[Михайло Грушевський. Історія української літератури. — К., 1995. — Т. 6. — С. 197-238.]

Попередня     Головна     Наступна





Твори, викликані відновленням ієрархії (1620 — 2). Вище я висловив гадку, що відновлення православної ієрархії, мабуть, лежало від самого початку в плані активної боротьби за віру і церкву, для котрої зав’язувалося братство. Підпис на його "Уписі" одного з фундаторів, архімандрита "козацького" Терехтимирівського монастиря Єзекіїла Курцевича, що мав служити його найближчим зв’язком з козацьким штабом 1, яскраво характеризує бойові настрої ініціаторів: "видя яко враг и ненавистник спасенія нашого пакостит во благочестіи нашем, и сего ради видих вещ зЂло добру составленія братства во гради Кієви, и того ради всегда єсмь готов c ними пострадати добро и зло, и кровь мою за благочестіє дати, и для того и руку мою подписую" 2.



1 Про це в моїй "Історії України", VII, с. 403.

2 "Памятники", II, с. 394.



Це підходить як не можна краще для церковно-воєнно-політичної місії цього архімандрита — вихованця Падуанського університету і потомка волинського княжого роду, як звичайно думають, висвяченого на одну з найбільш відповідальних позицій — владицтво волинське. Прізвище "Наливайків" злобно і незаслужено кинене на православних Потієм і К° в 1590-х рр., користаючи з тої нагоди, що два Наливайки одночасно стояли — один у лавах острозького наукового гуртка, а другий на чолі української своєволі, — тепер починало себе оправдувати: православні збирались орудувати руками Наливайків у ширших розмірах, а не тільки для пораховання з різними докучними сусідами та окупантами церковних маєтків і церков, як то було за правдивого Наливайка. Необережно викликали вовка з лісу оборонці казенної церкви! Тінь спаленого ватажка справді покрила Україну, відроджене козацтво, нову колонізацію Сходу — і новозаключений союз, єдиний український фронт під гаслом віри і церкви, і відновлення під крилами "Наливайків" православної ієрархії, засудженої на вимирання коронованим "пакостником" і всею його компанією, мусіло стати одним з найперших кроків сил сполучених. Коли під охороною козацтва міг сидіти в Києві який-небудь зайда-неофіт і виконувати владичі функції, незважаючи на всі протести, декрети, засуди і т. д., то ясна річ, що таким самим методом можна було відновити і місцеву ієрархію: вона могла так само сидіти в київських монастирях і сповняти єпископські функції. Для посвячення єпископа треба було тільки двох єпископів. Що трапився аж патріарх — це, розуміється, було дуже ефектна нагода; але обійтись можна було б і єпископами.

Вела справу козаччина як властива рухова сила і протекція братства. Духовенство, з одної сторони, шляхта — з другої, себто ті верстви, що давали братству фірму, сходилися в тім, складаючи перед урядом і всякими сторонніми кругами ініціативу справи на козаччину як такий елемент, якому не могла шкодити відповідальність за це; і це так-таки й мусіло бути, а не інакше, що цю справу провело військо козацьке, себто гурток національно настроєної старшини з Сагайдачним на чолі. Депутати київської шляхти на осіннім соймі 1620 р., доводячи серйозність релігійних православних постулатів, підносили, що це "козаки й багато значних людей" взяли в оборону грецьку релігію й сприсяглися між собою не відступати від неї, так що може дійти до дуже серйозних конфліктів, коли їх домагання не будуть задоволені. А протестація новопоставленої ієрархії підчеркує, що патріарх і українське духовенство згодилися на посвячення тільки під загальним натиском "гарячих духом лицарських людей", себто тих же козаків, які з усією силою взялись доводити патріархові і київському духовенству, якою би це негідною і безбожною малодушністю було, коли б вони упустили таку нагоду відновити ієрархію і піднести православну церкву з нинішнього занепаду. І в наведеному оповіданні Саковича Сагайдачний представлений як властивий ініціатор цілої справи і доповідач її на соборі православних, скликанім у цій справі до Києва ("почав раду о тім чинити, жеби пастырей православных міти"). Православний собор чи, краще може сказати, національний український конгрес, інсценізований у Києві на свято успення 1620 р., мовляв, за патріаршим закликом, для визначення кандидатів нової ієрархії, був тільки зовнішньою формальністю для моральної санкції того, що було вже обговорено й вирішено довершеним порозумінням лаврсько-братського гуртка з козацькою старшиною і найзначнішими патріотами з шляхти й міщанства і ухвалено на рахунок козаччини під фірмою нового братства 1.



1 Про весь цей епізод в VII т. "Історії", с. 432, дд., там же цитовані тексти.



Було ясно, що цей крок викличе страшенний гнів клерикальних і урядових кругів як тяжкий удар церковній політиці, котру вони систематично і послідовно, без огляду на всі протести, ухвали, закони розвивали протягом цілого чвертьстоліття. З юридичного становища це було нарушення королівського права номінації православних владик, освяченого століттями узурпації. Треба було сподіватися лютих репресій і на новоставлену ієрархію, і на привідців цього акту — тому так старанно ховались усі учасники за широкі спини запорізького лицарства. Надії були тільки на те, що польський уряд, до зарізу потребуючи козацької помочі для війни з турками (що розгоралася саме тоді), не зважиться на які-небудь різкі репресії, щоб не подражнити козаків і гурток Сагайдачного, з одної сторони, гурток Борецького — з другої, фактично вели справу так, щоб поміч козацького війська поставити в залежність від королівської санкції новопоставленої ієрархії. Ця стратегія була утруднена тим, що формальний провід Запорізьким Військом під цю пору утік з рук Сагайдачного: гетьманом вибрано Бородавку, і Сагайдачний своїми фактичними впливами міг тільки до певної міри кермувати козацькими виступами. Але під осінь 1620 р. обставини дійсно зложились для акції православних дуже щасливо, бо ліва, свавільніша частина козаччини, та, що перевела вибір Бородавки, відтягнулась від усякої помочі польському війську, занявшись морськими походами на Туреччину. Статочніша козаччина, що її провідником був Сагайдачний, готова була підтримати коронного гетьмана Жолкєвського, але за ціну уступок для задуманої ієрархічної акції. Жолкєвський не хотів капітулювати перед нею і купувати козацьку поміч такою ціною і повів своє військо на вірний погром, назустріч турецькому, що йшло з Волощини на Поділля. Сагайдачний з братчиками взялися за священня, сподіваючись, що турецька гроза кінець кінцем змусить поляків до уступок. Одночасно з тим, як Жолкєвський тікав від турецького війська на рівнинах Волощини, в жовтні 1620 p., в братстві святили митрополита і владиків 1, і уряд був так дезорієнтований у ситуації, що вислав свого посланця з королівським листом до патріарха Феофана (котрого урядові круги — як свого часу екз. Никифора — пробували удавати за самозванця, висланого султаном на Україну, за шпига й провокатора), просячи його вплинути на козацтво, щоб воно приложилося до війни з турками; в такім же напрямі писали до нього сенатори, навіть духовні, напр., краківський біскуп.



1 Смотрицький в другім виданню "Verificatia niewinności" категорично каже, що перші священня стались перед погромом польського війська під Цецорою (7 жовтня н. с.), що треба розуміти, мабуть, так, що в Києві ця катастрофа була ще не звісна, коли відбувалися ці священня. Про їх час в "Історії Укр.", VII, с. 436, примітки.



Іменем їх і короля їх посланець, очевидно, подавав патріархові та його окруженню надію на рівні уступки в релігійній справі, і на тій підставі патріарх, фіксуючи ці обіцянки королівського посланця, перед своїм виїздом з України, 7 січня 1621 р., видав пастирського листа до козаків, закликаючи їх усією силою підтримати Річ Посполиту, бо за це король потвердить новопоставлену ієрархію. Все це не дуже справдилось. З новопоставлених ієрархів ніхто не діждався королівського потвердження, і конфлікт, що виріс між козацьким військом і польським урядом на грунті претензій за зроблені прислуги першим і безоглядні ухиляння від яких-небудь уступок за це з боку другого, кінець кінцем закінчився, п’ять років пізніше, погромом козацького війська і капітуляцією (над Куруковим озером 1625 р.). Але події 1620 — 1 рр., сміливе дерзновення братства і війська, відновлення в Києві ієрархічного центру (з тим оживлення старої державної традиції), патріарші благословення (Київ — другий Єрусалим), блискучі подвиги козацького війська під Хотином і славословія йому за врятування Польщі від турецької небезпеки, — все це утворило в Києві піднесений і самопевний настрій, якого давно вже не знала наша Україна. Він виявлявся, з одної сторони, в широких політичних планах 1624 — 5 р., з другої — вилився цілим рядом інтересних літературних творів, котрим мусимо присвятити нашу увагу. Ми, розуміється, не можемо мати певності, що маємо все, що тоді з’явилося; якраз навпаки; треба гадати, що ми маємо тільки частину цієї гарячої, з моментом зв’язаної літератури (дещо з неї відкрилося тільки в останніх роках, дещо навіть і досі не опубліковано в скільки-небудь науковій формі). Інтерес до того, що маємо, не стільки літературно-естетичний, скільки ідеологічний, тим більше що вся полеміка, рахуючи на офіціальну авдиторію, велася мовою польською. Але там, де йде мова про літературні відбиття життя і його ідеології, матеріал цей полишений не може бути ніяк. Хоч польською мовою, але писали українські пера, і ця полемічна писанина стоїть у нерозривному зв’язку з усім українським культурним, політичним і літературним рухом.

В хронологічнім порядку мусимо почати з відомої промови Лаврентія Древинського, волинського депутата, проголошеної на соймі при кінці його сесії, 9 грудня н. с., при обговоренні пункту про "забезпечення спокою грецької релігії". Обставини, в котрих була проголошена ця промова, стали відомі тільки нещодавно, з соймового дневника, відшуканого пок. Жуковичом, і все-таки — в самих лише загальних обрисах, а автентичний текст промови і досі не опублікований 1. З того, що досі знаємо, виходить, що українська шляхта, головно волинська і київська, ініціатори тих новозаснованих бойових братств — Київського і Луцького, рішили використати королівську пропозицію сеймові: обміркувати засоби для війни з турками, щоб поставити ультиматум, принятий на київських нарадах (на успенськім конгресі, очевидно, і в інших нарадах) 2.



1 Можливо, через цю польську мову цю полемічну літературу досі дуже мало студіювали з літературного погляду. Коротенький огляд її в моїй "Історії України", VII, с. 451 і далі, перед тим у Кояловича, в Макарія, XI, с. 272 і далі, новіше в "Історії літератури" Возняка, II, с. 257 і далі.

2 Густинський літописець, що спирається, правдоподібно, на традиції, які йшли, правдоподібно, від Ісайї Копинського, фундатора Густинського монастиря, пояснюючи, що відновлення ієрархії сталося "совітом многих" благочестивих панів шляхетського роду і всіх посполитих християн, найпаче ж гетьмана Сагайдачного і множества (людей) з усіх країн Волинських, Подільських, Підгірських (Зах. Галичини), Покутських, Підляських, В. кн. Литовського і Українських благочестивих (Київського воєводства), так духовних, як і світських", зауважує: "Много бо бяше тогда цивных и неисповЂдных гаданій и совЂтов, не токмо в духовных но и в свЂцких". Себто, переводячи на сучасну мову, цей "український конгрес" обговорював питання не тільки церковно-релігійні, але й чисто політичні, такі, над котрими доти і не дебатовано ("дивні гаданія"), і ставив їх настільки різко й одверто, що й переказувати їх (исповЂдати) було не дуже-то зручно.

Відомості з соймового дневника віляновської бібліотеки Жукович опублікував у своїй історії про сойм 1620 р. в "Христіан. Чтеніи" 1905 р. (ввійшла до III випуску його "Сеймовой Борьбы", c. 47), і промова Древинського в російському перекладі була опублікована Бантиш-Каменським у його книзі: "Историческое извЂстіе о возникшей в ПолынЂ уній", 1795: він посилався на текст "Записної книжки київ. митр. П. Могили" (с. 66, вид. 1864 р.), і автентичність його публікації, скільки знаю, не оспорювалась ніким, хоч оригінальний текст лишався незвісним. Викрив його пок.Петров у сучаснім збірнику Лаврської бібліотеки, описанім постатейно в II вип. його "Описанія рукопис, собраній Кіева" (1896). Це, мабуть, той самий збірник, звідки мав цей текст Бантиш-Каменський. Жукович видрукував кілька уривків з цього оригінального польського тексту в III кн. своєї "Сеймовой Борьбы" в 1906 р. Я мав цей збірник у руках в 1910 р., але, на жаль, не зробив собі копії, тільки використав дещо потрібне при виданню VII т. "Історії України". Тепер же цей збірник затратився, і я нижче обмежуюся тільки тими уривками тексту, які вмістив у своєму VII томі (с. 445-7).



Український нарід в особі шляхти, міщанства, церкви, Війська Запорізького підтримує Корону в боротьбі з Туреччиною тільки під умовою задоволення його церковних домагань. Очевидно, такі резолюції були переведені шляхтою українських воєводств на передсоймових соймиках, принаймні про Київське і Волинське воєводство можемо бути певні, судячи з виступів української шляхти цих воєводств на соймі. Посли Київського воєводства на самім початку обговорення питання про оборону заявили, що вони можуть узяти участь в обороні, тільки коли б "грецька релігія" одержала потрібні гарантії, бо козацьке військо і шляхта (українська) заприсяглися доходити її прав, і дальше відкидання цієї справи може довести до громадянської війни.

Коли ж цей постулат не знайшов відповідної стилізації в проекті соймових постанов, "волинські руські посли", як каже дневник, виступили з домаганнями, щоб "грецька релігія" була відновлена в своїх правах і положено край тим незаконностям, які діялися в виконуванню королівського патронату ("церкви, їм надані, запечатано, владику дано такого, що вони ним не задоволені, інші обиди вичисляли"). Це, очевидно, і єсть та промова Древинського, яку вважаю потрібним навести не тільки як інтересний ідеологічний документ, але і як одну з найвизначніших пам’яток політичного ораторства, які нам заховались. Чи був сам Древинський її автором, чи вона була йому написана для проголошення — трудно сказати; ми знаємо його як одного з найвизначніших українських парламентарів, як одного з найвидатніших діячів на чолі церковного й культурного відродження (він, мабуть, був фактичним керманичем Луцького братства, якому записав досить значну суму грошей), але як літератора його не знаємо.

Свого часу я підчеркнув близькі ідеологічні і навіть стилістичні подібності між його сеймовою промовою і "Суплікацією обивателів стану шляхетського", опублікованою при кінці 1622 р., і висловив тоді гадку, що Древинський міг бути і автором "Суплікації" 1.



1 "Історія України", VII, с. 498.



Признаюсь, що тепер ці подібності викликають у мене інакшу гадку: чи, навпаки, автори "Суплікації" не були авторами чи, може, редакторами сеймової промови Древинського? Бо не тільки ці дві пам’ятки дуже подібні між собою, але й з протестаціями київської ієрархії є в них певні подібності. Правда, що це все мотиви, які були на устах, очевидно, всіх учасників київського конгресу, всіх причетних до національно-церковної тодішньої української акції; а з другого боку, можна вказати, що різні фактичні недокладності щодо церковноієрархічних справ у промові Древинського легше витолкувати, прийнявши, що укладав свою промову він сам, не все знаючи докладно, ніж думати, що то нагородив якийсь спеціаліст у церковних справах. В кожнім разі, треба констатувати тісний зв’язок між усіма оцими писаннями, викликаними київським церковним переворотом.

Про нього безпосередньо Древинський не згадує, може, тому, що було ще передчасно те все чіпати. Священня ще не закінчилось; не звісно було, до чого приведе королівське посольство до патр. Феофана. Але, можливо, що взагалі не хотів підчеркувати якої-небудь причетності до тої справи. Вичисливши яскраві "урази" руської віри, він ставить тільки загальний постулат, щоб руський єпископат був привернений до послушенства патріархові і церковні маєтності, роздані уніатам і всяким неправним держателям, як не зараз, то принаймні по смерті їх були повернені православному духовенству. Це було, так би сказати, ідеологічне готування для майбутнього виступу про відновлену ієрархію і признання за нею прав на владицтва й бенефікації. При тому оратор цю свою підготовку провадив під суто шляхетським аспектом: промовляючи перед шляхетською палатою, і як представник шляхетства він зводив справу до мотиву непорушення інтересів шляхетської верстви. Православні бенефіції, які повинні роздаватися православним шляхтичам, обранцям православної шляхти своєї землі, король роздає різним людям непевного походження, які не вміють себе відповідно вести на своїх ієрархічних становищах, чинять різні насильства і будять загальне незадоволення.


"Почавши від Кракова, в Короні як помножається слава божа за поміччю тої нововидуманої унії? Вже по більших містах церкви запечатані, маєтності церковні попустошені, по монастирях худобу замість монахів замикають. Перейдемо до В. кн. Литовського — там робиться те саме, навіть у містах, пограничних з Московською державою 1. В Могилеві й Орші церкви запечатано, священиків розігнано 2. В Пінську те саме вчинено: монастир Лещинський на корчму обернено. Через це діти сходять зі світу без хрещення, тіла мертвих вивозять з міст без церковного обряду, як стерво; люди без шлюбів живуть у нечистоті, не сповідаючися, не причащаючися з світу входять. Невже це не самому Богові обида? Невже не буде мститися за це Бог?..



1 Пограниччя московське згадане тут не дурно — див. "Історія України", т. VI, с. 596.

2 Це була боротьба полоцького уніатського владики Кунцевича з православними.



Перейдімо до інших кривд і утисків нечуваних. Чи то не кривда народові нашому руському, що, не кажучи про інші міста, чиниться у Львові. Хто грецького закону, не уніат, той не може мешкати в місті, ані торгувати на локті і кварти, ані до цехів не може бути прийнятий 1. Коли хто умре, мешкаючи в місті, того мертве тіло не можна повезти через місто з церковною церемонією ані до хорого з тайнами господніми іти не вільно. А в Вільні чи не утиски то? чи чуване коли? Коли мертве тіло під замком хочуть провезти через замкову браму (якою ходять і їздять усі, навіть євреї й татари), то ту браму замикають, так що православні мусять мерця свого виносити іншою брамою, якою тільки гній міський вивозять. Навіть води не можуть докупитися і велику в тім мають кривду: якій-небудь халупці позволяють мати руру з водою, а такий великий грунт, на стільки будинків одної рури не дають, хоч знають, що була давніше і тепер є сліди. Монахів, що до унії не пристали, в Новгородку й по інших містах уніати граблять, розбивають на добровільній дорозі й садять у в’язницю. До ради міської людей гідних, учених, тому тільки, що унії не тримаються, не беруть, а обсаджують місця в наругу руській лавиці хлопами простими неученими (так що інший не вміє навіть означити, що то є справедливість). Кари грошові стягають з невинних без слушної причини. Коротко сказати — давно вже великі, нечувані кривди зазнає народ наш руський як у Короні, так і в В. кн. Литовськім.

А ті кривди і те замішання внутрішнє не з іншого джерела випливають, як з того, що ваша кор. мил. против справедливості, проти прав і вільностей шляхетських, на престоли владичі й достоєнства духовні іменує людей, невважаючи на їх рід.

Хто не знає того, що нинішній, як він себе зве, архієпископ полоцький родом з Володимира, син Кунця шевця, а зробивши з того собі шляхетське прізвище, називає себе Кунцевичем. Хто того на очі не бачить, що нинішній перемиський владика, прізвищем Шишка, родився з свинаря, і рідний брат батька його і тепер сидить на волоці в Хлопушах в підданстві київського воєводи. Хто не знає, що володимирський владика 2



1 Про ці львівські обмеження див. "Історію України", т. V, с. 240 і далі.

2 Ілля (в чернецтві Йоаким) Мороховський, секретар і повірник Потія.



син львівської міщанки Стецькової Моримушиної, що уродився в півтора роки по смерті Стецька, а нікий Міхаловський і Нікопольський віддали його в науку? Кому не звісно — свідчу це Богом живим, — що владика холмський син віленського купця, прізвищем Пакость 1, що у одного бурмістра віленського вкрав кармазин, і, якби не врятував його чернецький клобук, давно був би пішов на шибеницю 2. Хто не знає і того, що нинішній владика пінський родом з містечка Заблудова? Тільки й користі вашій кор. милості з унії, що за двадцять літ штуковання цієї унії не можуть уніати подати когось з уроджених шляхтичів, що могли б гідно засідати на тих високих гідностях. От і тепер дано нам у Луцьк, против наших прав і вільностей, Почаповського — його шляхетського роду не заперечуємо, але щодо літ, то він не тільки такої гідності не варт, але і дияконської, не то що священичої, через те й отцем його називати не можемо, бо не має й двадцяти літ".



1 Афанасій Пакоста.

2 В оригіналі рифмована фраза: У by nie ratowała go kapica, pewnie że by go nie minęła szybienica.



А весь цей непорядок, пояснює далі оратор, найбільше йде "з того, що неправильно дістають уряди: не від правдивого свого пастиря приймають священня — відступили від царгородського патріарха, якому власть ця належала в державі вашої кор. милості". І кінчить бажанням, щоб принаймні на будуще єпископат приведений був до послушенства патріархові, а маєтності церковні як не зараз, то принаймні по смерті теперішніх держателів їх вернулися до законних (православних) хазяїв.


"В противному разі, коли і на цім соймі — боронь Боже — не прийде до повного заспокоєння і вилічення тих тяжких ран, то прийдеться нам з пророком скричати: суди мене, Боже, і розсуди справу мою".


Було на тому соймі прочитане якесь посланіє до посольської палати від Віленського православного братства, на жаль, до нас не заховане. В своїй пізнішій публікації — "Справдженню невинності" — братство згадувало, що поставлення нових владиків усе-таки було подане до відома станів Річи Посполитої; в їх листі згадувалось про їх посвячення патріархом і просилося про допущення їх до належних бенефіцій: про це депутація братства просила послів по прочитанню посланія, щоб вони вставилися перед королем 1. З противної сторони виступив з промовою уніатський митрополит Рутський: цей факт і зміст своєї промови він подав до відомості папської курії, але повний текст її досі не опублікований: його переказує коротко, на підставі актів колегії De propaganda fide польський історик унії єп.Ліковський 2. Король і його однодумці, захоплені тріумфами католицької ліги (сейм проходив серед вістей про перемогу католиків над протестантською лігою, розгрому Чехії — Білогорська битва сталась на початку сейму, 8 листопада, і под.), постарались одчепитись від православних домагань нічого не значущою фразою про відновлення старих постанов 1607 р. про роздавання православних бенефіцій, і сподівалися, очевидно, що це так само мало зв’яже їх тепер, як і в 1607 році.



1 "Архив ЮЗР", I, VII, с. 307; в другому виданні цієї брошури, випущеному в червні 1621 р. і не передрукованому, були подані Додаткові відомості, наведені Жуковичем у його книзі (с. 47): тут підкреслювалось, що через це послання факт посвячення був своєчасно оголошений, не затаєний.

2 Unia brzeska, вид. 1896, с. 303.



Але за цим першим "обміном гадок" наступила далеко завзятіша і серйозніша полеміка весною 1621 р. Приводом послужили перші виступи уряду против новопоставлених владиків. Хоча всі політичні резони наказували йому щонайменше нейтральність, з огляду на козаків, яких доконче треба було притягти до участі в новій турецькій кампанії, що наступала на Польщу, проте король, вважаючи справу унії за свою справу, не втримався в межах політичних резонів, коли уніатська ієрархія представила йому, наскільки унія була загрожена новою ієрархією: Борецький з іншими владиками принаймні хоч сидів у своєму недосяжному Києві, але Смотрицький, вихованець Віленського братства, не утерпів, щоб не блиснути своєю владичою митрою в своїй другій батьківщині. Віленські міщани зложились йому на новий владичий апарат, замовили в Торуні дорогоцінну митру, і на різдвяних святах він почав відправляти урочисті богослуження в Братській церкві св. духа, а православні (як жалувалось уніатське духовенство) голосили всім і кождому, що відновлення православної ієрархії сталось за дозволом короля, він має повернути їй забрані бенефіції, а уніатські владики дістануть різні посади в церкві католицькій. Це, — мовляли уніати, — робило сильне враження, багато уніатів, зневірившися у будучності унії, збирались переходити на латинство, і уніатська церква захиталась у самім існуванню. Невважаючи на остереження декотрих з своїх міністрів, король, починаючи з місяця лютого 1621 р., видав і розпублікував ряд розпоряджень проти нового митрополита і владиків, обвинувачуючи їх не більше й не менше як у державній зраді, змові з турецьким султаном через патр. Феофана (пізніш до цього було прилучене підозріння в змові з Москвою, через того ж патр. Феофана). Ці обвинувачення далі розтягались на всіх, хто приставав з тими посвяченцями, а патр. Феофан проголошувався самозванцем, єрусалимському патріархові відмовлялося яких-небудь прав до православних дієцезій Польщі — Литви, його свячення признавались канонічно протизаконними, а Борецького і Смотрицького спеціально наказувалось арештувати і віддати під суд за державну зраду і т. д. І ці листи й універсали не зіставалися мертвою буквою, принаймні на півночі — в тутешній митрополитанській резиденції, у Вільні і в номінальній єпархії Смотрицького — в Полоцьку й Вітебську. Делегована від короля до Вільни комісія приступила в березні до розслідування діяльності новопоставленців і їх прихильників, і під сам Великдень найбільш визначні й шановні представники віленської православної громади підпали всяким репресіям: арештам, відставленням з урядів, виключенням з цехів і под., що нагадали найгірші часи Потія. Завзята боротьба закипіла також у Вітебську й Полоцьку. Це викликало на віленськім грунті незвичайно живу літературну полеміку, до котрої ми заберемось в наступному розділі, а тут перейдемо літературні відбиття цієї релігійнонаціональної акції на Україні, під керівництвом київського й луцького центру нового українського національного фронту.

Поставивши на осінньому сеймі устами Древинського й інших парламентарів умовою своєї підтримки уряду залагодження релігійної справи і одержавши з уст королівського посланця Обалковського якісь запевнення в цьому напрямі — які, очевидно, більш оптимістично толкувались патріархом і владиками, ніж були того варті, — наші політики сподівалися, що мобілізація козацьких сил, яка мала розгорнутися з весною, розв’яже цю справу остаточно: козацтво підтримує уряд постільки, поскільки він виконає свої обіцянки; уряд зробить щось конкретне в релігійній справі, щоб запевнити собі можливо енергійну і повну підтримку козацьких сил, доконче потрібну йому для нової турецької кампанії, яка мала розгорнутися літом. В дійсності не виходило ні одне, ні друге. Козаччина не витримувала лінії, під керівництвом гетьмана Бородавки, більше дбалого про жолудкові козацькі інтереси, ніж про ідеологічні вимоги українські, вона мобілізувалася до війни, сподіваючися використати її по добичницькій лінії, і не журилася тим, що король фактично нічого не робить для заспокоєння релігійно-національних українських постулатів. Уряд покладався на обіцянки, одержані через свого посланця від Феофана й провідників українського руху, і рахував на впливи патріарших грамот, не журячися тим, що ці обіцянки дали під умовою певних релігійних і національних уступок з його сторони, і навіть вихопився, як бачимо, необережними заявами про нову православну ієрархію, що виходили за межі конкретних і місцевих непорозумінь віленських чи вітебсько-полоцьких. Це ставило українських провідників у незвичайно трудне і дразливе становище. Ці королівські заяви по всьому попередньому попросту провокували їх на боротьбу, на бойкот, на повстання; наявність реальної козацької сили вабила на цю дорогу, але війна з Туреччиною, ворогом "святого хреста" — це була річ настільки загально обов’язкова для всіх, проповідь бойкоту була такою дразливою й непопулярною справою, що пускатись на це загрожувало повним дискредитуванням православної політики. Цим пояснюється певна нерішучість, непослідовність, недокінченість православної акції і в політиці, і в літературних виступах.

Одержавши відомість про віленські насильства, про королівські обвинувачення, про ті закиди й підозріння, котрі громадяться навколо Феофанових священь і його поставленців, Борецький з товаришами — Єзекіїлем Курцевичем, бувшим ігуменом терехтемирівським, висвяченим на владику володимирського, і Ісайєю Копинським, першим ігуменом братським (висвяченим на владику перемиського), уложив іменем своїм "і всього духовного і світського, шляхетського і міського стану народу Руського набожества Східної церкви", як вони її називають — "універсальну протестацію і побожну юстифікацію", звертаючи її (поскільки йшло про протест) в першій лінії проти уніатської ієрархії, а поскільки йшло про виправдання своїх учинків — адресуючися до короля і всієї Річи Посполитої і, нарешті, з словами потіхи і підкріплення в піднятих нагінках і репресіях звертаючися до всього православного громадянства, до всього українського і білоруського народу. Це дуже інтересний політичний і літературний документ. На жаль, він лишився ненадрукованим — правдоподібно, тому, що його автори довідались, що в Вільні вже друкується аналогічний твір Смотрицького ("Верифікація невинності"), написаний ним на великодніх святах і зараз же відданий до друку — більш детальний, багато удокументований автентичним матеріалом, ширший і багатший фактичним змістом, хоча з літературного й ідеологічного погляду твір Борецького і товаришів стоїть, безперечно, вище від віленського твору 1. Та одинока копія його, що заховалася в архіві уніатських митрополитів, виглядає як копія з незакінченого і нечіткого чорновика, і лишається незвісним, чи був цей твір викінчений, поданий до гродських книг і посланий королеві, як то пропонувалось, чи, може, його відложили, побачивши вже надрукований аналогічний віленський твір, і два тижні пізніше замість цього тексту внесли до київських гродських книг "Протестацію" зовсім іншу, що заховалася також в архіві уніатських митрополитів 2.



1 "Протестація" Борецького і товаришів має дату 28 квітня, віленська "Верифікація" 4 квітня, а вийшла з друку не пізніш місяця травня. Можна думати, що, виготовивши перший начерк своєї "Протестації", Борецький з тов. одержали "Верифікацію" вже в друкованих аркушах і припинили свою роботу.

2 Що копія списана з нечіткого чорновика, показують пропущені, очевидно, не прочитані, слова. Що це був чорновик не закінчений, показують прогалини, що були, очевидно, в нім самім: місця для ймень і дат, котрих, видно, автор не міг докладно пригадати під час писання. В заголовку стоїть напис, що цей документ вноситься до гродських книг замку... (залишено місце для його назви). На цій підставі, а також помітки на копії: Така, protestatią zgotował był Borecki z Smotrzyckim przeciwko Królowie i Rzeczy Pospolitey — пок. Жукович — він перший звернув увагу на цю пам’ятку і надрукував її в петербурзькім академічнім виданню "Статьи по славяноведению", т. III, 1910 — теж висловив здогад, що "Протестація", можливо, й не була закінчена і не подана по призначенню.



Але чи з офіціального джерела, чи з приватних копій "Протестація" 28 квітня пішла в публіку, і уніатський віленський твір з літа 1621 р., т. зв. "Лист до законників", виразно має на гадці наш текст і полемізує з ним. Для нас же, незалежно від питання своєї публікації, він зістається надзвичайно інтересним ідеологічним і літературним витвором київського ученого гуртка, і я вважаю необхідним навести з нього все важливіше, — в перекладі з польської (як документи цього руху, призначені для ширшого обороту в польських кругах, ця "Протестація" також написана по-польськи, хоча з значною домішкою українізмів).

Структура цього невеликого твору (трохи більшого, ніж звичайний аркуш, в 40 тис. знаків): окрім вступу і закінчення розкладається на три частини, що вводяться тою самою фразою: z strony і т. д. як певні пункти оправдання перед королем і Річчю Посполитою з заданих обвинувачень. Перша говорить 1 про особу патріарха, боронячи його від піднесених підозрінь і обмов. Друга 2 — усправедлює посвячення від нього. Третя 3 — про участь у цілій справі козацтва. Потім коротке загальне оправдання 4 і поклик до вірних. Вибираю, що цікавіше, скорочуючи титули і опускаючи не потрібні нам подробиці.



1 с. 140-4, вид. Жуковича.

2 с. 144-148.

3 с. 149-150.

4 с. 151-2.



"Наперед, щодо св. отця Феофана, патр. єрусалимського і всієї Палестини. Він народжений в дуже визначній фамілії, життям ангельським освячений, дійсно муж апостольський і правдивий патріарх єрусалимський — сторож гроба господнього. Подорож його у всім побожна, й ясна, і відкрита, ні в чім не підозріла. Завітавши до Києва, зараз дав він знати про свою святість листами — насамперед до пок. Ст. Жолкєвського, канцлера і гетьмана коронного, далі до Т. Замойського — воєводи київського, просячи вільного і безпечного переїзду через державу й. кор. мил. На ті листи п.гетьман, за відомом і згодою короля, послав з п. Щ. Почановським свій одвертий листпаспорт, наказуючи всякого стану і кондицій людям віддавати пошану св.отцю, і щоб скрізь його пропускати, гостити й провадити аж до волоської границі. А коли з огляду на пізнішу воєнну небезпеку його святість мала зістатися в Києві, щоб не родилось якогось підозріння, вислав він двох своїх монахів до й. к. милості, просячи милосердної ласки і вільного переїзду, і й. кор. м. з своєї особливої ласки зволив своїм листом відповісти й.святості, дозволяючи вільний переїзд через свою державу, і в тім листі й.св. пошановано гідно і поважно, і титул патріарха за ним признано (наступає перечислення осіб, з якими патріарх листувався і листи одержував).

З такими листами св. отець пустився у дорогу. А почувши в Білій Церкві про нещасливий оборот війни на Волощині, комірник королівський Почановський іменем короля передав з рук своїх патріарха полковникові Війська Запорізького Богданові Кизимові, а сам поїхав до короля. Потім перед різдвом приїхав коморник королівський Барт. Обалковський і лист короля й. м. віддав св. отцеві — в нім король зволив заявити свою велику ласку і згадав про своє доручення, а інше усно переказано. І св. отець то все вчинив, що від нього король й. м. жадав. В цім листі його також шановано і людяно трактовано, патріархом єрусалимським названо, а нарешті й дарунком у кількасот червоних від короля обдаровано. (Отже, коли він тоді стільки разів був признаваний за патріарха і королем, і великими сенаторами, і відповідно шанований, то й тепер, очевидно, годиться так про нього згадувати і називати). А що він правдивий патріарх, перший тому доказ — дійство: порядок, справовання і обряди як у відправі літургії, так і в інших учинках ясно то показували кождому. По-друге, живі й листовні прохання з Єрусалима і Константинополя ми чули й бачили. Третє — листовні посвідчення св. патріархів константинопольського, александрійського і антіохійського, що він патріарх і задля милостині пустився в цю подорож. Четверте — що нам митрополита й єпископів посвятив — тим показав у вищій мірі свою патріаршу гідність.

В той час славний і шановний рицарський муж Петро Конашевич Сагайдачний, перед тим гетьман, а на той час полковник 1, котрому й іншим полковникам було то доручено від гетьмана славного пана Якова Неродича Бородавки і від усього Війська Запорізького, вибравши час безпечний від татар і від розбійників, взяв з Терехтемирова св. отця патріарха і братію його побожну і відправив до Сороки — за ласкою божою, силою тих двох листів універсальних: гетьманського і королівського, знаючи також і про названі ласкаві листи королівські й сенаторські.

Коли б він був шпіон турецький, який-небудь інтриган і обманець, — пощо дано було йому вільний переїзд? Чому не гамовано, чому випускано з міст і містечок?

В царстві Московськім мешкав він більше як рік — аж до встановлення перемир’я, там йому краще було від цісаря турецького на поляків підбивати або Москву приводити до підданства (султанові). І тепер як війна на Волощині йшла, нічого не показалось (за ним), нічого не боялись і (навпаки) — Бога, що знає скрите в серці, на свідка покликуємо, — що, почувши про погром війська християнського на Волощині, він ледве жив зістався і безнастанно був сердечно сумний, і з великим страхом виїхав, побоюючися від турків саме того, що ми тепер терпимо, себто обмови, — щоб не обвинувачено його, мовляв, він громадив і підіймав християн на турка. Татарський хан затримав його цілий рік в Бахчисараї і не випустив його святість до Москви, поки не забезпечився, щоб той не приводив до перемир’я Москви з поляками, а чи був він перешкодою перемир’ю? Ні, навпаки — він вів до згоди.

Більше 2 випадало патріархові й нам, і козакам інтригувати на користь Москви, з котрою в нас одна віра і обряд, один рід, язик і обичаї. В однім часі у Москві патріарх і козаки були. Також у Києві й Терехтемирові мешкав він рік без кількох тижнів. Одначе ніяких інтриг ні шпигунства 3 не виявилось. Поготів з Веніалом Турецьким не маючи нічого спільного, не маємо з ним ніякого порозуміння, спільних замислів і інтриг не маємо.



1 Це цікаве місце відкриває ієрархічні відносини в козацькім війську і кидає світло на цей визначний момент.

2 В порівнянні з турками.

3 На користь Москви.



Нехай спитають коморника королівського пана Почановського, що більш як півроку мешкав при його святості, і інших шановних людей, що його відвідували. Певні ми сумління їх, що вони не скажуть нічого злого ні підозріливого про ту благословенну й невинну душу.

І то не дрібниця: коли б він був шпигом і агентом від турка, невже мав би він Віленське братство приводити на турецьку сторону? Яка з них поміч може бути (туркам)? Скорше чи не мав би він уже козаків на то приводити? Але ж ці за наказом королівським на війну против турка йдуть — п. Обалковський, секретар королівський, вже з Запоріжжя їх випровадив. Яка ж турецька рука з Віленського братства і знов, які шпіони?

Нехай Бог бачить невинність нашу, а неправду карає. Але що тепер нам і міщанам віленським згадають зраду і змову з турком через патріарха, то властиво це не так на нас, як на Військо Запорізьке вірне і в нічім не підозріле кидають. Бо це козаки з любові до віри і з побожності своєї показували св. патріархові великі добродійства, побожні послуги віддавали за отпущення гріхів і проводили його, куди він хотів.

Кінець кінцем ніякі листи, ніякі наслідки не виявили тої зради, а щиро кажучи — ніякої причини для неї нема. Одна тільки нехіть за те, що посвятив єпископів і унію зганив, і жаль, що з тим здоровий і цілий поїхав. Але це його шпіоном і самозванцем не робить, бо то його діло — проповідувати й святити. А так як св. патріарх від шпигунства, інтриг і зради чистий, то, певне, і козаки, а поготів і ми, духовні і міщани віленські, являємось свобідними і чистими, і самим Богом свідчимо про сумлінність нашу. А який же то великий гріх, яка велика образа самого Бога — обмовляти св. патріарха, сторожа гроба божого — при тім на нас стягати те, чого не було. Чи не гнівають тим Бога, і чи не має він за це карати слушно і значно? Нехай їм Бог так помагає, яка їх правда! Вони краще готові на Русь свої мечі обернути, котра на карках своїх татар і турків носить, аніж на ворога імені Христового обернути!

А щодо посвячення митрополита й єпископів заявляємо, що це дійство і справа духа св. проти всіх надій учинена невимовним промислом божим. Бо як ніколи не бувалий приїзд св. патріарха єрусалимського до Києва божим промислом стався, так і розбудження і посвящення сердець і гаряче налягання людей, особливо тих, по котрих світ того найменше сподівався 1, — вважали ми натхненням св. духа. І хто б противився тій святій справі, про неї смів зле говорити або її руйнував і псував, — це буде поборювання духа св., себто духоборство, а цей гріх не буде відпущений, коли не наступить велика покута.

А йдучи людськими мислями і радами, ми доходили до того так. Вже 25 літ ми просимо і жебраємо на соймиках і соймах, щоб нам вернено свободу і вільність релігії, церкви наші, престоли і уряди духовні. А бачачи, як права і вільності наші поламані і знасилувані і щодалі то більше нас пригнітають, — мусіли ми, раді чи нераді, зважитися, більш оглядаючися на страшні мандати божі і над все покладаючи спасення душ наших. І це не переступ, це не гріх, це не зневажання прав, це не образа святого королівського маєстату, не єсть турбація ані ребелія, не бунти і не зневаження влади, не кримінал, і не шпигунство, ані зрада, ані змова з неприятелями коронними 2, коли ми дійством св. духа маємо посвячених митрополита і єпископів таких, яких нам фундації, права, привілеї, і вільності наші, і свята старина наша, і сама 620-літня приблизно (стільки часу розуміємо ми від католицького соборного охрещення нашого святим апостольським константинопольським престолом) практика і звичай наш допускають і дозволяють. Таких, як нам святої пам’яті монархи й князі руські, литовські, а по них найясніші королі польські і сам нинішній король й. м. в десяти літах (перших) свого саме щасливого панування нам дозволяли, подавали і терпіли.



1 Мова про козаків.

2 Звертаю увагу на цю могутню каденцію мови.



Це виконання повинності, що її ми Богові і спасителю нашому винні. Це (сповнення) права божого, канонів соборних вселенських. Уживання прав, нам належних, присягами королівськими стверджених, також старини нашої. Не вчинили ми тим проступку проти Бога, ані проти маєстату й. кор. мил., ані проти Річи Посполитої!

Вчинили ми то згідно з правом канонічним і соборами помісними і вселенськими. Вчинили то згідно з правами, привілеями і звичаями нашими, апробованими соймовими ухвалами і присягами королів й. м. Спеціально — згідно з привілеями пок. короля Жигмонта і нинішнього щасливо пануючого короля, даними на соймах 1607 і 1609 р. Також з конституціями про заспокоєння наше, ухваленими р.1618 і нинішнього 1620. Нарешті, згідно з публічними обіцянками короля й. м., сенату, послів земських, даних нам на соймах. Згідно прав і прикладів історії, як звикли поступати під час переслідувань предки наші, перші християни.

І гадкою доброю і побожною були ми побуджені до того святого діла. Насамперед ревністю слави божої. По-друге, зворушені великим жалем, що нарід наш велико страждає від переслідувачів-уніатів, і без пастирів, без хрещення, без помазання гинуло їх багато і жило непорядно. По-третє, діяла і діє то в нас любов до Христа і правої його науки. А страх нам піддавали муки пекельні, коли б ми не взяли на себе того святого діла, котрого Бог нам дав оказію. Любов і страх перед милим Богом і побожне сумління наше видобули у нас це святе діло — попереджене ласкою божою, а супроводжене поміччю Ісуса Христа.

Правда, знаходились декотрі, що відраджували того св. патріархові з огляду на ті небезпечності, що тепер перед нами відкриваються. Але люди рицарські, запалені духом його святості, сказали: "Не був би ти патріархом, не був би пастирем добрим, не був би христовим і апостольським намісником, коли б твоя святість не посвятив і не лишив народові руському митрополита і єпископів, заставши нас в переслідуванні і без пастирів. І бійся, — говорили, — аби тебе якийсь звір лютий на дорозі тої для Христа піднятої мандрівки не вбив, як того чоловіка божого, до царя Єровоама післаного.

Тим більше ми, коли б погордили таким великим даром від такого великого пастиря або побоялись скороминущої небезпеки, не втекли б від кари божої і не гідні були б імені християнського, не гідні були б на світло небесне дивитися. Самі невірні євреї й єретики сміялися б з нас і не вважали б за людей, що знають Бога, мали б за людей, про свою віру недбалих. Мабуть, самі ті пупорізки єгипетські, що, не побоявшися мандатів царя-фараона, живими зіставляли мужеську половину, повстали б із своїх гробів і прийшли б сварити і глузувати з боязкості сердець наших, ба й на суднім дні осудили б нас. Не дай, Боже, щоб задля скороминущих страхів, засудів і мандатів ми зрікалися віри і не дбали про спасіння душ наших. Страшніші спокуси і небезпеки терплять від турка греки, а таки віри своєї не відступають: мають своїх пастирів і порядки.

Що ж нам було більше робити, бачачи права, вільність і свободи наші потоптані, над сумліннями, в церквах і відправах насильства, так що годилось тільки до святоапостольської й мученичеської сили (прикладів) удатись.

Коли вважати гідними кари апостолів за те, що вони без згоди єрусалимських старшин вибрали і поставили апостолом Матвія на місці Юди, — тоді і нас 1.



1 Порівняння в своїй сміливості дерзновенно розкішне.



Коли вважати, що римляни гідно судили й карали Петра й Павла, що вони, з Єрусалима до Рима прийшовши, Христа проповідали й біскупів святили, — тоді й нас!

Але як їх (апостолів) за це винуватити не побожна річ, поготів і нас, за те, що ми зважились на таке, в що ми перед тим вірили, мали й заживали — як за монархів і князів руських і литовських, так і за королів польських, від того часу як вони почали над нами панувати.

Коли королі польські (вичисляються), теперішній король й. м. як настав на пастві, судили й карали Русь за те, що вони мали митрополитів, посвячених патріархами; коли судили й карали якого-небудь русина, що він папу римського за найвищого пастиря не признавав і унії з костьолом римським не тримав, — нехай тепер і над нами то чинять.

Але вони не тільки не карали, а радо і ласкаво дозволяли й допускали, щоб патріархам відправляти на Русі свою юрисдикцію — чого доказом пригадаємо недавню справу святого отця Єремії патріарха...

Боже милосердний і справедливий, зглянься ж на наші страждання і гніт. І як же це нас мають не побожніше й гірше, ніж євреїв-караїмів, ніж аріан, лютеран, євангеліків, вірмен, котрі, пробуваючи в Королівстві Польськім і князівствах Руських і Литовських, — ті в мечетях, божницях і школах, ці в зборах і костелах своїх відправляють свої обряди й богослуження. їх старші, священики, судії і біскупи, приїжджають з Німеччини і з царства Турецького, уряди й суди відправляють, міністрів, докторів, рабинів і проповідників наставляють і подають. Ті секти до Польщі, до Русі й Литви ввійшли, а ми, дідичі і горожани, котрих покійні королі і теперішній король нас тут застали і присягали нашій релігії ніякого утиску й насильства не чинити. Чи ж то побожно, чи то справедливо нас, дідичів, синів правовірних християн, пригнітати і такими клеветами й злими фарбами покривати? Таким добром віддають нам, що, будучи дідичами в монархії нашій, пожинають працю рук наших і веселяться! Принаймні згадали б: "Не гребуй Ідумеєм, бо він брат твій, ані Єгиптянином, бо пришельцем був єси в землі його" 1.

Подумайте, чи не ласкавіш поводяться з греками турки, хоч їх мечем здобули — їх в релігії не кривдять. А ми за пактами і присягами до Корони прилучилися, а терпимо насильства, кривди й утиски за віру, закидають нам турбації й інтриги, від котрих чисті єсмо".



1 Це також досить сміливо сказано як на тодішні обставини.



Поминаємо закінчення цієї частини, де автори виправдуються, що вони святилися без королівського дозволу, і спеціально в оборону свою, Смотрицького і Віленського братства. Натомість у цілості без усяких скорочень подаємо третю частину, найкоротшу, але ідеологічно найцікавішу, варту вважатися одною з класичних пам’яток нашого старого письменства.


"Щодо козаків, то про тих людей знаємо, що це наш рід, наші браття і правовірні християни. Про них думають, що вони простаки, не мають ані знання, ані розуму і були намовлені духовними. Але ми як не відводимо їх від належної послушності ані бунтуємо, так і не навчаємо їх розуму в справах і вчинках їх. Вони мають природжений дотеп, і богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побожності, і церкви між ними живуть і процвітають здавна.

Це ж бо те плем’я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і сухопуттю. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах морем плавало й землею, приробивши до човнів колеса, Константинополь штурмувало 1. Це ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви приймали і по цей день у цій вірі родяться, хрестяться й живуть. Живуть не як погани, а як християни; мають пресвітерів, учаться письма, знають Бога і закон свій. Як же думати про них, що вони самі від себе, за ласкою божою, не мали пильнувати віри і спасіння свого? Треба тільки уважати на їх побожність: коли йдуть на море, перш за все моляться, заявляючи, що за віру християнську йдуть на невірних. Друге — це визволення невільників. Дають також побожні обітниці, що своєю добиччю наділять передусім церкви, монастирі, шпиталі та духовних. Задля спасіння душі своєї викупляють невільників. Церкви нові і монастирі будують, мурують і збагачують. І коли в місцях безлюдних пам’ятають про віру і побожність і засвідчують це, то тим більше пильнують і піклуються нею на волості, вертаючися додому, де мають батьків, братів і свояків серед духовенства. То певно, що на цілім світі ніхто по Богу не чинить зневоленому християнству такого великого добродійства, як греки своїми окупами, король іспанський своїм сильним флотом, а Військо Запорізьке — своєю сміливістю і перемогою. Що інші народи виборюють словом і дискурсами, то козаки доказують ділом своїм. І що ж, чи духовні того їх учать? Хто вчить їх тому розуму — воювати на землі? Хто на морі, де вони так гарцюють на своїх моноксилах, хоч вони в порівнянні против кораблів і каторг — не більше як ночви? Хто бунтує їх, коли вони в своїх справах, стоячи обозом, оружно, по кілька місяців ведуть переговори против тонких хитрощів 2.



1 До цього місця пор. вірші Саковича вище, с. 179.

2 Натяк на останні переговори з козаками соймових комісарів під проводом гетьмана Жолкєвського 1619 р.



Ще раніш того, як ми стали владиками і до Києва та на Україну завітали, ще перше ніж превелебний архієпископ Мелетій Смотрицький побував у Києві — вони вже свідчили свою віру, писали, посольства посилали й присяги складали (в справі віри). Річ це знана й звісна широко. І до цього не то щоб мали духовні їх понуждати, але вони (козаки) ще самі пильнують їх і міщан, пригадують і навіть грозять їм, щоб у вірі не було ніякої переміни і не було ніякої спілки з апостатами-уніатами. Досить згадати недавнє — спитати, що було і що замалим не сталося в Печерськім монастирі через те тільки, що превелебний й мил. ксьондз біскуп київський увійшов до олтаря, — довідатися, яке нарікання було, яке роз’ярення! Ледве заспокоїли їх. А все-таки занесли вони скаргу на монахів Печерського монастиря на Запоріжжю в генеральній раді 1.

Отже, нічого дивного, коли вони мають звістки про нагінки уніатів на православних: з різних повітів, з міст і сіл приходять люди до них "в козацтво", одні своєю волею, інші — з причин кривд і здирств. Між ними і духовні, і світські. І ніщо не чинить стільки заколоту на Україні, як унія і утиски Русі через неї та безправність і утиски убогих людей. По правді, самі уніати розпалюють гнів козаків, гонячи до них нашу покривджену братію та наповнюючи нею Україну. Отже, несправедливий і безпідставний цей поговір і клевета на нас, що ми бунтуємо козаків. Серцями й замислами козацькими керуємо. Бог керує ними, і він то тільки знає, на що він заховує ті останки тої старої Русі та їх правицю і силу їх на морі й на землі довго, широко і далеко розширяє. Бог держить їх і ними править. Як один писав, що то Біг татар положив на землі, як перуни і громи, і ними християн навіщає і карає, так і козаків, низових, запорізьких і донських, положив він, як другі перуни і громи живі на морі і на землі, щоб ними невірних турків і татарів страшити і громити" 2.



1 Тут незручне повторення вже сказаного, що непотрібно розриває зв’язок гадок: "Відомі й інші їх сміливі й відважні виступи, без усякого поводу з боку духовних. Чи духовні намовляють їх ходити на море"... Це робить враження невикінченого чорновика.

2 С. 149-150.



По сім закінчення — не викристалізоване ще відповідно на початку, не закінчене місцями — як простий ще не оброблений конспект, але закінчений зручно, патетично, ефектно:


"Ми не бунтівники ані турбатори, але призначені на мученичество. Нехай про костел латино-римський і уніатський іде по всім світі неслава, що вони руський нарід гонять і мучать, а про нас нехай іде і лине по всіх сторонах світу добра слава мученичества. Нехай знає про нас кожен, що перше ніж узяти на себе цю святу службу, ми положили на себе мученичий вінець, язву і біду Ійова справедливого, Ісаїну пилу 1, Петра і Андрія хрест, Павла і Сили катування, Стефанове каміння, Федора, Дмитра й інших мучеників муки. Не на панування й розкоші пішли ми, і за поміччю божою ні страх, ні кримінальні обвинувачення, ні муки ніякі не відведуть нас від правої віри і служби Богові. В цім святім ділі наш вождь — Біг у трійці єдиній. Наші полки за ласкою божою — ангели й мученики святі, з молитвами своїми. Наша поміч — Євангеліє, Діяння і Послання апостольські, святі учителі й ухвали вселенських соборів. А наше забезпечення — довговічна, постійна і невідмінна віри, тайни і богослуження посесія і уживання 2. Ціль і кінець — царство небесне і з Господом Богом пожиття. А зиск, здобич і нагорода — вінець небесний. Інші володіють батьківщиною нашою, ми — горніми місцями. Інші держать наші столиці, ми — Христа. А хто наші мізерні і струджені тіла — домки божі і мешкання св. духа — розвалить і розкине, не велику спадщину і здобич візьме — тільки волосяницю та витерті й подерті сукмани 3.



1 Вичисляються знаряди мук, котрими закінчилося життя названих тут подвижників.

2 Умисне перенесення і приложення юридичних термінів до релігійних мотивів.

3 Наступають паралелі, які не додають нічого і, на мій погляд, являються також доказом, що цей текст іще не оброблено до кінця.



А вам, отці й браття наші во Христі найдорожчі, така друга наша протестація потіхи: стійте міцно, не хитаючись ані тривожачись. Радо поспішайте веселими ногами на блаженне мучеництво. Вертаються до нас ті літа і дні, що були від часів апостольських до Константина Великого. Вертаються ті святі дні, коли з в’язниць і з-під меча стільки душ ішло громадами на лоно Авраамове, до веселих і милих пробутків святих. Світ кінчиться. Судний день наближається. Суддя найсправедливішій Христос, Бог наш, рад як Стефанові-мученикові небо відчинити і царство небесне дарувати. А тим часом тіштеся переслідуванням, муками й смертю братії нашої, бо велика нагорода вам у небесах. Повсякчас споминайте ті апостольські слова і не тривожтесь нічим, що чинять противники: все це їм показує загибель, а вам спасіння".


Так закроювався цей твір, на жаль, мабуть, не викінчений і не випущений з огляду на видання "Верифікації". Як літературний твір цей начерк перевищує її на цілу голову. Підіймається місцями до верхів політичного ораторства, дає прегарні взірці пафосу і риторичного стилю. Навіть в такім необробленім вигляді мусить бути зарахований до найвизначніших творів цієї доби.

Хто був його автором? Проф. Возняк у своїй історії літератури 1 на підставі старої помітки на копії митрополитанського архіву, що "таку "Протестацію" виготував був Борецький з Смотрицьким", висловився, мовляв, "авторство приписує давня традиція Й. Борецькому і М. Смотрицькому", і це при браку яких-небудь застережень з його боку може робити враження, що він надає цій вказівці певне значення. Але "Борецький і Смотрицький" у тодішніх відносинах, так би сказати, були фірмою православної сторони в процесі, і те, що виходило від цієї сторони, без дальшого розбору клалося на їх рахунок. Я думаю, що й незвісний автор цієї помітки, висловлюючися так, зовсім не мав наміру тим означати авторство Смотрицького, нам же цього робити з огляду на все вищесказане ніяк не можна: "Протестація" Борецького і тов. зійшлася з віленською працею Смотрицького, тому що ці два твори постали паралельно і один від одного незалежно. Поскільки ми взагалі не знаємо Борецького як письменника, насувається з-поміж київських тодішніх літературних сил ім’я Копистинського. Він міг написати таке. Але більше сказати не можна!



1 Т. II, с. 260.



Чи то тому, що він відмовився від видання такої "Протестації", чи на доповнення "Протестації", де справа кривд від уніатів була тільки принагідно згадана, але докладніш не представлена, Борецький з товаришами, два тижні пізніш, під днем 15 травня, іменем своїм і всього громадянства, людей духовних і світських, внесли до книг київського граду "Протестацію" спеціально в цій справі.

Я виймаю з неї те, що має характер більш літературний 1.



1 Збереглася ця "Протестація" в копії між актами кол. архіву уніатських митрополитів (тепер Ленінгр. центр. іст. арх.), справа № 458, разом з копією "Протестації" 28 квітня, доволі несправна копія і сама "Протестація" стилізована польською мовою, так що я мусив переказувати її досить свобідно. Досі вона не була видана.



"Превелебний во Христі отець Ійов Борецький, архієпископ, митрополит всеї Русі, тої, що, не прийнявши унії, зістається при власній релігії (своїх) духовних старших, маючи свою резиденцію в Києві, в монастирі арх. Михаїла, а спираючись на прирожденних правах християнських 2, также на праві посполитім і конституціях соймових, а саме — на конституції унії князівства Київського з Короною р.1569, на конституціях про грецьку релігію р.1607, 1609 і 1618 і на недавній — про заспокоєння грецької релігії р.1620, также на королівськім привілеї 1607 р., тою конституцією поясненім, себто стоячи при самій ясній справедливості.


2 Stoiąc przy własności chrzesciańskiei przyrodzonei.


Іменем своїм і всіх разом з ним новопосвячених свят, патріархом єпископів: превелебного отця Єзекіїла — Йосифа Курцевича (посвяченого на єпископію Володимирську і Берестейську), господина отця Мелетія Смотрицького на архієпископію Полоцьку, Мстиславську і Вітебську, о.Ісакія Черчицького — на Луцьку і Острозьку, о. Ісайї Межигірського — на Перемиську і Самбірську, о. Паїсія Іполитовича на Холмську, Белзьку, Турівську і Пінську, также (іменем) побожних і велебних архімандритів, ігуменів, протопопів, пресвітерів митрополії і єпископій руських і всього великого і славного роду руського в Короні Польській і В. кн. Литовськім, котрий ніколи від отця і пастиря свого святішого патріарха константинопольського не відступав і в релігії своїй унії з римським костелом не заключав — себто (іменем) ясновельможних і. м. князів, славноуроджених і шляхетних панів і всього рицарства, шляхти, і обивателів, і поспільства воєводств і земель руських.

Урочисто заявляв, свідчив і протестував против велебних ксьондзів 1 Йозефу Велямінові Руцькому, Ільяшеві Яхимові Мороховському, Йосафатові Кунцевичеві, Анатолію Крупецькому, Опанасові Пакості, Паїсію Шаховському — як вони себе самі називають, —

в тім, що вони, ведучись своїми приватними інтересами 2, відступили від правдивої 3 старожитньої грецької релігії і від пастирів своїх, з віків, іще при хрещенні в святу віру християнську руським народом прийнятих і від бога даних святих патріархів вселенських константинопольських, самі себе подали і прийняли унію неправильну з костелом римським, без волі і відомості всього славного народу руського, а будучи через те ніякими пастирями і старшими духовними народові руському, — бо той ніколи на ту їх унію згоди не давав, — насмілилися удавати себе перед маєстатом й. к. м. за правдивих і законних митрополитів і владиків того славного народу руського і, отримавши королівські привілеї, великі і нечувані кривди і безправства без числа чинили і задавали, і тепер чинять і задають багатьом і великим особам народу руського — не тільки в справах тих привілеїв, але і в самій вільності християнській, і навіть в сумлінню, самому тільки Богові у людини присвяченому — як от насильним забиранням церков, монастирів і маєтностей, до них належних, осіб духовних і світських з забиванням, мордуванням, ув’язненням, биттям, утисками — речами, прикрими Богові і людям.



1 Не "отців".

2 Нерозібране слово: nasiedkiemi.

3 Własnei.



І так, коли весь той шановний і славний нарід вони пригнітали в вірі й святім сумлінню, святіший отець Феофан, патріарх єрусалимський, один з пастирів і учителів вселенських, що з колегами своїми, трьома патріархами од віків давніх, над тим народом, як вівцями своїми, мав і має духовну зверхність, бувши в краях руських в минулім році 1620 і в нинішнім, йдучи за волею й дорученням такої влади від Бога, що всі признають, і від святішого вселенського патріарха константинопольського, що за канонічним поділом єпархій має пастирство над усею Руссю, і спираючись на правах руського народу в цій справі, а особливо на конституції останнього сойму, а заспокоюючи ті сварки і розірвання лихе і шкідливе,

тих старшин духовних народові руському, як було в звичаю: архієпископа — митрополита і єпископів-владиків, що тепер протестують, настановив як справжніх пастирів і учителів тої всеї Русі, що не приймає унії, маючи при собі умисно для відправи цього акту ієрарха, висланого від святішого трону константинопольського, і вселенського патріарха — велебного господина отця Арсенія, архімандрита великої церкви, —

посвятив, помазав, дав і опублікував, і лишилось тільки згідно з правом і конституціями давніми і теперішніми чолобитно просити у й. к. мил. конфірмації і надання церков, монастирів і маєтностей, до них належних, чи то за життя теперішніх неправильних державців, чи по смерті їх —

вищеназвані особи, відступники і апостати від церкви східної і свого пастиря, святішого патріарха константинопольського, турбуючи і зносячи це святобливе діло, котре могло б руський нарід найкраще утішити й заспокоїти, і викликаючи в тім славнім народі всякі різниці і замішання, невірно обмовили це діло перед й. кр. мил., паном нашим, і за тою неслушною обмовою дістали в канцелярії універсали, противні образливі і прикрі вільності християнській, праву, конституціям і привілеям, що служать народові руському, вірі релігії грецької і особам нинішніх протестантів, аби нинішніх протестантів було вільно ловити і карати, і як прийшли відомості — на підставі цих універсалів вони вже такі вчинки по різних місцях уже й справді почали і далі пробують чинити.

Так у В. кн. Литовськім у місті Віленськім одних міщан з ради повикидали, а інших за несправедливим своїм обвинуваченням казали зловити і до уряду радецького віддали, до смердючої, злодійської і розбійничої підземельної в’язниці посадовили, а саме Богдана Зарічного, Семена Красовського, Семена Новгородця, Івана Котовича, Василя Друговину, зятя його Ісака Волковича, Федора Кушелича, Богдана Борисовича, Аврама Кушелича й інших немало; з них Богдана Зарічного, Семена Красовського, Ісака Волковича взято під слідство 1.



1 Na kwestią podano.



А всіх міщан народу руського, віри, релігії грецької — купців купецтва позбавлено і вільності повідбирано; ремісників з усіх ремесел і з цехів безправно вигнано; Федора Дем’яновича, цехмістра шевського, з товаришами до в’язниці взято, катові до рук віддано і, на колесі тягнувши немалий час, свічками мордували.

В Могилеві всі церкви з усіма достатками і окрасами забрано, священиків вигнано, людей усіх без належних пастирів полишено.

Також у Мінську всі церкви відібрано і весь нарід незносно стурбовано.

В Орші всі церкви відібрано і весь нарід незносно стурбовано, попів і людей невинних до в’язниці всаджено.

В Перемишлі, на Підгір’ї, всіх панів і кількадесять міщан, а саме 24, смердячими тюрмами і катуваннями мордували і мордують.

В Ярославі, в Давидовім Городку, в Кременці — безправств, ґвалтів і утисків людям за побудкою тих же вищеназваних осіб, що прийняли унію, і виписати трудно.

В Пінську всі церкви віднято і людей тюрмами мучено.

В Берестю кілька чоловіка, а саме Дороша з братією і з кількома синами, заваливши в глибокій ямі, в студні смердючій довгий уже час мордують.

В Красноставі, напавши на церкву муровану, на зневагу дверима не входили, а коло дверей виламавши мур, силоміць дірою втиснулись до церкви й відібрали; при тім силу людей поранено кроваво.

В Сокалі церкви віднято, попів мордовано.

В Белзі і Буську чинять такі ж безправства і тиски.

Взагалі по всіх містах у Короні Польській і в В. кн. Литовськім вони обтяжали і обтяжають незносними і явними утисками і несправедливостями. Всі їх виписувати ледве чи й паперу б стало!

Скільки помордованих померло, скільки християн без таїн і без сповіді в тюрмах, у ровах зі світу пішло; скільки дітей нехрещених, скільки посполитих людей, народу руського, братії нашої, без звичайного християнського проводу, як худобу, поховано по будь-яких місцях, тому що церкви всі і цвинтарі відібрано. Зчислити то все тільки Бог може.

А все то діялось і не перестає діятись за фальшивим обвинуваченням, заходом, і причиною, і підтримкою уніатів або апостатів від церкви і від патріарха, належного пастиря нашого — тих вищеназваних осіб.

Не про що інше тут іде, тільки про саму грецьку релігію і вільне відправлення богослуження за старим порядком і звичаєм.

Спочатку тими універсалами, а потім такими утисками своїми вони відбили і відіпхнули нинішніх протестантів від їх чолобитного прохання перед маєстатом й. кор. м. і від конфірмації в достоїнствах своїх.

Тому протестанти тим пильніше освідчуються і урочисто протестують протав таких універсалів, отриманих в канцелярії корол. фальшивими заявами і тому неважних, як також і проти безправних і насильних учинків, від котрих, не дай Боже, аби нарід руський не прийшов до замішання, — бо мусів би прийти в такій великій і очевидній кривді.

Заявляє супроти того нинішній жалібник, що таке замішання сталося б не через когось іншого, як самих же вищеназваних уніатів, і не з іншої причини — тільки через їх ґвалтовний натиск на вільність і релігію, на особи і майно.

Цю справу нинішній жалібник готов і судово, коли б була потреба, підтримувати проти вищеназваних осіб".



Ідея "побожної юстифікації" перед королем, що становила головний зміст начерку 28 квітня, була таким чином відложена. "Протестація" 15 травня, безпосередньо звернена проти уніатської ієрархії, в грунті речі була заразом обжалованням політики уряду і короля, що обсадили ці ієрархічні посади уніатами і дали їм юрисдикцію над православним духовенством і вірними. Автори "Протестації" недвозначно грозили повстанням руського народу, що "мусіло прийти" через ці кривди. Як погрозу толкували це потім уніатські полемісти і Смотрицький з віленською компанією, а потім і київські круги, коли можливості якоїсь реальної демонстрації пройшли, даремно зводили це тільки на осторогу. В місяці травні вони були ще дуже войовничо настроєні і збиралися дати серйозний бій противникам.

На зелених святах відбувався великий собор, а властиво другий національний конгрес, аналогічний з торішнім Успенським. На жаль, ми не маємо ніяких подробиць про нього, крім короткої звістки в одному сучасному листі, з других рук, що на свята був великий з’їзд "майже всього духовенства і людей грецької релігії — котрих обороною козаки" 1. Розпочаті тут наради продовжувались на великій козацькій раді, скликаній на червень, і на соймикових з’їздах шляхти в липні. Борецький з козацьким владикою Курцевичем брав діяльну участь у козацькій раді і нараджувався з київською шляхтою в Житомирі. Польський агент, що був на раді, оповідає, що Борецький в присутності 50 ченців і 300 попів скаржився перед козаками з великим схвильованням, в сильних виразах на тяжкі кривди православних, читав листа від вільнян, вичисляв, скільки побито, ув’язнено, вкинено до ям православних (та, очевидно, що було вирахувано в київській "Протестації" 15 травня); він, мовляв, радив козакам усяко домагатися від короля затвердження нової ієрархії — "інакше брати в неволю шляхту". Це очевидне перебільшення, але ясно, що київські духовні круги робили в цей момент усякі зусилля, щоб змусити весь український актив — козацтво, шляхту — ультимативно поставити справу руської церкви і спеціально — нової ієрархії. В такому дусі, очевидно, ними ж була уложена петиція, котру мав Сагайдачний з Курцевичем повезти королю. Короткий зміст її побачимо далі, в віленській полеміці, повного тексту не маємо. Шляхетські дискусії вели, очевидно, ту ж лінію, розпочату Древинським, але екстрений, короткий сойм, що засідав у серпні-вересні, утримався від яких-небудь справ, крім воєнних (турецька армія стояла вже під Білгородом — Акерманом), і релігійного питання на нім не порушувано зовсім.

Зате маємо з другої половини року цікавий твір, призначений не для зовнішнього, як усі інші оці, а для внутрішнього вжитку. Це так зване "СовЂтованіе о благочестіи" — "Рада и способ, яко в народе Російськом вЂру и догмата церкве всходней заховати и ростити, и абы митрополитове и епископове не уставали". Він заховався з таким заголовком і підзаголовком у збірнику Луцького братства 2.



1 Лист кн. Збаразького — в "Сборник лЂтоп. относ. к. ист. Ю. и З. Р.", с. 252.

2 Між актами Луцького братства він був і виданий в "Памятниках, изд. Кіев. Комиссіей", т. I.



Час написання означається тим, що, з одної сторони, автор (чи автори) підносить потребу дати відповідь на уніатську брошуру "Совіта Вина", — значить, не знає ще про вихід "Оборони Верифікації", що була відповіддю на уніатський памфлет, а вийшла не пізніш початку осені 1621 р., з другої сторони, говорить про Хотинську кампанію так, що її щасливий вислід уже був ясний. Це вказує на місяць жовтень 1621 р. як на найбільш підхожий час. Щодо характеру цього твору, то колись його вважали за постанови київського собору, мовляв, скликаного після Хотинської війни 1.



1 Макарій, Ист. рус. церкви, XI, с. 285.



Але справедливо завважено, що писання це має скорше вигляд записки, приладженої для собору. Може бути — саме луцькими братчиками. Гадки, висловлені в нім, це гадки рядового православного громадянства, що ставиться до єпископату як до чогось, що стоїть поза ним, — з пошаною, але й з певним недовір’ям. Тимчасом як усі інші твори цього моменту заняті гадкою про те, як добути затвердження для відновленої православної ієрархії, "Совітованіє" цілком оправдано по всіх пережитих досвідах ставить питання про те, як заховати нову ієрархію від нового відступництва, від нових компромісів з урядом і офіціальною церквою, від тих ухилів, що пхнули на цю стежку попередню ієрархію. Автори його не оптимісти; вони не сподіваються, щоб новій ієрархії вдалося забезпечити собі спокійне, поважне, безтурботне становище, вони передбачають завзяту релігійну боротьбу в будущині і хочуть, щоб не тільки громадянство, але й саме ієрархія була приготована терпеливо зносити всі прикрості її й не лакомилась на вигоди уніатські. З другого боку, вони, видимо, бояться, щоб нові ієрархи, обстоюючи свій канонічний авторитет у власній церкві, не прийшли до конфлікту з демократичними формами її, виробленими особливо за останній, без’єпископальний час. Вони дуже цінять їх: контроль громади над єпископатом, братську організацію, право критики нижчого кліру й мирян і, очевидно, передчувають можливість напружень і конфліктів, що дійсно дуже скоро виникли між братством і новою ієрархією. "Совітування" являється таким чином предтечею опозиційних голосів київського собору 1628 р. Воно виступає проти єпископського авторитету, настоює на потребі поширення братств; замітка також його гадка — про потребу функції єпископства в Черкасах, тодішнім козацькім центрі, очевидно, для тіснішого зв’язку городового українства з козацтвом городовим і низовим. Тому, невважаючи на свою літературну безпретензійність, як ідеологічний твір "Совітування" звернуло на себе велику увагу від першого свого опублікування, і воно варто того. В протиставленню до модернізованого українського православія Борецького і Смотрицького, в нім віє дух старовірського, містично-аскетичного афонського, заразом демократичного, без’єпископського, братського православія. Воно й заманіфестувало цей свій ідеологічний зв’язок, піднявши ідею всенародного щорічного посту, свого часу проповідуваного Вишенським 1, повторивши його остороги против "латинських силіогисмів" та висловивши побажання, щоб собор викликав з Афонської гори тамошніх "преподобних мужей Россов, межи иными блаженных Кипріяна и Іоана Вишенського, и прочіих тамо обрЂтающих ся", а з другої сторони — послати тутешніх людей "Россов маючих ся истинно ко житію добродЂтельному посылати на Афон яко в школу духовную".



1 Див. у т. V, с. 303, дд.



Вплив не тільки ідей, але й стилю Вишенського лежить на сім творі. Все це вкладає на нас обов’язок дати місце на цих сторінках деяким уривкам з нього, незважаючи, кажу, на його літературну безпретенційність.


"Напрод, взглядом духовного розсудку и поступку, тая єст рада Церков наша помножати ся и рости будет и митрополитове и епископове не устанут, єсли святителЂ, яко головы Бога и человЂков ко себЂ привлекут, достойно пред Богом и человЂки ходячи. А певне привлекут, кгды от грЂхов очищати ся и оные искореняти, a добрые дЂла насажати будут, заповЂди божій соблюдаючи. И так Бог в них а они в БозЂ пребывати будут, яко Христос рекл" і т. ц.

"А жебы не прийти на мЂстце єдино, и апостатов уважити ко пересторозЂ, а не ко наследованю през што оныи волъки, а не пастырЂ (мовлю мниманыи оные владыки: Михаил Рогоза, Кирило Терлецкий, ИпатЂй ПотЂй, который злая глава и погибел(ь) отпали, и през што унЂя, рачей незгода и турбация, сталася 1 — 1) прзе глупъство их; 2) тайны вЂры и благочестия не знали; 3) непобожне и грЂхопадне жили; 4) не канонне святили, скверъному прибытку радуючися; 5) не по канонах и не по чину подобающему церков строили; 6) чести, власти и имЂний прагнули.



1 Це доволі круте місце, очевидно, треба розуміти так: щоб не попасти й нам туди ж, куди попали апостати, і їх перестерегти, аби вони остерігалися тих похибок, що завели давніших владиків до апостазії, а не наслідували їх.



Потым пришло до того, же от власного пастыра патріархи вселенъского а архієпископа Константинопольського мЂли были суд и каранье приняти, чого ся обавляючи удали ся до бискупов латинских, от которых лестною зведени обетницею о подвишъшеню оных в почести на столки сенаторьскіє. — А наши зась светител против тому ити и поступовати мают, и в чом Греком и Сербом некгды полецали смостеречи ся пилно, абысмо ся в том сами не находили, але в боязни и трепетЂ Божом правдою и истиною и способами побожными, през которыи Бога и люд ко себЂ потягнут и побавят. А тыє способы и сродки суть тыє:

1. Найпервей от самых голов все доброє початис(ь) маєт, то єст: митрополит, и епископове, и архимандрытове, ігуменове з іноки, и протопопове, священници и іеродіаконы абы з себе самых, пръ› всяку злобу и грЂх вывергьли и очистилися, ведлуг апостола: "измЂте злаго от вас самЂх", и абы оно было: "вы єсте чистий", а того ни: "но не вси".

2. Жити светобливе, чистотне, непорочно, а справедливе, а притом и канонне рядити себе самых и церковью и монастырЂ. Каноны святых отец пилно читати и разсуждати ведлуг канонов 1 и 2-го собору самого.

3. В молитвах, в постЂх и трезвости, так же в читаню книг церкве своеє установичне пребывати, абы през оных Бог был ублаганым. А реч певная, иж для архіерейскоє побожности людови посполитому всЂ неправости будут отпущены. Великий гнЂв Божий розжарается в духовных и свЂцких: потреба архіереом воскорЂ благати Бога, яко некгды з росказаня Мойсеова Аарон з кадилницею впосред люду скочивши умолял Бога.

4. ВЂру церкве всходноє и патріархов з цЂлого и щирого серца и душЂ любити, в той толко, а не в иной самым собЂ и всЂм за збавенье певное обецуючи, охотными хотЂти умерети, вЂдаючи, же продкове наши христіянъское вЂры кровію набывали.

5. Обрал Христос апостолов и посылал их, и Дух святый зыйшол на нЂ, и не прожновали, але шли и проповЂдали и свой уряд отправовали. Подобне и епископове наши проповедати мают правую вЂру, и покаяніе, и побожныє учинъки, преходячи домы и мЂста, благородных навежаючи. Венц и учеников своих, могучих в церквах учити, посылати подобных архідиякону Стефанови пръвомученикови и ВарнавЂ. А не того сподЂвати ся, абы до них прихожено и кланяно ся и што приношено, але добиватися землЂ обЂцаной, яко Мойсей и Ізраиль: мовлю, подвигами духовными доставати престола, яко апостолы обтЂкати городы, яковыми ся обирали, а не в суетЂ и праздности дни свои провадити... А в той проповЂди так сами епископове, яко и от них поставленіи и посыланіи во всЂх церквах и на кождых местцах явне и выразне абы научали, иж вЂра церкве всходнеє, которую мы нынЂ вызнаваемо, єст правдивая и збавенЂе в ней певноє, а же в костелЂ латиноримъском и в иных, зборах, которые з него пошли, як правдивои вЂры нЂмаш, так ани збавеня не можно допустити. Але во всем вЂру, догмата и церемоній церкве всходней хвалити и залецати, а иніи всЂ ганити, обличати, духовне еднак и розсудне, не злоречачи, але писмом и важными прикладами и указами доносити, тое ж так и писмом освЂдчити. И так тым способом сердца и мысли правовЂрных утвержати ся и при нас сердечне споведати ся, a заблуженицы навертатися до церкве нашее будут.

6. Епископове пилно а розсужаючи повинни читати каноны светых отец, ведлуг канону собору самого.

7. ГрЂх, несправедливость и всякую нечистоту, фалш, злости и нещирость, так з духовных, яко и з свЂцких выкореняти: бо поки в нас грЂхи, поты не можна нам повстати. Манасія, в покаяніи поднесеный и свобоженый, на царст†своем сЂл.

8. Терпеливе и покорне всЂ уразы так от своих яко и от свЂцких зносити, з не отмщеватися а ни словы, а ни клятвами, а ни иными поступками, през якие ж колвек органа 1.

9. Достойных и розумных и во благочестіи знаменитых ревнителей на ієрейство дармо, а не на мздЂ, посвещати, а ни през себе самых, а ни през поставленики свои яким колвек покривалом и указываніем потреб и недостатков не вытягаючи. А если бы кто що дал, бы динар, вдячне приняти, а еднак не для того посветити. Ктому не дЂти, але лЂта маючих, ведлуг канону... Певная ест реч поки ся олътар Христов не очистит от нечестія, и єресей, и от симоніи, и нечистоты, и от глупъства Духа пресвятого не плодности в нас, и голо†нашей не поднести ся, и врагом видимым и невидимым не одолЂти.

10. Молитвы и пост нарочито так епископове, яко и повсюду христіяне єдиного дня постановити и отправляти, абы преслЂдованье устало, а благочестіе квитнуло.

11. До светого мученичества так себе самых, понимаючи собЂ Христова слова: "Добрый пастыр душу свою полагает за овца своя" яко и сердца людскіе загрЂвати и заправляти, и абы радостно своих добр шарпанину и выдерства зносили, и винами през уряды тЂмеженя 2, теж и вязенья терпЂли, наконец и смерти всякій, яко мученици, охотне подыймати прикладом Господа нашего Іисуса Христа и мучеников светых.



1 Це цікава осторога проти надуживання єпископською клятвою.

2 Мучення, полонізм.



Ведаючи, же вЂра наша кровю есть фундована, и кровю против всЂм єресем заставлялися, иж тыи артикулы вЂры и догмата, которых постерегаючи, з костелом Римским едночитися не хочемо, суть кровю обляны. Тое у себе нехай народ Роский уважает, иж року нынешнего 1621 не унЂятами, а ни их благословенім, але кровю и головами правовЂрных Россов, мовлю преславутого Запорозского войска, за помочу Божиею и за благословеніем и молитвами наших епископов и всего духовенъства, кролевства Полского от Татаров и от Турков оборонили. Изаж нам не охотній пристоит для царства небесного и живота вічнаго кров дати точити и мучениками ся ставати?

12. Книги на оборону благочестия писати и през типографию выдавати. Стогнал Василий Великий, же не писали и не обличали єресей и блюзнЂрства еретецких: et nemo est, qui contra dicat. А на противных отписовати, а особливе тераз на Мороховского и на "СовЂту Вину". БовЂм у наших розный опініи, a протывныи увЂряют ся и сердце на нас злое берут. І который книгу якую напишет, теды абы ни в друк не подавал, а ни у себе не держал, але бы богодуховенным мужом дал оную презрЂти и за зданіем оных абы на свЂт пустил. З апостатами унЂятами не обцовати, а на споведи люд о тое ж упоминати, а навертаючихся на степен тылко покаянія приймовати.

14. ПроповЂдь в церквах абы кождои неділі и празников была.

15. Школы фундовати по местах.

16. Братства фундовати.

20. Не гнЂватися на молодших и низших степенем, кгды бы и чом архіереов и иных предстателей воспоминали и перестерегали, и овшем допустити ся упоминати, памятаючи на оно, же и царов и патріархов перестерегано и обличано. А у патріархов особливый урядник на то есть отдЂльный и есть у каталогу патріарших урядников полжений, a называется погрецку он Vno 1.



1 На боці приписано: "воспоминаяй".



Нехай не будет встыду менъших слухати и от них научатися але покорити ся, апостолови мовячому: "Аще ли иному открывается сЂдящу, пръвый да молъчит". Пресвитере светаго, обаче во богословіи не искусна, діякон, имый вЂдЂніе божественных словес, остерегл, и справил в литургіи, которому то пресвитеру рекли ангели: "Бог токмо устроил ест человіком человЂки исправляти, ангели же не обличают ни научают никого же". Потреба и то нам, уважати, иж не малыи головнЂ были Потій Ипатій и Рогоза и иныи их єдиномысленьш, а предця продкове наши, и многи от них препростый, дерзали обличати их, не обавляли ся. То ж и всім правовЂрным подобает творити. Не наследовати оного безъбожного папежского канону, о который всеблаженнЂший патріарх александрийский Мелетий папежа и єго слуг строфуєт, иж двор Римъский смЂл такий канон утворити: же хотя ж бы тмою за собою папеж до пекла тягнул людей, жаден не мает оному речи: стой, што чиниш? Але архіерееве и иныи предстателіи, кгды любовне допустят себЂ воспоминати и творити будут все предписанноє, то отцеве в сынех, а сынове в отцех пребывати будут, и так согласіє и привлеченіє люду к себЂ станет ся.

21. Поневаж светый Андрей апостол, перший архієпископ константинопольский, патріарха вселенский роскій апостол, и на Киевских горах ноги єго стали, и Росію очи єго видЂли и уста благословили, и сімена вЂры у нас посЂял, слушная и побожная реч празник оного хвалебно и нарочито одновити. Воистинъну Россія ничим не есть от иных народов всходных менъшая: мЂла бо вЂм и оная Апостола в себЂ проповЂдника.

22. Послати до патріархи Констанътинополъского по благословеніе, помоч и раду, и на светую Афонъскую гору послати, вызвати и припровадити преподобных мужей Россов, межи иными блаженъных Кипріяна и Іоана пореклом Вишенского и прочіих тамо обрітающихся, в житій и богословіи цвитущих. Потреба ест духовная, абы и россов, маючихся истинъно ко житію добродЂтельному, посылати на Афон, яко в школу духовную.

23. Если не самых папЂжников или дружину или исщадіє их сирЂч ариянов, евангеликов и лютеранов навертати, принаймнЂ всЂми силами старатися одысковати тых всЂх Россов, которыи церква всходнои и нас отступили. Повинни то архієреове под збавеніем душевным, бо отступники шляхта барзо нам шкодят и блазнят невинъных.

24. Всею душею во смиреномудріи на светых отцов восточных догматах и писмах, и як донынЂ патріархове 4 вызнавают, а не на латинских силіогисмах, а ни на выкрутне през нЂ переверненых писмах вЂшати ся а не обучати ся им.

А к всему тому преднаписанному и в прочая сам Господь Бог помощію, а Дух пресвятый радою, а побудкою и Прикладом и взором апостол Павел и святый Афанасий, и святый Іоан Златоустый и прочіи. А статут — Євангелия светыи. А практыка и практыкова — ДЂянія апостолъская. Конституцій — всЂх соборов каноны. Таковыми поступъками и фЂкглЂ, которыи на нас выправуют и тираннія, и унЂяты устати мусят, єнож то не словы обносити, але дЂлом в правдЂ и щире выконывати. Аминь.

И певна иста, же мы, тыми поступъками и способами поступаючи и живучи, народ так мЂсцкий и сельский, яко и шляхетьский, ко себЂ постягнемо и увЂримо. Теды унЂятове, видячи, же сами зостали, отбЂгнут унЂи и ищезнут, яко не быти им. О Господи, помози нам! Пресветая Богородице, покрый и заступи нас! Святыи мученицы, преподобныи, молЂте Бога за нас, да паки воздвигнет благочестіе во родЂ нашем Російском. Аминь, аминь, аминь!"



Не знати, як були прийняті ці гадки собором взагалі і ієрархією зокрема. Серед неї були також люди такого ж напряму, як Ісайя Копинський, номінальний єпископ перемиський, автор "Алфавиту Духовного", зложеного в тім же крайньо аскетичному дусі, як святогорець Ісаакій Борискович, ігумен луцький, висвячений на луцького єпископа. Остороги "Совітування" могли на початках здаватися зайвими, подиктованими безпідставним недовір’ям, і тим ображати нову ієрархію. Але повну ідейну суголосність бачу між "Совітуванням" з його закликами до енергійних заходів до повернення шляхти, що відпала від православія, і грамотою митрополита Борецького, опублікованою ним при кінці року (дата 15 грудня) — може, справді після якогось нам ближче не звісного собору, відбутого в Києві в листопаді-грудні, для котрого писалося "Совітування". Вона адресована "княжатам, вельможним дігніторам, панам — шляхті й рицарству, і всякого свіцького й духовного заволання, по містах і селах посполитим знайдуючимся святого старожитного всходної правдиво католицької церкви визнання славного Російського народу людям", але мала, очевидно, на оці передусім шляхетські верхи суспільства. Закликала тих, які відступили в минулі тяжкі часи від православної церкви, повертатися до неї; відмежовуватися від уніатської ієрархії; робити заходи перед королем коло затвердження нової ієрархії; а тим часом навіть на віддаль звертатись до своїх новопосвячених єпархіальних єпископів, хоч би для цього приходилось відбувати періодичні подорожі до другого, руського Єрусалима, і ні в якім разі не звертатись до уніатських духовних. Ці ідеологічні та й літературні деталі вимагають для неї місця поруч "Совітування" як другого акту внутрішньої проповіді 1. Вплив стилю і ідеології Вишенського на нім помітний також. Я наведу з неї головніше:


"Намилшые во ХристЂ! ВЂдаєм добре, же не маш мЂсца и краины в держа†наяснЂйшаго господина короля и пана нашего милостивого, в землях и повЂтах православного народу Россійского, где бы шкодливоє, новозмышленное, унЂтское, подступъное и погибелное єреси незбожные апостатове, турбуючи против вЂрных невинных и зычливых подданных так наяснЂйшого короля яко и всЂх преложеных, не кусились огню до запалу подсажати! И значны суть добре скутки их от двадцати семи лЂт, яко от церкви матки своєє отступили, — за што прокляцтву вЂкуистому из помочниками и наслЂдниками их отданы. Килко штурмами кламства своего з невинным народом Руским, в огиду и ненависть до добрых панов оных прыводячи, и мордами разными тралячи, наробили! Полон свЂт и вся земля Руская жалю. Плач и крик невинных преражєт небеса. Тиснет апостата, абы єго, отступника православным будучы, отцем мЂл и як пастыря слухал, — а он, не вдячный чловЂк отца и пастыря своєго народо†Россійскому з вЂков належнаго, патріарха константинопольского, през котораго и поганское слЂпоты збыл и свЂтом тройческаго познаня освЂчен єсть, послушенства зрекл ся. И вЂру отцевскую, выродившись от неє стратил, — а єще отцем и пастырем мнЂт ся тобе 2, православный Русине, вызувшись през апостасію своего отцевского сыновства и патріархшего послушенства, a затым праве пристойне и твоєго пастырства и отцевства называти. МусЂл бысь заисте смертелне грЂшити, а за тЂм и з ним вЂчне от церкве проклятым зоставати, если бысь таковому апостатЂ в послушенство дал ся подступне ошукати!



1 Надр. у Голубєва, П. Могила, І дод., с. 262.

2 Розумій: тобі.



Чого если тя Христос уховал щасливе, дяки вельможности его (повинен) отдавати. А если бысь неопатръне, заглецЂвшись на оману свЂта, в новотнину якую и послизнул ся, готове принятє в церкви матки своєє маєш. Єдно сторожитности отцевское пилно з покутою отзывай ся! А звлаща так благословеныє оказіи, кды тя добротливый Господ Бог з высокости своєє отновленою твоєю святинею всходнею з самого благословенного мЂста Ієрусалима чудовне утЂшити рачыл. Рад будучи, вдячне став ся, абы за невдячность горшеє покусы не утерпЂли и в послЂднюю погибель не упасти. ВЂдати бовЂм потреба кождому всходнего благочестія народу Россійского чловЂку, же ласкою добротливого Бога в подступне выданои под незвыклую звЂрхность святыни, и праве в Руси знищалой, ныне єстесь обогачоной 1, одержавши в кождой епископской столицы от всходу рукоположенных епископов. На мнЂй надЂи в ласце божой и в ласце наяснЂишого короля пана нашего тратити не маєш, абы юж коли правдывая всходная, нинЂ одновленная, кгды не перестанеш з потомками своими Бога молячи господарю пану своєму докучати, в русский церкви устати мЂла святыня! На добром бовЂм фундаментЂ сіонскаго благословенства ест фундована!

Сам тылко в статку своем трвай, а уніата яко апостата и властнаго им пастора, ошуста и ядовитаго непріятеля обЂгай. А в єго похлЂбства полных словах, которые старинЂ противят ся церковнои, и слЂда стараго отцевскаго во всей своей новотной прелести не зоставивши, єсли бы хотЂл слухати єго смертелную заразу — уважай! Але если здаст ся и отлегло 2, поки оплынет гнЂв господень маючи на памяти ієрусалимскую святницу, до которое за розказом божим Всеюдское и Ізраильское царство на кождыи год набоженство отдавати приходити повинно было, — знаючи каждый о своем власном свитители до богоспасаемого мЂста Кіева, второго руского Ієрусалима, прынамней в духовных пилных, коли трафятся, потребах, минаючы унитскую безбожную яму, если мило спасеніе, абы ся не лЂнил приходити и присилати".



1 Треба: обогачоний.

2 Хоч би то здавалось і далеко.


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.