[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 280-294.]

Попередня     Головна     Наступна





М. Смотрицький та його «Треиос» 3. Ще один твір у довгім ряді теологічних писань першого відродження, як останню ланку в сім ланцюгу, я хочу поставити тут — «Тренос» Смотрицького-молодшого, що з’явився теж майже одночасно з другим збірником Вишенського — західним промінням його таланту.



3 «Тренос» чи «Трінос»? Титул надписаний грецькими буквами. Книга польська, призначена для польських читачів — мабуть, вимова була Еразмова, «Тренос».



Се останній в ряді сих релігійно-полемічних творів, могутньо забарвлених літературною красою й громадським темпераментом, що становить нерв сього відродження. Польська мова книги, в ряду інших писань, як я свого часу мав нагоду запримітити 1, являється сумним симптомом того, що завдання сього відродженого культурного руху не були осягнені. Заходи коло піднесення української культури не встигли захопити верхів громадянства і притримати їх при своїй вірі і народності: вони відійшли, і щоб промовити до них, промовці мусили писати по-польськи. Але як твори українських письменників, продукти української школи і культури, звернені також до вчорашніх українців, такі писання мусять трактуватися в органічнім зв’язку з іншою українською творчістю доби, на сторінках історії української літератури, незважаючи на їх мову. Влучно переложивши їх на тодішню українську мову, ми вернули б їх до дійсного їх джерела. Але в такім перекладі завсіди зостанеться щось гіпотетичне, тому подаємо витяги з них у сучасній мові, не притримуючись їх припадкового польського одіння.

Автор Максим, у чернецтві Мелетій Смотрицький, син звісного нам Герасима, подільського шляхтича й острозького діяча, постать як на свою вагу в культурнім житті нашім все ще дуже мало вистудіювана як з літературного, так і з історичного боку 2.



1 Історія Укр. Руси. VI с. 598 — 9.

2 Автобіографічні відомості про себе подає сам Смотрицький, особли во в «Апології» (Apologia peregrinatiey do kraiów wschodnych, 1628, пер. Мартынова, Кирило-Мефодієвскій Сборникъ, 1863. Широко використовуються поруч них біографічні вказівки православного памфлету з приводу переходу Смотрицького на унію (видр. Голубєв у Кіев. Епарх. ВЂдом., передруковано буде в VI томі сеї Іст. Літ.). Пізніша біографія його, з уніатського становища, написана була владикою холмським Як. Сушею Saulus et Paulus Ruthenae Unionis, sanguine b. Iosaphati transformatus, sive Meletius Smotriscius, Romae 1666, нове видання Мартинова Брюссель 1866; цінного дає мало. Новіші начерки: W. Maciejowski. Pismennictwo Polskie od czasów najdawniejszich, III, 1852 s. 455 дд. K. Єленевский, Мелетій Смотрицкій, Правосл. ОбозрЂніє 1861 кн. VI — VIII. Коялович, Литовская Церковная унія т. II, 1861 с. 139 дд. Мартынов — в передмові до «Апології» с. XXII дд. И. Засадкевич. Мелетій Смотрицкій какъ филологъ, в Київ. Унив. Изв. 1875, і новіше окреме видання — Одеса, 1883. П. Куліш. Изъ исторіи западно-русской церкви. Два отступника — Кунцевичъ и Смотрицкій, Чтенія въ общест†любителей дух. просвЂщ. 1877. С. Голубєв. Петр Могила І 1883, с. 92 дд. К. Харлампович. Западнорусскія православныя школы, 1898, с. 390 дд. П. Жукович. Сеймовая борьба правосл. дворянства съ 1609 г., особл. вип. І і III, 1903 і 1906. К. Студинський — передм. V т. Пам’яток полем. письменства, 1906. Е. Макарушка. Грамматика М. Смотрицького. Льв. 1918. М. Возняк. «Тренос» М. Смотрицькрго (з нагоди тристалітнього ювілею), Діло, 1910, і розділ в його Іст. Укр. літератури II с. 224 — 33. А. Осинский. Мелетій Смотрицкій, архіеп. полоцкій, Труды кіев. дух. ак. 1912 і окремо. L Tretiak. P. Skarga. 1912, ст. 288 дд. T. Grabowski. Ostatnie lata Meleciusza Smotryckiego (Księga Pamiątkowa ku czci B. Orzechwicza (Льв., 1916). Вичерпуючої праці як щодо літературної, так і громадської діяльності Смотрицького таки нема!



Родився він десь при кінці 1570-х років (при кінці 1620-х років рахує собі п’ятдесят літ, але очевидно — в круглій цифрі). Підростав у тих часах, коли його батько працював в Острозькім гуртку, і його вихованцем, очевидно, став. Кирила Лукаріса, висланця патр. Мелетія — дуже освіченого чоловіка, що кількома наворотами жив в Острозі в 1590-х роках і кермував тутешніми науковими заняттями, він зве своїм учителем від молодих літ. Потім був висланий до віленської єзуїтської академії, а далі в ролі наставника молодого князя Соломирецького виїхав за кордон і слухав виклади в Липську і Вітенберзі, «при гробі Лютера», як він висловлюється. Повернувши, оселився у Вільні й став учасником завзятої релігійної боротьби, що тоді там розгравалася — між Потієм, з одної сторони, і бувшим уніатським духовенством (що скинуло з себе зверхність Потія) та старим православним братством, — з другої 1. Смотрицький виступає в ній як літературний заступник братства. У своїй «Апології» він вичисляє кілька своїх протиуніатських писань сього часу 2, здебільшого затрачених, з виїмком «Антиграфе», чималого трактату, виданого безіменно в 1608 р. у відповідь на два безіменні ж писання (правдоподібно Потієві): Haeresiae i Harmonia 3.



1 Про сі події в моїй Історії VI с. 583 дд. З уніатського становища описує їх брошура, мабуть, Потієва (вище), Relacia y Uwaźenie, 1609 p. (Пам. пол. письм. с. 233 дд.). Новіший перегляд у Жуковича Сейм. борьба до 1609 с. 550 дд.

2 «Відомі мої «люкубрації» проти писання, званого «Унія» (вище), проти «Розмови Берестянина з Братчиком», проти «Воскресшого Наливайка», проти «Politika, Ignorantiae y nabożeństwo nowo-cerkwian Wileńskich» (c. 105). Останнє з вичислених тут писань се «Антиграфе», попередні невідомі. Про них Студинський, там же; як вказано було вище, він вважає писаннями М. Смотрицького також надписане іменем Клірика Острозького. Ак. Харлампович вказав натомість на трактат без заголовку, Петерб. Публ. Бібл., пізнішою рукою означений як автограф Смотрицького; ак. Студинський видав його в Пам. полем, письм. і випровадив час написання на р. 1609, але висловив поважні й оправдані сумніви в тім, щоб він мав бути написаний Смотрицьким.

3 АNТІГРАФН albo Odpowiedz na skrypt uszczypliwy przeciwko ludziom starożytney religiey Graeckiey, od apostatów cerkwie Wschodniey wydany, któremu tituł. «Haeresiae, Ignorantiae y Rolitika popów y mieszczan bractwa Wileńskiego» tak też y na książkę, rychło potym ku objaśnieniu tegoż scriptu wydaną, nazwiskiem Harmonia. Przez iednego brata bractwa cerkieewnego Wileńskiego religiey starożytney Oraeckiey w porywczą dana, w Wilnie roku 1608. Передр. в III т. Памятників полем. літератури.



Він затутилований як твір «одного братчика віленського», але своє авторство розкриває сам Смотрицький у своїй «Апології».

Се солідний твір, написаний діловито, здержливо і предметово, з чималою богословською ерудицією, але, з одного боку, малоцікавий він по творі Філалета, за котрим часто слідкує і до нього відкликається, закидаючи Потієві, що він у своїм «Антирризисі» не спромігся на скільки-небудь солідну відправу. З другого боку — зміст «Антиграфе» був покритий слідом «Треносом» самого Смотрицького: ті богословські трактати, з котрих складається «Антиграфе», увійшли до «Треноса», з докладнішим обгрунтуванням 1.



1 Детальний розбір сих трактатів у новішій студії акад. Студинського, присвяченій «Антиграфе»: АМТІГРАФН, полемічний твір Максима (Мелетія) Смотрицького з 1608 р. (Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. 141, 1925); він вказує, поруч великої залежності від «Апокризиса», і меншої — від творів Зизанії, також запопадливе черпання з нового єзуїтського курсу Белларміна, в меншій мірі — з кальвіністського трактату Любберта, що послужив джерелом для Зизанії.



Для характеристики сучасних відносин має деякий інтерес вступна присвята книги Янушеві Острозькому, з нагоди смерті його батька: складаючи найвищі похвали небіжчикові, автор і братство, очевидно, стараються можливо прихилити його сина, щоб він, незважаючи на свій перехід на латинство, заховав дещо з прихильності батька для православ’я. В апології православних не без інтересу виправдування від Потієвих закидів нелояльності супроти короля і уряду. Не позбавлені історично-побутової вартості різні історії з життя уніатської церкви, котрими Смотрицький віддячується за «помовиска», розкинені на адресу православної в тих уніатських писаннях, що на них він відповідає. Цікаво, нарешті, порівнюючи з іншими писаннями Острозького гуртка, бачити впливи спільних тем, спільних інтересів у сім творі і в писаннях старого покоління. Але літературного інтересу все се має мало. Нічого спільного з сатиричним балакунством першої одповіді Клірика, ні з патетизмом, що виступає там і виступить рік пізніше у самого Смотрицького в «Треносі».

«Тренос» здобув велику славу і розголос, але не стільки завдяки своїм літературним прикметам, скільки політичним обставинам. Він вийшов під час великої депресії православних. Польський уряд, у своїм бажанні вирятувати унію та її промотора Потія в дуже критичнім моменті (коли дійсно захиталось саме їх існування, наслідком повстання духовенства віленської митрополичої єпархії й енергійної підтримки православних посольською палатою сойму), справді пішов на все, переступивши всі межі конституційної законності, і всупереч соймовим постановам віддав віленську єпархію в повне розпорядження Потія. Роблячи се, очевидно, відчував і сам, наскільки обгострив ситуацію, і особливо йому неприємно було, що вона могла викликати прикре враження в закордоннім православнім світі, саме коли робилися заходи коло об’єднання під польською короною земель великоросійських з українськими і білоруськими (якраз літом 1610 р. йшли переговори про вибір польського королевича і престолонаслідника Володислава на московське царство).

Чисто літературний твір, в котрім не було нічого більше, як тільки те, що православна церква плакалася з приводу відступництва своїх синів і робила докори за се Потієві як головному проповідникові сього відступництва, був проголошений урядом небезпечним політичним вчинком, актом політичної зради, — хоча в дійсності він міг вважатися скорше виявом безрадності православних, їх прострації, упадку енергії і витривалості. В книзі не було ні сліду якоїсь опозиції урядові, критики його поступовання, погроз супротивленням чи політичною боротьбою, як в «Апокризисі» й інших писаннях. Вона відкривала внутрішню слабість і безпомічність православних, через дезерцію магнатства й шляхти, і не вказувала ніякого реального виходу, ніякого плану дальшої акції. Але навіть плач і цілком безплідні нарікання на адресу апостатів здавались, видко, небезпечними тим, що хотіли мертвото мовчання, безоглядної покори і повної капітуляції. Книгу велено конфіскувати, спалити всі захоплені примірники, а ті, які б заціліли, під високою карою заборонено купувати і продавати. Авторів і видавців наказано арештувати. В результаті православні стали цінити зацілілі примірники як дорогоцінність, за котру готові були пролити кров, а по смерті казали вкладати їм до труни; величали автора як нового Златоустого, відродителя православ’я і под. Пишуть се, щоправда, уніати, в тім числі і сам Смотрицький після свого переходу на унію, не без гадки, може, підняти якнайвище значення сього факту переходу. Але се не підлягає сумніву, що твір перейшов в потомство з репутацією значно підвищеною і цінився не стільки за свої літературні прикмети, скільки за сенсацію, ним здобуту, і коли навіть нинішні дослідники часом оцінюють його як щось найбільше, що лишило по собі те старе полемічне письменство, то тут теж дають себе відчувати пережитки сенсації XVII віку: се безсумнівне перебільшення!

«Тренос» має свої гарні патетичні місця, але тільки місця, і вони не можуть іти навіть у порівняння з кращими місцями Вишенського. Він має свої інтересні, доволі сильні полемічні сторінки, — але вони не можуть витримати порівняння з «Апокризисом». Пікантні його вибірки з латинських сатир і інвектив на папство, — але наша полеміка видвигнула проти нього далеко тяжчі калібри. В цілості ж сі «ляменти» — коли їх читати за порядком — стають нуднуваті, а головно — в цілості книги не відчувається тої внутрішньої самопевності, непохитності й свідомості, котру ми бачимо чи у старого Смотрицького, чи у Вишенського, чи в «Пересторозі». Се замітний, гарний твір, який з честю закінчує ланцюг талановитих творів, нами вище розглянених. Але він не підіймається над ними, як перша збірка Вишенського. Ані порівняння з нею «Тренос» витримати не може!

В своїм літературнім характері «Тренос» — се наше традиційне голосіння, стільки разів використовуване в нашій літературі, що воно стає немов національною нашою літературною формою. Бачили ми його і в літературі першого відродження — у Герасима Смотрицького, у Клірика Острозького — і у Вишенського, тільки в інших тонах! Мелетій Смотрицький задумав вложити в сю форму цілу книгу — не тільки ліричні її часті, але й полемічні, і чисто теологічні. Се не вийшло дуже щасливо, хоч у кожнім разі було оригінальної Книга зветься «Тренос, або лемент єдиної вселенської апостольської Східної Церкви, з поясненням догматів віри, перше з грецького на слов’янське, а тепер з слов’янського на польське переложений Теофілом Ортологом, тої ж святої Східної Церкви сином» 1.



1 ΘΡΗΝΟΣ to iest Lament iedynej s. Powszechney Apostolskiej Wschodniey Cerkwie, z obiaśnieniem Dogmat Wiary. Pierwey z Graeckiegp na Slowienski, a teraz z Slowienskiego na polski przełożony. Przez Theophila Orthologa, Teyze swiątey Wschodniey Cerkwie Syna. W Wilnie Roku Pańskiego 1610. Мале кварто, ненум. карток 5 і 10 і нум. 218.



Ближче се титул першого розділу, що дійсно від початку до кінця витриманий в тоні плачу. Він зветься: «розділ I, в котрім замикається лемент або нарікання св. Східної Церкви на синів виродків». Але, як я сказав, автор постарався провести сей провідний мотив: голосіння матері, що лементує, докоряє недобрим дітям, що її покинули, і навчає вірних, що при ній зосталися, — через увесь твір, так що «Лемент» — се не назва першого тільки розділу, перенесена на цілість, а ідея цілої книги. Другий розділ «замикає в собі напоминання Східної Церкви синові, що її покинув з іншими разом» (Потієві). Третій починається словами Церкви-Матері, зверненими до того ж сина-апостата («ще на одно питання, дай відповідь, сину...»). Всі дальші «трактати», як їх автор називає, — се пояснення тої ж Матері (л. 69). Вона виказує синові, чи «утекшій і відлученій овечці», всі хиби тої «мачухи», що на неї він проміняв своі рідну матір, і на кінці ще раз покликає його до повороту (л. 207). За тим наступає виклад правдивої, православної віри устами тої ж Матері — «Катихизм, або сумарій, короткий збір віри і обрядів св. Сх. Церкви» (л. 208). Та після перших двох розділів сей мотив стає все більше формальною рамцею викладу і затрачує всяку художню вартість — переходить у просту схему.

Відкриває книгу присвята знаному вже нам меценатові кн. Михайлу Вишневецькому (на той час старості овруцькому), з образком герба Корибутів-Вишневецьких і коротким віршем сьому гербові. Автор — «Ортолог» вихваляє постійність у вірі сього роду, висловлює надію, що й надалі представник його, «не найменший стовп Східної Церкви», не покине її — не злакомить на римську славу. Потім передмова до читача, де поясняються мотиви і завдання сеї книги: автор хоче вияснити читачеві, за поміччю непохитних церковних авторитетів, котра церква правдива і котрої належить триматися в теперешнім розділі і замішанні. Має на оці особливо останні писання — «якогось Наливайка» і «Relatia y Uważenie» — повні обридливих вигадок і брехень на православних, духовного і світського стану людей, включно до обвинувачення в зв’язках з неприятельськими державами. На адресу їх анонімного автора вибухає він гнівними словами, дивуючись, як його земля не пожерла живого, коли він писав свої «грубі і брехливі вигадки». Очевидно, має на гадці Потія, і властиво до Потія як головного автора всього розділу і замішання передусім звернена вся полемічна частина сеї книги і всі поклики і благання до повороту до православної церкви — особливо виразні в розділі другім.

Розділ перший, як я сказав, містить властиве «голосіння» церкви, справді досить близьке до наших плачів: тому я ділю його на синтактичні стихи, відповідно до складу народних голосінь:


Горе мині бідній,

горе нещасній,

ах — з усіх сторін ограбованій,

на світову ганьбу мого тіла з усіх риз оголеній!

Горе незносимими тягарами обтяженій:

руки в оковах,

ярмо на шиї,

пута на ногах,

ланцюх на крижах (бедрах),

меч над головою обосічний,

вода під ногами глибока,

огонь по боках — невгасимий,

зусюду крики,

зусюду страх,

зусюду переслідування!

Біда в містах і селах,

біда в полях і дібровах,

біда в горах і пропастях земних!

Нема ніде місця спокійного,

ані пробутку безпечного!

День в болях і ранах,

ніч в стогоні і зітханню!

Літо гаряче що аж мліти,

зима морозна — аж до смерти!

Мизерну наготу терплю,

до смерти переслідують мене!

Перед тим гарна і богата,

тепер зогиджена і убога!

Колись королева всьому світові мила,

тепер усіма зневажена і загнана!

Все по живе: всякі народи і всі мешканці землі до мене приступіть,

послухайте голосу мого,

пізнаєте, чим була я, і подивуйтеся!

Посміховиськом світові тепер я стала,

а перед тим людям і ангелам була дивуваннєм.

Прекрасна була перед усіма,

люба і мила, гарна, як зоря рання на сході,

красна як місяць,

визначна як сонце,

одиначка у матері своєї,

вибрана у родительки моєї,

єдина чиста голубиця,

непорочна, нічим не змазана, не покаляна.

Олій розляний — імя моє,

джерело вод живих прізвище.

Побачивши мене, доньки Сіону найблагословенною королевою називали.

Коротко сказавши — між доньками Сіону була я як Єрусалим між усіма містами жидівськими;

що лілія між тернєм — була я між дівчатами.

Задля тої краси забажав цар уроди моєї,

кращий над сини людські,

а полюбивши вічним подружним зв’язком з собою зв’язав.

Діток родила і виховала — але ті мене виріклися,

стали мині посміхом і докором!

Роздягли мене з шат моїх — і наго мене з дому мого вигнали,

забрали оздобу тіла мого, і красу голови моєї взяли.

Що ж іще? В день і ночи замишляють на бідну душу мою

і про згубу мою неустанно думають!

Ви, що стоїте передо мною,

ви, що дивитеся на мене, —

послухайте і подумайте — чи єсть де біль, як біль мій?

чи єсть де смуток і жаль, як журба моя?

Діток родила і виховала — а вони мене виріклися,

і стали мині упадком —

тому сижу тепер як одна з удів голосячих!

Колись пані Сходу сонця і Заходу, Полудня і країв Північних,

вдень і вночи плачу,

і сльози по щоках моїх, як річні потоки, течуть.

а нема кому мене потішити:

всі мене одбігли,

всі погордили,

родичі мої далеко від мене,

приятелі мої неприятелями стали,

сини мої, гадючому позавидувавши племени,

утробу мою заразливими жалами жалять!

Слухайте моєї жалісної повісти всі народи,

візьміть в уха всі, що в кругу світу живете:

Сини й доньки, котрих я родила, покинули мене,

пішли за тою, що ними не боліла,

аби збитком товщу її насититися!

Священики мої посліпли,

пастирі мої (не думаючи, що тут про душу йде!) поніміли,

старці мої подуріли,

молодики мої здичіли,.

доньки мої в розпусту вдалися,

і всі одним замислом — Бога і правду його занедбавши, на душу мою сприсяглися (л. 1 — 2).

Ах, тяжко мині на правду, з тим непокірним потомством,

з тим їдовитим гадючим племенем тяжко!

хто ж поділить зо мною ті болі,

хто мині плакати не допоможе?

Сини родила і виховала, а вони мене виріклися

і їдовиті жала язиків своїх на мене повистромляли,

ті перші післанців і слуг слухати не хотіли 1,

а тепер сам господар прийшов, сам кличе і учить,

аби обтяжені гріхами в нім полекші шукали і в нім пробували,

і йому тим охотніший послух відданий мав бути, чим голос господаря над голос слуг важніший, —

що ж на то ті виродки — за єгипетськими казанами і часником уганяти воліли 2,



1 Натяк на євангельську притчу — Мат. 11, як зазначено збоку.

2 Натяк на оповідання Біблії про жидівські нарікання в пустині.



ніж до свого господаря ставитися, що на коштовну вечерю їх кликав!

Де тепер ті часи, в котрих я мучеників родила?

Де ті літа, коли я справедливих і побожних в дому своїм ховала?

Де ті благословенні вселенські учителі — апостоли?

Де їх не ложні послідувателі, пастирі й учителі? (л. 3).

О гідна похвали віра ваша, о серце, повне любови і мисли!

Де ж тепер той Василій — за особливі про стадо Христове стараннє і пильність великим названий?

Де Амвросій медіолянський єпископ,

й Іван св., за злоторечиві потоки небесної проповіди покути Золотоустим найменований?

Де Єронім богоданих писань товмач надзвичайний?

Де ж Кипріян, де Августин — пильні розпорошувачі єретичних плевел?

той безбожного Новата, сей лживого Пелагія єретика, пробивши стрілами св. Письма, клятві піддали!

Де олександрійські патріярхи Атанасій і Кирил

і Григорій назіанський єпископ — мужні лицарі свого Отця і чуйні мої заступники,

ясносвітячі світла трьох перших святих вселенських соборів,

що Арія, Македонія і Несторія, лукавих єресіярхів з їх прихильниками євангельским мечем посікли

і, виклявши за їх єретиче богохульство, у власть Сатані віддали?

Нехай би кождий з них, не вважаючи на облича людські

і не оглядаючись нітрохи на особи і стани,

сміло заступили Матір свою, котрій вони душі свої мужно віддали, перед нинішніми єретиками,

що її в день і ночі непокоять,

і рекли:

«Наказує вам Дух Св., прокляті арієві сектярі, новохрещенці,

аби ви синові божому, праворуч Бога Отця сидячому, слави предвічної єдиносущности більше не уймали... (л. 4 — 5).

Де ж і ті ще ясногорючі світла Західньої церкви: Гелясій і Лев, святі єпископи римські,

нехай би високістю маєстату свого і повагою в церковних справах посварили теперішніх епискотів 1,

що позасідавши їх столицю, ламають закони і заповіли Христові під лад своєї шумної пихи, нехай би казали:

«Нехай замкне вам уста Господь Ісусе, люде гріха, сини погибели, що противитеся Богові і виноситесь над усе, що зовуть Богом або за що Бога славлять,

«що засівши церкву божу, як боги, незбожно піднялись на святину Тайної вечері господньої

і відбираєте невинним душам людським чашу найдорожчої крови його, а з ним і наслідство вічного живота 2,

і вашого лукавого Аристотелевого розуму духом 3 противитеся Господеві Христові,



1 Гра слів — зам. єпископи єпискоти, архі-скоти, як нижче.

2 Теза, що розвивається нижче в VIII розділі, — «про відкинення чаші».

3 І Смотрицький повторює сю антиаристотельську тезу!



що подаючи хліб рік: «Се тіло моє», а подаючи чашу «Се кров моя» —

наче б він не мудро вчинив, а самі, дурні будучи, взявши до рук сам оден хліб, навпаки кажете: «Се тіло і кров моя» (л. 5 об.)

Таких я в теперішніх часах потребую синів, котрі б, не оглядаючись нітрохи на особи, ганьбили б Бога хулящих,

і звернувши поважне лице своє до рідної братії, сміливо карали за їх непорядне життє —

«Не подобає вам, — мовляв, розумного стада Христового стада пастирі й учителі,

коли вашій чуйности і вірности доручена улюблениця Сина Божого, —

бути тільки іменем пастирями, в річи самій хижаками,

провадячи самим лихе життє і дозволяючи непорядно жити тим, що вам доручені! (л. 6).

«Ви, княжата і вельможі, судіть судом божим повірених вам підданих,

уважаючи, аби не прийшлось вам тим самим судом засудженими бути!

Не вкладайте на них великої данини,

знаючи, що вам Господь весь довг дарував і чинш за вас заплатив!

А що робите в таиности, не кажіть: «хто ж нас бачить?»

бо отець ваш небесний все бачить і все що схоче зробить!

Ви архисвященики і священики, пастирі і учителі овець розумного стада Христового,

стійте і не хитайтеся в дарованій вам од Бога вірі...» (л. 8).

Горе мині, нещасливій, що сини породила на біль собі і доньки на рани! .

Краще було мині безпотомній жити, ніж на такі густи загони безбожників дивитись!

Краще на правду було б і їм не родитись, ніж, родившися,

вічну погибель в спадщину дістати, в котрій лекше

буде Содомі й Гоморі, ніж їм!

Бо слуга, що знає волю господаря свого і не чинить її, немало карою буде караний!

О архи-священики і священики, учителі й пастирі овець Отця вашого,

доки німими бути хочете?

доки немилосердно овець ковтати будете?

Не досить вам молока і вовну, що її дерете?

Кров п’єте, а м’ясо на їжу крукам і вовкам кидаєте!

Самі поніміли, а иншим мовити забороняєте!

Чи стільки то овець в овчарні церковній недавніх часів було?

і чи стільки роду божого в заряд і справованнє вам подано?.. (л. 12).

Через них прийшов на мене голод — не хліба, а слова божого,

не спрага води, але жага євангельської проповіди!

Не стало у мене пророка і учителя,

не стало вождя і пастиря —

богато тепер пастирів іменем, а мало ділом!

Бо теперішні пастирі розумного стада Христового

ледви чи й над нерозумним стадом ослів годні бути показались би!

Більше! не пастирі се, а вовки хижі,

не вожді, а льви голодні,

що одні вівці самі без милосердя пожирають,

а другими зміїні пащі без милости затикають!

О нещасливе стадо! чи може бути пастирем і учителем той, що сам ніколи не вчився!

Котрий не знає, що Богові повинен, ані що ближньому свому?

А що вже повіреним йому вівцям?

Котрий з дитячих літ не наукою св. Письма, а иншою якоюсь, духовному станові непотрібною справою займався,

або в безділлю молодий вік тратив;

а коли докучив йому недостаток в поживі і одежі, і нужда почала йому шию крутити, проповідувати взявся —

не знаючи, що то є проповідь,

а ні розуміючи, як виконувати її належить!

Одні з корчом, другі з двору,

ті з війська, а декотрі з поборів,

без усякого вибору і без всякого доброго свідоцтва,

за поміччю золота і срібла до божого дому вдерлись! 1



1 Теми Вишенського — див. вище.



Тому не диво, що з соромом з нього яко негідні повипадали,

і апостатами правди божої, а зрадниками повіреного їм стада стали!./ (л. 13).

Ох той непорядний, переиначений, безбожний звичай рукоположення!

«Рук ні на кого не полатай», апостол каже (наступають цитати).

Мої ж теперішні єпископи і архиепископи все те апостольське поученнє за себе закинули

і ногами непорядку, бажаннєм срібла засліплені її потоптали!

Той тепер мудрий і дотепний священик, котрий має з чого, —

як його від справ церковних віддалять, єпископові

свому уділити, аби його назад привернено 1.

Горе мині, недбалим робітникам порученій!

Ой мині, в опіку ненаситних лакомців поданій!

Горе і вам, що продаєте, і вам, що купуєте дар св. Духа! серебро ваше буде вам на згубу!

Не хочете знати правди — не хочете бачити й неправди!

Не хочете розуміти, відки ті, що вам дають, добувають,

яким промислом богатіють!

Молоко доять у овець, вовну стрижуть, шкуру луплять і продають;

самі їх мясом годуються,

кров’ю напиваються,

і вам з обильности м’яс тих і надміру невинної крови уділяють.

Осквернителі, а не учителі; — гасителі, а не світильники;

обманці, а не пастирі; архи-скоти, а не архиепископи! 2



1 На боці: звичай рукоположення теперешніх єпископів-відступників.

2 В оригиналі гра слів: о talpy a nie lampy, Impostores a nie Pastores, Epuscoti a nie episcopi.



Переступили сьте закон волі божої;

одурили душі свої проклятою сьогосвітньою мамоною;

спокусили приправленою машкарою невинні Христові вівці;

затемнили заразливим своїм недбальством євангельську світу ясність!..

О єпископи, єпископи, — сини, що погородили Батьком і Матір’ю,

діти, породжені і виховані в палатах царських, а тепер до корчем і буд своєю волею приваблені!

Доки сном лінивства спати будете?

доки ледачости, недбальства з очей своїх не зітрете?

Прийдіть до вод чотире-течійних євангельських потоків і обмийте болото простоти розуму вашого! (л. 14).

Чи ще не досить вам тої неоціненної утрати, котру я за вашим недбальством поношу —

таку велику згубу золота, срібла, перел і каміння дорогого,

котрим я Отцем вашим, тому кільканадесять літ, як найславніша цариця прикрашена була?

Де тепер той, безцінний камінець — карбункул, як світильник світячий,

що його я між перлами, як сонце між зорями, в короні голови моєї носила —

дім княжат Острозьких, що блиском світлости старої віри своєї над усі инші світив?

Де инші дорогі й рівно безцінні тої ж корони каміння —

славні доми руських князів — неоцінені сапфіри, безцінні діяменти:

княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі,

Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські,

Пронські, Ружинські, Соломирецькі,

Головчинські, Крошинські, Масальські,

Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини

й инші без числа, котрі вичисляти по одному було б довго!

Де по-при них инші неоцінені мої клейноти —

родовиті, мовлю, славні, великомисленні, сильні й давні доми по всім світі

голосного доброю славою, могутністю і відвагою народу Росийського —

Ходкевичі, Глібовичі, Кишки,

Сопіги, Дорогостайські, Войни,

Воловичі, Зеновичі, Паци,

Халецькі, Тишкевичі, Корсаки,

Хребтовичі, Тризни, Горностаї,

Бокії, Мишки, Гойські,

Семашки, Гулевичі, Ярмолинські,

Чолганські, Калиновські, Кирдеї,

Загоровські, Мелешки, Боговитини,

Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії й инші?

Не згадую широкої і коштовної шати моєї —

в границях Російської землі князівств і повітів несчисленними перлами і ріжнобарвними каміннями убраної,

котрою я повсякчас прикрашалась!

То-сьте мене, злочинці, з такої дорогої шати обдерли,

над бідним моїм тілом, з котрого ви всі вийшли, посміхами й глузуваннями знущаєтесь!

Але проклят всякий, хто відкриває на зневагу наготу матері своєї!

прокляті й ви, що з наготи моєї посміваєтесь і тішитесь!..

Ані житте, ані обичаї, ані ходженнє, ні одіннє — священиків в вас не показують.

Ні мудрість, ні наука, ні розмова про священнє й пастирство ваше не свідчать.

Ви в життю корчмарі і купці,

в обичаях домолежні,

в розмові неуки,

в ходженню лукаві лиси,

в одінню хижі вовки!

Що про прикмети розуму вашого скажу?

Мудрість ваша, наука, розмова — дурні, пусті й розпустні!

Заняття — брудні, і в них ви самі й ті, що вам потрапляють, — гинете... (л. 15).



В сих інвективах відчуваються відгомони філіппік Вишенського, як сам мотив голосіння нагадує подібні мотиви в острозьких писаннях старого Смотрицького. Кінцева молитва, що замикає «Лямент», комбінує ті ж біблійні мотиви, що наведена вище молитва Клірика. Незважаючи на свою широку освіту, котрою не міг похвалитись ніхто більше з звісних нам тодішніх українських письменників, — Смотрицький в сім творі, як і в попереднім, являється типовим представником школи, традиції 1, витвореної трьома десятиліттями відродження.



1 Включно до відказування на «Аристотелів розум» — вище, л. 5.



Безсумнівний літературний талант дав йому змогу відсвіжити літературний скарб, внести до нього , нові образи й гадки. В тих витягах, які я отсе подав, є інтересні мотиви й образи, — але в цілості сей «лямент» — котрого я ледве четверту частину тут подав (він займає 21 картку, коло 55 тисяч знаків), — він все-таки досить розтягнений і знуджує читача своєю безплановістю і повтореннями.

З дальших розділів сильне враження мусила робити подана (в III розділі) критика «Костянтинового Дару»: папської легенди, що обґрунтовувала політичні претензії пап наданням ціс. Костянтина папі Сильвестрові. Далі — в розд. IV вибірка цитат з латинських поетів і богословів, що осуджують і оплакують моральний упадок Рима і папства. Автор наводить їх в оригіналах і в польських перекладах, латинські вірші — в добрих, але занадто своєрідних польських віршах. Відкриває їх такий уривок Петрарки (я в перекладі своїм тримаюсь більше польського тексту, бо він, очевидно, був призначений для читачів):


Рим джерело нещастя, дом гніву повний, школа єресей, змінливий храм сект —

Ти був Римом, став фальшивим Вавилоном,

З котрого стільки смутку несеться у всі сторони!

Мати обманств, найчорніша вязниця для добрих,

покров і пильна мамка неправди!

Пекло для живих і в будуччині велике диво,

коли не знищить тебе гнів Христа!

В убожестві й чистоті положені були твої підвалини,

але ти їх нащиш рогами своєї гордости.


В дальшім, напр., такий переклад з Баптисти Мантуанського:


Риме, чому шалієш і тішишся кровю,

ладиш погибельні стріли на невинних?

По що твоя плоха голова підіймає божевільні замисли

і не може заспокоїтись твоя ветха старість!

Зчаста підіймаєш війну між братами,

свариш батьків з їх власними дітьми,

не дбаєш про право і справедливість,

не боїшся ні Бога, ні пекельного порога!

Коли б хотів я все вичислити — часу б не стало,

стільки в тобі тобою злого збудувалось.

Марс був Римові батьком, а дика вовчиця

своїм молоком виховала свого наслідника!

Хто хоче вести побожнє життє, мусить утікти з Риму:

все там вільно тільки не бути добрим!


І з того ж «Фастів»:


Тяжкою трутиною заражена Римська курія

і розливає заразу всюди!

Віра там задавлена і вигнана звідти,

віддана на жир кровожадним народам! і т. д.


Шість трактатів розбирають спірні між католиками і православними пункти: походження св. Духа (найбільший розміром), квашений чи неквашений хліб, чистилище, папська влада над церквою, «одкинення чаші», молитва до святих. Вістря полеміки звернене сим разом проти курсу Беларміна, а за джерело аргументів між іншим широко служить книга Любберта 1. Закінчує книгу «катехизм», вложений в уста Матері Церкви.



1 Див. ак. Студинського студію про «Антиграфе» с. 38.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.