[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 294-301.]

Попередня     Головна     Наступна                 Текст промови





Сучасна сатира: промова Мелешка. Релігійно-полемічні писання, розглянуті в попереднім, се руховий нерв літературної продукції сеї доби. В порівнянні з іншим матеріалом вони й заховалися краще, почасти були друковані, а не друковані — пильніш переховані, і через те все і в нашім огляді Зайняли головне місце. Але розбуджена літературна творчість не обмежувалась ними! Сатиричний елемент, напр., що такою сильною течією вливався до них, проявляв себе і самостійно. Щасливо захований сатиричний образок старосвітського білорусько-українського життя в формі соймової промови смоленського каштеляна Івана Мелешка дає приклад таких сатиричних писань, без сумніву, не рідких, але — не цінених як щось вікопомне і варте заховання для будучих поколінь і тому затрачених майже без останку. «Промові Мелешка» чомусь пощастило: маємо її в оригінальнім українськім тексті, приправленім місцями під білоруську вимову (гетый, гетакый, кали, няколи, ласкавыя паны, ваняєт, вядомаго), хоч основа твору явно українська. Маємо і в польськім перекладі, з іншої редакції — значно відмінної 2.



2 Польський текст опублікував у 1822 р. Немцевич у своїй збірці Zbiór pamiętników o dawnej Polsce в т. II, під заголовком: «Цікава мова я. в. Івана Мелешка каштеляна смоленського говорена на соймі в Варшаві за короля Жигимонта III в р. 1589» з приміткою: з рукопису гр. Йосифа Сераковського. Український текст з архіву Хребтовичів у Щорсах видрукував у польській транскрипції в 1851 р. Вишневський в VIII т. своєї «Історії польської літератури» (с. 480). Доволі близький текст надрукував потім Костомаров у 1865 р. в II т. «Актовъ относ. къ исторіи Южной и Зап. Россіи», без усякого пояснення, звідки він його взяв; заголовок доданий автором, він буквально згоджується з поданим у Немцевича і можливо, що і взятий звідти. Перед тим Куліш відігрів пам’ять про видання Немцевича, надрукувавши в «Основі» 1862 р. кн. VI український переклад тексту Сераковського п. з. «Взглядъ южнорусского человЂка XVI столЂтія на нЂмецко-польскую цивилизацію». У зв’язок з ним можна було б поставити і публікацію в «Актах», але текст Костомарова відмінний, ближчий до щорсівського, — так що Первольф (нижче) вважав текст «Актів» за передрук з Вишневського. Але між сими двома виданнями теж є серйозні різниці, і ак. Карський, навпаки, думає, що оригінал «Актів» був інший. Справді, з огляду, що Костомаров перед виходом «Актів» посилається на Мелешка в рукопису в своїх «Отрывкахъ изъ исторіи южно-русскаго козачества до б. Хмельницкаго» («Библіотека для чтенія», 1865 — в Собр, сочин. І с. 630 — 1), таки трудно думати, щоб він просто передруковував Вишневського, змінюючи тільки транскрипцію і виносячи місцями свої поправки. Щонайбільше можна було б думати, що Вишневський і Костомаров мали два не дуже докладні відписи щорсівського тексту. Переконатися в тім не можу, але порівняння варіантів на мене, як і на ак. Карського, робить таке враження, що маємо перед собою два окремі старі рукописи.

Спочатку, і то довго, промову сю трактовано як історичний документ і як дійсну промову на соймі. Перший, здається, Первольф рішуче признав її за твір літературний («Славяне, их взаимныя отношенія и связи, III ч. 2, с. 166, 208, 1893 р.). За ним Сумцов дав ближчий розбір «промови» як літературної креації в статті «РЂчь Ивана Мелешка какъ литературный памятникъ», K. Старина 1894, V; він характеризував сей твір як «политическій памфлетъ и бытовую сатиру конца XVI в., съ вымышленнымъ именемъ Мелешка, или историко-политическій апокрифъ, приписаний смоленскому каштеляну МелешкЂ». «Самое имя Мелешко и нынЂ часто встрЂчается въ фамильныхъ названіяхъ и уличныхъ кличкахъ въ значеній пустомели». Проти сього погляду принагідно запротестував Довнар-Запольський у своїй розвідці про Тяпинського Рус. (Изв. Отд. 1899 ст. 1064), доводячи, що Іван Мелешко — се не був псевдонім, а реальна особа з Полоччини, земляк і сучасник Тяпинського, і його промова — дійсно соймова промова, що провадила гадки, аналогічні з гадками Тяпинського. Але гадки своєї він не удокументував, і не бачу, аби вона кого переконала. Ак. Карський у своїм новішім курсі білоруської літератури твердо стоїть на тім, що се не соймова промова, а юмористичний твір, «зложений ще в XVI в. на тодішні звичаї, що ходив по руках, перероблявся й доповнявся, як і деякі теперішні сатиричні писання на злобу дня» (БЂлорусы, III. 2 с. 115). Подібного погляду держиться і М. Возняк (II с. 35). Я свій погляд про сей твір висловив в Історії, VI с. 400 — 1 (1907) і без особливих змін зостаюсь при нім і тепер.



Видко, що «промова» була популярна: перероблялась і доповнялась різними гумористичними подробицями. В усіх виданнях вона носить назву промови Івана Мелешка, каштеляна смоленського, на соймі 1589 р., і звичайно ся дата приймається як час зложення сеї сатири; але не знати, чи сей напис належить її протографові. Правда, на підтвердження вказують, що на соймі 1589 р. дійсно досить говорилось про Інфлянти, проти чого відказує Мелешко; але се була, взагалі постійна рубрика польсько-литовської політики і могла попасти як літературний мотив: вічна скарга послів в. кн. Литовського. В 1589 р. смоленського каштеляна Мелешка не було, а був такий пізніше: в рр. 1615 — 1623; перед тим знаємо його як маршалка смоленського (в 1602 р.), коло 1603 він став каштеляном мстиславським, в р. 1613 берестейським 1.



1 Wolf Senatorowie i dignitarze w. x. Litewskiego c. 99, 115, 131.



За те, що промова держана була в пізніших обставинах, ніж 1589, вказує і те місце її, де говориться про короля Генрика: в 1589 р. старий чоловік не став би казати про події 1574 р. «пам’ятаю я» і т. д.: очевидно, се говориться з пізнішої перспективи: кінця XVI в. або поч. XVII в., і я думаю, що ми знайдемо доволі докладний час повстання сього твору, коли ще завважимо, що жінку свою в усіх варіантах оратор називає «панею мстиславською» 1. Се стоїть у суперечності до пізнішого уряду Мелешка — смоленського каштеляна, але відповідає тому, що першим сенаторським урядом його було дійсно каштелянство мстиславське, і се показує ясно, що привід до сього утвору дав виступ Ів. Мелешка, коли він, як новоіменований мстиславський каштелян, «молодший сенаторщик», як він тут називається, вперше забрав голос у сенаті де-небудь у рр. 1604 — 1605; насмішив присутніх своєю старомодністю і став типовою фігурою «хвалителя старих часів», класичним репрезентантом литовських жалів на ляхів, «німців», польську політику і т. ін. Титул смоленського каштеляна приписано йому в пізніших часах, коли його знали чи пам’ятали в сім уряді, а дата 1589 р. з’явилася, мабуть, ще пізніше як результат чиєїсь невдалої комбінації, коли реальна фігура Мелешка забулась.

Можливо, що прізвище Мелешка як такого, що «меле» 2, причинилося з свого боку, щоб зробити його виступ основою сатири на подібні йому анахронізми з різних ведмежих кутів, що смішили новофасонних українців і білорусів своїми зітханнями за добрими старими часами та вічними наріканнями, при кожній догідній і недогідній пригоді, на кривди, що сталися Литві та Руси від польських політиків. У кожнім разі так сталося: «Промова Мелешка» стала тим сторчаком, на котрім стали збиратися різні курйозні оповідання, з одного боку — на тему недоречних і смішних виступів на соймах різних отаких «політиків з ведмежих кутів», з другого — про всякі старосвітські смішності, котрі, мовляв, вихваляють різні laudatores temporis acti в докір новим порядкам життя. Свого часу, говорячи про сю сатиру (VI), я вказав, що Сумцов (а за ним потім і Карський) хибно зрозуміли сей твір як сатиру на нові фасони і моди 3



1 «Пан» у Польщі, а затим і у в. кн. Литовському значив каштеляна, «пан мстиславський» — каштелян мстиславський, а його жінка — «пані мстиславська».

2 Див. погляд Сумцова вище.

3 Сумцов вважав, що в сатирі виявилася «консервативна течія української мислі кінця XVI в., незадоволення новинами, ображене національне почуття, сувора, місцями й цинічна, критика родинних непорядків» (с. 202).



аналогічну з сатирою Вишенського на новомодного «дитину руського» (в його апології іноческого чину). Підкреслю й тут, що се не голос консерватора, а якраз навпаки: автор чи автори «Промови Мелешка» — прихильники нових часів і нових форм життя, вони глузують з старовірів, таких як Вишенський і Мелешко, що гудять все нове і хвалять все старе тому тільки, що воно старе, хоч воно було ні краще, ні простіше і не дешевше навіть, ніж нове (так Мелешко хвалить вживання мальвазії і нарікає на те, що на місці її тепер стали пити угорське вино — хоч воно було ні дорожче, ні гірше від мальвазії; Мелешко хвалить, що давніше їли гуску з перцем, а гудить, що тепер їдять курей, і т. под.). Заразом висміюються й різні курйози старосвітського життя і всякі недотепності провінціалів, котрі купують різне барахло і потім нарікають на нездатність нових виробів (історія годинника, купленого на київській тандиті) і под. Без сумніву, таких анекдотів і більших оповідань, у котрих громадилися подібні анекдоти, оберталося в тих часах багато; дещо увійшло до сеї промови Мелешка, що являється взірцем такої сатири; дещо стрічаємо інде — напр., в єзуїтській пародії про клопотання митрополита до св. Петра за віленського купця Злотовича 1 і под.



1 Задля деяких цікавих аналогій з Мелешком наведу початок сеї пародії, видрукованої доволі непоправно Лукашевичем — даю його тому в скороченім укр. перекладі, пропускаючи непевні або явно попсовані місця:

«Од Макарія з божої милости архиепископа київського, смоленського, новгородського, галицького і всеї Руси, побратимові і приятелеві нашому доброму, ключникові райских воріт святому Петрові. Сповідаємось тобі, господине, що переставився Ярмула Злотович міщанин і купець богатий Виленського міста; хочуть Господу Богові се ознайомити і за ним чолом ударити. Був чоловік добрий, пихи ні куса не мав в собі. В баранім кожуху і без пояса ходив. В рукавицях не ходив, холевищ не підвязував. Волос ніколи не чесав, носа і гузна не втирав, ані ніг не вмивав. Посту твого шість тижнів вельми твердо постив. В середу капусту з грибами (в друк. rybami) споживав. То абись від нас тільки знав, бо ми того свідомі! А за ті вчинки його пустив бись до царства небесного, жадних поклонів ані посулів не беручи — бо він то гаразд у Господа Бога заслужив, і нам поклонів не мало подавав, і т. д. Lukaszewicz. Dzieje Kościołów wyznania helweckiego w Litwie I. c. 88.



Подаючи далі текст промови, виходжу від тексту, виданого Костомаровим, але місцями вживаю варіантів тексту Сераковського і Щорсівського: дрібніші відміни без зазначень, більші в () або в примітках; а що доводиться реставрувати, реставрую сучасною українською мовою.


Найясный милостивый королю і на меня ласкавыя паны-братія! ВыЂхавши з дому Богу-м ся помолил, штобы к вам здоров пріЂхал да и вашу милость здоровых огледал и привитал, Пришло менЂ з вами радити, а я не гетакых зьЂздах няколи не бывал, и з королем єго милостію николи не засЂдал! Бо за покойников великих князев наших, которыє королевали, сентенцій гетакых не бывало. Што воєводами бывали, по просту правым серцем говорили: политики не знали, а правдою в рот яко солію в глаза кидовали 1 (Хто і поглузував, то з доброї охоти).

Скоро ж короли больше НЂмцев як нас улюбили, зараз што наши старшіє собрали, то всіо Нъмцам роздали нашіє господари проч! Зыгмунта-Августа короля — того ничого в люди личыть, бо той Подлясьє и Волынь вынищиль, Ляхом мянуючи ся 2! Але Зыгмунта Первого солодкая память єго! Бо той НЂмцев як собак не любил 3, и Ляхов з их хитростьми вельме не любил, але Литву и нашу Русь любительно миловал!

И горазло лучей нашіє за єго мЂвали ся (хотя в так дорогих свитах не ходывали)! Другіє без ногавиц як бернардины гуляли, а сорочки аж до косток, а шапки аж до самого пояса ношивали. Дай Боже и знов такой годыни дождати и тепер! Я сам коли по домовому уберусь, то єй-мость пани мстиславская, малжонка моя, натЂшити ся и насмотрити ся на мене не можеть!

Надто уже насмотрыв ся на все тоє 4, милостивыє паны братія, и на тую нужду нЂмецкую, и на штуки, што нам броять — а коли ж то у них бывало! В сукнях перистых ходять, а денег без числа мають, а што городов і мЂст держать — то не гиги 5! Да вже пак у нас и змЂмали ся, и по польску з нами всЂ гораздо умЂють говорити 6, и все лихоє короліом, паном і ръчи посполитой (радять) 7 и как могуть 8 баламутять!

А коли сам НЂмчина идеть, или жонка єго поступаєть, то через скурку скрипить, шелестить и дорогим пижмом ваняєть. Коли ж до тебе паничик 9 прыЂде, частуй же єго достатком, да єще и жонку свою подлЂ єго посады! А он седыть как бЂс надувши ся, маркуєть 10 шапкою или капелюшом перекрывляєть, и з жонкою нашептываєт! да и в долонь 11 скребет! Да коли ж бы я гетакого чорта кулаком в морду, или по лицам, по хрыптЂ, так штобы и король є. м. познал 12, што нам по таких поганах 13. Нехай бы морды такой поганой не надымал!

Помню я короля Генрыха, который з заморской нЂмецкой стороны был, да зрозумЂв, што мы єму не много давали шибинковать 14, a НЂмцам єго брыкать , так и он познавши, што то не шутка, да и сам никому не сказавши ся проч поЂхал аж у свою сторону — аж за море скикнул!

(А хоть) кажучи правду не так виноват король, як гетыє радныє баламуты, што при ним сидять, да крутять! Много тута гетаких єсть, што хоть нашая костка, однак собачым мясом обросла и ваняєт. Тыє што нас дерут, а за их баламутнями нашыє не пожывят ся 16! РЂч-Посполитую губят! Через них то і Волынь з Подлясем пропал! (Не) знаю (што) нам приступило, што ходим як подвареныє 17. Бо сяя их боим, и правды не мовимо, єще и похлЂбными языками потакуваємо. А кали б гетакого бЂса кулаком в морду, забыв бы другий мути!



1 Вар.: в очі золоту правду мовили.

2 Очевидно, натяк на Люблінську унію.

3 Вар.: не ховал (не тримав).

4 Вар.: А ми на що глядимо?

5 Скомбіновую з усіх трьох текстів, що тут досить розходяться.

6 С.: різними язиками говорять.

7 з С.

8 Щ.: как тут было.

9 С: поручник.

10 К: махаєть.

11 С.: в ногу.

12 Вар. С. і Щ.: так кобы король є. м. не слыхал.

13 з С.

14 Щ.: шебунковати.

15 Так С.: K.: a НЂмцы єго не вельми перекривали, Щ.: перекрыковали.

16 Щ.: нашинец поживит ся не может.

17 Вар.: подуреныє.



И то, милостивые панове, не мала шкода: слугыховаємо Ляхи! Давай же єму сукню хвалендышовую, корми ж єго сласно 1, а з их службы не пытай , тылько убравшися (выкравши ся з господы) на высоких подковках до дЂвок дыбле и ходит, а з великого кубка 3 трубить! Ты, пане, за стол — а слуга собЂ за стол! Ты борщик — а слуга Лях за пукатую штуку мяса! Ты за фляшку — а он за другую; а коли слабо держиш, то он и ту з рук вырвет! Только пильнуєт: скоро з дому ты, то он моучком прыласкаєт ся до жонки. (Я бы-м мовив: час того чортополоха — тих Полячків з Німцями вигнати, а що до них влізло против праву нашому — відібрати від них) 4. Старшыє нашыє поклоны смоленскиє! предирайте очи! липше о них радити ниж о Інфлянты 5! бо тыє мистючкы як влезут, то їх і жублом не викуриш — як пчолы од меду!

Але зарадно 6 поговорили сьмы о разных наших интересах 7. И гетая не малая штука — кони дрыганти 8 на стайни ховати! Давай же им в лЂто и в зимЂ овес и сЂно; подстеляй же што-ноч, ховай же для них слугу — Ляха конюшого и машталЂра, а з них жадной службы не пытай!



1 К. и С.: тлусто.

2 Щ.: ничого не маш.

3 Щ. і С: куфля.

4 Тут два варіанти:

Кост. і Щорс.: И такого чортополоха з НЂмцами выгнати, што до нас влЂзли против праву нашему. Од их старшыє нашыє поклоны смоленскіє — Щ.

Сер.: Я бым мовил: час тых то Полячков з НЂмцами повытинати, од поручника до Ради, а што до них влЂзло против праву нашому, одняти од них.

Очевидно, означені розрядкою слова — се дописка, глоса, що має на меті підчеркнути завзяття мстиславського оратора, і такий кривавий план: вирізати всіх зайд: і поляків і німців, від малого поручника до сенаторів зовсім не в’яжеться з далеко сумирнішою радою: вигнати їх, а маєтки, безправно ними набуті, — відібрати. Але те, що зостається в Сер., на мій погляд, помагає нам відбудувати прототип, повніший, ніж занадто стягнений текст Кост. і Щорс. Слова «што до них влЂзло — одняти» вказують, що поруч поради — вигнати, була ще й друга — сконфіскувати неправно надбане; на сій підставі я реставрував се місце сучасною укр. мовою.

5 Тут не зовсім зрозуміле місце. Костомаров у своїм виданні, мабуть, пропустив його цілком, не зазначивши, і я таки не вмію його гаразд відреставрувати:

Щорс.: Старшыє нашыє поклоны смоленскіє, предЂрайте очи липше ниж о Инфлянты.

Cep.: Starsze pokłony Smoleńskie przedzieraycie oczy, lepiey o nich radzie jak o Inflantach.

Згідність Щорс. з Серак. дозволяє думати, що тут дуже великого попсування нема, значить, треба думати більш про інтерпретацію.

Дальша фраза про «мистючків» показує, що мова далі йде про тих польсько-німецьких зайд і шкоду від них. «Смоленські поклони», очевидно, належать сюди. Очевидно, ми маємо два патетичні виклики, один по другім на сю тему. Для юмористичного враження автор вкладає в уста оратора, що дійшов до сильного піднесення, згадку про якісь колишні смоленські доходи («поклони»), сто літ тому страчені Литвою разом з Смоленськом, цілком не до речі він і їх утрату ставить у вину сучасним «містючкам». «Продирайте очі» на адресу високого зібрання — се, очевидно, взірець делікатного стилю оратора.

6 Зарадно-мб., в значенні «порядно»; в Серак.: zdradno. Щ.: zradme.

7 С.: стратах.

8 Жеребці.



А коли єще Лях как жеребец ржет коло дЂвок, как дрыгант коло кобыл, прыйми ж к нему двох Литвинов на страж, бо и сам дЂдько не упильнуєт!

И гетая на свЂтЂ дурнина: годынник мнЂ притрафило ся на тандетЂ в КієвЂ 1 купити: Дали смы за єго три копы грошей, а якосмы послали до Вильна на направу, аж но на пятую копу крутит злодЂй заморщик! Добрый то наш годынник пЂтух, што нехыбно о полночи какорЂкает!

И то вельми страшная шкода — гологузыє 2 куры ховати, их достатком варыты, и иннеє пташки смажыты. Торты гетые цынамоном, мигдалами цукроваты. А за моей памети прысмаков гетых не бывало! Добрая была гуска c грыбами, кашка з перчыком, печонка з цыбулькою или чосныком, а коли на препышныє достатки — каша рыжовая з шафраном! Вина венгерского не зажывали перед тым. Малмазию скромно піяли 3, медок и горЂлочку дзюбали. A грошы подостатком мЂвали, муры сильныє муровали и войну славную крЂпко и лучшей держали как тепер.

И то не до речи: в багатых сукнях нашыє панЂ ходят. Не знали перед тым гетых португали или фортугали, а подолок рухаєт ся, а около подолка чепляєт ся, а дворанин в ножку як сокол (чубатый) заглядаєт: штоб гдЂ щипнути солодкого мяса. Я тоже радил бы, — нехай бы бЂложонки (бЂлошейки) нашыє в запинаныє давныє убрали ся козакини, шнурованыє назадЂ носили розпорки, а ктому штобы з-нЂмецка заживали плюндрики — не так-бы скоро любительну скрадывали бредню! А тепер хотя з рогатиною на вартЂ стой, в живыє очи такого бЂса не упильнуєш!

А штож єсмо сказали, все правда 4. ДалЂй бы о чем радити, не знаю. То только вашей милости припоминаю, штобы завсегда, сколько сенаторов и панов литовских при королЂ є. м. было, — был бы я. Только кролевщизны не маю, бо перед другими не схоплю 5, ани панны Уршули у королевьи є. м. ручку не поцълую 6, как другыє младшыє сенаторщыки. Не дивуйте ся, мостиви панове братя: вЂк вЂком! (Хоч) сказывают: Сивизна в бородЂ, а чорт в ледвях, за поясом» — «на хорошоє виданє ставку купил!» 7.



1 Тандета — продаж старих речей. Дзигарик, куплений в Києві на тандеті — се, розуміється, верх абсурду, який можна було видумати.

2 C.: kałakuckie.

3 Мальвазія — дороге заграничне вино, так що се треба брати за глузування з оратора, як я вже сказав — коли «скромна мальвазія» протиставляється угорському вину.

4 Сі слова: «А штож єсмо сказали, все правда» в Щорс. і Костом. стоять нижче, не на місці — перед згадкою про Урсулю, а в Сер. їх зовсім нема. Я позволив собі перенести їх сюди, але так само можна б переставити їх у сам кінець промови. Очевидно, тут під кінець промови нагромаджувались різні варіанти закінчення і, мабуть, збили сю фразу з місця.

5 Щ.: не схапил, Кост.: не схопыл.

6 Костом.: «И Аннульку королевну єго милость поциловали»... Щ.: «А Уршулу королевну є. м. миленько в ручку поцЂловали». Я йду тут за Сер., що, мабуть, краще віддає первісну гадку.

7 Се доволі трудне місце, що, мабуть, через се знов-таки упущене у Костом. Щ.: Wiek wiekem skazywaiet — a siwizna w borodzie i czort w lidwiach za poiasom. Na choroszyie widanie stawku kypil. Cep.: Wiek wiekem, to okazuie siwizna w brodzie, choc czort za pasem, kusi na pękne spoyrzenie. Я думаю, що слова «Вік віком» поясняють попереднє, чому Мелешко не йде з іншими «молодшими сенаторщиками» цілувати ручки двірським паннам і через те зостається без королівщини: застарий він на такі штуки. Але тут же не до речі (в тим юмористика) — доплітається, який він іще моторний — хоч і сивий. В Сер. ся фраза розбита і знищена, але дещо, мабуть, затримала: оте «choc» пересунене нижче.



Не только в Смоленску, але и в Мозыру весь повЂт давно радил о том, кого б мудрого до вас на тот зъЂзд выбрати, к той сентенцыи выправити, — мене вядомого до вашей милости (послано) 1: што б Господь Бог (нахтнув) 2, умЂти перед королем є. м. и вами, панове братія, одкрыти нашыє рады. Сказал бы хто з вас лучше, только не баламутячи, — а то я на тым перестану.



1 С.

2 С., а в Щ.: дал.











Див. також:

Іван Мелешко. Промова на Варшавському сеймі 1589 року (сучасною мовою).

Примітки до другої частини п’ятого тому.


На інших сайтах:

Прамова Мялешкі, кашталяна Смаленскага. (білоруський список з російською передмовою).











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.