[Михайло Грушевський. Історія української літератури. — К., 1995. — Т. 6. — С. 66-105.]

Попередня     Головна     Наступна





Важніші твори лаврського гуртка. Писання Копистинського. Блискучий літературний, чи краще б сказати, книжний успіх лаврського осередку і з ним відродженого Києва взагалі як культурного центру в значній мірі пояснюється тою обставиною, що в складі того гуртка від перших початків поруч такого талановитого організатора, яким був Плетеницький, знайшовся такий визначний літературний талант, як Копистинський. Беринда, Земка, Л. Зизаній, не говорячи про інших, — це були літературні корисності тільки; Копистинський, судячи з усього, був великою літературною силою, хоча вона теж пішла, так би сказати, більше на будівельний, ніж на декоративний матеріал цієї доби. При тім найкращий його твір так і лишився невиданим, невважаючи на те, що його автор розпоряцжав друкарнею, а в світ пішов менш важливий і анонімний; так що постать цього діяча і його ідеї не здобули відповідного признання і уваги і його літературне й громадське діло й досі дуже мало простудійоване і освітлене. В рамках цієї роботи я теж не можу ставити цього завдання, тим більш, що аспект наш буде все-таки літературний, а не церковний, а праця і творчість Копистинського пішла більше в цім другім, ніж у першім напрямі 1.



1 Література крайнє убога. Одинока монографія — правда, дуже добра для свого часу, але тепер уже сильно перестаріла, — написана В. 3. Завитневичем з становища історії релігійної полеміки "Палинодія Захаріи Копыстенского и ея мЂсто в исторіи западно-русской полемики XVI и XVII вв.", Варшава, 1883 (першу половину книги займає опис попередньої релігійної полеміки). Одночасно вийшов в монографії про Могилу короткий начерк діяльності Копистинського як печерського архімандрита (с. 282 — 8). Все попереднє — в словарі Євгенія, в оглядах Максимовича і Філарета, так само статті М. Флореасова в "Кіев. Епарх. ВЂд." за 1873 — 4 рр. — після цих праць втратило значення; варто мати на увазі тільки замітки Голубєва "Библіографическія ЗамЂчанія о нЂкоторых старопечатных церковнославянских книгах", 1876, Гільтебрандта при виданні "Палінодії" в VI т. "Рус. Ист. Библ." (додатки с. 12-14 і особливо 22-4, про "Книгу о вЂрЂ", 1878) і анонімну "ЗамЂтку об одной старопечатной книгЂ" в московских Чтеніях, 1879 (про "Книгу о вЂрЂ"). Після того коротку біографію Копистинського дав Голубєв у своїй "Історії Кіев. Дух. Ак." (1886), а про літературну продукцію Копистинського — чималий уступ в "Історії укр. літератури" Возняка (II, с. 234-249). Головний твір Копистинського — "Палінодія" видрукувано тільки р. 1878 в IV т. "Рус. Ист. Библ." з двох пізніших, неповних і несправних копій — дарма, що одна з них належала Дмитрові Тупталові; див. вказівки на повніші варіанти в статтях Петрова: "Новооткрытый список "Палинодіи" Захаріи Копыстенского", "Труды Кіев. Акад.", 1884, VI, і Ол.Сушка: "Причинки до студій над текстом Палінодії", "Записки" львівські, т. 54. Доброго видання цього твору ми, значить, і досі не маємо.

"Книга о вірі" видана тільки в уривках, нічим не мотивованих, С. Т. Голубєвим в архіві ЮЗР, I, VIII (1914).

"О образЂх" і "О св. Тройци" почасти з друкованого дефектного київського примірника (московський і ленінградський повніші), почасти з рукописних копій Київської академії.

"Книга о правдивой єдности" не видана зовсім, а звісна тільки з побіжних заміток про неї Завитневича в цитованій праці (с. 286 і далі) — на підставі дуже лихої копії бувшої колекції Царського (тепер Московського історичного музею).

Передмови до лаврських друків здебільшого видані в додатках до праці Тітова "Типографія Киево-Печер. Лавры" ("Матеріяли до історії книжної справи на Україні"); дещо не ввійшло сюди — напр., вказана Голубєвим передмова до поучень Дорофея, заступлена в друкованій книзі присвятою Кизаревича Могилі (вона не опублікована).

Дві проповіді, присвячені Плетеницькому, тепер опубліковані: "Казаньє на погреб" — друга половина в згаданій статті Голубєва в "Трудах Киев. Дух. Акад.", 1910, VI, с. 339, в цілості — в тім же збірнику Тітова "Оміліа на роковую память", аж двічі — в тім же збірнику і перед тим в "Архіві Ю.З.Р.", I, VIII.



Головний доробок Копистинського — в полеміці і апологетиці. Але тут єсть цілий ряд невияснених питань. Маємо такий ряд питань, що становлять внутрішнє зв’язаний ланцюг, але тільки в певних частях його авторство Копистинського певне:


"О образЂх, о крестЂ, о хвалЂ божієй и молит†святых и о артыкулЂх вЂры єдиноє правдивоє церкве Христовы" звісний в кількох дефектних примірниках.

"О пресвятЂй Тройци і о иных артикулех вЂры єдиноє правдивоє церкве Христовоє" — два апологетичні трактати в друкованих примірниках книги, невідомо коли і де видані (титульної картки ні виходу ніде не збереглось). Звичайно вважають її віленським друком поч. XVII в. (коло р. 1602), але твердих підстав на це нема. Оба трактати з невеликими змінами ввійшли до "Книги о вірі", безсумнівного твору Копистинського, і на цій підставі дехто (як М. Возняк) вважають їх творами Копистинського, першим начерком цього апологетичного трактату, і це досить правдоподібно.

"Книга о вЂрЂ єдиной святой соборной апостольской церкве, которая под росудок церкве Всходной подається", без місця і року, підписана криптонімом (властиво анаграмою): ієромонах Азаріас X, що значить "Захаріа" 1;



1 При кінці першої частини цієї книги: "Вся преднаписаная судови и исправленію трону апостольскаго святЂшему патріарсЂ константинополскому яко найвишшему и власному пастыреви Россіи вручаються и предаються. Благодатію божією, благословенієм же и повеленієм старших отцов церкви всход(ной) вызнавцов твори ієромонах Азаріяс X. раб Іс. Xc. — "Матеріали", с. 34, "Архив ЮЗР", I, VIII, с. 293.



рік видання вказує пізніша праця Копистинського "О правдивой єдности", посилаючися на "книгу Азаріи году 1619 выданую" 1; характер письма не лишає сумніву, що друковано її в Лаврській друкарні. Складається з трьох частин, з котрих перша — про св. духа — відповідає згаданому вище трактатові "О пресвятЂй Тройци" (з невеликими відмінами); друга — "О пресвятих тайнах тЂла и крове" не має собі паралелі в тім ранішім друку (тільки змістом сходиться з деякими розділами трактату "О образЂх"); третя — десять малих трактатів головно з сфери православної обрядовості, майже всі мають паралельні розділи в трактаті "О образЂх", але з далеко більшими відмінами, ніж у відносинах першої частини до трактату "О прес. ТройцЂ". При кінці автор заповідає "не замешкавши" "особливоє выданіє так протав первенству яко теж и о незбавенном нЂкоторых в Россіи от церкве Всходней отступленію" 2 — те, що автор виложив в своїй "Палінодії". Навзаєм книга "О правдивой єдности" цитує книгу ієромонаха Азарії, проти уніятів видану, также про святого духа й тайни пресвяті й інші артикули віри 3: тут творами Азарії називається однаково і "Палінодія", і "Книга о вірі". На підставі цих вказівок, як також і певних стилістичних подібностей, можна вважати книгу Азарії твором Копистинського майже певно.

"Палинодія или книга обороны кафолической святой апостольской Всходной церкви и святых патріархов и о Грекох и о Россох христіанех, в ласцЂ божой за благословенієм страших през архимандрита 4 Захарію Копистенского написана и з ревизією учителей выдана а под разсудок поддана святых всходных патріархов 5 року от Рождества Бога Слова І. Христа 1621 мЂсяца ноємврія 26" — так зветься вона в копії, що належала Дмитрові Тупталові, а потім попала до Московської синодальної бібліотеки 6.



1 Цитує Завитневич у цитов. праці, с. 276.

2 Архив, с. 393.

3 У Завитневича, с. 281.

4 Це слово мусить бути пізнішим додатком, бо архімандритом (печерським) Копистинський став тільки після Плетеницького.

5 Звертаю увагу на стилістичну подібність цієї фрази з закінченням "Книги о вірі" — див. прим. 1, с. 69.

6 Тому що це пізніша копія, не вважаю потрібним триматися її транскрипції.



Написана або, краще сказати, зачата з приводу "Оборони унії" віленського архімандрита Льва Кревзи-Ржевуського, написаної, як тепер здогадуються, за поміччю Йосафата Кунцевича і виданої в Вільні 1617 р.1, вона розрослася в величезну православну паноплію — повний круг православної апологетики, що доповняла "Книгу о вірі", як то було в ній заповіджено, головно на адресу католиків і уніатів, тим часом як "Книга о вірі" і попередні трактати ("О пр. ТройцЂ" і "О образЂх") були звернені головно проти протестантських доктрин.



1 (Obrona Jedności cerkiewney, abo dowody, którymi się pokazuie, iz Grecka cerkiew z Łacińską ma być ziednoczona, podane do druku za rozkazaniem przewielebnego w Bogu oyca j. m. oyca Józefa Wielamina Rutskiego archiepiskopa etc.) передр. в томі IV "Pyc. Ист. Библ.".



Відповідно до розкладу матеріалу в Кревзи поділяється на чотири нерівні частини: перша — сорозмірно невелика, коло 250 тис. знаків з загальної кількості коло півтора мільйона (приблизно одна шоста частина цілого), дає суцільний і заокруглений, дуже витриманий у схемі й плані трактат проти прерогатив ап. Петра. Друга — найбільша (без малого половина всієї книги) присвячена претензіям пап на першенство і владу в церкві, не має такої суцільності: автор, очевидно, багато разів повертався до цеї головної теми, доповняв свою працю все новими розділами, силкуючися вичерпати це болюче питання, поставити над ним крапку, збивши не тільки аргументацію Кревзи, але і взагалі все, що підносилося з уніатсько-католицької сторони на користь папської зверхності. Багато місця присвячено розглядові тих історичних фактів і прецедентів, на які посилалася латинська сторона; в зв’язку з тим автор спиняється на історії розділу церков і переходить потім до старої, стільки разів порушуваної в цій полеміці теми: котра церква має знаки благодаті божої (про упадок Візантії, про залежність патріархів від турків і т. д., доказуючи, що в історії римської церкви можна вказати багато гіршого). Третя частина — невелика, приблизно рівна першій, присвячена спеціально історії руської церкви: про її одвічний зв’язок з царгородською церквою і незалежність від римської церкви. Потім четверта частина, найменша розміром (приблизно 130 тис. знаків), має вигляд додаткових заміток на різні теми, котрим не знайшлося місця в попередніх частинах, або авторові прийшло на гадку вже по закінченні цілості їх порушити — ці замітки, більш безпосередні і свобідні, мають особливо багато цікавого для сучасного читача.

1621 рік, поставлений у заголовку, не був ніяк роком закінчення цього волюмінозного твору — в третій частині його автор говорить про рік 1622 як нинішній 1; судячи з того, можна думати, що він працював над нею ще і в 1623 р., а може, і ще довше, судячи з великих відмін у досі звісних копіях його твору.



1 Стовп. 1049 друкованого видання.



А тим часом, можливо, що й паралельно, виготував свій останній (скільки знаємо) трактат більш полемічний, ніж апологетичний:

"Книга о правдивой єдности православных христіан церкви восточной, там же и против апостатов и о их лживой униіи. Милостію і помощію божією, благословенієм старших через ієромонаха Захарію Копистенского написано". Так зветься вона в єдиній досі відомій, дуже несправній, зробленій поза Україною копії б. колекції Царського; вона складається тут з 40 розділів, поділених на три частини. М. Євгеній свідчить, що в автографі "Палінодії", котра, мовляють, переховувалася в Київській, Софійській бібліотеці, цей твір в 44 розділах був дописаний після "Палінодії" під подібним, як з кол. Царського, титулом, а після нього ще було толковання "Отченашу". В однім місці цей твір "О правдивой єдности" посилається на "Палінодію", з того міркують, що він був написаний після "Палінодії", а з того, що Копистинський в його заголовку зветься тільки ієромонахом, виводять, що його написано не пізніш 1623 року. Але цю можливість можна поширити і на весь майже 1624 р. і припустити, що цей твір писався паралельно з оброблюванням "Палінодії", що тяглося довгий ряд літ. Він на новий лад підіймав вихідну ідею "Палінодії" як відповідь на апологію унії Кревзи: виясняв, в якій формі можливе дійсне об’єднання грецької й латинської церкви: через приведення латинської церкви від її збочінь до правдивої церковної традиції, вірно і непохитно захованої східною церквою; унія ж, переведена єпископами-апостатами, пішла цілком протилежною дорогою, вірним не тільки не годиться йти за нею, але навпаки — цуратися всяких зносин і спільності з нею, і автор в закінченні виясняє умови, як уніати можуть назад повернутися до правдивої православної церкви 1.

Ми маємо таким чином цілу серію писань, з яких більшість цілком певно, а інші з більшою і меншою правдоподібністю належать Копистинському. Разом взяті, вони становлять грандіозну історично-апологетичну і полемічну систему, котрій рівної не маємо не тільки в нашому, а і в цілому старому православному письменстві; вона дає Копистинському одно з найперших місць між церковними письменниками, особливо як богословові-ерудитові. Новіші православні богослови з великими похвалами відзиваються про його богословські виводи, похваляють його, що він опирає їх на текстах канонічних писань, а не на схоластичній софістиці; високо ставлять його критицизм і науковість у поводженні з матеріалом. Слабшою вважають історичну сторону, де Копистинський спирався на джерела не високої якості і часто занадто легко відкидав як вигадку, фальш і т. д. те, що було незручно для його висновків 2.



1 Перегляд змісту у Завитневича, с. 283 — 301.

2 "Но если теоретическая сторона Палинодии выдерживает критику и c точки зрения современной богословской науки, то историческая ее часть, по крайней мере в некоторых своих отделах, может быть оцениваема только c исторической точки зрения", — відзивався Завитневич (с. 385 — 6), хоча й не погоджувався з різким відзивом Ф. Терновського, що і у Кревзи, і у Копистинського історичні (візантійські) джерела використовуються "в высокой мере тенденциозно" ("Изучение византийской истории и ее тенденциозное приложение в древней Руси", с. 208).



Особливо ж підносять його ерудицію: масу писань, котрих знання він виявляє. Крім церковних учителів перших віків, він знав багато візантійських письменників пізнішого часу, багато користався з сучасної скарбниці візантистики — "Турко-Грецькії" М. Крузія, був знайомим з капітальнішими католицькими творами Баронія, Беларміна, виявляє чимале начитання в старих українських збірниках, хоча й не вирізняє в них основних творів старої української письменності; дуже слабий інтерес виявляє до церковноісторичної протестантської критики. Як взірець його критицизму цитується ця дійсно інтересна замітка з приводу посилання Кревзи на якийсь руський "Соборник":


"ОтповЂдаю єму, же книга Соборник єсть у нас великой поваги книга — але Соборник чистый, яковый маємо Святогорській. Леч і то в пересторогу дерзну речи: находятся нЂгдЂ не соборныи Соборники, которых в церкви не подано читати, a тыи подобны суть непорядочного господаря спЂжарням, который в ных не то толко ховаєт, што бы Ђл и пил, але и смолу и деготь, и от яду щто и трутизны, которими бысь могл и помазати и осмородити, a неосторожный бывши он або хто другій невЂдомый — и струти! Ест в ных полно басній з "Четый", — снат, з отступницких легенд, бо "легенда" по Руску — "четя". Ест басній в ных и з "Палей" и з тым подобных в церкви нашей мЂстца не маючих книг, през неуки господарЂ межи чистую пшеницу церковную як куколю назбираных. Который нам тепер отступникове вмЂсто пшеници удают й абысмо его заживали, залецают — але омилит их, уфаємо богу нашому, тая надЂя! Оминают за ласкою божею, російскую нашу церков лЂта грубои простоты; свЂтити ей почала свЂтлось умЂєтности и правды!

Суть еще и другій нововиниклій легенди, з "Постил" розных нажебраныи, недавно з друку по-руску выданіи 1, в которых на многих мЂстцах находят ся паденія и погрЂшеня немалыи, так против правой богословіи, як и против догматом церкве апостолской кафолической всходней. И тых стеречи ся потреба и бЂгати, як трутизны и непріязни к церкви нашей, которых ест много" 2.



1 Це, очевидно, про "Учительне Євангеліє" кир. Транквіліона-Ставровецького.

2 Р. Ист. Биб., IV, с. 657.



На тему наукового методу варто навести такі його принципіальні зауваження проти аподектизму і теоретичних висловів, не спертих на документах. З приводу католицької тези, що Христос дав Петрові владу над церквою, він зауважує:


"Повинни то нам показати: гдЂ, коли и которыми словами Іисус Христос учиненую обЂтницу тую сполнил, и як сполненая тая обЂтница Петра святого церковным монархою чинит, яковым єго отступникове мЂти хотят? Чого же мы примо 1, як речи неслушной и жадным писмом довестися не могучей, — они то нам винни были показати и довести, же так єст в речи истотне, як словами удают омылне. Але же того жадными слушностями, не риючи писма Божого свЂдоцствы, або святых учителей церковных наукою но доводят. Толко просто так декретують: "Іисус Христос на ПетрЂ збудовал Церков свою, прето Петр ест Церкви Христовой монархою" 2,

"Подобенства и рацій мЂста там не мают, гдЂ єст ясноє право и гдЂ канон выразне того забороняєт або позволяєт. Не єст реч можная — уникати моцы єго и нЂгды старых латинніков старая цнота на зношене тых канонов — подобенств, анЂ рацій не вносила. Але новых отступников почало их вносити безстудство!" 3.


На власних виводах Копистинського з Св. Письма, канонів і історичних фактів спинятись тут не буду. Для нас цікавіші ті його відступи від цих його богословських та церковно-історичних аргументацій, де він входить у сучасні питання, в сучасне або недавно минуле життя. В "Паліноції", написаній взагалі менш сухо і догматично, ніж інші його писання, — може, тому й не виданої друком в цій формі не досить академічній 4, — знаходимо досить багато таких місць, і я вважаю потрібним дещо з того навести тут (з деякими покороченнями) 5.




1 Заперечуємо.

2 Р. Ист. Биб., IV, с. 353.

3 Там же, с. 591.

4 Дослідників немало це інтригувало: як-таки така капітальна праця, можна сказати, найцінніша книга, яку дала релігійна полеміка тої доби, зісталася недрукованою, коли Копистинський мав у своєму розпорядженні друкарню і міг би, здавалось, друкувати, що схотів. На витолковання подавали такі аргументи.

В момент закінчення "Палінодії" Печерська друкарня була занята друкуванням таких капітальних книг, як дві збірки "Бесід Золотоустого", і таку велику книгу, як "Палінодія", не можна було пропустити.

Убивство Кунцевича при кінці 1622 р., київські релігійні конфлікти 1624 р. створили дуже напружену ситуацію, коли досить небезпечно було вилазити з релігійною полемікою, коли попередня книга Копистинського 1619 р. була випущена, для безпечності, без означення автора і місця друку, то тепер ці самі мотиви безпечності веліли зовсім утриматися з друком.

Через великі розміри "Палінодії" учена братія, що мала з нею діло, за краще вважала популяризувати її в витягах, переробках і под., ніж пускати друком у цілому.

До цих міркувань, які я до певної міри поділяв ("Історія України", VII, с. 409), я тепер додав би ще одно: що, поставивши так широко завдання цієї праці — бажаючи в ній вичерпати питання полеміки і зробити їй кінець, Копистинський, хоч став ладити її до друку ще 1621 р., мабуть, і до самої смерті не вважав її вповні викінченою і все щось знаходив до неї додати або переробити. А по смерті його, можливо, що й справді київські богослови за доцільніше вважали використовувати цей капітальний звід матеріалу як матеріал — замість публікувати в цілому.

5 І без твердих знаків, явно розставлених видавцем згідно з новим російським правописом.



Полеміка з тим старим католицьким докором, що східні патріархи живуть у поневоленні турецькім, мусять купувати собі уряди, скидаються і настановляються за контрактом султана або його візира, — дає Копистинському привід до таких цікавих паралелів турецької неволі і польської золотої вільності та абсолютної свободи католицької церкви — теж, розуміється, односторонньо перекрашених автором, тільки в противний бік, ніж у католицько-уніатських полемістів:


"ОбернЂмже ся и до царев заходних и костелов христіанських: яко много оным самым и секретаром их дают золота и сребра тыи, которыи бискупства, опатства и каноництва берут. ВступЂмо же єще в самый той Рим, — як много до него посылают тыи, которые там по сакру шлют; як много тыи, которыи з сакрами приіждают, отбирают! ВЂдомо то заисте кождому, хто ся єно во дворах цесарей, кролей и княжат находит. Уважай, отступнику, еслиж то не симонія над симоніями — волными у волных и ровным у ровных в реліи куповати уряды духовныи? Зачим запевне вЂдати маеш, иж нЂгды за всЂ лЂта патриархове Турчинови не дали так много, як один рок папежови твоєму и єго цворови дают зо всЂх кролевста чиншу и дани бискупове, арцибискупове, примасове и тым подобныи! Нуж, за юбилеуша, за отпусты, за молоты посвяченій, за мечи такіиж, и за рожи, за индулгенціи и за диспенсацій!

Штож и о вас, отступниках наших речемо? Заж апостатове наши, а ваши владыкове при посвячаню своих попов не вытягают платы пЂняжной? Оно той што в Перемышлю сЂдит, Шишка Крупецкій, от десяти лЂт вытягал на попах подачки, заживаючи до того помочи урядов свЂцких. О которое драпество великій плач и нарекане на уряды и на тых мучителев владыков. Штож и о аннатах которыи з Полски до Риму идут, также и о поборах, которыи духовенство руское, а зособна паном своим чинши дают, и повозы отправуют. Чому всему присмотривши ся уважте, же вы христіане будучи, на христіан духовных накладаєте таковыи тяжкости! Укаряете Греков, иж Турком дают подачки, завстыдайте ж ся, а рачей Бога убойте ся: вы христіане, а от духовных руских поборов, чиншов и повозов не вытягайте!

Укаряет еще нас противник утисненєм турецким, и же в малой церкви патріарха сЂдит. Уважтеж, если и мы тогож не терпимо маючи права и волности, и уживанє их долголЂтноє! БарзЂй нас тоє болит, же што Грекове от поган, тоє мы, Русь от вас, христіан костела римского терпимо! ПрисмотрЂте ся, яко-сте православных христіан виленских, мЂнских, перемислских, могилевских, быховских, пинских, берестейских, полоцких, витебских и по иных мЂстах з великих церквій выгнаных в малій церковкы втиснули! ПрисмотрЂте ся, як по многих повЂтах бЂдніи мЂщане, же им поотбирано в мЂстЂх церкви, в домах, полях и лЂсах набоженство своє христіанскоє отправуют! Присмотрите ся єще и в том справедливости и сумнЂнью людій религіи римской, которыи от нас обЂма руками гойній упоминки и дары беручи, обЂцуют покой и волности захованьє, а єднак вмЂсто уищеня ся в обЂтници приреченой, барзЂй на нас инстигую, и декрета суровыи якобы з найму феруют.

Мают то Грекове над нас, ркомо 1 волных и правы обварованых же в вЂрЂ и в набоженст†своєм волность мают.



1 Нібито.



Хто был в Константинополю и по инших мЂстЂх в Греціи на урочистыи свята, обачил бы свободу и волность, и веселє, и строй, и безпечество христіан таковоє, же рекл бы каждый, иж тыи там христіане царствуют, и же в так великом их згромаженью, и в так свЂтлой их оказалости толко им цара не доставаєт. И которыи на то глядЂли, мовили в себЂ, же царство Константиново и царство Юстиніаново нынЂ видимо, в котором пресвЂтлом видоку и веселю єно діадиму носячого не доставало!

А у нас в свято як у попа, у мЂщанина и у хлопка обачено свЂтлое што на хребтЂ, так долго около того ходити будет пан, пани и урядник же аж мусит збыти убогій худак! Але то меншая! Гды нам волность вЂры захована будет на свободЂ, як захована єст Греком в неволи, которьш ведлуг давных своих христіанских прав мают епископов, архіепископов, примасов, патріархов и весь никшый причет церковный, — о подачки и о чинши стояти не будемо. Дал за себе и за Петра, а в особЂ его за церков свою чинш Іисус Христос; будемо давати и мы, толко вЂры свобода нехай нам зоставает, якая зоставаєть браті и нашей Греком" 1.


І трохи нижче він додає такий образок релігійних утисків в Річі Посполитій польській:


"Полно наших Россов и тепер за вЂру свою православную под плащем змышленной на них през вас о здраду потвары 2 в темницах, в вежах, в вязеньях и на выгнанню! АможнЂйших позвами, декретами, выроками и винами турбуєте!"


І ще далі:


"А што противник пишет, иж панове свЂтскіе попом, як хотят росказуют и берут з них што хотят, и робити росказуют, то нехай папежом и паном Поляком в бров и в сумнЂньє их! Ваш же сорекс 3.



1 Р. И. Б., IV, с. 927-930.

2 Клевети.

3 Sorex — миша, "ваша миша" — ваша вина.



И тож то знак вЂры и побожности панов Поляков, же за добродЂйства землЂ и народу Росского іереев божіих так непобожне шануют, же и поборы з них берут, церкви волныи им запродают, на подводы и толоки гонят, робити кажут. Коник и волик и яловища, подобалася у попа — взяти ю. Пчолки подобрати. Празничных або святечных ялмужн — подЂлом: в речи то — подарком участникам паном з попами быти 1. О, Боже справедливий, з высокости призри а отмсти" 2.



1 Довідуємося звідси про цікаву практику, що поміщики-патрони вимовляли у попів для себе певної частини приносів і грошових приходів з празників, святочних богослужень тощо.

2 Р. И. Б., IV, с. 931 і 1128.



До свого каталога царгородських патріархів, зверхників руської церкви, додає він цілу окрему повість про походження церковної унії — очевидно, окремо написану і потім зовсім механічно пришиту до імені патр. Єремії в тому каталогу. З огляду на визначний літературний (не історично " фактичний!) інтерес цієї повісті я наведу її в цілості, в оригінальній формі, бо й вона має визначний інтерес. Тільки в примітках подаю переклад — там, де стиль оригіналу занадто непрозорий (для кращого зрозуміння я подробив його інтерпунктацію на дрібніші речення, але місцями й це таки не помагає).


"О достойности блаженной памяти Ієреміи, патріархи константинополского в Руси, и о отступст†митрополита Руского от святой апостолской столици константинополской.

Пришедши в помен блаженной памяти патріархи и взменку о бытности его в земли Руской учинивши, хоть ся речь не мЂла продолжити и працы сеєй моєй книги умножить розумЂлем еднак быти потребную за оказією сею нЂшто о отступленію от святЂйшей апостолской константинополской столицы послушенства преложоных духовных русских, митрополита з пятма владыками, под час седЂня на той святой столицы помененого блаженной памяти Іереміи патріархи преложити до вЂдомости короткими словы потомным вЂком подати: што за причина отступства их и што за поступок, абы пожитечная о том вЂдомость, порохом замолчанЂя засипана бывши, в запамятанє коли не пришла.

Справу отступства того называют отступникове унією, а мы єй зовемо апостасією, як тую справу, которая повила и уростала отступство. Которая то унія их, з яких бы ся початков взяла, розумЂю, же не кождому есть то вЂдомо, особливе недбалому и мертвому христіанину. Бо ачколвек мудрый з скутков причину познаваєт, як то з овоцу доброє дерево або злоє, вшак же иж ся не кождому дает скутку злого обачити злую причину, только самому мудрому. Абы ся хто в том не мыслил, причину єй, з которой в скутку станула, вкоротцЂ преложити ми належит. Хотяж бовЂм то єсть реч певная, же "злого птаха (як посполите мовят) злоє ест яйце", не кождый єднак єго знает из луски, але аж з того што под лускою. Много такових ест, которіи очима своими на скутки той уніи смотрят, пытают єднак, што то ест унія? Поневаж не кождый вЂдает, же унія тая, о которой нам реч, ест пяти владыков русских, а шестого митрополита от послушенства звыклого им пастира патріархи константинополского кривоприсяжноє отступство, а до послушенства неналежного им пастира папежа латино-римского противозаконноє приступство. То єст: иж митрополит рускій и пять з ним владыков, зламавши присягу отцу патріарсЂ константинополскому пастиреви своєму власному (который в продках своих рускій наши народы за зряженем боским до познаня евангелской свЂтлости привел, окрестил, пастирев им дал и церков нашу Рускую вшелякою псалмодією и порядками и набоженством, ведлуг способу и уживання церкве Грецкой восточной осмотрЂл и рядил тыми преложоными духовными народов наших руских през лЂт 600 и над то, от часу крещенія и увЂреня Россов, уставичне одного по другом даючи им митрополиты аж до вЂку нашего) неотповЂдне отступили от него в року 1595-м, а приступили до папежа латино-римского кривоприсяжне, — именем всего народу Руского, который о том не чого не вЂдал. Послушенство єму (папі) поприсяжши, поддаючи ниву церкви Руской тому на жниво, который єи не орал, не сЂял, который, мовимо, жадного ей добродЂйства духовного не учинил и права до нас и духовных наших нЂколи жадного не мЂл.

То теды отступство их ест им унія. Которая в отчизнЂ нашей, то ест в земли Руской уставЂчніи родит турбаціи, незгоды, заверухи и неснаски. А в реліи нашей Грецкой вЂру з непорушного ей мЂсца рушивши, дЂравит еи, шпотит, мутилюєт и вшеляко профануєт.

З якой теды им до того причины пришло, з яких початков, през якіи сродки повстала, коила ся и тепер точит ся абы хто не розумЂл, же то им з побожности, або з милости єдности з костелом римским, люб за поводом доброго сумнЂня пришло, якобы ся поважними способами и сродками точила, а не рачей з ухиленя ся заслуженой церковной карности, а за тым з розпусты и зухвалства 1 вЂдати даю, як ся реч, мЂла и маєт, правдиве и истотне. Поневаж як то речи злой добре розумЂти, так и реч добрую зле удавати однакій грЂх быти сужу.

Реч ся теды тая так маєт:

Гды юж до такой остатней простоты преложоным духовным народу нашего Руского пришло, — которіи по тамтыи вышшіи лЂта в панствах Корунных и литовских, поготовю в руских проч иновЂрных 2, бы впобудку не маючи, в справах и в рядЂ церковном; сон спали ледве обуженый. Так твердый, же за пристєм на повЂреную справованю их рускую церков, за скаранєм нас божим розних сект и єресей, вЂхров и шумов оцненя ся 3, очій протерти и до себе прійти, о собЂ и о повЂрених опецЂ своей душах людских радити (абыся тым злым еретицким повЂтрем не заражали) не могши, допустилися и повЂреніи собЂ души по воли их идти пустили 4.



1 З огляду на дуже заплутану конструкцію додаю свобідніший переклад: "З яких причин до того прийшло, і з яких початків прийшла ця унія, якими засобами була розпочата, потім коїлась і тепер продовжується, оповім правдиво й істотно, як це було і тепер єсть, аби хто не думав, ніби ті (владики-апостати) взялись до того з побожності або з любові до одності з римською церквою, або за побудкою доброго сумління, і тепер ця унія нібито підтримується поважними засобами, а не для того, щоб утікати від заслуженої церковної кари — отже, прийшла унія властиво з розпусти і безстидства".

2 Не кажучи про іновірних.

3 Пробудження.

4 Серед духовної старшини нашого руського народу прийшло було до такого занепаду, що вони в тих попередніх роках в землях Корони Польської й В. кн. Литовського, не маючи ніякого опам’ятання ні від руських людей, не кажучи про іновірних, заснули тяжким, ледве пробудним сном у справах і правлінні церковнім. Таким твердим сном, що навіть на прихід (за божим попустом) на повірену їм руську церкву різних сект і єресів, бур і шумів, щоб їх розбудити, не могли вони очей продерти і до себе прийти, щоб порадити про себе і про довірені їм душі людські, аби не заражалися тою лихою єретицькою пошестю. Опустились і довірені їм душі по своїй волі йти пустили.



Которыи по разных сектах якобы безпастырніи розбЂгшись гинули, а самим до ового Соломонового пришло: "єгда прійдет злочестивый во глубину зол не радит находит же нань безчестіє и поношеніє".

Пало абовЂм на них поганбеньє и зелживость, и пришли в такую нечулость, якобы живы не были, — прето иж повинности своей пастырской досит не чинячи, о собЂ и о повЂреных паст†своей овечках, поки мЂли час, чути не хотЂли.

Отколь пришло было, же юж не годность осЂдала епископскіи столицы и митрополитанскіи, але тоє, што им самим ку ганбЂ и соромотЂ, ба и ку грЂхови быти могло. Который не з монастирев добре в безженном любо в законничом животЂ выцвЂчени бывши на них ся всажали, як тоє церковныи уставы мЂти хотят, — але зараз от господарств суєтных и земледЂлств, або з варстату ремесла жолнерского в нагороду заслуг своих 1. А надто неуки и простаки великій, в писмЂ святом небЂгліи, до того анЂ пробаціи впрод не чинячи, анЂ иноческого живота не скоштовавши.

Зачим тыи святыи и вшелякой чести годныи духовных преложенств столицы чути почали на собЂ не только двоженцов и мужобойцов, але и такій нерядники, которыи в богу пошлюбенном безженном животЂ, ведлуг канонов и своего поволаня, не заховали ся.



1 І з того прийшло було до того, що на єпископських, митрополитанських престолах засідали не гідні люди, але такі, що їм ті церковні гідності приносили тільки ганьбу та сором, а навіть і гріх. Такі, що приходили на ті престоли не з монастирів, добре підготовлені безженним або чернечим життям, як то велять церковні устави, але просто від повних суєти господарств, від хліборобства або від жовнірського ремесла — в нагороду за свої заслуги.



Просвитерове зась, от ных насвячаніи, — сметья было людское. Бо юж до такой зневаги святое пресвитерское достоєнство пришло было, же ся на оноє чловЂкови доброму дати потягнути, як на свЂтскую якую ганбу поступити было! Отколь ся до него самыи толко голодныи и неукове так натиснули были, же юж розознати не было, гдЂ был частшій пресвитер: в корчмЂ, чили в церкви? На што часов тамтых пожилый 1 годной памяти муж Герасим Данилович Смотрийскій 2, поглядаючи, a справы духовныи, аж наддер в занедбане пущеній, им далЂй, тим в горшій неряд приходячіи видячи, в конец обаченя ся (ач не кунштовным поважним, еднак вЂршем роским) на непорядній хиротонизанты и их рукоположенцы волал и нарекал 3.

О чом всем блаженной памяти Ієремія, патріарха Константинополскій, от людій народу нашего побожных увЂдомлен бывши, частю для погамованя той завзятой ся роспусты, частю для забЂженя нововзниклым геретицким сектам, юж ся и в народ Рускій значне закрадати почалым, в отчизнЂ нашей сам особою своєю в року 1589 ставити ся зезволил. ГдЂ ведлуг вЂчных прав своих за универсалним позволенєм на распространеньє владзы от короля єго милости тепер счасливе пануючого Жигмонта Третего даным, юрисдикцію свою властелско распростираючи на столицы митрополій Роской нашол Онисифора ДЂвочку двоженца. Того зложил, а на єго мЂстце митрополита посвятил Михайла Рагозу. На архимандритіи Супраслской нашол Тимофея Злобу в пороцЂ мужебойства, и того зложил, а на мЂсце его подал архимандрита Иларіона Масалского.

Што за ласкою божею справивши и в Вилни братство поднесши, пустил ся на Великую Россію до Москви, новопосвяченому от себе митрополитови Михаилови РагозЂ в присязЂ давши 4,



1 Що жив у тих часах.

2 Вар. "Смотрицкій".

3 Накликав непорядних хіротонізантів владиків і їх рукоположенців священиків та дияконів до опам’ятання та нарікав (на їх невідповідне поводження).

4 Зобов’язавши присягою.



абы под час, — да Бог — зверне ся з Москвы, для далших намов в справах духовных и в потребах церковных собор оголосил и собрал. В Моск†час нЂякій змЂшкавши, патріарху им пред тым небывалого поднесши и посвятивши, прибыл до Вилни. А видячи собору неготовость, упомневши оного митрополита, іхал до Замостя, гдЂ при годной памяти канслеру и гетману коронном, пресвЂтлом Іоанну Замойском, час немалый мешкаючи, на наказаный собор чекал.

Але діавол, з вЂков тисячо-хитрый прибЂглец, зайзрячи в церкви божой руской доброму, через Кирила Терлецкого, владыку луцкого (которий тогож себе декрету з того собору очекивати мЂл, до которого ся и сам на зложеніе митрополита Онисифора ДЂвочки подписал, бо теж был двоженєц, як и он, але отцу патріарсЂ еще невЂдомый), всЂх владык и самого митрополита подустил, абы собой той, умыслне давши якую — колвек тому причину, был звлечен. ВЂдали абовЂм тыи совы, же того свЂта знести не могли, як в двоженствЂ, так и в нерядной роспустЂ порочній. На што митрополит дати ся намовити лацно допустил.

Отец патріарх о той скрытой радЂ, а особливо о луцкого прехитроствЂ, который ся перед ним лисом стлал, нЂчого не ведаючи, з Замостя пишет до митрополита, упоминаючи ся у него о наказаный собор, на который не без значной своєй шкоды юж то немалый час чекаєт. В котором листЂ и то наменяєт, же єго слухи о нерядЂ духовных дивныи заходят, и посилаєт лист той через Григорка протопоповича виленского, писаря митрополитового.

Который в переіздЂ своєм неосторожный будучи — бо ся теж жадного оттоль небезпеченства не оподЂвал — оголосил то на Волыню, з чим от отца патріархи до митрополита іхал. Што гды Терлецкого, на той час под Луцком будучого, вЂдати дошло, той на-тых-мЂст опричников своих за ним послал в погоню, приказавши им, абы и себе, и коній не щадячи гонили за ним, гдЂ бы колвек нагонили, абы листы от него отобрали, и самого так добре обложили, жебы был нерихло митрополита витати могл. Што ся так и стало.

Тых збойцов в погоню, як ся рекло, виправивши, сам слЂд прехитрства своего затираючи, под той самый час, з владыкою лвовским Гедионом Болобаном зъіхавши ся, пустился до Замостя, якобы нЂгды нЂчого вЂдом не будучи. А до отца патріархи прибывши и о зволоку того наказаного собору фрасуючого ся нашедши, готовость всЂх владыков спол-епископов своих и свою, в чом бы были от кого виновны, до даня о себЂ и справы перекладаючи, не толко перед самим отцем патріархою, але и перед кождим тым, кому бы то от него дойзрЂти злецено было, усправеливити ся освЂдчил.

Але ово, як на лихо, от кого было замыкати, тому ключи вручили! Отец патріарх, як человЂк щирый, лисови тому хитрому лацно увЂрил: сам отъЂзждает, в єму дает лист и чинит єго на той наказаный собор ексархою. Он так помыслной погоды набывши тріумфуєт, же ся з так трудного на себе гаку зорвал.

Вшакже незадолго, гды ся єще отец патріарх около ряду церквоного в Волоской земли найдовал, отданый был єму лист от Мелетія Богуринского, владыки володимерского и архимандрита печерского, з которого всЂ дЂйма Терлецкого вырозумЂл, и на тых мЂст выслал от боку своєго ексарху Діонисія, абы на соборЂ том пресидовал. ГдЂ зараз през него и пишет и до Богуринского, и справы той Терлецкого, всей — так о отнятьє листов у Григорка и збитьє єго, як и о лист на ексаршество єму даный, абы жадной ваги не мЂл, и єжелибы ся иншій якіи на него зброднЂ оказали, а раменя своєго дозор ему злецаєт. А взявши теж и о том вЂдомость отец патріарх, иж ся той от него наказаный собор з умыслу през митрополита звлекл, злецил тому Діонисієви ексарсЂ, абы судій покаряньє учинил.

А в том часЂ, гды ся то дЂєт, Богуринский переіздом з Києва до Володимера видит ся з Терлецким под Луцком. ГдЂ з розмовы пріятелской речет на него Богуринскій, якобы на жарт, же єго маєт в шкатулЂ. Той жарт взял Терлецкого за серце, бо теж юж о нем был перед тым заслыхнул, и мыслил о том, як би ся з того жарту был вывертЂл.

По колку дній отъізду от него Богуринского, іхал до него Терлецкій до Володимера. ГдЂ гды ся єму радо показало, іст и пьєт, a овдЂ одно на мысли. Господар юж хмЂльни а гостя барзЂй о жарт оный думы, нЂж хмЂл рушают. Так ся однак пяним быти указал, яко бы и з покою Богуринского выйти не змогл. Господар в дому своєм безпечне будучи, в том же покою подпилый уснул и дужо. Хлопьятка теж покой паном учинили. Гостеви не до сну, але до господарской жупицы, з которой вынявши ключЂ, до шкатулы. А з ней жарт оный, который єго за серце был взял, то єст лист оный помененый патріаршій взявши за пазуху, ключи зась там гдЂ были а сам юж тогды до сну беспечнЂй. НазавтрЂє, скоро день в дорогу, упрошаєт з собою и Богуринского, и на своєм возЂ завозит єго до Фалимич. ГдЂ дній колко з ним банкетовавши, єго отпустил, а сам под Луцк до Рожив.

А Богуринскій так был осторожный и чулый, же не первЂй ся осмян быти обачил, аж гды митрополит Рагоза за подущеньєм Терлецкого оного Діонісія ексарху патріаршого зневажоного ни з чим отправил!

Тоє по мысли своєй все Терлецкій справивши, за вложеньєм ся в то Рагозы митрополиты, Григорка з збитьє и отнятьє листов патріарших, и жебы того не голосил, двома сты чирвоных золотых поєднал. А жебы ся в той спра†до них прилучил (Григорко) бо был чловЂком слово в тЂх маючим, владцтво ему Полоцкоє обЂцели (Рагоза з Терлецким) и зистили.

Не уконтеновал ся єднак єще тым своим прехитрством Терлецкій. Идет далЂе, а як єго кламца 1 з вЂков научил, так поступаєт, — хоть видЂл же юж выграл, бо всЂ листы патріаршій у себе юж мЂл, и той даный ему на ексаршество!



1 Ошуканець.



Гды ся абовЂм у него упомнел митрополит о преложенєся доданя отцу патріарсЂ 15 тисячій аспр. который ся през волоку собору, к воли нему учиненую, стравили, он, абы митрополита з отцем патріархою на улад повадил, повЂлЂл єму, же "не аспр так много, але 15 тисячій червоных золотых, не з отволоки собору за свои утрати, але за твоє посвяченє (што фалшиве удавал) по тебЂ потребуют". И придал, же "гды ты о собЂ и о нас радити не будеш, вЂдай о том певне, же што продка твоего Онисифора ДЂвочку поткало, поткает тоєж и тебе и нас, же, зе встыдом и безчестієм, з столиц ради-не ради уступовати будемо мусили". Тое мовил и до инших владыков, а особливе слова тыи ширші и ексаггеровал перед Потієм ново на владычество Володимерское поднесеным.

Зачим гды той-там (Рогоза) Терлецкого духом стал ся надут, о 15 тисячій аспр пересланю мыслити понехавши, — взяли перед себя мысль иншую, з которою ся таили так долго, аж бы выконаню єй час погодный усмотріли, бо еще митрополита Рагозу своим тым замыслом не овшеки одномыслного мЂли (Терлецкий з Потієм). Которую аж в лЂт шест по бытности отца патріархи виконали, року абовЂм 1595, не давши о том отцу патріарсЂ и одною лЂтерою вЂдати, и от всего народу Руского хитре то утаивши.

ПотЂй и Терлецкий, герштове 1 отступства того, до Риму пустили ся, и там римскому бискупови своим и всего народу Руского именем, — котрый не только о том не вЂдал, але анЂ о том коли мыслил, послушенство отдали и ногу его цЂловали. И такую тую велебную свою унію хитре и подступне, ухиляючи ся от караня церковного и канонного (которое не одно заслужили были, абы его не понесли) справили. Которая нещасливоє в народЂ Росском розорване справила, же весь народ Роскій, з двома єпископами благочестивыми, Михайлом Копистинским премысльским и Гедеоном Болобаном лвовским, при звиклом послушенст†патриархи константинополского зостали.



1 Провідники.



А за ними, як отступниками и кривоприсяжцями, под послушенство бискупа римского нЂхто не шол, вЂдаючи то до них певне, же мимо тую помеченую причину, то ест мимо роспусту свою и неправилноє на столици епископскій вступленіє, жадной иншей до отца патріархи причины не мЂли, абы его слушне отступити были могли. Бо был муж прикладный, побожный, покорный, за свЂдоцтвом тых самих отступников и всЂх инших которыи єго в тых панствах видЂли, и c поважных своих обычаєв муж был святый. A владыка луцкій Терлецкій был двоженец, и в многих ексцесах таких порочный (чого добре свідом повіт Луцкій), з которых кождый, як и самоє тоє двоженство, епископской столицы чинили єго негодным, — особливе забойства и лихоиманія, и нечистость тЂлесная вЂдомая многым посвЂдчат и нынЂ балвЂрЂ 1 и пострадавшіи. А другій колега єго Ипатей, владыка володимерскій, был порочный в нестатку вЂры: перед тым отступством своим будучи єще чоловЂком свЂцким, был два разы папежником, был калвинистою, был новокрещенцем. ПовЂдают многіи, добре того свЂцоміи же и до старого закону 2, склонил ся был и церемоній нЂкоторыи заживати починал, и молитвы свои читанєм книг старозаконних отправовал. Что ведлуг канону II собору 6 Константинополского чинило єго епископской столицы не годным. И претож ся так хижо оба тыи порочныи герстове удіяли, поки бы их была от патріархи духовная дисциплина и деградація на зашла: єпископа абовім права царковныи мЂти хотят одной жоны мужа и во всем непорочна, як божіяго строителя.

А то єст причина, поступок и склЂтенє той мерзеной их уніи, або рачей апостасіи. Которою их ся народ Роскій зо всего серца бридил и их в том не наслЂдовал, они видячи себе от своих парафіян отпущеными и зневажеными, з шляхтою, з панами и з княжаты мало што, або згола нЂчого почати не могши, зачали з мЂщаны, з людом посплитым и з священниками. Пустили межи ных злого своего отступства злыи проповЂдники: кіи, посторонки, ланцухи, турмы, инквизаціи, мандаты, баниціи и иныи мученія и трапеня и тым подобныи учителЂ, которые бы тяжкою и трудною до знесення своего проповідію до наслЂдованя отступства их народ примушали. И кождый в своей діецезіи почали пресвитеров инших от хлЂба отдаляти, инших ланцухами и турмами мордовати. А которых през ґвалт не подоляли, тых мандатами турбовали, баниціи на них выносили, церкви им печатовали, а затым або имали их и вязенем трапили, або от всей маетности проч c парафій выгоняли. Міщан также: одных от лавицы ратушной руговали 3,



1 Цирульники, хірурги.

2 Юдейської віри.

3 Викидали.



инших от цехов, других вязенеєм и окрутными темницами, без вшелякой милости трапили. Напрод в Берестю, в Пинску, в Красном Ста†и индЂ, а потом пришло до Вилня, до Полоцка, до Витепска, до Орши, до Могилева и до инших мЂст бЂлоруских.

И такою своєю окрутною и нехристіанскою проповЂдію йдучи, гды видЂли, же и тым не вскурали, але им оны суровЂй на люд и на священники наступовали, тим ся они барзЂй ними брыдили и удаляли ся от них, — до иншей ся рады скрытой и превротной удали. Которой 1 человЂчій промысл, если бы божій особливый был не приступил, нЂгды бы забЂчи не могл.

Понехавши абовЂм того своєго на православных окрутного наступованя, границы посыланя до патріархи замкнули, а под той час з тых двох позосталых нам православных епископов, перемыслского и львовского вызути нас предся взяли, абы за знесенєм их зесли ся за раз и священницы православний — за поступком часу до их рукоположенцев радо-не-радо в справах духовных абы ся обернула утечка. Знесши абовЂм и превЂлееваных столиц епископов, чужеземцем указали бы або за границу, або єсли бы тут жити хотЂли, абы не хиротонисовали 2.



1 В друк. который.

2 Скорочений переклад: "Закинувши свій нелюдський наступ на православних, вони замкнули границю, щоб православні не могли нікого посилати до патріарха на посвячення, а тим часом поставили собі завдання позбавити нас і тих двох православних єпископів, які ще нам зіставились, аби потім, як не стане їх, не стало і православних священиків, і з часом громадянство мусіло, радо чи не радо, звертатися до їх рукоположенців (уніатів). Бо, не давши єпископів на упривілейовані єпархії, вони б і признаних владиків, що приїздили з патріархату, або вислали за границю, або зобов’язали їх не хиротонізувати (не ставити священиків), коли б вони далі хотіли тут жити".



Якож юж на Премислскую столицу по смерти єпископа православного Михайла Копистенского всадили апостату нЂякогось Афанасія Крупецкого. За Лвовскою погоды и смерти теперешнего православного єпископа чекали, надворного своєго єпископа на ню напявши.

Што они тихо, кріємо и не даючи той по собЂ превротной радя познати, справовали.

Господь Бог, которого рады не як рады людскіи, особливим своим о святой церкви своєй, которая єст ему в нашей Руской земли, промыслом и непонятными рядами ряды их людскіи помЂшал, и гды оны нЂ одного православного єпископа в церкви той не зоставити замыслили, и юж на то, як каня на дожчь, чекали, всю ієрархію, зуполную святиню, митрополита православного з православными упривилеєванных в земли Руской епископских столиц єпископами понести и даровати ей рачил!

Што разумЂете, православныи христіане, меншій ли ест сей чуд в святой церкви нашей поднесенья святыни, от чудов оных подчас крещенія всей земли Руской от Бога показанных? Чуда то заправды суть знаменитыи: слЂпому прозрЂти и паперови в огни не горЂти, которыи обЂ стали ся справою Духа Святого тогды гды Русь вЂру христіанскую (которую и тепер непорушну во всем и цЂлу держит, як зрЂницу ока чисту и непорочну ховаєт) пріймовала 1. Чудо не меншее и в поднесеню святыни.



1 Автор хоче порівняти те чудо, котрим відновилася православна ієрархія (патр. Феофаном, в 1621/2 р.), з тими легендарними чудесами, які зв’язувалися з хрещенням Русі: з чудом з Євангелієм, що вкинено було в огонь і не згоріло під час першої місії на Русь, і чудесним прозрінням Володимира в Корсуні. Але паралелі одна за другою приходять в його уяву, і він далі нанизує одну на другу: патр. Феофан приводить йому на гадку Данила в рові з левами, його приїзд до Києва — легендарний приїзд ап. Андрія і т. д.



Церков абовЂм наша святая митрополита и епископов православних которых сам Іисус Христос "оком тЂла" назвати рачил, позбывши, стала ся была слЂпою, была тЂло без очій, — а през поднесенє той святой святыни прозрЂла, и благодатію Христовою видит! Знаменитоє, во истину, чудо єсть чудо сеє и оным крещенія нашего чудам во всем ровноє. ПрозрЂл на он час Володимер, который своим прикладом всю Рускую землю до познанья правдивого Бога и до крещеня привел. А тепер прозрЂла церков, которая душезбавєнною своєю наукою и збавенных таємниц обхоженєм в вЂрЂ познаня правдивого Бога всю окрещенную в ней Рускую землю задержуєт.

Чуд то знаменитый, же євангеліє в огонь под час крещенія земли Руской вкиненоє не згорЂло. Не меншій заисте и ово чуд єст православный, же як вкиненый посеред огня на он час папер, так тепер з волЂ Божей посеред огня гнЂвом палаючих сердец отступников наших внесеный, огневи такому подлеглый, святый святой святыни в Роской нашей церкви возстановитель не згорЂл. Которіи вишшіи на него не смолою и сЂркою, але гнЂвом и ненавистію роспаленных сердец своих поломены з себе выпускали, нЂж оная седмь седмицею роспаленая печ вавилонская.

Чуд то знаменитий и оно, иж до голодных лвов и до ядовитого смока вкиненый пророк божій Даніил не згинул! Не меншій, во истину, ест и сей чуд, же до того огня гнЂва ярости отступников и праве в пащеки окрутных тых лвов и ядовитых смоков божіим мановенієм вкиненый муж божій Феофан, мЂста божого Ієрусалима патріарх, не згинул.

Чуд, православний христіане, єст ово, же гды Роскую землю Господь Бог до познаня себе одного правдивого бога, до вЂры, мовлю, христіанской привести зезволил, через сукцессора то первозванного апостола своєго Андрея справити рачил, абы до христіанской вЂры наше возванє через того апостола в сукцессорЂ єго стало ся, кторый напервЂй межи апостолами до познаня Христа Мессіи и до принятя вЂры христіанской и до наслЂдованя Христа Господа возван был. Не меншій, заправды, чуд ест и ово, же гды той же Господь Бог обаленую през отступника в церкви земли Роской святыню поднести зезволил, через сукцессора то первозванного христіанского архієрея, то єст Іакова брата господня справити рачил, абы архиерейского церкве Роской достоенства поднесенє через того апостола в сукцессорЂ его стало ся, который напервЂй межи апостолами от самого Христа архиєрея архиєрейства саном был почтен и напервЂй всему христіанству столицы церковной ієрусалимской посажен.

Перенесл Господь Бог во мгновеніи ока з земли Жидовской до земли Ассирійской пророка своєго Аввакума, абы зголоднЂлого Даніила в р†межи лвами накормил. Принесл тойже Господь Бог недовЂдомыми своими судбами з землЂ Палестинской до землЂ Роской архиєрея своєго Феофана, абы зголоднЂлой церкви Роской в ро†преслЂдованя межи отступниками будучой, кормителей спорядил.

Чуд то, заправды, великій и дивный, з которого мы, православныи христіане, Христа Бога нашего днем и ночю благодарити повинни єстесмо.

Гды теды, якосмо рекли, отступникове нашЂ превратными своими радами нЂ одного православного єпископа в церкви нашой Руской не зоставити пред ся взяли, и гды того своєго шкодливого нам замыслу скутку юж при надій были, Господь Бог под тот самый час недовЂдомыми своими судбами прислати до земл Руской рачил патріарху ієрусалимского превелебного в Богу господина отца Феофана. Который в року 1620 до Києва прибывши, и от короля єго милости обмещканья 1 и переЂзду спокойного позволенє одержавши, за прозбою побожных обоєго стану духовного и свЂтского мужей святыню поднесл: митрополита и єпископа рукоположил, и так за волею и промислом всесильного Бога церковь нашу Рускую до первого в преложеных духовных постановеня привел и отновил. З чого Господу Богу, як вшеляких добр подателеви, нехай будет от нас честь, слава и поклон во віки безконечнія. Амин.

То теды ест, православный читалнику, велебная тая унія, або рачей обридлая апостасія и турбація, тыи суть причины єи и той поступок! А што бы были єи за скутки — всім суть на відоку, же юж з той єдности и згоды такая немаль народом тым Полскому Литовскому и Рускому єдность и згода сталася, якая єст волком з овцами. Здарь Христе Цару конец потЂшный, нЂж на якій заносит ся вицимо. Амин".



1 В друк.: змЂшканья.



Як бачимо, дуже інтересна і дуже спочатку суцільна повість. Здається, тими паралелями чуд і відкликами до слухачів, що трохи її деформували і перенесли увагу з властивої теми про патр. Єремію й початки унії, автор доповнив її пізніш, під враженнями полеміки і всяких виводів на тему відновлення ієрархії патр. Феофаном; коли взяти ці доповнення в дужки, його повість визначається дуже старанною архітектонікою, нагадуючи з цього погляду проповіді і деякі передмови, до котрих пізніш перейдемо. Дуже приємно вражає темперамент, сила вислову, логічність думки — при деяких неясностях і темноті стилю. Оповідання про штуку, котрою Терлецький викрав патріаршу грамоту в Богуринського — це чи не найбільш жвава і мальовнича сторінка в усій тодішній літературі. Я вище згадував 1 про близьку подібність цієї повісті до оповідання "Перестороги", зазначив там, що Копистинський оповідає цю фантастичну історію апостазії владиків далеко живіше, і це треба покласти або на більш художню вдачу його, або на більшу близькість до архетипу, не знати тільки, чи писаного, чи усного!



1 В т. V, с. 254.



В останнім разі, коли Копистинський це переказав за усними оповіданнями, перший начерк міг бути зроблений приблизно в часах писання "Перестороги" і значно раніш від писання "Палінодії" — де-небудь коло р. 1610 або й ще раніш. В кождім разі автор виявив таку жвавість уяви і вислову, якої ані сподіватись після інших його писань — очевидно, навмисно очищених і стерилізованих від усяких таких несерйозних прикмет. Жаль стає письменника, засушеного і замаринованого в пісній аскетичній манері, коли читаємо уважно цю невелику повість, щасливо заховану в його "Палінодії". Якось не завважена і не оцінена істориками літератури, вона без сумніву належить до найкращих літературних творів доби.

Пару їй становить повість про кн. Острозьких, уміщена на кінці "Палінодії". Описавши моральний упадок і мізерію православних апостатів, що положили початок унії, він немов хоче дати читачеві спочити душею на величавих образах тих ідеальних, як йому уявляється, представниках руської нації, віри й церкви. Все це не без полемічних мотивів: ці панегірики кн. Острозьким служать вступом до критики звісного листа Конст. Острозького до Потія: Кревза приточив його на кінці книги, на доказ того, що владики-уніати не без порозуміння з визначнішими представниками православного громадянства взялись до переведення унії. Копистинський своїми похвалами правовірності Острозького приготовляє настрій для того, щоб доказати, що, мовляв, у листі тім немає нічого сприятливого до унії; але заразом він під кінець книги дає, так би сказати, реванш за всі сумні образи упадку і розкладу православної ієрархії, малюючи можливо яскравими фарбами велич і висоту того, що міцно стояло при національних традиціях і національній церкві. Я наведу цю головнішу частину:


"Тут гды ми о пресвітлом и православном Василіи Константиновичу княжати Острозком, воєводЂ кієвском приходит писати, з ласки божей познаваю в собЂ, же не короткословным, але з достопохвалным пристоит ми показати словом. Солодкая бо вЂм завжды того зацного княжати маєт быти у нас память. И то, што о Іоссіи цари израильском написано, беспечне и мы о том пресловутом княжати мовити можемо: "Память Василія православного княжати Острозкого, як приправа вонности сотворенноє миро от аптыкара в устЂх кождого, яко мед осолодЂет памятка єго, и як музыка при бесЂдЂ вина". Солодкая, правдиве, память и вдячная вонность зо всЂх сторон! И вшеляко рожай той высловляти прислушает, як Давид мовит: "род праведных благословится".

Княжа Острозкое Василіи Константинович рожай свой з благословенного Яфето-Роского поколЂня провадит: пресловутого Володимера, в святом крещеніи Василія, монархи великого, и Даніила, княжат Росских власный потомок. Сын пресвітлого Константина, княжати Острозкого, великого гетмана великого княжества Литовского, воеводы троцкого, в обоєм высоце преславный: в дЂлности и правовЂріи — первый межи княжати Роскими. Великій заступ и потЂха всего народу Роского. Мур желЂзный на Украинах, страх и трепет татаром. Слава и свЂча ясносвЂтлая кролевства Полского, оздоба и окраса сеймовая, всЂх публичных зъЂздов око и сила потужная. Притомость двору и люду его наполняла дороги и мЂста: многополчный бовЂм свЂтлый и стройный поЂзд отправовати был звыкл. Урода Гекторова; красота лица и особы Іосифа Прекрасного; постава вспанялая. Муж обычаев царских, ласковости и Цнот побожных полный.

Двор свЂтлый и дородный. Гелфеом и гигантом подобныи мужеве, силныи такій около него, як нЂкогда у дЂда Херова и Фелефофіи 1, то єсть отражаючіи и утЂшаючій. Авраамскіи и Іаковы и Іссаковы почесныи особы пред обличностью єго преходячіи и послЂцуючіи, як бы хто от старых оных вЂков хотЂл видЂт на востоку пресловутого монарху. Подобен в дЂлности, в мужествЂ, як Авенир и Самарія, Аннибалеви и Помпеушом. Ровен радою и разсудком Іафорови, Фемистоклесови, Артабанови и Велисарію з Нарсесом, и иным тым подобным. Згола — муж словом, силою, и дЂлом, цнотами и добродЂйствы преславный!

Найдовали ся на дворЂ єго и мовцы оному Димосфенесови ровныи. И Сафанове и иные розличныи любомудрцы. Найдовали ся и докторове славныи в греческом, славенском и латинском языках выцвЂчоныи. Найдовали ся и математикове и астрологове превыборныи, межи которыми он презацный математик, философ и астролог Ян Лятос, который календар новый славне зганил, и пером доводне през друк показал, же єсть омылны 2.



1 Образи із Книги Царств.

2 Лятос, професор Краківського університету, виступив з критикою нового календаря, мусів тому покинути свою кафедру і знайшов захист на дворі Острозького.



Пойдем же еще и по другой, вышшей в богодухновенных похвалы, в православной кафолической вЂрЂ и набоженст†продкуючій: церковь велегласная и розличным сіянієм свЂтлая. Церкви и двор того княжати — полныи православных учителей євангелских и апостолских, полныи богословов истинных от богословов Діонісія, Афанасія, Василія, Григорія Нанзіанского и Киссенского, Іоанна Златоустого, Кирилла Александрійского, Іоанна Дамаскина и Феофилакта, и иных многых, и от патріархов всходных знаючих богословію і вЂру правую. Был архиереєв и священников велце шануючій оборонца вЂры и церквій божіих. Силный мур мЂданый, от бога благочестію нашему поставленый в Россіи. В вЂрЂ отчистой адамантова статечность. И то знаменитое добродЂйство церквам показал и учинил же през магистерство типографіи книг богословских выдал не мало, през што Христова будуется не толко ту в Россіи, але и по иных краинах сполвЂрных нам народов.

Штож єще речем? Речем и оно, што Сирах о Іосіи мовит: "управил пред Богом серце своє в дни беззаконник, укрЂпил благовЂріе". Воистинну, в день прелести от єретик обернул серце своє ко Богу, и за дній беззаконных отступников укрЂпил правую церкве всходней вЂру в Россіи! Написано о трех: раз†Давида, и Іезекіи и Іосіи, всЂ прегрЂшиша прегрЂшеніем. Речем и мы: "опроч Константина, и Василія и Александра, княжат, в Россіи згрЂшили, и вЂры отступили". Але пресвЂтлый княжа Василій з сыном своим Александром, который так му любезный был, як Іаковови он Веніамин — "Во всем дому божом найвЂрнЂйшій", як вторый Моисей знашол ся, свЂтлым и многополчным и силным в Берестью станул. А в раду нечестивых не пошол, а на дорозЂ беззаконников апостатов не станул, и на кафедрЂ заразы их не седЂл, але в законЂ Божом в день и в ночи розмышлячи, в православном сЂл соборЂ и з патріаршими ексархами, и з єпископи, архимандриты, игумены и священники, и пресвитеры православными соблаговолил. А на унію з папежом и костелом латинско-римским не зезволил и апостатов 1 владыков от вЂры и от патріархи Константинополского пастыра своего оступлших и отбЂгших проклинал, и до конца живота своєго з ними не сполковал, и до себе не припущал як зверженных и проклятых.



1 Друк.: апосолов.



Подобен в благочестіи монарсЂ Роскому Василью-Володимеру: той народ Росскій крестил, а той благочестія и вЂры под час апостасіи оборонил. Подобен и Василію Македоніанину, цару греческому, который посполу з блаженным Фотієм патріархою в Константинополи вселенскій собор собрали и вЂру седми соборов утвердили, на котором тых, который бы до символу вЂры "и от Сына" прикладали, проклинано. Подобен и оному благочестивому Цару Андронику, который также собравши великій собор, вЂру туюж укрЂпил, а апостатов и папежников з Греціи выгнал.

Нуж, єще гды пойдем до подобного его живота, до милосердных учинков, до щедробливости надаванья на церкви и монастырЂ — выписати всего нынЂ не ест мЂсце.

Кротко рекши: овшеки, на всем цнот всЂх полный был и всЂм любезный, так правовЂрным, яко и посторонним. И душа моя блаженную и боголюбезную его душу зЂло любит, и в духу богомыслном оной наслаждает ся. Истаяла душа моя к тому цному и побожному княжати, а реку з серца оныи у Іова слова: "Кто убо выдал нам от плоти єго насытитися"? О, трещасливый вы, которых очи видЂли того пресвЂтлого деспота; которыи слов уст єго слухали; которыи у столу єдинего з оным седЂли и поживали, и которыи предстояли и служили, и иныи всЂ, которыи сте добродЂйства оного сподобили ся! Ачколвек и я за велице щасливого почитал бым себе был, гды бы ласка божая притомности моєй даровала насладити ся єще в живых так пресвЂтлого княжати, але того-там віку будучи мал в братіи моєй, и на всем недозрЂлостью обят не удостоилем ся. А вет-же и нынЂ не за щасливого ся почитаю, гды ми ласка Пресвятого Духа дарована пером такую народу Рускому списовати славу?" 1



1 Р. И. Б., IV, с. 1134-9.



По цім наступає похвала старшому синові Василя-Константина Янушеві. Прославивши вище молодшого Василевича Олександра, що один зістався вірним православній вірі, Копистинський вважає потрібним похвалити і старшого за те, що він, хоч прийняв латинство, не став гонителем православія і не робив ніяких заходів для поширення унії в своїх володіннях, сповняючи заповідь свого батька, "віру благочестиву побожно поважав і в усякім спокою заховував до смерті, утисків і ґвалтів ніяких не чинив; як сенатор розважний і прозорливий ("зрительний"), маючи розум і "многонародній свій нарід російський люблячи", не здався на ніякі намови латинських біскупів і готовий був скорше сам якісь неприємності потерпіти з цієї причини, ніж чинити які-небудь насильства над своїми православними підданими. Він навіть, — твердить Копистинський, — часто висловлювався, що коли б ззамолоду бачив у церкві східній те, що бачить і знає тепер (розумій: усе те відродження її, що прийшло після його переходу на латинство), — ніколи б на латинство не перейшов. Все це має бути прикладом для нинішніх наслідників Острозького князівства (там саме тоді починала господарити "ієзуітська преподобниця", як її прозвав пок. Ор. Ів. Левицький, Анна Алоіза, молодша донька того самого Олександра, нагороджуючи своєю католицькою ревністю схизматицьку вірність свого батька); Копистинський обіцяв Острозьким спадкоємцям щасливий вік, коли вони підуть за прикладом толерації Януша, і це, очевидно, — мотив цього панегірика Янушеві. Далі він переходить до згаданого листа кн. Василя-Константина і нарешті додає ще такий епізод про старого князя, що має, очевидно, бути докором політиці сучасного короля Жигимонта:


"От зацной a вЂры годной особы, в розумЂ и в лЂтЂх дозрЂлой, слышалем тую певную повЂсть, а то в той способ:

Трафило ся, мовит, пану воєводЂ кіевскому святой памяти княжати єго милости короля Стефана навЂдити в ГороднЂ, где по третем на покою бытю 1 король єго милость гды на пана воєводу пилне поглядал, надЂючи ся, же розмову якуюсь вносити хочет, тогда пан воєвода рекл: "Найяснішій, милостивый королю! Ваша королевская милость на мене поглядати рачиш, розумЂючи, же потребу и мову якую дто вашей кролевской милости маю. ВправдЂ, жадной потребы моєй не маю; єдно то, же ми тескно было, жем вашу кролевскую милость пана моєго милостивого давно виділ: умыслне приЂхалем вашу королевску милость пана моєго милостивого навЂдити и утЂшити ся з притомности вашей кролевской милости".

А король его милость, любезным лицем ку пану воєводі смотрячи и оног голову руками своими обнявши, мовил: "дякуємо вам велце за то. и вдячни естесмо таковой ку нам милости вашей".

Потом король єго милость, взявши лист, почал мовити: "Папеж пишет до нас, жадаючи нас, обысмо народ Росскій до нового календара приводили". А пан воєвода, як муж благочестивый и ростропный, станул статечне и дЂлне в своєй розмовЂ, и межи иными важными и памяти годными словы повЂдЂл иж: "О той речи в головах 2 з патріархами всходными належить трактовати".



1 Втретє прийшов до королівських покоїв.

2 Передусім.



На то король єго милость, як пан мудрый и розсудный, и зрителного на пришлыи речи будучій ума, вЂчне достойной памяти вымолвил слова тыи: "Пане воєводо! Хвалимо пана Бога, же наЂхавши нам на кролевство Полское, видимо народ Росскій многій и можный, з народом Полским и Литовским в згодЂ и в милости живучій, и повиновацтво з собою маючій. Сполный межи ними о речи посполитой промысл, на войнЂ згода и ровность, и пошанованьє вшелякоє. Розорваня и непріязни межи тыми народами не видимо. А надто, яко в костелах римских, так и в церквах Росских набоженство спокойне без вшелякой перешкоды и турбаціи отправуєт ся. Досыт маємо на той таковой згодЂ. А до календара нового и до зъедноченья Россов з костелом и папежем римским приводити — не здаєт ся нам: бовЂм знаємо ся мы на тых речах, и што за тым урости может. Уважаємо и упатруємо, иж вмЂсто єдности и згоды незгоду, мерзячку и турбацію и непріязнь учинили быхмо. Але мы того вщинати не хочемо: якохмо тыи народы застали, так з оными жити хочемо". То король єго милость святой памяти Стефан мовил" 1.



1 Р. И. Б., IV, с. 1145-7.



Очевидно, сі остороги Баторія мають служити контрастом до того образу релігійної війни і роз’ятрення, що був поданий вище.

Як бачимо з наведених прикладів, автор, там, де він відходить від академічного розкладання аргументів за і проти, він виявляє нахил до риторства і моралізації, показує темперамент і пафос. Це, розуміється, не Вишенський, але тим не менше оратор з визначними прикметами. І в його спеціальних казаннях, які він уважав потрібними оголосити друком, ми могли б сподіватись, що він розгорне власне ці найсильніші сторони своєї ораторської здібності. Але воно не так. Друкуючи ці проповіді (наскільки він переробив їх до друку проти того, як вони були проголошені, ми, розуміється, не знаємо), Копистинський, видно, хотів дати взірець проповіді, написаної згідно з усіма вимогами шкільної риторики. Насамперед подається вибраний текст з Св. Письма, що має служити за вихідну точку. Далі йде приступ — пояснюється аналогія чи ідейний зв’язок цього тексту з тою конкретною пригодою, що викликала виступ оратора (смерть і похорон архім. Єлисея в першім казанні, рокові поминки його — другім).

Потім програма: він вказує, про що він буде говорити з цього приводу, які теми порушить. В однім і другім разі він таких тем кладе по три, і відповідно до того кожне казання поділяється на три частини, виразно відзначені в тексті й в друку такими заголовками: перша частина, друга, третя; закінчуючи кожну частину, автор виразно це означує і робить перехід до наступної.

Нарешті йде закінчення з короткою молитвою на кінці. З того, що обидва казання мають таку докладно витриману схему, мусимо міркувати, що автор надавав чималу вагу формальній витриманості цих своїх творів. Заразом — як я то підносив уже — він, очевидно, з певним любуванням надає їм вигляду імпозантної ерудиції, залюбки вживаючи грецькі вирази і цілі тексти. А поруч певних частин, присвячених звеличанню небіжчика і закликів до шанування його пам’яті й молитов за його душу, ставить своїм завданням також дати поучення і інформацію — не стільки, очевидно, слухачам, скільки читачам — в певних питаннях церковної доктрини і практики. Так, у першому казанні його перша частина присвячена звичаєві плачу над покійником: вияснює його одвічність, правильність і спасенність і заохочує сотворити плач над помершим. В другім казанню оратор у першій частині доводить спасенність і канонічність молитов за померлих і жертви за їх душі, в другій — пояснює значення поминок і молитов у день третій, дев’ятий і сороковий по смерті і, віддавши честь заслугам небіжчика, в третій частині вияснює потребу для християнства пам’ятати завсіди про смерть і суд посмертний. Все це робиться з великим накладом посилань на Біблію і Новозавітне Письмо, на приклади історичні, з масою цитат, прикладів і цілих більш-менш докладно розповіджених історій. Маються на увазі читачі не тільки свої, але й іновірні: в передмові "Омілії" автор ставить завданням свого писання — "єретикове a любопытныи, то єсть цекавыи, повагу того задушного набоженства ровно з нами абы почитали, з правовЂрныи утверженє и потЂху мЂти могли"; в формі казання, в стислій формі, як зазначає сам автор, подається учений трактат з усім потрібним апаратом 1 (ці частини, очевидно, були особливо поширені й обгрунтовані при виданні). Єсть цікаві гадки, стилістично красовиті звороти 2, але загалом стиль "академічний", сухуватий, холодний; емоціональна патетична сторона — слаба. Мова "общая", але з більшим ухилом у слов’янщину, ніж "Палінодія".



1 Маєте в той малой книжицЂ о том з многих Св. Богословов писм и книг зобраныи свЂдоцтва. — Матер., c. 148.

2 Наведу, напр., ці гадки, що єсть правдиве шляхетство для християнина — в противставленні до шляхетства правного. Цю актуальну в ті часи тему, порушену свого часу на свій спосіб Вишенським (див. в т. V, с. 315), підіймає автор з того приводу, що покійний Плетеницький був "з зацных родичов урожоный".

"Мы от добродЂтелей, от цнот духовних и подвигов отцу нашему похвалу выставити маєм. БовЂм не наше єст(ь) ани философскоє (!) — земному шляхетству дивоватися и оноє выводити. Але котороє (шляхетство) вЂры побожность, цноты и обычаи добрыи показують... K тому и ап. Павел не з уроженя и фамиліи (хотя и в той ся уродил и почтен был) выхвалял ся. Был абовЂм Павел зацным и выборным шляхтичом з насЂня Авраамового а з поколЂня Веніаминова, и Ізраиліта, и могл ся слушне называти шляхецтвы таковыми: пан Єврейскій, пан Авраамскій, пан Ізраильскій, пан Веніамінскій и пан Рымскій — як сам о себЂ пишет... Але барзЂй ся з бЂд, прац, трудов и страданій похвалял мовячи: паче аз в трудЂх, множає в ранах преболЂ и проч.

А якож и котороє шляхетство наше єсть? О заисте шляхетство наше напрод єст(ь) — образ и подобенство божіє, на котороє сотворени єстесмы, вцале заховати. "Благородіє наше — мовит Богослов — божественного образа соблюденіє и первообразному послЂдованіє, єже розум и добродЂтель творят, и проч.".

При всьому суто церковному характері цієї ідеології ніяк не годиться недооцінювати її соціального значення. Вона була чимала — і тому так повторюється і підчеркується цими письмен- , никами старого протишляхетського напряму.



З цього погляду — краси форми — краще вдалися авторові деякі його передмови. Дещо я відкладаю на пізніш, а тут хочу навести як взірець цього високого риторства в старім візантійськім стилі цю похвалу Єрусалимові, з передмови до "Бесід на Діяння" — наведу в скороченому перекладі на українську з слов’янського оригіналу: передмови розраховані на міжнаціональний православний вжиток, писані церковнослов’янською мовою, тимчасом як писання, призначені для місцевого вжитку, пишуться сучасною українською мовою, як бачили ми на уривках з "Палінодії".

"Діяння" починаються зшестям святого духа на апостолів в Єрусалимі. Цей момент бере собі за вихідну тему Копистинський, але подібно, як у казаннях, прибирає собі провідні тексти:


"ОтбЂгайте от лица СЂвера, глаголет Господь — зане от четыр вЂтр небесных съберу вы.

В Сіон възвращейте ся живущій в дщери вавилонстЂй".


Третій текст я упускаю, але ці два розробляються в тому уривку, що я хочу навести. Похвала Єрусалимові і підчеркнення тісного зв’язку з ним будуть нам ясні, коли ми пригадаємо недавній факт відновлення православної української ієрархії єрусалимським патріархом.


"Спочатку було, любезний читателю, — як говорить писання, — "І дух Божий уносивсь над бездною". Потім на Синаї-горі на скрижалях твердого каменя палець божий — це дух святий — написав закон. І в пророках він говорив і діяв. Нарешті на Сіон, в Єрусалимі-городі той же дух св. ουσιογως зійшов, наче бурний вітер. І вже не на водах — як уносився перше, але на верхах — себто на головах апостолів — сів, і не на камені, як колись, але на серцях написав закони і в мислях положив їх...

Цей св. дух був учителем апостолів і тепер пробуває в церкві Христовій. Він дав в Єрусалимі закон благодаті. Він з Єрусалима пустив учення істини по вселенній. Як князь пророків Ісайя прорік: од Сіона пішов закон і слово господнє з Єрусалима...

І тому, що від Сіона і Єрусалима закон благодаті і слово Євангелія Іс. Христового проповідалось апостолами по всій вселенній: схід, полуднє і краї вечірні (західні) прийняли Євангеліє і увірували в Іс. Христа, згідного з ісповіданням символу соборного, що голоситься щоденно церквою — явно, що в Єрусалимі, а не деінде зачата була св. духом і апостолами заснована церква господа спаса нашого, єдина кафолична, апостольська церква. Тому єрусалимська церква була і єсть мати всіх православних церков усього світу. Бо з Єрусалима вийшло Євангеліє, апостоли, проповідь, хрещення і віра, відти християнство насадилось і виросло. І про нього пророк велегласний Ісайя так провістив: "Затим прозваний будеш город праведний, мати городів, вірний Сіоне, що в Єрусалимі Сіонові дана ця слава й ім’я, а церкви ті, що в діецезіях і краях повинні вважатися місцевими, а не тою єдиною кафоличною, що її ісповідуємо в символі. Єдина с. кафолична апостольська церква по всій вселенній — це церква Христова, правовірні і православні. Не пропала, але повсякчас існує церква Христова в Єрусалимі, не перейшла і не перенеслась до іншого міста, — як то бачимо одно таке, що тим пишається 1. Про це один учитель західний 2 так говорить: нехай не бреше з кута єретицька несамовитість — по всій вселенній розлилася церква, всі народи мають церкву, ніхто нехай нас не збиває — це істина, кафолична (церква), що зачалась в Єрусалимі і до нас прийшла, вона там і тут, не так щоб звідти пішла, а сюди прийшла, — вона виросла, а не перейшла...

Пробувають і досі в Єрусалимі преславні чуда і різні божі благодаті на укріплення правовірних. Там гроб цілий, і стопи Іс. Христові видніються, там — що преславно і пречудно — кожного року великої суботи ввечері огонь, а властиво святий світ в гробі Христовім видиться, внутрішність гроба наповняє, і лампи, що наоколо висять, від того святого огня запалюються і ясно світять... Там, в Єрусалимі, й успеніє пресв. діви було, і гріб її чудотворний пробуває на місці, званім Гефсиманія.

Але, що скажу ще, — в Єрусалимі православна віра непохитно пробуває за благодаттю Іс. Христа, що з нею, — та початкова, та, що від семи соборів і досі, як її нині греки і ми, русини (росове), непохитно і непреложно заховуємо. В Єрусалимі православний патріарх, що з ним ми єдновірні, правдивий пастир і намісник Христа, наступник Якова, брата господня, першого єпископа єрусалимського 3.



1 Це натяк на Рим, і взагалі все, що тут говориться в похвалу Єрусалимові, говориться проти претензій Риму.

2 На боці цитата: Беда (англійський богослов VIII в.), кн. 6 на Луки, гл. 93.

3 Знову-таки шпилька проти претензій папи.



Там множество преподобних св. отців, мучеників і ісповідників православія — премногі лики (громади) ченців і черниць живуть наоколо Єрусалима, Вифлієма і всієї Палестини. Туди збори від усіх чотирьох патріарших діецезій — множество людей правовірних приходить. На правду, не занепадає благодать пресв. духа, не занепадають преподобні отці, росте і множиться наше православіє — і це і всяке інше дають певне свідоцтво і добрий доказ нашої східної апостольської кафоличної православної віри.

З того Єрусалима, коли по всій вселенній пішла віра в Христа і правдиві догмати, так як Христ. їх дав, апостоли проповідали, мученики кров’ю засвідчили, учителі церковні вияснили, собори запечатали, — по довгих літах благоволив Бог, щоб той світ святого Євангелія і до Русі (Россіи) прийшов. То Андрій, первозванний апостол, божим умислом, духом святим ведений, прийшов сюди до столичного міста Київського, благословив і, прорікши, що тут віра християнська возсіяє, помоливсь, аби то збулось, і так сталось. Бо в літах монарха російського Володимира, повних милості божої, возсіяла православна віра, возсіяли преподобні отці й просвітили Русь своїм життям і чудами многими і різнородними — як от і тіла багатьох до наших часів нетлінні зістаються в св. печерах, чекаючи загального воскресіння в другий прихід Христа. їх святими молитвами в нинішніх часах, волею божою, почали в Лаврі Печерській робитися книги художеством типографським. Як за давніх часів на горі Сінайській закон божий на кам’яних таблях перстом божим представлений, так тепер на Русі в типографіях ізобразуються книги. І після давніш виданих книг дух святий Паравліт, правдивий утішитель, потішив нарід слов’яно-російський, давши нам типографським майстерством учинити книгу діянь своїх через апостолів — книгу Діянь св. апостолів, толковану св.Іоанном Хризостомом".


Наступає пояснення ваги і значення цієї книги; пояснюється, що "Діяння" — це "хроніка христианства первого", яка відкриває образ росту церкви і дає провідні лінії християнського життя твердої віри, братської любові ("бЂ сердце и душа єдина") — і що дивно бачити — вони множилися й росли через гоніння, мучення, убивання: скільки їх убивали і умертвляли за віру в Христа, стільки вони умножалися; інших коли вбивають, вони перестають існувати, а правовірних коли вбивали, вони тільки умножались якнайбільше. Так зростали християни в Єрусалимі і по вселенній.


"І ми, русини, побажаймо і подвигнімось, щоб піднятись на таке життя, і тоді і за поміччю божою виростемо й умножимось. Ідім слідами апостолів і мучеників, дерзаймо їх дерзновенням. Бо і ми маємо в Сіоні плем’я і в Єрусалимі рідних у вірі, і блаженні тим. Так глаголе й Господь устами Ісайї: блаженний, хто має плем’я в Сіоні і в Єрусалимі родичів. Там-бо дух св., зійшовши на Сіоні, дав віру. Відти апостоли, проповідуючи по вселенній, і до цього краю принесли її, як я вже сказав. А ми, заховуючи її діло, — маємо плем’я і рід нам єдиновірний у Єрусалимі: відки нам початок і ісход, туди і обращеніє ("орієнтація") наше повинно бути завсіди.

Заховаймо ж цю з Сіона і Єрусалима вийшовшу віру! Тікаймо від півночі і біжім до Сіону! Як Господь через пророка Захарія говорить: тікайте від півночі, бо од чотирьох вітрів небесних зберу вас! До Сіону вертайтеся ви, що живете у доньки вавілонської. Там нам спасення прорік Господь через пророка Іоіла: на Сінайській горі і в Єрусалимі будуть спасенні: себто ті, що ісповідують і заховують дану в Сіоні і в Єрусалимі благодать і православіє..."


На цьому я кінчу, відкладаючи дещо до розділу про відродження в київськім гурті історичної української традиції, що дуже сильно проступає і в Копистинськім. Той, хто мав терпеливість прочитати ці довгенькі витяги з його писань (короткі, в кілька фраз цитати тут не поможуть!), я думаю, міг переконатися, наскільки це був цікавий письменник і представник нового культурного руху. Суворий ортодокс, ученик Йова Княгиницького, вихований у відродженім афонсько-болгарськім містицизмі, повний переконання в єдиноспасенності візантійсько-слов’янської культури, в духу майже Вишенського, він одночасно незвичайно живо відчуває пульсацію сучасного життя, розуміє його актуальні інтереси і вміє видобувати з свого традиційного арсеналу те, що може служити цим вимогам і завданням сучасності. Не гребує, як показують його казання і апарат "Палінодії", засобами католицької схоластичної школи і католицької ерудиції, але заразом не відривається ні на хвилину від широких перспектив східнослов’янської балканськовізантійської спільності: великого східноєвропейського культурного світу, в його інерції відчуваючи всією істотою своєю великі потенціальні сили. Це дуже цікавий представник короткої і, на жаль, не розвинутої в своїх засобах і можливостях передмогилянської доби київської: менш рухливий, вразливий і експансивний, ніж Смотрицький, але далеко глибший і органічніше зв’язаний з традицією, ніж він. Менш, далеко менш талановитий, ніж Вишенський, але ближче зв’язаний з динамікою життя. В великій київській трійці — Плетеницького, Борецького, Копистинського — він найбільш повно відбиває цю динаміку на літературному полі, і тим більшим мусим уявляти його вплив у цьому культурному руху. Його писання, згромаджений ним матеріал і ідеологія стали сучасним книжникам за невичерпане джерело для всяких компіляцій — не тільки тутешнім, але й московським, і я думаю, що, пошукавши в болгарській, сербській, румунській книжності, там теж знайшовся б не один рефлекс його богословської публіцистики. Повторюю, в його творчості лежить один з секретів раптового відродження Києва як культурного, богословського центру не тільки України, а і всього східного православного світу, що раптом принесла перша четвертина XVII віку.














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.