[Михайло Грушевський. Історія української літератури. — К., 1995. — Т. 6. — С. 142-176.]

Попередня     Головна     Наступна





Братське шкільництво взагалі і київське зокрема.

Прототипом братських шкіл була львівська школа 1586 року. З огляду на те, що в актах Львівського братства заховався план науки в новій школі, написаний якимсь греком, учеником Дамаскіна, митрополита навпактського, висловлений був здогад, цілком правдоподібний, що автором цього плану був Арсеній, архієпископ еласонський. товариш подорожі патр. Єремії 1. Відомо, що він дійсно учив у львівській школі, і коли автор плану говорить про те, як то він учитиме в цій школі, це дійсно вповні підходить до Арсенія. Обіцяє він учити так, як навчився від згаданого Дамаскіна, що був також учителем і самого патріарха Єремії, і від премудрого кир Матвія, учителя славної на той час Трікської школи, заложеної тим же Єремією. Таким чином його план виходить з сучасної практики Візантії 2, але в своїм переведенню його в львівській школі він, очевидно, мусів скомбінуватися і з традиціями української школи, яку він застав у Львові, і практичними вимогами львівського життя кінця XVI в., з якими мусіли рахуватись організатори львівської школи.



1 Про це в Харламповича. "Западнорус. правосл. школы", с. 292 і далі.

2 Як учителя Дамаскіна й інших грецьких богословів сучасні грецькі відомості вказують царгородського ритора Хому, що мав велику славу в 1550 роках. Ак. Харлампович, розслідуючи цю генеалогію львівської педагогії, підносить, що ні про кого з цих грецьких педагогів, від яких вона пішла, нема звісток, що вони вчилися в західних школах, так що педагогія ця була грецькою. Одначе він сам признає, що сучасні програми шкіл грецьких і латинських настільки були подібні, що кінець кінцем питання про східне походження тої чи іншої деталі братського шкільного плану ледве чи може бути твердо констатовано. Висловлює кінець кінцем такий здогад, що справжніми авторами плану, навіть у його першій грецькій редакції, були львівські братчики, і Арсеній тільки оформив подані ними гадки (с. 292).



Отже, той детальніший порядок школи львівської, що виник у результаті її практики 1580 — 1587 рр., мусить уважатись скомбінованим продуктом усіх цих трьох елементів: традиції місцевої школи, взірців грецьких і взірців місцевих латинських шкіл, з якими треба було витримати конкуренцію, щоб задоволити актуальні потреби громадянства і завернути до своєї школи православну молодь, що сунула за шкільною наукою до "студниц наук иноязыческих" з небезпекою "всенародного згиненія".

Маємо тепер грецький начерк цього шкільного порядку, його українську львівську переробку з рр.1586 — 7, дещо пізнішу редакцію, затверджену патр. Єремією в 1592 р., пізнішу переробку луцьку 1620-х рр. і, нарешті, луцькі ж "артикули прав шкільних", що доповнюють собою запозичений із Львова "Порядок" 1.



1 Обидві львівські редакції, разом з початковим планом — в "Diplomata statuaria confraternitati Leopoliensi data", c.19 і далі; Луцькі — "Памятники", т. I, с. 410 і далі.



Ці документи, таким чином, цають цінні вказівки, як взірці сучасної грецької і латинської школи приладжувано до реальних вимог і обставин українського життя й традицій старого шкільництва. Ілюструють не тільки букву правил, але й саму життєву практику братських шкіл, що відбивали в собі і стару шкільну практику України, і заразом клали підвалини всій пізнішій шкільній організації: ілюструють уклад української школи XVII — XVIII вв. З цього погляду ці братські "порядки" варті всякої уваги як один з впливових факторів українського культурного життя, і особливо цінний найбільш перероблений і приладжений до життя, — порядок луцький 1. З них можемо міркувати також, як організована була братська школа київська, особливо до Могилиної реформи, та й після неї, тому що сам львівський "Порядок" був уже дуже наближений до практики латинських шкіл, і небагато міг змінити його Могила, йдучи за взірцями єзуїтських колегій. Хоча передмогилянська школа, в протиставленню до могилянської, характеризується більшим пієтизмом до "елліно-словенської" науки, але з "латино-польською" науково передмогилянська школа рахувалась дуже серйозно: Київська братська школа вже в грамоті патр. Феофана 1620 р. характеризується, як "школа наук Еллино-словенскаго и латино-полского письма" 2, а на практиці мала в цей бік ще більший ухил, ніж це признавалося її керманичами на словах. Я вважаю тому потрібним подати все інтересніше, що характеризує цей шкільний устрій, опускаючи тільки гойно розсипані тексти Св. Письма, котрими скріпляється правовірність їх постанов.



1 В збірнику Луцького братства наперед вписано "Прав школи греко-латино-словенской луцкой артикулы", потім "порядок школьный" львівський, з деякими змінами; на цій підставі видавці означили "артикули" як "першу уставу луцької школи", а порядок як "другу уставу". Харлампович уважає за певніше, що Луцьке братство спочатку користувалося львівським "Порядком" і вже потім зладило свій власний, оригінальний (с. 343). Доказом для нього служить головно те, що в "артикулах" луцька школа зветься також і "латинською".

2 "Памятники", II, 398.



На початку львівського "Порядку" першої редакції зазначається, що ця "школа грецкая и руская" "составися ведле стародавных обычаєв и порядков святых отец закону греческого" (в другій редакції: "училище греческого словенского писанія", а в луцьких "артикулах" — "школа греко-латино-словенська"), "промишляючи о всяком недостатку законнеє науки, нерадивых человЂк подвизающе, противных же уста загражающе".

"Даскал или учитель сея школы, маєть быти благочестив, разумен, смиренномудрый, кроток, воздержливый, не піяница, не блудник, не лихоимець, не гнЂвлив, не завистник, не смЂхостроитель, не срамословник, не чародЂй, не басносказатель, не пособитель єресем, но благочестію поспЂшитель, образ благих во всем себЂ предпоставляюще, и в сицевых добродетелех да будут ученицы якоже учитель их". Цього вступу не має грецький начерк. Далі йдуть постанови спільні.


"1. Таковому учителю кождый приводячи и даючи сына и приятеля и прочих на науку, маєт взяти з собою сусЂда єдиного или двоих, и чинити c даскалом постановленья о науцЂх и о всем порядку ведле реєстру сего ниже писаного. И маєть єму найпер› той реєстр прочитати ся, абы вЂдал, яковым способом будуть сына єго учити, и якобы мЂл єму (даскалові) в том порядку не прешкажати, але помагати всяким способом дЂтину ко науцЂ и послушенству даскаловому приводяче як правдивый отець, ходячи потЂху и по працы благий плод видЂти. И маєть в реєстр по обычаю вписатися.

2. А даскал взявши порученоє єму дЂтище, маєт єго учити c промыслом доброє науки, за непослушенство карати — не тирански, но учительски: не выше, но по силЂ, не роспустне, но покорне и смиренне, не толико мирски, но и выше мирских 1.



1 Вираз, на який різні толкування у Харламповича, с. 473. Я думаю, що його треба розуміти так, що даскал не тільки не повинен переходити міри, прийнятої в миру, але виявляти ще більшу поміркованість.



3. СЂдати маєт кождый на мЂстци своєм певном назначеном ведле науки: который больше умЂєть, сЂдЂти будеть вышше, бы и барзо нищ был; который менше умЂти будеть, на подлЂйшем мЂстци сЂдкти маєть.

4. Богатыи над убогих в школЂ ничим вышши не мають быти, толко самою наукою, плотію ж равно вси-вси бо єсмы о ХристЂ братія: Христа главы єдиного уди.

5. Учити дидаскал и любити маєть дЂти вси заровно, як сынов богатых, так и сирот убогих, и которыи ходять по улицам живности просячи; як который ведле силы научитись может — только не пилнЂй єдиного ниж другого учити.

6. Сходитися мають хлопята до школы на годину певную, то єсть дня великаго 1 на 9-ту годину абы всЂ стали. Также тыж и инших дней менших — яко постановит даскал. И пущати их по науцЂ до дому в певную годину.

7. В кождый поранок маєть пилно смотрЂти дидаскал: єсли которого бы хлопца не было, маєть по него послати зараз и довЂдатись причины, для котороє не пришол: єсли же не забавил инде игранєм или дома ся обленил, или над потребу спал и затым бы до школы ни пришол: довЂдати ся всего а привести єго мають.

8. Рано ся зшедши вси на годину назначеную, не мають почати ся учити, аж молитвы и предсловіє обычны прс говорять.

9. В школЂ мають быти дЂти раздЂлени на троє: єдины которыи ся будуть учити слов познавати и складати; другыи которыи ся будуть учити читати и на память многих рЂчей ся учити; третии будуть ся учити читаючи выкладати, разсужати, розумЂти.

10. По рану напер›, по молитвах, мають мовити кождый вчерашнюю науку свою и писмо своє што дома писал; выклад науки своєи показовати мають и потом учити ся мають друбли 2 псалтыри или граматики з розвязованьєм єи, a иным многым потребным наукам — яко обачить на тот час ведле потребы.

11. По обЂдЂ мають хлопцы писати собЂ сами на таблици кождый свою науку, выданую им от даскала — кромЂ малых, которым сам повинен будеть даскал писати. А в школЂ научивши ся, о трудных словЂх спытовати маєть єдин другого до дому отходячи или до школы приходячи. А у вечер з школы пришедши до дому дЂти мають пред родичами 3 своими, или посторонніи дЂти всякого стану живучи у господах — пред господарем своим — науку тую што в школЂ учили прочитати повинни з выкладом, по обычаю науки школьноє. А што учили того дне, мають у вечер дома написати и до школы принести по-рану показати пред даскалом своєм, дабы всякий плод науки познавался.



1 Довгого.

2 В пізнішій редакції і в луцькій — дроблЂ, вираз нясний.

3 Батько-матір.



12. Повинен будет даскал учити и на писмЂ им подавати: от святого євангеліа, от книг апостолских, от пророков всЂх, от отець святых ученіа, от философов, от поетов, от гисториков, и прочая (с.44) 1. Вся бо єдика еще писана суть — к нашему наказанію писана суть.



1 В другій редакції "Порядку": "от грамматики, реторики, діалектики, мусики и от прочих внЂшних поетов" (с. 32).



13. В суботу мають поновлять всЂх речий, которых ся учили през тыждень, и учити ся мають пасхалий и луннаго теченія, и личбы и рахованя, или мусик церковного пЂнія. Вся бо писанія богодуховенна и полезна суть к наученію.

14. По обЂдЂ в суботу маєть даскал з дЂтьми намовляти ся час немалый — болши нежли во дни иныє, учачи их страху божієму и обычаєм въстыдливым младенческим: яко мають быти во церкви против Богу, дома против родичом своим и инде иным цноту и встыд заховывати. Богу, мовлю, и єго святым честь и страх; родичом и даскалови послушенство; посполите против всЂм — покору и уваженьє: собЂ самому встыд и цноту. И тые рЂчи знову вливаны в дЂтинку мають быти — на што им и памятного маєть не боронити по чаши школной испити. Писано бо єсть: любяй сына прилежнЂє наказуєть, а не любяй — щадить жезла.

15. В недЂлю и в праздники господьския со всЂми маєть даскал поки пойдуть до літоргии, розмовляти и их учити о святЂ и празднику том, и учити их воли божий. А по обЂдЂ євангелію и апостолу праздника того маєть всЂх научити.

16. Двох или чотырех хлопцов — на кождый тыждень иншіи — порядком мают на сохраненіє выставляти, — з чого ся ни єдин вымовляти не может, кгды на него черга прийдеть. ДЂло их будеть: ранЂй до школы прийти, школу помести, в печи затопити и у дверЂй сидЂти, a которыи выходять и входять, о всЂх вЂдати. И который ся бы не учили, пустовали или в церкви нерядне стояли, или до додому йдучи обычайне бы ся не заховывали, — записовати и оповЂдати их мають.

17. Кгды бы теж хлопец во єдин день до школы ходил, а Другий день занедбовал, и так єдно час бы себЂ тратил в речи 1 при школЂ — такого болше не приймати; бо и балвЂр 2 кгды бы хорого во єдин день лЂчил, а в другий занедбал, мЂсто злеченя в большую хоробу єго приправил 3.

19. Кгды бы тыж кто хотЂл от даскала сына своего на потребу иную взяти, теды, не безочне 4 ани през кого иного толко сам своєю особою и при томже человЂку єдином или двох, при которых єго отдал на науку 5, взяти єго маєть, — абы ся тым уближеня не дЂяло учню и єму самому за непорядноє поступованіє, так тыж и даскалови, от которого бы не отповЂдне учня взял. Кгды ж тот порядок вси иныи ремесници мають, кгды при людех и порядне не толко сына, але и слугу до ремесника приказують; и потом кгды ся чого научити, тым барзей занехати того не хотят: многих зобравши статечность и терпливость родичов і єго заляцають, — отколя и мистрови великая потЂха, кгды видить учня не подлЂйшого. Што далеко болше в школах и людex християньских мЂти потреба 6.

20. Если бы и сам учитель, или от ученик єго нЂкто был творцем рЂчей тых ихже закон не повелЂваєть, но обаче и претить 7: сирЂчь, блудник, пияница, тать, кощунник, нерадив, сребролюбец, клеветник, величавый, — такового не толко учителем, но ниже жителем здЂ оттодь да не будеть".



1 В дійсності.

2 Цирулик, лікар.

3 В грецькім плані немає цього пункту.

4 Не з’являючись сам.

5 Див. §1.

6 Безсумнівно, що як деякі інші братські практики, так і ця церемонія прилюдного вписування і виписування учнів взята була саме з цехової практики.

7 Забороняє.



До цього первісного "Порядку" восени 1586 р. додано додаткову постанову, якою заводився уряд братів-наглядів ("строителів") школи:


"Волею божією вси купно братіа о ХристЂ ...грожане львовскии, желающе имЂти строєніє изрядноє во училищи сем, в немже учащим писанію словенску и руску, вдахом к сим от братіа нашея мужа два, ради всякого бреженіа, и всяко не по узаконенію строєніа сего безчиніє исправляти творений же и глаголаньми". Вони мали подавати всякі інформації про школу і контролювати вписів і виписів школярів з школи. В другу редакцію це постилізовано в такій постанові: "Мают быти приставлены от братии два человЂка искусныє ради строєнія школьного, да соглядають науки и дЂл дидаскаловых. И тым братіям маєт быти дан реєстр под печатію братскою, в который мают дидаскали вписовати дЂти данныє до науки и ведлуг лЂт и науки дЂтинноє маєт быти и заплата им, то єсть дидаскалом. A ктобы хотЂл взяти дЂти свои от науки, кгды прийде квартал, при тыхже братіях отпустити ся мают порядне учинивши дидаскалу за то досыть, ведлуг постановеня братского — як по чому постановят на квартал дидаскалу давати от хлопца".


В зв’язку з цим, мабуть, додано ще в першій редакції такий пункт (18), якого не було в грецькому плані:


"Отцеве о дЂтях их или господареве о порученых им дЂтех сторонних мают мЂти упоминаня от дидаскала и от братей строителей школных, абы дЂти в домЂх ведле порядку науки школноє справовали ся, цвиченє и людкость повинную часов своих 1 показуючи всякому стану. А єсли бы нЂшто науцЂ спротивного в дЂтях ся найдовало, досвЂдчено маєт быти: єсли бы даскал не пильностью якоюж или родич или господар 2 непорядком своим в науцЂ и обычаєх добрых бы прешкажали — маєт то быти повинному прислужено".


Тоді ж, мабуть, восени 1586 р. начеркнено таку цікаву програму науки:


"Школы львовскоє наука починаєт ся: Напервей научившихся складов литер, потом кграмматики 3 учат; при томже и церковному чину учать: читанью, спеванью.



1 Відповідну своїм літам.

2 В рукопису: родича, господаря.

3 Граматики, букваря.



Тамже учат на каждый день, абы дЂти єдин другого пытал по грецку, абы єму отповЂдал по словенску и тыж пытают ся по словенску, абы отповЂдано по простой мовЂ; а тыж не мают из собою мовити простою мовою єдно словенскою и грецкою. А так нынЂ тому учат ся 1 до болших наук, приступаючи ко диалектице и реторице — которые науки по словенску переведеные вынайдено в школЂ львовской: русским языком списано диалектику и реторику и иные философские писма школе належачиє. А обычає всея школы и порядки вси в сем листе много бы писати".


Ця кінцева замітка потверджує, що "Порядок" мав бути не стільки новим організаційним планом, скільки кодифікацією, так би сказати, звичаєвого шкільного права, приведеного тільки до кращої системи, і програма ставила собі завданням довести науку до рівня католицьких колегій: включити не тільки піїтику й риторику і філософічні предмети ("от философов, от гисториков, от поетов", §12). "Руська школа", що мала на меті навчити "читати, выкладати, розсуждати и розумЂти" ( §9), "вміти скоропис", знати "церковний чин", "читати і співати", "пасхалію и лунноє теченіє", "личбу и рахованьє", правила морального поведення супроти людей і супроти себе, мала бути наверстована вищою слов’яно-греко-латинською, на взірець вищих грецьких шкіл, які пробувано організувати в другій половині XVI віку, і більш конкретних прикладів латино-польських. Луцька школа так і називає себе "школою греко-латинослов’янською" ще перед реформою Могили. "Артикули прав" цієї школи мають це на записі учеників, але записи до львівської школи мало говорять про це. Тільки священик Іван Сихівський (с. Сихів під Львовом) дає до школи "учити писати, абы умЂл скоропис и иных братственных наук". Про інших — "дал псавтиру учити", перший запис: "Стефану (Зизанію) даскалу рускому на науку словенского письма", "до школы рускоє на науку" (найчастіш, одначе, без усякого такого означення) 2. Але ми знаємо вже, що першим ділом нової школи було упорядження грецькослов’янської граматики 3 на підставі тодішніх західних грецьких граматик, головно Константна Ласкаря, котра служила не тільки для засвоєння грецької мови, але і для граматизації слов’янської й "простої руської мови", давала граматичну термінологію і стабілізувала граматичні форми їх.



1 Тим усім підготовляються.

2 Реєстр учнів 1586-1590 р. в "Архиві Ю.З.Р.", I, X, с. 5 і далі.

3 "Граматика сложенна от розличных грамматик спудейми иже в львовской школЂ" — почата друком ще в 1587-8 рр., випущена в 1591 р. під заголовком: Адельфотис. Грамматіка доброглаголивого єллино-славенского язьзка. Совершеннаго искуства осми частей слова. Ко наказанію многоименитому Россійскому роду". В літературі різні були гадки про те, чи було два її видання: 1597/8 і 1591, чи вона тільки була почата в 1587/8 рр., а випущена тільки раз, в 1591 р. Весною 1588 р. віленські братчики вже мали початок цієї граматики, і в деяких примірниках єсть подвійний заголовок, з двох видань. Про це К.Студинського "Адельфотес", 1895, Харлампович "Школы", с. 450 і далі.



Вона мала в цім своїх попередниць — коротка анонімна граматика словено-латинська, острозького походження навіть була надрукована в Вільні 1586 року, в порівнянні з нею львівська граматика була важливим кроком наперед. Кілька років по ній бувший львівський дидаскал Лаврентій Зизаній видав у Вільні ж "Грамматику словенску совершенного искуства осми частей слови и иных нуждных"; її завданням він ставить не тільки вчити "правописати", але через "риторику и словесницу вкупЂ чесной философіи" доводити до "стественного богословія", але властиво не виходить за межі етимології. Побіжно і дуже недостатньо тільки зачіпаються деякі питання поетики — метрики й віршарства. Як ми бачили, братська програма 1586 р. запевняла, що в школі були підручники риторики, діалектики і філософії: наскільки повні відомості з цих предметів вони давали, зістається неясним і непевним. Але наведені в попереднім томі привітальні вірші, котрими приймала львівська школа митрополита Рогозу на початку 1591 р., ясно вказують бажання йти за представленнями й декламаціями латинських шкіл — дарма, що ці вірші писані "некунштованим руським способом" 1.



1 Див. в т. V, с. 483 і далі.



Щодо науки латинської маємо маленьку вказівку в братських протоколах 1604 р. Того року "принятый был от всего братства до школы за ректора Іоан Борецкій — которому братя подали в моц школу, также и порядки школныє, и поступили єму на кождый квартал давати по золотых польских 10, за що он подяковавши братиям, таковую контентацию завдячне принял и офЂровался дЂтей грецкого и латинского языка учити". Разом з ним прийнято "так до церковноє працы, як теж до учення дЂтей языка словянского", за половинку проти Борецкого плату, бувшого дяка тої ж школи Михайла Сидоровича 1. Школа таким чином знов виступає в двох відділах — нижнім "руськім", яким керує дяк або даскал, і вищім — греко-латинськім, котрим керує ректор: так було в початках, коли руською школою керував "даскал руський Стефан" (Зизаній), а школою грецькою арх. Арсеній, і так знову бачимо тепер, коли вищою школою керує ректор: цей титул уперше приходить тут і може вважатися проявом наслідування латинських шкіл. Та ж протоколярна записка 1604 р. говорить про братчиків, що дають синів своїх до школи "учити языка кгрецкого и латинского" — про їх датки за науку "с хоти своєи поступаючи c преможеня своєго", — отже, потверджує, що й цим разом вища школа була грецько-латинською. Борецький мав репутацію доброго знавця грецької і латинської мови: "добре освічений в свобідних науках, в знанню грецької, латинської й словянської мови ледве кому рівний", — відзивався про нього потім один з корифеїв могилянської школи Сильв. Косів 2. А дерманське видання листа Мелетія патріарха, переложеного Борецьким, називаючи його "надер Апольлови коханим, а в Парнассе на лоне муз выхованым" 3, ясно дає зрозуміти, що Борецький вважався людиною, що збагнула тайни піїтики й риторики.



1 Архив Ю. З. Р., I, XI, с. 58-9.

2 Patericon, л. 180; Харлампович наводить іще відзив з невиданого збірника Миславського, де Борецький зветься "в божественних писаннях искусним, грецьку й латинську мову добре умівим" — с. 389.

3 Каратаев, с. 303.



Під його рукою, значить, львівська школа могла справді здійснити зачеркнений 1586 року план: знайомити своїх спудеїв з секретами піїтики, риторики й діалектики. Але Борецький, очевидно, не довго кермував нею. Від 1611 р. його бачимо в Києві, а я висловив вище здогад, що він перейшов сюди ще перед 1610 роком, в числі інших піонерів нового культурного руху. Відповідного наступника йому братчики не могли знайти. Судячи з пізнішого листа патр. Кирила (про нього зараз будемо говорити) та й інших вказівок, у них не ставало й фондів на відповідне утримання учителів з вищою освітою, і в самій організації Братської школи були деякі хиби, які знеохочували цих учителів — мішання до науки братської старшини, непорозуміння між "строїтелями" й дидаскалами (це могло вплинути кінець кінцем на те, що перевагу взяла нова практика — передача шкільної справи в руки братських монастирів). В 1608/9 рр. братство робило енергійні заходи коло призбирання грошей серед православного громадянства на свої культурні установи — школу, друкарню і на боротьбу за політичні права, що вимагала великих жертв; це було змістом цитованої вище братської відозви 1608 р., яку підтримав з свого боку також новий львівський владика Єремія Тисаровський; підтримуваний братчиками як кандидат на владицтво, він віддячивсь їм між іншим своїми обіжниками, підтримуючи благання братчиків про матеріальну підтримку і особливо підносив вагу Братської школи й потребу вищої освіти 1. Але це все помагало мало, бо, крім недостачі в грошах, була недостача і в відповідних силах, і в самій організації школи. Це виявилось, коли братчики звернулись за поміччю в шкільній справі до свого старого протектора Кирила Лукаріса, тоді патріарха александрійського: він пробував тоді на Волощині, і братчики весною 1614 р. просили його прислати відповідного дидаскала. Кирило, розпитавшися про братські відносини й порядки, вичитав їм у м’якій формі доволі сувору лекцію за їх власну безпорадність і легкодушність у цій справі. Він вказував, що на самій Україні не бракує людей, котрі "смаку наук скоштували і від молодости своєї письмо добре пройшли" і можуть шкільну справу поставити відповідно (для прикладу нагадував їм звісного вже нам Гаврила Дорофеєвича, з котрим братчики були розсварились за те, що він узяв був сторону Балабана, і Лукаріс уже давніше даремно старався їх помирити) 2.



1 Грамота з 3 березня 1609 р.

2 Архив Ю. 3. Р., I, XI, с. 62-3.



Але треба, щоб самі братчики серйозніше ставилися до справи.


"Але ви звикли в церковних справах закладати фундамент, не вибравши грунту і не докопавши його відповідно — через те численні ваші фундації поупадали, і ви подібні, як св. Павло каже, тим, що зачинають справи духом, а закінчують тілом, і з тих причин ми побоюємось, щоб не вийшло такого і в справі дидаскала. Я готов узяти участь в справі, коли б ви твердо взялись довести справу до доброго кінця, а не тільки зачати, а потім недокінчене закинути, що тільки шкодить славі братській, котрої ви повинні пильнувати в кожній справі. Бо коли хочете дидаскала мати і школу фундувати, то наперед треба знайти кошти на те й подумати про пристойну нагороду дидаскалові, бо без нагороди ніхто у вас мешкати не буде і дармо ніхто вчити не буде. У поляків єзуїти хваляться, що дурно вчать і виховують молодіж, але й вони дістають нагороду ріжними способами, навіть далеко більшу від інших. Так і ви насамперед про це постарайтесь. А полагодивши це, мусите такий порядок завести, щоб не всі браття були старшими над школою й управителями, тільки два або три, на певний час, а інші щоб не брали на себе того уряду і не розпоряджались. Завівши такий порядок, коли хочете, щоб ваші дітки вчилися, посилайте їх до школи з тим, щоб не тільки не боронили дидаскалові їх бити й карати, але навпаки — дозволяти їх так виховувати, як він то буде вважати, а не так, як ви хочете" 1.



1 Голубєв. П. Могила, I, додатки, с. 200 — 1.



Але братчики не послухали мудрих рад патріарха, принаймні щодо матеріального забезпечення школи. Навпаки, заклопотані будовою церкви й іншими витратами, вони постарались звести школу на самооплату і припинили зовсім які-небудь виплати з братської скарбони для неї.

В братських протоколах сесії 1637 року читаємо таку постанову щодо дидаскалів:


"Того ж часу п. п. браття учинили порядок таковый между дидаскалами школными на той час при церкви божой найдучимися: Афанасом дяком и уставником церковным и межы Миколаєм Кгреком, в такий способ:

Абы подзвонноє межи ных подЂлено было заровно обом.

Пожиток з продажи свЂчок также подЂленый заровно з них каждого маєт доходити, яко теж и кошт на ных сполный и праца маєт быти.

Кварталы от дЂтей учачыхся Афанасови маєт належати д†части тых кварталов, а третяя Миколаєви Грекови, а то для того же Афанасый повинен будет понеконд (в деякій мірі) выростков, церквы потребных з части своєи сустенговати (утримувати), и сам церкви болшую працу подеймуєт. Кварталы от дЂтей по грошей 15 абы их от кождого родича доходили; а хто может и болше дати, да благословен, нижейникакоже. А єсли бы на час от которой дитины квартал дидаскалов не доходил, мают пп. братьям оповЂстити, а пп. братия мают такового хлопца от школ ексклюдовати.

ОбЂды ведлуг порядков своих давных от каждого хлопца на день назначенный дидаскалове мают доходити.

Дидаскалове теж повинни того з повинности своей пишно доглядати, абы дЂти в боязни божой завше ся находили, наук пилновали, в школЂ уставичными (акуратними) бывали, в церкви со умилениєм и страхом божиєм стояли не проволочуючи ся".


Отже, дидаскали мали утримуватися з школярських оплат, з дзвіниці й свічок 1, а що ці приходи, видима річ, не могли їх утримати, то зійшло на годування натурою: дидаскали обідали по черзі в которого-небудь з своїх учнів. В таких умовах, розуміється, учених людей до Братської школи звабити було не можна. Подвійна плата для старшого дидаскала против молодшого, що це заховується в цих постановах 1637 р., являється слабим відгомоном того порядку, що це був професор вищих класів, тимчасом як другий дидаскал був дяко-учителем. Обидва вони в таких матеріальних умовах сходили все більше на простих дяко-учителів, які заводилися по селах, містах і містечках на взір львівської школи, в яких функція дяка і регента церковного хору чи не вищу ролю грала, ніж функція учительська.

В актах Львівського братства заховалась іще "субмісія" (зобов’язання) братського дидаскала, списана польською мовою незвісного часу 2, не раніше 2-ої четвертини XVII в. Вона дає небезінтересні подробиці конструкції львівської школи XVII в.



1 В зв’язку з цим читаємо науку дидаскалові в його "субмісії", котру наводжу далі, щоб він робив свічки вміру, аби люди не нарікали. — "Архив ЮЗР", I, X, с. 437, Dipl., c. 112.

2 В "Архиві ЮЗР", I, X, с. 435, вона позначена 1686 p. B "Diplomata statutaria", передм. XVI, глухо зазначено, що вона пізнішого часу.



Передусім дидаскал має заховувати тверезість! Він має бути на крилосі, навіть у будніх днях, тим більше під час свят, хіба коли б не міг бути сам за якоюсь великою пригодою, тоді має на своє місце поставити такого, щоб у всім міг допильнувати богослуження, а сам в такім разі має оправдатись перед п. провізором шкільним, чому не був. Під час коли буде співати на хорах "трактом", на крилосі має поставити такого, щоб вмів би добре співати "на надобен глас", і пильнувати, щоб не вийшло замішання. Повинен доконче постаратись якнайпильніше за музику: аби був басиста з добрим голосом, відповідної сили, дискантисти з голосами якнайкращими, також альтиста й тенориста; а дискантів щоб добре утримував, щоб котрийсь не втік з школи через недостаток.

На повечірні "нищі" конче мають щодня відспівати перед образом пречистої діви: "За всіх молишися". До служби в церкві з свічками мають призначатися "седмично" (щотижня). Під час казання діти міські мають стояти рядом проти кафедри. А в школі зійшовшися, діти мають науку від Господа Бога: молитви відправити, потім до науки.

"В школі має пильнувати, аби студенти мешкали в згоді і учтиво, йому (дидаскалові) були послушні, а він теж має їм віддавати всяку учтивість. Кождий студент або виросток (старший ученик) аби вчив свому павперові, в нагороду за його послуги. П. дидаскал має пильно слідити, щоб нищі не провадили літ своїх даремно, нічого не роблячи, і Бог не карав за се того, на котрому то залежить як на господареві (себто дидаскала).

Літом павпери мають ходити з віршами тільки до години вночі, а по годині ночі цвинтар доконче має бути замкнений, і котрий би прийшов по годині вночі, такого карати.

Зимою мають час до третьої години вночі, а по третій годині цвинтар конче має бути замкнений. А коли з виростників котрий спізнився, такого подати до відома п. провізорові.

Під час ранішнього богослуження в великі свята (дидаскал) має неодмінно наказувати "філаксові" (сторожеві, дежурному школярові), аби школу замикав і ніяких шевчиків, кравчиків до школи не пускав, тільки павперів і хлопчиків міських, щоб загрілись. А коли б котрий з ремісників був такий зухвалий, що силою став би вдиратися до школи для сваволі, тоді якнайскорше дати знати до церкви п. дозорці шкільному або котромусь з братів".

Діло ясне, що в таких обставинах всякі претензії на вищі науки — піїтику, риторику, філософію — прийшлось відложити і задоволитися рівнем "руської школи". Вищі аспірації перебрали на себе новозасновані братські школи, головно київська.

Цей негативний досвід львівської школи, вказуваний Лукарісом (він сам, очевидно, чув такі зауваження від приїжджих львов’ян), старались уникнути організатори тих нових шкіл — київської і луцької, що організувалися в тім часі. Мішанням братського загалу в шкільні справи мали, очевидно, запобігти передачі шкільної справи в виключне завідування братського ігумена з братією, прийнятої в братствах Київськім і Луцькім. Дотація монастиря мала заразом служити фондом, з якого фінансувалися Братська школа і так само шпиталь. Устава Братського луцького монастиря, споряджена "на сходце головной публичной" 1624 р., постановляла, що всі нерухомі маєтки монастиря мали бути в "шафунку братском светских панов шляхты и мещан луцких", і ті мають витрачати їх доходи "на будову церкви і всякі потреби її, на прожиток шпитальних і шкільних вищих, на утримання дидаскалів їх, на убогих, що по улицях ходять, на убогих братів, навіщених хоробами і смертю" 1.



1 "Памятники", I, с. 42.



При такій організації відпадала потреба визначати братських строїтелів і їх непорозуміння з дидаскалами: дидаскалів призначав ігумен з-поміж братії, вони стоять у повній і абсолютній залежності, і тут не було місця якої-небудь анархії, було тільки питання, чи серед братії монастиря знайдуться люди досить учені і з здібностями для навчання в школі. В цьому була слаба сторона такої монастирської організації школи; приходилося братись на різні способи, щоб їй зарадити.

З року 1626 заховався протокол вибору ігумена Братського луцького монастиря: фундатор братства і його перший ігумен, колишній ігумен чернчицький, зрікся свого Уряду через хворобу. На його місце вибрали ігумена Яблочинського монастиря Митрофана Дементіяновича, він прийняв вибір і заявив бажання взяти на себе обов’язки ректора Братської школи і проповідника Братської (монастирської) церкви. Братчики згодилися на це і положили йому річну плату сто золотих і передавши доходи, які йшли на монастирського дяка. Це не годилося з принципами "общежительства", прийнятого для Братського монастиря: ні ігумен, ні монахи не могли мати своїх окремих доходів і майна; визначання спеціальної платні й доходів ігуменові в зв’язку з ректорським обов’язком, який він прийняв на себе, треба розуміти так, що він з тих доходів міг наймати від себе учителя до школи ("школы сам през себе любо през свого намЂстника порадне справовал") 1.

Тимчасом як львівський "Порядок" у своїх приписах про приймання учителів і їх виховання мав на увазі хлопцівпідлітків і тому так настоював, щоб їх формально записували їх батьки чи опікуни, вироблені Луцьким братством "артикули прав школи", очевидно, мають на оці спудеїв уже дорослих, які самостійно переходили з школи до школи, вибираючи собі до смаку науку, порядки, утримання:


"1. Кождый штоколвек до наших школ для науки прийдет, сказавши ся ректору, за позволенем єго впрод три дни наукам, порядком, а нищий 2 и выхованю 3 присматривати ся маєт, єще до жаднои школнои забавы 4 и прав припущоный. А то для того жебы сквапливе почавши, прудко не роскаяв ся и предсявзятя не покинул: гдыж не на чверть ани на рок, але ж поки ся научит(ь) кождый до школы приходити маєт(ь), и c таким шлюбованєм приймован будет.

2. Так присмотривши ся єсли не позволити 5 — з благословенством от’идеть а єсли на порядки и права позволить, старшему повЂсти маєть. За котрого росказанєм в реєстр школьный великий, давши до школьной (с)карбоны гроши 4, от пенитархи вписан и межи спудеє принят и поличон будет.



1 Уривок з невиданої постанови в Харламповича, с. 344.

2 Pauper, студент, що хоче вступити до шкільної бурси.

3 Утриманню.

4 Заняття.

5 Не згодиться.



3. Послушенство старшому и тому кому старший поручит кождый досконалоє а праве безсловесноє отдавати будет повинен, во всем єго радячися, слухаючи, без жаднои неволи и шемрання 1 поволными 2 будучи. Бо если в на(й)подлЂйших навет ремеслах тая цнота-послушенство мЂсце и переднЂйшеє маєт, поготовю в науках вызволеных 3, которыи всЂ иныи науки, куншта и ремесла неровно перевышают.

4. Иж розных діалектов в нашой школЂ учити будут, в годины которои чого ся учити мають — споряжоны суть, теды кождый спудей пришедши до науки и не могучи и наук, которым ся тут традуют, и себе — до чого єсть способен, рыхло зрозумЂти, — маєт старшого над школами радити ся, за якую науку взяти ся маєть. И што єму — зрозумЂвши єго и лЂта и охоту и способность порадить, за тоє ся з охотою взяти повинен будеть. Вынявши тых, которыи люб от родичов люб от повинных умыслне для якои певнои науки залецены будуть, и тым єднак пожитечнЂше персвадовати ся маєт..."


Повертаюсь до первісного "Порядку".


5. На годинах школных всЂ в школЂ рано и по обЂдЂ притомни быти мають, вчас приходити, з тихостю вшелякою, без розмов и шептов, мигов и до себе прехажок 4 кожцый присЂдячи мЂсцу своєму, што ся колвек от учителя читати, повЂдати и диктовати будеть, — слухати, поймывати и памятати маєт. Стараючи ся всЂми силами, жебы все слышанноє подобне учителю мог выразити.



1 Нарікання.

2 Послушним.

3 Artes liberales.

4 Не ходячи з свого місця від одного до другого.



6. Жаден жоднои речи, звлаща меж собою так внутр школ як и знадворя ничого становити, гандліовати, куповати, продавати без вЂдомости учителя не маєт. За певне то розумЂючи, же кождая таковая справа и поступок крадЂжом, а за тым и грЂхом смертелным єсть.

7. Як ничого не чинити без вЂдомости учителя, так и в школЂ або згола не быти, албо повно тоєсть по часЂ назначоном прийти, албо пред часом отити жаден важити ся не маєт. Але гды люб небытности, люб замешканя люб отхоженя причина якая ґвалтовная будет, — тую дидаскалу открыти и от него на потребу прощеніє взяти повинен.

Бо кто ся опознит албо раз в школЂ не будет, сродзе ся скарает. Кто два дни неоповЂдне замешкаєт, до школы принят не буде.

8. В школЂ што ся колвек мовити албо дЂяти будет, жаден за порог школный выносити не маєт.

9. Иж наши учневе наук и цноты, а не чого иного учитися мают, теды и того постерЂгаєм, жебы тим двом речюм жаднои в собЂ препоны не мЂли, кгдыж д†забавЂ, собЂ перешкоджаючий, єдна другую частократ выворачаєт. Не мают теды жодных рыштунков 1 воєнных албо яких инакшого ремесла инструментов кром школных мЂти, ани книжок иновЂрских и геретицких ховати 2. Для набытя и захованя истотных цнот, которыи ся на правой вЂрЂ фундуют, — на то все протодидаскал пилноє око мЂти будет повинен.

10. На жадниє бесЂды неучтивыє албо банкеты жаден ходити з тыми которыи пилнуют жадного обцованя и товариства мЂти не маєт. Гдыж человЂк як з преподобними преподобен бываєт з строптивым развращаєть ся. И овшем 3 — в учтивости ся найдучи и з учтивыми товариство маючи, учтивость теж людем зацным так духовного яко и свЂцкого стану в открываню головы и отдаваню поклону выражати. Так же мЂстца Богу посвячоныи як то: моностыр, цминтар и школы над иныи мЂсца в пошанованю мЂти повинни. А тоє учинят гды на них ся знайдуючи збытных поступок, спросных слов и жартов неучтивых выстерегати ся будут.



1 Приладів.

2 Се "ховати" в оригіналі стоїть на кінці фрази, недоречно затемнюючи зміст.

3 З другого боку.



11. Частю же от Бога все доброе починати ся маєт, частю же спудей кождый межи науками вызволеными того первЂй учити ся маєт што єму спасенно, — всі спудеї кождого свята по всіх відправах мають бути в церкві і слухати казання. Нарешті (12) — аби на придбаннє мудрости як найчастіш з мудрістю Предвічною, себто Сином божим входити в одність і товариство, спудеї мають зчаста причащатись — "набожнішим з наших учнів" радиться сповідатись і причащати ся кождого свята, "а недбалшим и недолужнЂшим и всЂм посполу" — чотири рази до року, кождого посту 1.


З правил цих можемо уявити собі цей шкільний елемент, який треба було стримувати від "військових риштунків", від підозрілого гандлю, від ходіння по неучтивих банкетах і т. д. Тимчасом як львівські правила брали в оборону школярів — з огляду на їх малолітність — від занадто суворого поводження учителя, луцькі правила мусять пускати погрозу "срокгого карання", тому що звичайні засоби дидаскала для цього "мандрованого народу" були, очевидно, заслабі.

Київська школа, зав’язана 1614 р. чи коло того часу, виходила з львівських аспірацій кращих часів. Ректорство в ній доручено було тому самому "парнаському возлюблинникові" Іванові Борецькому, котрого були настановили ректором львівські братчики в 1604 році. З огляду на те значення, яке він мав у житті братства і взагалі в київському культурному русі, мусимо на цім місці присвятити йому кілька слів. На жаль, біографія його дуже мало звісна 2. З його листів довідуємось, що Іван Матвійович Борецький походив з дрібношляхетської української родини Борецьких (в теперішній вимові Бірецьких — фамілія ця існує в Галичині досі), що володіла якимсь невеликим маєтком у своєму рідному гнізді с. Борчу, тепер Бірчі, недалеко Перемишля. Мав кількох братів і сестру — потім уся ця фамілія слідом за ним перенеслася до Києва, як зараз побачимо. Вчився в Львівській братській школі — тому називає себе в листі до львівських братчиків "сполбратом и вихованком з вами в богоспасаємом градЂ ЛвовЂ3. Де він продовжував потім і закінчив свою освіту — на жаль, зовсім не відомо.



1 "Памятники", I, с. 44-6.

2 Спеціальна праця П. Викула: Кіевскій митрополит Іов Борецкій, "Подол. Епарх. ВЂд.", 1894, ч. 24-48; короткі, але змістовні біографії у Голубєва, Ист. Кіев. Акад., с. 213-4, і Харламповича, с. 388-390, також у моїй "Історії України", VII, с. 408 і далі.

3 Голубєва. П. Могила, I дод., с. 291.



Пок. Голубєв, "вважаючи на досить ліберальні, для тодішнього часу, погляди його на західноєвропейську науку", приймав за певне, що він докінчував свою освіту в закордонних колегіях; але це зістається, розуміється, тільки гіпотетичним. Такий самий його здогад, що, прийнявши в 1604 р. ректорство в Львівській братській школі і викладання в вищих класах її, він на другий рік покинув її через непорозуміння з братчиками в справі платні і перейшов до кн. Острозького, а звідти до Києва; пок. дослідник виходив від звісних нам закидів Лукаріса львівським братчикам, що вони не стараються добре оплачувати своїх професорів, і з того факту, що 1605 р. в Острозькій друкарні був надрукований зроблений Борецьким переклад листа Мелетія з звісними вже нам компліментами перекладчикові 1. Десь не пізніш 1610 року він перейшов до Києва, бо вже в 1611 р. він згадується священиком Воскресенської церкви на Подолі 2 — і потроху поперетягав сюди свою родину (його жінка, донька, сестриниця і рідний брат, в ченцях Порфирій, постриглися потім у Михайлівському монастирі, коли він був вибраний сюди ігуменом; а швагер його Феофан Боярський правив при нім уряд намісника Михайлівського монастиря і був особою настільки поважною, що після Захарія Копистинського був вибраний архімандритом печерським, і тільки коли уряд опротестував цей неприємний йому вибір, вибрано більш приємного йому кандидата, Петра Могилу; другий брат митрополита Андрій був управителем маєтків митрополії за його часів, а можливо, що були й іще якісь члени його родини, документально незвісні). Як "пресвитер храма воскресенія Христова, ректор школы братскоє в КієвЂ" Іван Борецький виставляє літом 1617 р. квит львівським братчикам за забрані в них "книжки граматіки грецкіє друка львовского", себто за звісний нам "Адельфотес" 3.



1 Исторія Кіев. акад., с. 213.

2 В київських актах того року згадується піп Іван Воскресенський (Описаніе архива уніат. митр., ч. 3155, у Голубєва с. 214; трудно думати, щоб це був інший Іван, а не Борецький, котрий підписався сим титулом 1617 р. (як нижче).

3 Голубєва. П. Могила, додатки, с. 217.



Очевидно, вибраний недавно перед тим ректором Братської школи, він умисно вибрався до Львова, щоб придбати книги і все потрібне для нової школи. Це властиво перша реальна подробиця з життя київської школи, яка тільки побіжно згадується перед тим у фундації Гулевичівни, 14 жовтня 1614 р. ("также теж и школу впровадилам и впроважаю" — на записане нею дворище). Вона цінна тим, що свідчить виразно, що Братська київська школа організувалась на взірець львівської, за її традиціями й аспіраціями кращих часів, котрих не вдалося зреалізувати у Львові, і вони були перенесені до Києва 1.

Поза тим про діяльність Борецького в Братській школі і взагалі про життя школи в перші роки не маємо ніяких відомостей. Пізніша записка говорить, що він при потребі бував і чудовим професором священних предметів 2, що треба розуміти так (коли надавати цим словам реальне значення), що він під час свого ректорства викладав не тільки humaniora, але й почасти богословіє. Діяльність Борецького в школі не була довга: його слідом вибрано ігуменом Михайлівського Золотоверхового монастиря 3, що треба вважати виявом великого задоволення київських духовних і світських кругів з його роботи в Братській школі.



1 Пок.Голубєв на підставі звістки "Візерунка" про школи, фундовані Плетеницьким, здогадувався, що школа, впроваджена Гулевичівною на її дворище, була школа лаврська, фундована Плетеницьким (Ист. Кієв. дух.акад., с. 146-7, Труды Кіев. дух. ак., 1887, II). Необґрунтованість цього здогаду доводив Харлампович в цитованій праці (с. 349-351). Дійсно, "Візерунок" говорить про фундовання Плетеницьким шкіл на різних місцях, але не каже, щоб він фундував школу в Лаврі.

2 Записка на одній книзі Київської софійської бібліотеки, опублікована в статті Викула (Подол. Епарх. вЂд., 1894, с. 436), передр. у Харламповича, с. 389.

3 Передмова до "Анфологіона", датована 26 груднем 1618 р., говорить уже про нього як про ігумена Михайлівського монастиря (вище, с. 44) і висловлюється про нього як про "учителя благочестія, достовЂрного в божественных писаніях".



Маючи змогу пізнати його далі на становищі митрополита як діяча з широким політичним виднокругом, політика і національного проводиря високої марки, ми можемо собі уявити, наскільки різностороння і плідна була його робота в братстві і в школі; очевидно, він дійсно був її організатором, якому вона завдячувала свою високу позицію в тодішньому українському житті. Щирих і приязних відносин до неї він не залишив і потім, ставши митрополитом, і гостро й рішуче виступив в обороні Братської школи проти конкуренційних замислів Могили в своїм тестаменті і при усякій нагоді робив їй різні прислуги — напр., під час пошесті, що навістила Київ восени 1630 р., він забрав її до маєтності Михайлівського монастиря і тут утримував до кінця року, поки пошесть минула 1.

Його наступником у ректорстві, також недовгим, був славний Мелетій Смотрицький: про нього як ректора згадує Сильвестр Косів 2, і 1618 — 20 роки це той час, коли він міг займати цей уряд. Він саме тоді обробив для друку свою славнозвісну слов’янську граматику, почату друком в 1618 р. і випущену 1619 в Єв’ю 3.



1 Про це оповідає в своїх споминах Євлевич — нижче, с. 172.

2 "Був над ними (школою київською) ректором Смотрицький, Касіян (Сакович) і інші, котрі по-латині без перерви вчили аж до нас", с. 28, виводи про те, коли це могло бути, див. у моїй "Історії України", т. VII, с. 414.

3 1618 рік стоїть на шмуцтитулі, 1619 на титулі, мабуть, доданім пізніш, разом з "передмовою школьною" — Каратаєв, с. 349.



На заголовку її підчеркується, що Смотрицький написав її, працюючи в школі віленській, очевидно, перед своїм київським ректорством (грамматіки словенския правилноє синтаґма, потщанієм многогрЂшнаго мніха Мелетія Смотриского, в кіновіи братства церковного виленского... странствующаго, снисканноє и прижитоє). В Києві, бувши ректором, Смотрицький мусів викладати головно богословські предмети і вищі курси humaniora та, грецьку мову й латинську. Нагадую, що патр. Феофан у грамоті своїй, датованій весною 1620 р., називає Братську школу "школою наук еллино-словенского и латино-полского писма".

Проте як провідник школи Смотрицький мав, розуміється, повну змогу проводити в організації шкільної науки ті гадки про потребу шкільної, граматичної культури, що їх він викладає як провідні гадки в передмові "учителем школним".


"Пожиток грамматіки в языку грецком и латінском самым досвЂдченєм оказале значный, абы и в славенском дознан, а за часом подобным досвЂдченєм и значне оказан был, на повинной вашей, люботщателныи учителе пилности залежети будет. ВЂдаете абовЂм, которых сте ся грецкои, люб латінскои грамматіки худозству учили, што она єсть ку понятю як языка чистости, так и правого а сочинного, ведлуг власности діалектов, и мовеня, и писаня, и писм вырозуменя. Вшелякій пожиток, который колвек преречоных языков грамматіки чинити звыклы, без вонтпеня и славянская в своєм языцЂ славенском учинити может.

Научит в реченіих розознання розличности грамматічных слова частій. Научит имен склоненія, а глаголов спряженія, ведлуг власности окончаній (на чом нам барзо сходило 1) языка чисте Славенского. Научит порядку и споряження слов, которыи за которыми, для лацнЂйшого, найдуючогося в них розуму понятя, ведлуг сочиненія, покладены быти мают. Укажет зле положеноє слово. Укажет збытнеє 2, укажет и чого бы недоставало. Научит, мовлю, и читати по славенску и писати раздЂлне, чтомое выразумЂвати лацно.

Гды при ней, заповинным потщанієм вашим, читаны будут звыклым школ способом славенскіи лекцій, и на рускій язык перекладаны. Яко то: з Притчій Соломоновых, албо з Премудрости его любо Сираховы, албо иншеє што чистым языком славенским з грецкого переложеноє. При том лексіс будет традован, аргумента даваны; діалект в звыклой школной розмо†славенскіи межи тщателми под каранєм захован 3.



1 Чого нам дуже не ставало.

2 Зайве.

3 Мова про тодішні шкільні порядки: в певні години ученики мають розмовляти тільки латинською або тільки слов’янською мовою, і спеціальні наглядачі (тщателі) пильнують того і подають на кару, хто це переступить.



За таковым вашим пилным старанєм врихлЂ, в надЂи помочи Божеи, обецую славенскому в народЂ нашем языкови поднесене, вырозуменє єго, уживане в пожиток, который занедбаный, а церкви нашей природный будучи, по не-малу народ наш в набоженство зазябил. На одном теды толко сем яком рекл, залежити будет, абы дозорови, опецЂ и промыслови вашему повЂренни дЂтки и младенцы лЂт своих и часу, — обоего сего назад вернутися неумЂючого, и за обоє тоє вам слово в день страшного суда Христова, отдати повинним будучим, на даремне не тратили.

ДЂткам учитися починаючим Букварь, звыкле рекши, Алфавитарь, з тоиж грамматіки вычерпненыи, абы склоненіям грамматичным з лЂт дЂтинных з мовою зараз привыкали, до выученя подаван нехай будет. По Часослова зас и псалтыри (которыи опусканы быти не мают) вы ученю ся, овая грамматіка з выкладом, то єсть з показованєм и ужыванєм єи пожитков наступит. А где бы ся хто сам грамматичного худозства не учил, и той дЂтем и младенцем, читати юж по славенску умЂючим, до выученя подавати єи маєт. Которая памяти повЂрена лацно и скоро, за оказією престоя 1 их до знаменитшеи школы, вырозумЂна ими будет, и до пожиточного в худозств єи уживаня приведена" 2.


Передмова ця, без сумніву, була написана автором наново для виходу його граматики, наприкінці 1618 р. або в 1619 р., коли він, імовірно, був уже ректором Київської школи. Тому ці роки можемо вважати в її історії за добу особливої культури церковнослов’янської і "простої руської мови".

Як приклад "правого и сочинного писання" за граматичними і риторичними правилами мала наступити взірцева промова — казання на похороні віленського архімандрита Леонтія Карповича, проголошена ним у Вільні 2 листопада 1620 р. і зараз же там же видана з передмовою-присвятою митрополитові Борецькому, датованою 8 листопада 3.



1 Переходу.

2 В закінченні заповідається додаток: виказ неправильних імен і дієслів: "Грамматіце сей на чом бы сходило, не єсть так далеце єй истинное: Як вам учителем власноє, — Аномалных, мовлю, имен и глагол зобране и до вЂдомости учащихся подане. Што певенем, за повинным старанем вашим сам час — узычит ли его нам Господь Бог здоровым — за тогож добротливого Бога помочю без долгои трудности врихлЂ нам нагородит".

3 Польське видання вийшло там же того ж 1620 р. Про нього П. Попов, "Записки Іст. філ. відділу ВУАН", кн. IV, 1923, с. 215.



Не буду доводити, що, публікуючи його, Смотрицький мав саме таку педагогічну мету, але для нас воно головно цікаве з цього погляду як переведення на практиці тої граматично-риторичної науки, що її викладав Смотрицький у Київській школі. Саме по собі воно не має великої цінності — це твір, написаний за правилами схоластичної риторики, такий, як казання Копистинського (вище), за певною програмою (в порівнянні з Копистинським, треба сказати, не так сухо і схематично проведеною): спочатку вступ, що пояснює обставини, в яких довелося авторові виголосити своє казання — він переходить у промову, звернену до небіжчика. Далі біблійний текст — стих з Премудрості Соломона, вибраний на тему, наведений спочатку слов’янською мовою, потім перетолкований на сучасну руську — "Справедли. вий человек, гди єму прийдет умерети, в отпочиненю будет". Тема (життя і смерть людини) розділюється на п’ять пунктів; провідник аналізує їх методом "округло споряжати звичай маючих людей" і прикладає висновки до небіжчика, представляючи його "контерфект" (портрет) — біографію і характеристику, і в закінченню молитва, щоб Бог по пережитих злиднях охоронив православну церкву від нових нещасть, від нових спокус диявола.

З огляду, що ми взагалі від цього славного ритора маємо тільки цей єдиний українською мовою писаний твір, я наведу з нього це закінчення, написане дійсно з ораторською силою, з досить гарним риторичним ритмом, що здалека нагадує нам славні київські традиції візантійсько-українського риторства:


"Так теды высоких и так оказалых цнот мужа мЂвши настоятеля и отца, пастыря и учителя, Бога нашего, который єго нам был дал и который єго от нас взял благоЦарячи, радуймося, православныи христіане, и тЂшмо: "умершу абовЂмъ праведнику", мовит премудры, возвеселятся людіе. А жесмо далшей з нами живой притомности єго, для далшего духовного нашего пожитку, в котором ся он c дару духа святого обфитый знайдовал, годными не стали жалуймо и плачмо. А Господа Бога всЂ єдинодушно, як господина жатвы, просЂмо, абы он на жатву свою подобного сему дЂлателя послати нам Рачил.

Штож у Бога невозможно? "Ачколвек и сей пречестный и святый отец небезплотен жил, небезъчаден вишол: ото єго честныи синове стоят около него. Здарит Всесилный Господь Бог, здарит невонтпливе, же вмЂсто отца будут сынове".

Здар же то добротливый Господи Боже наш для чести и хвалы имени твоего святого, а для духовной утЂхи тескливого сердца з смерти честного и святого сего мужа засмученых правовЂрных людій сих: которых очи до тебе пана своего, як очи служній до рук панов своих: яко очи служебниц до рук паній своих. — Аж их ущедриш, аж ся над ними змилуєш, а по сердцу твоєму пошлеш им наставника пастыря и учителя, который бо их на душезбавенных твоих євангельских пажитех злаком тучных и нЂколи невянучих трав и цвЂтов, при вдячных воды живои жродлах, як словесный твои овцы пасл, справедливостем твоим учил их, и на вшелякую их правду наставлял чюле, дбале, и осторожне.

Под сесь звлаща час, гдысь юж ласкавым своим отцевским оком на утрапленый народ наш вейзрЂти рачил:

Гды за устанєм сил наших твоя неодолЂемая сила в немощи нашей выполнила ся.

Гдысь през проклятое отступство упалую Церкви нашей Руской святыню щасливе поднести зезволил.

Теперь з нами зоставай, тепер ся з нами найдуй, тепер нас не отступуй.

Тепер нас и всю святую нашу Церков чюлыми, дбалыми и добрыми пастырями надари, обваруй, и осмотри.

Срожшим абовЂм тепер окрутный душ людских пожирца быти захочет:

ХитрЂйшым лукавый пекелник напротив нам в тисячо прехирных своихъ мЂстеріах ставитися замыслит.

Лег где ты один сам з нами зоставати будеш, чого мы без жадной вонтпливости уфне певни, хто непротив нам зможет?

Ты наш заступник, и утЂха!

Ты наш пан и Бог, на котором мы всею душею нашею зуполне полегли!

Ты нас высвободил з таємнои злохитрых ловец сЂти; и от прикрых и тяжких слов понурых насмЂвцов ты нас ратовал.

Защищай же нас оборонцо наш и пане, раменами своими всесилными, а мы под крилами твоими безпечне уфати будемо. Правда твоя святая тарчею нас нехай закладет, a мы ся ночного и наболшого страха бояти не будемо.

НЂ стрЂлы лЂтаючеи в день,

нЂ справы ходячеи в темности,

нЂ наЂзду чювственного и мыслного бЂса полудневого.

Але за твоєю нас обороною, падет по боку нашем лЂвом тисяча, а по правом тма, а до нас жаден ся не зближит.

Прето, жесмо в тобЂ надЂю мЂли, выбавилесь нас.

Жесмо знали имя твоє, защитилесь нас.

Жесмо волали до тебе, выслухалесь нас.

Былесь з нами в утиску, алесь нас з него вырвал й увелбилесь нас, як ся святой твоей воли подобало, знамените.

Долгостю теды дній нас наполняючи, оказуй нам збавене твоє.

Поднесеную и отновленую, ласкою твоєю святою утисненой Церкви нашей Руской святьшю отцовско пЂстуй, ховай, ширь, и множ.

Ангелом своим святым поручи єи, абы єй стерегли на всЂх дорогах єи:

На руках своих абы єй носили, бы зась о тойже люб тому подобный камень ноги своей необразила.

Дай єй по тых выкиненых з ней падалцах и базилисках безпечне ходити, а потоптати лва и смока.

ТобЂ абовЂм самому о нас промысл,

ТобЂ о душах наших єдиному печаловане. А мы тебе Бога нашего, Бога в троици єдиного, отца и сына и святого духа, за то и за всЂ иншыи незлЂчоныи добрЂйства твои славити и хвалити будемо нынЂ, и завжды и навЂки вЂком: Аминь".


Смотрицький зіставався ректором Київської школи, мабуть, до самого свого висвячення на архієпископа полоцького або принаймні до того моменту, коли була прийнята його кандидатура на цю високу церковну позицію. Це, мабуть, не припадково, що тимчасом як його попередник на ректорстві, Борецький, був поставлений кандидатом на першу ієрархічну позицію (митрополію), його наступник в ректорстві дістав другу з ряду (архієпископство полоцьке). Було це, мабуть, під час успенського з’їзду православних, перед новим шкільним роком 1620/1 1. Братська школа перед тим дістала санкцію патріарха Феофана. Бувши свідком братських нарад у справі організації школи і діл милосердя ("сходки и совЂты о том частЂ видЂвши"), він благословив як ці доброчинні почини, так і "школу наук єллино-словянского и латино-полского писма в цвЂченю побожного живота, в подаваню наук належных, где вызнаня вЂры непорушно и догмат, святыми вселенскими седми соборами церкви восточной уставленых, неотмен(н)е хотящим ся учити, а звлаща младенческому уму наука през учителей тоєж церкви щире показывана и вливана быти маєт" 2. Похвалив також замір братства заснувати "по чину старійшого братства" "братство млоденческоє", з школярів — "по образу прочих благочестивих братства в мнозЂх градовЂх государства короля польскаго сущих". Це був "образ" чисто католицького походження, і таким чином патріарх обома своїми грамотами дав повну апробату на всякі педагогічні запозичення з католицьких шкіл. Несвідомо чи свідомо? Скорше думаю, що це друге, а в усякому разі апробати патр. Феофана не зісталися без впливу на дальший ухил київського шкільництва в бік наслідування католицьких взірців.

Цей ухил, правдоподібно, позначивсь і при наступнику Смотрицького, що зайняв місце ректора з його посвяченням, Калісті, а в чернецтві Касіяні Саковичу, галичанині з роду (син попа з м. Потелича, вихованець польської Замойської академії) — людині талановитій, меткій, але ще більше експансивній і хисткій, ніж Смотрицький 3.



1 Див. в "Історії України", VII, с. 436.

2 "Памятники", II, с. 398; в першім виданні стояло тільки: "латинського письма", що дало привід до деяких непорозумінь; цю друкарську похибку против копії Євгеніївського збірника констатував Голубєв ("Ист. Киев. акад.", додатки), с. 15.

3 Біографії Саковича — в "Історії Киев. дух. академії" Голубєва, с. 214-6, в передмові до "Архива ЮЗР", I, IX (1893), с. 9 і далі і в "Школах" Харламповича, с. 402-4. Козацька традиція про те, що Сагайдачний перед смертю зафундував братство і королівський привілей для братства, виданий 1629 р., дала старим історикам академії привід до помилкового висновку, мовляв, після відновлення ієрархії патр. Феофаном католики й уніати підняли таку нагінку на братство, що воно було цілком знищене і Братська школа також, аж згодом їх відновлено. Пок. Голубєв у своїй "Історії Київ. академії" грунтовно довів безпідставність цих гадок (с. 165 і далі).



Пізніш православні натякали, що він серйозно наброїв (навіть убив нібито чоловіка), займаючи якусь посаду при перемиській кафедрі за владики Крупецького — уніата, і тому за краще вважав податися на Україну і, прийнявши тут чернецтво, закрив своє минуле 1.



1 "Ліфос" в Архіві ЮЗР, I, IX, с. 53, також в анонімнім памфлеті 1638 р.



Але натяки ці занадто глухі, щоб з ними треба було рахуватися як з фактами. Своїми пізнішими переходами з одної конфесії до другої, що вели за собою різні з’їдливі обмови покинутої конфесії з його боку, він придбав собі не особливу репутацію і, очевидно, в своїм поводженню не одного лишав до бажання. Але особливо серйозного, мабуть, не було за ним в тих часах, коли йому доручено таку відповідальну і поважну позицію, як ректорство Братської школи після Смотрицького й Борецького. Перед тим він випустив у Кракові польський підручник риторики: взірці для принагідних промов весільних і похоронних, з відповідним матеріалом (Problemata albo pytanja o przyrodzeniu człowieczym... do których przydane są przedmowy aktom wysolnym y pogrzebnym służące), і він, мабуть, служив рекомендацією для Саковича на цю посаду. На посаді ректора він також зарекомендував себе риторичним твором, українським, дуже визначним: це вірші на похорон Сагайдачного, з додатком двох взірців похоронних промов — одної від родичів померлого до гостей, другої від гостей до родичів; з-поміж віршів, присвячених Сагайдачному, деякі мають також дуже загальний характер і могли бути проголошені при нагоді чиєї-небудь смерті, так що книжка ця (нею далі займемося як твором літературним) могла служити також українським риторичним підручником як доповнення його шкільної публікації (далеко більшої розміром). Автор таким чином рекомендував себе як спеціаліст у риториці, справді для того часу вишколений і здібний, і, правдоподібно, в Київській школі особливу увагу звернув на те, щоб відповідно піднести цю незвичайну важливу в тодішніх обставинах дисципліну. Як людина бувала, жвава, завважлива, він міг зробити чимало корисного і, правдоподібно, записався в її житті корисно — тільки ми, на жаль, цуже мало про це знаємо.

Згадані вірші на честь Сагайдачного з підписами імен учеників, що декламували ці вірші, орієнтують нас у деякій мірі в складі — характері школи. Подано тут дванадцять імен, очевидно, з одної сторони — найкращих учеників, з другої — дітей з родин найвпливовіших і найзначніших у братстві й поза братством. На першому місці бачимо Стефана Почайського, що під іменем Стефана Почаського як монах виступає професором риторики в заложеній Могилою Лаврській школі; далі кілька синів та інших свояків київського літературного і духовного гурту (син П. Беринди Лукаш, Іван Сакович, Єремія Ставровецький, Ів. Тарнавський, протопопович київський); київські шляхтичі (Ів. Козарин, Ю. Воронич, Є. Скаржевський, мабуть і І. Отецький), представники видніших міщанських фамілій (Феофілакт Іванович Бурмистрович київський і два Балики — теж з бурмистрівської родини), одна значна козацька фамілія (Матвій Казимович); соціальний стан кількох неясний, але можна міркувати, що шляхетських дітей було сорозмірно небагато (в Могилянській школі, як побачимо, було їх більше).

В першій половині 1624 р. Сакович покинув ректорство — не дочекавшися промоції на якусь київську бенефіцію — і подався до Любліна на проповідника до місцевого православного братства. Хто наступив по нім, не знаємо, і взагалі кілька літ не маємо ніяких відомостей про Братську школу. Деяке світло на її життя в другу половину 1620 рр. кидають спомини її пізнішого вихованця Гната Євлевича. Наводжу в вільнім скороченім перекладі (з польського) те, що належить до його науки, пропускаючи різні сторонні речі, які згадує автор у цих споминах (писаних доволі хаотично, не притримуючися ні хронологічного, ні якогось іншого порядку — тому і я його не тримаюсь):


"Початки мої в привчанню до читання мовою руською були в Шклові, а потім в Могилеві, у різних бакалярів. З Могилева поїхав до Києва 1630 р. (автор, роджений в вересні 1619 р., мав значить тоді 10 років), і там за ректорства мого стрия пок. Хоми Євлевича був при монастирі Братськім Богоявленськім. Того року 1630, восени була в Києві люта пошесть, і ми з моїм стриєм і іншими виїхали за три милі до Юріївки, маєтності монастиря св. Михайла Золотоверхого — там був з усіма і пок.митрополит Ійов Борецький (що мав ігуменство у св. Михайла Золотоверхого), аж до Різдва. В останніх днях грудня вернулись ми відти до Києва, а школи відчинено 2 січня.

Магістрами там були: в руській школі уставник Федір, з роду москаль; в інфімі Яков Мемлевич (що був потім протопопом переяславським); в граматиці Сава Андрієвич могилів’янин; в синтаксі Василь Березецький, син протопопа київського (потім був звісним юристою при короннім трибуналі, і отрутою зігнано його з цього світу). Всі були люде світові, зацні, гідні. Я пробув там майже два роки і взяв такі початки до латинської мови, що був промований до граматики звичайною шкільною промоцією.

Пок. о. Петро Могила, тоді архімандрит Печерської Лаври, виїздив (на початку 1631 р.) на Волинь, аж до Городка, і повернувся якось у липні 1631 р. Того року восени зараз відкрито школи в Троїцькім печерськім монастирі. Ректором був прев. о. Ісайя Трофимович, префектом о. Сильвестр Косів; риторика була разом з піїтикою, і був професором о. Почайський. В синтаксі, граматиці й інфімі, що теж були разом, магістром був о. Івашковський. Студентів було понад сто. Року 1632, під час вакацій, школи перенесено до Київського братського монастиря, на жадання Війська Запорізького, шляхти й капітули печерської, і там того року порядніш зачали аж по саму філософію.

Потім скоро (по своїй промоції), коли батько мій приїхав до Києва, я з ним і з п. стриєм моїм поїхав до Могилева, в 1632 р., першої неділі великого посту. Там спочатку в Буйничах у якогось Симона вправляв руку в писанню, потім у двох бакалярів Братської школи — Атанаса Стрілецького і Федора Тарасовича: ці два бакаляри і помічник їх часті, якийсь Ігнатій, чоловік статочний, учили мене: один початків латини, а другий вправляв мене в добрий характер (почерк), до котрого з природи мав тяжку руку. Щось недовго і при фарі у якогось Семена Литвина, що там школу тримав, і був педагогом у пп.Байковських, потрохи вправлявсь я в латинську мову, а перейшовши відти, у Сави Андрієвича (що, приїхавши з Києва, вчив латини в братстві). По нім там же (в братстві) в Косовича, студента київського, а все небагато: шестеро якось скоро змінилось, і з того я лише стільки мав пожитку, що не забув того, що в Києві вмів. За ті чотири роки, що я там пробув, був я з рік або й більше при дворі вельм. Богдана Стеткевича — тоді ще підкоморія, а потім каштеляна мстиславського, пізніш новгородського — при його синочку Михайлі Стеткевичу, за педагогів Хоцетовського, а перед ним Соколовського. А р.1636, коли батьки не хотіли мене пустити і коштів на те дати, потайки поїхав я від них знову до Києва на науку.

Приїхавши до Києва весною 1636 р. і тільки 6 тижнів пробувши в граматиці, був я промований до синтакси, і той рік цілий був під магістром Рафаїлом Заріцьким, могилів’янином. На вакації того року 1636 п. Богдан Стеткевич, бувши в Києві для відвідання св. місць, взяв мене за виростка до своїх діток — сина свого Михайла і братанича Криштофа, а педагогом при них був філософ добрий Павло Холодович-Остропольський, а потім Лука Шашкевич, теж філософ, але слабший (той Остропольський потім зробився аріанином, а Шашкевич був ченцем у Києві, магістром, префектом і ректором у Гощі, перед тим професором риторики і казнодією). Бувши при них, я за рік дістав промоцію ad humanitatem 1.



1 Значить, Євлевич рахувався той рік, 1636-7, у братському класі синтакси, під магістром Заріцьким, а фактично вчився в тих філософів, педагогів дітей Стеткевича, і по тім році дістав промоцію до вищих клас (humaniora), себто до піїтики, дійшовши 18 літ.



Коло часу тої промоції я від них (педагогів) відстав, і дано мені кондицію при синовцю о.Ісайї Трофимовича, ігумена св.Миколи Пустинного київського, а пок. п. Стеткевич писав, щоб я від його синочка не віддалявсь, і я за наказом старших знову був там більше як рік. Виїхали ми на Білу Русь — був я там в Буйничах і Смолянах, на вакаціях в Селекці(?) і Коткові, а в листопаді (1638), коло св. Михайла, відставши від них, поїхав на риторику до Києва і слухав її під о. Котковським. Потім трилітній курс філософії під о. Кононовичем (що був потім там ректором, ігуменом михайлівським, а далі й єпископом білоруським). Кондиції мав різні: у цирулика Матяша, маючи разом з його сином діток шляхетських і міських 1. Потім у Пекулицьких і у п. Єловицького, войского кремінецького, був інспектором їх діток. Побувавши після курсу (філософії) у своїх на Білій Русі, слухав у Замойській академії два роки курс моральної і спекулятивної теології дві часті за Скотом, а третю списав, і медицину спекулятивну з анатомією, професори були Кволек і Гжембський францішкани, Кулаковський і Вільковський. Потім був у Львові, в Ярославі, в Кракові, в Скиту, в Кам’янцю-Подільськім і в Яссах, і Сучаві на Волощині, побувавши в Могилеві, в Орші, вислухав знову дволітній курс філософії під о. Гізелем. Побував в гостині в Вільні і в Могилеві під час другого курсу, 31 серпня 1647 року (на скінченню тридцятого року життя) вступив я до закону (чернечого) в Києві" 2.



1 Себто Євлевич, мешкаючи в цирулика Матяша при його сині, вчив разом з ним різних дітей шляхетських і міщанських: мав невеличку школу, сам слухаючи риторики й філософії в колегіумі.

2 Видане в додатках до "Ист. Кіев. дух. академій" Голубєва, с. 74 і далі. Автор був потім ігуменом Братського монастиря в Ріднім Могилеві і архімандритом у Полоцьку.



З сих цікавих записок довідуємось, що Братська школа, подібно як і її львівський прототип, складалася з "руської школи", де вчив звичайно дяк, і школи латинської, організованої на польський взірець, іще до могилянської реформи. Але можемо міркувати, що тільки нижчі латинські класи: інфіма ("найнижча", де вчилися початків латинської мови), граматика і синтаксис (синтаксім, як її зве Євлевич) були організовані скільки-небудь солідно; класів піїтики і риторики в ті роки, коло 1630, в Братській школі не було; можна думати, що після виходу Саковича в її організації наступив певний регрес. Клас піїтики і риторики — один спільний, що вказує на певну скороченість чи ембріональність цього вищого курсу, був організований у Лаврській школі Могили, від осені 1631 р., і по сполученню її з Братською перенесений сюди і організований повніш, "аж по саму філософію".

Заразом ці записки незвичайно яскраво характеризують, як проходився курс такої школи. Мало хто з тих учнів проходив її систематично, на місці, рік за роком слухаючи курси і переходячи правильно з нижчих до вищих. Найчастіш для цього бракувало матеріальних засобів у ученика, що не міг довго проіснувати на "нищенськім" хлібі незасібних школярів, з другої сторони — в скільки-небудь підучених учениках школи була велика і різнородна потреба на периферії. Треба було дяків-учителів для менших шкіл по містах, містечках і селах, треба було "педагогів" і "виростків" до дітей шляхти, багатших міщан тощо. Отже, школяр, поучившися і поголодувавши в школі рік-два, вертався або до батьківської хати, щоб підгодуватись, і шукав у сусідстві якоїсь "кондиції", або йшов куди-небудь до панської господи або до церкви, за рекомендацією школи, продовжував як міг свої заняття в напрямі, данім йому школою, і, відгодувавшись та призбиравши трохи гроша, вертався знову до школи. Займав у ній місце, відповідне принесеним знанням: чи збільшеним, чи затриманим на одержанім рівні, чи розгубленим за час блукання поза школою. Побирав науки далі, доходив промоції до вищого класу і знов пускався на мандри для прогодування. Або на жадання самої шкільної старшини виходив на якийсь час, на рік-два, куди-небудь на периферію, щоб сповнити волю впливових протекторів школи або обстояти яку-небудь позицію, цінну з церковного становища. Розуміється, тільки люди з виїмково твердою волею, здібностями і любов’ю до освіти доводили свою науку до верхів сучасного шкільного і взагалі культурного рівня, докінчуючи свою шкільну науку мандрівками по школах, монастирях і культурних центрах, як ми це бачимо у автора споминів (двічі він повертається до своєї школи, щоб прослухати курс філософії, спочатку в одного, а потім удруге, у нового професора!). Далеко частіш, очевидно, світові клопоти, журба про прожиток або перспективи життєвих успіхів, одержання доброї кондиції, котру шкода було кинути задля продовження науки, у непострижених у ченці — женячка, перебивали цю "мандрівку по науках", і недокінчений любитель наук вростав уже на ціле життя де-небудь на периферії, прощаючися з недокінченою науковою кар’єрою.











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.