[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 234-250.]

Попередня     Головна     Наступна





Пізніші писання Вишенського. Вернімось ще до Вишенського — до його останніх творів. Після спорудження першого збірника, описаного вище, він писав ще довго, кільканадцять літ. Маємо чотири більші писання, з різними передмовами, супровідними листами тощо. Скільки того було в дійсності, нема ніяких вказівок. Ті писання, я-кі маємо, небагато дають нового і цікавого в порівнянні з першими, що ми обговорили докладніше. Тому перейдемо їх побіжніше, але все-таки спинимось на деяких цікавіших моментах, — не тільки з пієтизму до їх автора, але і з огляду на їх культурно-історичну вартість.


Краткословный отвЂтъ Феодула. Дуже скоро по спорядженню своєї «Терміни про лжу» Вишенський був покликаний до відповідальної праці — оцінки звісної нам книги Скарги в новім виданні. Владика Гедеон Балабан, що після свого відступлення від уніатської змови був признаний головою православної руської церкви як патріарший екзарх, вважав потрібним задокументувати чимсь відповідним, що він відчуває своє високе становище, і вислав свого архідиякона Ісакія Борисковича (пізнішого владику луцького, Теофанового священня) до різних православних вогнищ — по інструкції, матеріали, директиви, і між іншим передав через нього патр. Мелетієві оте нове видання книги Скарги. Мелетій же сю книгу послав з Ісакієм на Афон, маючи на увазі Вишенського, — щоб там сю книгу оцінили і розібрали. Не маємо автентичного листа Мелетія, а тільки доволі евобідне переповідження Вишенського; тому не можемо судити, наскільки патріарх звертався до афонітів загалом, а скільки особисто до Вишенського, — але кінець кінцем завдання се припало йому. Як він переказує (в своїй «Зачапці»), патріарх поручав розглянути, чи нема в тій книзі чого гідного; в полеміку ж радив не вдаватися, бо, мовляв, всі проби святих отців доказати латинянам їх помилки до нічого не привели, і нема чого силкуватися переспорити їх «сварливу діалектику». Отже, Вишенський, хоч і з неохотою, як він каже, постарався «пройти и видЂти Скаржино слепленіє (зліплення) тоє книжки» і зладив доволі методичний розбір її: спинився на деяких гадках його передмови, далі взяв його головні тези: що передусім мусить бути констатована правдива церква божа, бо поза єдиною церквою не можна спастися, і потім пройшов ті познаки, що Скарга кладе за основні прикмети правдивої церкви. Переглядаючи їх, Вишенський доводив, що сі прикмети підходять не до римської церкви, як представляв Скарга, а навпаки, — всі знаки вказують на правдивість і святість церкви східної:

Се мусило бути змістом першого начерку критики Вишенського — призначеного нібито для самого патріарха, як виходило б з його слів. Пок. Франко так власно й приймав — перший начерк для патріарха, переробку його для українського громадянства під назвою «Краткословного одвіту Феодула» — зроблену дуже скоро, перше ніж Вишенський довідався про смерть Мелетія (він помер у вересні 1601 p., а Вишенський говорить про нього в «Краткослов. Одвіті» як про живого), і третю редакцію, названу автором «Зачапкою мудрого латинника з глупим Русином» — споряджену кілька літ пізніше (по смерті владики Гедеона, що зветься тут «блаженної пам’яті достойним», як говориться звичайно тільки про небіжчиків, а він помер на початку 1607 р.).

Се досить правдоподібно. Але першої редакції, призначеної для патріарха, ми не знаємо, — і вповні можливо й таке, що замість предметового, позбавленого полеміки розбору книги для патріарха, у Вишенського таки відразу вилилась оцінка її для громадянства, зовсім не сврбідна від того «препиранія», від котрого остерігав афонітів Мелетій, посилаючи їм сю книгу. З об’єктивного академічного розбору поглядів Скарги автор дедалі збивається на свій улюблений діалог, — то звертається до «прочитателя», щоб запросити його бути арбітром у спорі між Скаргою і автором 1, то вступає в диспут з самим Скаргою, — титулуючи його то «латинником», то «римським» богословом, то «єзовітом», і не може обійтися без сильних виразів, включно, до «замтуза 2 вшетечного» (л. 337-Гол. с. 131) і под.

Отже, полишаючи одвертим питання, чи маємо перед собою другу редакцію оцінки, чи вона ж була і першою, переходимо до її огляду. Передусім варті уваги замітки до Скаржиної передмови до короля, на вступі другого видання його книги. Вишенський спиняється тут на двох пунктах. Перший — се заява Скарги, що перше видання його книги «богатша Русь викупила і попалила»:


Присмотри ти ся первому излишнему слову того єзуита, а коли первоє слово лжею, и на лжи основано єсть, найдеш и познаєш, уже усюды 3 путем повЂсти йдучи єсли и вмЂсто правды уфарбованую — єднак яко лжа єсть лжу ощуплеш и зрозумЂєш.

То первая 4 ложь, яко безыменно злочинну руского положилъ: только, «богатша Русь», а не знати хто! Второє потваръ (злобна брехня): яко отъ зависти и гніва на народъ Рускій, хотяй єго обмерзити пред властію, ту ложъ смыслилъ и без стыду — не могучи того гнЂва в сердци гнЂздящого ся уморити — усты наявно отригнулъ (116 — ркп. 315).



1 «Тут стань судія прочитательный, посредЂ между нами, и зри оком чистоє мысли и разсуждай, єсли правду молвити буду: объявити бо хочю бе-спору что єсть правда в Скаржиныхъ реченіяхъ и что єсть ложь» (л. 326 — Гол. с. 124).

2 Напр.: «Чемъ же ся, латынниче... только римскій костелъ поминаєшь, а восточную єси вгордилъ? Испытоваю (ркп. испытовая) тебе: не отъ той ли матери свЂтомъ благовЂрія римскій костелъ сей воспитанъ? Если речеш, яко не отъ церкве восточной римскій костелъ ся породилъ и воспиталъ, то єси, латынниче, въ своемъ костеле римскомъ бенкартъ и недобраго ложа сынъ» і т. д. (л. 354 — Гол. с. 142).

3 В ркп: оусъды.

4 В ркп.: попорвала.



Ще сильніше вдаряє Вишенський на Скаргу на його істинно єзуїтські поради королеві — репресіями приводити до католицтва протестантів і православних, між іншим — не давати їм вищих урядів, як то було давніше. Справедливо виказує, що всупереч євангельській науці, Христовим заповідям і заприсяженим вольностям, Скарга намовляє короля до тиранських насильств; стягає на нього невдоволення підданих, політичні небезпеки і, нарешті, — вічну погибель душі його. Беручи його за слово — що Скарга називає часи трудними для правління, Вишенський влучно вважає такі поради з вуст королівського проповідника яскравим проявом ненормальних часів і обставин. Тут його критика не тільки справедлива, але виливається в гарній формі патетичного обурення:


Чего ни одинъ король (з) первыхъ кролевъ важити ся не смЂлъ, то нынЂ єзувита тЂ пожитки въ земли вольной и спокойной будуєтъ — то єсть згвалченіє сумненія королевскаго; замЂшаніє, непріязнь и злореченіє на станъ королевскій от всего посполитого человЂка; и еще погибель въчную королю, яко да отъ добра человЂка тираном ся учинитъ!

Правду реклъ єси 1 въ похлебст†своємъ до кроля, Скарго, мовячи, яко на затрудненыє часы и на дивныє люде вашей королевской милости панство пришло. О воистину на затрудненыє часы! и я тебЂ признаю! — коли съ правдивого кроля таранна учинити хочешь! О воистину на дивныє люди! тебе самого — от всЂхъ дивнЂйшого! — коли во мЂсто правды лжу в земли вольной фундуєш и во місто покою на томъ фундаментЂ ложномъ гвалтъ и тиранство будуєш!

Спытай же єго тут, любимый прочитателю, тымъ способомъ:

«То ли твоя проповЂдь, єзувито, — якова лжеши?

«Толи твоя проповЂдь, Скарго, якова силою и мучительствомъ, а не покорою и наказаніємъ кроткимъ спасеніє моє правдивоє мнЂ отъ меня выдрешь и в поганскую згоду, от тЂснаго пути слЂда ведущаго в живот вЂчный, притягнешъ?

«Толи твоя правдивая наука, єзувито, яко да властію свЂцкою євангельскую проповідь змочняєш и чого євангелієм зъєднати собЂ не можеш, то тиранством справити стараніє чинишъ?

«И гдЂж єси то во Євангелій и апостольской наукі нашел и почитал, яко да учитель 3 наказаніємь и порадою власть свЂцкую понуждаєтъ, да плЂнит и неволитъ волных и свободных?

«Не сам ли Христос и єго ученицы перво образом добродЂтелнымъ, таже терпЂнієм в себЂ изображенным, потомъ и наказаніємъ кротким, а не бЂднотворенієм к вЂре приводили, и сей ключь, а не инно учителемъ отверзати входъ до царства небесного дали, оставили, изобразили?

«Сам Христосъ Богъ слЂда апостольского держащым ся таково 4 рече євангеліє: «Сію заповЂдь даю вамъ, да любите другъ друга...» (л. 316 — 7. Гол. 117).



1 В ркп. єи.

2 Підлещуванню — облесній передмові до короля.

3 В ркп. оучть.

4 В ркп. такого.

5 Феодул — божий раб.



Сій редакції своєї критики автор дав такий заголовок: «Краткословный отвЂтъ Феодула 5 въ святЂй АфонстЂй горЂ скитствующаго противъ безбожнаго, лживаго, потварнаго и настоящого вЂка — погански 1 а не євангельски мудруючого писанія Петра Скарги, о реченном ряде и єдности костела б’ожіяго под єднымъ пастыремъ и о грецкомъ и руском от тоє єдности отступленію». Епіграфом поставлено Христову заповідь: «Да будет же слово ваше єже «єй єй», и єже «Ни ни», лишше же сею от неприязни єсть» (себто — коротко притакувати або заперечувати, не пускаючися в многотлаголання).

Дослідники не раз спинялись над питанням, чому сю критику Вишенський надписав псевдонімом, а не дійсним іменем, як попередні писання, — чи з мотивів літературних, чи з обережності? Найправдоподібнішим здається, що він ішов за прикладом Філалетової відповіді Скарзі, котру вже знав. Так потім і другу редакцію своєї відповіді -надписав іменем Христофора (на взір «Христофора Філалета»). Безсумнівно, що він посилав її на Україну від свого імені, так що її псевдонімність не була хованням авторства, а тільки літературною формою: се відповідь «божого раба».

Адресована вона «православнымъ хриетіяном церкве восточноє — послушнымъ сыном Малоє Русіи». Автор у вступі пояснює, як дістав своє поручення від Мелетія, і викладає своє бажання — послужити своєю критикою також і братії:


Которого повелЂнію аз убо по нужді єдва покорих ея, понеже те басни мирскаго и єретическаго духа великоє сомущеніє внимательной мысли къ Богу творятъ и теплоту и любовь ко сладости памяти божія губятъ. Єднако же бЂдно 2 повелЂнноє архієрея 3 божія послушав, паче же естественною любовію васъ, брати Руского народа палимъ — боячи ся, да не гдЂ нЂкій брат от моєй любимоє Руси 4 в сети того писанія (которого и ловом Скарга назвал!) не увязнет и от Бога живого вЂчно не отпадаєтъ, — прочиталъ єсми не сладко а 5 бридко тую составленую Скаржину лжу. От которого вокуса — воистину вам глаголю: мало єсми не врацал , дивуючи ся той смертенной потра†латинского мудрованія, которую воистину кто со сладостію поживати хощет, — отруеть ся и нагле невЂрієм здохнетъ! (305 — Гол. 109).


Прочитавши, Вишенський пригадав собі легенду про Єпіфанія Кіпрського, як він, дискутуючи з одним молодим. «оратором» і не можучи його словом покопати, помоливсь і молитвою вигнав з нього «духа велеречивого». Тоді той оратор «в простотЂ и невмЂетности 7 ся тогда яко простый мужичок показал».


1 Ркп.: :поганскіи, євангельскіи.

2 У друк.: мнЂ.

3 Ркп.: аиерея.

4 Ркп.: Русіи.

5 Ркп.: и.

6 Ригав.

7 Так у ркп., Гол.: невмЂстности.



Дух же, що вийшов з нього, признався, що то він сидів в Орігені і привів його до написання «лживых книг». От якби й тепер, міркує Вишенський, знайшовся чоловік такий же сильний в молитві, як Єпіфаній, то потрапив би він і Скаргу звільнити від злого духа, що понудив його на «ту роботу лживого писанія и потвари» (брехні). А може, не помогла б тут і молитва — резонує він далі, коли Скарга з своїми однодумцями (єдиномудренными) тому духові записався навіки з доброї волі, «со всЂмъ произволеніємъ сердца и мысли». Бо той молодий оратор «от простота, а не от науки того духа былъ прихватилъ», і тому Бог визволив його, «яко тварь свою», через молитву Епіфанія. Латинники ж «отъ дЂтска и до старости той хитрости и ученія лживого учат ся... от рода в родЂ своимъ потомкамъ тоє залецают, и єдин по одном от сея жизни отходячи яко дЂдицтво вЂчноє сію мирскую мудрость другъ другу предают и тестаменты упривилиєванными утверждают». Тому Бог і не визволить їх від сеї неволі, бо він «не нудить никого со силою: на самовластіи (свобідною волею) проходити вЂкъ сей оставиль» (л. 307 — Гол. 111).

З сього приводу Вишенський ще раз викладає читачам свою теорію благословенної православної простоти та наказує її триматися, не льстячись, на світську мудрість латинян;


Но они пусть тЂм широким гостинцем хитрости и науки лживоє пелгримуютъ, яко хотят! Вы ж, благочестивый Рускій народе, тЂсным євангельскимъ путемъ в жизни сей краткой странствуйте 1, да во широкіє пространства вЂчного живота и царствія небесного домЂстите ся 2. Чого вас, Господи, сподоби, аминь!

Там бовЂм — на оном вселенском позррищи пред Христом все станем, и тогда скутком узрим, кто будет лучшій: Латина или Греки c Русью! Пусть нынЂ Латиня фарисейски хвалит! Пусть в богатьст†с оным богатым 3 гобзуют! Пусть во сла†княземъ вЂка сего возносятъ! Пусть в размноженію земной чести и достоинства c поганы ширят и множат! — A мы, православныи — терпим! A мы похулени, поругани и посмЂяни будем!! A мы стискаймо, убожим 4, и алчемо! A мы смиряймо ся и понижаймо! A мы не погиршимо ся, єсли и в умаленіє приходимо, но благодарнЂ сей крест несимо!

Скудно бо єсть благоє, и мало спасаємых и избранных 5, и во малЂх спасеніє обрЂсти ся хощет. «Не бой ся бо, рече, малоє стадо (і т. д.). И убо єсли бы нас сто стало, дабы єсмо мы, любопрителнЂ на ту лож ЛатынЂ отвЂщали, и Латыню спором преперли, — ничего ни нам; ні им пожитку ни єдиного не принесет, только зваду и вражду болшую єднаєтъ. Ибо Латыню и сам Христосъ, а не только мы, не увЂримъ! Уже бо в конецъ в том невЂрію заматерели! Уже бо в конец в миролюбіи утонули! А для того оставили их ратовати и c той погибели миролюбноє извлекати, да не и сами c ними погрязнемо и утонемо, — яко то случило ся иншимъ епископомъ. ДосвЂдчили єсте! — Себе стережимо, о себЂ стараніє чинимо, да не во вЂцЂ сем потоплени будем и вЂчнЂ погинемо... (л. 308 — 9, Гол. 112).

Досыть нам на том, коли мы правовЂрни и православни! Досыть нам вЂдати о себЂ и своих нам єдиногласных 7 и присных! ТЂх утвержаймо 8 и воспоминаймо вЂдомостью нашего православія,



1 Ркп.: странствуютъ.

2 Ркп.: домЂститися.

3 Натяк на притчу про багатого і Лазаря, пор. т. IV.

4 В ркп. зіпсовано: счищаємо, оубЂжимЂ, у друк. тільки: бЂжимъ.

5 В ркп: избраннымъ.

6 Ркп. єсте.

7 Одної мови з нами.

8 Ркп.: утвержаємо.



писанієм, наукою, друкованієм книг, училищи 1, и довольством 2 от избытковъ нашихъ. A Латыню со всЂмъ на всЂмъ оставимо, ни ся их о чем (яко мнящих ся мудрых) аникакоже пытаймо! Ні ихъ науки 3, православія на искушеніє, слушаймо! Ниже их хитрости на наше увеченіє и полерованіє учим ся! Ниже ихъ власти и начальства страшимо ся! Ниже ихъ размноженію і разширенію чудим ся! Да будут они како суть! Мы же будем пред очима их по євангелію — прости, глупы, незлобивы! Досыть нам спасти нас самых! (л. 310 — Гол. 113)..


Але з сього становища — на що ся критика книги Скарги? — На те, «абы Латина не подумала, що не можемо пізнати «прицукрованоє лжи сладкословія их». Для сього автор розбере передмову і три перші розділи книги. — Так кінець кінцем він сам не видержує проголошеного їм принципу повної ізоляції й індиферентизму у відносинах до «Латини»!

По сім іде друга передмова — «До всякого прочитателя написанія сього»: на випадок, коли б комусь попала до рук сама книга Скарги, Вишенський повторяє свою науку: не спускатися на солодкі латинські слова, «бо то їх і єсть ремесло поганської науки: баснословієм, ораціями, похвалами і похлібствами смачними слабоумних і ненаказаних (не навчених) прельщати». А для прикладу наводить сі єдині в своїм роді автобіографічні спомини, — вже згадані нами вище:


И я бо нЂкогда во той пробЂ былъ, и сам своим слухом латынского оратора свЂдчил! Для чего кротко, тихо хочю припомнити, абы єсте от таковых мЂдовныхъ словъ, в которых трутизна живетъ, пильно стерегли ся 4. То что латынскій ораторъ, достоинствомъ сана мистръ, имЂлъ дружбу co мною в Луцку, и не утаилъ тілесноє пожадливости предо мною, которою звитяженъ 5 былъ. А то какъ блуда от цнотливыє дЂвицы прагнулъ, и не могл повабками 6 того себЂ зєднати — абовЂм цвЂтный 7 был! Якоже до того пришел 8? Ото такъ повЂм ти: РЂчьми сладкими и бесЂдами прельстилъ девицу, и тЂм словесным похлЂбством цноту девицы ведоме укралъ! Которыє рЂчи єго в залецанію чиненіє 9 на змаменнє 10 девицы, коротко ти припомену. Пилне послушай!

Начал девицу называти солнцемъ — яко подобно тому сличностю красоту свЂтить! Началъ звати златом и сребром — яко румяность з бЂлостью в лице цвететь! Началъ звати каменем дорогим — шапфЂром і діаментом — яко променистоє лице от крове єя показуєгь! ТЂми и большими баснями и словами девицу яко масло на блуд ростопил. Которая и шпетности 11



1 Звертаю увагу на се місце, бо воно вказує, що православної школи і науки Вишенський не відкидав і перед своєю подорожжю на Україну, — тільки, очевидно, з тими обмеженнями й «стереженнями, які він викладає потім у «Зачапці» (нижче).

2 Ркп.: довольствъ.

3 Упускаю зайве: и.

4 В ркп.: стерегся.

5 Переможений.

6 Ркп.: поварками.

7 Заструплений.

8 Добився свого.

9 В ркп.: чиненія.

10 На обдурення, в друк.: хибно знаменіє.

11 Обридливості.



забачивши 1 тЂмъ сладким похлЂбствомъ уловлена будучи, цноту стратити произволила!

Не явна ли то ложь — яко та дЂвица не была ни сонце, ни злато, ни сребро, ни камень шапфиръ 2 и діямент! А вжды слабоумна тоєй смачной лжи увЂрила и во похвальномъ смаку блядословномъ увязла, и мысль царствующую погрузила. Которой тЂло невольникъ понужды: на што воля мысленная произволитъ, на добро ли или на зло послЂдуєтъ! 3

Так тогда и ты, любимый прочитателю, пилне смотри латынской мудрости духа: Коли себе и своих во своєм писанію хвалитъ; баснями красными словес свЂдостви зверхнихъ 4, а не плодов євангельских подпираєт; широкорЂчнЂ и доводнЂ богословнымъ оцукрованіємъ 5 помащаєтъ. — Тогда ко євангелію прибЂгши на пробу... і т. д. (л. 312 — 3, Гол. 114 — 5).


Сей епізод цінний не тільки як сливе єдина автобіографічна історія, розповіджена автором, але і як дуже рідкий взірець гарного оповідання, теж рідкий у автора, та й взагалі не частий в такій якості в сій літературі! Мистецтво оповідання не було сильною стороною її.

Чисто богословську частину: розбір тез Скарги про правдиву церкву, її прикмети, єдино правдиву римську церкву і под. докладно розбирати не буду, — але виберу з них кілька місць, інтересних з погляду літературно-стилістичного або ідеологічного, тільки, на жаль, місцями сильно попсовані вони невдалим переписувачем.

Протиставляючи своє розуміння церковної єдності Скаржиному, Вишенський так описує її:


Во єдности бо церковной основана єсть любы, догматъ 6, вЂра.

Ту царствуєт надежда.

Ту даскальствуєтъ смиреніє.

Ту гобзуєтъ весь добродЂтелный соборъ.

Ту Давидъ певець сыномъ церкви припЂваєтъ, играя 7 духомъ: Се коль красно и добро, рече, но єже жити братіи вкупЂ.



1 Забувши.

2 Ркп. шапферъ.

3 Ркп. послЂдуютъ.

4 Ркп. звЂрныхъ.

5 Ркп. оцуркованіємъ.

6 В ркп.: домаєтъ, догматъ — поправка Голубєва.

7 В ркп.: игрфсе, играя — поправка Голубєва; але, може, тут: арфе?



И Дамаскинъ — О семъ бо Господь обЂща животъ вЂчный.

О блаженная купо!

О всечесноє братьство!

О преславнЂйшая єдиности —

Кто тебе отлучаєт ся,

Кто тебе отплещаєт ся,

Кто от тебе утЂкаєтъ,

Кто на тебе боретъ, лжетъ, хулитъ,

Кто тебе ненавидитъ и тобою мерзитъ —

да будет проклятъ нынЂ и во будущій вЂкъ! Аминь (л. 322 — Гол. 121 — 2).

Сучасна польська цершвна політика, натхнена Скаргою, спустошення, зроблені нею серед української аристократії й нагінки на вірних малюються такими рисами історії Навуходоносора з книги пророка Даниїла:


Зри зрителю розсудный, что будетъ проповЂдникъ латынскій Скарга, и который родъ 1 ушиковалъ на. прешеніє миролюбной Руси. Єсли не можешъ быстрымъ окомъ разсужденія прозрЂти, я тебЂ кратко всЂ роздЂлы тЂ зовомого роду гананіємь ознаймую или оглавлю.

Будованіє того роду. то єсть: будуєтъ 2 Скарга Вавилонъ, Римъ. Становитъ и именуетъ Навуходносоромъ короля польского. Навуходоносоръ ставитъ выше своего достоинства одушевленнаго идола папу. Посылаєтъ проповЂдники 3 езувиты, абы всЂ поклонили ся папЂ. Услышавши же рускіє князи и паны повеленіє царево, a набольше пискъ, шумъ, вопль, лики 4, свирЂли, гусли, тимпаны и всю музыку роскоши свЂта сего, — поклонили ся папЂ. Тріє отроцы же иєрусалимского плЂна. — убогіє Русинцы — поклонити ся не хотЂли, мовечи: «Живъ Господь Богъ нашъ имже создан» быхомъ и живемъ и движем ся; идолу поклоняти ся не хочемъ, и богу земному паче небеснаго не служимъ». Тогда розярив ся Навходоносоръ кроль польській повелЂваєтъ разжещи пещь бЂдъ, скорбій, гоненій и всяких досадъ лютыхъ на тріє отроки останка, народа Руского, яко да симъ волю бЂдами на поклоненіє идола преложитъ.

Да тутъ ставши 5 со Златоустомъ васъ, останка народа Руского утвержаю: не вмЂтаємы будьте 6! Да вовергаємы претерпите пещь бЂдъ лютыхъ! Тогда узрите вометаємыхъ сожигаємыхъ — a себЂ спасаємыхъ. Тогда узрите хладъ и пришествіє ангелово, и проповЂдники єзувиты исчезаємы; и царь Навуходоносоръ посрамляєм и, на поклоненіє истиннаго бога прелагаємъ (л. 323 — 4, Гол. 122 — 3).


Проти папської монархії обрушується Вишенський в таких виразах:


Того ради вышеє, єзовито 7, той свой костелъ Римскій быти разумЂєшъ, яко одинъ над всеми владЂєт? И того ради правдивый Римскій: костелъ назвати ся можетъ, яко єдинъ всЂми учреждаєтъ и управляєтъ, научаєтъ и росказуєтъ? Куда хощетъ одинъ, туда всЂхъ волею своєю керуетъ — которому одному нихто волности ни в чемъ сопротивити ся не имЂетъ?.. Я то тако мнЂмаю или вЂрую 8, яко то єсть главнЂйшая и от всЂхъ єресей нечистая єресь 9, яко один ровный всЂмъ каломъ, перстію и тлЂніємъ, кровію и тЂломъ, рожденіємъ и смертію, грЂхомъ и паденіємъ будучи, — над все выдралъ и себе самого обоготворилъ, и яко идола почтити узаконилъ. А других всЂхъ под свою неволю и послушенство гвалтовностю 10 — что во всЂхъ расказуєтъ толко тотъ одинъ, —



1 Чи не польське слово urząd, уряд, лава?

2 В ркп.: будетъ, у Гол. додано: что.

3 В ркп.: проповЂдника.

4 Ркп. лиски.

5 Ркп. ста оуши (у Гол. пропущено).

6 Ркп.: бутьтЂ.

7 В ркп. поплутано і потім так виправлено: вышеє рекъ єзовитоя.

8 В ркп. помилено: «яко такожъ не имамъ или вЂрою», поправляю приблизно, зміст ясний.

9 Ркп.: єрей.

10 Ркп. ґвалтовную.



а не покорою Христовою 1 и хрестоношеньємъ и терпЂніємъ 2 покорилъ и поневолилъ.

Можетъ ли быти болшая єресь отъ той єреси, и превратность от той превратности, которою Римскій бедный костелъ страждетъ, разсуждаєшъ 3 добре, прочитателю! (л. 341 — 2, Гол. 134 — 5).


І далі на ту ж тему:


Не явно ли всему свЂту, яко во лжи поганской, гордости, власти, славе, богатъст†и любви свЂта сего твой ся 4 костел Римскій роспространилъ и умножилъ? Что за чюдо умноженію и розширенню 5 твоєго костела — когда сей вЂкъ честный возлюбили? Когда все распространенноє и широкоє, гостинцемъ в погибель вЂчную странствовати изволили? Когда все со лжею и роскошею мирскою тутъ на земли мешкаючи изволили? Не чюдо 6 таковому распространенію латынскому по всемъ свЂте, абовЂмъ князю 7 мира сего служать, который в жизни сей славою, честію, богатьствомъ и достоинством вЂнчаєтъ. И от того самого знаку, боголюбивый прочитателю, по Христову и апостольскому о Последнихъ часехъ изображенню 8, лживый костель Римскій познати можешь 9, яко вси охотою до него бежатъ, вси до него квапятъ, вси єго любятъ, вси себе имъ смакуютъ. Тотъ самый знакъ да тя 10 увЂритъ, любимый прочитателю, яко костелъ Римскій лживый єсть! Скудно убо єсть благоє! (л. 352 — 3, Гол. 141).


Лист до Домнікії. Незадовго після написання сеї праці Вишенський нарешті вибрався на Україну. Може, сповняв тим акт пієтизму для Мелетія, коли наспіли до нього вісті про його смерть, — а він його шанував високо і міг вважати потрібним віддати йому сю пошану — виконати колись ним висловлене бажання, щоб Вишенський кинув пустинну самотність і пішов ділом помагати одновірцям. Може, подвигнули його відомості про успіх його збірника («Терміни про лжу»). Не знаємо сього, бо наші відомості про сю подорож взагалі незвичайно убогі. З біографії його товариша — афоніта Йова Княгиницького, написаної Гнатом з Любарова, знаємо, що Вишенський відвідав Йова десь у р. 1-605 приблизно і незадовго перед смертю Балабана, себто при кінці 1606 поїхав назад на Афон 11.



1 Ркп. покою христовой.

2 Ркп. терпЂніє.

3 Ркп. разсуждаєтъ.

4 Ркп. сія.

5 Ркп. умноженій и разширенно.

6 Потім, мабуть, зайве: «тако».

7 Ркп.: «ибо вЂмъ князя».

8 Ркп.: изображенно.

9 Ркп.: можетъ.

10 Ркп.: дотя.

11 Зоря Галицкая с. 233 — 4; Франко використав сі відомості для біографії Вишенського у своїй першій статті і вивів з них дату листа до Домнікії на 1606 р. Але приїзд Вишенського можливий скорше, ніж 1605 рік, і тоді можливе вагання для листа між 1606 і 1605.



Коли саме приїхав з Афона і де пробував поза своїми гостинами у Йова, зостається невідомим, і одиноке, що кидає деяке світло на враження і переживання Вишенського на Україні: дізнані тут розчарування і розходження з провідниками релігійного і культурнонаціонального руху, се його лист до черниці Домнікії, очевидно, львівської, писаний з Унівського монастиря у вербну неділю, мабуть 1606 року. Те, що тут Вишенський оповідає з своїх спостережень і своїх думок про сучасне українське життя, незвичайно цікаве для характеристики його самого і сучасного українського руху: розходжень і конфліктів традиційної монахоманії, що молилася на візантійських аскетів й містиків 1, з новим рухом, надиханим реформаційними впливами. Тому мусимо спинитись на сім докладніш.


Честной и благоговЂйной старици Домникіи Іоаннъ странникъ о ГосподЂ радовати ся желаєт и спасенія прагнет.



1 Вишенський вичисляє сі свої авторитети в останнім своїм творі «Позорище мысленноє».



Одержав він лист від пана Юрія з докором, що він піддався впливам диявола (от діавола пострадахъ) — не зостався в городі (Львові), а замкнувся в Унівськім монастирі. Докоряє йому Юрій з огляду «на народную пользу», бо пустиня служить тільки власному спасению, а проповідь помагає многим, і ставить йому в приклад Христа, що «милоеердував о народі» і в пустиню виходив не з пустиннолюбія, а задля свободи проповіді. Проповідь же тепер і у Львові не забороняється, і її не треба занедбувати. Коли ж Вишенський ухилятиметься, будуть на нього великі нарікання, соблазн і розпука.

Сі докори дуже роздражнили Вишенського, тим більше що під ними відізвалось до нього те глибоке розходження, що він відчув у Львові. Він сердито відкидає уваги пана Юрія, навзаєм докоряючи йому, що він робить недопустиму річ, ставлячи слабій і неочищеній людині приклад самого Христа. Боронить пустинне життя від легковаження, яке виявляє до нього «пан Юрко» — наводить йому погляди великих аскетів, що вважали спасення себе самого ділом, тяжчим від якої-будь спасенної діяльності. І навпаки — сам критикує роботу львівських «фундаторів благочестія»: план науки, ними заведений, обмирщення і захоплення латинськими взірцями. Пише роздражнено, зі злістю, і замість писати се самому «вельможі Юрієві», виливає все на адресу Домнікії, мотивуючи се тим, що Юрій хворий і він не хотів би йому докучати в недузі. Пригадує його посварення з іншим львівським провідником «паном Красовським» і кладе Домнікії на серце помирити сих двох провідників братського руху при нагоді Великодня, аби вони оба могли «истинно, а не фарисейськи заспівати: Воскресенія день, и просвЂтим ся торжеством и друг друга обымем...»

Невеликий лист сей (9 сторінок друку) належить до кращих писань Вишенського. В нім мало порожніх місць і пустих слів. Писаний в захопленні, од серця, він яскраво відкриває індивідуальність автора, хоча й не всюди на її користь. Живо характеризує його погляди на вартість науки, культури й под., доповнюючи попередні його виступи. А ще цінніший як одна з небагатьох характеристик сучасних культурних досягнень українських — міщанського львівського руху, на чолі котрого стояв той «книгочія і народонаставник» пан Юрко — як правдоподібно приймають: звісний нам Юрій Рогатинець.


Видиши ли, госпоже Домникіє, як пан Юрко не вЂсть нашего слЂда, по чину и степени къ Богу приводящего 1, — але заразъ на верховный (степень) Христовъ вскочил, и в гордость мнЂнія (ползовати другихъ себе не ополеровавшимъ и страстей мирскихъ не совлекшимъ повелЂваєтъ!) — впалъ.

Присмотри ся, госпоже, что пользуютъ ихъ черниломъ хитрости, а не Духа святого словесы вспитанныє школныє 2 казнодЂи, которыє з латинской єреси себЂ способъ ухвативши 3, зараз школы бают, проповЂдаютъ и учатъ, a полЂровнаго и безстрастнаго житія не хочютъ, и тот слЂд изображенный святыми (по отпра†школноЂ 4 науки) отвергли? Первоє — церковному послъдованію в славословію, благодаренію й молит†не потребны 5 суть. Ни бо умЂютъ у церкви ни читати ани пЂти, только яко и простЂйшіе — без помощи церковной нуждЂ богохваленія стоятъ. C которого цвиченя и заживаня способомъ тымъ хитростнымъ латинскихъ наукъ не вижу ни куса 6 ни попа, ни діакона ани протчаго священническаго чину служителя. Только єсли тыє байки риторскіє 7 знают, то тежь к баснямъ досконалшим, родителем сих, тоєсть до латини паки возвращают ся и отходят: свойственноє к своєму духу влечет ся и прилепляєтъ!

Иле 8 бым я радил нашим фундаторомъ благочестія во ЛьвовЂ: — В первыхъ: церковнаго послЂдованія, славословія і благочестія узаконити дЂтемъ научити. Таже 9 утвердивши сумненія вЂры благочестивыми догматы — тогда внЂшних хитростей для вЂдомости касати ся не возбраняти. Не бо азъ хулю граматичноє 10 ученіє і ключь къ познанію складов и речей, якоже нЂцыи мнять, и подобно глаголютъ: «Занеже сам не учил ся, того ради и намъ завидитъ и возбраняєтъ!».



1 Перед тим Вишенський нагадує науку Діонісія Ареопагіта про ступені посвящення — широко виложену в ранішім посланні до єпископів, вище.

2 Друк.: школыє. Ркп. школныє.

3 Пригадую сказане Потієм про те, що в грецькій церкві проповідування в церкві було в тих часах цілком облишене: вважали його латинським непорядком.

4 Ркп.: шкодноє.

5 Непридатні, нездатні.

6 Ркп.: вкуси.

7 Ркп.: литорскіє.

8 В друк. попр. на «Але», але се непотрібно, — треба розуміти: Оскільки би став радити, то, по-перше...

9 Ркп.: той же.

10 Ркп.: грамотичноє.



Се 1 же, мню, в первыхъ, панъ Виталій, казнодЂя волынскій, отрыгалъ! Ho азъ o семъ ничтоже печалую, ниже о поносЂ, и униженіє брегу, ниже о лжи завистнымъ имЂнемъ налагаємой смущаю ся! Само бо существо тЂсного пути — слЂда ведущаго в живот вЂчный да извЂстит когождо 2. Не бо о сромотЂ учащихъ ся азъ глаголю: да не отпадутъ благочестія, утверждаю. Єже пострадаша мнози, извЂстно вЂстъ (л. 225 — Гол. 28).

То подобно и на св. Павла апостола нанесутъ хулу клеветницы — яко от зависти Павел остерегаєтъ Колосяны, да угоньзнуть от тоє поганскоє латынскоє науки, которыє ся нынЂ в тую сЂть духовъ злобныхъ поднебесных ученієм 3 умотали, Євангеліє повергли (наступає цитата з ап. Павла). Не бо мню, яко от завидЂнія наукъ Павелъ сіє рече, но да не увязнутъ въ прелесть от Христовы любве, остерегаєтъ. Тако подобно да мнищи и о мнЂ — о пристрозЂ 4 яже глаголалъ. И не вЂдомость хулю художества, але 5 хулю, што теперешніє наши новыє рускіє философы не знают в церкви ничтоже читати — ни тое самеє Псалтири ни Часослова 6. А знать єсли бы хто штос(ь) трохи и зналъ, якъ южъ досягнетъ стиха, якого басней Аристотельскихъ, тогды юж Псалтири читати ся соромЂєтъ! И прочеє правило церковноє ни за что не вмЂняєтъ, и яко простоє и дурноє быти розумЂєтъ. A тежъ не вижу иншихъ — толко простою наукою нашего благочестія воспитавшіє ся: тыє и подвигъ церковный носят и отправуют! А латинских. басней ученицы, зовемыи казнодЂи 7, трудити: ся в церкви не хочютъ — толко комедій строять і играютъ! 8

И не дивно! Приведу притчю: Коли южъ хто наказанія внЂшняго страха досягль, подобен коневи в стайни хованому и на узах держаному; который 9 часу пролетного дождавши, коли траву ощутитъ и выпущенъ будетъ, не вЂда 10 якъ ся. поймати дастъ от игранья, скаканья и шаленья, ради своєволноє владности. Так власне коли хто з благочестія догматъ до латынского мудрованія и хитрости выпущенъ будетъ, не вЂда как єго южъ ухватитъ 11 и обуздаетъ и к благочестію привлечетъ! Бо єсть так сладкая латинскоє прелести трава, ижЂ єЂ воли на широком поли вкусивый своєволне заживати, нижли в тайни благочестія на привязехъ 12 законныхъ наилепшимъ 13 овсом истинноє науки питати ся (хочет!) 14.

Там бо єсть у Латыни своєволя! Там єсть чистецъ по смерти мудрымъ безецникомъ, вшетечникомъ и роскошникомъ! А у нас — дурноє Руси — чистца по смерти немаш, только в терпЂливном страданіи и покаяніи 15 прежде умертія.



1 Ркп.: сей.

2 Посвідчить про кожного.

3 Ркп.: ученіє.

4 Пересторозі.

5 Ркп.: ане.

6 Се основа всього для Вишенського!

7 Очевидно, се прізвище для «нових філософів» десь чув Вишенський на місці!

8 Се цікава звістка про український шкільний театр; ак. Перетц вважає його літературним загальним місцем, запозиченим Вишенським з сучасної польської літератури (Україна 1924 кн. І с. 15) — але се не здається мені правдоподібним.

9 Ркп.: которого.

10 В ркп. тут: нелЂта, нижче: не веда.

11 Ркп.: ухватили.

12 Ркп.: привяземъ.

13 Ркп.: наилепшихъ мъ.

14 Се: хочет додаю за прикладом Голубєва, в ркп. нема.

15 Ркп.: страданія і покаянія.



И для того в тЂснотЂ сей мало 1 изволяютъ быти: всЂ ся на широту роскоши вергли! И пастыря собЂ такого 2 своєволники (и на широтЂ роскошій скитающіє ся) имЂютъ — которыи таиньство вЂка сего сына погибелнаго изъобразуютъ, по Павлу к Солуняном глаголющему (л. -227 — 8).

Отожь, госпоже Домникіє, нехай ся пан Юрко перво научитъ церковного чина и тайны єго, а не заразъ кого без воли Христовы на Христовомъ мЂстцЂ от своєго мнЂнія посаждаєть глаголючи: «Христос так чинилъ, или «училь, и ты такъ чини и учи!» Бо ся с того дерзновенія 3 асе єреси в нас породили 4 и церковь воздушныє духи сплюндровали! Иж 5 не толко жебы хто уготованый на степень церковного и духовного чина восходити мЂлъ дверми — нет! Але 6 и тыє самыє дЂролазцЂ, наємницы, злодЂи, розбойницы, волци, драпЂжницы, пси, волхвы, чародЂє, воини, жолнЂри, кровопролійци, игрцы, скоморохи альбо 7 машкарники всякъ видъ злобы мирскоє прошедшіє и єстество обезчестившіє, которыє нашу церковъ нынЂ опановали и под власть себЂ мучительски покорили, — не только жебы слЂда альбо 7 порядку якого законнаго на входЂ сЂдалища власти церковноє заживати мЂли. Але гонят ся и одинъ одного для власти сану и позысканья имЂний и перебЂгаютъ и упережаютъ, власнЂ якъ конскіє заводницы для закладу 8.

Что бо за чинъ в нашей церк†нынъ на принятьє стану духовнаго? Не тот ли, присмотри ся и признай, єсли правду глаголю! ДнесЂ катъ, а завтра священникъ. Днесь мучитель, а завтра учитель. Днесь корчъмаръ и танцоводецъ, а заутра богослов и народоволецъ. Днесь убійца, а заутра святитель и епископъ. Доднесь жертвовал сатанЂ все время вЂка сего, a нынЂ предъ олтаремъ предстоитъ и непостижимому божеству таиньствуєтъ и жертву приноситъ!

Пытаю вас, не от сихъ ли вашъ хитрЂйшій ПатЂй, которого ты, пане Юрку, хвалилъ и залицалъ? Розгни книги с(о)вЂстныє и узриши, иж 9 во уготованых чину не коснелъ 10. И ни чернецъ ани страдалецъ не былъ! Толко так, — днесь єретик и кашталянъ, а заутра намЂстникъ Христовъ (именемъ, а не дЂлом!), и пастырь — славы и чести вЂка сего, а не стада словесныхъ овецъ — и будущого вЂка сотаинник! 11 (л. 228 — 9).

Видиш ли, сестро Домникіє, куды разумЂнья неправоє низпадаєт и благочестіє поруговаєтъ! Нехай же не выкладаєтъ панъ Юрко Христовыхъ словесъ по страсти и своєму угожденію! Але 12 по правдЂ! И мою пустыню не уничтожаетъ! Без котороє и онъ сам, єсли схочетъ мира свлещи ся и памяти и житія страстного свободити ся (по Василія Великого писанію к Григорію Богослову), быти не может!

А єже глаголетъ панъ Юрко, яко Христос не изводилъ народъ в пустыню раз†нужды 13 (для власти проповЂдь возбраняющеє), a нынЂ проповЂдъ въ градЂхъ не возбраняєт ся, — на тоє слово отповЂдь пану Юркови:



1 Ркп.: малы.

2 Папу.

3 Ркп. дерзновеніє.

4 Ркп. породили.

5 Ркп. Иже.

6 Ркп. или.

7 Ркп. или бо.

8 Кінські перегони на парі!

9 Ркп.: иже.

10 Не пробував нітрохи в категорії тих, що готуються до церковного ступеня.

11 Ркп.: стаинникъ.

12 Ркп.: или.

13 Потреби.



яко не толко я (ничтоже сый в очахъ людскихъ!), але 1 подобно ино сам Христосъ c небеси, єсли бы звал, крестъ свой залецалъ 2 и в пустыню изыйти (для очищенья помысла и навыкновенья брани бЂсовскоє) росказалъ, — подобно не только народа, але ни самого книгочію народонаставника пана Юрка з логовиска мирского бы выторгути не моглъ! Бо ся добре напечатали смаки 3, юхи, шафраны, перци 4 и пирожныє сласти на помыслЂ и угожденію єго!

Обецую ти, что ся крестомъ Христовымъ пан Юрко прельстити не дастъ и для него роскоши львовскоє не оставитъ! Кольми паче другій народ 5 о пустыни не мыслитъ! (л. 229 — 230, Гол. 29 — 31).


А на слова Юрія, що люди чекають його і будуть ремствувати, коли він буде далі стягатись, Вишенський відказує роздражнено, в стилі аскета, що не знає ніяких обов’язків перед громадянством — хіба тільки перед добродіями, що його годують:


Сія словеса истовыя басни суть, ниже отвЂта достойни! Ни бо азъ с народом завьты завЂщевалъ, ниже отвЂты творилъ, — но ниже народа знаю, ниже бесЂдою c ними общих ся и познаніємъ зрака! Что глаголетъ панъ Юрко, не вЂмъ. Почто мя ожидаютъ? Єгда заимствовахъ что у кого и долгъ отдати долженъ єсмь? Не вЂмъ другого раз†странствовашого мя пана Красовского — и на препитаніє нечто возложившего 6. Сего, и пана Миколая знаю; от прочаго же народа никого не знаю. Что єсть вина народноє страсти, и которого народа, доумити ся не могу! Не бо вещь ниже народныхъ лицъ от мене пострадавших не изобрази, — отвЂщати не вЂмь что! (л. 235 — Гол. 34).



1 Ркп.: или.

2 Закликав узяти його хрест і за ним іти (євангельский вираз).

3 Ркп.: смяки.

4 Ркп.: пЂрце.

5 Інші люди.

6 В друк. було упущене «мя» і се змінило значення: начебто Красовський під час якоїсь подорожі бачився з Вишенським і жертвував йому дещо «на пропитаніє». З «мя» ясно, що Красовський гостив у себе Вишенського під час сеї подорожі його на Україні і дав йому щось на прожиток.



У постскриптумі Вишенський просить Домнікію заховати його писання і повернути йому потім, бо воно йому буде потрібне. Хотів він включити його до збірника своїх творів чи задумував ширше розвинути кинуті в нім гадки в інших писаннях? Дійсно, два пізніші його твори розвивають сі гадки: «Зачапка» підіймає знову питання про те, яка має бути добра православна наука, «Позорище мисленноє» ширше розвиває апологію пустинного житія.


Листи з Афону. Можна здогадуватися, що до повного розриву з львівськими братчиками і взагалі з провідниками сучасного українського руху у Вишенського все-таки не дійшло. Може бути, що перед виїздом він все-таки побував у Львові, розговорився з «народом». Одержав — як можемо здогадуватися з пізнішого листа до Йова — і деяку милостиню на новий афонський прожиток. З незвісного ближче року, після повороту до Афону, маємо два листи, переслані на Україну через монахів Ксенова монастиря, що їхали туди: один до Йова Княгиницького, другий до львівського братства. В листі до Йова Вишенський згадує про своє бажання знову побувати на Україні, що перебили йому «судьбы божія j нЂкія болЂзни тЂлесныя»; коротко описує своє афонське життя й заохочує Йова прибувати на Афон, а як ні — то прислати свого синовця Дмитра, спільного вихованця їх обох в аскетизмі (він був потім наступником Йова в його ігуменстві):


ВЂси яко Святая Гора раю подобна, аеровоздушнымъ чистотным и утЂшительнымъ зефиром в отлученію мира содержима дыхающе. Сія и нынЂ никакже оскудЂ благодать якже от воздуха! А яже нужду от навЂта діявола миродержца страстно владычествующого страждетъ, въ искупЂ жизни обрЂтающи 1 ся здЂ, — не подобаєтъ ми время подробну изглаголати. Точію прочая съкративъ излаголю: Отнели же приідохъ, не точію на келій, но и на пещеры д†поголовщизны дукатовъ излЂзлЂ! Такожде и на Святую Гору: от єже бЂ товаръ один прежде соборного гарачу, нынЂ же и до четырехъ влЂзло. Аще же и тако аспрнымъ 2 нуждам, Святая Гора подлегла, но благодатію Христовою миръ бЂ в конецъ доселЂ от вохода Турков и єничарского 3. И в благочестіи Святая Гора по древнему никакоже оскудЂваєтъ — и аще не имать аспри!.. Но в сей притчи стоим святогорской глаголющимъ: «Хотяй — рече — во Святой ГорЂ мировати и терпЂніємъ укоснути, или буди желЂзнъ или сребренъ». Єже толковати не хочу — вЂси бо сію притчю. ТЂм же сими двЂма и азъ єще коснимъ благодатію Христовою: рукодЂліємъ і искупомъ, — доколе течетъ принесеноє от васъ 4. Обаче желаю паки видЂти и посетити вас! ТЂмже извЂсти ми о своємъ мирЂ, и что глаголеши о сем, дай ми гласъ! Аще ли и тебе нужда настоитъ от боренія плоти, страстей и воздушныхъ злобныхъ духовъ поднебесныхъ, к ним-же нам брань гонза? 5.



1 В ркп.: обрЂтающим.

2 Грошовим клопотам (аспри — дрібна срібна монета), мова — про турецькі податки.

3 Турки і яничари на Гору за сей час не приходили.

4 Тут натяк на гроші, зібрані Вишенським на Україні і принесені з собою на Афон на прожиток і на оплати податків — «искуп», для котрого афоніт повинен бути «сребрен», а на «рукодЂліє», друге джерело прожитку, — він повинен бути «желЂзн», як каже афонська «притча» (приповідка), що нагадує Йову Вишенський.

5 Л. 238; у вид. Голубєва скорочена приписка листа, в ркп. дійсно попсована «Писа ся в СвятЂй ГорЂ, в неже время и соборноє посланіє, в монастирЂ Зуграфе аще мысльный твоєго преподобія за спсеніє вишереченный писалъ».



Лист до львівського братства — се, властиво, текст з Григорія Богослова «противъ самохвалнымъ єретикомъ, мнящим ся быти мудрымъ», процитований Вишенським у потіху братчикам у сьогосвітніх бідах, у підтвердження його улюбленої гадки, що уділ правовірних — терпіти в сім світі пониження й ганьбу, не завидуючи успіхам єретиків і не кваплячися на їх мудрість. Інтересні тут теплі вирази на; адресу братчиків — «которых як c памяти выгнати» автор не може «за твердость 1 духа любовного», так і їм спасення, і всякого спасенного добра, як собі самому зичить. Сі приязні почуття висловлені в самім титулі:


Христолюбивому братьству лвовскому и прочимъ братіямъ єдиномудренымъ и єдиноплеменнымъ; купно же и всемъ православнымъ христіаномъ Малоє Руссіи: в санЂхъ и достоинствахъ различно преимущимъ, богатымъ и убогимъ, княземъ и паномъ и простымъ, духовнымъ и свЂцкимъ, и єликимъ до зрака очесъ сіє писаніє приникнитъ, — Іоаннъ Русинъ реченно Вышенскій, скитствуяй в СвятЂй ГорЂ, от Христа Спаса спасенія алчетъ и вседушно молитъ! (л. 218).


Власне як доказ приязного настрою автора до всіх тих, з котрими він був завівся на Україні, сей короткий лист, як я вище сказав, нам головно й інтересний.



1 Тут у ркп. ще слово «извланія», що Голубєв справив на «изліанія».















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.