[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 250-266.]

Попередня     Головна     Наступна





Другий збірник творів і «Мисленне позорище» Вишенського. Не вибравшися в другу подорож на Україну, Вишенський, як десять літ тому, знов захотів промовити до свого громадянства «хартією». Може бути, що й досвід останньої гостини на Україні переконав його, що в літературних відносинах він має більше щастя, ніж в особистих. Так чи інак, він задумує вислати на Україну нову збірку своїх писань. Її основою мав бути «Краткословний Одвіт» Скарзі, де було розібрано три п.ерші розділи його книги і дві гадки його передмови. Продовжуючи сі критичні уваги, Вишенський постановив обговорити ще дві тези книги Скарги: про нужденний стан слов’янської церкви, від котрої греки затаїли науку і всякі освітні засоби, — і про щасливий стан римської церкви, в котрій під папською владою всюди фундуються науки і школи. Се була ідея, що, очевидно, особливо живо захопила Вишенського, від його конфлікту з львівськими «народонаставниками»: Що мусять православні протиставити спокусам латинської школи й науки? якою має бути православна школа й наука, щоб вона не служила тільки першою ступінню до «доскональших басень» латинських — як се він закидав львів’янам у листі до Домнікії. Роздумуючи на сю тему, він, окрім властивої відповіді на тези Скарги, написав ще три невеличкі твори: один у формі посланія до християн Малої Росії, другий — се .«жартовна притча про унію», як її назвав сам автор, третій — диспут «мудрого латинника з глупим Русином», названий автором «Зачапкою» (зачіпкою), і се «зачіпка» в тіснішім розумінні, тим часом як у ширшім — вся ся полемічна збірка: статті проти Скарги і пояснення з приводу їх являються також одною «зачапкою мудрого латинника з глупим Русином.», якії назвав автор.

Крім того, до сього свого другого трактату проти Скарги автор написав окрему передмову, де він ще раз викладає те, що вже раз оповів у передмові до «Краткословного Одвіту»: які обставини привели йото до виступу проти Скарги, і то такого припізненого. Се здавалось би зайвим, поскільки сей другий трактат ішов до одної збірки з першим; досить було б переставити першу передмову наперед, та й тільки. Коли ж сі дві передмови виступають в одній збірці, се робить враження неприємної старечої балакучості — повторювання того самого по кілька разів. Се повинен був відчувати і сам автор, і треба прийняти одне з двох: або він рахував двакомплекси статей, згрупованих, коло першого і другого трактату проти Скарги («Одвіт» і «Зачапку»), настільки самостійними і зовсім механічно зв’язаними, що вважав за краще, щоб кожний мав свою окрему інформативну передмову; або — може- бути, що тільки в однім з пізніших збірників сі два комплекси були сполучені разом і заокруглені додатком інструкції «о чину прочитанія сего писанія», що містилася вже в «Терміні».

Правдоподібнішим мені здається все-таки, що, об’єднав разом обидва трактати, сам Вишенський і дав на початку спільне посланіє до земляків, а на кінці повторив інструкції, читачам, написані для «Терміни». А пішов сей збірник з супровідним листом до князя Вишневецького так, як він міститься (перед «Зачапкою») в одинокій досі звісній копії збірника колекції купця Царського (потім гр. Уварових, а . тепер Московського Історичного Музею). В такім вигляді він становив певний pendant до першого збірника («Терміни про лжу»): менший обсягом, він містив також комплекс приблизно десятка, статей різного змісту: два трактати проти книги Скарги (а, властиво, три — бо полеміка з передмовою Скарги становить окрему цілість), дві передмови до них, «Зачапку», притчу про унію і слово до читача (луцькі спомини) в «Краткословнім Одвіті», лист до кн, Вишневецького, посланіє до земляків і поучення «о чину прочитанія» на; кінці 1.



1 Видаючи окремі невидані твори Вишенського з збірника Царського в Архиве Ю. 3. Р. І. VII, пок. Голубєв чомусь надрукував лист до Вишневецького під спільним заголовком з «Позорищем Мысленным» (с. 37) як його передмову. Тим часом у збірнику Царського порядок статей такий: лист до Львівського братства, лист до Домнікії, до Йова, лист до Вишневецького, «Зачапка», «Краткословний Одвіт», чин прочитанія, «Обличеніє диявола», писаніє до кн. Василя, з «Порадою», «До всіх в лядскій землі», «До єпископів» і, нарешті, — «Позорище Мысленноє» (див. вище). Ясно, що нема ніякої підстави вважати лист до кн. Вишневецького передмовою до «Позорища». Тим часом пок. Франко пішов за Голубєвим, вважаючи лист до Вишневецького «дедікацією» йому «Позорища» (с. 406), хоча сам у порівняльній таблиці творів Вишенського — як вони розміщені в трьох збірниках — поставив лист до Вишневецького перед «Зачапкою» (с. 66), а, аналізуючи зміст листа, правильно здогадується, що з сим листом Вишенський посилає не одно «Позорище», «а може й зовсім не єго, а мабуть якого більшого збірника творів» (с. 408). Се дійсно так, і тут можна б думати натроє, виходячи від збірника Царського й різних спостережень над змістом писань: або Вишенський з листом до Вишневецького посилав останній комплекс писань, викликаних полемікою з Скаргою, себто — «Зачапку» в широкім значенні; або обидва комплекси — «Зачапку» і «Краткослов. Одвіт», себто збірник приблизно такий, як я отсе зазначив; або взагалі всі свої твори. Я вважаю рішуче правдоподібнішим друге, бо сама «Зачапка» замала, а все — забагато, коли судити з змісту листа. А втім, може, ближчі досліди над рукописами, досі майже не роблені, щось додадуть до вияснення сього питання!

В кожнім разі треба рахуватися з збірним характером сеї другої серії писань. Пок. Франко спустив се з ока і тому висловився, що «і під зглядом форми і розкладу річи «Зачапка» належить до творів найбільше хаотичних і строкатих; видно, що автор писав єї наскоро, не добре обдумавши цілість» (с. 323). При тім певну роль, здається, відіграло місце титулу. В рукопису Царського, і так само у виданні Голубєва, титул «Зачапки» читається два рази: на початку, як загальний проспект цілого комплексу питань, і потім вдруге — як заголовок діалогу, до котрого він дійсно безпосередньо належить. Припускаючи, що сам Вишенський ужив сього титулу двічі — раз як загальний, в ширшім значенні, для цілого комплексу, а другий раз у вужчім — для самого тільки діалогу, — треба рахуватися з тим, що в першім разі се заголовок певного збірника. Перший збірник Вишенського, «Терміна», коли його трактувати як цілість, теж досить «строкатий». Конструктивність і плановість не в характері Вишенського. Комплекс «Христофора» («Зачапки») теж не дуже суцільний і плановий збірник його писань, як і перший, але всі писання треба розглядати й оцінювати кожне зокрема, як самостійний твір, коли хотіти виробити собі відповідний погляд на них.


Час, коли сей збірник був споряджений, можна означити тільки приблизно. Не тільки як покійник згадується Балабан, що помер р. 1607, але не було вже і старого Василя-Костянтина Острозького, коли присвятити його, як найбільшому стовпові православія, прийшлося Мих. Вишневецькому, котрому в 1610 р. присвятив свій «Тренос» Смотрицький. Василь-Костянтин помер у лютім 1608 р. Отже, збірник закінчено не раніш осені або й зими 1608 — 9 р., коли можна було зміркувати, до кого звернутися з ним по смерті Острозького. Але не дуже й пізніш сього часу, бо коли вмер владика перемишльський Копистинський на початку 1610 р. і на його місце, в місяці червні, прийняв від Потія священня новий владика Крупецький, Вишенський уже не міг хвалити перемишльської кафедри як твердині православія так, як хвалить у листі до Вишневецького. Отже, приблизно 1609 р. — се час закінчення другого збірника.


Перейдемо тепер по ряду включені сюди писання: А. До кн. Вишневецького. Короткий листок настільки інтересний з різних поглядів, що я наведу його в цілості:


Честь честнЂйшему первЂйшая от всЂх в прочитанію сего писанія да будетъ!

ТебЂ христолюбивый, благочестивый, правовЂрный и православный 1 христіанине, господине княже Михаиле Вишневецкій, сего писанія до разсудновнимателнаго прочитанія посылаю!

Таже одержавши вЂсть, и єсли 2 благоволеніє твоє (правду себЂ на (по)дпору 3 доброго сумнЂнія в непорочной нашей вЂрЂ изобразивши, или преписавши) — да идетъ до Львова.

В прилучивших же ся Російского 4 краю обывателей стретенія (от нашей вЂры православных прагнучих покрепити добраго сумнЂнія) — да не боронит ся.

От Львова 5 же — вЂсть паки о сем почерпши, — да идет в Подгорскую сторону.

Обвестивши ся же всЂм православно-имен(ит)ым рода шляхецкаго людемъ да устрянетъ сіє писаніє все изображенноє єлико посылает ся 6, при церкви премышской!

Сія имать похвалу — то єсть церков премышская — въ Мало (глаголемой) Росіи в захованію вЂры непорочности — от всЂхъ прочихъ честнЂйшую. Не бо помаза ся духом латыномудрія ниже обесчести ся єресію. Но в красоте апостольской проповЂди неподозрено стоитъ.

ТЂм же всему сему писанію у церкви премышской остати ся изволяю. И сам 7 же (аще Христос изволит) оной даровати ся прагну. Аминь.


З літературного боку цікава ся проба висловити у високім, величнім і гіднім слов’янськім стилі свій, так би сказати, — літературний заповіт. Вислів дійсно досить величавий і лапідарний, але не дуже прозорий. Автор віддає Вишневецькому як столпові православія честь першого прочитання його збірника. Добре його вистудіювавши на підпору свого переконання в правдивості православної віри, нехай перешле львівському братству — для міщанства значить, а не відмовляють нехай і православним шляхтичам користуватися з нього — котрі матимуть оказію («в прилучивших ся»). З Львова нехай перешлють на рідне Вишенському Підгір’я і після того, як він тут обійде всіх, хто цікавитиметься його творами, нехай зложать сей збірник при Перемишльській кафедрі. Вишенський славить її за непохитність у православ’ї і заявляє бажання — коли йому доведеться вернутись на Україну, віддати їй останок своїх сил і життя 8.



1 В друк. упущено.

2 В друк. додано: будетъ.

3 В ркп.: надпору, приймаю поправку Голубєва.

4 Ркп.: вовсеисково, друк.: во всемъ томъ.

5 Ркп.: Львови.

6 Ркп.: посылаяйся.

7 В друк.: самой.

8 Інтерпретуючи так посланіє, я в кількох пунктах розминаюся з інтерпретацією Франка. Деякі з них я вже вказав вище — щодо датування і зв’язку сього листа з «Позорищем». Далі, слово «вЂсть», кілька разів повторене в листі, Франко толкував як заголовок другої збірки — так як «Терміна» було назвою першої .(с. 49). Я думаю, що для сього нема підстави, й «одержати або почерпнути вЂсть» значить тільки ж, що й «извЂстити ся»: набрати переконання — уважно прочитавши книгу. Кінцеві слова «даровати ся прагну» Франко розумів так, що Вишенський «призначує для церкви перемишської не тільки всі оригінали своїх листів, але і своє тіло по смерти». Я думаю, що се був би доволі нескромний акт для такого аскета: вважати своє тіло якоюсь цінністю (котру церква казала б перевезти з Афону чи що?). Слова Вишенського я розумію так, що він хотів би віддати себе ще живого сій церкві, коли б «Христос ізволив» йому вернутися на Україну.



Характеристичне», що такий демократ, як Вишенський, все-таки віддає тут себе і свої писання під протекторат останків-православного магнатства і шляхти. «Очевидно, його пером водить надія, що Вишневецький, який проявив себе щедрим меценатом в інших випадках, захоче видрукувати його писання. Його, мабуть, має він передусім ;на увазі, коли далі в притчі про унію розвиває перед земляками план видання «Соборника» — енциклопедії християнського знання, і пропонує їм для сього діла свої послуги — очевидно, з тою надією, що в тім «соборнику» знайшли б місце його писання. Він пропонує для сього діла, як побачимо зараз, організувати складку. Але я думаю, Вишенському було відомо, як тяжко йшли такі складки, і в дійсності він покладав надії на панів-меценатів, — у данім випадку на Вишневецького.

Все се ми сподівались би знайти в писанії до земляків (Б), котрим розпочинається збірка. Нагорі титул: Сіє писаніє зоветься: Зачапка мудраго латынника з глупымъ Русиномъ в диспутацію, а попросту тлаголющи в гаданіє или бесЂду», далі короткий зміст полеміки з Скаргою: на ті дві тези його — про науку грецьку і науку римську, і псевдонім автора: «Христофоръ инокъ Русинъ, во святЂй АфонстЂй горЂ странствуя» — дублет до «Феодула», першого трактату проти Скарги. І знов той же епіграф, що там: Буди же слово ваше: єй єй ні ні...» По сім посланіє, — але зміст його вичерпується засвідченням з боку Вишенського гарячого почуття дорідної землі і народу, котрого не можуть заглушити ніякі аскетичні виречення всяких сьогосвітніх зв’язків. Передусім у самім звороті:


Благочестивым и православным христіяном Малоє Росії: братьству лвовскому и виленскому, таже всЂмъ подгорским Обывателемъ: гражданом (міщанам — на першім місці) и началствующимъ в своя-хъ державахъ рода шляхецкого (шляхті — державцям і поміщикам) и повсюду обще: Покутю 1 и Волыню и идЂже правовЂрныхъ гласъ именуєт ся: духовнымъ и свЂцкимъ всякого сану, чину и преложенства 2 — иноком, священствующимъ, простымъ.



1 Ркп. покуту, друк.: по куту.

2 Ркп.: предложенства.



Подгорского гнЂзда и персти плодородієм сый, грЂшнЂйшій инокъ от всЂхъ человЂкъ, вашей милости о ГосподЂ радовати ся (по телесному движенію) и спастися (по душевному прагненію) усердно 1 желаєт и Господа спасителя молитъ (л. 241).


Далі оправдання з такої згадки про своє підгірське походження і прив’язання: високохарактеристична апологія патріотизму, чи любові до батьківщини, з суворо-аскетичного становища:


Аще бо и возбраняєтъ и запрещаєтъ дух яже по страсти пріязнь и усвоєніє єже к другству, внЂшнему (які-небудь світові прив’язання) не совлекшему ся ветхости страстноє — изшедшему в тризнище борбы началъ и властей духовъ воздушных миродержателя тмы вЂка сего (монахові, котрий вийшов на боротьбу — тризнище — з злими духами).

Обаче азъ не возмогохъ претерпЂти страдбы ревности — любве внутрь палимыя юже ко вашему благочестію за спасеніє имамъ, — во єже не посЂтити вас сим братом (странствовавшим, здЂ и паки отходящим к вам) словом свойства, благочеєтія, правовЂрія (аби не переказати кілька слів приязні — і побожного поучення).


Не пускаючися в хитру діалектику, котрої не вчився, він хоче дати землякам кілька поучень «від простоти».


Аще бо и въ художест†риторского наказанія и ремесла єллино или латино-мудрыхъ во причастіи общенія нЂсмъ былъ или навыкъ что от хитродіалектических силогизмъ — тЂмъ же и ни мудрованія хитромовного къ вам кр удивленію начертати могу или тщу ся. Но от простота и нашего языка словянского єже аще глаголю, вЂщаю и мудрствую. Ведый се извЂстно, яко яже сила духа не в художествъ внъшняго 2 наказанія и фило-* софского постиженія обрЂтаєт ся, но вЂрою смиренномудрія подвижно внимательному дЂлателю заповЂдей Христовыхъ (тому, хто в подвигу сповняє заповіді Хр.) вЂдати и разумЂти полЂзная и спасителная даруєт ся (л. 242 — 3).


Хоче переконати земляків, що їм зовсім не треба бентежитися тим, що різні «миролюбці і роскошниці світу сього») з-поміж духовних і світських, «лакомлять ся яко на пироги на нЂкую латинскую унЂю». Тому нема що дивуватися, вважаючи на якість тих духовних і ті непобожні дороги, котрими вони, ті духовні, добули свої посади:


Словесных пастыревъ никакоже обрЂсти нЂсть — точію по бруху и самолюбію 3 на стол власти 4 єврейски — мытом, и дЂрою — злодЂйски, и через плот разбойнически вздравших ся и стол начальства церковного мучительски оседлавших 5 видЂти єсть... (246).



1 Ркп.: и усердно.

2 Ркп.: вышняго.

3 Ркп.: самолюб ю.

4 Друк.: влести, ркп. власти.

5 Ркп.: оседлавших ся.




Чтожь за пожиток с тых пастырей без-христа-приходных 1 и владущих, коли не иміют силы ничтоже добро ниже за своє спасеніє сотворити ниже о прочихъ спасенію промыслити?


І на підкріплення духу і розвеселення земляків приходить Вишенському на думку — розповісти їм про унію «под притчею жартовного обычая» — в стилі Герасима Смотрицького та інших сучасних сатириків.


Бо тежь нас Скарга в своїх аеро-вымысльных книжкахъ укорилъ, иж 2 мы — Русь — словенскаго языка не разумЂємъ. Что либо послушаєтъ, c тых речей о унЂи к вамъ выображенной 3, — єсли правду глаголетъ, якобы мы своєго словенского языка не знати и нерозумЂти мЂли 4 (л. 247).


Зазначу, що списує він сю жартовну притчу й простою мовою (в нашій копії вона, як звичайно, місцями послов’янена, я, наскільки се можливо, стараюсь вернути оригінальні вирази). Насамперед жартом слов’янщить слово «унія» в «юная» і починає:


В. Начало о унЂи и притча жъ о вірі —

По словенскому языку называєт ся «юная», молодая. Прето я васъ, православныхъ 5 перестерегаю и навпоминаю 6, абы єсте пилне и вседушне от тоє молодоє стерегли и не 7 лакомили на ню! Хотяже заправды она єсть яко молода будучи, образом красна и чюдна, разумомъ хитра и мудра обычаємъ, вельми оздобнЂ убрана и всіми способы на любовь свою притягнути миролюбную мысль уготована. Предся вы не лакомте ся на тую молодую вЂру, иже держите ся старыє вЂры! Хотя же єсть образом шпетна й неліпа; разумом глупа и не хитра; обычаєм проста; ветха, не убрана и ни мало не позорна, а наветъ и брыдка 8, — єднако жъ я вам ражу тоєє староє и шпетноє вЂры держати, а от юной стеречи ся!

А тоє чем и для чего? Для того — причину вам скоротивши рЂчь скажу. Иж 9 єсть юная вЂра шаленая и непостоянная, хотя же красно на прелесть лакомыхъ утворена. Иж 9, розумЂйте, от стихій мира и человіческого мудрованія и выналЂзку 10 вымышлена. Старая паки вЪра хотя же єсть шпетна, не позорна, але досыть нам на том відати, коли єсть статечна 11, ґрунтовна, неподвижна и от Христа фундатора основанна (248).

Предо теды 12 не лакомите ся — вамъ православнымъ мовлю 13, — и не ревнуйте и не прагните от юной ні єдиныя корысти албо ползы за спасеніє в совЂтах духовнаго разума искати. Когда же за правду вЂдаємъ, иж 2



1 Ркп.: безхристоприходныхъ.

2 Ркп.: иже.

3 Тут дещо у Гол. пропущене, — воно й справді не зовсім у порядку.

4 Ркп.: иміли.

5 У Гол. додано ще христіанъ.

6 Ркп. навоспоминаю.

7 Ркп. на.

8 Ркп. бритка.

9 Ркп. иже.

10 Винаходу.

11 Ркп.: станечна.

12 Ркп.: Притомъ тогда, друк.: престо.

13 Ркп.: глаголю.



єго юная не маєтъ 1 хотя ж 2 она от простоты правовірія и тЂсного пути євангельского, от матере — от старыє вЂры отторгши ся и на широкій гостинецъ віка сего (роскоши насытити ся прагнучи) выскочивши хитруєт, мудруєт, буяєт, хвалит ся, возносит ся, скачетъ и играєтъ!

Тому ничему от юныя дЂємому, правовірныи, не дивуйте ся. Таковъ бо єсть и законъ своєволный: с-под ярма тЂснаго и крестоноснаго и прискорбнаго житія и 3 пути ведущаго во живот вЂчный выламавши ся и выскочивши буяти, шалЂти, бЂсовати ся. Бо тежъ и наставниковъ бЂсомудренныхъ: воздушныхъ, поднебесныхъ духовъ тая юная и шаленая маєть 1, И ними правима й обладнана єсть, теды 4, творить яко хочетъ 5. Вы жъ, правовЂрныи, своє спасеніє в старой и благочестивой вЂрЂ добрыми дЂлы и побожным животом будуйте (Побожне, досить шаблонне закінчення в слов’янскій мові, пропускаю).


По сій притчі автор дає своє поучення в сій дражливій справі (Г), що його займала останні роки: яка має бути православна школа і наука в протиставленні погибельній, диявольській науці латинській. Се маленький трактатець, на одну друковану сторінку (л. 250):


По семъ по простотЂ нашего благочестія вЂры, боячи ся, жебы єсте дЂти свои хитростію и єресію латинскою не отрули 6 и не поморили, залецаю вам православным правовЂрную школу, и пораду даю, чого ся учити имЂютъ, штобы 7 дЂти ваши спасли (ся) и по вас благочестіє задержали, и христіанство своєй вЂры не стратили.

В первых ключь, или грецкую или словенскую грамматику (роз. буквар) да учат.

По грамматицЂ же во місто лживоє діалектики 8 (з білого черноє, а з черного бЂлоє претворяти учащеє) тогда 9 учатъ богомолебного и праведнословесного часословца.

Во мЂсто хитрорЂчныхъ силогизмъ и велерічивоє реторики — тогда учатъ богоугодно-молебный псалтырь.

Въ місто философіи — надворноє 10 и по воздуху мысль разумную скитати ся зиждущеє — тогда учатъ плачивый и смиреномудривый охтаикъ, а по нашему церковнаго благочестія догматы — осмогласникъ.

Таже конечноє и богоугодноє преспеяніє 11 в разумЂ — дЂлноє богословіє, тогда учат святую євангельскую и апостольскую проповідь, с толкованіємь простымъ, а не хитрымъ: не слухи (річь упремудривши токмо 12), чесати словомъ проповідным 13, але 14 силу Духа святого влагати в слышащих сердца. (Тут провіщання Павла, як то люди «от простой истины слухи отвратят», і пояснення: «Єже наша Русь пострада и отступленіємъ от вЂры лакомячи ся на поганского красномовного Аристотеля и на вавилонскіє страсти музыки».



1 Ркп. имЂєтъ.

2 Ркп. хотя то.

3 Ркп. и, друк.: на.

4 Ркп. тогдаже.

5 Ркп. хощетъ.

6 Ркп. отравили.

7 Ркп. чтобы.

8 Ркп. діалектиты.

9 В ркп.: тогда бо.

10 В ркп.: надворнЂе.

11 Ркп.: предспЂяніє.

12 Надавши можливо мудрий вигляд словам.

13 Тут знов випад проти «казнодіїв», як вище.

14 Ркп.: или.



І по сім: Къ своимъ ученическимъ, слЂдъ проходити хотящимъ 1 что да учатъ, поки возвращаю ся).

Таже во євангельской проповЂди мысль напасши, и до прочихъ книгъ богословію тезоименитых 2 касай ся, и всяко писаніє богодухновенноє проходи — котороє мысль от благочестивоє вЂры не розвращаєтъ, але и овшем 3 — смиренномудрію учитъ.

А єсли бы хотЂл, возлюбленный любомудрче, и надворноє мудрости хитрость увЂдати, не возбраняєт ся у наших, в церкви мЂсто имеющих, то єсть в Соломоновыхъ Притчахъ, Премудрости, ЕклесіастЂ, Сираху, и прочих старозаконныхъ сЂновно-образныхъ 4 и к истиннЂ посылающихъ с пророческими предвозгласіи, и тамъ, любимый брате, поглумися и забавляй, точію до поганених учителей и до латинскоє хитрослов(но)є лжи не ходи, — бо вьру згубиш!


По сім відігрітім рецепті Скорини 5 Вишенський в гарній формі дає програму задуманої православної енциклопедії; заповідає для неї для вжитку в школі свої писання і нібито посилає разом з сим:


Д. А иж 6 з сего краю: горы, пустыни, чаши, былія, травы цвЂтнорастущаго зелія, — не имЂхъ вамъ что другоє подарку послати, только умысливъ и азъ от своєє простоты, и глупства словянского языка, православноє вЂры 7 три словесныє цвЂточки, которых за великую любовь, юже к вашему благочестію имам, вашей милости посылаю. Сія же цвЂточки за приклад или образ учеником (навыкнути, ревновати и прагнути за спасеніє добродЂтель хотящим) зЂло потребныє:

Первый цвьточокъ 8: Древо зовомоє разумноє, философія, не поганского учителя Аристотеля, але 9 православных, Петра и Павла.

Другій цвЂточокъ: Церковцу, в которой о учтивости оноє писмом коротко изображено єсть.

Третій цвЂточок: Маленькую пЂсенку церковную, которой зрозумЂвше 10 богорозумную мысль, от сладости николи же пЂти не престанешъ.

Тыє цвЂточки, прошува съ, от мене завдячне пріиметъ, и сами вонею зЂльною 11 от них себе облагоухайте, и дЂти свои запаху насладити ся принудЂте, — да всЂ чювства ваши благочестіємъ пахнутъ — Господи даруй, аминь!



1 Ркп.: хотящихъ.

2 До богословія приналежних.

3 Ркп.: овсемъ.

4 Що як тінь(сЂнь) дають образ будучих, новозавітних подій і дають про них «предвозгласія» пророків.

5 Див. вище.

6 Ркп.: иже.

7 Три джерела відповідають трьом «цвіточкам».

8 Ркп. тут і далі: цвіточик.

9 Ркп.: или.

’° Ркп.: зразумЂвше.

11 Ркп.: дЂльною.



За тым пораду вам, православным, даю: поревнуйте по своєй благочестивой и православной вЂрЂ, а найбольше по своєм спасеній, жебы бЂгъ живота (вЂка сего в забавЂ) ходатай вамъ былъ спасенію, а не погибели. Збудуйте одну книгу, з друку выданьємъ. Которая єсть первоє: огорода благочестію, заступающи всякій благочестивый помыслъ, абы не выходилъ отвнутрь православныє мысли на дворЂ за огороду самомнЂнною думою, гдЂ звірь єреси живетъ и слабоумныхъ на свою прелесть восхищаєтъ и пожираєтъ.

Вторая сила и моцъ тоє книги: покров мир и тишину всякую зверху от троичнаго божества дарующъ, абы воздушныхъ духовъ розумъ лживый (по власти князя тмы вЂка сего) благочестиваго помысла не омрачивъ от православные вЂры не отвлекъ и от живота Бога службы до мертвого вЂку сему угожающаго не отлучилъ своєю бурною хмарою, дождевиднымъ пролитіємъ мечтателного мнимония, нападающаго кгвалтомъ 2 не на правовЂрно основанный умъ который коли c тоє вЂдомостю 3 остережешь, того всего не постраждетъ.

Той же книзЂ имя быти имЂєт: соборникъ, то єсть зобраныє всъ таємницы невЂдомыє разныхъ часовъ альбо справованыє, (альбо) реченыє от Христа Спасителя или ученикъ єго — святыхъ апостолъ или святыхъ богоносныхъ отецъ. Толк и разум о всем порядку церкве православныє до всего цЂлого року в словЂхъ раздЂленыхъ (обходячи круг годишный) на єдно злучити 4 надлежитъ. И будет книга Соборник, надъ которую нЂсть потребнійшеє в нашей церкви, и без неє якоже 5 глава без очей: ничтоже видЂти или вЂдати не можем. — Коли пріидетъ святого день 6, албо честь праздника? что за таємници албо потЂхи в себЂ имЂєтъ 7? Початок же той книзЂ от мытаря и фарисея до всЂхъ святыхъ недЂльными ступенями наукъ тягнетъ. А до тоє штуки 12 праздниковъ господскихъ и богородичны c выборнЂйшими святыми заучити потреба по типику — которыє бдЂніє имЂютъ.

Отож єсли схочете, и ревнуєте о том совіті, дайте нам глас, и поможемъ вам своимъ трудомъ на тоє дЂло. А єсли не хочете, творЂте ж и спасайте ся яко знаєте: болшей до вас справы не имамы!

А єсли бы єсте рекли: кто коштъ тотъ на тоє подоймет, когда же убогимъ, или єдиному не вомЂстно. — На тоє вамъ отповЂм: добрый способ єврейского разума: общій слог 8 в карванъ! Кто вдовица нищетою — д†лепте, шелюгъ, полгроша. А кто доволнЂйшій или панъ — золотый, десять, а наветь и сто за общую ползу и за своє спасеніє. Ничтоже бо дорожшеє нЂт отъ душа, и в то бы тоє дЂло быти могло 9.



1 Ркп.: и миръ.

2 Ркп.: квалтовъ.

3 Ркп.: вЂдомосту.

4 Ркп.: злутити.

5 Ркп.: яже.

6 Ркп.: дня.

7 В друк. пропущено.

8 Складку.

9 Ркп. л. 251-4, Голубєв с. 74 — 5.



Кінець кінцем ся організація складки на видання, може, найбільш інтересне в сім проекті! Се прояв нового життя: громадського, міщанського, виробленого в умовах міського життя, призвичаєного орудувати збірними коштам’и колективу. Самий же проект видання «Соборника» був настільки малоактуальний, що, мабуть, так і не збудив у нікім більшого інтересу, і з ним пропали «цвіточки» Вишенського. В сім збірнику писань, що ми тепер маємо, їх нема; досить правдоподібно здогадуються, що вищенаведені слова Вишенського, властиво, треба розуміти як обіцянку чи намір прислати ті «цвіточки», для проектованого збірника, і як той план відклику не знайшов, то він тих цвіточків і не написав.

По сім наступає сама та «Зачапка мудрого латинника з глупым Русином в дискутацію, или попросту рекши: в гаданіє или бесЂду» 2. Починається вона доволі дотепно, з темпераментом, імітуючи бундючного польського диспутанта:


Е. Мудрого латынника вопрос: «Прежде — для чего глупы и нерозумни єсте небожента Русинцы, иж 3 не хочете до нас приступить, жебы єсмы были одно — где єсть зродло 4 разуму и науки, чего вы не имЂєте?» Глупого Русина отвЂт: «Для того, ласкавый и мудрый латинниче, єсмо глупы, бо єсмо апостола Павла ученицы. Тот бовЂм нас тое глупости научилъ, абы смы были дЂти 5 научивъ». Который самъ когда з мирского старозаконного ревнивого и сварливого разуму вызув ся...6 заразъ учинив ся глупымъ по разсужденію мудрости свЂта сего» і т. д.


Наступає стільки разів повторене у Вишенського протиставлення правовірної простоти лживій мудрості поганських учителів: Аристотеля й інших, і по сім мудрий латинник уже питання не поновляє, — «конець зачапцЂ и отвЂту мудраго з глупымъ» 7. У автора не знайшлось енергії розвинути далі сю тему в справжній діалог, хоч би так, як свого часу він зробив се в апології чернецтва, і він по сім переходить до відповіді Скарзі, — а насамперед дає передмову-пояснення.

Ж. Тут небезінтересне оправдання автора, чому він так спізнився з своєю відповіддю і не прочитав книги Скарги своєчасно 8. Пояснює, що він тоді проходив свій «подвиг», а Григорій Синаїт, звісний учитель аскетизму, котрого ми вже згадували з сього боку, наказує «на подвиг изшедшему» стерегтися всякого читання: не тільки єретичних писань, але і православні книги облишити, — й читати тільки «Ісусову молитву» і спиняти в собі всякі помисли.



1 Ркп.: с.

2 Заголовок у ркп. тут на л. 254 повторений вдруге.

3 Ркп.: иже.

4 Жерело.

5 Ркп.: быти; в друк, пропущено.

6 Ркп.: вызув я.

7 В ркп.: «загадцЂ» і «отвЂтъ» л. 258, Гол. с. 79.

8 «Бо єсми єє ажъ до сего часу не читалъ» (л. 261 — с. 81)..Сі слова, очевидно, треба розуміти так, що Вишенський не прочитав книги Скарги, як вона вийшла першим разом, 1577 р., — бо тоді він дійсно починав свій аскетичний подвиг, а не в 1590-х роках (друге видання), — коли він уже пройшов свою «пробу».




Бо не до чюжихъ плетокъ человЂку забава и опытъ, коли в своем дому бЂда ся дЂєтъ. Такъ же и убогому иноку не до прЂнія єретического упражненіе, коли бЂси помыслы перевертаютъ, и тЂло на похоти грЂхолюбныє розжигаютъ. Але до своєй бЂды тогда мыслная забава (л. 262),


Се єдиний в тім роді образок аскетичного погляду, даного аскетом же, вірним прихильником сеї доктрини, — даний в побутових рисах, а не в тій формі поучення і пропаганди, як ми звичайно його стрічаємо.

На самій полеміці з Скаргою, що йде далі: дебаті про папський примат, обороні слов’янської мови, критиці латинської церковної науки, — не буду ширше спинятись. Єсть тут чимало з православного становища влучного, навіть дотепного, але неглибокого, і без того вогню безпосереднього почуття, що давніше надавав красоту і неглибоким гадкам автора. Вишенський, напр., влучно підносить тут, що латинники вимагають не стільки віри в Христа, скільки віри в папу, і книга Скарги написана в славу папи, а не Христа. В доказ спасенності слов’янської церкви вказує на велику силу святих — «в Великій Росії» і в Києві, а латинській науці закидає, що вона виховує не побожність, а зарозумілість і пиху:


Того николи же. Скарго 1, показати не можешъ, абы (з) школы латынскоє и науки смиренный и нищій духом 2 выйти имЂл, только все оной блаженной 3 наукЂ сопротивници — горды, величавы, пишны, надуты, пружно 4 (и) славолюбцы, хелпливыи 5, велерЂчивы, самохвальны, фарисей 6 возносливы, лжелюбцы, клеветницы, правдоненавистницы, потварнцы, всЂх укорители, а себе за лучших разумъющіи.

Пощупай 7 только себе 8, Скарго, — ты єси первый ученик школы латинской — не вси ли 9 плоды тыє гнилыє 10 и погибелію вЂчною смердящіє в тебЂ гнЂздо имЂютъ! Божіє во всЂхъ 11 обелжилъ 12 и потопилъ 13, а себе сколь тЂломъ выславилъ! Над правдою лжи сидЂти и владЂти усудилъ и декретовалъ!

Проклятая то таковая, пекельного зродла науки, школа! Которая ни єдиного ученика на спасеніє до царства небеснаго годнымъ быти не породитъ и не научитъ, але 14 всЂхъ студентовъ своихъ в погибель вьчную посылаєтъ!

Што ми хвалишъ, Скарго, латинскаго костела школы, коли в ней нетъ учителя Христа ани Петра ани Павла и прочихъ учениковъ Христовыхъ за спасеніє учащихъ, але блазнители, поганцы, Аристотели, з другими волхвы и єретики, Оригены и другіє тому подобныє начальствуютъ и всЂмъ костеломъ латинским радятъ и владЂють?



1 В ркп. тут і нижче: скорого.

2 В ркп. тут: «насець», може — богоносець? (у Гол. нема).

3 Себто Христовій і апостольській.

4 Порожньо.

5 Хвальки (польське).

6 Ркп.: фарикЂ.

7 Ркп.: попутай.

8 Ркп. тут і нижче: себЂ.

9 Ркп.: на воили, Гол. пропустив.

10 Ркп.: гнилье.

11 Ркп.: с всЂхъ, Гол. совсЂмъ.

12 Ркп.: оболжилъ.

13 Очевидно, пол. obełżił i potępił.

14 Ркп.: тут и нижче: или.



Тоє, Скарго, и дурный бы в писмЂ, а в правдъ кохаючій ся и не змаменый 1 єше от прелести вЂка сего разсудити моглъ, иж як 2 щастьє костела латинского — пекло, такъ и школы и науки єго — пропасть и погибель вЂчная 3.


Все те, більше-менше, чули сьмо вже в попередніх писаннях, — тільки в нових варіаціях сих гадок відчувається стареча втома й ослаблення.

Можливо, що се відчував і сам Вишенський, що його полеміка не робить сильного, переконуючого враження, — що їй бракує того нерва, який так сильно бився в раніших писаннях, і се почуття продиктувало йому кінцевий зворот: «Къ прочитателю сего писанія». Він просить свого читача не піддаватись невірі або «мнЂнію», прочитавши се писання: не підозрювати, що в авторові говорить ворожнеча проти «роду латинського», або «помисл». Ні, його устами промовляє сама божа образа, заподіяна Скаргою в його книжці 4, — що він у ній «Русь потупилъ и яко отступниковъ от костела Латынского во муку осудилъ»:


ВЂруй, любимый прочитателю! Єсли Скарга и всякій латынского рода человЂкъ до руской вЂры и науки правдивой не приступитъ за добро а за добродЂтель, — вЂдай, иж в геєну огня вЂчнаго отидетъ. От которого не выпургуєт ся 5 во вЂки.

От которого всЂхъ обще: и Русь в православіи стоящих и Латыну знаменитыхъ, — Христе Боже заховати рачь. Аминь 6.



1 Ркп.: изънемамены.

2 Ркп.: иже какъ.

3 А. 292 — 3, Гол. 102.

4 «Самая кривда божая». Голубєв означив сей вираз знаком запитання, припускаючи тут помилку. Але в такім розумінні: «кривди, заподіяної Богові», сей вираз не має в собі нічого неймовірного.

5 Натяк на римське purgatorium — чистилище.

6 А. 302 — 3.



Отая стареча втома ставить другий збірник Вишенського загалом значно нижче від першого. Не тільки що в сім другім збірнику ми знаходимо мало нового з ідеологічного погляду: переважно се ті гадки, котрі ми чули в «Посланії до всіх в Малій Росії», «Пораді», писанії до кн. Василя і до утеклих єпископів. Але й виклад їх не підіймається вже до колишньої сили і високого пафосу, котрий нас чарував там. Розуміється, коли б ми не мали першого збірника зовсім, то і з другим Вишенський зостався б для нас найбільшим письменником своєї доби. Але коли ми можемо порівняти сі писання з писаннями 1590-х рр., то можемо сконстатувати, що в писаннях 1600-х рр. літературний хист його не сягає верхів попередньої творчості. А розходження з своїм громадянством, так глибоко відчуте під час стріч на Україні, безсумнівно, відбилось і на внутрішній силі переконання в його поглядах і його полеміці, — навіть коли вона зверталась проти латинства або єретиків-протестантів. Занадто часто мусив Вишенський відчувати, що його полемічні докори й аргументи могли бути ними обернені на адресу «нових руських філософів», «книгочіїв і, народонаставників», що стояли на чолі українського руху і від котрих Вишенський кінець кінцем таки не міг цілком відмахнутись. Бо хто ж зостався б тоді? Купка таких аскетів, як він сам? Небезпеку такого поставлення справи він мусив сам відчувати — хоч так багато в тім русі було йому не під мисль.

Кілька літ після спорядження свого другого збірника він виступив проти тих нових течій, розвиваючи деякі гадки, більш побіжно кинені в листі до Домнікії, в обороні пустинного житія. Але зробив се в такій обидній для своєї наукової репутації формі, що ще ясніший дав доказ старчого увядання.

Просторий титул заразом подає і зміст сього писання:


Списаніє зовет ся Позорище 1 Мысленное, составленноє от инока, в пешерЂ горЂ сЂдящаго и себЂ внимающаго, (преподобнаго и блаженнаго отца киръ Іоанна Вишенскаго от Святыя Афонскія горы с власной рукописи єго переписанна) 2, на хулу в прилозЂхъ толку апостольскаго в книжцЂ о священст†Златоустого выдрукованной, — якобы Златоусты(й) взбранял инокамъ из града в горы отбЂгати. Але певне 3 сам перекладач 4 от себе то написавъ и под титуломъ Златоустого подметъ або поклепъ на блаженного сотворивъ. Єсли то слушне учинилъ — до истинны басни 5 прикладати и на свЂтъ важити ся выдавати, разсуждайте разсужденію сподобльш(і)є ся!


Як бачимо, оригінальний титул, даний Вишенським, підпав переробці переписувача, що додав авторові ті побожні епітети, згадав про переписання, і вступні слова «списаніє зовет ся», можливо, походять від нього 6.

Потім наступає поклик:


Пріидите, стецЂте ся на сіє мысльноє и словесноє позорище, а найболшей 7 предобрЂйшей іноческій чны! Васъ бо ради на осторогу позорище сіє словесноє составихомъ. Да не увязнет кто в прелести сего безполЂзного свЂту, въ єже из града не 8 избЂгати и в мирЂ в страстЂхъ равно c мирскими погибати».



1 Видовище.

2 Досі написане кіноваром.

3 Ркп.: или паки, так справляє Голубєв.

4 Ркп. тут і нижче: перекладалъ.

5 Ркп.: васнЂ.

6 Тому, мабуть, Голубєв у своїм виданні відкинув сі слова, своїм звичаєм не зазначивши, як воно в рукопису.

7 Ркп.: наболшей.

8 Ркп.: иси, на «не» правильно поправив Голубєв.



Отже, як бачимо, приводом послужило, що в «Книзі о, священст※, виданій львівським братством у 1614 р., Вишенський знайшов слова, котрими засуджувалися ті, що, «лишаючи городи», «тікають в гори» 1, інакше сказавши, — власне, те «пустинне житіє», котре він ціле життя проповідував як найвищу і, властиво, єдину гідну форму християнського життя. Можливо, що в тім відчув він той сам докір, що колись висловив йому пан Юрко; міг навіть підозрювати, що се на нього власне і вложено сі слова. Бо не більше, не менше, як закинув перекладчикам, що вони своєвільно додали сі слова! Але на переконання не пошукав ні грецького оригіналу, ні слов’янського перекладу сього поучення, тільки став доводити, що Златоуст не міг сього сказати, бо в інших місцях хвалить тих , які для подвигу кидають світові вигоди, а далі починає цитувати інших отців, що хвалили пустинне житіє: Василя Великого, Григорія Богослова, Івана Синаїта (Ліствичника), Ісаака Сіріянина і новіших проповідників аскетизму: Симеона нового богослова и Григорія Синаїта (пор. вище). На видавців же і перекладчиків львівської книги обрушується різкими і грубими докорами, називаючи їх «баснословцями», «бабськими богословцями», «домолежнями», «коханками плотолюбними» і под.:


В прилозЂхъ толку апостольскаго барзо хулу на Златоустого — перекладач писма — а найпаче жь і поклЂпъ наложилъ и Златоустого бесЂду золотую калом помазавъ — сего чинити не умЂлъ, а власнЂ 2 якъ бабскій богословцъ неосторожнЂ учинивъ, яко приповЂдаютъ 3 простыє люди: «вари(в)ши — мовить — и пролив» (л. 520 — с. 38). і


Се все переносить він загалом на «руських філософів»:


Сего 4 уже наши рускіе философи, не имЂючи мЂста на отвЂтъ, гдЂ бы повЂрнути ся, и свою срамоту покрыть — хулы на бЂгльцовъ в горы, — паки скочать до латынскихъ мниховъ на оборону, и оными бЂглцемь гор(c)ким очи будуть бости 5 и укоряти тым способомъ 6, яко лытынскіє мнихо†дома во отечествахъ c своими ся знаходять,



1 Я наведу в свобіднім перекладі се досить тяжко постилізоване місце, з 6 поучення з приводу Павлового посланія до коринфян, процитоване Вишенським: «Ми стали зовсім немощні і прив’язались до нинішнього життя, і коли знайдеться хтось, що має якийсь слід старої побожності, то сей кидає городи і торжища і, замість жити з людьми і справляти їх обичаї, — тікає в гори. І коли хто питає його, пощо він відлучається від світу, то дістає відповідь зовсім неоправдану: тікаю, каже, аби не загубити себе і не притупити своїх добрих прикмет (добродетелів). А наскільки ж то краще себе притупити і позискати (для спасення) інших, ніж з висоти гір дивитися на те, як загибає братія!»

2 Ркп.: власнЂ так власнь.

3 Ркп.: проповЂдаютъ.

4 У вид.. Голубєва додано: «От сего»...

5 Бодати.

6 Ркп.: спасовомъ.



яко c ними 1 в общеніи человЂческомъ пребываютъ, яко своихъ ползуютъ, яко учатъ, яко костелъ свой боронятъ, яко в сварах вЂры посполитость 2 заступають.

На то вам коротко отповЂмъ, — и от искуса глаголю, а не от самофалки: за єдиного в горах и пещерахъ сЂдящего руского инока тысячю домолЂжныхъ и в палатахъ 3 упокоєвающих ся миролюбцевъ, мясоедовъ, роскошныхъ мниховъ латынскихъ не промЂнилъ бымъ! А о чем не промЂнилъ бы им, широко не велерЂчимъ, только вкратцЂ явимъ: бо не суть духовныє поклонници Отцеви, и т. д. (л. 532, с. 45 — 6).



1 Ркп.: нимъ.

2 Громадянство; цікавий термін!

3 Ркп.: полатахъ.



Таким чином справа оборони монастирського аскетизму знов фатальним чином сходила на обвинувачення нового українського руху, що він збивається на латинські взірці! Поза монастирем та ще хіба церковним богослужінням Вишенський фактично не може вказати нічого, на чім могло б опертися православне життя, щоб бути православним, а не зрадою і занапащенням правовірної традиції! Хто живе дома, їсть м’ясо, бере участь у громадськім житті, заробкує — він уже властиво не має уділу в християнськім житті безпосередньо, тільки мусить через заступство якогось ченцяаскета через його молитви вкуповуватися у вічне життя. Се були просто самовбивчі висновки, до котрих доводив аскетичний ригоризм Вишенського, і сей останній бій, заданий ним під прапорами відновителів аскетизму XIV віку, проречисто виявив його нежиттєздатність. Православна реакція, піднята його іменем, мусила бути програна. Незважаючи на підтримку мас, вона скрахувала кільканадцять літ пізніше дорешти, і в тій нервовості, з котрою Вишенський виступив у своїм писанні проти доволі, на око, легкого докору на адресу пустинництва, — в його відкликах до «предобрійшого иночеського чину», щоб він не дав себе збаламутити такими покликуваннями на авторитет великого учителя, — ясно відчуваються передчуття сього краху.

Вишенський міг відчувати, що в конфлікті з українським відродженням не зможе витримати сей аскетичний ідеал, у котрім він шукав виходу з сучасної кризи, пережитої ним разом з усім поколінням. Він випустив останній алярм. Після «Позорища» не знаємо ніяких писань, і можливо, що таки їх і не було. Великий проповідник аскетизму замовк і відійшов після сього так тихо, що українське громадянство, загружене в боротьбі за існування, навіть не почуло його відходу. Ми не знаємо ні часу, ні обставин смерті Вишенського.

Франко, спустивши його в море на сонячнім промені, сим яскравим образом (запозиченим з Конрадової поеми про Гуттена) закрив порожнечу, яка наступає в сім місці в житті і діяльності великого поета-аскета.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.