[Михайло Грушевський. Історія української літератури. — К., 1995. — Т. 6. — С. 383-421.]

Попередня     Головна     Наступна





Бій з новою унією. "Апологія" Смотрицького та її засудження. Мовляв, виконуючи доручення, дане йому православними владиками, Смотрицький після з’їзду в Городку весною 1628 року виготовив свою "Апологію подорожі до східних країв, відбутої в р. 1623 і 1624, оббріханої фальшивою братією" 1, додавши до неї на кінці "Консидерації" про шість різниць між грецькою і римською церквою, що їх він обговорював з владиками на зборах у Києві й Городку 2.



1 Apologia peregrinatiey do Kraiow Wschodnych, Przez mię Meletiusza Smotrzyskiego, M.D. Archiepiskopa Polockiego, Episkopa Witepskiego y Mścisławskiego, Archimandrite. Wileńskiego y Dermańskiego, Roku P. 1623 y 1624 obchodzoney, przez fałszywą Bracią słownie y na piśmie spotwarzoney, do przezacnego Narodu Ruskiego oboiego stanu, Duchownego i Swietskiego sporządzona y podana. A. 1628, Augusti, Die 25, w Monasteru Dermaniu. We Lwowie, w Drukarni Jana Szeligi, Typographa, R. B. 1628, сторінок 204 малого кварто. Я користувався примірником Ленінградської публічної бібліотеки, що була ласкава вислати цю книгу, як і нижче цитовані книги, для використання до Укр. Археографічної Комісії. В російському перекладі, дуже свобіднім, видав "Апологію" Мартинов, як І вип. свого "Кирило-Методієвского сборника", Липськ, 1863.

2 Consideratiae albo uważania sześciu rożnie mi§dzy Cerkwią Wschodnią y Zachodnią strony wiary zaszłych.



Переписавши начисто, на початку Петрівки вислав український текст до Києва Борецькому з таким листом, що служив немов передмовою до цього твору (подаю в перекладі з польського перекладу, надрукованого Смотрицьким потім у його "Протестації"):


"То, що твоя велебність й інші браття мені наказати зволили: написати в побудку сплячому нечуло народові нашому, посилаю написане твоїй велебності, не мігши тут надрукувати, і сподіваюсь, що на двох прасах (машинах) це за три тижні може бути видрукуване і пущене в нарід. Аби кожен з нас перед майбутнім, дай, Боже, собором міг ясно побачити, чим ми всім народом хоруємо і як з тої хороби можна вилічитись.

Тої побудки, превелебний мій отче, не суди судом людським, а судом божим. Бо горе тим, що кажуть: "Доброму зле, а злому добре!" Хороба наша тяжка, просто-таки смертельна, вимагає від нас, лікарів, пильного коло себе печалування. Бо про душу йде, а загибель їх Бог суддя буде правити їх на наших душах єпископських. Правда, знайшлось би на таку лиху хоробу лікарство прикріше, що, гоячи наші рани, і до чулості нас привело, і до усвідомлення, що хоруємо. Бо найтяжча до вилічення якраз та хороба, котрої хорий не відчуває і лікареві коло себе ходити не позволяє. Але принаймні хоч ми, лікарі, знаємо цю хоробу і ту заразу, що з самих фундаментів душу губить, постараймось рушити й знищити, хоч би самі хорі того не хотіли! Лиха болячка мусить колись бути вирізана чи випалена — і пацієнт то мусить перетерпіти. А коли котрий не хоче терпіти і годиться скорше вмерти від тої болячки, такого ті, що ним піклуються, в’яжуть, і він поневолі мусить підпасти короткому насильству, аби, по недовгім стражданню ставши виліченим, в дальшім своїм життю вже більше того болю не терпів.

Коли ж би в тім описанні нашої хороби та її лічення комусь здалось щось невірним — я беру то на себе і на свою душу, а перед велебністю твоєю тим листом, за свідоцтвом Бога-серцевідця, свої руки вмиваю на тім, що заявляю себе чистим 1 від дальшого гублення несвідомих народу нашого, що через цю несвідомість свого лиха гублять свої душі. "Горе вам, учителям закону, — каже Господь наш І. Христос, — що сьте взяли ключі розуміння: самі не ввійшли, а тих, що входили, спинили сьте".

Так коротко сказавши, що мав до велебності твоєї, бажаю і Бога мого прошу, аби він, наш майбутній, велебністю твоєю визначений собор дав спорядити на честь і хвалу імені цього святого і для того спокою, що нам його єдинородний син божий в учениках своїх дав, щоб весь наш руський нарід хвалив його єдиними устами і єдиним серцем".



Подібного ж змісту лист вислав Смотрицький одночасно також Могилі, натякаючи, що вважає його людиною, покликаною до найвищого становища в руській церкві й народові, і тому сподівається від нього найкращого зрозуміння ситуації і пропонованих Смотрицьким методів її направи 2.



1 Очевидно, в тім разі, коли б його книги не видрукувано.

2 Обидва листи з цілою "Протестацією" передрукував Голубєв, П. Могила, I, додатки, с. 325-7.



Але на ці листи дістав від обох адресатів тільки ухильчиву відповідь через післанця, що ту рукопись відвозив: обіцяли йому прислати докладну оцінку його книги, нічого більше. Почекавши її з три тижні і не діставши, Смотрицький каже в тім переконанні, що це мовчання означає згоду, післав свою книгу Саковичу, що її видрукував польською мовою, і на собор до Києва поспіли вже видрукувані аркуші цього польського друку та викликали тут своєю появою вражіння першорядного скандалу. Коли потім Смотрицькому прийшлось виправдуватися перед православним київським собором за цю книгу, він натякав, що в своїм польськім виданню Сакович дещо пододавав від себе "з злого умислу". З того можна думати, що український текст, післаний Смотрицьким на руки Могили й Борецького до Києва, був дещо поміркованіший в своїй критиці православного богословія. Тільки ж цього не треба думати, що дійсно то Сакович підлив своєї жовчі до польського видання, яке одно тепер маємо перед очима. Дуже можливо, що з тим лукавством, на яке пустився Смотрицький в цій своїй уніонній акції, він умисно виладив два відмінні тексти — один для православного собору, а другий для своїх католицьких хлібодавців, вперед рахуючися з можливістю зложити цю різницю на приятеля Саковича, свого спільника в уніонній акції. І таки зовсім не правдоподібно виглядає його оповідання, що тільки потім, як не прийшла обіцяна ухвала від Борецького й Могили, післав він Саковичу копію для польського видання. Коли, посилаючи з початком Петрівки до Києва, треба було просити друкувати спішно на двох машинах, щоб примірники поспіли на собор у Києві, як можна було поспіти видрукувати цю дійсно чималеньку книжку у Львові, з примірника, післаного кілька тижнів пізніш, так щоб аркуші поспіли до Києва перед тим собором з Львова? Очевидно, для польського видання текст був післаний раніш, і зовсім правдоподібно — текст відмінний, так що з нього можемо тільки приблизно судити про український текст, виготовлений для київського собору. Але основний тон був той же — судячи з того, очевидно, малоприємного вражіння, яке він зробив на Борецького й Могилу, так Що ті не тільки друкувати його не схотіли, але і в дискусію з Смотрицьким з приводу його книги за краще признали не входити.

Український текст, повторюю, нам не відомий, і ми мусимо судити про все з польського.

Польське видання мало дві присвяти. Одна адресована Томашеві Замойському, тодішньому підканцлерові, зверхправовірному католикові, синові славного канцлера Яна Замойського, що йому був присвячений свого часу "Апокризис" Філалета. Смотрицький, так би сказати, дає сатисфакцію синові славного батька за безчестя, завдане тому батькові присвяток єретичного твору, підшитого під православну ідеологію. Книга Смотрицького виводить на чисту воду цей єретичний твір, викриваючи його неправославний зміст, і має завданням зняти тінь, кинену Філалетом на Замойського-батька, нібито він був протектором такого православія, як Філалетове.

Друга присвята патронові — Олександрові Заславському 1 має ще виразніший уніатський характер. Прославляє його як католика православного роду, що, заховуючи традиційний пієтизм до батьківської віри, рівно з нею цінить і віру римську (будучи римо-католиком), "знаючи дуже добре, що обряди й тайни обох церков урядив і справив один і той самий дух святий, через призначених на те святих мужів", та з щирого серця прагне, щоб вони з’єдналися в одну церкву, і не раз перед Смотрицьким висловлював гадку, що саме руському народові годилося б відіграти в тім рішучу роль:


"Часті в устах в. кн. милості такі слова, що коли б Бог дав руському народові прийти в собі до одності 2, то через той один нарід, за божою поміччю, прийшла б східна церква до одності з західною. Це слова, повні правди і чистого розуму. Ваша кн. милость бачить, що народи грецької віри незглибимим судом божим поділені на три стани: стан невільничий 3 та стан людей вільних, але неуків 4, і на стан людей освічених і вільних 5. Того спасенного діла 6 не сподівається в. кн. м. ні від невільників, ні від неуків, а тільки від науки, що в свободі пробуває, а в такім третім стані рахує в. кн. м. за ласкою божою нарід руський. Бо невільник ходить як не свій, неук — як сліпий, а мудрий і свобідний може бути добрим для себе і для ближнього.



1 Повний і прегарно захований ленінградський примірник, що я його маю перед собою, має тільки цю передмову Заславському.

2 Себто до унії.

3 Греків і балканських народів.

4 Москви, як нижче поясняє.

5 Русь в Литві — Польщі.

6 Унії.



Чувши такі слова з уст в. кн. м. багато разів, буваючи гостем у в.кн.м., я здивувався дивним судом божим, що дав мені почути з уст в.кн.м. те, що здавна я носив у серцю свому. І з того наповнився я надією, що Бог всемогущий післав в в. кн. промотора моїм замислам. Бо справедливо судиш, в. кн. м., що східна церква в нинішнім стані речей може вернутися до першої любові з західною церквою тільки через руську церкву, а то з тої важної причини. Всі інші народи, що пробувають в послушенстві чотирьох східних патріархів, здавна мають до латинян ненависть, а тепер іще придавлені тяжкою неволею поганською і великою несвідомістю опановані, самі собою не можуть ані зрозуміти, ані побажати собі тої благодаті. Раз забравши собі в голову, що західна церква забрудилася різними єресями (маніхейською, савельянською, македонієвою, аполінарієвою і орігеновою), вони ані хочуть здобутися на любов до неї чи подумати про з’єднання з нею, ані не можуть того, придавлені й опановані тою неволею і несвідомістю. Не знають ані не питають, чи це правда, чи фальш, що закидають їй (зах. церкві); книг, тих, що латинники видають, збиваючи ті огидні брехні, вони не читають, а коли й читають, то більш дають місце свому завзяттю, ніж доказам їх невинності. В тім перше місце належить московському народові; хоч він і свобідний, але неосвічений і в цих питаннях зовсім не свідомий, він закаменів в упередженнях проти римлян.

А наш руський нарід став приходити до себе і облишати свої грубі поняття про римлян, маючи часті зносини з римлянами і мало не щоденні розмови про різниці віри одної й другої церкви, що докладно виясняють правду. Бо маємо у себе за ласкою божою людей, дотепних в мудрості божій і земній, свідомих старої історії церковних подій, мудрих і відущих Бога і правду його святу та їй щиро відданих. Тому (наш нарід) може скорше набратися доброго поняття про римлян, легко досить себе привести в любові до західної церкви, а тим своїм прикладом і інших притягне до милої одності. Уже це святе діло, розпочате тому років сорок, за ласкою божою неабиякий успіх здобуло і далі росте щодня. А коли б цей руський нарід приступив до одності, то своїми поважними писаннями, а особливо добрим катехізмом св. догматів східної церкви, виданим мовою грецькою, словенською, руською й волоською, він легко міг би привести до пізнання правди і до святої одності всі інші народи східного послушенства і відновити процвітання церкви божої, як було за святих пре псів наших. Дай, Господи Ісусе Христе, аби це здійснилсь за нашого життя!

Так міркуючи, в. кн. м. щиро прагнеш руському народові об’єднання в собі самім. Тепер він, роздвоєний, сам себе гризе і приводить себе до упадку, а тим часом міг би за божою поміччю послужити проводом стільком народам, щоб вони повстали з упадку в вірі й любові. Це бачать багато й інших побожних людей у народі нашім руськім, це бачу і я. А що вони, бачачи, мовчать, то я зважився заговорити тим моїм скриптом і, скільки стане моєї сили, вияснити свому народові на побудку іншим, страшачись того страшного засуду господнього: "Рабе лукавий і лінивий" і т. д.


По цім наступає коротенька, але дуже значуща передмова до читачів, де автор лаконічно пояснює, що написав свою книгу за волею і радою митрополита і владиків ("свого духовного отця і братії"); і так само додані до неї міркування ("консидерації") про різниці обох церков подає за благословенням і наказом їх.

Потім ніби то сама "Апологія подорожі". Але в процесі оброблення цієї праці її завдання зійшли у автора, грубо висловлюючися, на чистий пшик. А саме — на кілька сентиментальних фраз, які зовсім не вияснюють, що дала Смотрицькому ця подорож, які обвинувачення ставили йому за неї і що він тим обвинуваченням протиставляє. Автор повторює ще раз своє гасло: об’єднання розірваного релігійною схизмою руського народу далеко ясніш і логічніш висловлене в присвяті Заславському, так що з ідеологічного погляду ця коротенька присвята найцінніша частина книги! А що саме в східних краях знайшов і побачив автор, він кінець кінцем обіцяє оповісти іншим разом — "бог дасть — потім" (с. 89). Поки що він, мовляв, вияснює мотиви своєї подорожі, так би сказати, на чесне слово, перед своїм сумлінням.

Нехай і так, замисел все-таки небезінтересний, і така сповідь "смятенної душі" могла б бути незвичайно цінним людським документом і сильним літературним твором, коли б була написана з відповідною щирістю й безпосередністю, з силою і темпераментом. Літературних засобів, щоб вилити це в відповідну словесну форму, авторові не бракувало, але не було, власне, тої щирості й безпосередності, ні тіні дійсного руху емоції, що він заповідав. Коли різні уніатські й католицькі письменники старших і новіших документів пробують стати на становищі автора, беручи за чисту монету його слова про тяжку внутрішню боротьбу, глибокі й болісні переживання, широкі й ідеалістичні пориви 1, — це робить вражіння нещирого адвокатства. Нема в цій книжці ні тіні тої щирої емоції, котру обіцяє автор, тільки несміливі натяки, боязкі інсинуації. Пуста афектація і манерність не гідні покрити його інтриганської тактики і позбавляють всякого емоціонального впливу його писання.



1 От що писав єзуїт І. Мартинов, видаючи переклад "Апології", в своїй передмові: "Мелетій Смотрицький безсумнівно належить цо найвизначніших індивідуальностей XVII віку. "Апологія" — це один з найкращих творів полемічної літератури і головний догматичний твір автора. Які захоплююче щирі й заразом високі погляди його на призначення слов’янського племені. Він не обмежується тісним краєвидом самої тільки тодішньої руської, себто київської церкви.

Йому тісна навіть церква всеслов’янська, хоча навіть для такої ідеї треба було кинути проторені колії громадської опінії, так би сказати, вийти з берегів. Йому потрібний ще більший простір, і от він оглядає думкою Схід і в якімсь пророчім провидінні бачить чудовий образ східної слов’янської церкви, в котрій поруч із слов’янськими народами красуються й благоденствують під стягом хреста народи далекого Сходу, приведені під благе іго Христове католицькою апостольською Русею. Так двісті літ тому розумів призначення слов’ян Смотрицький, і так, на наше найглибше переконання, треба розуміти правдиве православне всеслов’янство" (протиставлення до слов’янофільського візантизму, с. 12).



Починає з того, в виразах дуже неясних, многословних і малозмістовних, що свою подорож робив він не з звичайними завданнями подорожника-прочанина — проміряти самому віддалення і подихати іншим повітрям, а хотів осягнути духовні користі для всього народу. Ходив він на Схід, щоб довідатися, чи нинішня руська віра та сама, що була в батьків наших, зачерпнена з євангельських джерел: провірити це в самому джерелі. Для того був у столиці царгородського патріарха, "звідки ти, преславний народе руський, прийняв віру і хрест святий, відправу сакраментів і всю красу церковну в обрядах і церемоніях". Відвідав патріарха Кирила —


"добре тоді звісного, що двічі був присиланий до тебе легатом у церковних справах від пок. патріарха константинопольського Матвія і александрійського Мелетія. Але віддавши йому мій і твій поклін і виконавши деяку частину того, що мені було треба (не знати, що саме!), я відклав дальше полагодження до вільнішого часу, ніж тоді з різних причин було. Пустився до святих місць, де Христос довершив спасіння людського роду. Був на Сіоні і в Вифлеємі, цілував вертеп, де тілом родився предвічний син божий, і ясла, де він лежав, повитий пеленами; кропив себе йорданською водою, в котрій він хрестився, і пив її в радості духу" і т. д. (с. 5).


Що при цьому автор вияснив собі в тім питанні, яке поставив метою своєю подорожі, — зістається невідомим; натомість читач довідується, цілком несподівано, що автора при тих відвідинах і молитвах, які при тім відправляв, займала зовсім інша гадка, а саме: релігійне роздвоєння руського народу і всього слов’янського світу.


"Я молився, щоб роздвоєний нарід наш руський був одним, як Бог-син одно з Богом-отцем, і щоб усі ми були там, де й він... А приносив я безкровну жертву на тім місці спасіння нашого і на інших місцях мовою слов’янською, хоч міг би служити й звичайною там грецькою мовою, а саме тому, що я приносив ту благальну і гріх очищуючу безкровну жертву за тебе, мій наймиліший руський народе, і за всі ті народи, що слов’янською мовою сотворителя свого хвалять, прославляють і величають. Умисно то чинив, аби подати і поручити, як належить священикові, всі взагалі слов’янські народи святому і батьківському провидінню божому, благаючи його святої благості, щоб своїми незглубимими дорогами привів нас в ту одність, котрої просив у Бога, отця свого, ще Христос, щоб дав нам всім в лоні його св. церкви одними устами і одним серцем славити і славити прехвальне і пресвяте ім’я отця, сина і св.духа" (с. 6 — 7).


Як це у нього розвинулося з перших відправних його замислів, в якому логічному зв’язку з ними стояло, Смотрицький так і не пояснив. Запевняє натомість, що з того моменту прирік віддати всі свої сили на ширення цеї ідеї одності. Це й був результат його подорожі (властиво Смотрицький називає це тут уже метою своєї подорожі — всупереч тому, як він зазначив цю мету напочатку).

А тому, що це був замір, мовляв, незвичайно спасенний, він так зворушив ненависника всього доброго — диявола, що перше ніж Смотрицький "переступив поріг своєї вітчини", він уже підняв тривогу в руській церкві й народі. "Всі наче здуріли і стали як несамовиті". Не підозріваючи диявольської роботи, вони ходять як зачаділі і не знають, що робити. Що вони закидали Смотрицькому і його подорожі за тим диявольським лукавством, він знов-таки не пояснює ані одним словом і не входить в розбір тих закидів, тільки заявляє, що ця диявольська тривога свідчить, що тій чортівській роботі прийшов останній час — справа єдності це такий твердий камінь, що диявол буде ним до решти роздавлений.

Тут кінчиться одна частина цеї апології. Автор передбачає, що хто-небудь з розворушеної дияволом юрби може сказати, що таки не було чого ходити йому до східних країв, турбувати патріарха й іншу церковну старшину. "За ласкою божою в нас у вірі все ціле, і все, що належить до неї, в порядку, і поскільки тут мова про руську церкву, робив єси то без усякої слушної причини: чи вчинив ти то собі на шкоду, чи на пожиток, а ми без твоєї тяжкої й повної праці подорожі могли б обійтися" (с. 10). Отже, така — на наш погляд теж цілком резонна — увага дає привід авторові перейти до другої частини — критики руської церкви. Він заповідає, що його відповідь немало здивує руський нарід. І дійсно, він заявляє, що в руській церкві справи зовсім не в порядку, вони, навпаки, стоять настільки лихо, що от він, єпископ і навіть архієпископ руської церкви, досі не знав, в що має вірити. Він більше йшов за помилками, єресями, ніж за правдивою вірою, принесеною зі Сходу, і своїм словом і наукою ширив їх. Послідовно він припускає, що й інші земляки, так само як і він, "укриті тою ж проказою від ніг до голови". Ця гадка чи підозріння погнало його до східних країв, і там — він знову-таки не говорить цього ясно, ми тільки можемо логічно доповнити його слова — він переконався, що віра, прийнята руським народом з Царгорода, була правдива, і святі отці руської церкви тримали її в чистоті і такою передали пізнішим поколінням. "Але ми хоч прийняли її від предків наших чистою і непорочною, та потім вже за наших днів її занечистили й іншим попустили її занечистити" (с. 13). Це вина цомородних руських богословів новіших часів.


"Теологізанти наші безбожно повстали проти маєстату божого, з ганьбою кинулися на тайну воплощення, знищили за іншими єретиками сакраменти, дані церкві господом нашим Христом, — і це все проголосили нашою вірою" (с. 18). "Арій, Савелій, Евномій, Несторій, Етихій і подібні їм єретики були проголошені єретиками, і богоносні отці відлучили їх від церкви за одну тільки єресь: кождий відкидав тільки якийсь один догмат віри. Наші ж, не признаючи І. Христа за сина божого, рожденого з єства богаотця. чи хулять менше, ніж Арій?

Не признаючи природженого порядку між особами св. трійці, чим відріжняються від Евномія.

Ставлячи священиків зовсім на рівні з єпископами в гідності і прерогативах юрисдикції, чим менше помиляються від єретика Арія?" 1.



1 Це дуже інтересно, що Смотрицький поставив цього малозвісного аріянина в ряді найважніших "єретиків" східної церкви, тому що він доводив рівність єпископів і священиків в авторитеті і власті. Цю єресь Смотрицький потім відзначав в "Апокризисі". Це ідея пресвітеріанства, що докучало новопоставленим українським владикам. Смотрицький має при тім на увазі, здається, головно с. 124 польського видання "Апокризису", а виступає проти сучасної практики православної церкви в безвладичій Східній Україні і Білорусі.



І для ілюстрації цього відступлення сучасної руської віри від чистої віри батьків він бере трьох письменників чи, властиво, три твори новішої доби: Стефана Зизанія "Катехізис", Христофора Філатета "Апокризис", Теоф. Ортолога (себто свій власний) "Тренос". Вичисляє висловлені в них єретичні гадки і потім починає виясняти помилковість цих тез. Це становить головний зміст його книги. З завзяттям полемізуючи з "Треносом" і вияснюючи його єретичність, в тій формі відкликує перед католицькою стороною свою колишню критику римської доктрини і свої нарікання на клерикальну політику Польщі й Риму. Додає ще до того екскурс проти виданої Кліриком історії Флорентійського собору, що, мовляв, теж була одною з тих причин його мандрівки до східних країв (що він там знайшов для роз’яснення цієї справи, знову-таки зістається невідомим) 1. І по цім, відложивши цілком набік, що мав сказати про свої помічення на Сході, він починає викладати способи виходу з цього "прокаженого", заєретиченого стану руської церкви. Очевидно, дійсний хід гадок автора і тих фактів, що лежали під ними, треба представляти собі в такім зв’язку.

Він, автор, замолоду підпав був лютеранським впливам, "провівши свої молоді літа на науці в Липській і Вітенберзькій академії, так би сказати при гробі Лютера" (так він характеризує Ортолога на с. 99), і став пускати "лютеранський чад" в своїх писаннях. Але згодом став приходити до зрозуміння правди, все менше нападав на римську доктрину, приготовив трактат про проходження св. духа в поміркованім напрямі і "Палінодію" (відкликання) "Треносу" тільки не видав. Далі став приготовляти катехізис — очевидно, в такім же напрямі помирення грецької й римської доктрини. З ним поїхав до Царгорода, покладаючись на суголосний характер листа Лукаріса до Соліковського, котрий йому дали прочитати з католицької сторони. Але, одержавши від Лукаріса його катехізис і знайшовши в нім такі речі, яких не сподівався, Смотрицький не показав йому свого, "побоюючись, аби його не справили за грецьким катехізисом якогось Захарія Гергана" 2.



1 Коли не рахувати глухої згадки, що греки мають досі друковані постанови цього собору, ідентичні з польськими виданнями їx, і що після Марка Ефеського у них ніхто не писав против собору.

2 Цей катехізис Гергана вийшов у Вітенберзі в 1622 р. — автор, Захарій Герган, слухав лекції в Вітенберзькім університеті, і його катехізис, написаний народною грецькою мовою, був апробований до друку тутешнім теологічним факультетом (євангелицьким), а в передмові автор призначає його царям, князям, духовенству і всім вірним Московії, Грузії, Молдавії, Валахії, Русі (в розумінню, очевидно, України і Білорусі), Греції, Болгарії, Сербії і всіх православних країв. Становить він тепер незвичайну бібліографічну рідкість і досі не обслідуваний. Legrand видав тільки його передмови з примірника Барберінієвої бібліотеки в Римі (I, с. 159 і далі). Про самого автора майже нічого не відомо, крім того, що він по повороті до Греції дістав чин митрополита новпактського — очевидно, належав до людей близьких і однодумних з Лукарісом. Див. дещо у Лебедєва, op. c., с. 675.



Висновок з того, що він бачив на Сході, зробив він той, що віра, передана колись руським від греків, була добра, але теперішні греки самі відійшли від неї. Ілюстрацією служить реєстр лютеранських єресей, знайдених автором в згаданім грецькім катехізисі Гергана, і один царгородський епізод як з уст "дидаскала" "великої церкви", що вчився в Саксонії з тим же Герганом, Смотрицькому довелось почути цілком протестантський погляд про безхосенність молитви за померлих 1. Значить, на греків нема чого оглядатись, а треба шукати рятунку руської церкви в об’єднанні з Римом, з його вірою, свобідною від усякої єресі, всупереч усім нападам полемістів, старих і нових.

Все це можна виловити і логічно доповнити з різних згадок, натяків, півслів, розкиданих у тих окремих розділах, які йдуть за критикою нових українських "теологізантів", що становить головний зміст і осередок книги. Чому Смотрицький не виложив цього ясніш і виразніш? Чому не дав тут же тих помічень з сфери церковного грецького життя, що, логічно беручи, повинні були становити головний предмет його книги? Чому відложив їх на потім, а тут обмежився властиво нікому не потрібними чулими фразами про свої побожні настрої?

Це зістається загадкою його психології або його стратегеми. Може бути, що він ще сподівався чогось від Лукаріса і не хотів його полошити. Досить того, що він обійшовся з ним дуже обережно, виливши всю їдь своєї критики на домашніх богословів (включно до Азарії, себто тільки що помершого Копистинського). Натомість розгорнув перед сучасним громадянством план урятування руської церкви і руського народу від загибелі. План цей зводиться до таких конкретних пунктів (119):

Просити у короля дозволу на скликання собору — не для чого іншого, як тільки для обговорення справи замирення церков 2.


1 с. 106, 118, 120-1.

2 Такий собор ще в 1626 р. був дозволений королем на прохання уніатської ієрархії. — Іст.України, VIII, с. 14.



Закликати на цей собор, крім осіб духовних, також шляхетських делегатів з воєводств і повітів, послів від привілейованих братств, від городів королівських, княжих і церковних.

Взятись до цього зараз, бо завтрашній день не певний. Зло зростає з кожним днем, і нема чого покладатись на Христові слова, що його церкви брами пекельні не переможуть і він з нею буде до кінця віку. Це сказано про правдиву Христову церкву, а велике питання, чи поєретичена руська церква підходить під цю категорію.

За цими осторогами на адресу духовенства автор звертається до шляхетства, закликаючи його до скорої і енергійної участі в цій акції з огляду на те пониження й занедбання, що спіткало його за останні часи, через те, що воно впало в церковну схизму, зв’язало себе з тими псевдобогословами — Зизанієм, Філалетом, Ортологом і Кліриком.


"Преславний і найперший народу руського стане: княжата й панове, шляхта й рицарство, обивателі Корони й Вел. кн. Литовського — самою природою (вашою), вирощеною і виплеканою в свободі й вольностях, з походження наділені всім чесним і навчені відрізняти честь від користі. Прийнявши через своїх славних предків святу християнську віру зі східних країв від царгородської церкви й столиці, ви служили й досі служите аж до розлиття вашої шляхетської християнської крові на те, аби, бувши рівним родом і ділами іншим підданим Корони і В. кн. Литовського, не тільки заступати короля на урядах земських та гродських, але й поруч нього засідати, гідностями сенаторськими вірної ради титулами бути оздобленими і пошанованими і в тім супроти шляхти не бути упослідженими. Але чи помітили ви, до якого пониження і занедбання поміж браттею — шляхтою впали ви в останніх часах, що не тільки в своїх заслугах перед Річпосполитою, але і в походженні з славних фамілій ваших ви вже не рівняєтеся з іншими" (с. 29-73).

"Коли ви це спостерігали, шукали (причин), знайшли, установили (констатували), то на Бога живого пожалуйте себе самих і потомків ваших: розуміючи свої користі (інтереси) і ставлячи чи як звичайно понад ними честь вашу, допильнуйте того за віку свого, щоб по животі вашім потомки ваші не стратили одного й другого, а при тім і від побожності не відпали.

Надивилися очі наші (раніш) в вітчині нашій на преславних сенаторів, каштелянів і воєвод з народу і віри нашої. А тепер таких з народу і віри нашої не бачимо ні одного. Не тільки на таких високих місцях при боці королівськім, але й на нижчих достоїнствах 1 рідко кого з одновірців своїх бачимо, хіба щось з давнішого лишилося.

Що ж то за причина такого пониження і упослідження вашого? Чи ви не так вірно і не так працьовито служите милій вітчині, як вірно і працьовито служили ваші предки? Чи, може, король й. м., помазанець божий і пан наш милостивий, поминає вас своїм оком ласкавим і вірних заслуг ваших предків і ваших власних пам’ятати не хоче?

Ні одно, ні друге. Король, пан наш мил., готов нагороджувати кожного по заслугах і в кондиції його 2 і нагороджує.



1 Земських урядах.

2 Соціальному становищі.



І вірність ваша, і праця не менша від вірності і предків ваших. Але справує то так той, що має в руці своїй серце королівське і, як воду, розливає його туди, куди хоче. Той, що монархів зсаджує з маєстатів, а інших бере з гною і саджає з княжатами.

Коли ж ви пониження свого, такого значного, не спостерегли і не шукали його причини, і, мабуть, воно так і єсть: бо коли б ви спостерегли цю шкоду свою, і знайшли її причину, і обміркували її, то, спонукані самим своїм шляхетським уродженням, ви б досі не мали б уже того лиха, а давно б з нього визволилися. Коли ж ви його не спостерегли і причин не шукали, то вже справді вам час то спостерегти і причину знайти і обміркувати, та самих себе і нас, духовних своїх, запитати: чи слушно і справедливо щодо права божого і людського спіткало то вас?

Щодо мене то, полишивши вищим від мене вищі міркування, я, неглибоким своїм розумом неглибоко й міркуючи, іншої причини не знаходжу, окрім висловленої самим Богом: "Даю вам нині благословення і прокляття — благословення, коли будете слухатись заповідей Господа Бога вашого, тих, що вам даю нині, прокляття, коли переступите заповіді Господа Бога вашого, збочите з наказаного шляху і підете служити богам невідомим.

Вглянь сам в причину і поміркуй, преславний стане шляхетський, тими Зизаніями з Філалетами, Ортологами, Кліриками та їм подібними скрибентами нашими руськими зведений, чи не спав ти з правдивої дороги віри нашої, даної вам і вашим предкам зі Сходу самим Господом Богом? Чи не пішли ви служити іншим богам, котрих не зналисьте, себто чи не приняли ви тих богохульств, блудів і єресів, котрих не знали предки ваші і ви самі ще так недавно, а посіяли їх у нас ті нові наші теологи і підкинули народові нашому чужих богів? Самі поміркуйте. Коли знаходите в тім, що я кажу, то причина вашого пониження вже явна. Коли не знаходите, шукайте самі іншої причини. З мене досить мого спостереження.

Бо я знаю, яке місце займають у вас ці скрибенти. Зизаній, Філалет, Ортолог — це як нові три святителі. Ви на них і пороху впасти не даєте, і що б вони не написали, ви тому таку віру даєте, наче б з божих уст то чули. Говорю з досвіду, бо й мені вже від багатьох довелось почути через них не дуже добре слово. Зганити що-небудь "Ляментові" — то так як би за душу взяти слухача. Часто його називають дорогоцінним клейнотом, котрого мусять ховати для потомків. Це так, наче б задубілу єхидну за пазухою своєю розігрівали, аби потомки, нею вкушені, живцем померли і ні дочасного, ні вічного щастя ніколи не дізнали. Немилий мені цей клейнот — бодай би його не зроблено було, коли він лише в гріх богохульства вводить і тим дочасне нещастя і вічну муку накликає. От і ті нещасні клейноти і на ваш. мил. те пониження накликали і до того привели, що наші співобивателі вважають вас за єретиків" (125 — 6).


"Підіть за моєю порадою, чи подумайте щось краще — тільки робіть щось для спасіння душ ваших! Просіть божого помазаника короля пана свого милостивого (маєте тепер більше часу), аби дозволив скликати собор, і дасть Біг — скоро вже будемо в однім домі, що тепер, надвоє розділений, на собі носимо.

Маємо з своєї сторони повну ієрархію, також архімандритів, ігуменів, ієромонахів, пресвітерів. Маємо, в. м., преславних родів княжат і панів, шляхту й рицарство. Маємо великі братства по містах. Собор в ім’я Господнє, з спасенною метою зібраний, відповідним порядком почнеться, спокійно пройде і за волею божою скінчиться. У всіх часах християнських церковні розрухи, замішання й схизми заспокоювалися не чим іншим, як тільки соборами.

Коли ж того, в. м., не зробите, то за недовгий час з тяжким сумом і жалем душ наших будемо дивитися на сконання нашої руської церкви, так сильно схорованої в нашій (православній) частині. Чи багато ще зісталося шляхетських родів на нашій стороні? Скажіть, прошу вас, побачите ясно, що за десять літ убуло їх тисячі. А після вас убуде ще більше, бо вже за вашого життя діти ваші вже не ваші!" (127-8).


"Отже, так поступи, преславний стане шляхетський, — дасть Біг, потішишся скоро сам усяким добром і весь нарід руський потішиш! Бо зробиш діло і Богові миле, і собі спасенне. Бо що може бути миліше Богові в вірнім чоловіку, як любов з братією і з одновірцями? Без неї бо віра, як тіло без душі, мертва. Отже, очистьмо чисту віру, віру прадідів наших, від плям єретицьких, і вінчаймо її любов’ю з однодумцями в вірі. Тоді й Господь Бог буде з нами і поверне нам все добре для тіла і душі, чого ми так довго були позбавлені.

Упадок, що висить над церквою нашою, він віддалить.

Нарід наш руський на старожитній його свободі постановить.

Тобі, станові шляхетському, до урядів земських і гідностей сенаторських двері одчинить.

Міщанам дасть приступ до займання урядів і лавиці ратушній.

Побудує нам школи.

Церкви приоздобить.

Монастирі спорядить.

Пресвітерів увільнить від тягарів невільничих.

Нарешті всьому народові руському, тяжко пригніченому (utrapiony) з тої ж самої (релігійної) причини, отре щоденні сльози з очей.

Ще на землі дасть нам ужити того спокою небесного і іншим незчисленним добром наділить.

А по дочасних успіхах додасть вічних розкошів у царстві своїм небеснім.

Ім’я наше в будучих віках зробить похвальним.

За те, що довершимо діла божого, заваливши і вирівнявши любов’ю і одністю братською ту прокляту пропасть схизми, що стільки віків лежить отвором — начебто неперехідним.

І приведемо до того, що в тім преславнім королівстві всі ми — русь, поляки і литва — як одними устами і одним серцем будемо хвалити й славити Бога в трійці єдиного.

Амінь, станься, дай-то, Боже" (129).


Тут кінчиться сама "Апологія". Наступають "Консидерації" про ті різниці, що ділять церкву західну від східної — нараховує їх Смотрицький шість (походження св. духа, чистилище, євхаристія на неквашеному хлібі, признання тимчасової посмертної нагороди і кари для померлих душ — перед страшним судом, примат римський, причастя під одним видом). Автор, розбираючи їх, доводить, що становище західної церкви в усіх отаких суперечних питаннях правильне, в них, а значить і у всіх догматах, вона свобідна від якої-небудь єресі, а значить усі відміни лягають обвинуваченням на церкву східну.

Нарешті, користуючися з двох вільних сторінок, що зісталися в друку порожніми, К. С. А. Д. — ініціали К. Саковича, архім. дубенськ., додає на кінці маленьку замітку на тему, що православним "ближча згода з римлянами, ніж з єретиками", іще раз підчеркує, що тим часом як "єретики" (євангеліки) в цілому ряді питань кардинально різняться від православних, римляни вірять з нами в одно і те ж саме і мають то в своїй церкві.

Такий вигляд цеї книги, котрої початок в друкованому вигляді поспів на київський собор 1628 року разом з Смотрицьким.

Лишається все-таки загадкою, як міг Смотрицький, вибираючись на цей собор, пустити до друку таку чисто провокаційну річ. Чи він думав, що там будуть обговорювати тільки м’якше написаний український текст, а польське видання туди не поспіє? Чи, покладаючись на зав’язані українськими кругами переговори з урядом, він думав, що православні провідники вже так глибоко зав’язли в цім компроміснім болоті, що далі їм уже нема чого комизитись і можна всі карти класти на стіл — виразно говорити про унію і ганьбити руську православну церкву в стилі його найгостріших протиукраїнських памфлетів? Лишається факт, що, пустивши до львівських друкарень такі рясні компліменти для руських богословів, церкви і громадянства, Смотрицький як ні в чім не повинний пустився, мов у дим, на київський собор, скликаний на день Успенія, і, мовляв, був дуже здивований, коли замість того, щоб засісти собі шановно серед української ієрархії, опинився в ролі підсудного.

Про це він досить мальовничо і яскраво розповів в "Протестації" 1, випущеній слідом по соборі. Написана, без сумніву, не дуже об’єктивно, але дуже безпосередньо й живо, вона зісталась одним з найбільш цікавих літературних, а радше — людських документів цеї доби, і тому я вважаю потрібним навести з неї кілька уривків:



1 Protestatia przećiwo Soborowi w tym Roku 1628 we dni Augusta miesiąca w Kijowie Monasteru Pieczerskiem obchodzonemu, uczyniona przez ukrzywdzonego na nim Meletiusa Smotrziskiego, Nuncupowanego Archiepiskopa Połockiego, Episkopa Witepskiego y Mscisławskiego, Archimandrytę. Wileńskiego y Dermariskiego do Przezacnego Narodu Ruskiego. Друкарня та ж, що в "Апології". На кінці: W Dermaniu roku Bożego 1628. Передрукував Голубєв, П. Могила, I, додат., с. 323 і далі. Ненумерований зшиток з 16 карток. Я мав оригінал, оправлений разом з "Апологією", мабуть, ці два писання так і пускалися в одній оправі відразу.



"Чув єси, преславний народе руський, що в нинішнім 1628 році, в місяці серпні, був у Києві духовний собор? Чув, думаю, і про виконане на нім твоїми ієрархами в Печерській церкві анафемування? Не без того. Бо ця непорядна, а слушно треба сказати, безбожна річ — голосна! Непорядна тому, бо що два пресвітери в головах своїх надумали, те чотири єпископи виконували. Безбожна тому, що через те виконання надуманої речі католицьке православне визнання під ноги кинено, в єретицькі помилки і єресі на амвон піднесено. А як саме, послухай: в коротких словах виложу.

Минулого року 1627 наказаний був нам, єпископам, собор на Рождество Богородиці в Києві. Коли я з обов’язку достоїнства свого туди з’явився, пильно просили мене ті, котрим там першенство належало, а саме й. м. отець Ійов Борецький (інші єпископи на той собор не прибули) і теперішній й. м. о. архімандрит печерський, тоді ще чоловік світський, аби я свій катехізм, з котрим їздив до східних країв для цензури і коректури його, а там її не осягнув, подав під цензуру церковників нашого руського народу, щоб таким чином негайно дати його друком до вжитку руської церкви. На це відповів я їх милостям, що я то готовий зробити, прошу тільки одного, аби перше, ніж я дам його під цензуру, вільно було мені видати "Консидерації" тих шести різниць, що рахуються між церквою східною й західною, аби тим легше й певніше могла відбутись та цензура. На це я від й. м. й інших, там тоді присутніх, без труднощів одержав згоду.

З тою згодою чекав я догідного часу. Тим часом, так за півроку, шостої неділі Великого Посту, обидві вищезгадані особи: отець Борецький і отець архімандрит — вже в стані духовнім, ще з двома єпископами — отцем Ісакієм і отцем Паїсієм, приїхали на Волинь до Городка, печерської маєтності, і за їх наказом приїхав до них і я. Там, обговорюючи церковні справи, доглянули ми велику потребу помісного собору всієї руської церкви, стану духовного і світського, шляхетського і міського заволання. Для скликання його отець Борецький мав розіслати приватні листи, а мені доручено написати так, щоб кожного заохотити прибути на той незвичайно потрібний з’їзд. А то головно для того, аби на тім синоді в любові і згоді могли ми обміркувати і подивитись, чи не можна б було без нарушення прав і привілеїв нашої віри знайти якогось способу з’єднання русі з руссю, себто не уніатів з уніатами. Для цього там же зараз усі чотири згадані особи дозволили, аби я, викладаючи причини собору, виписав і ті "Консидерації" шести різниць між східною і західною церквою. Ми їх там обговорювали і вважали за різниці невеликі — і ті два писання мали бути видані разом. Так ухваливши, роз’їхалися ми в любові".


По тім наступає вже звісне нам оповідання, як Смотрицький, виготувавши свою "Апологію", послав Борецькому й Могилі, а не дочекавшися їх оцінки, доручив друкувати по-польськи у Львові.


"Все це я для того виложив тобі, преславний народе руський, аби знав єси причини, з яких моя "Апологія" вийшла на світ. А коли настав час собору, поїхав я туди, будучи тої гадки, що як було між нами ухвалено в Городку, так він буде і йти, не думаючи про яку-небудь зміну в тім побажанім замірі згаданих осіб. Але коли дня 13 серпня пустився я просто до монастиря Печерського і послав свого челядника до й. м. о. архімандрита, що мене урочисто запросив листом від себе і братії на те свято Успення Пречистої Діви, не позволено мені туди їхати, а вказано до монастиря Михайлівського. Я подумав, що то о. архімандрит ухиляється від моєї присутності, аби не викликати підозріння в людях, бо то при наших розмовах траплялося часто, а більше догадувався, що він остерігався того, аби не впасти в неласку короля й. м., пристаючи з нами 1, — бо так поступав і попередній печерський архімандрит 2. Про зміну ж його гадок в ухваленій справі ані помислив і поїхав собі до Михайлівського монастиря. Тут намісник і браття приняли мене в церкві як архієрея. Потім за півгодини приїхали до мене послані з того собору, що відбувався в Печерському монастирі, чотири пресвітери — ці вітали мене не як архієрея: руки мені не цілували. Один з них, отець протопоп Слуцький 3, мав до мене промову, котра до того зводилася: "Питається тебе через нас собор, чи ти стоїш при тій своїй "Апології", котру видав, чи ні?"



1 Владиками Феофанового свячення.

2 Копистинський.

3 Андрій Мужилівський.



Я, відповідаючи, скінчив: "От іду на собор і там про себе і свою "Апологію" сам здам справу". Рече: "Ти наперед маєш дати відповідь, про що тебе питаємо, і тоді або будеш допущений до собору, або ні".

Я відповів, що стою при ній як писанню православнім: нічого хибного і св. вірі католицькій противного не знаходжу.

Рече: "Собор її осудив, від голови до ніг, від першої картки до останньої як противну науці Христової церкви і вірі православній, нечисту й непобожну".

Відповів я: "Нехай тобі Господь не пам’ятає, що не знати, що мовиш. Нехай собор не боронить мені перед ним стати, а її ("Апологію") за божою поміччю виведу з тої обмови, з того неправдивого обвинувачення".

Рече: "Хочеш диспутувати?"

Відповів я: "Не диспутувати, тільки хочу вивести з того хибного підозріння моє писання — православне, але або невірно зрозуміле, або оббріхане".

Рече: "Собор твоїх виводів не потребує, бо вже добре то збагнув, тільки питає твого рішення в тім, що ми тобі поставили".

Відповів: "Я таке рішення подаю, що при моїм писанню — при догматах віри, в нім описаних, стою цілком; а коли отці вважають прикрим описання деяких хиб східної церкви, на то є нарада і захід".

Відповів він: "Але це вже в друку".

Рік я: "Що ж з того? Тому легко можна запобігти".

Потім по інших різних мовах з обох сторін почали говорити лагідніше, виясняючи мені, що з того буде, як по містах, а особливо в Вільні піде натиск з противної сторони: "Показуватимуть ту книжку, написану тобою, архієпископом нашої сторони й архімандритом віленським, і в ній похваляється унія". Або й по тих своїх лагідних мовах відійшли з тим моїм рішенням, що я за божою поміччю стою при тім моїм православнім писанні.

Під вечір через різних людей, мабуть, ними научених, пустили між челядь мою погрозу й лайки: пальцями показували і уніатами прозивали, так що боялась (челядь) і з монастиря вихилитись, тільки доносила мені, що наоколо діється. Поручивши себе Богові, пробув я ту ніч, а другого дня зрана посилаю до отця Борецького його брата диякона Порфирія, питаючи в нього причини зневаги, що мене спіткала" (наведений в польському перекладі лист, де Смотрицький висловлює здивовання з такого трактування, протестує проти судження його справи без правного поводу і без заховання слушного порядку та грозить, що поїде назад).

"Після вислання його челядь моя доносила мені різні новини, розсівані між нею і, між іншим, також, що "завтра і пан ваш, і ви з ним будете викляті як уніати, а не один ваш і Славути нап’ється". А саме під обідню годину рідний брат о. Борецького Андрій приступив до о. протопопа лубенського, що їздив туди зо мною, і диякона мого Ісайї, і при інших духовних особах так сказав до них: "Ради Бога, нехай й. м. о. архімандрит про себе дбає, бо, їдучи тепер з монастирського села, догонив я чималу купу козаків, і ті, не криючися в своїй раді передо мною як добре знайомим, заприсяглися не лишити його живим, коли собором буде щось доведене на нього в справі унії". Коли я почув це — донесене мені моїм дияконом, покликав до себе о. протопопа лубенського і запитав, чи він то чув. Відповів, що чув то з уст самого оповідача і може на то присягнути. Рік я: "Як бачу, трапив я у вир, так ці отці мої і браття з тими людьми без труду мене передиспутують. Що тут робити? Уступився б від тих людей, в тих справах безоглядних і неподатних, але не знати, як і куди? Пішов би до замку — пана підвоєводи нема. Поїхав би назад — боюся засідки, бо вже про неї голос іде. До міста, до кляштору — тим ще більше їх роздражню, бо ще перед приїздом пускали чутку, що я там. Та не знати, чи й пустять мене? Людей своєвільних і п’яних вже повно скрізь, яко на празнику!"

Так-то між собою по тій новині поговоривши, рік я: "Дивно мені, що на те моє писання так довго нема ніякої відомості — а вже по полудні". І, взявши папір, пишу вдруге о. Борецькому".


Цей лист в оригінальнім тексті поданий у друкованім звідомленні собору, описанім нижче, с. 417, подаю звідти цей лист у цілості.


"Преосвященный мой господине! СподЂвалем ся я звыклои притомнои усты к устом з преосвященством твоим и з прочією превъзлюбленною ми о ХристЂ братією в справах церковных намовы, а не през третій особы. Для чого в край сей на назначенный от преосвященства твоєго час прибылем о том абым што з себе самого в церкви, не ркучи против церкви становил, анЂ мыслячи. Бо не в той, в которой ся уродилем Христовой церкви умерети нЂгдым собЂ не зычил, и не зычу, и певене м по ласцЂ Бога моєго, же мя Восточная святая церков гробными пелонами по›т, которая мя з воды и духа уродила.

За чим прошу сыновско презору отцевского: тяжшого нЂж єсть вина моя, нехай не поношу так от преосвященства твоєго, як и от прочіих боголюбивых и в бозЂ велебных. Бо то не будет вред єсли єсть якій, лЂчити, але єго розчосовати и ятрити.

То што ся юж стало през друк розстати ся не может; вшакъже абы ся то по всем том Панст†не розлетЂло, забЂчи ся тому еще может, за сполною о том намовою і радою нашою; неширачи тых речій се зде, там им забЂчи, откол оны ширшими стати ся могут.

Для чого через посланики от преосвященства твоєго в прочіих боголюбивых и в Богу велебных отцов и о ХристЂ братіи до мене присыланый упомненный бывши, вшеляко всему тому што бы ку смятенію церковному быти мЂло забЂчи хотячи, прошу преосвященства твоєго и прочіих всЂх боку преосвященства твоєго присЂдячих пречестных ми господинов и превъзлюбленных отце и братіи, абым до общего о том совЂту милостій наших был допущен, и о сродку забЂженя намовивши ся, то абым сегодня (не пускаючи в дальшій час пре отлеглость мЂстца на котором ся друкуєт) учинил, што бы чрез мене за общим всЂх до того совЂту належаних совЂтом без жадных заводов діспутаційных учинено быти належало.

Бо где бысте мя в том таком разЂ преосвященство твоє и прочіи о ХристЂ братіа отбЂгли и зоставили и от себе оттрутили, за отбЂженого и зоставленого и оттрученого, а не за отбЂгаючого и оставляючого себе судити мусЂл бым был бы то во мнЂ ледво улЂчити могучій от преосвященства твоєго заданый ураз, которого 1 възваніа дЂло есть немощное на свои скот брати, а не презирати и оминати.

Затым ся звыклой любви и ласцЂ преосвященства твоєго і прочіих боголюбивых и в бозЂ велебных господинов мо их и отцев себе отдаю. Писан в святой обители святого Архистратига Міхаила Золотоверхого в КіевЂ, року 1628 августа 14 дня. Преосвященству твоєму всЂх добр зычливый брат о ХристЂ и раб, Мелетій Смотрискій архієпископ Полоцкій, и проч., архимандрит виленскій и дерманскій".


1 Митрополита Борецького.



"Цей лист, просячи, щоб мене до своєї ради допустили, я писав і слізьми обливав. Бо ж на те й своє писання писав, і працював, і туди на те їхав, аби з ними взяти ухвалу в тих речах, що про них я писав. До того я був певен багатьох з братії, що як тільки б з десяток пунктів моєї "Апології", ними принотованих (а принотували 105!), я захитав і перекинув, то охотніш і про всі інші мене б послухали, а виправдавши їх (ті закинені пункти), покладаюсь на Бога і правду його святу, що всі злі ради прехитрого ахитофела 1, котрій я вже помітив, обернулись би на його голову.

Але він на спілку з тими, що з ним разом брехливо обжалували мою "Апологію" перед собором, старався так, як про здоров’я й життя своє, аби я там не був і не був допущений до їх ради перед виконанням ухваленого ними декрету 2. І справді того добились. Бо коли декотрі з них після тих моїх листів радили мене допустити, щоб я висловив свої гадки і в присутності моїй соборно обговорене було те моє писання, отець Борецький (як мені то стало відомо) так відізвався на те: "Нехай з ним дідько мовить!" Ото тобі отець: і коротко і не до речі! Я ж, коли мені вчас не допустили про те мовити, потім уже й згадувати про це не хотів.

По відісланні того мого листа з моїм дияконом уже з полудня приходить до мене один київський козак прізвищем Соленик. Привітавшися зо мною, вчинив до мене довгу лекцію по-козацьки, як йому хотілось, а закінчив її тим: "Ми цю святиню 3 здобули кров’ю нашою і готові запечатати її кров’ю нашою і кров’ю тих, котрі б її коли чим-небудь зневажили і від неї відступили".



1 У Голубєва хибно: Архитофала (епітет диявола).

2 Анахтемування "Апології".

3 Ієрархію Феофанового свячення.



Я собі подумав, що коли попереднього дня була трудна розмова з духовними, то з цим буде нерівно гірша, і в довгу мову з ним не вдавався. Пробув у мене з другим козаком з годину. Коли відійшов, за малу хвильку дають мені знати, що отець Борецький приїхав з трьома владиками і пішов до церкви. Я пішов туди ж, і привітались ми не по-братерськи, а наче мало знайомі. Сказали вийти всім, що були в церкві, але ці два козаки, що були в мене, лишились. Я просив, щоб і їх не було при нашій розмові, о. Борецький, приступивши до них, став їх просити, і по довгій суперечці ледве уступились. А й вийшовши з церкви, Соленик сказав так: "Ну, біс вашій матері, махлюйте, махлюйте! Достанеться тут і Павлу, і Савлу!" А потім про якогось Хрусцаля перед людьми говорив, даючи своїми словами розуміти, що на мене єсть якась засідка. Ці слова між багатьма іншими людьми (котрих перед церквою було дуже багато) чув і оповідав мені потім о. протопоп лубенський і інші.

Коли вони пішли, засіли ми на розмову, і о. Борецький почав її від молитви, а потім звернувся мовою до мене і закінчив її так попросту: "В тій "Апології", котру ти тепер видав, говорив з тебе, отче архієпископе, дух нечистий, гордий — явно видко це з того, що на самім початку твого писання похваляєшся, що ти на святих місцях палестинських просив у Господа Бога унії народові свому руському і на ту ціль відправляв жертви безкровні на тих святих місцях. Кажеш, що за все попереднє твоє життя ти не знав, у що вірив". Й інші речі в тій моїй "Апології" написані наводив і проти них виступав довгими словами, які я тут опускаю для короткості як мало потрібні. А по всім на завершення таке пальнув: "Ти тою своєю нечестивою "Апологією" впроваджуєш до нашої руської церкви (говорю його власними словами) прокляті папські єресі: маніхейську, савеліанську, аполінарійську і інші". І на тім скінчив свою мову.

Почувши це, я чисто задеревів від несподіваних і нерозважених слів того чоловіка, що протягом чотирьох літ мого пожиття з ним (кажу це, свідчачися Богом!) мало що закидав католицькій церкві, про котру ми часто між собою говорили. Вірі її не закидав ніякої єресі і завсіди прихильно говорив про згоду з нею Русі. Вважав дуже легким переведення святої єдності, аби тільки погодити календар, що не дає потягнути до унії простих людей нашого народу. Через те в р. 1625 працював він над тим погодженням календаря і казав, що знайшов до того легкий спосіб, і при нагоді викладав його перед людьми своєї партії. Отже, почувши таку несподівану зміну в давнішніх побожних замислах того чоловіка, міг би я йому сказати щось інше, але, бачачи його в великім запалі, так що мої слова могли б непотрібно привести його в ще гірше роздразнення, я сказав з здивованням: "Отці мої високоучені й браття в Христі наймиліші! Я, будучи з ласки божої сином східної церкви і бажаючи весь мій вік — скільки мені літа позволять, бути при тім ділі, котрим їй прислужились старші від мене сини її, а наші браття, котрих ми за великі заслуги називаємо нашими святими отцями, і вони в ній вічною пам’яттю пошановані, я з душі моєї нічим більше не бридився, як пихою, і нічого не остерігався так, як гордості. А що твоя велебність закидаєш її мені з тої причини, що я в Господа Бога просив то єдино спасенне для народу мого руського на тих святих місцях, де він дав то єдине святим своїм ученикам, і нам його тримати для спасіння нашого наказав, — то я це собі по правді за велику покору перед богом уважаю. Бо в тім наслідував покірного Христа Господа, і як не мав лиха в серцю моїм, коли то чинив, так і в писанні моїм не писав гордо. Ані тих єресей, що велебність твоя назвала, нема в римському костелі, і я їх не впроваджую до руської церкви тим моїм писанням. А сказавши, що не знав, в що вірив досі, сказав правду. Свідками того мої писання: "Лямент", "Еленх" і інші, в котрих писав так, як вірив: писав в них єретичко, так значить і вірив. Хибно вірив, мовби та моя хибна віра — це православна віра св. східної церкви: так міркував, а направду не знав". І на інші його слова в тій справі ширше відповідав.

Втім, дають знати, що принесли мерця для похорону і до церкви його провадять. Тому ми перейшли з церкви до келії його (Борецького), і там, продовжуючи свою мову, я сказав: "Тому що вам, отці мої, то моє писання так не подобається, рад би я довідатися від велебностей ваших, що ви таке дуже непобожне в нім знайшли, що так гостро виступаєте проти нього, а при нім і на мене?" Тут зараз о. протопоп слуцький (бо й він був між ними), маючи в руках кілька аркушів того мого писання, одержаних з друкарні, почав в нім картки перегортати і вичитувати написи: "О суді частиннім", "О благословенню душ померлих справедливих", "Що ад, то пекло", "Що грішні душі й чорти вже мучаться", "Христос — священик вічний", "Опріснок зветься хлібом", а за кождим притрясав: го-го. А перегорнувши кілька карток, далі читав, що св. Петро постановлений од Христа вселенським пастирем, що церкву свою Христос на св. Петрі збудував 1. І на тім, загорнувши книжку, каже: "Чи то малі противності церкві нашій і хули на віру нашу?"



1 Тут і далі вичитуються заголовки, що містяться в критиці "Апокризиса", включно до с. 57 львівського видання.



Я, почувши таке, а боліючи серцем моїм над умисною й упертою сліпотою того чоловіка (бо неможливо, аби тої явної й ясної правди він не міг бачити), сказав йому: "Прочитай, брате, що під тими написами міститься, а побачиш що то все спасенні догмати св. східної церкви, а не хули. Та коли, — мовлю, — у вас моя справа так зле стоїть, що й правда моя не правда і самі артикули св. східної церкви признаються вами за противності і хули, прошу — нехай я про це поговорю з вами або тут приватно, або на соборі публічно. Бо ж тут, по-простому кажучи, не така річ, щоб могла бути пущена повз нас спокійно і тихо. Нехай ні в вашім, ні в моїм сумлінні не зістанеться ніякого скрупулу, котрий би потім нас гриз, що та правда божа без всякого розгляду була вами зневажена і потлумлена".

Але той же протопоп виймає з-за пазухи листок паперу і говорить до мене: "Оце собор тобі говорить і приватно і публічно, більше говорити не хоче і не мислить! Коли хочеш бути на соборі і вважатися за свого, наперед маєш виконати ті три кондиції, ухвалені на соборі. Перше — присягти, що від того часу не будеш турбувати руської церкви ні мовою, ні писанням своїм, ані не відступиш від неї. Друге: того свого писання "Апології" маєш публічно виректися і прочитати з амвону на осудження всього того і на признання свого гріха те, що нами буде тобі дано. Третє: до Дерманя ти вже не вернешся, а тут зістанешся.

Я на то сказав: "Більша то від вас, браття, покута, як мій гріх". Всі крикнули разом: "Ти тяжко образив усю церкву, тому перед усім мусиш признати свій тяжкий гріх". Я їм мовлю: "Не про те мова моя до вас, отці, аби я з вами умовлявся про якісь кондиції, але про те, аби ви і всі інші вислухали мене в тій моїй справі на соборі і я був суджений в тій моїй справі в моїй присутності. Тоді, дасть біг, можна буде явно побачити, чи я тим моїм писанням образив церкву, чи, може, ви її ображаєте, неправильно, на мій погляд, противлячись йому (писанню).

Коли я так з ними перечився, надходить й. м. Стефан Літинський, потім скоро п. Іван Стеткович, по малій хвильці писар козацький, і так на мене утюжилися — як то можна було зміркувати — за умисною змовою. Від кожного мав я осібне казання, і хоч бачив, що я мав би їх повчити, а не вони мене, але пам’ятаючи, що в тій церкві, за карою божою, з давнього часу духовні йдуть за волею і гадкою людей світських, і не духовні рішають в духовних справах, тільки світські, а духовні лише forma, — не вдавався я в даремні довгі диспути. Тільки казав, аби тих непотрібних кондицій мені не ставили і, невважаючи на той проступок, мене в огиду народові руському не давали, а коли я в чім прогрішив, радив той спосіб, що я описав у другім листі до о. Борецького; я поїду до Львова до о. Касіяна 1 — попрошу, аби ні одного екземпляра з друкарні нікому не давали, і певен, що він так зробить, вважаючи на причини, котрі я йому випишу. А ми тим часом між собою розберем те моє писання артикул за артикулом і, де що знайдемо хибного, вичистимо. Але та моя мова до них була, як говориться, surdis fabuła 2. Завзялися в своїм упередженні, мало слухаючи моєї мови, бо й припізнилось уже, вони встали й одійшли.



1 Саковича.

2 Байка оповідалась глухим.



Я був стурбований такою безоглядністю людей, що мені неслушно відмовили слушної речі і не дозволили стати на соборі перед тим виконанням декрету, що вони ухвалили на мене. Жалував, що попав в таке, що мені — як-то кажуть — не можна було ні вперед, ні назад. Тим часом так за годину, вже смерком, прислали мені писану форму виречення — чи я згоджуюсь його прийняти і до них прибути. Я на ту ніч зіставатися в Михайлівськім монастирі з багатьох важних причин не хотів і сподівався своєю присутністю між ними заспокоїти їх роздражнені проти мене серця. Тому ту прислану до мене картку, очистивши з багатьох гострих і непристойних виразів, а все-таки лиху, переписавши, але не підписавши, дав її посланцеві і сам слідом за ним поїхав на всенощну до Печерського монастиря, маючи на гадці їх там у громадці, в церкві, на місці спокійнім, ублагати, аби занехали тої своєї дитячої забавки зі мною.

Але, як-то кажуть, тяжко вибілити ефіопа. Трудно вовком орати. Коли вже я був у церкві в олтарі, прислали до мене, аби я ту картку підписав і зараз під сумлінням прирік з Києва до Дермані вже не їхати. Просив я їх, аби кинули зо мною робити такі легковажні штуки, бо я на той підпис і їх кондиції згодитись з добрим сумлінням не можу. Тоді тут же, в олтарі, суворо відозвався до мене словами непоцтивими отець архімандрит печерський. Той, що недавно перед тим добре й побожно брав ту справу, котру я в тій моїй "Апології" виложив, і говорив про неї, хвалив лист мій, що я писав минулого року до й. м. о.патріарха константинопольського, а в нім було сумарно висловлено все, виложене в "Апології", і навіть ще більше. Бо того листа читали йому у мене в Дермані, і на тім нашім з’їзді в Городку, коли ми про шість різниць від римлян розмовляли, він згадував (про лист) добрим словом перед тими старшими духовними, що там були. Той, кажу, чоловік, так добре настроєний для тої справи 1, їдовито кинувся на мене такими словами, які звичайно говоряться деінде, а не в олтарі і не до поцтивих людей, а хіба від казна-кого.



1 Нової унії.



Зчинився такий галас, що й ті, що були в олтарі і недалеко від олтаря, рушились як на ґвалт. По всій церкві пішов гомін, і вже ті, що ближче були до олтаря, готові були кинутись і допомогти духовним в тій моїй трагедії. То бачачи, декотрі з них, що нібито мені сприяли, стали мені радити тим часом згодитись і заспокоїти той розрух, поки більший не став. Я теж бачив, що справа летить до непоправного лиха. Отже, щоб не прийшло до великого розруху і пролиття крові — винної і невинної, як то буває в таких разах, ще до того вночі, — підписав я ту картку згідно з волею їх проти волі моєї і прирік до Дермані не їхати. Тим той гук і гамір утишився.

Щоб заспокоїти серця простого народу, роздразнені тим досвітнім виступом духовенства проти мене, і саме духовенство також, пішов я з ними в процесії, а потім на літургію, не сподіваючись собі нічого більше понад те, що вже сталось. Коли по прочитанні Євангелії над сподівання моє вислано на проповідь намісника мого віленського. Духовні теж з олтаря на амвон виступили. Кожному з владик роздав о. архімандрит картки і свічки. Потім той, що був на кафедрі, прочитав мою картку, а подану йому картку моєї "Апології" подер і кинув. Потім о. Борецький, з котрим став на амвоні той, що зветься (владикою) луцьким, кинули анафему на "Апологію", а заразом з нею і на о. Касіяна, архімандрита лубенського — чоловіка в вірі православній не запідозреного, ніяким судом духовним в ніякім єретицтві ніколи не засудженого ані обвинуваченого — без права і без суду. Картку розшарпав, свічку згасив, і те ж саме за ним учинили всі владики, і так скінчилась та інтермедія св. літургії, гідна не сміху, а плачу, бо руську церкву православної віри вона оголила, а єретицькими блудами і хулами приодягла!

Початок свій взяла вона з того, що ті, котрим я послав свою "Апологію" до перечитання, приспособили собі о. Зизанія з Корця й о. Мужилівського з Слуцька — головних неприятелів св. унії, а після того їхнього єретицького засуду на мою "Апологію" можна їх назвати і великими хульниками православних догматів католицької віри! Чотири тижні з ними в тій справі трактували, радились і постановили, що зробити зі мною і з моїм тим писанням. А потім ті в вілію свята Успення за одну годину ту справу в 105 пунктах подали трьом єпископам, покликаним на той день до Печерського монастиря, і один з них за своєю гадкою всіх єпископів формулював, а другий гадки всіх пресвітерів. Кликнув до них: чи так, святі отці? Чи так, господинове? А святі господинове й самі не знали, на що відповідали! Все це робилось тими двома з тою метою, аби мене скинути з мого достоїнства. Єпископи самі тої моєї "Апології" не читали ані чули, як читали, не то що не застановлялися над викладеними в ній речами, і що в ній містилося, не відали. Бо отець Паїсій приїхав до Києва в вівторок, за день до мене; отець Ісакій в середу — того ж дня, що й я; отця Ісайї при тій ухвалі з ними не було; отець Авраамій приїхав кількома днями раніш, але теж про те знав стільки саме, що й інші. А тим часом ще в середу той собор відізвався через своїх посланців до мене, що мою "Апологію" він осудив як нечисту з голови до ніг.

Тому й кажу, що єпископи тої моєї "Апології" не читали і описаних в ній речей не обмірковували, бо часу не мали. Задоволились тими пунктами з тої "Апології", що були виписані котримсь з тих двох і перед ними прочитані так неприхильно, по-протестантськи 1 протолковані. Показали самим ділом, що того було їм досить.



1 В оригіналі po ministrowsku, себто як міністр — протестантський проповідник.



Так як той толковник натягав, а так як ті вищезгадані чотири особи наперед між собою ухвалили, так став і той безбожник декрет на іншій особі 1, як я то вже сказав, і на моїй "Апології". Цією екзекуцією (анафемою "Апології") брехні, богохульства, помилки й єресі тих нових скрибентів: Зизанія, Філалета, Ортолога, Клірика і їм подібних, принотовані, вичислені і вияснені в моїй "Апології", признано за властиві артикули їх віри. А ті католицькі догмати православної віри, котрими касуються богохульства, помилки, єресі і брехні тих авторів, виключено з неї (правосл. віри) і відкинено.



1 На Саковичу, котрого виклято, і на книжці Смотрицького, але не на нім самім.



Як з того видно, сталось це головно за карою божою — за непорядним і незвичайним для церкви божої поступуванням учасників собору. Бо це нечувана річ у церкві Христовій, аби на єпископськім синоді пресвітери, минаючи єпископів, розбирали питання віри, обсуджували й декрети на них виносили, а єпископи винесені ними декрети до екзекуції приводили. Це порядок справді непорядний і справа несправна!

Правила апостольські й канони помісних і вселенських соборів поучують, що суд про догмати належить єпископам, а не пресвітерам. А у них на тім останнім соборі стало навпаки: пресвітери, і то тільки два або три, про догмати віри судили й декретували, а єпископам декрети свої подали до виконання. А ці їх без свого власного розбору, що їм належав, виконали не тільки що необережно, але й безбожно! І так як попи не знали, чому кричали за Зизанієм, так і єпископи не знали, за що проголошували анафему за о. Борецьким. Можу сміливо сказати, що й по нинішній день не знають одні й другі, і коли б по тім соборі хтось запитав тих єпископів і попів, за що проклято "Апологію" о. Смотрицького, по правді скажу, що ні один з них не міг би того пояснити. Бо ні один з них її не читав, рідко хто чув, як її читано, і то тільки ті повиривані пункти, і з добрим сумлінням ніхто не міг би сказати інакше, як тільки так, що так їх о. Зизаній і о. Мужилівський поінформували, що вона єретицька, нечиста й непобожна.

І так там вийшло, що Зизаній за Зизанія, як циган за цигана, свідчить і судить. Так там повелося, де то кажуть — очі вище лоба не ходять: світські люди правлять попами, а попи владиками. З жалем доводилось того наслухатись і надивитись на тім соборі, де попи верховодили, а владиків зневажали. Мовлю про інших, не про себе. Про себе скажу, що на ні одну консультацію — скільки там справ і підписів було — мене не кликано, і так само думаю про інших єпископів: що попи десь між собою змовились, то нам, владикам, до підпису подали, а ми то підписували, хоч би то була Кабала, хоч Мусульмана 1.

Це можна бачити вже з того, що всупереч явним і ясним правам східної церкви, на безчестя єпископської гідності, в обмеження їх юрисдикції ми підписали право апеляції від старших і братій всіх монастирів Руської землі до архімандрита печерського, а від архімандрита печерського право (апеляції) за море. Приходило і до такої зневаги, що коли доходило до бійки, попи владиків таким іменем шанували, яким звичайно шанують тих, що під столом кості гризуть. І нічого їм за це! Бо в тих соборових днях пішло в них на ту нашу руську приказку: "Не чуєш короля в землі".


На тему цього незносного для владик сучасного українського пресвітеріанізму Смотрицький виливає ще далі різні гіркі рефлексії 2.



1 Muzulmana.

2 "Хто ж в церкві божій має більшу власть вчити віри: єпископи чи пресвітер? Невже попові вільно з путя правди зводити, а не вільно єпископові на путь правди навертати? Безправ’я то єпископові велике, і великий непорядок церковний! Єпископському судові підлягає єпископ і його науки, а не попівському судові. Попівську науку має власть судити єпископ, не навпаки! Коли би мене справедливо допустили до собору, то один день, щоб не сказати — одна година розсудила б нас!" (д. 11 об.).

"Оцей єпископський іменем, а в дійсності непорядний попівський собор, мавши попів судцями, а єпископів виконавцями їх суду, то наробив, що їх сторони церкви — руська і грецька — від ніг до голови об’єретичили" (д., III).

Все це дуже інтересне для характеристики настроїв не тільки самого Смотрицького, але й цілого нового православного єпископату: його розжалення на без’єпископський, пресвітеріанський уклад східноукраїнської церкви, що знайшла свій осередок "під крилами черкаських молодців".



Жалиться на такий неможливий стан речей в руській церкві — таке легковаження архієрейського чину, що йому, Смотрицькому, вільно було ширити єресі лютеранські й кальвінські (в раніших писаннях), як він був лаїком, світською людиною, а невільно тепер, ставши архієпископом, подати "антидот" на дану давніше трутину — "його лають, безчестять і на смерть переслідують". Відкликує як вимушене і неважне все, що мусів робити, говорити і підписувати під час того собору, — бо зроблене під пресією (хоча на жадання собору перед спеціально на те викликаним намісником київського гроду заявив, що ніякого насильства над ним не діялось). Головним же мотивом своїх поступок виставляє страх, щоб не дійшло з цеї причини до кровопролиття в Печерській церкві. Жадає, щоб його "Протестація" "до цілого руського народу" була передана на правильний, помісний православний собор, скликаний "в місці безпечному" (від козацьких молодців, очевидно), і щоб на нім була порядно розглянена його "Апологія".

Поява цієї "Протестації" була дуже прикрою несподіванкою для Борецького і товаришів. І так уже про підозрілі їх зносини з уніатською стороною і плани нової унії ходили неприємні чутки між громадянством, і на підставі їх під весну 1628 р. Ісайя Копинський, представник непримиренного старого благочестя, розіслав "по всей Руси" якесь галасливе послання, остерігаючи від небезпечних замислів владиків 1.



1 Про це писав Смотрицький Рутському 2 березня: "Посилаю твоїй велебності до прочитання, що вже по першім моїм побаченні з тобою (тільки з чуток, без справжнього доводу) цей завзятий (cuperbus) чоловік Ісайя по всій Русі розіслав і розсіяв тими недавніми днями: поки йому не притруть рогів до живого, відібравши йому тих монастирів і того, що він з Москви дістав, доти він не перестане так шаліти". Згадує далі, що вже й Борецький писав до кн. Вишневецького в тій справі, щоб він як патрон задніпрянських монастирів, де пробував Ісайя, приборкав його. Значить, і Борецького зачепив своїм посланням Ісайя (лист Смотрицького у Кояловича, Литовська церковна унія, II, с. 368 — 9).



Публікація "Апології" з її відкликами до даних від владик уповажень видавала їх, можна сказати, з головою. Рятуючи себе і розпочату компромісову акцію, вони мусіли віддати справу в руки найбільш непримиренних і незапідозрених противників всяких компромісів, як Ст. Зизаній і Мужилівський. При тім сподівались, що абдикація Смотрицького, вирвана з нього собором, заспокоїть громадянство і закінчить без останку цей прикрий і небезпечний для всієї ієрархії інцидент і дасть змогу далі продовжувати — спільно з тим же Смотрицьким — заходи коло утворення релігійного компромісу. Так належить, очевидно, розуміти гострий супроти Смотрицького тон, узятий Борецьким і Могилою перед соборною аудиторією. Він його образив і спровокував на такі неприємні ревеляції в його "Протестації". Київський же осередок, не передчуваючи цього кроку з його сторони, зараз по соборі виладив коротке звідомлення про цей інцидент, щоб представити його вповні вичерпаним і таким чином заспокоїти громадянство. Це звідомлення вийшло майже одночасно з "Протестацією" Смотрицького під заголовком:


"АПОЛЛЕІА Апологіи, книжки діалектом русским написанои, польским зась ве Льво†друкованои, вкоротце, а правдиве зъсуммованная през стан духовный Восточнаго Православіа, под послушенством святЂйшаго патріархи константинополского, звыклого в Россіи господина, отца и пастыря стале и неотмЂнне аж и по сес час знайдуючій ся, и до друку на жаданє многих поданая за благословенієм и позволенєм старших в тойже святой церкви Россійской. Року от създанія міру 7136, а от рождества Господа нашего Іисус Христа 1628 мЂсяца августа 30 дня" 1.



1 Передрукував її теж Голубєв, П. Могила, I, дод. с. 305.



Як епіграф подано виписку з конституцій сойму того року про оподаткування руського духовенства, що нібито послужила притокою для скликання цього собору (в дійсності ініціатори собору підстроїли цю податкову конституцію власне для того, щоб мати законну нагоду вчинити нараду про релігійний компроміс). Далі наступає присвята брошури львівському владиці Тисаровському, що не був на соборі і взагалі не брав ніякої участі в змові з Смотрицьким, був таким чином людиною не підозрілою, і тому його повагою хотіли, видко, до певної міри покрити цей епізод київські ініціатори собору: вони, мовляв, інформували неприсутнього Тисаровського про інцидент, який виник на цім соборі з приводу "Апології", видрукуваної в нього у Львові. Мало це заразом послужити до інформації і інших неприсутніх — на те й друкувалось.

По присвяті видрукувана "маніфестація", заява, вписана Борецьким до київських гродських книг перед собором, аби скликане ним "совЂтованіє" не було фальшиво перетолковане: воно, мовляв, не має іншої мети, як тільки вияснити матеріальне убожество православного духовенства та запобігти його оподаткуванню. Зовсім непередбачено предметом соборових нарад стала "Апологія" Смотрицького:


"Таковый фундамент консультацій нашоє в тот цель а конец гды ся заложил, в том, часЂ, двома днями пред праздником прибыл до Києва превелебный в бозЂ господин отец Мелетій Смотрискій архієпископ полоцкій и проч. и в монастыри святого Міхаила Золотоверхого мешканьє назначоноє одержал. А же книжкою тою по Руску написаною і въпрод засланою посоченый и пошлякованый был за мудрствуючого противноє благочестію восточному, не въпрод з ним до обаченя ся пришло преосвященному митрополитови посвященным єпископом, аж упередило посланьє до него певных персон з собору на то депутованых. До котораго прибывши гды з ним долго розмовляли, а то все в любви з собою отправуючи розышли ся, пришло за ласкою и помочью божією до такого скутку, иж помененый господин отец архиепископ на день завтрешній таковый весь лист власною рукою своєю до преосвященного господина отца митрополита писал".


Наводиться тут другий лист Смотрицького до Борецького, поданий вище, а далі оповіщення від собору іменем митрополита з підписами всіх головніших учасників:


Ђдомо чиним, иж мы з духовенством своим: архієпископом, єпископами, архимандритами, игуменами, протопопами, ієреями и иншим причтом церковным знесши ся з собою в обители святого архистратига Міхаила по празницЂ Успенія пречистои Богородицы, за позволенєм з сейму прошлого, и посовЂтоваши яким бы способом (любо то [1 Хоч.] бенефіцій жадных не маєм) и от нашого духовенства россійскаго прикладом иных приложенє ся датком на так пилную потребу Речи Посполитой статися могло. И той нашой намо†сполной, през их Милость паны послы з разных воєводств и повЂтов, на пришлый сейм собраныи скуток и конец ознаймити пред себе взявши и постановивши. Та тоюж оказиєю прибытя з многих сторон и мЂсц люцій православных духовного и свЂтского стану реч потребную усмотрили смо; народ христіанскій православный Россійскій, так в КоронЂ як и в великом князст†Литовском под послушенством святЂйшаго вселенскаго патріархи константинополского, а смиреніа нашего благословенієм стале и неотмЂнне трваючій, нетолко устне в благочестіи святом въсточном укрЂпити и змоцнити, але и тым унЂверсалным листом нашим до вЂцомости всЂх донести — по смиреніи нашем то обетуючи и прирекаючи:

"Иж яко смо по сесь час о жадном отступст†не мыслили, и до апостасіи унЂатскои не склонялисмо ся, так и до исхода душ наших за ласкою и помогою всесилнаго Бога тогож стеречи ся под клятвою, перед святЂйшим патріархою на себе учиненою, а на тот час потверженою хочем и обязуем ся.

И по милостех ваших 1, Народе Россійскій православіа восточнаго, так духовного яко и свЂтского стану, потребуєм и пилно просим, а з власти нашеи пастырскои и напоминаем:

Абы при добродЂтелном житій христіанском побожном, учинками и благочестієм свЂтло сіаючом статечными зоставати хотЂли".


Але це ще не кінець:


"По написаню того листу, и сконченью того зъєзду духовного, тудЂж по отєзде и єго милости господина отца архієпископа, на тых мЂст 2 новины почали ся носити межи людми таковыи, якобы Апологія книжка не през митрополита, архієпископа и епископов мЂла быти шарпаная, паленая и проклятству вЂчному отдаваная, але толко през нЂкоторых пресвитерств".



1 Від вас.

2 Зараз, полонізм.



Яка близька суголосність з представленням Смотрицького, і яке свідоцтво тому, що, підозріливо ставлячися до поведення владиків, громадянство надію свою справді покладало на собор священиків.

Запобігаючи цим чуткам, митрополит з владиками (включно з самим Ісайєю, що півроку тому остерігав громадянство від владичого опортунізму) за тиждень по соборі випустили нову відозву:


"Взявши смиреніє наше вЂдомость певную о том, иж нЂкоторыи персоны по съборЂ нашом смЂли и важили ся мовити и межи людми удавати, якобы Апологія книжка до народу руского, з друку на свЂт по полску отчасти ве Лво†выданная, а по руску на писмЂ вся пресланая до нас и читаная, не през нас митрополита, архієпископа и епископов мЂла быти читанная, шарпаная, паленая, и проклятству вЂчному отдаваная, з анафемою на тот час на Касіана Саковича в том дЂлЂ услугуючого, але толко през нЂкоторых презвитеров, — кождому православному и хотячому відати то ознаймуем: иж не хто иншій впрод прочитавши з иншим духовенством, але мы митрополит и епископове, при бытности самогож господина и сълужителя нашего господина отца Мелетія Смотриского архієпископа полоцкаго, єпископа витепскаго и мстиславского, архимандрита виленского и дерманского, который литургію божественную по обхожденіи c кресты в храмЂ Успенія пречистои Богородицы в святой великой ЛаврЂ Печерской кієвской будучом в всем архіерейском одіню з нами сполне целебровал, — публицЂ на амвоні по євангели тепер, а рукою власною от его милости написанои шарпалисмо, допталисмо и огню властію себЂ от собора даною (проклинаючи и книжку и Касіана) предавали смо. И сам господин отец архієпископ шарпал, и палил, и анафемЂ як книжку так и Касіана пред лицем всеи церкви отдавал" 1.



1 Передрук Голубєва, с. 315.



Процитувавши цю відозву, "АПОЛЛЕІА" кінчить короткою наукою до читачів, щоб вони "Апології" не читали, з Кас. Саковичем в ніякі зносини не входили і твердо стояли при східній православній вірі.

Так нехитро позамітавши сліди і вибіливши Смотрицького, а вину зваливши на Саковича, Борецький і Могила, очевидно, сподівались, — як я кажу, — далі спільно з ним продовжувати компромісову акцію. Правдоподібно, зараз по скінченню собору відбулися про це наради втаємничених з участю Смотрицького і намісника Віленського братства Йосифа Бобриковича, що привіз від віленських братчиків різні запитання до Смотрицького і, очевидно, був ним втаємничений, бодай у деякій мірі, в уніонну акцію, так що й далі виступає одним з головних її учасників.

Смотрицький, видко, без усякого труду переконав київських головачів, що їм нема чого тримати його в Києві, як то спочатку йому ставилось умовою від собору, і він буде кориснішим для справи на Волині.

На останній відозві владиків, 24 серпня, його підпису вже нема, а 7 вересня, в Дермані, датована вже його "Протестація" проти соборного з ним поступовання.

Коли ця "Протестація" вийшла з друкарні, не знаємо; але перше ніж це сталось, цілий ряд звісток і фактів показали київським змовщикам, що Смотрицький їх зрадив. Насамперед прийшла відомість, що, приїхавши до Дерманя, він відкликав своє відречення від "Апології", видане київському соборові, і зовсім не думає про те, щоб її знищити або справити, як то він був обіцяв у Києві 1. Його лист до Древинського (наведений вище), писаний в останні дні серпня і до кінця жовтня, очевидно, вже звісний у Києві, грозив опублікуванням друкованого протесту, коли б собор, організований порядніше, з канонічного становища, не вислухав того, чого відмовив йому Київський собор. Все це змушувало київську ієрархію, замість далі боронити Смотрицького, готуватися до явної боротьби з ним. І коли "Протестація" вийшла з друку (не раніш, мабуть, кінця 1628 року), київський гурток зараз виготував проти неї "Репротестацію" "іменем всього руського народу".

На жаль, вона не заховалась, звісна нам тільки з відповіді на "Репротестацію", випущену потім 1629 року, як досить правдоподібно догадувався пок. Голубєв, з-під пера Феліціана Коженьовського, ченця-бернардина, що в тім же часі писав також у формі листа до Борецького заклик до участі в соборуванні 2.



1 Але що згаданий Смотрицький для мізерної інтрати та спокійного дочасного життя, вернувшися з Києва до Дерманя і тим за своє відречення не прийнятий, відступив від нього (відречення) і заявив, що стоїть при "Апології", — так пояснив Мужилівський причину написання свого розбору "Апології" (передмова), і з цього видно, що далеко скорше, ніж з’явилась "Протестація" Смотрицького, в Києві була одержана звістка, що Смотрицький уневажнив своє відречення, дане Київському соборові, і це було першим сигналом тривоги для київських кругів.

2 П. Могила, I, дод., с. 351 і 371.



З згадок "Відповіді" виходить, що автор "Репротестації" не обмежився полемікою з "Протестацією", а пустився на всякі особисті атаки проти Смотрицького: пригадав йому і не шляхетське походження, і причетність до вбивства Кунцевича, і под.1



1 Виїмки з "Відповіді" (Odpowiedź na Reprotestacyg uczynioną imieniem wszystkiego narodu Ruskiego na w. o. Meletiusza Smotrszyskiego nie wstydliwey y głupiey mądrości scribenta iey dana) y Голубєва, П. Могила, I, дод., c. 348-50.



Одночасно кілька православних богословів взялись за відповіді на "Апологію", щоб збити ті болючі обвинувачення проти руської церкви, що в ній містились; з них маємо друковані дві: Мужилівського і Гізеля-Діпліца, але можливо, що в дійсності було їх написано або принаймні писалось і більше.

Дальше ми приглянемось до тих друкованих полемік, а тут тільки підчеркнемо цю цікаву подробицю, що, піднявши літературну кампанію проти Смотрицького, київський ієрархічний осередок фактично не переставав далі здійснювати програму релігійного "поєднання русі", начеркнену Смотрицьким. Старанно здіймаючи з себе всяку відповідальність, всяку ініціативу і перекладаючи її на короля, на сойм, шляхту, уніатську ієрархію і т.д., Могила з Борецьким і компанією хотіли фактично продовжувати спільну акцію з ним як найбільшою літературною й інтелектуальною силою Русі: "Різно йти, разом бити", як каже німецьке прислів’я — привести до того "порядного собору", що його вимагав Смотрицький для полагодження "шести різниць" між православною й католицькою церквою і поєднання роздвоєних руських церков в одному руському патріархаті, котрого вінець мав припасти Могилі.

















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.