Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 194-218.]

Попередня     Головна     Наступна





Потій. Проти православної фаланги з уніатської сторони вступає в сім часі один тільки Потій. Він організатор і політичний борець, і одинока літературна сила уніатів: полеміст, проповідник, історик унії, на своїх плечах виносить він її, рятуючи своєю незвичайною енергією від упадку. Се загальноприйнятий погляд, що, незважаючи на сю могутню поміч і підтримку папської курії, королівської влади, католицького кліру і католицької аристократії Польщі, тільки завдяки великій енергії і здібностям Потія та повній безоглядності і неперебірливості в способах боротьби, що він виявив, Берестейська унія не лишилася при загальній ворожнечі православного громадянства таким же порожнім словом, як унія Флорентійська 1.

Але, незважаючи на великий інтерес, що викликає ся людина як індивідуальність, як письменник, як історичний діяч, що полишив по собі такий глибокий слід в історії України, і ширше — всього слов’янства, можна сказати, — ним займались мало і нерадо. Не тільки православні, для котрих Потій був і лишився до нинішніх часів постаттю дуже неприємною 2, але й уніати з католиками, славлячи заслуги Потія як «апостола унії», не радо ним займались. Крім Льва Кішки, що видав в 1714 р. його біографію, при польськім перекладі його казань 3, властиво, нічого замітного не вийшло з сеї сторони, — аж до 300-літнього ювілею унії, коли ожививсь інтерес до сеї доби взагалі і стали появлятись студії ак. Студинського, присвячені між іншим Потієві 4,



1 Так оцінював роль Потія на сто літ пізніший його наступник Лев Кішка: «Коли б по смерті Михайла Рогози римська столиця не постановила чутливого митрополита, Іпатія мовлю, — приєднана Русь напевно відпала б назад у схизму» (л. 2 об.) А от що півтораста літ пізніше писав уже православний «митрополит литовський» Макарій Булгаков у своїй «Історій Русской церкви»: «Для литовської церковної унії Потій зробив стільки, як ніхто з його товаришів: без нього, його зусиль і праць, вона б не закріпилася в краю, не пустила б коріння, і з перших же початків помалу заглохла б, стрівши такий загальний і однодушний опір з боку православної людності. Скільки відомо, сам Потій, ставши митрополитом, ні разу не звертався до своїх товаришів, не кликав на поради ані до спільної боротьби за унію: так мало сподівався він від підвладних йому єпископів! Він за краще вважав постояти без них самому за свою улюблену унію всіми своїми силами і засобами, і дійсно вирятував її в початках і закріпив її в литовськім краю».

2 От як писав про нього м. Макарій: «Нема підстав заперечувати, що І. П. працював на сім полі за переконання... Але всі негідні способи, яких він уживав для своєї мети, вопіющі неправди, до котрих він не стидався раз-у-раз звертатися для перемоги своїх ворогів, всі насильства і нагінки, якими він силкувався накинути православним ненависну їм унію, кладуть на ім’я Потія в історії незгладиму пляму стиду і неслави» (X. с. 411).

3 Kazania y Homilie męża bożego Niesmertelnej Slavy y Pamięci Hipacyusza Pocieja Metropolity Kijowskiego, Halickiego y calaey Rusi, Biskup Wlodzimierskiego y Brzeskiego, z Listem Melecyusza Patryarchy Alexandryiskiego a Responsem Hipacyusza. Przezemnie Leona Kiszke, Protothroniego y Administratora Metropolie) całej Rusi, Biskupa Wlodzifnirskiego y Brzeskiego z Ruskiego jezyka na Polski przetłumaczone, y światu ogłoszone. Roku Pańskiego 1714. Typis Monasterij Supraslensis PP. Basilianorum. Книга присвячена правнукові Іп. Потія Людвикові-Костянтинові Потієві, тодішньому каштелянові віленському і гетьманові вел. кн. Литовського. Примірник Київської Академії, що ним я користувався, має напис, що його подарував 1715 р. сей Л. Потій єзуїтові de la Mars, а той віддав її 1716 p. pro rethoribus academicis (віленських) ubicunque fuerint. Потім належав він бібліотеці Острозькій Ork Д. В. М.

4 К. Студинський: Polemiczne pismo Pocieja, Львів, 1897 (про «Унію»), Хто був автором Αντιρρησις-а з р. 1599 (Записки львівські т. 35, 1900): Pierwszy występ literacky Hipacjusza Pocieja, Львів 1902 (про його «Унію» і з приводу неї), Ze studijow nad literatura, polemiczną. Краків, 1905 (з XLIII т. Rozpraw Wydz. filologicznego); дві статті: «Хто переклав на руську мову Synod Brzeski Скарги» (автор доводить, що Потій) і «Полеміка Потія з Пігасом»; Пам’ятки полемічного письменства к. XVI і поч. XVII в., 1906 (Пам. укр.-р. мови і літ. V); Полемічне письменство в р. 1608 (Записки Львів. 104, 1911); В тристаліттє смерти митрополита Іпатія Потія (ювілейна книга м. Іпатія Потія, як нижче), Львів, 1914.




а далі 300-ліття його смерті дало привід до видання присвяченого йому спеціального уніатського збірника 1. Гарячий, бойовий, нестримний характер Пртія мало підходив для канонізації й усвячення його пам’яті як столпа церкви. А з другого боку, не щастило йому і в істориків культури і письменства — хоч тут його постать має великий інтерес, і велика літературна спадщина Потія: теологічні трактати, листи, проповіді становлять дуже цікавий соціальний і літературний факт.

Дуже дивно, що такий активний і гарячий темперамент проявляє себе так пізно. Родився Адам Потій (в єпископстві Іпатій) ще в початках сорокових років (1541 р., як приймають) 2, у заможній і впливовій родині Берестейщини, як старший син Льва Потієвича 3, довголітнього великокняжого дворянина, писаря і підскарбія, що в сій ролі лишив по собі дуже важну пам’ятку: попис великокняжих замків Волині й України, споряджений з великокняжого наказу в 1545 р.



1 Ювілейна книга в 300-літні роковини смерті митрополита Іпатія Потія, видана заходом Товариства св. Ап. Павла, Львів, 1914; містить після опису ювілейних свят: О. І. Савицький. Іпатій Потій, еп. володимерський і митрополит київський і львівський (біографія); о. др. Боцян. Митрополит Потій, апостол Унії; О. Макарушка. Огляд літературної діяльності м. Іпатія Потія; др. В. Шурат. Потієва Унія; др. К. Студинський, як вище; др. Іван Копач — ювілейна промова. Крім того: М. Чубатий. Митр. Іпатій Потій, апостол церковної єдності, Львів 1913.

З старшої літератури: Н. Трипольский. Уніатскій митрополитъ Ипатій ПотЂй и его проповЂдническая дЂятельность — Труды Кіев. дух. ак. 1877 — 8 (найбільша праця про Потія, але цілком баламутна — див. далі). О. Левицький. Ипатій ПотЂй митр. кіевскій — Памятники старины въ западнорусскихъ губерніяхъ т. VIII, 1885, A. Brückner. Spory o unie w dawnej literaturze — Kwart. Historyczny 1896. Dr Józef Krukowski. Krytuczny rozbiór kazań i homilij H. Pocieja, Gazeta Kościelna. 1899. Розбір сеї праці Б. Пюрка в львівськім Богословськім Віснику 1900 р. Також відповідні розділи в працях Жуковича, Третяка і Возняка.

2 Дату сю подав Кішка, і вона приймається всіми пізнішими біографами.

3 Дід його писався Патей Тишкович, се, мабуть, ім’я Іпатій; батько писався Лев Патиєвич (Паткевич мб. не добре прочитано) і Потеєвич, внук — ПотЂй, Потей, в польській формі Pociej, що відповідає українському Потій і вказує на таку вимову імені.




Молодий Потій, підрісши і пройшовши науку, був відданий, звичаєм тих часів, на двір найбільшого з магнатів в. кн. Литовського — кн. Радзивіллів. Се було, очевидно, при кінці 1550-х рр., коли сей двір був найбільшим вогнищем кальвінізму. Тут Потій, як сам каже, докінчив свою науку і перейнявся кальвіністськими поглядами; очевидно, побував і за кордоном, на євангелицьких університетах — судячи з того, з яким роздраженням він потім прийняв на свій рахунок Клірикову похвалу тим, що за кордоном не «диндовали» і своєї батьківської віри «чужими пстротинами не помазали» 1. Але кінець кінцем він у нововірстві розчарувався, як каже, — бачачи переходи євангелицтва в аріанство і новохрещенство, і приблизно коло 34 року життя вернувся «до своєї старожитньої руської віри» 2.



1 Пам. полем. лит. III с. 408 і 1071.

2 Автобіографічний лист його передр. в Актах Зап. Россіи IV с. 209, з нього і з інших листів Потія викомбіновую вищезгадані відомості, натомість звістку Кішки, що Потій від маленькості виховувався на дворі ЖигимонтаАвгуста і зоставсь на нім аж до смерті короля, вважаю менш правдоподібною.



В той час він вступив у батьківські сліди — служив на королівськім дворі секретарем, потім займав земські посади своєї Берестейської землі, — що були і лишились майже дідичними в їх роді — спочатку уряд писаря, згодом земського судії (одну з найвищих земських посад), а 1588 р. дістав від короля титул берестейського каштеляна, себто сенаторську гідність.

При тім Потій виявляв живі інтереси й до церковного українського життя, показував себе прихильником братського руху, помагав організувати братство в Бересті; а заразом перед католицькими біскупами, що з тої нагоди рекомендують його «найбільш освіченою людиною між своїми», заявляв себе прихильником унії: радив їм використати приїзд патр. Єремії і викликати греків на диспут, щоб виявити перед православними їх релігійну нестійкість. Кн. Василь-Костянтин Острозький, що сам тоді прихильно ставився до планів унії православних з католицькою церквою як способу вивести православну церкву й особливо її ієрархію з її тодішнього занепаду, цінив такі настрої й гадки Потія, і коли той потім незадовго повдовів, став намовляти його взяти на себе єпископський чин і зайняти місцеву владичу кафедру володимирсько-берестейську. Вона спорожнилась на поч. 1593 р., і кн. Острозький, як перший магнат Волині і староста володимирський, до певної міри вважав себе її хазяїном. Потій, що мав велику родину, шестеро синів і доньок, довго вагавсь: хотів оженитись удруге, сватав доньку воєводи полоцького Дорогостайського, Криштоф Радзивілл вів переговори; але панна не пішла чи її не видали, і Потій рішив стати владикою. Як висловлюється його біограф Кішка: «делікатне, бо сенаторське, тіло, приодів грубою сукнею закону Василя Вел.» Але панні Дорогостайській того не забув, що вона його загнала під сю сукню!

Як людина близька дворові і католицькому єпископатові, Потій, очевидно, знав уже тоді те, чого не знав Острозький, що випрошував йому владицтво у короля, — що група владик, з Балабаном у головах, вже сприсяглася на унію й вела переговори з королем про умови і способи її проведення. Війшовши між них, Потій став головним промотором сього плану, їздив до Рима для його проведення — Терлецький попри нього грав роль статиста; енергійно збирав для унії прихильників між аристократією і зовсім природно за чотири роки, по смерті Рогози, дістав титул митрополита і провідне місце, на котрім зостався до смерті, в 1613 р. Безоглядно поборював православну опозицію, заривав, де міг, церковні маєтки, добивався від уряду, щоб уживав всіх своїх засобів до репресій, для зламання опору нижчого духовенства і людності. Викликав тим завзяту ненависть серед православних (пробували його вбити у Вільні на вулиці — в 1609 р.) — і їм платив тим же, до смерті непогамований, непримирений, безоглядний і прославлений за те в своїх кругах як аскет і праведник 1.

Перший раз, таким чином, розпоряджуємо хоч скільки небудь конкретною біографією письменника, і при тім досить живою і барвистою, — тому я коротко спинився на ній. Знаємо, з ким маємо діло, і тим краще можемо оцінити літературні засоби, котрими орудує сей найбільший магнат у сучаснім українськім письменстві і найученіший між сучасниками своїми муж, як його нам рекомендують сучасники-католики.

Переходячи до літературної спадщини Потія, стрічаємось, одначе, відразу з серйозною перешкодою. Потій рідко відслонював своє авторське обличчя, писав і публікував здебільшого анонімно або псевдонімно, а значна частина його літературного діла — проповіді — заховалися в перекладі і хто зна — чи й не проредактовані притім руками видавців. Приходиться, виходячи від творів безсумнівно Потієвих, а також його автентичних листів, доходити його авторства на підставі подібності змісту і стилю, — на щастя, сильно колоритного й індивідуального.

Першим звісним літературним твором Потія вважається «Унія алъбо выкладъ преднЂйшых артыкуловъ ку зъодноченью Грековъ съ костеломъ Рымскимъ належащыхъ», видана в Вільні в 1595 p. 2 без імені автора: видно тільки, що се один з єпископів — ініціаторів унії.



1 Дуже детально описана його побожна смерть Кішкою, мовляв, — з паперів фамілійного архіву Потіїв d 4.

2 Передр. в II т. Памятн. полем. лит.



Подібності стилістичні і деякі інші вказівки не лишають сумніву, що автором був Потій 1. Але виникає гадка — невже такий завзятий полеміст, яким він себе виявляє, почавши від сього часу, доти — до яких 55 літ життя ні разу не согрішив літературно? Се здається мені неймовірним, і я не трачу надії, що з часом відкриються нам ще раніші його писання.

«Унія» з літературного боку менш інтересна: автор виясняє мотиви, які привели владик до унії й обговорює п’ять «найголовнЂйшыхъ артыкуловъ, которыє до тоє згоды перешкажаютъ — о похоженю Духа Светого, о чысцу, о зверхности видомого и настаршого пастыра, о календару, о антихристЂ» (118). Виклад, як на Потія, здержливий і предметовий, зрідка тільки автор дає вислів свому сердитому настроєві, як у наведеній вище згадці про православну доктрину про папу-антихриста, або от як він остерігає «неукого простака руского» від протестантів:


Нехай жебы одно — чого пане Боже уховай — тыє геретыкове сегоднешніє въ томъ панст†господара нашого надъ Рымляны верхъ одержали, и такъ яко въ Анкгиліи маючи по собЂ пана вЂру рымскую и все набоженство рымскоє викоренили, певне бы и намъ, хотя се з ними братаємъ и на папежа и на Рымляновъ згожаємъ, не заборговали, але рыхлей бы нЂмоє быдло (яко насъ называютъ) до оборы своєє загнали!2.



1 Так висловивсь уже в 1879 р. Макарій (IX с. 603), і його здогад не стрів нізвідки заперечення; ширше розвинув і обгрунтував його ак. Студинський в студії «Pierwszy występ literacky H. Pocieja», присвяченій спеціально «Унії».

2 Пам. полем. лит. 147.



В передмові досить інтересно описується прикре становище, в котре попали ініціатори унії, що хотіли, мовляв, вирятувати вірних від єретичних сект, які розмножилися за недбалістю головних пастирів — патріархів:


Што жъ было иншого намъ бЂднымь и горкимъ подпасычомъ чинити? Одно, видечы недбалость й нечуйность пастырей нашихъ головныхъ — до лЂпшого ряду и до оноє старожитности и згоды светоє, которая за продковь нашихъ бывала, вернути ся. О чомъ гды смы водлугъ повиннос(т)и нашоє радить и промышлять почали, вмЂсто подякованя и вдячности за старане нашо у великую ненавис(ть) и в неласку до своихъ же пришли. Так же не толко словъ ущипливыхъ писма вшетечного намотрЂли ся и наслухали, але наконецъ и погрозокъ и небезпечности здоровья нашего увездЂ полно. О котороє мало стоимъ, бо для правды божоє и того положыти не страхаємо ся. А ото нажалоснЂйшая — ижъ всимъ геретическимъ и дьявольскимъ сектамъ волно — старшымъ о порадку межы своими промышляти, людей православія хрестианского до своей вЂры наворочати — то словы то писмомъ, то сынодами. Наконецъ — волно Пана Бога блюзнить и противъ превЂчному маєстатови Сына Божего писма заразливыє выдавать, друковать, людей добрыхъ a во имя Отца и Сына и Святого Духа въ церкви божой вже окрещеныхъ — знову крестити, понурити. Наконецъ — другимъ до жидовства и до ярма старозаконного, съ которого насъ Христосъ Господъ вже освободилъ — волно удавати ся... A предся вси молчатъ, а не толко похвалокъ якихъ на здорове, але и злого слова на нихъ речи не смЂють. A намъ, горкимъ часто епископомъ, которыє власть не отъ посполитого человЂка, але отъ Бога и отъ порадныхъ пастырей, въ церкви божой постановленыхъ, за рукоположенємъ ихъ маємо, — не маєтъ быти волно о лЂпшомъ порадку в церкви божой и о напра†старати ся!

И не жаль бы намъ тое кривды терпЂти, бысмы людей до чого нового и николи неслыханого вели! Але ижъ до оное стародавноє згоды, которая первЂй, за єдиноцства была въ церкви божой, своихъ ведемо, — атоли за то таковое преслядованє терьпимо, не отъ чужыхъ, не отъ поганъ, не отъ геретиковъ, але отъ своихъ ркомо то православныхъ христианъ. Ну жъ што тыхъ явныхъ потварей — и словныхъ и на писмЂ выданыхъ насмотрЂли ся єсмо... яко быхмо хотЂли вЂру свою православную, a потомъ евангелицкую выгубить, вси обрядки церкви нашоє исакрамеита светыє водлугъ стародавного порадку церкви восточноє въ ни-во-што обернути... Ну жъ што иншыхъ розмаитыхъ прычынъ — яко быхмо то для пожитковъ своихъ власныхъ, для мЂстецъ въ радЂ (сенаті), для пыхи, для лакомства чинити мъли (c. 114 — 5).

Смотри жъ одно — хто то чинить и хто таковыє новины спросныє розсЂваєтъ? Певне не станъ духовный, которымъ бы пристойнЂй людей остерегати ся 1, але людъ посполитый, простый, ремесный, который покинувши ремесло своє (дратку, ножыцы и шило), а привлащивши собЂ врадъ пастырскій, писмомъ божымъ ширмуютъ, ницуютъ, выворочаютъ и на своє блюзнерскіє й хвалшивыє потвары оборочаютъ, пастырей своихъ власныхъ соромотятъ, безчестятъ и потваряють. А на большоє обелженьє якобы якимъ безецникомъ не зъ рукъ въ руцЂ, але на кій узявшы своє писма черезъ особъ легкихъ, незнаємыхъ подають 2. Не вЂру, жебы хрестиянскимъ чловЂкомъ таковый быти мЂлъ, хто бы се таковоє кривды нашоє ужалити не мЂлъ! (c. 116 — 7).



1 Хибна конструкція, розум., людям було б пристойніш мати осторогу від духовних.

2 Цікава побутова подробиця!



Лист до кн. Острозького, писаний три роки пізніш (у червні 1598 р.) і потім опублікований (того ж 1598 або на початку 1599 р.) — цілий апологічний трактат (близько аркуш звичайного друку) — може вважатися одним з кращих творів Потія з того погляду, що особа адресата, до котрого він звертався, вимагала від нього великої здержливості і поважання, отже, він стримується від звичайних своїх грубих вихваток, а, з другого боку, — вистерігається і того плаксивого тону, що в інших випадках відгонить лицемірством старого насильника. Тон взято досить гідний, хоч і не витриманий, і він не захоплює читача — через недостачу щирості і безпосередньості — так само, як не зміг взяти на щирість і самого старого князя. З одного боку, авторові хочеться прихилити князя виразами вдячності і пієтизму, але, з другого, — в нім клекотить гнів на учасника колишніх спільних планів, що його відступив і вирікається власне за здійснення сих спільних планів! З тріумфального тону — довершеного великого діла: відновлення церковної єдності між «греками и римлянами», з вихвалення благодатей, що приносяться унією, він збивається на докори за допущені нетактовності, на пригадки, що старий князь покинув його і видає його листи для публікації (в «Апокризисі») — коли він також міг би надрукувати з старого листування не одне неприємне князеві. Ся невитриманість псує музику — через те вона і не зробила пожаданого враження. Але все-таки письмо повне гарних і інтересних місць — і з чисто літературного погляду, і як вислів певної ідеології, і просто — цікавих побутових образків.

Так, напр., описується сучасний занепад Греції, її духовенства, церковного життя:


Не бачу жебы церковъ греческая черезъ килка летъ тыхъ прошлыхъ светоблившая и лепшая быти и въ поступкахъ якихъ примножитися мела, але што далей тымъ горей нищиєтъ и до великоє неумеєтности и грубиянъства приходитъ. Где межи старшими и дозоръцами церкви ничого иного одно пиянъство, лакомство, свєтокупъство, неправда, ненависть, потворы, упоръ. пыха, надутость и иные злости пануютъ такъ вельми, же тежъ ани работою горъкою полепшити и смиритися не хотятъ. О наукахъ въ писме светомъ и в ыныхъ, свецкихъ писмахъ, ку оздобе и цвиченью людъскому, где первей цветъ самый былъ, того вже ани пытай! Учителей, казнадеєвъ добрыхъ межи ними и зъ свечъкою не найдешъ, и овшемъ — казанья за єресь папежъскую собе почытаютъ, покрываючи свою неумеєтность и грубиянъство. Чого могли бы стены церкви острозкоє соборноє посветчити, коли анътиохейский патриаръха тамъ былъ, и коли презвитеръ вашоє кнежацкоє милости слово божоє проповедати хотелъ — же мусялъ мовчкомъ съ катедры злезти. (В польськім виданні додано: бо йому того заборонив (очев. патріарх) — називаючи казання папською єресю) 1.

Якую паметку по собе зоставилъ въ тыхъ краяхъ Гаврилей патрияръха ахрыдоньский (охридський), который якобы прекупникъ неякий в краме роскладаючи товары своє торговалъ, такъ онъ светыє речи: розгрешенья малыє и великиє торгомъ продавалъ — великоє розгрешеньє по талеру, середнєє по полталера, а меншоє по шести грошей. На што все самъ очевисте у Берести очима своими смотрелемъ. Не вспоминаю иныхъ збытковъ, которыхъ было полно, и яко се потомъ и въ самомъ Рыме на зелживость всего народу Греческого и стану светителского написалъ, а потомъ як марне, вернувшисе до Грецкихъ острововъ згинулъ и явную казнь божию за своє збытки отнесъ (с. 1023 — 5).


Коли кн. Острозький не прийняв простягнутої руки, й на свій лист Потій отримав глумливу відповідь Клірика, він додав до готової вже, мабуть, відповіді на «Апокризис» Філалета, названої теж по-грецьки «Антирризис» (відповідь), свій лист до кн. Острозького і свою відповідь на «Одпис» Клірика, і все се разом випустив у 1599 р. на українській мові, а на другий рік (1600) вийшло се все також мовою польською 2.



1 Памятники полемической литературы III c. 1021 — 3.

2 Український і польський текст усіх трьох творів передр. в III т. Пам, полем. литер.



«Антирризис» вийшов безіменно — Потій називає його твором «побожного мужа Філотея»; традиція назвала його автором грека Петра Аркудія. Тому треба нам наперед приглянутися одповіді, підписаній іменем Потія, щоб ще познайомитися з його автентичним стилем і манерою і потім перейти до «Антирризиса» — найбільшого з його літературних творів, і покористуватися сею знайомістю з Потіевим літературним стилем, здобутою з його безсумнівних писань.

«Отписъ на листь ниякого Клирика Острозъского Безъименъного, который писалъ до владыки володимерского и берестейского» — твір невеличкий, понад 50 тис. знаків (трохи більш друкованого аркуша), але один з найбільш інтересних, з літературного погляду, творів сеї доби. Потій пише його в першій особі, звертаючися весь час безпосередньо до Клірика. Бере його весь час зневажливо, «з гори», як школяра: держить свою відповідь майже весь час у тоні глузливім, сатиричнім, пересипаючи гумористичними прислів’ями і приказками, і се надає його писанню незвичайну жвавість і безпосередність. Розуміється, тактовніш було б старому і поважному владиці, бувшому сенаторові і в недалекій будучності митрополитові, діставши відповідь замість князя Острозького від якогось анонімного студента, так само відповісти йому через третю особу, а не спускатися самому на рівень студентської сварки. Але, видко, сангвінічний, войовничий темперамент потягнув старого вже (майже 60-літнього) перебійця на власноручну розправу з напасником. У результаті з’явився літературний твір, не дуже корисний для репутації поважного фундатора уніатської церкви, чи «апостола унії», але дорогоцінний для історії побуту і легкої письменської манери, що може бути поставлений недалеко від «Ключа» Смотрицького-старшого. Бракує тільки йому того благодушного тону: гнів і роздражнення робить Потієві дотепи більш гострими, ніж приємними. Все ж таки я не пожалую з нього виписок; з огляду на незвичайну колоритність мови шкода їх перекладати, тому в нотатках даю пояснення менш зрозумілих місць, трохи модернізую графіку і справляю явні помилки.

По кількох побожних епіграфах, котрими прикрашений «Отписъ», його розпочинає така «Предмова до Клирика острозъского безъименъного отъ єпископа володымерского и берестейского Іпатія».


Слыши, чоловече добрый, хтожъкольвекъ 0! Бо ижесь машкарою лице своє закрылъ, трудно тебе познати. И єсли-сь умысльне для того имя своє затаилъ, жебы-сь тымъ смелей лаялъ, и непытаный будучи отповедалъ, — знать иже-сь Катона не читалъ! И видишъ ми ся 1 подобенъ быти онымъ комедейнымъ жакомъ 2, которыє въ комедияхъ убравши ся въ коштовную одежу, несутъ на собе особу царъскую альбо кнежати якого зацного — ступаютъ поважне и готують ся, якобы што великого и мудрого мовити хотели. А коли ся забудутъ — алижъ ти 3 зъ оноє поставы поважноє смеху и шидерства полно зъ себе начинять 4! Бо не то што потреба, але што ся навинетъ до губы бредятъ 5. А коли з нихъ зволокутъ одежу — по старому яко жакове по-подъ оконью 6 зъ горщъками старую пЂснь поючи: Павъперибусъ 7 бегають.

Власне и ты таковъ ми ся быти видишъ! Бо хотя жъ прыоблекълесь ся особою княжати вельможного, предся 8 тотъ же и таковъ же єси, чымъ и первей был-есь! Подънял-есь ся речи великоє и поважноє отъ княжати пана своєго до мене отправовати, але яко бачу — обема 9 єсы досыть не учинилъ: ани княжати пану своєму (што и самъ на себе въ предмове до чителника вызнаваєшъ!), а мне пакъ поготову — до котрого непытаный будучи отписуєшъ, подобно 10 розумеючи мя быти негодного отпису пана своєго!

Али если жъ кор. милостъ помазанецъ божый и иныє вельможныє и зацныє панове сенаторове духовныє и свецкиє не встыдаютъ се до мене писати, певне и твой панъ, до которого-мъ я писалъ, не зельжилъ 11 бы былъ тымъ стану своєго княжацъкого, гды бы былъ самъ до мене отписалъ. Бо не розумею 12 того о натуре єго добротливой, жебы такъ гордымъ быти мелъ! А подобно єго десятокъ словъ были бы мудрейшиє и у мене вдячнейшиє, анижъ тая твоя Библия зъ Алъкораномъ помешаная, котороє-мь отъ тебе не потребовалъ...

Але коли жъ ми тебе — Богъ ли, хто ли иный нагодилъ, жесь такъ смелый и безстужий 13, — памятай же на оныє слова поеты зацного Гомеруса — єсли-сь ихъ коли читалъ: «Яково слово речешъ, таковоє жъ и услышишъ». Не мей же ми за зле, єсли што несмачного найдешъ! Бо то посполитая 14 таковому придаєтся, коли хто не пытаный вырываєтся и отказываєтъ кому на то, о што єго не просятъ (с. 1043 — 5).

Прочитай же не гневаючися сеє писаньє моє такъ, яко-мъ и я твоє прочиталъ, хотя же-мъ тебе на не не заробилъ 15, и отъ тебе єго не потребовалъ! Але ижесь самъ натякъ 16, — прийми жъ за вдячне, хотя што и несмачного знайдеш. Але єсли же сь бачный, разумею, же на оныє слова паметати будешъ: «Обличай премудра, и возлюбитъ тя». А через тоє дай ми покой 17 — бо я съ таковыми машкаръниками безъименными не звыкъ справы мевати.



0 Хто б ти не був.

1 Здаєшся.

2 Школярам.

3 Тож то.

4 Нароблять.

5 Сі дві фрази Потій пропустив у польськім перекладі.

6 Попід вікнами.

7 «Бідним!». — сим словом починалась школярська проханка, котрою выпрошували собі під хатами поживу.

8 Все-таки.

9 Обом.

10 Мабуть.

11 Не скомпрометував би.

12 Не припускаю.

13 Безстидний.

14 Звичайна річ.

15 Хоч у тебе на нього не заробив.

16 Набіг, наскочив.

17 На дальшу полеміку не витягай.



Бо яко самъ ясне поступую, прото тежъ не встыдаю ся имени своєго предъ жаднымъ на свете! 1 Такъ же и ты — єсли ся годнымъ того быти чуєшъ, открый лице своє: здойми тотъ личманъ скомороский 2! Вшакъ 3 не у куклы то играти — писмомъ божимъ ширмовати!

А усхочеш ли єще чого большей от мене, — не далеко Острогъ отъ Володымера! Можешъ єще, отче Аврааме, до себе прейти: єще не утверди ся оная пропасть межи нами, для котороє бы хотящиє прейти отсюду къ вамъ, албо отъ васъ до насъ не могли преходити 4. Да ведь не по небу летаєшъ, але по земли яко и я полъзаєшъ. И такъже єси въ дорозе: бежимо оба до кресу 5, одножъ 6 не ведаємъ, где прыйдет ся отпочевати. Бо то не в нашой моцы, але у того, который воздаетъ комуждо по деломъ єго! Не заглядай же ты в мою манътыку 7 — смотри своєє сукни 8, што въ ней несешъ! Бо якъ ты моєго бремени не понесешъ, такъ ани я твоєго!

Не мовъ же пышно, — бы на зло не вышло!

Пану Богу тя поручаю, — хотя тебе не знаю! (1049 — 51).


Відповідаючи Клірикові всуміш на його богословські тези і на особисті притоки, Потій раз у раз збивається з персональних оправдань і глузувань з свого антагоніста на теоретичні богословські виводи, і навпаки. Се значно ослаблює враження від його богословської полеміки, часто влучної і зовсім поважної, — отсе переплітання її з сміховинними витівками на адресу Клірика. Але для нас, з літературного становища, інтересний власне не богословський елемент Потієвої відповіді (що й на сучасників, очевидно, не робив сильного враження, через сю манеру), — а власне його саркастичні балачки, переплетені різними побутовими образками.

Свій властивий «отписъ» починає він такими глузливими замітками:


Яко жекгляръ 9, коли неумелый, пустивши ся на широкоє морє, не умеєтъ до поръту трафити, але товкучи ся по мору то сюди то туды заледве на конецъ до якого пристанища, и то благого 10 приблукаєтся, — такъже власне и ты по многихъ прикладахъ, и то мало зъ собою згодныхъ збегавши, ледво єси до конца, и то непевного прибилсе! Поднял-єсь ся бачу, не своєго дела — писмомъ ширмовати 11, і штурмуєшъ на тую нашу єдность и згоду церковную.



1 Сим разом виїмково — можемо додати від себе.

2 В польськім тексті — машкару.

3 Бо

4 Тут Потій іронізує з епіграфа Клірикового «одпису», що процитував слова Авраама до багатого, з притчі про убогого Лазаря: «Помяни, яко въспріалъ єси добра твои в животЂ твоємъ». Потій посмівається, що Клірик узявсь говорити словами Авраама; тут завважає, що їх не ділить та пропасть, про яку говорить Авраам багатому, а далі кілька разів глузливо називає свого противника «Авраамом Острозьким». Через непорозуміння се дало було проф. Брікнерові привід догадуватися, що Клірик звався Авраамом. Помилку сю пояснив ак. Студинський.

5 До краю — до смерті.

6 Тільки.

7 Торба.

8 В польськ. тексті — бесаги.

9 Моряк.

10 Лихого.

11 Фехтуватись.



Але вижу, же твоє гороховыє кули зъ соломеныхъ делъ 1 яко отъ скалы недвижимоє отлетаютъ!

Остерегаєшъ людей, жебы ся от тоє єдиности удаляли — жебы въ ней чого злого не было. И немало писма назбиралъ єси! Але даремная твоя праца, не потреба было так много прикладов збирати! Альбо подобно боял-єсь ся, жебысь тыхъ книжокъ своихъ не умалилъ 2 — так-єсь много в ныхъ доводовъ наклалъ? Але не хочу тому верити! Подобно, же-сь зъ якого казанья недоученого, альбо чужим розумом справуючися и позычаючи у людей, чого во лбе 3 не доставало, — такъ великую обору 4 збудовалъ єси, ижъ заледве докончилъ єси тоє вежи Бабелонъское! И то ледаяко!

Але яко-мъ съ писанья твоєго зрозумелъ, бачу, иже-сь єсть учень академии Острозъское. И єсли жъ тая годность твоя зъ неє вышла — не леда натуру млодости твоєє ку доброму нахиленую вижу 5. И сподевал быхъ ся, жебы што годного съ тебе напотомъ быти могло, але жебы тою буйностью не персилило ся, и таковый вроженый довстипъ в ни-вошто се не обернулъ! Про то жалуючи тебе и молодости твоєє мушу тебе напоменути, абы-сь таковыхъ прикладовъ 6, коли што пишешъ, што-наскромней 7 уживалъ. А не так много, аж снать 8 и до брыдкости людем учоным!

Поведаютъ о зацном поете греческом Пиндарусе, иж написавши вирши неякиєсь невесте 9 велце ученой, которую звали Сафо оферовалъ — въ которыхъ полно было прикладовъ и подобенств розмаитыхъ. От котороє невесты вместо подякованья былъ штрофовань за то мовечи 10. Ижъ таковыхъ прикладовъ потреба людемъ учонымъ уживати якобы присмачковъ яких, альбо яко соли — жебы не назбытъ пересоливати! (c. 1051 — 3).


З приводу порівняння греків, що під владою католиків беруть участь у католицьких церемоніях, з татарськими невольниками, що мусять святкувати байрам, Потій вибухає такою запальною тирадою:


Запади ся жъ ты зъ онымъ твоимъ байрамомъ татарскимъ, до которого прировнываєшъ справы и звичає корцырскихъ и кретеньскихъ Грековъ! Бо хто жъ бы кольвекъ былъ такий — хоть Рымлянинъ, Грекъ ли, Русинъ ли, албо Полякъ, который бы тыхъ церемоний татаръскихь хотя и по неволи наследовалъ! Баръзо быхъ о єго спасению вонтъпилъ 11... Хиба єсли толко ты съ твоими новыми теолокгами такъ єси мудеръ, жебы-сь ихъ мелъ объмовити 12, ижъ въ томъ греха не маютъ, же то по неволи делаютъ! Але всимъ такимъ быти у беса и зъ обмовою твоєю таковою!

A ижъ мы зачишъ побывати у Оръде за чужою стравою 13, подобна за овакою 14, коли Татарове тутъ приєхавши у лыкахъ 15 отселя до Оръды хрестиянъ проводять, —



1 Гармат.

2 Аби відповідь не вийшла занадто коротка.

3 У власній голові.

4 Іронічно — замість дому.

5 Іронічно: все-таки маєш добру натуру, коли і звідти потрапив щось винести .

6 Цитат.

7 Якнайскромніш.

8 Мабуть.

9 Жінці.

10 Вона сказала.

11 Сумнівався.

12 Виправдати.

13 На чужім утриманні.

14 Такою.

15 Бранців пов’язаних.



ино єсли же для байраму 1, которого не ганишь, — пристойней тобе, клирикови, тамъ єхати и въ таковымъ пасанью 2 ходити (бо часомъ и тутъ за шкатулы чужиє, хто ихъ лупаєть, такъ на рыцарство пасують), анижъ епископови цнотливому, покинувши свою парафию 3! А єсли же розумеєшъ, же тамъ не добре, ино якъ я тобе зъ милости хрестиянскоє того не зычу, такъже и ты мне не маєшъ чого зычити, памятаючи на оныє слова: чого быхъ не хотелъ, абы тобе иний не учинилъ, стережи, абысь того коли другому не делалъ, а по старосвецьку мовечи: «што тебе не мило, того другому не зычъ!» (1067 — 9).

А што поведаєшь, ижъ єго книжацкая милость панъ твой по Коръцырахъ не бывалъ и молодости летъ своихъ на марнотравстве и роспустахъ по бруку не тратилъ, — певне и панъ воєвода троцкий, зацноє княжа 4 — не вспоминаючи иныхъ многихъ, яко аръцыбискупа и канъцлера коронъного и иныхъ многихъ зацъныхъ и вельце учоныхъ людей — єсли што ведаютъ и умеютъ, наболей ве Влошехь того научилисе! Якожъ панъ воєвода троцкий, который въ оныхъ краяхъ и въ многихъ иныхъ бывалъ, не зосталъ для того жебракомъ ани за марнотравство то єму почитаєтся! И твоєму кнежати не прибыло тымъ скарбовъ, ижъ тамъ не бывалъ. Знаємъ многихъ людей зацныхъ и велможныхъ, которыє дома седячи зъ великихъ пановъ стали се калеками. И зась многиє суть которыє во Влошехъ и в иншихъ краинахъ далекихъ перекгрыновали 5, уходечи обжиръства домовог, котороє не толко до сытости и до пиянъства, але тежъ часто и до вомиту звыкло бывати. A предъся тою перекгрынациєю отчизны не потерали! Такъже и єго княжацъкая милость панъ твой безъ марнотратвства могъ бы то учинити — не нарушилъ бы тымъ панъства своєго!

A такъ не мел-єсь, брате, слушноє причины тыхъ ганити, которыє єздятъ по свету — видети то што єсть годного ку виденью, и доведати ся того што єсть пожиточно ведати. Бо того тутъ ани в Польще ани в Литве, погтовью ани на своємъ Волыню ани въ Руси не знайдешъ! 6. Хиба бысъ хотелъ прехвалный свой колеюмъ 7 острозъский такъ зацный мети, до которого для наукъ зо всего света подобно люде на каждый день егекаютъ ся! (с. 1071 — 3).

Што ся дотычетъ местца въ раде 8, же насъ омылили, — где ся зъ насъ насмеваєшъ и подъ покрывкою титулы собачиє приписуєшъ и зъ робятами за печью местце указуєшъ, и што горъшого еще на потомъ пророкуєшъ, — не противлю ся твоєй молодости! 9 Бо-сь жакъ и по жаковску пишешъ! И єсли того въ школе острозской научилъ людямъ учтивымъ примовляти 10, не леда 11 цвиченє и годность тоє школы показуєтся!



1 Коли се для того, щоб побачити байрам.

2 В татарських ликах, чи кайданах.

3 Тут Потій, розгніваний побажанням Клірика, аби йому довелось побачити татарський байрам (татарським бранцем), каже, що се скорше годиться Клірикові — походити в татарському «пасанні», хоч таке лицарське пасання — кайдани себто, дістають і дома ті, що розбивають чужі шкатули, — себто дуже грубо закидає Клірикові нахил до розбою!

4 Князь Миколай Радзивілл, найбагатший пан держави.

5 Подорожували.

6 Я вище зазначив, що се роздражнення, з яким Потій говорить тут і ще далі про подорожі за кордон, ясно вказує, що се він прийняв на свій особистий рахунок.

7 Колегіум.

8 В сенаті.

9 Не буду споритися з молодиком.

10 Лаятися.

11 Не абияк.



Але подобно рыхлей где въ корчме за горелкою научил-єсь ся тоє диялектыки! Умелъ быхъ и я тобе на то отказати! Але памятаючи на слова оныє: «Не отвещай безумному по безумию єго, да не подобенъ єму будеши», не отдаю тобе зла за зло. Боже ть отпусти тотъ грехъ, бо не ведаєшъ што мовишъ! А не только противъ насъ, але и противъ кнежати є. м., пана своєго, которого власною рукою одъ летъ пети тотъ артыкулъ 1 межи иными артыкулы до тоє єдности потребными єсть написанъ. Пытай ся пана Василия Суражского, который съ тымъ до мене приєждчалъ 2, скоро на вступе єпископства моєго. Сознаєтъ то и самъ. єго княжецкая милость, и то кгды ся былъ взялъ о местце и о вотумъ зъ єго милостию князем бискупомъ луцкимъ о владыку луцкого на соймику 3.

Мне одному, брате милый, можешъ тымъ не укарати. Бо-мъ седелъ въ раде панской часъ не малый, а исте не на подлейшомъ местцу 4, але мало не в посродку всеє лавицы сенаторскоє. Съ котороє мя не хто инший, але твой же панъ за волею божею рушилъ и стараньємъ своємъ усилънымъ — Богъ светокъ — и надъ волю мою, на той столицы епископской посадилъ. На которой теперь частей проплакиваю смотречи на теперешниє часы и на злость и упоръ людъский. Ото-жъ и теперь Богъ самъ серъцавидецъ єсть светакъ сумненья моєго, ижъ того 5 яко не прагну, такъ о то никому докучати не буду, хотя жъ обетницу господарскую 6 и иныхъ многихъ сенаторовъ католическихъ маємо. Съ тылу тежъ черезъ людей, яко оны до кухни загледать на люде — не моя речъ! Бо-мъ ся в такъ зацномъ и старожиномъ дому шляхетъскомъ, хотяжъ небогатомъ, такъ добре уродилъ, же-мъ кождому пану и наболшему сенаторови ровенъ (с. 1115 — 9).


Пізнавши провідні гадки і прикмети літературної манери Потія на сих писаннях, підписаних його іменем, наберемо певності, що в «Антирризисі» справді маємо також його руку — і се, значить, його головний твір! Можна допустити, що Петро Аркудій, котрого традиція називала автором сього твору, брав якусь участь в його укладанні — напр., зібрав богословський матеріал проти виводів Філалета. Сей учений грек з Коркири родом, вихованець римської колегії св. Атанасія, де він доступив докторату «письма светого» і потім, на прощення луцького біскупа Мацейовського, звісного промотора унії, був присланий на Україну в тих часах, коли писався «Антирризис», дійсно був помічником і співробітником Потія і міг брати участь в його літературних працях 7.



1 Домагання місць у сенаті для владик як одна з умов унії.

2 Посланцем від Острозького, у котрого Суразький був у службі — див. вище.

3 Спорився з біскупом луцьким про місце і право голосу на соймику для луцького владики.

4 В пол. тексті: не за піччю.

5 Місця в сенаті.

6 Приречення короля, що владики, прийнявши унію, дістануть місця в сенаті.

7 Відомості про нього зібрані в книзі ак. Харламповича «Школы» с. 491 дд.



Тим може пояснюватись, що в уніатських кругах його ім’я зв’язалось потім з «Антирризисом» як найбільшою з Потієвих праць 1. Але при тім всім «Антирризис» настільки виразно показує Потієву руку, і догматична дискусія, котру можна б уважати ділом Аркудія, так відступає на другий план перед моментами політичними, чисто Потієвими, та його особистими порахунками з православною опозицією, що приходиться думати, — коли Аркудій постачив деякий матеріал, чи, може, був ужитий Потієм умисно за ширму його авторства 2, — все-таки обробив матеріал і надав йому літературну форму Потій! Вона безсумнівно Потієва. Цілий ряд паралельних місць і буквально тотожних виразів зв’язує «Антирризис» з одписом Клірикові. Не кажучи про загальну подібність або тотожність поглядів і гадок.



1 Звісний геленіст Еміль Легран у своїй «Bibliographie Hellenique» каже, що він бачив рукописний латинський переклад «Антирризиса», надписаний (мабуть, пізнішою рукою) як Petri Arcudii Corcyraei Apologia adversus Christophorum Philaletum (III c. 222). Згаданий уже уніатський історик Стебельський також говорить про латинське видання «Антирризиса», написане Аркудієм (р. XV). Се питання розбирає цитована вище ґрунтовна студія ак. Студинського.

2 Але дивно було б у такім разі, що Потій не поставив його імені на книзі, як то зробив з «Обороною Флорентійського собору», підписавши її іменем віленського ректора Петра Федоровича.



«Апокризис» Філалета, що його мав збивати «Антирризис», складається з 4-х книг. Перші дві присвячені унії 1596 р.: історії владичої змови і політики уряду супроти православної церкви та оцінці її з становища польської конституції і прав громади до церковних справ. Книга третя і четверта присвячені загальним питанням: устроєві римської церкви, її претензіям на вселенську владу та тій критиці східної церкви, що дав був у своїй книзі Скарга. «Антирризис» займається головно справами, з котрими особисто був зв’язаний Потій — котрого нещиру, конспіративну тактику Філалет ілюстрував його листуванням з кн. Острозьким й іншими документами. Отже, листам, опублікованим Філалетом, «Антирризис» протиставляє інші документи — м. ін. писання кн. Острозького. І тільки під кінець звертається до другої половини «Апокризиса», та й тут спиняється на тім тільки, що його особисто дотикало, а в чисто наукових питаннях відсилає читача до нового компендіума єзуїта Беларміна: Disputationes de controversiis fideї christianae 1581 — 1592. Правда, заразом признає, що се вказівка для його читачів цілком безвартісна, бо вони до латинських трактатів сягати не будуть, і для них треба було б зробити принаймні «руську» вибірку з Белармінових «отказів». Але все-таки вважає можливим се «кому ученшому зоставити — изали-сь, да Богъ, найдетъ таковый побожный католикъ, который ужалившися цнотливого народу Росейского и заведенья их невинъного, откажетъ достаточне тому щекареви геретическому на тыє вси потвары и выкруты єго». Сам він тільки благає «побожного чительника» не вірити цитатам і виводам Філалета! (с. 899).

Дискусію свою з Філалетом автор «Антирризиса» веде таким методом, що виписує з «Апокризиса» тезу за тезою, на котру хоче відповісти, — чи в автентичнім тексті, чи в своїм переказі, і дає на те свій «отказ». Трактат його через те не має такої конструктивної суцільності і плановості, як «Апокризис». Також від «Апокризисового» тону — дуже коректного як на той час, сильно відбиває вульгарний, лайливий тон «отказів» «Антирризиса». Такі компліменти, як «вшетечная, щекарская, невыпареная губа», «безмозкоє пудло», апеляції до «кия», до «ката», котрого варте було б Філалетове писання, прикрашають занадто часто виклад «Антирризиса», особливо під кінець, — там, де автор особливо почуває недостатки своєї відповіді, — де він, як то сам признає, просто ухиляється від дискусії, там саме він немов нагороджує то кріпким лайливим тоном, ще гострішим ніж в одповіді Клірикові!

З становища наукового, таким чином, «Антирризис» ані в порівняння не міг іти з «Апокризисом», і православні могли з повним правом поглузувати з безсилої злоби противників. Але з літературного — повні запального темпераменту, обчислені на емоцію читача, прибрані в можливо сильні, мальовничі образи тиради «Антирризиса», незважаючи на свою вульгарність, котрою часто прогрішаються, мають не раз значний інтерес, і я вважаю потрібним навести кілька цікавих побутових образків, характеристичних для тодішньої соціальної атмосфери і літературної манери, — вони доповнять те, що ми вибрали вище з «Одпису» Клірикові Острозькому.

Насамперед візьму отсю ілюстрацію тодішніх патрональних прав.

Згадуючи про всякого рода нагінки і насильства, котрим підпадають православні, Філалет наводить взірець цинічного поводження самого Потія у своїй єпархії, супроти церкви — фундації звісного нам православного ревнителя Василя Загоровського. На погляд Філалета, Потій порушив тут шляхетські права патронату, і тому Філалет робить з сього інциденту спеціальний кримінал, — коли б церква була у владичім «подаванню», не міг би з нього зробити такої серйозної справи.

Він пише:


Владыка володимерскій по пріЂханью южъ зъ Рыму на дворъ єє милости панеи браславскои кнежны Збаражскои 1,.. нашедши тамъ до церкви 2, въ которой водлугъ давного звичаю набоженство презвитеръ одправовалъ, двери кгвалтомъ выбилъ, речи до набоженства отправованья належачіє одни побралъ, другіє порозмЂтовалъ, ово згола кгвалтъ великій учинилъ. Зъ стороны чого кгды [єє] милость протестацію чинила, всказалъ до неи, же дармо ся протестуєть! Бо єго тутъ въ Полщи жаденъ судъ о тоє судити не будетъ моглъ. А єсли жъ до папЂжа (которому южъ послушенство отдалъ) схочетъ єго позывати, — будетъ мЂти добрую проЂжчку 3. Але онъ будетъ то мЂти передъ нею 4, же єму дороги тамъ пытати не будетъ потреба — бою жъ єси перевЂдалъ. й так розумЂєть, же тамъ за єи милостъ не скажуть 5 (с. 1768).


«Антирризис» на се відповідає:


Напродъ. Нехъ ведомо будетъ, ижъ тая церъковъ, которую теперъ єє милость пани браславская деръжитъ, здавна належитъ до соборноє церъкви володымерскоє, подъ послушенъствомъ и зверхъностью епископовъ володымеръскихъ. A стоитъ не у дворе єє милости панеє браславскоє, яко Филалетъ баламутитъ, але на особливомъ островъку, на предъместью володымеръскомъ. А дворъ єє милости на другомъ островъку, и тотъ пустый, ветромъ горожонъ, въ которомъ дворе здавна нихто не мешкаєтъ. Тоє теды церкви попъ, яко и зъ инъшихъ церквей окрестныхъ повиненъ былъ завжди въ церкви соборъной чергу свою, кгды на него прышла, служити и на входы 6 до соборноє церкви завжды приходити, и тамъ повинъность свою, яко здавна звыклый былъ обычай, отправовати. Якожъ и пры теперешнемъ єпископе то чынивалъ черезъ колкось летъ без жадноє переказы. Трафило ся потомъ, кгды тотъ попъ черъги своеє по килкакроть омешкалъ и до церкви соборъноє не почалъ ходити, — позваный будучы о то одъ владыки и пытаный: для чого бы повинъности своєй, яко звыклъ, не полнилъ, поведелъ: ижъ єму єє м. пани єго до церкви соборноє ходити и черги своєє пилновати не велела. Владыка володимерский взявшы таковую ведомость, не сквапляючыся покладалъ не разъ почтивость на є. м. паней браславской и упоминалъ єє, абы церкви божой такового безъправя не чинила, и што станови є. м. женскому не належыть, въ то ся не втручала, церквами и презвитерами въ справахъ духовныхъ не рядила. А єє милость кгды на то ничого не дбала, тогды владыка, видечи таковую взгорду уряду своєго пастыръского и кривду церъкви божоє, взявшы зъ собою протопопу и иныхъ презъвитеровъ килка, самъ шелъ до тоє церкви. A нашедъши єє створеную — бо ся на тоть час вечерня въ ней отправовала, — вшедшы до церкви съ прыстойною учтивостью, яко до храму божого, анътимисъ съ престола, поднявшы индету, знялъ. И поповичи тоє церкви поведелъ: «Поневажъ въ церкви соборной, яко-сь повиненъ, черги не служишъ и на входы не бываєшъ и зверхъностью пастыра своєго, тутъ подъ бокомъ єго будучы гордишъ, — прото жъ и тутъ въ той церкви не годен-єсь службы божоє одъправовати! И такъ взявшы толко одинъ антимисъ, а иноє все въ целости зоставившы, и тому жъ попови казавшы церъковъ замкнути, прочъ одышолъ. А дверей, яко Филялетъ мантырытъ, не выбиялъ.



1 Першої жінки В. Загоровського, що з ним розвелась, але, видко, далі титулується його титулом «пані браславської».

2 Я переставляю тут порядок слів, явно помилений.

3 Подорож до Рима.

4 Ту перевагу.

5 Не засудять.

6 В пол.: каждої суботи на вечірню і в неділю на утреню.



Пытамъ же тя, Филялете, што тутъ за кгвалтъ не толко є. м. паней браславской, але и той церкви сталася отъ владыки? Поневажъ тотъ который маєтъ въ моцы своєй церкви и ставити и посвещати, и где видитъ зъ уближеньємъ хвалы божоє — тамъ заказовати въ нихъ служения, — тотъ то учынилъ не кгвалтомъ, яко ты поведаєшъ, але властию зверхъности своєє епископскоє.

A гды бы прышло глубей о тыхъ речахъ питати ся, мало ся и то не покажетъ, же є. м. пани браславская до тоє церъкви ниякого права слушъного не маєть. Бо тая церъковъ передъ тымъ завжды бывала въ подаванью є. королев, милости и подъ зверхъностью епископовъ володымерьскихъ, такъ яко и инъшыє церкви окрестныє. Которую то церковь мещанинъ неякий по смърти поповской, будучы зятемъ єго, спадкомъ взявши и самъ не маючи до того никакого права: ани позволенья господаръского ани одъ єпископа своєго, нетъ ведома яко и якимъ правомъ завелъ то є. м. пану Василью Загоровскому кашъталянови браславскому. О што ся продокъ теперешнего владыки, небожъчыкъ Феодосей, владыка володымеръский, протестовалъ, и тепер ся о то правомъ чинить 2. Смотры жъ, яковый то блудъ: по дочъце поповской взяти хлопу простому церъковъ и продавати єє, и отдаляти отъ церкви соборноє и ламати права церъковныє!

Аведьже не о тоє тутъ речъ идетъ, але о владзу епископскую, которая належытъ до порядъку церквей и хвалы божоє въ церквахъ, бы и власныхъ шляхецькихъ: той 3 ся николи ничого уймовати не можетъ. А што ся дотычетъ отказу владыки володымеръского до є. м. панєє браславскоє — чого єсли самъ не слышаль, Филялете, не тверди того, жебы потомъ на таковыє повести твоє хто не зазвонилъ въ такий колоколъ, што на баламуты звонятъ! (с. 929 — 33).


З приводу закиду, що Потій викляв берестейське братство і наказав духовенству не відправляти над братчиками й їх родинами ніяких церковних обрядів, «Антирризис» відповідає:


A якъ было владыце таковыхъ своволниковъ не карати, которыє церковъ божую покинувшы и хвалу божую въ ней взгордившы, иншыє собе местца на молитвы и справы церковныє покутне обирали! А другиє до арърыяновъ на злость церкви божой и на взгарду удавали ся! А што большая — будучи свецькими людми и покинувшы некотороє шыло и дратву — ремесло своє власноє, — слово божоє (не будучи на то послани) проповедали, пороженицамъ молитвы давали... Вемъ, же то у тебе, Филялете, яко у геретика за фрашку 4 стоитъ — бо у васъ и жонки писмомъ ширмуютъ и не посланыє будучи кажуть 5. Але въ церкви католической не такъ...



1 Відступив.

2 Процес ведеться.

3 Владі єпископа — вона зостається необмеженою.

4 Жарт.

5 Проповідують.



А што єще наспроснейшая — сами таковую безъбожливость чынечы и другихъ спокойныхъ и невинъныхъ простачковъ бунтовали, за собою ихъ отводили, до церъкве ходити боронили, домъ божый молитвенный вертепомъ разбойническимъ называли. Тыхъ которыє до него ходили, балъвохвальцами крестили. Презвитеровъ цнотливыхъ и побожныхъ непрыстойными имены и назвисками соромотили, лаяли. Єпископа своєго послушни быти не хотели. А не толко ему, але и помазанъцови божому, за то же той єдности былъ прычиною, злоречили (с. 937 — 9).

А мало ли маєш на томъ, найдешъ и въ книгахъ местъскихъ 1 блюзнеръства 2 некоторыхъ вписаныє. А то съ тоє прычины ижъ одинъ шевъчикь съ того жъ незбожного и своволного братъства будучи на беседе учинилъ ся Предтечею, и другого такового жъ шевъчика яко самъ Христомъ истинънымъ называлъ. За которыє слова блюзнеръскиє не могучи их стеръпети другий чоловекъ побожный тогожъ набоженства руского родичъ 3, знявши зъ ноги пантофель губу тому предтечы шылскому отеръ. Поведь же ми: изали таковая губа вшетечная не годна была такового каранья? Пусти толко ушы на торгъ, зоставъ ухо стороне (другій) 4, доведаешъ ся и болшей того, анижъ ся туть написало!

A што поведаєш, же бито, до везенья сажано, кгвалтомъ до тоє єдности прымушано, — то неправда, Филялете! Дано было одному шевчыкови (а снать тому жъ Предотечы) киємъ отъ старосты. Але не за то (хотя бы за такое блюзнерство огня былъ годенъ!), але за то ижъ до вряду замкового будучи заволаный ити не хотелъ и слугу подъстаростего зсоромотилъ.

А што прыпоминаєшъ везеньє некоторого снать презвитера, ино и то отъ когось старшого стало ся было слушне. Съ которого везеня самъ же епископъ єго вызволилъ, — пытай єго себе, вшакъ єго знаєшъ! А нехъ Богу дякуетъ, же єго што срожшого не поткало яко выклятого и банънита, божымъ и свецкимъ правомъ осуженънаго. А што за прычына тоє кари была, пытай ся у кого иншого, a познаєшъ, ижъ былъ и болшей заслужилъ! Не вспоминаю крывоприсяжъства єго покилкакротного, а остатнего на євангелии светой съ поцалованьємъ добровольнымъ учыненого, ижъ ся мелъ навернути до своєго єпископа 5 (с. 941 — 3).



1 Магістратських.

2 Кощунства.

3 З роду руської віри.

4 З пол. тексту.

5 Заперечуючи закид Філалета, Потій доволі виразно підтверджує факт релігійного насильства: під натиском єпископа-уніата піп кілька разів обіцяв триматися унії, але не додержав сеї присяги, і тоді єпископ його викляв і дістав на нього баніцію у короля («когось старшого»); на тій підставі попа всаджено до в’язниці і відти випущено після того, як той піп знов-таки присяг владиці на покірність. Так само і в дальшім пункті Потій вповні стверджує факт королівської заборони будування церкви й боронить сеї заборони з свого католицького становища.

Треба одначе сказати, що Потій не завсіди стоїть на такій несимпатичній позиції єпископського абсолютизму супроти нижчого духовенства. Він уміє вичитати часом гірку правду і православній шляхті, що, пильнуючи своїх патрональних прав над духовенством, держала його в крайнім пониженні і не боронила його соціальної позиції:

«Хто за владыки и за ихъ духовенъство — за попы бедныє, слово намнейшоє промовилъ, коли ихъ крывжоно, коли добра церковныє и наданья ихъ одыймовано, поповъ небожатъ за простыє хлопы и горей нижъ за хлопы оборочано? межы кожемяки и шевцы, а снать последей всихъ на универъсалахь кладено, одъ особъ своихъ и одъ обейстья церъковного поборы на нихъ ставено? Якоє нечести ани жыдовъскиє школы ани мечыты татаръскиє не теръпять! Гляньте одно, што за слово: Попъ одъ обейстья церъковного повиненъ дати побору два золотыхъ, а протопопа четыре! Укажыте жъ ми, где такъ написано о рабинахъ и школъникахъ жыдовъскихь, абы одъ школы платили такъ яко наши попове одъ церъквей хрестианъскихь? Або то крамарчикове надъ товаромъ седятъ, же одъ церъквей яко отъ купли якоє платити мусятъ?

«Ну ж, якоє ушанованьє поповъ рускихъ одъ пановъ ихъ власныхъ, а снать большей которыє ся Русю быти озываютъ: же я некоторыхъ у подъводу єзъдити, съ плугомь на роботу до пановъ своихъ ходити мусятъ! О тыє вси крывъды и утиски помененыє (не вспоминаючы боєвъ, везенья — што ся тежъ у некоторыхь найдуєтъ!) — где коли о то православникове нашы малеваныє мовили? На которомъ коли зъезде або сейме о то ся заставили? (с. 677 — 9).

Але сам Потій занадто був шляхтич і занадто деспот у відносинах до сього самого нижчого духовенства, аби самому піти в тім напрямі, що його рекомендував. Він навіть літературно не розвинув сього вдячного мотиву відповідно!



Што ся тычетъ листовъ є. корол. милости, не моя ихъ речь объмавляти... Толко того троха доткну, єслибы хто мовилъ, ижъ є. корол. милость не мелъ заказовати церъкви будовати... 1 A ижъ самъ є. корол. милость въ листе своємъ посветъчаєтъ, же тая церъковъ без воли и благословения митрополитова на взгорду зверъхности єго ставити ся зачала одъ людей своволныхъ, изали не слушъная речь была зверъхности свецъкой заказати людемъ своволнымъ, ктотрыє зверъхности своєє духовноє слухати не хотели? А што жъ помогли листы є. корол. милости? Предъся своволници и на листы панскиє намней не дбаючи тую сынагогу свою 2 поставили! Которая вже и кровью невинъныхъ людей снать посквернила ся! 3 Хто жъ єє светилъ? Хто анътимисы давалъ? Пытайте ся: где по нихъ єжджано?

Але конъфедерация! все вольно! Не только по анътимисы ездити, але и пана своєго передъ неприятелемъ дедичнымъ гидити, на него ся скаржыти, а што ведати — если же и о чомъ горшомъ и шкодливомъ панству єго кор. милости розмовляти? 4.

Хто жъ теперь епископомъ тоє церъкви? Жонъки, которыє и въ церкви людей бити кажутъ? О мои милыє королевны ангельскиє, паметайте ся, вшакъ то єще не Анъкглия! 5 Але маєте вымовку: конфедерация! конфедерация! не рушъ!

А хвалишь же то, пане Филялете, вижу, же хвалишъ! Бо и на листы самого помазанца божого пана своєго (будучи подданымъ єго!) мечешъ ся, судишъ, штрофуєшъ. Важнейшая у тебе конфедерацыя, анижъ права церковъныє! Которая хотя жъ не на розпусту, не на свою-волю, не на спротивенство Богу и зверхности, але для покою посполитого была дана, — а ты єє ужываєшъ и противъ Богу и противъ церкви католической, и противъ самому є. корол. милости помазанцу божому. И довнимаєшъ 6, же тобе за тою конфедерациєю все вольно: и Богу и людямъ лаяти и шкалевати и почтивости отсуждати, вряды одыймовати! Гамуйся, для Бога, пане Филялете 7! Срокги-сь велми, але не дужъ! Набрехавши ся азали охрапеєшъ 8 Помени на оную прыказку: «Собака брешетъ, a ветеръ несетъ».



1 Філалет як взірець порушення релігійної толеранції, запорученої постановами конфедерації 1573 р. (прийнятими і новим королем, Жигимонтом III), наводить королівський наказ віленському магістратові 1596 р., котрим забороняється будова нової православної церкви.

2 В польськім ще: налевайківську.

3 То значить — адміністрація силоміць, з кровопролиттям силкувалась ту церкву секвеструвати.

4 Натяк на політичні зв’язки православних з Москвою.

5 Про впливову участь жінок у православнім русі Потій не раз закидає в своїх писаннях — вище, ще Пам. пол. лит. 683, 1061 — 3; навіть зложив вірші на сю тему і надрукував у «Посольстві до папи Сикста» л. 5. Певне невдоволення з сього ми бачили вже і у старого Смотрицького, вище.

6 Думаєш.

7 Так Потій зчаста називає Філалета, перекривлюючи його ім’я — з правдолюба на любителя пліток, видумок.

8 Охрипнеш.




Але и я на блазна-мъ походилъ, же ся такъ долъго въ речъ удаю зъ шаленымъ хлопомъ, который подобно маслоку опивши ся леда што бредитЂ! Волю єму покой дати, послухавши кого мудрейшего, который мя научаєшъ: «Не отвешай безумному по злобе єго, да не подобенъ єму будеши!» (с. 943 — 7).


На пізніших писаннях Потія, виданих після 1600 року, коли він став митрополитом, не буду ширше спинятись. Публікував він чимало, але переважно по-польськи, майже завсіди анонімно або псевдонімно (так що круг його писань, мабуть, ще не замкнений). Розвивав у них ті ж ідеї, що в раніших писаннях, так що вони ні ідеологічно, ні літературно не додають нічого нового до розглянених — хіба цікаві побутові образки чи поодинокі риси — котрих нам у рамках сеї праці не можна ставити собі завданням вичерпати. От важніші писання:

Відповідь на лист патріарха Мелетія з 1599 р., що намовляв Потія до повороту до православної церкви, обсипав компліментами й обіцяв високе і покійне становище в ній. Потій, повторивши сі компліменти, хвалиться своєю правовірністю і переходить у наступ на грецьку церкву; закидає їй, що вона і сам Мелетій злютеранились, з’єретичились і нічого не можуть дати ні йому, ні руській церкві. Написано се гордо, в’їдливо, хоч і не лайливо. Має дату 1601 р. і, можливо, не було ні вислане, ні опубліковане, тому що саме 1601 р. Мелетій помер. Видав її Кішка в польськім перекладі при казаннях Потія в 1714 р.

Obrona s. Synodu Florenskiego powszechnego dla prawowiernej Rusi napisana przez Piotra Fiedorowicza, w Wilnie kollegium ruskiego im. ks. metropolity kijowskiego rectora, a przez Gellasia Rusowskiego archimandritę wileńskiego na polski język przełożona. 1603. В листі до Сопіги, посилаючи примірник, Потій каже, що він випустив книгу під чужим іменем, щоб присвятити Острозькому, бо від нього він би книги не прийняв (Archiwum Sapiehów ч. 433). Се критика «Історії Флорентійського собору», виданої Кліриком; на жаль, досі не передрукована і не простудійована відповідно.

Поселство до папежа рымъского Сикста 4 отъ духовенства и отъ княжать и пановъ рускихь, зъ Вилни року 1476 мЂсяца марта 14 через пословъ в томъ же листе ниже менованыхъ; без року — видана 1605 р. 1 — див. вище.



1 Час видання установляє лист Потія з 28. VI, що при тім посилає вже сю книжку П. Сопізі (Archiwum domu Sapiehów, ч. 561).



Польське видання того ж «посольства»: Poselstwo do papieża rzymskiego Sixta IV і т. д., we Wilnie 1605 (10. VII).

О przywilejach nadanych od naiasn. królów polskich, y przednieyszych niektórych dowodach, które świętą Unią wielce zalecaią y potwierdzaią, без року (1606).

Гаръмонія альбо согласіє вЂры, сакраменътовъ и церемоней святоє Восточъноє церъкви съ костеломъ Рымъскимъ, 1608 р. — присвячена Остафію Воловичу, мовою українською і польською, на перебій — «для вЂдомости досконалшоє обоєй сторонЂ». Викликана, здається, стрятинським требником Балабана, 1606 р., де надруковано обряд перехрещування латинників, коли прилучаються до православної церкви, — дуже різко про нього виступає і при тім ганить різні православні практики (передр. в II т. Пам. полем. лит.).

Relacia y uważenie postępków niektórych około cerkwi ruskich wileńskich roku 1608 y 1609, Wilnu wszytkiemu świadomych — апологія Потія і його ближчого помічника (пізнішого наступника на митрополії) Вельямина Рутського з нагоди релігійних розрухів, що сталися у Вільні. Передр. ак. Студинський в Пам. полем, письменства, доводячи, що автором сього анонімного писання був Потій.

Ісповеданнє віри і тестамент, написані Потієм під враженням тих же подій 1609 р. — атентату на нього й ін. Ісповіданнє видрукував Скарга при своїй відповіді на «Тренос» 1, тестамент Потія — поданий до судових книг його сином Яном Потієм по смерті митрополита в 1613 р. — в актах, виданих Ор. Левицьким 2.



1 Na Threny y lament Orthologa do Rusi Greckiego nabożeństwa-przestroga. Краків, 1610.

2 Архивъ Юго-Зап. Рос. I, VI. ч. 153.



Про збірку Потієвих казань, видану в польськім перекладі Кішкою, я вже згадував. Сюди увійшло 21 каз’ання і стільки ж «гомілій» на неділі і свята — від митаря і фарисея до дня св. Духа (на кожне свято казання і гомілія), — вибрані з кафедральної володимирської бібліотеки. Видавець зазначає, що се тільки мала частина сих Потієвих писань: він, мовляв, сам ладив їх збірку, почасти переписуючи власною рукою, почасти даючи для переписання священикам, і в одного такого — священика св. Спаса володимирського безповоротно загинуло 20 секстерн (зшитків з 6 аркушів) оригіналу. Коли се правда, то Потієві належить спорядження, мабуть, першого великого корпусу українських казань у католицькім стилі щодо змісту і щодо форми. Але, не опублікований своєчасно, він не мав впливу на розвій українського проповідництва XVII віку. Правда, по літературі ходить звістка 1, нібито 1674 року в Супраслі була видана збірка Потієвих казань «руською мовою» — але ніхто того видання досі не бачив, і я певен, що його й не було: Кішці не прийшлось би, як він каже — «вигребати з темноти володимирської бібліотеки» останки Потієвих рукописів — ігноруючи таке попереднє видання. Тільки його видання, 1714 р., спопуляризувало Потієві казання і піддало гадку уніатському духовенству зробити сю збірку підставою для цілорічного кругу казань. 1788 р. почаївські василіани випустили збірку Кішки, доповнивши її казаннями на всі інші неділі року, «певних теологів і казнодіїв того ж закону св. Василія Вел. Коронної провінції» 2.

Але наскільки докладно віддають переклади Кішки стиль і характер Потієвих оригіналів, зостається незвісним: чи не виправив він їх lege artis, відповідно правилам католицької гомілетики. Тому на підставі сього збірника можемо тільки з певними застереженнями оцінювати хист і характер Потіяпроповідника. Богослови похвально відзиваються про очитання у Св. Письмі й писаннях учителів церкви, східних і західних, похваляють добру літературну будову 3.



1 Трипольський — Труды 1878, II с. 379 — посилається на Мехежинського (Mechcrzyński) Historya wymowy w Polsce II c. 401. Круковські — як вище. Макарушка в Ювіл. книзі с. 131.

2 Kazania i Homilie od Neidzieli Przedzapustney do Niedzieli i Poniedzałka zesłania Ducha S. Męża Nieśmiertelney Pamięci Hypacyusza Pocieia przez I. W. Leona Kiszkę Biskupa Włodzimierskiego w Supraślu do Druku podane. Na dalsze zaś Niedzele pzez pewnych tegoż Zakonu S. Bazylego W. prowincyi Koronney Teologów i Kaznodziejów przydane, i tak na wszystkie Niedziele całego Roku, w ninieyszym 1788 nowo wydrukowane, za Pozwoleniem Zwierzchności. Згаданий Трипольський у своїх писаннях про Потієві проповіді (се найбільше писання про Потія, ціла книга — коло 300 стор.), не завваживши, що все, що почаївське видання містить понад збірку Кішки — се додатки не Потієві, всуміш схарактеризував як Потієве проповідництво цілу почаївську збірку і тим способом позбавив всякої вартості і без того немудру свою працю.

3 Згаданий Круковські, пробощ костела св. Флоріана в Кракові, в своїй (дуже поверховій, чисто інформаційній) статті ставить Потія поруч Скарги і Бірковського, найбільших польських проповідників, і накликає сучасне польське духовенство розчитуватися в його проповідях замість «сухої німецької бібули»; манера Потія нагадує йому Золотоустого і навіть ап. Павла! (с. 2 — 3 відбитки — за виписки дякую щиро ак. Студинському, що ласкаво поміг мені зібрати сю літературу про Потія, неприступну в Києві).



«Казання» мають більш штучну, схоластичну форму, відповідно до вимог шкільної гомілетики; в «гоміліях» виклад простіший і свобідніший: пояснення свят і міркування з приводу їх. Але ні в одних, ні в других не відчувається щирого гуманного чуття, ні поезії сердечного пафосу. Вони командують, кричать, страшать, кличуть, але не поривають щирим поривом. Почуття милосердя, як і почуття краси, видно, були чужі авторові. В сих казаннях прозирає та ж сувора, амбітна, автократична вдача, яку зафіксувала гарна гравюра з його портрета, долучена до сеї книги.

Нарешті треба сказати кілька слів про Потієве листування. Невелика збірка його листів опублікована з архіву Льва Сопіги, тодішнього канцлера в. кн. Литовського, прихильника і протектора Потієвого, велить дуже бажати повнішої збірки його листування. Сі листи, писані дуже щиро, як до приятеля, дуже живо, хоч і малосимпатично доповнюють образ Потія не тільки як діяча, а як і літератора. Писані вони (польською мовою, розуміється) також жваво, образово і з великим темпераментом, як і друковані твори. От, напр., кілька прикладів (у перекладі):


Що ваша милость рачши писати про полоцького владику, що він облудно поступає, то вже Бог знає, кому на світі вірити! Бо я серця бачити не можу, але все, чого допильнувати було моєю повинністю, все над ним виконано було! Вчинив професію (ісповіданнє) з присягою на євангелії двічі. Але як не памятає того, то як приступить до нього влада і зверхність божого помазанця (короля), я і владику кривоприсяжця зумію деградувати! А поки такої кари над котрим не станеться, не перестануть і Богом і божим помазанцем шахрувати!

От і тепер зловив я пташка, і маю його в клітці — се той протопопик пинський, що кілька літ завзято противився зверхности духовній і світській; я йому теж не маю чим иншим платити, тільки пліш здійму, так щоб і десятий то бачучи каявся 1.

Чув я також, що поп пинський микольський був у в. м. стараючи ся про владицтво пинське і мабуть так розпустно язиком («губою») ширмував, що трохи на ланцюху не поседів у в. милости; сердечно жалую, що то його не спіткало! Певно, ваша милость нічим против свого сумління не провинився б (коли б його був на ланцюх посадив), бо не священика, а правдивого «лотра» (розбійника), бунтівника і вбивця мав би в. м. вязниці. Перше — що пинського владику другого — перед тим що помер, отрутою з світу згладив: він і за життя на нього (того попа) нарікав, і при смерти потвердив, що то з його рук іде. І тепер він (той піп) найголовнішим всіх бунтів, ребеллій і непослушности инших попів;, а чинить то покладаючись на маєтність, що там має на свою церкву — мало що владицтву не рівна. І немало там таких попів! От і протопопко пинський, теж в надії на маєтність брикав! Сьому (микольському попові) теж би того треба, а инакше там своєволя не втихне, і той будучий владика (за котрого Потій клопочеться), коли не буде мати значного ратунку від й. кор. мил. і від в. мил., даремно нам сподіватись чогось доброго! Що б ми як найбільше терпіли та чекали поліпшення їх (православних), вони навпаки стають ще гірші, й говорять, що ми їх боїмось, або ще таке, що король й. мил. через часті докуки на соймі сприкрив собі і нас і унію. 1 я вже не знаю, правду чи неправду вони мовлять, коли більше їм ніж нам по шву пореться. Бо коли б їх раз, але добре відправлено, то й нам би спокій дали, і короля й. м. і справ річипосполитої на соймі не турбували б.

Але не дивуюсь тому, що та погана (sprośna) бестія, котра то у в. мил. мало в ланцюху не була, так по дурному собі починала, (бо) 2 що за цидулу потім, у Кракові бувши, його корол. мил. подав, — посилаю її копію!



1 Archiwum domu Sapiehów ч. 301 (1602, червень).

2 Тут у друкованім пропуск, але він не перешкоджає зрозуміти хід гадок.



Аж себе я забув, прочитавши — дивуючись сміливості того поганого хлопа, що в тій своїй цидулі не так багато просить, як більше наказує і вчить помазанця божого, як має з підданими обходитись! Мабуть і мудрому сенаторові не годилось би щось таке зробити, що той поганий болван вчинив! Пожаль ся ж Пане Боже, що його в. м. таки справді не казав вчесати в ланцюх та в пута — істно був він того годен! Але і напотім він того не втече, а стане йому за ланцюх, коли йому церкву відберуть і маєтності до неї належачі, позвавши його до уряду духовного! Нехай тільки з ним поступлять як з протопопком — скине ту гордість, як і той! А поки того не буде, не сподівайтеся ваші милости нічого доброго в нашій церкви. Досить уже їм фольгувалося, треба справді суворіш поступати з ними, як з такими що ні раціями ні найяснішими доводами не дадуть себе до доброго привести, тільки упір і грубіянства переймають (оден від другого). Не попи то, але простими хлопами радше і справедливіше повинно їх називати. І апостол Павел не без причини написав: «Примушуй війти!» — против таких що не дбають нічого ні про своє ні про людське спасеннє, просто як чума між стадом господнім. А що найгірше — що вони собі юрисдикцію присвоюють більшу ніж біскупи, відкликуються до патріярхів, котрих і до віку не бачать, а від своїх біскупів тікають. А хто ж того не бачить, що то не стільки для оборони патріяршої юрисдикції, — котрої і перед тим мало знали, як більше роблять то для свого своєвільства: аби над собою наставників не мати. Страх і повідати, як своєвільство намножилося між ними — немало наслухавсь я того і з инших країв, що діється між (нашими) противниками. Бо коли хочуть їх за який небудь виступок карати ті владики, що з Греції приїздять, то вони звикли мовити: «не маєте до нас нічого, бо то не ваша дієцезія». А коли власні біскупи їх позивають, вимовляються патріярхами. Чисто Мархолтове дерево! 1. А затим своєвільства, ексцеси бувають нечувані. Отже коли вже в панських і шляхетських (православних) маєтностях нічого не можемо, нехай хоч у католиків і в маєтностях його кор. м. маємо владу злих карати і святу унію промувати!» 2.


Як живцем се вийнято з «Антирризиса» або з «відповіді Клірикові».



1 Натяк на популярну повість про Соломона і Мархолта (Китовраса).

2 Archiwum Sapienów c. 352 — 3 (листопад 1602 p.).













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.