизм. З сього погляду витвір Острозького ректора дійсно може викликати різні сумніви. Але з літературного погляду: як живе і яскраве відбиття, у відповідній формі, своєї верстви і свого часу — сеї інтелігентської атмосфери, перейнятої повівами італійського ренесансу, німецького гуманізму, французького раціоналізму, — се твір дорогоцінний і вартий, щоб в нього вчитатись, перемагаючи всі конструкційні його хиби.

Щодо сього — треба мати на увазі, що ся конструкційна сторона — непереглядність, несистематичність чи навіть хаотичність старого викладу найбільше відчувається в читанні, коли до всього іншого прилучається ще недоречна інтерпункція і взагалі повне невміння орудувати графічними засобами розпланування викладу. Старі твори писались досвідченими проповідниками й ораторами, з обрахунком на зручне проголошення. Недурно Вишенський додає до своєї книги спеціальні інструкції, щоб виголошував його писання «причитатель искусен, въ чтеніи бЂглый и быстрый в зраку, не повторяючи и не заикаючи ся на одной рЂчи два кротъ или три, але в мЂру ровно словом по пути реченій изъображенных да ступаєт, на запятых мало застановляєт ся, а на точках прошедше двЂ, три, или колко въмЂстити точокъ, паче же где бы ся реченіє разумЂнія кончило, там духом 1 да отпочиваєт, отдыхаєт и постоюваєт». Прочитані з відповідними паузами, інтонаціями, підчеркуванням сильних місць і декламаційним відтінюванням іронії, пафосу, з-поміж спокійного інформаційного потоку гадок, — тоді доперва ті писання набирали «своєї правди», віддавали хід гадок, темперамент, емоцію автора — і робили відповідне враження.

Смотрицький, як бачимо, брав головно іронією — доволі добродушною, повільною, грубуватою, на наш погляд, але смакові своїх часів, видко, вповні відповідною. Вище принотовано було згадку Копистинського про його сатиру, зложену «ачъ не кунштовнымъ, поважнымъ єднакь вЂршемъ роским», котрою він ударяв на хиби світського духовенства: «на непорядній хиротонизанти (єпископи) и ихъ рукоположенцы волалъ и нарекалъ», «видячи справы духовныи ажъ надеръ въ занедбанє пущеній, имъ далЂй тимъ въ горшій нерядъ приходячіи» 2.



1 В друк.: духови.

2 Палінодія с. 1057.



На жаль, ся сатира не заховалась, а була б нам ще дуже пожадана: дорисувала б нам образ сього українського Рабле, начеркнений «Ключем»: сатирика церковних непорядків.

Про «некунштовність» його віршів можемо судити з віршованої передмови до Біблії — до котрої ще повернемо. «Не кунштовними» вони признавались, очевидно, тому, бо не додержували силабічної рівноскладовості, що ввійшла в уживання в школах, як побачимо далі. Але незалежно від форми сей згаданий Копистинським вірш був би для нас цікавий своїм змістом і для розвою нового сатирично-гумористичного жанру, даного сею новою літературою, мабуть, небезінтересний. Як бачимо з слів Копистинського, сатирична форма не перешкоджала брати писання Смотрицького вповні поважно. Се також характеристична риса нового часу.

Трактат Василя Острозького, що писався паралельно з «Ключем» і вийшов роком пізніше 1 — по духу дуже близький, — і в цілім ряді точок дійсно паралельний у викладі, так що являється немов науковим (по-свойому!) обгрунтуванням Герасимового памфлету, — для нас, з літературного погляду, особливого інтересу не має. Правда, убійча характеристика його, дана свого часу Франком 2, дещо перебільшена.



1 В II т. Пам. Полем. Лит. він передрукований з заголовком: «О єдиной истинной православной вЂрЂ и о святой соборной апостольской церкви, откуду начало приняла и како повсюду распростре ся». Але се, мабуть, заголовок тільки першого розділу. Зміст книги, поданий автором на першім листі (у Каратаєва с. 238), починається так: «Сіа книжица содержит в собЂ первоє — О єдиной істинной православной вЂрЂ і о святой соборной апостольской церкви, откуду начало приняла и како повсюду распростре ся. Второе, О исхожденію утЂшительного Паракліта, всесвятаго животворящего Духа от Отца єдінаго а не от Сына. Третєє — о первенст†римъстемъ и о старшинстве єпископа ихъ; в нем же и Варлаама калаверскаго... посланіє, на концу ж от кроиникы извбстно указаніє, како Латины и в коє время отступишя от православныхъ патріархъ. Четвертеє — о опрЂснокахъ... і о истинномъ причастіи... і о суботнемъ посте латинскомъ... і о дерзающихъ раздирати божественную литоргЬю... і о женитве пресвитеръ... на концу же о чистцу римски назьшаємом пургаториумъ. Пятоє, О премененію дней праздников и самого дня спасителнаго святыя Пасхы... Шестоє, О свЂтыхъ храмехъ... і о почитанію святых іконъ...

2 Він писав у своїй книзі про Вишенського: «Не знаю, чи є в нашій полемічній літературі того часу твір, котрого читане так би утомляло і мучило, як читане єго («Василя Суражського», як його зве Франко) «Книжки о вЂрЂ». І не задля сухого стилю, не задля якоїсь особливої темноти і глибини. Має він спеціальний звичай — кожний найменший крок у своїй аргументації підпирати цитатами, і то цілою купою цитат з письма св. Старого і Нового Завіту, з отців церкви і т. ін. На нещастя, цитати ті в переважній часті так ідуть до речі, як ті приповідки, котрі на кожнім кроці сиплються з уст Санчо Панси в знаменитім романі Сервантеса. От тим то читаючи ті безконечні ряди цитат, котрі по кілька разів повторюються і котрих зв’язку з головною темою годі доглупатися, почуваємо швидко втому і знеохоту, особливо коли побачимо, що автор не раз штурмує до отворених дверей і довго доказує такі речі, котрих ніхто не перечить, а зато менше уваги звертає на точки дійсно спорні» (Іван Вишенський, с. 119 — 120). Інша література вказана в новій студії К. Копержинського «Український письменник XVI століття Василь Суразький» (Науковий Збірник за р. 1926, — т. XXI Записок Укр. Наук. Товариства). Можна додати ще цитовану книжку /а. Соколова «Отношеніе протестантизме къ Россіи», 1880 (с. 69 дд.), Н. Бедрицкого «Литературная полемика православныхъ съ протестантами въ Юго-Зап. Руси въ XVI и XVII вв.», 1889 (відбитка з Минских Епарх. ВЂд. 1888 — 9 рр.).



Книга Василя се маленька «паноплія», зложена з вибраних писань чужих і з оригінальних статей на різні «злободневні» церковно-догматичні питання. Вибране ним з чужих писань не може ні в якім разі йти на рахунок його літературної безталанності.

Навпаки, детально переведене недавно порівняння 1 тексту другого розділу його книги про походження св. Духа, з листами Максима Грека, що послужили його головним джерелом, виявляє в авторі певну самостійність, літературне підготування і ґрунтовне опанування питань. Він не йде невільничо за буквою свого високоавторитетного, як на той час, джерела, а використовує його як матеріал: змінює план, пропускає те, що йому здається зайвим, і самостійно доповнює апарат цитат; перероблює стилістично і приспособлюе мову до зрозуміння свого читача; зчаста заступає тяжкозрозумілу слов’янщину Максима Грека виразами з «простої мови» сучасної України і робить його аргументацію приступнішою. Відчувається досвідчена рука богослова, призвичаєного до диспутування, викладання, полемізування.

В самостійних статтях книги, поруч нагромадженого матеріалу цитат, історичних фактів, аргументів, стрічаються й живі, гідні, з літературного погляду незлі сторінки. Наведу, напр., кілька взірців на теми, порушені Смотрицьким, що являються паралелями до його виводів (оба письменники часто йдуть утім за гадками старших полемістів та розвивають їх кожний по-свойому), — завдяки тому вони можуть служити для порівняння манери одного і другого.

Виясняючи значення римського примату, Василь пише:


Не того ради первый реченъ, абы паче прочыхъ святителей достойнейшымъ быти мЂлъ, или крайній чиститель — ижо бы надъ него не было. Но яко богогосніи отцы 2 глаголють: «ижь єпископь тылко первого сЂдалища именует ся». Светительській бо санъ єдинъ єсть, и тъй же на всЂхъ. И не наречет ся овъ совершенъ святитель, овъ же несовершенъ, но всЂ равни єпископи, якоже и даръ благодати святого Духа равно истекаєтъ на вси, и толико пріємлетъ кождо ихъ. єлико кто самъ себе къ воспріятію достойна сотворитъ. Не отъ преименитыхъ бо и многословущыхъ градовъ или многихъ языкъ обдержанія достойность къ воспріатію дарованію Духа святого бываєтъ, но отъ трудовъ и подвиговъ богоподобнаго жительства Христова тЂснымь путемъ шествующихъ... Аще бо отъ удержанія великоименитыхъ градовъ и отъ совладЂнія многихъ земель и народовъ възмнить кто достоинство быти, а не отъ благочестивого смиреннаго житіа подобіа Христова, то како не безмЂстно и не нечестиво мнЂніє таковыхъ обряшется? Кто бы паче безбожныхъ Агарянъ, сирЂчъ Турковъ обрЂсти ся можеть, иже толикими землями и многоразличными народы и великоименитыми пресловущими грады обладаютъ? Єще же и самые тыє мЂста святыє грЂхъ ради нашыхъ божіимъ попущеніємъ обдержатъ, идЂже спасеніє всему міру съдЂа ся. Сего ради речемъ ли ихъ святыхъ быти и къ воспріятію дару Духа святого достойныхъ — иже крови человЂческыя проливающыхъ и чюжаа восхищающихъ? Не буди то! (л. 118 ориг.).



1 У згаданій студії К. Копержинського.

2 На боці цитата: Карфагенскаго Собора правило 39.



З приводу.звісних нам католицьких докучань православним неволею патріархів у турків:


Єще же поругаючи ся насмЂваютъ и нЂкоихъ малодушныхъ и скудоумныхъ симъ соблазняютъ, яко попущеніемъ божіимъ ГрецЂя страждетъ подь боязнію поганыхь Агарянъ. Сего ради укоряючи глаголютъ: «И хто суть патриархи ваши? и гдЂ ихъ престолы? и для чего ихъ слухаєте?» Тогды и отъ сихъ глаголъ яве єсть, яко свЂта сего мудрованієм недугуютъ, не имЂюще въ мысляхъ своихъ уничиженіа и поруганіа, яже носили и претерпЂли апостоли Христови и прочіи святій и самъ Господь нашъ Іисусъ Христосъ. Он же и на проповЂдь учениковъ своихъ посылая утверждаєтъ глаголя: «Се азъ посылаю васъ якъ овечкы посредЂ волковъ», и «не убойте ся, рече, отъ убивающихъ тЂла». Также и въ дорогу йдучи не казалъ брати ни двоєго одЂянья, ани таистрици, вь чомъ хлЂб носятъ: яве єсть, яко возовъ скарбныхъ ани пищнихъ зъ собою не мЂвали! Аще бо по таковыхъ суєумныхь человЂкъ мудрованію вЂсхощемъ ревновати и уподобляти ся народомъ, ониже (котрі) богатствомъ и всякими маєтностями угобзишя ся и славою свЂта сего погибающею превозносят ся, и отъ сего возмнимъ ихъ благочестивыхъ быти 1 — тогды ни чимъ розни отъ безбожныхъ поганыхъ Агарянъ обрящем ся, ихже Турками называємъ (л. 164).



1 Вірніш було сказати: благословенними Богом.



Се не зле — тільки не нове! Се відгомін традиції, який не означає ніякого кроку наперед, і між писаннями Смотрицького і Вишенського, так як хронологічно припадає, він виглядає цілком cipo й неінтересно. Православні консерватори були вдоволені, що у них єсть такий волюмінозний компендіум. Вишенський з великою похвалою відзивається про нього: «сіє Василієво писаніє испытахомъ извЂстно, и увидЂхомъ, яко не отъ своє фантазій новоизобрЂтеннаго помысла, но отъ божественнаго писанія писа, яже написа, — сего ради пріймЂте сіє молю васъ, съ усердієм вседушноє любве: истинный бо слЂдь исповЂданія православныя яже въ Христа вЂры въ писаній томъ обрЂтаєт ся», і т. д. — с. 264.

Для спеціаліста-богослова се дійсно був дуже цінний підручник, у порушених ним питаннях був згромаджений теологічний матеріал, часом бездоганно повний. Тому потім у Московщині декотрі розділи його були перекладені на церковнослов’янську, поширювались урядом і под. Але в культурнім і літературнім українськім русі книга не мала ніякого значення.

Особа автора цілком незвісна, і з сього боку не додає ніякого інтересу своєму творові. Він підписав себе під ним отсими словами: «многогрЂшный и хуждшій въ христіанехъ убогій Василей». Так само підписавсь іще на однім острозьким виданні — Псалтирі 1598 р., виданій під заголовком: «Сія книга правило истиннаго живота христіанскаго нарицати ся достойна» — «снисканієм от святых божественних писаній и трудомъ многогрЂшнаго, хуждьшаго въ христіанех убогаго Василія» 1.

Пізніші письменники, 1620-х і дальніших років, уніатського табору, називають його Суразьким. Здається, в такім розумінні назвав Суразького між православними письменниками, що писали тому двадцять п’ять літ, поруч Зизанії, Гер. Смотрицького, Філалета, Клірика Острозького й інших тим подібних, — уніатський памфлет 1621 p. Sovita Wina 2. Ще виразніше вказує на нього в своїх (не виданих) писаннях Кунцевич, цитуючи нашу «Книжицю» як твір «Суражского Василия». Так само у Кас. Саковича в його памфлеті Kalendarzowi Staremu, 1644: він називає його тут знову разом з Філалетом і Кліриком: «ті Філалети, Клірики, Суражські, що писали проти святої віри і за те міста в державу діставали». Між людьми Василя-Костянтина Острозького стрічаємо такого «пана Василя намісника суразького», що досить підходив би під категорію таких двірських богословів кн. Острозького, що одержували від нього «міста» за свої богословські писання. 1593 р., як згадує Потій, він привозив до нього, разом з якимсь ближче незвісним паном Вишенським, лист кн. Острозького до Потія в справі релігійного порозуміння: Потій обох їх зве «слугами» кн. Острозького 3. Але ототожнювати сі дві особи: «убогого Василя» з «паном Василем намісником суразьким» все-таки нема ніяких твердіших підстав, і все ще можна сумніватись, чи й уніати 1620-х років знали певно, що Василь — автор «Книжиці» був суразьким намісником або носив ім’я Суразького. Судячи з інших фактів, в уніатських кругах небагато знали з літературного життя острозької громади. Так от і по всіх зусиллях останніми часами в конкретизування постаті сього автора, він зостається й під сю хвилю, властиво, так же мало індивідуалізованим, як він себе лишив у своїй книзі 4.



1 Каратаев с. 287.

2Архив Юго-Зап. Рос. 1. VII с. 492.

3 Памятники полемич. литературы III c. 575 — 6 і 627 — 8.

4 Пробу такої конкретизації дав востаннє К. Копержинський у своїй студії, згаданій вище. Він приймає прізвище Суразького, але не рішається ототожнити його з «паном Василем намісником суразьким», як се робили деякі інші дослідники. Він думає, що се не було прізвище у властивім розумінні, а означення «місця діяльності або перебування, або походження» (с. 45). Вказує на звістку про те, що кн. Острозький надав Острозькому монастиреві Св. Трійці — де, мовляв, містилася школа й друкарня — м. Сураж з кількома селами (Харлампович за Сендульським, с. 257). Звідси робить висновок, що м. Сураж було місцем діяльності Василя як завідателя друкарні і дідаскала острозької школи: тому, мовляв, він і одержав прізвище Суразького. Се, одначе, доволі трудно припустити, коли Василь працював властиво в друкарні й школі в Острозі: «суразьким» він міг би стати хіба як завідатель сього монастирського фундушу — власне як «намісник суразький», «пан Василь», очевидно — світська особа.

З біографії Кунцевича, написаної А. Гепеном, автор наводить звістку про Рутського — зачерпнену, як він здогадується, з старої біографії Р. Корсака, — про диспут, уряджений кн. Острозькою: виступали в ньому по одній стороні єзуїти, по другій «Василь, славний між схизматиками теолог, обдарований ласками князя». Копержинський здогадується, що се був наш Василь. Із здогадів інших дослідників автор підтримує гадку Селецького, що наш Василь був автором деяких передмов до острозьких друків, спеціально «Книги Маргарит» 1586 року. Се можливо, але ніяк не можна вважати за річ безсумнівну, як висловлюється автор під кінець (с. 47). Цілком правильно натомість відкидає він здогад деяких старих дослідників, що наш Василь був одною особою з «Кліриком Острозьким».



Се не позбавляє інтересу і значення його як літературного діяча, тим більше що й про його літературного Діоскура — Герасима як про людину ми знаємо мало — мало що більше. Одночасний виступ на чолі відродженого літературного українського руху як двох передовиків сих двох літераторів, навпаки, має глибоку симптоматичність. При ближчім розгляді він кидає характеристичне світло на зміст сього руху і дає деякі пояснення всьому дальшому його напрямкові.

Як се не дивно може виглядати по всім, що говорилось і говориться досі про великі успіхи реформаційних ідей в українськім громадянстві XVI в., а старий «ректор» Герасим, представник доволі неглибокого шляхетського вільнодумства і критицизму, при перевірці являється найбільш яскравим відбиттям у нашій літературі сього навіяного реформацією, а радше — її суголосного критицизму і скепсису: трактування церковних питань з раціоналістичного, а не догматичного становища, з погляду сучасного українського життя, потреб і вимог українського громадянства, а не з погляду традиції. Сей напрям потім дає себе відчувати в писаннях т. зв. Клірика Острозького, в «Пересторозі» (що треба вважати також твором острозьким, а не львівським, як повелось було думати), а найсильніше виступає в «Треносі» Герасимового сина Максима, що в сім творі найбільш зближається до протестантської доктрини, до протестантських впливів. Широко користує з протестантського джерела (з книги Зібранта Любберта про папу-антихриста) також Стефан Зизанія, письменник не Острозький, а львівсько-віленський. Все се письменники, які свідомо йдуть шляхам Василя-Костянтина Острозького — прихильника тісного союзу православних з євангелістами, прихильника політичного, а не догматичного підходу до церковної справи. Але зараз же поруч першої маніфестації сього свобіднішого, ширшого, в євангелицтво ухиленого напряму, як бачимо, виступає «правило віри» — непохитний речник і сторож церковного православ’я «убогий Василь» Острозький. Його голос підхоплює зараз і до нього як до найкращого консультанта відсилає українське громадянство Іван з Вишні, що виступає слідом. А се найталановитший і безсумнівно — дуже впливовий, незважаючи на свою недрукованість, учитель православної України, що визначає, незважаючи на свої екстреми, напрям дальшому письменству.

Так євангелицький ухил ледве що тільки зазначився, деякими моментами, в українській літературі — публіцистиці. «Апокризис», замовлений Острозьким євангелістові, хоч широко використовуваний в православних кругах, незважаючи на свої високі прикмети, зостався твором помічним, але не своїм: з нього користали, але своїм не признавали, і за ним в літературній праці не пішли. Перевагу взяв і тон задав напрям суто православний: коли не афонський, то, так би сказати, — царгородський, орієнтований на патріархат. Запозичивши у реформаційного руху дещо в організації, дещо в тактиці, дещо в аргументації проти польського уряду, проти польських клерикалів, проти претензій Курії, українське відродження зосталось на позіції православній, і в міру того, як реформаційний рух став завмирати в самім польськім і спольщенім, магнатсько-шляхетськім громадянстві, — в українськім русі замість ухилу в бік реформації все більше зміцнявся напрям консервативний, набираючи характеру реакційного, — аж поки Петро Могила цілком явно й одверто зв’язав його з єзуїтсько-католицькою реакцією XVII віку.

Реформаційний курс у нашім письменстві зів’яв і опав, не встигши нітрохи розгорнутись.

Люди найбільш чуткі на нові вимоги життя якийсь час шукали чогось третього між Римом і Вітенбергом. Звертались до Царгорода і Єрусалима, силкуючись віднайти ті животворчі джерела, з яких виросло те звеличене, високо ідеалізоване старе православ’я київське. Не знаходячи їх у безконечно збіднілій і підупалій грецькій церкві, гаяли дорогоцінний, ненагородимий час, полишаючи без проводу, без науки, без директив ту частину громадянства, яка хотіла бути з православною церквою, лишитись вірною традиціям «руської віри» і старої Київської Руси, але хотіла її оновлення і відроження, нових засобів і нових директив, відповідних до вимог нового життя. Не діждавшися тут виходу з трудного становища, вона кидала одно й друге: Русь і її віру, та мандрувала до котрогось з більш виразистих, більш активних сучасних таборів.

Більшість ішла за відродженою державною шляхетською церквою; меншість — дуже мала меншість, що хотіла бути послідовною у своїй опозиції папству, у своїй критиці католицької доктрини і церкви, — приставала до котроїсь євангелицької доктрини: котроїсь, власне, з найбільш радикальних у такім разі. Все менше зоставало таких, що лишались на старім грунті й чекали розв’язки, бажаючи зберегти зв’язок з своєю народністю — через стару культуру і стару церкву, а з другого боку — не відірватись і від сучасного державного, шляхетського життя, щоб не загубити привілейованих соціальних позицій. Супроти скріплення католицької реакції, непримиренної і невблаганної супроти схизматиків, і такої ж тактики уряду се ставало все тяжчим. А з православної проповідниці тим часом лунали голоси, які тільки страшили, остерігали від яких-небудь компромісів, але кінець кінцем не давали конкретної програми для тих, які не хотіли зрікатись реального життя в ім’я спасіння душі. На українськім Синаї — Святій Афонській горі піднялась велична постать великого нігіліста, красномовного заперечника сих реальностей життя в ім’я крайніх приншпів аскетизму — відродженого афонського ригоризму, котрого впливи скріпились у нас на Україні в сім часі: в опозиції успіхам латинства і реформації одночасно. Їх посвідчує ся плеяда святогорців і їх учеників кінця XVI в.: поруч Івана Вишенського — Йов Княгиницький, Захарія Копистинський, Ісайя Копинський та інші.

Їх негація не зосталась безрезультатною в складнім процесі формування нового українського життя, в далеких перспективах життя. Але тим часом, між іншими несприятливими обставинами, їх тяжкі «невитерті чоботища» також дуже дошкульно потоптали і без того кволі парості реформаційного руху, які були проросли на українськім грунті. Так як, з другого боку, помітно підбили й ті проби погодження церковних традицій з реальними вимогами біжучого життя, що їх висували передовики сучасного національного, міщанського активу.

Се далі побачимо — поки ж що перед нами ще тільки перші громи нашого афонського пророка.


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.