[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 163-173.]

Попередня     Головна     Наступна





Інші літературні сили православного табору 1590-х рр. — львів’яни. Вишенський настільки підіймається своїми літературними, власне емоціональними засобами над загальним рівнем нашої письменності 1590-х рр., що наче й ніяково говорити поруч нього про інших людей, що писали одночасно з ним у тих же 1590 рр. Але, далеко відстаючи від нього в художніх засобах, виявляючи часом повну непричетність до літературного мистецтва у властивім розумінні, сі люди відігравали сильну роль своєю близкістю до життя і багато значили в тій літературній фаланзі, що разом з Г. Смотрицьким і Вишенським, при всіх внутрішніх розходженнях, спільним фронтом наступала на «супротивних», обмінюючись своїми інтелектуальними засобами. Ми познайомилися вище з дуже влучним поміченням, що свій літературний імпульс Вишенський одержав, мабуть, від львівської записки, яку можна без вагання вважати твором Стефана Зизанія. Бачили, яким захватом він захоплюється від твору, випущеного православними проти унії — правдоподібно Філалетом; як він по-свойому обробляє матеріал Василя Острозького. Побачимо й далі безсумнівні впливи сеї меншої літературної братії, серед котрої, при менших літературних засобах, були люди великої революційної активності, високого морального авторитету, що могли дійсно імпонувати самому Вишенському. І навпаки, ми знаходимо цікаві суголосності ідей Вишенського з ідеями тих менших письменників і можемо добачати тут сліди його впливу на сучасний культурний і літературний рух.

Ся тісна єдність літературної фаланги тої доби і щільні взаємовідносини різних течій і відтінків її велить дати певне місце в нашім перегляді і таким літературним силам та явищам, які з становища художньо-літературного, властиво, не викликають особливого інтересу. Бо поза історією чисто артистичних досягнень в історії літератури заховують все своє значення також питання сфери взаємовідносин літератури й громадянства, провідників літератури — і літературних робітників та письменників-читачів.

Я от кілька разів уже згадував ім’я Стефана Куколя-Зизанія (чи Зизанії) і вважаю потрібним присвятити йому якусь сторінку сеї історії 1.



1 Про нього В. Завитневича «Палинодія З. Копистенского», 1883, c. 110 дд., А. БЂляновского «Стефанъ Зизанія», Волын. Епарх. ВЂд. 1887, ак. Студинського «Пересторога» с. 142 дд., ак. Харламповича «Западно-русск. правосл. школы», 1898 с. 377 дд. Памятки укр. мови і літератури т. V, 1906 (вступна ст. ак. Студинського, с. 5 дд.) J. Tretiak. P. Skarga, c. 147 дд..



Те, що зосталось від нього, не дає йому визначного місця в історії літератури як словесного мистецтва. Але се був визначний культурний діяч, що не раз заплідняв сучасний літературний рух своїми ідеями. Судячи з деяких познак, його чи не треба вважати інтелектуальним провідником львівського братського руху в найбільш інтересний момент — коли братство по довгім, може, більш ніж віковім громадженні своїх економічних і моральних сил, сміло виступало з домаганнями для себе національного проводу, контролю і відповідальності в найважливіших для того часу справах: церковних, релігійних, культурних, у Західній Україні, що була тоді вогнищем цілої України! Відомо, що коли львівське братство в 1586 р. приступило до організації своєї школи — що була взагалі його найбільшим культурним здобутком, то ведення сеї школи було доручено приїжджому грекові архієпископові Арсенію, а з свійських — «даскалові Стефанові», що тут поперше згадується. Ясна річ, що сей Стефан мусив мати репутацію найбільш ученої і в культурних справах досвідченої людини, бо поруч заїжджого архієпископа-грека, що слабо вмів слов’янську мову і не був нітрохи обізнаним з місцевими відносинами, очевидно, Стефан мав бути властивим організатором і керманичем школи. Се одно наводить на гадку, що він, мабуть, був взагалі головним дорадником братства в справах його реформи і культурної програми, видвигненої тоді. А підтвердження сього знайдемо в пізнішім відзиві (чи краще — обвинуваченні) митрополита М. Рогози, що з приводу агітації Стефана Зизанії в Вільні закидав йому, що він «не досить посіяв кровопролиття у Львові з своїми посібниками, а такого ж і в вел. кн. Литовськім хоче» 1. З сеї звістки робиться правдоподібний висновок, що, мабуть, уже під час боротьби за календар 1583 — 4 рр. Зизанія грав роль проповідника й агітатора, бо се одинокий львівський епізод, де можна було сякотако говорити про кровопролиття.



1 Акты Зап. Россіи, IV ч. 73.



Взагалі ж про попередню діяльність Стефана Зизанії, походження, науку не маємо зовсім ніяких відомостей. Його антагоніст єзуїт Жебровський відкрив його правдиве ім’я — Кукіль, що в грецькім перекладі дало його літературний псевдонім — Зизанія (євангельське означення для бур’яну). Прізвище його брата Лаврентія: Тустановський дає привід здогадуватися, що вони обидва походили з Тустанович. На поч. 1591 р. разом з Кирилом Ставровецьким Стефан одержав від митрополита дозвіл на проповідування в церквах, і се дало йому змогу з більшим авторитетом виступати в усякого рода справах, які хвилювали тоді громадянство. Як ми знаємо, се був період гострої боротьби братства з владикою Балабаном за права контролю в церковних справах; митрополит підтримував братство проти Балабана і, даючи своє благословенство на проповідь Стефана, він благословляв його на боротьбу проти «Балабанського мучительства». Зміст братських листів до патріарха з рр. 1591 — 2 (котрі я вважав писаннями Стефана) дає поняття про характер сеї . проповіді: бачимо, що Балабана приловили тоді на змові з латинянами і запобігали його заходам на користь католиків; з другого боку, вдаряли на нього як на противника очищення «благочестія» від «єреси», відповідно інструкціям патр. Єремії, — цілком у дусі «Поради» Вишенського.

У Львові Стефан працював так до 1593 р., коли перейшов до Віленського братства, з невідомих ближче причин; можливо, що вислали його самі львівські братчики, у котрих вільняни просили культурних сил. У Вільні він розвинув незвичайно широку і важну для того моменту діяльність проповідника-агітатора, виступаючи на всяких зібраннях, «на ринку, на дорогах, в церквах», як відзивається один пізніший дослідник. У сих проповідях він між іншим виводив на чисто уніатську акцію єпископів і самого митрополита, в міру того, як на се стали виявлятися познаки. Митрополит (до котрого єпархії належало Вільно — найвпливовіше тоді православне вогнище на півночі) випиравсь і боронивсь як тільки міг, і нарешті, коли Стефан, незважаючи на се, воював проти нього далі, підняв проти нього обвинувачення в єресі, мовляв, висловлені ним у «Катехізисі», виданім, р. 1595. Собор, скликаний митрополитом на поч. 1596 р., засудив і викляв Стефана Зизанію, але православний собор берестейський того ж року оправдав його і реабілітував, і Стефан далі стояв на чолі православного Вільна і кермував боротьбою проти унії. Аж при кінці 1599 р., під враженням королівських погроз, що на місто будуть наложені величезні грошові кари, коли Стефан Зизанія не буде видалений з міської церкви, магістрат став його виживати збройною рукою, так що він мусив утікати, і після сього всякі звістки про нього уриваються.

Вище я зазначив, що творами Стефана Зизанії належить уважати писання львівського братства до патріарха 1592 р.: згадка в листі з 6 лютого про долю братських дидаскалів, що Кирило (Ставровецький), Лаврентій (Зизанія) й інші відійшли до інших міст, «Стефан же зде пребываєтъ», не лишає сумніву, що автором сього листа був сам «Стефан», — кому ж більше прийшло б на гадку спеціально доносити про нього патріархові. По аналогії і лист з вересня того року з доданою запискою вважаю ділом його пера. Наведена вище записка, найбільш інтересна з сих писань, може дати поняття про стиль і ідеї львівського трибуна. Видрукований 1595 р. «Катехізис», згаданий вище, до нас не заховався: про зміст його можемо до певної міри судити з звісток у полемічних писаннях, випущених проти нього католиками. В новішій церковно-історичній літературі наново дебатувалося се питання, чи дійсно Зизанія в сім катехізисі виявив неправославні погляди, як се йому закидали католики й уніяти, чи правда була по стороні православного собору і пізніших православних письменників, що вважали його погляди вповні православними. Факт зостається фактом, що в православних кругах XVII в. за Зизанією лишилась репутація православного письменника, і Копистинський в своїй «Палінодії» з великим поважанням згадує його — «монахъ Стефан Зизаній в грецком и словенском языку муж учоный велми».

Заховався зате другий його твір — особливо популярний, се «Казаньє стого Кирилла патріархъи і єрслимъского о АнтихристЂ и знакох єго, з розширеніємъ науки против єресей розъных», — видане в паралельних текстах: українськім і польськім у Вільні 1596 р., з присвятою кн. Острозькому. В нім Зизанія взявсь уґрунтувати дуже для того часу актуальне питання про папу-антихриста! Ідея ся була дуже популярна в західних протиримських течіях XIV-XVI вв., і цілий ряд визначних євангелицьких письменників: віклефістів, гуситів, лютеран і особливо кальвіністів аргументували чи висловлювали сей погляд. У нас він доволі сильно зазначився в «Посланії до Латин», в «Ключі» Смотрицького і «Книжиці» Василя Острозького; розвивав його Мотовило у відповіді Скарзі, замовленій Острозьким; багато разів стрічали ми сю гадку, майже як постійний провідний мотив у Вишенського — але можливо, що се вже під впливом отсеї книги Зизанії. В кожнім разі ідея папи-антихриста була незвичайно популярна між православними, так що Потій у своїй «Унії», 1595 р., присвятив спеціальний розділ сій тезі. («ВЂмъ же нЂкоторыє теперъ мовят невстыдливе на насъ, яко быхмо ихъ правдивыхъ пастырей церкви божоє отводити мЂли и антихристови рымскому въ моцъ и послушенство поддавали, зовучи невстыдливе, яко посполите геретыкове чинятъ, папежа Антихристомъ»).

Між іншим у сім напрямі була витолкована і календарна реформа — бо у прор. Даниїла знайшовся між іншим і такий знак, що Антихрист «перемінить часи і закон», що, очевидно, вказувало на реформу календаря! (Книжиця л. 55, Зизанія л. 23). Уже в 1587 р. віленський єзуїт Гродзицькі у своїх казаннях, говорених в обороні реформи календаря, переказує сей ходячий аргумент: «Дуже надуто і безсоромно говорять: Не згодимося з новим календарем, бо то Антихрист зробив — у Даниїла пророка се між іншими знаками Антихриста, що замінятиме часи, як ото ваш папа учинив». По словам Гродзицького, так говорили не тільки єретики (кальвіністи), але й православні, і він їм докоряє, що вони, підтримуючи зносини з єретиками і входячи в союзи проти католицької церкви, набираються таких поганих думок. Пізніш Потій, роздражений сими балачками, у звичайнім своїм «академічнім» тоні покликав православних, щоб вони об’явили ім’я і число антихристове («Нехай же тобЂ, дурню, што ихъ слухаєшъ, а папежа антихристомъ зовешъ, скажутъ геретыкове, єсли вЂдаютъ, имя тоє антихристово, котороє бы мЂло въ собі личбу преречоную»). От на сей виклик і виступив Зизанія з своїм трактатом, для котрого покористувався волюмінозним твором голландського кальвініста Зібранда Любберта, професора в Franeker — De Papa Romano: саме він вийшов тоді (1594).

Але свій виклад, що відбивав дійсно протестантські міркування про папу-антихриста, Зизанія зручно укрив іменем дуже шанованого грецького отця Кирила єрусалимського, взявши за підставу його толкування євангельського тексту (Матф. гл. 25), де слова Христа про великі біди, що мають прийти, толковано як виявлення знаків, що попередять кінець світу. З сим толкованням Кирила Зизанія обійшовся дуже свобідно, взявши, власне, тільки як декорацію свого власного викладу: одно він пропускає, а додає натомість силу свого власного 1, представляючи папство (не якогось окремого папу, а папство як установу, організацію, ідеологію) як Антихриста, себто ідеологічне протиставлення Христові. Всі ті звісні вже нам римські новини, відхилення від доктрини й обряду Східної церкви, почавши від неквашеного хліба «і от Сина», а кінчаючи реформою календаря, і всякі сенсаційні моменти римської історії та церковної організації толкуються тут як знаки того, що в Римській церкві, мовляв, панує Антихрист. А на кінці книги даються і жадані Потієм імена і знаки антихриста: змій τειταν («бог подземный»), «противник» — αντεμος, παπεισκος, «папЂжок», «латинник» — λατεινος й інші слова, приложені до папства, обраховуються на антихристове число 666. Вибирай що хоч!

Книга зробила сильне враження — мабуть, була ще популяризована відповідними усними толкуваннями Зизанії та його товаришів і здобула йому велику славу й авторитет, а католицькій стороні так напсувала крові, що навіть досі польські дослідники не можуть їй того пробачити 2.



1 Порівняння тексту Кирила з викладом Зизанії перевів Біляновський у згаданій студії

2 Прочитати, напр., розділ про Зизанію в книзі Третяка.



Автор «Гармонії» злісно завважає, що Зизанія «такъ Русь поблазнилъ, же єго книжкамъ баламутнымъ лЂпЂй нижъ Євангелій вЂрятъ». Але найбільшу популярність його книга про Антихриста здобула на Московщині: передрукована в Москві 1644, під назвою «Кирилової Книги» («Сборник называемый книга Кирилова», в оглаві рекомендована яко «предобрая книга»), вона стала підставою доктрини московських сектантів про Антихристове панування, що відіграла таку величезну роль в ідеології московських мас, і через те користувалась у них дійсно сакраментальною повагою 1.

Але з чисто літературного погляду книга ся не має особливого інтересу. Виклад діловитий, перевантажений цитатами, навіть сухий — автор немов умисно пильнує надати йому якнайбільше здержливості, об’єктивності, «академічності», маскуючи тим свою підробку під старого грецького отця. Для прикладу наведу уступ про так знану вже нам календарну реформу — те, що в оглаві книги показано «О новом календари и о измышленной гла※, а на боці тексту: «неслушне календар отмЂнено»:


Нехай же ся научат которіє от манихейской єреси, абы не болше планета и солнце над слово божіе поважали, анЂ кволи солнцу церковного порядку, словом божим умоцненого не псовали, гдыж през всЂхъ седмъ вселенских соборов духом святым и словом божіим, седмъ крот полерованым всЂ справы церковныє сут замкнены и умоцнены. А наболше дны набоженства и святую пасху абы не з Жиды анЂ впередъ Жидовъ анЂ з єретики обходити варовано. Прото слушнЂ небу и солнцу отмЂну приняти, анЂжли в церкви в чом ся отмЪнити 2, — яко Златоустый святый пишет: поневаж єсть словом божіим умоцнена, а слово божіє над небо и землю єсть моцнЂйшеє. Яко сам Христос реклъ: «Небо и земля прейдет, а слова мои не мимо идутъ».



1 Про неї стара дисертація А. Лилова «О такъ называемой Кириловой книгЂ», 1858

2 Цікавий вислів тодішньої реакційної ідеології!



«А єсли и мовят єретици, же того ведле планет и сонца была потреба, абы дны и свята отмЂнити (зміни календаря), инознаєм, же не иншая потреба, толко абы такою хитростю от єдинои всЂх зверхно(с)ти и правдивои. церковнои главы Христа под другую приформованую всЂх простаков звести могли, которых щире в том Павел святый перестерегаєт пишучи: «Братія, стережЂте ся абы вас нЂкто не ошукал філософією (і т. д. Колос. 2). Ото Павел святый упоминаєт, абы для облудного змыслу до другои главы кром Христа Пана не приступати. А на другом мъсци нарЂкаєт пишучи (Галат. 4)... «яко ж ся зас наверстаєте ку стихіям албо планетом мдлым и недостатечным, которым зас служити хочете дны перестерігаючи и мЂсяцы и часы и лЂта»... A якъ Даніил пророк пишет: «всю божую и святых его правду покусит ся превратити, которых злостьми перевЂтяжит всЂх перше него бывших, и трох царев звалчит, и слова навышнего мовити будет, и святых вышнего прелстит и помыслит перемЂнити часы и закон.. Отожъ явне предтечов антихристовых, в которых справує дух єго, познати можеш» (л. 21 — 3).


Так само не має літературного інтересу інша друкована праця Стефана Зизанії в «Науці ку читаню и розуменю писма словенского», видана його братом (1596): «Изложеніє о православной вЂрЂ» (короткий катехізис у питаннях і відповідях), і ми нею займатись не будемо.

Після того як Зизанія переїхав з Львова до Вільни, його місце в ідейнім керуванні братськими справами зайняв, видимо, Юрко Рогатинець. Правда, старшим братчиком вважався Дмитро Красовський, про котрого сам Рогатинець відзивається, що «он нам вЂнец и конец» 1; але на Красовського як на «літерата» ніщо не вказує, Рогатинець же без сумніву був чоловік з літературною освітою й хистом. Я, щоправда, не вважаю правдоподібним здогад, що він був автором «Перестороги» (про се нижче). Але його листи, які маємо з його іменем, виразно посвідчують його літературність, і на тій підставі я думаю, що важніші братські писання після виїзду Зизанії треба вважати твором Рогатинця, і йому також належить місце на сторінках сеї історії, як і його попередникові.

Був се чоловік дуже замітний в тодішнім житті і вартий уваги як типовий репрезентант міщанського руху, що нас тут займає.

Як безсумнівний взірець стилю і літературного рівня Рогатинця може послужити отсей лист його, писаний про львівські братські справи до віленського братства на руки Зизанії (се листування Рогатинця як представника львівського братства до попереднього керманича для мене являється підтвердженням, що Рогатинець заступив місце Зизанії, по його виїзді, в житті львівського братства):


Георгій господину Стефану и всЂмъ иже о ХристЂ братіямъ о Господь радовати ся! Дошло ми писаніє твоє, въ которомъ пишешъ ознаймуючи, ижъ по смерти митрополито†вступилъ еси до монастыря троєцкого виленского, гдЂ єсть олтарь церковного братства, и тамъ поученіє єси чинишь, абы противницы мЂстца того не посідали. Естли то чиниш съ волею братскою, все добрЂ чинишъ. Але жъ папежницы мыслять, яко бы иного митрополита папежского ввести могли, и Ипатія владыку володимерского на сіє понужаютъ, или владыку луцкого, который єсть на все готовшый!

A ижъ запечаталъ вамъ церковъ протопопъ виленскій отецъ Григорко, — который Григорко митрополита на зраду церковную привелъ, а панъ воєвода новгородскій въ той справі, межи ними знашол ся 2, и запечатали вамъ церковъ именемъ нареченого ихъ митрополита Ипатія, — не смущайтесь о томъ и не злорЂчьте Ипатію въ роспачи єго на горшоє приводячи, — съ чого возрастаєтъ ярость, гнЂвъ и клопотъ безвременный, а не божіе строєніє! Не новины въ церкви бывати сему! Запечатали архиєреє съ Римляны гробъ Христовъ, але силы его не удержали. И Иродъ убивалъ младенцовъ Христа ради, але взялъ конецъ свой, яко и иншіє божій противницы, которыє властью панства своєго церкви божієй противили ся!



1 Моп. Confr. c. 768.

2 Мова про воєводу Скумина-Тишкевича, що був перед тим одним з головних протекторів православних, а тоді перейшов на бік Потія.



А што пишешъ, ижъ Ипатій пописалъ неякіесь: Вопросы Русина зъ Ляхомъ, споминаючи бытность нашу у Вильни, — якобы зъ Лютрами не переставаючи, зъ нами (католиками) переставаємо, — ино въ томъ ся каждый омыляетъ. Бо не держимо мы дружбы зъ єретиками и зъ отшепенцы всякими, которыє отступили отъ Христовы восточныє церкви и прилучили ся до своихъ злоначальниковъ почавши отъ Арія ажъ до Формоса папы римскаго, и всъхъ наслъдниковъ ихъ отлучаєм ся!

А што слышно о мнЂ, ижъ мЂваю розмову и съ Ипатіємъ, и писанія до себе посылаємо, абы той пекельный смрадъ пропасти римской Курціушомъ заткати 1 и до покою церковного прійти, ино не єсть то подозрЂньє, але уважаньє справъ! МЂваю я частую розмову со всякими людьми — не держачи стороны ихъ, але овечьимъ незлобіємъ і мудростію зміиною и цЂлостью голубиною, яко Христосъ научилъ поступаючи. Што явно показуєт ся зъ розмовы и съ писанья моєго, яко и нынъ свъжо, сего мЂсяця ноємврія первого дня писалъ єсмь до пана Яна ПотЂя, сына єго, таковый листь, который и отцеви єго, владыцЂ володимерскому причитал ся. Которого копЂю посылаю вамъ, абы єсте зрозумЂли, што о той спра†ихъ держачи мовлю и пишу.

Тожъ и другого листа копЂю посылаю — што єсмъ писалъ нынЂ до Рогатина на погребъ своєй сестреницы Анастасіи, которая подъ мучительствомъ Болобанскимъ преставила ся! Што за згоду съ Болобаномъ владыкою маємо про єго нечестіє, зрозумЂєте!..2


З братських львівських писань сього часу, таких, що в них можна б бачити авторство Рогатинця, найцікавіша декларація братства Потієві з приводу його претензій на зверхність над львівською єпархією, заявлених ним після того, як король заіменував його митрополитом 3. Та Рогатинцева чи ні, вона однаково являється інтересною літературною пам’яткою — послідовно і конструктивно зложеною, сильно написаною, в гіднім і піднесенім тоні, не без певної величавості, а заразом дуже дипломатично (підчеркуючи повне довір’я до законності і безсторонності державної влади супроти незаконних претензій незаконного митрополита), так що я вважаю потрібним навести з неї кілька уривків. Насамперед, пишний початок, що так живо нагадує посольство Мисаїла:


Изыдетъ безакониє из Вавилона, от старец судей иже мняху ся строяще, — рече божественный гласъ!

Вси купно народъ великоименитый Росийский землей и повЂтовъ князства и воєводства Рускаго — Лвовскоє, Галицкоє и Каменца Подолского єпископіи, по благодати божей святыя єдиносущныя живоначальныя и нероздЂлимыя Тройца правовЂрнии и православніє люди. Светлаго a свЂтославного востока заря. Святыя католическіа апостольскія Христовы церкве истинныи сынове. Каменіє живоє во храмЂ духовном наздани на основаній твердЂ и камени краєуголномъ Сионовом святом 4 чесном а избраном — Исусе Христе.



1 Натяк на римську легенду про Курція, що, добровільно жертвуючи собою, кинувся в пропасть, що відкрилася на римськім форумі.

2 Monum. Confr. c. 835= Акты Зап. Рос. IV ч. 146. Підпис: Вашому братолюбію поспЂшитель Георгій Рогатинецъ рукою своєю.

3 Моп. Confr. c. 858, копія, на жаль, місцями несправна, нечітка. 4 Друк.: святам.



Смиренныє и благопослушныє овчата Пастыра своєго, єгоже избра Бог и воскреси от мертвых — пастыра овцам великого, кровію завЂта вЂчного Господа нашего Исуса Христа! Члонки тЂла Церкви єдиныя — главы Христа Бога нашего, ВЂтвіє истинныя лозы Ісуса Христа. Матере своєя и облюбелници єдиныя єдиного жениха Ісуса Христа церкве дЂти. Свойство царя великого Ісуса Христа, Бога силъ и Господа Славы — звЂзды непрелестныя свЂтозарного востока, о єгоже имени всякоє колЂно небесных и земныхъ и преисподнихъ поклоняєт ся!

Єго милости отцу Ипатію Потею, яко ся пишет — митрополиту києвскому, галицкому и всея Россіи, радовати ся не глаголемъ!

Писать єси ваша велможность рачил листы свои оповЂдаючіи по собЂ напоминалныє, отповЂдныє и позовныє, c погрозкою нЂкоєго скрытого меча, поднести єго хотячи на Христову церковь, руку свою на (земли) 1, на грады и на всЂ православныє люди спокойныє. Снат 2 запомнЂл-єс ваша милость того, иж нЂст власти аще не от Бога, сущія же власти от Бога учинены суть, якоже и власт зде от Бого данна єсть найвышшому обронцы церкви Божія и короны Полскоє наяснейшому королю, пану нашому милостивому. Который то яко господаръ и панъ нашъ меч и скипетръ в руку своєю от Бога носит во отмщеніє злым людемъ, а на заступленіє, похвалу же и покой нам всЂм правовЂрным христіаном!

Той то меч твой, милостивый пане, не яко отцовской и пастырской, але неприятелский голос свой, мечем дЂтям грозячи, принесе ся от вашего лица, отче Ипатіє! Который бовЂм отець мечем сыны убиваєт? Азали отцовская то єст или пастырская — вмЂсто хлЂба камен (ь) или вмЂсто рибы шкорпЂони дЂтем подавати?... (858 — 9).

Бывал абовЂм зде до нас, овечок своих то єсть, въпредних пастыров наших вход их к нам дверми зрящими на востокъ. И про то почесть ушелякую и послушенство от нас благопослушных собЂ примовали. Овечки бо восточныє от восток голосъ пастыря слухают выполъняючи Христа-востока слово: «Овца моя... (цитата). И въ безсловесних тоє звыкло єст, иж всякоє ягня знаєт съсец матки своєи, от которой ся кормить. То пак ваша милость не от восток дверми (от нихже волею отбЂже сам, тЂмже и съ неблагословенієм, отче, тяжко отпал єси!), но от запада дЂрею незвыклою, инший собЂ сЂкучи неузаконен путь, привходши! Иный голос, иную церковь, иную главу, иного пастыра, а не Христа Ісуса проповЂдуєш! И нас у туюж яму, в нюже впал єси, самъ уволочи ся кусишъ! БЂдно прещеніє — упасти слЂпцеви слЂпъцу послЂдуючему... (861 — 2).

Повторяємо того, иж ся ваша милость отцем быти мЂнишь, a скрытый меч убійства носиш и оповЂдуєшь! От того самого я†тя творит бесЂда твоя, же убийственно, а не отцовъско анЂ тежъ докторско и лЂкарско нам поставляти ся рачиш! 3 Прото ж всяк от убийци бежит! НеумЂєтный єст-єс ваша милость ловец: первЂй страшиш, анЂжли вабиш! первЂй грозиш, нЂжли пестиш! АнЂ теж мудрый лекар або балвЂръ 4: первЂй рЂжеш нЂжли грЂєш!Гноиш анЂжли гоишъ. ТЂло-лЂкарственную трутизну тросковъ збытных противу натурЂ задаєш, и юж явне, без солодкости, горкости єс нас напавати почал!

Мы абовЂм такую єдност, згоду милость и послушенство маєм, имЂти над собою признаваєм и хочем и так вЂруєм: Въ єдиного Бога Отца и въ єдинородного єго Сина (і т. д. — наступає коротке ісповідання віри, 862 — 3).

Закінчення: Клятвою теж якоюсь што ваша милость погрожуєш — на то так отказуєм: «Всяко речЂте нам причту сію: врачу исцЂли ся самъ!» — рече господенъ глас. И пророкъ рече от лица божія: «Тако глаголет Господь Богъ вседержител: Положу на вас клятву и проклену благословеніє ваше (цитата). А єсли ж вы сами єсте от святыя соборныя апостолскія церкви прокляты, то и благословеніє ваше и вся яже сут ваша!..

Обрати ся и покай ся, Господа ради, и аще ли ни, то идежъ бо єсть гласъ вЂрных человЂкъ, ту даєт ся гласъ вышнего Бога Саваофа: чужъ будешъ ваша милость, яко естес чуж церкве Христовы и людей божіихъ!

Благословень Богь Отець Господа нашего Ісуса Христа и съ Святымъ Духомъ. Благословенна святая соборная апостольская восточная церкве. Благословени сут Богу святителіє, свяшеници и люди ся во вЂки вЂковъ. Аминь, аминь, аминь.



1 Так заповняю прогалину.

2 Замість: знать.

3 Друк.: рачит.

4 Цирулик.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.