[Михайло Грушевський. Історія української літератури. — К., 1995. — Т. 6. — С. 125-142.]

Попередня     Головна     Наступна

Київське братство і братство Луцьке, їх засоби, завдання і методи. Переходячи до другого культурного осередку київського відродження — Київського братства, стрічаємося з великими труднощами: коли від загальних, доволі поверхових відомостей, що правдою і неправдою перейшли в оборот підручників і популяризацій, потребуємо сягнути по якісь докладніші відомості в інтересних для нас питаннях, — ми спиняємось перед повним майже браком відомостей. Щось ближче про братство, про його відносини до школи, обставини його життя і под. маємо тільки в пізніших часах: в другій пол. XVII в., ще більше в XVIII в., і тоді можемо констатувати, що братства як такого — чогось, що нагадувало його прототип братство Львівське, — в Києві властиво не було. Був Братський монастир, що стояв під протекторатом або й під цілком конкретною владою митрополита, незважаючи на свої ставропігіальні права, і при цьому монастирі школа — колегія чи академія, ігумен Братського монастиря бував одночасно й ректором; братства ж як якоїсь громадської організації немає сліду, і, очевидно, її й не було. Чи було колись інакше? Чи це залежність від митрополії, витворена в Могилиних часах, розложила і атрофіювала колишню громадську організацію, чи, може, її й взагалі ніколи не було, і Київське братство в дійсності було тільки фірмою, під якою виступали ті сили, що в даний момент кермували політичними і культурними українськими справами.

Таке поставлення питання, на перший погляд, може здатись парадоксальним, неймовірним. Київське братство — така грізна сила, що фундується для поборювання супротивників руської церкви і народу, і вони, ці супротивники, устами митрополита Рутського, називали його джерелом всіх своїх нещасть, і росту сил, і самопевності української опозиції, — в дійсності мало б бути фікцією, фірмою, декорацією. А одначе історикові раз у раз приходиться, маючи діло з тою чи іншою стороною, заглядати за лаштунки її представників, шукаючи за дійсними силами й авторами даних подій чи акцій. Треба занятись цим і тут.

Справа незмірно утруднюється браком матеріалу. До нас не заховалось ні діловодства братства — його протоколів, рахунків, кореспонденції, як маємо в братстві Львівському, ні каталогу його членів, ні реєстрів його старшини, і те, що заховалось від нього, дуже мало говорить саме про його громадські сили. Його "Упис" — фундаційна грамота з списком членів, заховалася в пізнішій копії, безглуздо зробленій, з глухою заміткою, що, крім кількох підписів, захованих копіїстом, там було "прочіих в братство безчисленно вписавшихся", але і взагалі ця грамота дуже бідна змістом. Після купи текстів з Св. Письма на тему братолюбія маємо таке означення завдань нового братства; для ясності розбиваю його безконечний період на кілька речень інтерпункцією:

"Сему же убо божественному и спасительному и человЂколюбному поученію и мы грЂшніи послЂдующе, благодатію благаго Бога и господа нашего Иісуса Христа, хотящаго всЂм человЂком спасти ся и в разум истинный прити, єдва повдЂ нЂкогда возбнувше от многаго нерадЂнія и лЂности и мрачнаго суетія мирскаго, хотЂхом прозрЂти к свЂту благоразумія, пріємше в ум предстатіє страшнаго онаго судища и мздовоздаянія. Предстательством пречистыя и благословенныя владычицы нашея Богородица силою чеснаго и животворящаго креста и молитвами всЂх святых, начинаем сіе душеспасительное друголюбноє съединеніе. Братство церковное, в богоспасаемом градЂ КіевЂ, благословеніем и повелЂнієм святЂйшаго вселенскаго патріархи константинопольського кир Тимофея, начальнЂйшаго во ХристЂ пастыря нашего, и прочих святЂйших патріархов: александрійскаго, антіохійскаго и ієрусалимскаго. На утЂшеніе и утвердженіе в благочестіи нашому російскому роду сыном всходнего православія, обывателем воєводства кієвскаго, так духовного вшелякого, яко и свЂтского шляхетского стану, и всеє речи-посполитое местское и всЂм христоименитым людем. На выконанье христіанских милосердных учеников, так духовных — в размноженью и въкорененью христіанских добродЂтелей, честнаго иноческаго житія, в подаванью наук учтивых и в цвиченью дЂтей народу христіанского. Отколя хвала всемогущаго Бога на земли множится, потЂха родичом из сынов наказанных ростет, речи-посполитой оброна моцная и оздоба предивная фундуется и цвЂтет, — яко и тЂлесных — в обороненью вдов, сирот и в поратованью всяких людей упадлых. Яко ся в собЂ самый грунт и предсявзятье того святого и Милосерднаго Братства волею Вседержителя Бога закладаєть: спис и братское нерозерванное любове поприсяжоний в вязок и зъедноченье, ведла порядку прав, братством от святЂйших патріархов Львовскаго, Виленскаго, Могилевскаго и иных Короны Польское мЂст церквам наданных, благословенных. На што мы вси нижеменованные персоны, обоих — духовнаго и свЂтского станов люде, єдиным сердцем и єдиными усты позволивше и крестным цЂлованієм єдин за всЂх и всЂ за єдинаго при благочестіи стоячи, духом любве горячое звязавшися, нижей описанныє христианскіє братскіє повинности и порядки хранити в той Реєстр братскій списуємся" ¹.

¹ Ця копія походить із збірника, списаного для митр. Євгенія і ним переданого в р. 1827 до бібліотеки Академії; списано його з іншими документами з документальних додатків записки Академії, поданої нею синодові в р. 1773, що свого часу переховувалася в синодальнім архіві. Тоді, очевидно, й були пороблені копії з головніших документів братства, долучені до тої записки, а оригінали пропали, як догадуються, під час великої пожежі 1780 р., коли згоріла академічна бібліотека і келії братської старшини. Євгеніївські копії не визначаються поправністю, мають виразні помилки й дефекти. Передруковано їх у "Памятниках Кіев. археогр. комисіи", т. II (нове вид. 1898) і в додатках до "Исторіи Кіев. Дух. Академій" Голубєва й в книзі проф. Мухіна "Кіево-братскій училищный монастырь". Дати "Упис" не має: час його означається іменем патр. Тимофія, що був на сім уряді в рр.1612 — 1621, і підписом під "Уписом" Копистинського, з датою 4 січня 1616 р., що належав, мабуть, до найперших; тому остаточне Упорядження і підписання "Упису" кладуть на кінець 1615 р.

Таким чином конкретним завданням братства було створення монастиря і через його посередництво "розмноження христианських чеснот", далі — організація школи, нарешті — урядження шпиталю і "поратовання людей упадлих", все це для людей стану духовного, шляхетського "всеї Річи Посполитої міської" і всіх "нашого російського роду синів східного православія". "Уписні браття", як їх називають документи, — ті, що підписувалися під вищеподаним "Уписом" і тим самим приймали на себе "нижей описанныє повинности и порядки", мали обов’язок фінансувати своїми жертвами поставлені братством завдання і боронити їх всіми приступними засобами. Тих "повинностей і порядків" наша копія "Упису" на заховала. З аналогії братства Луцького, зав’язаного слідом за Київським, в тому ж дусі і в правдоподібному зв’язку з тою ж акцією, як зараз побачимо, мусимо собі уявити аналогічні київські повинності, написані на той же взір — львівських братських порядків 1585 року: обов’язки сходитися на братські засідання, платити складку до братської скарбниці, брати участь у братських відправах і под., з погляду істних завдань братства речі менш важливі. З другого боку, образ організаційних київських заходів доповнює звісний фундаційний привілей Гальшки Гулевичівни, що підводив явну матеріальну і правну базу під братську організацію. Списана під час сесії київського земського суду, себто під час з’їзду шляхти київської, краще сказати — поміщиків Київського повіту, що звичайно в великій кількості збиралися на ці сесії, 14 жовтня 1615 року; вона, очевидно, являється інтегральною частиною тої ж акції, що виявляє себе "Уписом". Гальшка Гулевичівна, волинська шляхтянка з походження, другим шлюбом замужня за мозирським маршалком Лозкою, осіла в Києві, віддає свої власні добра "права і вільності шляхецької будучі": садибу у Києві на Подолі "при вулиці, що веде від ринку до Дніпра", "на монастир, на школу, дітям шляхетським і міським і на інші способи богоугодного життя, на збавеннє христианське і милосердні вчинки, на гостинницю странникам духовним", на вжиток християн народу російського воєводств Київського, Волинського і Брацлавського, але виключно тих, що "в послушенстві святійшого патріархи константинопольського неодмінно трівають і трівати будуть". Задля негайного здійснення цих завдань вона зараз же "впроваджує в той двір і на його пляц духовних і світських православних — о. Ісайю Копинського й інших черців, а також і школу, і тим всім духовним і світським православним віддає їх в володіння при возному й шляхті, до того приданій" ¹.

¹ Друковано там же з того ж збірника.

Братства тут не названо — чи то тому, що його організація не була доведена до кінця, як думають декотрі, чи з тих мотивів (що мені здаються правдоподібнішими), що це не була організація легалізована. Але цілком ясно, що ці особи духовні й світські, на чолі з лаврським ієромонахом Ісайєю, настоятелем Антонієвої печери — призначеним на ігумена цього нового монастиря, — це власне нове братство, що організувалося у тім часі. Фундація Гулевичівни, організована шляхтою Київського повіту, — це дотація йому по шляхетській лінії. Нове братство діставало не просто простору садибу, положену в самому центрі тодішнього Київського міста, але "добра власныє, дЂдычныє, права и волности шляхецкоє будучиє" — не підвласні юрисдикції ні міського магістрату, ні воєводи, що давало певний імунітет майбутньому братству, дуже цінний в тодішніх відносинах, який власне могла дати шляхта.

Дослідники справедливо вказують, що Гулевичівна, представниця фамілії, дуже близько зв’язаної з церковними справами, — внучка луцького єпископа Тедосія Гулевича, — сама персонально ніякого інтересу до Братського монастиря не виявляла, так що її фундацію треба в повній мірі вважати як вислід шляхетської акції на користь його. Мусимо мати на увазі, що в тій стадії східноукраїнської колонізації шляхта Київського повіту (що займав усе середнє Подніпров’я, аж до московської границі!), зібрана на київських "роках земських", це репрезентація української шляхетської верстви всіх сусідніх воєводств: майже в кожної значнішої фамілії була якась займанщина в цім тодішнім Новім Світі шляхетської Річи Посполитої, і поміщики, заінтересовані різними маєтковими процесами, продажами, заставами, що з’їздились "на відчинення книг земських", що були заразом нотаріальним архівом і архівом суду в земельних справах, представляли інтереси всіх цих воєводств — Київського, Волинського, Брацлавського, Мінського. Тож і бачимо, що фундація в першій мірі — поруч інтересів духовенства — висуває інтереси шляхетської української верстви Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, княжат, панів, шляхти і маніфестує її заінтересованість в піднятій акції. Завдання, як бачимо, ставить вона цілком ідентичні з "Уписом": монастир, школа, шпиталь, піднесення християнського життя і діла милосердя. Ще дві інтегральні частини тої ж самої акції.

Тепер візьмемо ще такі вказівки. Черниця Вознесенського жіночого монастиря, фундованого Плетеницьким при Печерській Лаврі, шл. Катерина Кучинська продає свою садибу на Подолі Київському братству. Але братство як легалізована юридична особа все ще не існує — королівське потвердження воно одержало тільки в 1629 р. Тому продажний запис висловлюється так: маєток продається "их милостям панам шляхте и рыцерству войска Запорожскаго и местнаго стану обывателем воєводства и места Києвского, Братству церкви святого Богоявленія, людем народу Роского, вЂры и православія св. Всходнеє апостолскоє церкви, а послушенства св. патріархи константинополского" ¹. Тут характеристично заакцентоване Запорізьке Військо як другий фундатор і патрон братства поруч шляхти, задокументований і іншими звістками. Звістку "Віршів на погреб" Сагайдачного, що він в братство "зо всЂм войском вписал", я вже згадував; додам тепер, що Б. Хмельницький, рекомендуючи московському правительству братську організацію, підчеркував, що вона була козацькою фундацією: "Перед нами бывшій гетман войска запорожскаго Петр Конашевич Сагайдачный в память свою за спасеніє души воздвигл церковь в Кіе†богоявленія, идЂже нынЂ училище монастыря Братского" ².

¹ Передр. в згаданій монографії В. Мухіна про братство.

² Акты Южной и Западной Россіи, X., с. 732.

В цім освітленні ми зрозуміємо відповідно, чому акт об’єднання Братської церкви з лаврською, переведений 1632 р. духовенством і шляхтою, потверджується ще спеціальним листом гетьмана з усім військом запорізьким: "позволяєм на то припадаєм, и при той церкви братской, яко и при школЂ новозаложеной и шпиталЂ до ней належачом обовязуєм(ся) стоять и опоновать до гардл своих", і Петрові Могилі за його шкільну фундацію признають доживотне право патронату над своїм братством: "Абы он яко старшій того братства нашего брат уписный доживотным дозорцею и оборонцею был... а по смерти є. милости в моци то и воли братіи монастыря Печерского кієвского, в братст†нашом кієвском уфундованоє (з вЂдомостью и радою всего Братства до тоєй церкви уписаного) зоставатися маєт: когоколвек они сами захочут на мЂсце вышеменованого о. архимандрита на час певный обрати" ¹. Отже, коли гетьман і військо при тім називають себе "тою ж милостью братерською обовязаними", то цілком ясно, що мова тут іде не просто про симпатію, а братський обов’язок, котрому зарівно з "братами уписними" підлягає військо.

Четвертим членом — поруч духовенства, шляхти і Війська Запорізького — виступає міщанство, то, очевидно, як "брати уписні" індивідуально, то як ціла Річ Посполита міська київська; на жаль, з її сторони я не можу вказати аналогічної декларації, і може бути, що це треба пояснити таки принципіальним ухиленням і самого міщанства, і небажанням признати за міською київською громадою в цілості яких-небудь прав до братства. Але супроти продажі Кучинської міщанство треба признати безсумнівним четвертим станом братства, незалежно від того, як фактично воно виявляло свою участь.

Фактична справа братства лежала, очевидно, в руках печерських монахів, виделегованих до цього діла. Грамота гетьм. Петражицького хоч і говорить і про "раду братства", і про "старост доречних от всего братства обраних", кінець кінцем ясно вказує, що справи братства веде й вестиме "братія з монастиря печерського, при церкві брацькій уфундована для справування церкви і монастиря і теж для розмноження наук шкільних" ².

¹ Памятники, II, с. 419 — 420 і 422.

² Памятники, с. 419.

Так було, видно, в момент зав’язання братства, коли його репрезентував печерський монах Ісайя з братією, і так воно лишилось пізніше. На жаль, зістається неясним, як робилась ця делегація, — в пізніші часи ми бачимо не раз, що митрополити розпоряджаються часом безпосередньо всякими урядами Братського монастиря, часом затверджують поданих їм кандидатів; що братські монахи ображаються, коли ігумен-ректор править справами монастиря без ради братії. Потверджуючи за Могилою доживотну диктатуру в братстві, гетьман Петражицький з старшиною, як ми бачили, застерігають по його смерті для братських монахів право свобідно вибирати собі патрона з осіб світських і духовних. Все це піддає гадку, що в практиці комбінувались, мабуть, обидві форми: кооптації братією Братського монастиря нових членів і призначення їх митрополитом і печерським архімандритом з собором: взаємовідносини цих різних інстанцій і реальний рахунок сил впливав на практику. Але в грунті речі Братський монастир і з тим властиво братський осередок був філією Печерського монастиря, котрій доручалось завідування школою й іншими установами братства і репрезентація в тих церковно-національних справах, які спадали на братство. Печерський монастир не хотів відповідати за них своїми маєтками, не хотів стягати на себе гніву уряду і всяких міродатних чинників за такі політичні кроки, які диктувалися інтересами церковними й національними, і це переходило на братство, патроноване шляхтою й Військом Запорізьким (фактично власне цим останнім!), а ідеологічне кермування цими справами і біжуче завідування ними доручалось вибраній печерській делегації з певним числом рядової монашої братії для помочі і виконання всякої монастирської служби. Зазначена вище аналогія з організацією братства Луцького допомагає це зрозуміти.

Ближчі подробиці заснування Луцького братства нам не відомі, але мотиви і обставини в загальних рисах ясні: волинська шляхта в 1617 р. заходиться коло закладання братства на взір Львівського, на спілку з місцевим духовенством і міщанством ¹.

¹ Акти видруковані в I т. "Пам’ятників Київської археогр. комісії", ч. І.

Заховались (на жаль, теж неповні) "каталога или реєстр събраных обыце имен братий єже о ХристЂ обрЂтающих ся в градЂ Луцком и прочаа благородных окрест живущих сынов восточного православіа" 1617 року; заховав ім’я "ктитора" братства ігумена луцького Чернчицького монастиря, кількох інших духовних осіб та шляхетських імен, між ними найвизначнішого з волинських борців Лаврентія Древинського і одного з Гулевичів-Васютинських, що, очевидно з усього, грали центральну роль у цій братській акції. Міщан у ролі фундаторів стрічаємо слідом в королівськім потвердженні, яке виходила волинська шляхта для цієї фундації: король називає ініціаторами цього діла "певних осіб так стану шляхетського воєводства Волинського, як и посполитих людей места Луцкого".

Добившися королівського потвердження цього братства, мовляв, заснованого головно для відновлення погорілого міського шпиталю, як "братства милосердя" (але з виразним зазначенням у цім потвердженню також і "школи для побожної науки людей молодих"), шляхта-фундатори видали повновласть на безпосереднє завідування справами братства — будування церкви, школи і шпиталю "меншим браттям" — міщанам луцьким ("а иж сами в том мЂстЂ обецне не мешкаючи и про одлеглость не часто бываючи, полецаємо той дозор, и працу вкладаємо на менших панов братій наших — панов мещан луцких, абы они, яко до того належныє, на мЂсци нашом працу и всякий дозор подыймовали и ряду всякого постерегали и нами ся яко старшими отзывали" — виступали не тільки своїм іменем, але й іменем шляхти, як старших братів свого брата) ¹.

¹ "Пам’ятники Київської археогр. комісії", I, с. 1.

А провід культурний, релігійний, ідеологічний, як і в Київському братстві, покладався на духовну частину братства. Статут братства, поданий на затвердження царгородському патріархові, досить виразно дає зрозуміти, що "старші браття", вибирані щороку, мали відати матеріальною стороною братства, його прибутками й видатками; провідником ж братства, головою малої братської ради (так би сказати — виділу) мав бути "пресвитер церкви їх", очевидно, вибраний чи делегований з Чернчицького монастиря, що відограв роль до певної міри аналогічну з Печерською Лаврою для братства Київського. А слідом, коли братство взялось до організації свого власного монастиря, то, зіставивши за світською частиною братства орудування неруховим майном братства і утримування з нього школи й шпиталю, а почасти й самого монастиря, воно всю культурну сторону братського життя перенесло на чернечу братію цього Братського монастиря.

Детальні вказівки щодо взаємовідносин світської і чернечої частини братства, які дають нам луцькі статути, дають дуже цінні аналогії для зрозуміння відносин у братстві Київськім, в першій, передмогилянській добі його існування, з огляду на те, що цю можливість освітлення її за поміччю луцьких актів якось досить не завважено, а я хочу її використати в тій мірі, як цього вимагають завдання нинішньої моєї праці, я вважаю потрібним у кількох словах іще вияснити ті обставини, з яких виходить, що братства Київське і Луцьке були, так би сказати, близнятами, породженими одним часом і одною ситуацією, і як з обставин київської фундації ми можемо не одно притягти для висвітлення зовсім не відомих обставин фундації луцької, так луцькими фундаційними актами можемо скористуватися для різних питань первісної київської братської організації.

Я вище зазначив, що серед шляхти, яка заходилася у Києві восени 1615 р. фундувати Київське братство, була фактично представлена також українська шляхта сусідніх воєводств Волинського і Брацлавського. Участь волинської шляхти була тут особливо важна. Волинь здавна була головним огнищем української шляхетської верстви, волинська шляхта була серед неї найбільш родовитою, багатою, впливовою, перейнятою державними українськими традиціями і високими поняттями про велику минувшину, великі заслуги і великі права своєї верстви і її національні обов’язки й завдання. Невважаючи на перехід великої частини її на польську віру і польську культуру в останніх десятиліттях, так жалісно оплаканий М. Смотрицьким у "Треносі", в другім десятилітті XVII в. серед волинської шляхти було ще чимало людей, відданих своїй вірі й народності, заможних, енергійних, активних: це вона ще кільканадцять літ пізніш під час безкоролів’я 1632 р. вміла повести таку блискучу кампанію на елекційному соймі проти всяких клерикальних, ультрамонтантських польських елементів. Древинський, Кисіль, Семен Гулевич — все це були волиняки, люди з досить широким як на свій час і свою верству політичним світоглядом і великим знанням польської політичної машинерії.

Коли в 1615 р. вияснилося — як я то вище підніс, — що козацька старшина з "урожоним" Петром Конашевичем на чолі готова і може підтримати серйозно й впливово "руську справу", як її тоді розуміли, передусім справу руської церкви, книжності, школи, то результатом цього було не тільки саме зав’язання Київського братства, а ширший політичний план національної акції, в котрім одним з пунктів було також засновання паралельного братства в Луцьку. Організуючи братство в Києві, що мало служити передусім фірмою для козаччини в обороні національних інтересів, одночасно назначали організацію такого ж братства в Луцьку, тодішній столиці Волині, як суголосний організаційний центр тутешньої української шляхти й міщанства. Українська шляхта Волині в тім моменті ще становила поважну політичну силу в Речі Посполитій: луцьке українське міщанство, як показують акти братства, теж виявляло значну активність і солідарність: коли уніатський владика луцький підняв крик про небезпеку для унії від нових братських установ, — королівські репресії звернулися против міщан як представників братства ¹.

¹ Памятники, I, с. 17.

Козаччина так далеко не могла поширювати своїх впливів; православне духовенство в Луцьку і взагалі на Волині не мало тоді також готового осередку, хоча б і приблизно подібного до Лаври з її друкарнею, видавничою колегією і под.: його треба було тут доперва витворити під охороною шляхти й міщанства, тимчасом як у Києві він був уже даний в момент заснування і з нього можна було черпати всі потрібні культурні засоби, потрібні для національної акції під охороною козацтва. Козаччина і духовенство (чернецтво) — це була сильніша сторона київської братської бази, тимчасом як шляхта і міщанство київське були слабші від луцьких. З цими різницями належало відповідно рахуватися, утворюючи ці дві нові паралельні бази на підмогу підупалому Львову. Це й було, очевидно, зроблено, коли паралельно з фундацією Гулевичівни, ухваленою її ближчими родичами та земляками, — гурт волинської шляхти, в котрім (в його повновласті луцьким міщанам на ведення братських справ) бачимо сімох Гулевичів (на 46 всіх підписаних), взявся до організації братства в Луцьку — і сама Гулевичівна-фундаторка приложилася потім до Луцького братства, заповівши йому всі ті невеличкі ресурси, якими могла розпоряджати під кінець життя. Поза тим план організації обох нових осередків цілком паралельний, і це, як я зазначив, дає нам повне право й можливість використовувати подробиці луцького організаційного плану на доповнення того, чого не дають нам наші київські документи про організацію київську.

Луцьке братство організовувалось цілком на взірцях братства Львівського, і з того можемо міркувати, що за львівським прикладом укладалися й київські порядки, в часах тутешньої організації. Раз на рік, у неділю антипасхи, загальні збори братства сходяться для відібрання рахунку від старшини і вибору нової управи. Вибираються чотири старші брати, з яких два мають ключі від скриньки братської (інкасують і видають гроші); третій має ключ від "скарбцю церковного", де та скринька переховується; четвертий веде рахунки приходів і видатків, з котрих обраховуються на річних зборах перед братією. Щонеділі, по утрені, відбувають вони сходини, під проводом пресвітера Братської церкви, "розмовляючи о речах своїх" (біжучих), а раз на місяць збирають усе братство на "схажку" по обіді, обсилаючи всіх "знаменем своїм братським". Всі братчики, з виїмком далеко осілої шляхти, зобов’язані на таку схажку прибути, щоб виплатити свою місячну вкладку. На ці збори "на звиклім місці", в домі братськім, має бути стіл застелений, на нім положене Євангеліє, братська скринька і свічі запалені. Священик, а в його неприсутності старші браття проспівають "Достойно", потім читається "предсловіє": "Сиє богоугодноє, законноє, церковноє братство Духом Святым"... (слідують тексти, аналогічні з "Уписом" Київського братства). По цім відчитується "порядок братський", і потім запитують присутні: "Панове братия, кто бы што вЂдал належного быти братцтву абы оповЂдал; а кто бы теж повинен был отдати вину или доход який брацтву, абы отложил", а на кінець: "Єсли кто справу маєт яковую до брацтва или до кого колвек, абы справовал"; при тім застерігається, що "брат яко простый, неумЂєтный будучи", не міг би сам своєї справи відповідно "преложити", то міг взяти собі "достойнЂйшого брата, который бы справу его объяснити умЂл". "Отправивши справы свои вмЂсто жартов непотребных книги абы читани были и розмовы о речах законних и ку збудованю належачих". "З найвыших сил повинни братія старатися о оздобЂ церковной и о казнодЂи (проповіднику) добром уставичном, и о школЂ — яко бы молодь вихованя и цвиченя своє, им пристойнеє, з стараня отцов своих мЂли". "Презвитера дбалого и чулого в повинности своюй и милостника науки повинни держати и во всюм єго слухати и шановати: о такового ся старати, за которым бы яко за пастыром йдучи збавеня своєго доступили: а недбальцу и неумЂєтного в писмЂ яко на срамоту и на упадок свой не повинни терпЂти: намнЂй, єго однак не строфуючи (не роблячи закидів) в житю єго, тылько просячи, абы на єго мЂсце пожиточнЂйшому за благословенієм архиєрейским уступил". Нові братчики зголошуються на братськім зібранні до пресвітера і заявляють, що будуть додержувати братський порядок. Тоді такий новий брат цілує хрест, що тримає в руках пресвітер, дає руку всім братам і складає до братської скриньки 6 грошей. Всі справи і "намови" мають зіставатися "в своюм завартю" (в секреті), і за "виношеннє" винні караються братським судом. Братчик, котрий би собі "легце важил напоминаня", зроблені йому на зібраннях братських, підпадає умовному вилученню, "поки аж ся обачит", і з таким інші братчики не мали за той час входити в ніякі зносини, під загрозою кари, і це оповіщається "в цілім зібранню людей"; хто ж не "обачиться", очевидно, виключається назавсіди.

Трохи згодом, як я зазначив, луцькі братчики рішили, що їм "прикладом иных порядных братств церковных, киновион то єсть общежитиє законников регулы св. Василія Вел., на том мЂстцу при церкви на той братской фундовати пилная єсть и ґвалтовная потреба; а то для того жебы c тым общежитиєм духовных мудрЂйшим и святолюбившим мы братіа церковная, немощнЂйшая и около житейских забавнЂйшая в єдином ярмЂ послушания Христова тягнучи и єден другому помагаючи и заровно працуючи, Двояко над иных болший овоц в виници Христовой учинити, и сами спасаючися и ближних спасению услужити латвЂй могли смо". При тім було уставлено "постановленіє порядноє межи братством свЂцким и духовным, сирЂчь игуменом и иноками обцаго житіа", з свого обов’язку ктиторів Цього новозаложеного Братського монастиря, і на те, "жебы то на часы потомныє статичне без помЂшаня тривати могло, хотбы ся особы в киновии розмаитыи перемЂняли, бо гды бы смо того тепер на початку не постерегли, як то правда, же "што голова то розум", так то бы было, же што бы был игумен, то бы своє што новоє з вымыслу и выналЂзку власного привносил, и так бы речи уставичне мішати мусЂли".

З цього статуту варто відзначити такі пункти щодо функцій нового монастиря. Братія може, за ознайомленням братства, відставити ігумена, "єлибы был самовластный и самострастный", і на його місце іншого з-межи себе обрати. Ігумен має право після трьох напімнень і братству ознайомлень брата безчинного з общежиття вилучити. Мусить він пильнувати, щоб у монастирі було з кільканадцять ченців, так щоб він мав: "духовника, казнедію, священика благоговійного, диакона, уставника, екклесиарха (скарбника речей церковних), иконома, полатного (скарбника речей господарських), братий двох для доставання ялмужны, кухара, послушника, даскала". "Для позверховної церковної оздоби" мусить утримувати "на трапезЂ общой" "протопсалта то єсть спЂвака старшого и учителя школного ¹, и о иных млоденцах до спЂвання згожих отцевско промышлял и єсли таковыи трафят, нам (братчикам) их презентовал, и з нами посполу о их прожиток старался. А для справованя всіх тых млоденцов и всеи школы и для постерЂганя их порядков маєт игумен з братією брата з-межи себе на то згожого ректором обрати, который як дидаскала так и спудеєв в их повинностех на каждый день постерЂгати и в чотири недЂли (що чотири тижні) екзамен — чого ся научат — чинити будет повинен, от них жадноє заплаты за науку не беручи, a жебы дЂток врученых лЂта молодые марне ся не теряли, за которых учителеве личбу Богу чинити мусят".

¹ Тут "учитель шкільний" означає учителя співу в школі, себто той самий старший співак мав учити школярів церковного співу.

"Ігумен з братією маючи всяке стараннє про церковний порядок, всяку оздобу и окраси", повинні вважати, щоб у всім, що дотикає "благочиния в церкви", все сповнялося згідно з церковним уставом святих отців, давнім місцевим звичаям і стариною (старожитности) всеї руської церкви. Коли щось належало б викинути, додати або змінити, то ігумен, зібравши всіх, духовних і світських, має то подати і вивести доводи слушні й збиті на оборону тої зміни, і як се це буде Духові святому і розумові противно, то неодмовно позволити на се, а як ні — то справедливо заборонити".

Поза тим на духовну частину братства покладаються такі обов’язки: "Ігумен має про церкву духовну, себто члени Христові, так печалувати і старання мати, як про власну душу і спасення своє: має безнастанно про це думати, інших радитися і з нами, буваючи на кожних сходинах, спільно промишляти, яким способом вівці Христові пасти і в вівчарні ховати, тих, що від віри відпадають, назад привертати, малодушних і хитких укріпляти, боязким серця додавати" і т. д. "А що церковна оборона найбільше до духовних належить, тому домагаємося, аби в кожній справі щодо церкви чи братства, котра б була задана до суду, чи тут, чи деінде, ігумен з котрим-небудь братом ставився персонально, боронив її й стояв аж до смерті, за божою поміччю; а від нас з братства, як шляхти, так і міщан кілька осіб буде ставитися там, котрим то буде доручено, і на те буде йти кошт з братської скриньки. Бо коли ми приймаємо братство з духовними з різних причин, то найбільше все-таки на те, аби вони як особи більш забезпечені були нам оборонцями в суді" ¹.

¹ Памятники, I, с. 39-40.

Братчики, укладаючи цей статут, як бачимо, посилаються на приклад "інших порядних братств церковних", і тут можна думати про братство Київське або Віленське, — але не Львівське, бо у Львові монастир св. Онуфрія, що стояв під братським патронатом, зовсім не відогравав такої великої ролі в житті свого братства. Але з київськими вказівками правила луцьких статутів сходяться близько і можуть служити для близької ілюстрації київської практики — з незначними змінами, відповідно до реальних взаємовідносин київських сил.

В київських актах 1632 р., котрими означались відносини різних корпорацій братства до П. Могили як його "старшого брата, опікуна і оборонці" (уряд такий братськими статутами й дотеперішньою практикою не передбачався, тому вимагав докладного означення його відносин до інших органів братської організації), передусім також і визначаються ці дві половини — братство духовне і світське.

Вони не мають конкретних своїх організацій як корпорації, але виступають виразно, як і в Луцьку, як дві окремі половини, і братчики духовні видають окрему грамоту в справі нових взаємовідносин братства (до Могили і його наступників, архімандритів печерських). Братство чи коло духовне в Києві має своїм головою митрополита як найвищого місцевого представника української церкви — звідси його вплив і значення в церковно-просвітніх справах братства; пізніш воно перетворюється в фактичну зверхність і власть над братством; в Луцьку тому відповідає позиція православного луцького владики — бувшого ігумена Чернчицького монастиря, але він був тільки номінальним владикою і тому не мав такого значення. Номінальне старшинство в Київському братстві належить, як і в Луцьку, місцевій шляхті: вона перша видає грамоту Могилі, іменем своїм і всіх уписних братів, але це старшинство гонорове. Реальне значення лежить, з одної сторони, в руках духовної братії, з другої — в руках Війська Запорізького як останнього рішаючого чинника в усіх справах, де мала себе виявити фактична сила. Але репрезентативне, гонорове значення шляхти сильно підчеркується в кожнім випадку. Не тільки в відносинах до уряду, де братство представляється виключно як організація шляхетська — шляхетське братство милосердя, що головною або й єдиною своєю метою має заснування шпиталя для убогих і калік з "людей рицерських на послугах Річи Посполитої, в різних битвах покалічених": заслугами цієї шляхти "на Україні", в боротьбі з неприятелями св. хреста король мотивує і свою згоду на шляхетську братську фундацію ¹. Але і всередині братства шляхті як ініціаторам, мовляв, і старшому станові дається перше слово. Найслабше ж виявляє себе в Києві — і статутарно, і фактично — сектор міщанський: його ледве знати тут, глухо згадують або й не згадують зовсім чи то з мотивів тактичних, чи, може, й фактично мало прикладався, це трудно сказати.

В згаданій грамоті гетьмана Петражицького виразно згадуються "дорочні старости, від усього братства обрані", і "спільна рада всього братства" ², котрим належить завідування економічною стороною його життя.

¹ Памятники, II, с. 405.

² Там же, с. 419.

Нема сумніву таким чином, що структура братства в першу добу його існування повторяла відому нам братську конституцію, дану прикладами Львівського братства. Правдоподібно, й зверхній обряд був той же. Але далі ми не маємо ніяких ближчих звісток ні про ці братські сходини, вибори, обрахунки, ні імен тих "рокових старшин", і не можемо сказати, як довго цей зверхній братський обряд заховувався в Києві. Мабуть, під рукою автократа Могили він звівся на таку пусту формальність, що потім і сама обрядовість ця підупала, і братство як організація цілком покрилося Братським монастирем. Почалось це дуже рано: уже в листуванні з московським урядом, 1620-х років, що велось іменем "всіх о Христі братіях братства церковного київського, духовних і мирських", пишуть листи просто "ігумен і старці" ¹.

Коли треба було говорити з урядом польським, виступав іменем братства сектор шляхетський. Коли треба було сказати важне слово "на відсіч противовірних", закликалось козацтво. У внутрішніх відносинах братством був Братський монастир, фактична філія Печерського монастиря, як ми бачили.

Крім того, що печерська колегія репрезентувала собою в тім часі інтелектуальну українську силу, скупчувала в собі найбільшу суму знання, ерудиції й досвіду в церковних і національних справах, яким розпоряджав Київ і вся Східна Україна, — це мотивувалось також і тим, що Братський монастир мав "цвічити", виховувати не тільки православну молодь, але й "іноків молодих", "способом монастиря по закону Св. Василія" ².

¹ Памятники, II, с. 404.

² Там же, с. 399.

Лавра не організувала власної школи, власного новіціату, тому Братська школа мусіла служити також духовним семінаром на потребу монастирів і передусім своєї митрополії — Лаври.

Повної залежності Братського монастиря і братства ні від Печерської Лаври, ні від митрополії його фундатори не хотіли. Першим ділом випросили вони право ставропігії від патр. Феофана і пильнували, щоб її чим-небудь не порушити. Тому такий дразливий настрій у київських кругах викликали чутки, що митрополит з владиками задумують обмежити права братства і, уставляючи потім відносини братства до печерського архімандрита в особі Могили, патрони братства застерігали, що спеціальні права, признані за Могилою, належать тільки йому персонально "як братові уписному" і ні в чому не касують церковної автономії братства, його ставропігії.

Але поза цією формальною стороною братство все-таки було не більш як філією Печерського монастиря, наділеною певними спеціальними дорученнями, духовно ж, ідеологічно нерозривно зв’язаною з печерською монашою громадою; і це треба мати на увазі, і для вияснення цього я перевів цей довгенький перегляд питання. Громадською київською організацією Київське братство, властиво, не було відразу, і чимдалі громадський елемент у його організації не розвивавсь, а навпаки зникав і атрофіювався, все далі відходячи від львівського прототипу міщанського братства в бік науково-педагогічної філії Печерської Лаври.

Попередня     Головна     Наступна