[Михайло Грушевський. Історія української літератури. — К., 1995. — Т. 6. — С. 7-17.]

Попередня     Головна     Наступна





[ЛІТЕРАТУРНИЙ І КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст.]



ВСТУПНІ УВАГИ


Занепад міщанського руху. В попередній книжці я зібрав усе яскравіше, що може характеризувати той громадський, церковний і письменський рух, що його в сумі назвав я свого часу нашим першим відродженням, — як предотечу другого, глибшого й сильнішого відродження XIX віку, і ця назва за ним все більше закріпляється. Я старався вияснити доволі складну динаміку цього руху. Вказав, що під впливами реформаційних течій, що, почавши від другої половини XIII в. (бичівники 1261 р.), все частіше вдаряли своїми хвилями о наші краї від заходу і полудня, від країв німецьких і чеських, від Болгарії й Атосу, мусіла будитися релігійно-моральна і соціально-політична думка нашого громадянства. Під впливами цієї реформаційної ідеології — бичівників, богумилів, гуситів, нарешті — німецьких протестантів та взірців їх організацій, з одної сторони, під враженням польсько-католицького натиску на руську віру й національність, її економічний і політичний стан посідання (всіх тих законодавчих і фактичних обмежень і відтискань від усякого джерела заробкувань) — з другого боку, в різних соціальних верствах починається самоорганізація охорони. Вона виявляється в протектораті над руською церквою, школою, письменством, в організованих виступах в її обороні, в підвищенні громадської ініціативи і національної свідомості; у витворенні поняття "Русі" не тільки як національної чи релігійної стихії, але громадського тіла, "Річи Посполитої Народу Руського" (як висловлюється "Пересторога") — в протиставленні Річі Посполитій Польській. Руська віра, руська церква і руське письменство — її критерій, її цемент, її гасло. Під цим гаслом проходить громадський, національний (культурний, соціальний і політичний) рух, виявляючись у цьому моменті — незмірно цікавому власне з цього громадського, національного — далеко більше, ніж з чисто літературного погляду. Західноукраїнське міщанство з львівською "Руською вулицею" на чолі відограло тут роль підойми, двигача, завдяки невеликій, беручи реально, але незвичайно сильній у своїх моральних психологічних наслідках акумуляції сил, витвореній сприятливою економічною кон’юнктурою другої половини XV і першої половини XVI в. Перспективи здавалися дуже широкими, можливості майже безмежними: львівська громада не тільки об’єднувала під своєю гегемонією менші міщанські громади Західної України в системі братств, але фактично рушила і сподівалась, очевидно, рушати більш інертними, хоча й ієрархічно вище поставленими українськими верствами: шляхтою, магнатством, духовенством та рахувала на поміч православних володарів Москви, Молдави, Мунтянської Волощини і протестантського світу Польщі, Литви, Пруссії, Семигороду. Львівське братство, зложене з представників найбільш заможних і найбільш відданих національним інтересам Русі, бере роль керуючого осередка, сеньйори цієї Руської Річи Посполитої, стає посередником між нею та зверхником руської церкви — царгородським патріархом, з одної сторони, з другої сторони — береться своїми директивами (розуміється, не офіціально) кермувати виступами ієрархії і шляхетства, політичне управненого представництва українського елементу. В цих напрямах воно розвиває велику енергію, виявляє неабиякий такт, зрозуміння і політичну зручність, і в значній мірі завдяки тому вище схарактеризована — доволі хитка і скороминуща комбінація різних суспільних факторів і сил, дуже різнородних і зовсім не скоординованих самих у собі, дала таку значну суспільну динаміку. Виявила себе, між іншим, також і в літературній творчості, а головно, дійсно відродила українське суспільство: надала йому активність, самопевність, рішучість й безоглядність, що жили в нім довго потім, коли втратив свою роль і значення цей львівський осередок і давно розлетілася та кон’юнктура, котру він використав. Я вважаю, що в національній і соціальній акції козаччини, яку вона розвиває в XVII в. (особливо яскраво від часів Сагайдачного), виявляються впливи цієї динаміки — нової соціальної свідомості, даної відродженням XVI віку: реформаційної динаміки західноєвропейської, трансформованої західноукраїнським міщанством ("Руською вулицею", конкретно беручи), при кінці XVI в. і потім ще раз перетвореної союзом козаччини з галицькою інтелігенцією (духовною і світською), довершеним в останній четвертині XVII в. Вважаю, що весь національний рух XVII в. йшов сим імпетом реформації, підготовленим сектантськими рухами попередніх століть і трансформованим львівським міщанством у другій половині XVI в.

Але та кон’юнктура, що на ній оперла свою діяльність "Руська вулиця" кінця XVI в., дуже складна, зложена з дуже хитких комбінацій, і через те скоро розлізлася, і недостача солідної власної економічної підстави дала дуже скоро й болюче відчути себе цьому львівському керуючому осередкові. В другій половині XVI в. економічний розвій західноукраїнських міст, і Львова в тім числі, заломився під цілим рядом несприятливих обставин, і та динаміка руху, що оживляла українське міщанство надіями дальшого росту і нових досягнень, з кінцем XVI в. виразно вичерпалась в повній мірі і дала це відчути українському міщанству. З одного боку, підупадає значення східного транзиту, котрим так піднеслося значення західноукраїнських міст з другої половини XV в.: розвиток морського колоніального експорту, американського й індійського (взагалі передньоазійського) відтягає увагу великих західноєвропейських фірм від нашого східноєвропейського транзиту, звертаючи її головним чином на захід. З другої сторони, експорт східноєвропейської сировини (збіжжя, лісових продуктів, риби, худоби), що набирає все більшого значення в торговельнім балансі західноукраїнських земель протягом XVI в., забирають в свої руки самі "продуценти": шляхта-поміщики і державці. Потвердивши в кінці XVI в. своє право вивозити без оплати яких-небудь мит продукти свого господарства і так само довозити з-за кордону все потрібне для свого особистого вжитку, вони протягом XVI в. організовують все в ширших розмірах такий вивіз (пускаючися при тім у критій формі і на гандель цим товаром) і страшенно підривають ним торгівлю міст, що мусіла боротися з сіттю всяких законних і незаконних поборів, що тим тяжче спадали на непривілегійовані міста. Серед українських міст мало котрі були визволені від мита; одержали це право досить пізно в порівнянню з польськими — Львів і Київ, згодом Луцьк. Всі інші міста, позбавлені цих митних привілегій, просто задихалися в густій мережі всяких обмежень, оплат і здирств; а й ті привілегійовані виїмки підпадали все тяжчій регламентації в зв’язку з походом, що підняла шляхта в другій половині століття на ті убогі останки міської торгівлі й промислу, які ще трималися в конкуренції з шляхетським гандлем. Здорожіння міських виробів і товарів, викликане різким погіршенням польської монети, настроює незвичайно неприхильно до міщанства й міської торгівлі всесильну тоді в політиці й законодавстві шляхту. Вона накликує адміністрацію до пильного нагляду над міським торгом, виробництвом, цінами; береться до драконівських розпоряджень у сфері заграничної торгівлі (як соймова постанова 1565 р. про замкнення границі для свійських купців, що хоч не була введена в життя вповні, дала привід до різних придирок і обмежень), до повного скасування цехів і т. д.1



1 Про це в томі IV "Історії України", с. 82 і далі.



Все це приводить міщанство до неможливого стану: протягом XVII (і потім XVIII) віку воно цілком занепадає і економічно, і культурно, цілком не спромогаючись витримувати конкуренцію єврейських ремісників і торговців, що їх починають з фіскальних мотивів підтримувати старости й державці як людність цілком безправну і більш придатну для безмежної й безоглядної експлуатації, ніж міщанство польське й українське, яке мало тенденцію до якихось правних гарантій. А в цім загальнім занепаді спеціальним обмеженням і натискам підпадав елемент український, і в конкуренції з католиками й євреями падав усе нижче. Навіть рівного уділу в цім загальнім упадку ніяк не могли вони добитися, а зіставалися на становищі "найменше сприятливім". Попавши в тісні лещата шляхетського й старостинського утиску, повноправне католицьке міщанство з тим більшою уїдливістю користалося з своїх привілегій супроти "схизматиків", відбиваючи покликами на стару практику й старі привілеї всі їх домагання рівноправності, Вся війна за рівноправність, зведена "Руською вулицею" в XVII в., кінець кінцем скінчилася нічим.

Ті сили, котрі вона пробувала використовувати або ними кермувати в інтересах національної самоохорони чи то свого скріплення, занепали або одійшли під цю гостру хвилю. На Волощині йшли усобиці, польський уряд положив там свою руку. Московська Смута на довгий час позбавила православних України й Білорусі всяких надій на поміч з цієї сторони. Змалів протестантський світ Литви й Польщі, що вважав своїм обов’язком підтримувати православних проти уряду й клерикальної партії, і не стало зв’язків з ним з того часу, як перевелися православні останки магнатські; з ними тримали зв’язок магнати протестантські. Один за другим йшли до могили або до католицького костелу ці можні православні патрони міщанства. І дійсно, в 1609 — 1610 рр., коли уряд з Потієм занявся погромом Віленської Русі, коли вони забирали від українських православних їх славну твердиню — Перемиське владицтво, а заразом, сфальшувавши соймову конституцію 1609 року, віддавали всі релігійні процеси так званому мішаному судові, що стояв по стороні католиків і уніатів і рішав насліпо всі справи на їх користь, — не було навіть кому піднести голос за ці кривди, за цей розгром православної церкви і православного міщанства. Православні зіставались без ієрархії: одинокий владика, який їм зіставався, львівський єпископ Єремія Тисаровський, завдячував своє становище кривоприсязі (згодився прийняти унію і тільки тим чином дістав королівське потвердження, а потім своєї присяги не додержав) — і, очевидно, в таких умовах не було сливе ніякої надії утримати православну ієрархію при королівськім праві надавання. Весь план церковної направи і культурно-національного відродження "Річи Посполитої Народу Руського", так своєрідно скомбінований з елементів реформаційного народноправства і канонічного клерикалізму царгородського патріархату, був підкопаний в своїх основах. Провідникам відродження треба було переходити на революційну дорогу — без’єпископальної і безпатрональної пресвітеріанської церкви, котрої ідеї, як ми бачили під гарячу хвилю, прохоплювалися в писаннях цих років (навіть у Вишенського), або схилити голову перед волею правительства, прийняти унію і королівську ієрархію. "Лож конь во спасеніє" 1,



1 Цю фразу псалма, яка значить, що "кінь не запевнює спасення", православні духовні півжартом-півсерйозно толкували буквально, що брехня може стати "конем спасення", може бути способом рятунку (православний варіант ієзуїтського: мета оправдує способи).



пущений Тисаровським, на хвилю вивіз "Руську вулицю" з цього зазубня: вона дістала єпископа, який готовий був жити в згоді з братством і підтримувати православну традицію; але це був припадковий щасливий випадок, відрочення критичного моменту на якийсь час, але з

грізною перспективою цієї кризи треба було в повній мірі рахуватись 1.



1 Нестримне бажання за всяку ціну позбутися "мучительства балабанського" — навіть після того, як Гедеон Балабан покорився і замирився з братчиками (в 1602 р.) — довело Львівське братство до дуже рискованого і з сгановища інтересів руської церкви небезпечного і нетактовного кроку — воно відкинуло наступство по Гедеоні його братанича Ісайї Балабана, архімандрита унівського, людини зовсім певної з православного погляду, навіть заслуженої, а до того наділеної й королівським привілеєм на наступство по Гедеоні ще з часів, коли Гедеон як учасник уніонної акції тішився ласкою короля (1595 р.). Допустивши Ісайю до наступства, можна було бути певним, що львівське владицтво буде обсаджене православним владикою, що буде признаний урядом і зможе перед ним постояти в справах церковних і народних. Але братство завзялось позбутися Балабанів і, укладаючи з Гедеоном свою угоду 1602 р., добилось від нього декларації, що він полишає вибір наступника церкві, не претендуючи на ніякі наступства "по крови албо ведлуг повинноватства", і коли Гедеон помер (на поч. 1607 р.), а Ісайя, що за останніх років його життя фактично правив єпархією, захотів перебрати на себе львівську кафедру, братство рішуче спротивилось і зажадало всенародного вибору, хоч це було дуже рисковано з становища церковних і народних інтересів. Даремно сам Константин Острозький як православний сенатор і патріарший екзарх всякими способами намовляв братчиків як "зичливий приятель і брат", аби вони не давали "причини потіхи і сміху з себе противникам своїм" і своєю "легкістю" не викликали небезпеки "заведенья тоЂ столицы в отступленіє" (Акты Зап. Рос., IV ч., 170). Братчики і місцеве духовенство завзялось не приймати Балабана, і місцева шляхта пішла з ними. Правда. Ісайя Балабан необережно показав дідичні "качества", заходившися по смерті свого стрия силоміць перебирати маєтки і майно владицтва, всупереч волі і бажанням клиросу (проти цього клирос заніс зараз же судовий протест у березні т. р.). Але все-таки дуже небезпечно було уневажнити його привілей на владицтво, бо це зараз викликало і відновлення старих претензій львівського латинського арцибіскупа на обсаджування львівського владицтва, і претензій київського митрополита (а ним був страшний Потій!) на львівське владицтво як свій вікаріат! Якби не розв’язала цього вузла кривоприсяга Тисаровського. Правильно оцінюючи всі ці наслідки, король, відступаючи від свого принципу, признав право рекомендації кандидата православній шляхті і духовенству, тому що відсунення Балабана давало можливість поставити цьому кандидатові умовою — прийняти унію. Така умова й була поставлена шляхтичу Тисаровському, котрого вибрали на кафедру "люде релЂи грецкоЂ и духовенство клерошане рускіє львовскіє", і нунцій Торрес категорично твердить, що Тисаровський присяг бути уніатом; очевидно, що тільки під такою умовою він міг дійсно одержати згоду короля і арцибіскупа на це владицтво. Трудно навіть обрахувати, до яких наслідків прийшло б, коли Тисаровський цю присягу виконав і тримався унії — як то передбачав у своєму листі Острозький. Братству прийшлось би або йти за ним на унію, або організувати пресвітеріанську без’єпископальну церкву під безпосереднім протекторатом царгородського патріарха. Останнє було б дуже інтересним етапом у розвою церковних відносин і ідеології, але кривоприсяга Тисаровського звільнила братчиків від цього рискованого й тяжкого експерименту, особливо тяжкого в тих обставинах, де їм приходилося шукати королівської оборони против утисків з боку свого католицького магістрату.



Тяжке тодішнє становище української львівської громади досить яскраво малює її "лямент до короля", написаний для братських послів, висланих на варшавський сойм на початку 1609 р.:


"Лямент албо мова до короля єго милости.

Наяснейший милостивый кр[олю]! Чтырей народов в самом мурЂ мЂста Лвова сут фундованы, которыє и тераз по-мешканя свои, так теж костелы, церкви, и навет божницЂ свои жидове мают, то ест напрод старожитный натуралный народ наш Руский мает свое вЂчум и церков набоженства своего во ЛвовЂ.

За тым Полский, Орменъский и Жидовский. Полский народ веспол з Руским едного суть права и едны онера носят. Орменский зас свой особый, и Жидове потом свои особный ряд и присуд мають.

Утяжени естесмо мы, народ Руский, от народа Полского ярмом над Єгипъскую неволю, же нас леч без меча, але горЂй нЂж мечем c потомствы выгубляют, заборонивши нам пожитков и ремесл обходов вшеляких, чим бы толко человЂк жив быти могл, того неволен русин на прирожоной земли своей Руской уживати, в том то руском ЛвовЂ.

Маємо екземпля, албо указ войска ваш. кор. мл. досыт огромного и страшливого каждому околичных паньств неприятелеви, з котрых то войсках видимо, же бывали и сут гетмани, ротмистрЂ, полковники, сотники, десятники етц.1,



1 Очевидно, опущене: народу Руского.



и о еден бок з народом Полским становши, завше вЂрне и менъжне вшеляких неприятелев коронных и маєстату ваш. кор. мл. громят.

А заж панове цехмистрове и ремесницы Лвовские: шевцЂ, кравцЂ, рЂзники, поворозники, гончары, е[т]ц., е[т]ц., цос зачнЂйшого особЂ над войска ваш. кор. мл. быти розумЂют, же нас в цехах своих веспол c собою мЂти не хотят. Видимо и щось болшого, то есть маестат ваш. кор. мил., яко рай божий, розмаитых народов древы уквЂченый, межи которыми народ Росский достоинъства, мЂсц сенаторских, воеводства, каштеляне, и инъших преложенЂств на собЂ вЂрне носят, и у боку ваш. кор. мил. атоли сут. А заж панове райцы лвовскиє и цехове лвовскиє цос болшого над то себе быти розумЂют, же нас, народу Руского, при боку своем мЂти не хотят, але c потомствы нас выгубляют.

Наяснейший, милостивый кр.! Бы смы были и немотноє быдло, альбо овцы якиє, предсяж до ваш. кор. мил. волати бысмы мусЂли. Бронь нас, пастыру добрый, от тых, што нас фортельми c потомствы выгубляют. А дай нам пашу якую, а бери з нас дани, то ест волну, молоко, и нас самых ку потребЂ ведле уподобаня своєго, поневаж естесмы й мы понеконд добро Речи Посполитое.

Просим справеддивости святое и ратунку, абысмы до ровных волностей з народом Полским были припущены" 1.



1 Крыловскій, Львовское ставропигіальное братство. К., 1904, дод., с. 35 — 7.



Послам доручалось, виголошуючи цю промову, добиватись, аби українське міщанство Львова було зрівняне з польським у своїх політичних і економічних правах, у відправлянні церковних обрядів. Коли ж таке зрівняння неможливе, — аби у Львові було заведене "особноє своє рускоє право и цехи и уживаня обходов мЂсцъких, яко в Каменцови Подольском народови рускому — так и нам ту во Львове (король) надати рачил". Коли б і це було визнане неможливим, то щоб Львівській Русі були надані права, якими користуються львівські вірмени. "А коли б, боронь боже, і того не схотів", то принаймні щоб їм король зволив надати такі права в уживанні купецтва і ремесла, які мають євреї, і щоб мали вони "свій присуд руський, як жиди свій жидівський у Львові. А на присуд для ремесників два цехи просити, щоб надав — аби в них порозуміватися і споряджатися мали всі ремесла. Бо суди польські чинять кривди нестерпимі, гублячи нас з потомством нашим, і біди нечувані, котрими обтяжені ми, гірше над ярмо єгипетської неволі. Коли ж, боронь боже, й того не хотіли нам дати, — допустити такої вільності, як жидам, то вже нема іншої ради, тільки просити вільного листу на перехід до Волохів на життя. "Се жарт — але лихий то жарт, пане познанський..."

В таких умовах, розуміється, не було що думати про провід в національній організації "Річи Посполитої Народу Руського", взагалі про яку-небудь ширшу акцію. В наведенім у попередньому томі посланні до громади Нового Костянтинова, що хотіла заснувати в себе братство на взір Львівського, писанім три місяці пізніш, можливо, не без прикрих вражінь з цього сойму, львівські братчики висловлюють: "Трудная есть дорога братства, и не лацно кто оторовати может. Чогосмы сами на собЂ и от мнЂманных ся быти притомных наших досвЂтчили и нынЂ еще дознаєм". "Руська вулиця", побивши всіми правилами стратегії свого дідичного ворога — "Святого Юра" з його балабанським мучительством, опинилась у ролі штабу, що битву виграв, але зістався без армії.

















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.