[Михайло Грушевський. Історія української літератури. — К., 1995. — Т. 6. — С. 421-435.]

Попередня     Головна     Наступна





"Паренезис" Смотрицького. Проект українського патріархату. Приїхавши до Дерманя, Смотрицький насамперед — коли вважати на друковану дату — виготував до друку свою "Протестацію проти собору, того року в Києві відбутого" 2. На її кінці стоїть 7 день місяця вересня 1628 року, хоч, може, це й "антидата" ("заднім числом").



2 Див. вище.



Зміст її був наведений вище; я нагадую, що вона кінчиться апеляцією Смотрицького до "нового помісного собору нашої руської церкви", що мав би бути скликаний за дозволом уряду "на місці безпечнім", і там його "Апологія" щоб була розглянена звичаєм синодальним, згідно з церковними канонами, і винесено було в цій справі правосильний декрет. До скликання цього собору мав робити заходи, з одного боку, київський ієрархічний осередок (себто головно Могила) і Віленське братство ("намісник" Смотрицького Бобрикович). З другого — уніатсько-католицькі круги, де головним промотором цієї ідеї виступає патрон Смотрицького митр. Рутський. Смотрицький же бере на себе ідеологічну підготовку. Пише "Протестацію" як образ неможливого стану православної церкви, з позбавленням єпископів всякої власті і впливу. Розсилає агітаційні листи — такі, як вищенаведений лист до Древинського. Ладить богословські трактати, котрими він збирався продовжити і поглибити начеркнене в "Апології". Першим з них був "Паренезис" або "напімненнє Віленському братству", закінчене в середині грудня 1628 і випущене десь весною 1629 року як ідеологічна підготовка, кажу, задуманого собору, що мав відбутися восени того року. За цею невеликою працею, властиво брошурою, взявся Смотрицький до більшої, викінченої ним у місяці березні: оборони тез, виложених в "Апології" в формі полеміки проти "Антидоту" Мужилівського: він назвав її "Екзетезисом, або розправою між "Апологією" і "Антидотом". Що було далі — невідомо, тут взагалі наші відомості про Смотрицького стають дуже скупі, і ми не знаємо, як він реагував на соборні події 1629 року й писання, що виходили по нім.

"Паренезис", як я сказав, написаний у формі посланія до Віленського братства 1.



1 Paraenisis, abo Napomnienie od w Bogu wielebnego Meletiusza Smotrzyskiego, Rzeczonego Archiepiskopa Połockiego, Episkopa Witepskiego y Mśćisławskiego, Archimandrytę, Wileńskiego y Dermańskiego do przezacnego Bractwa Wileńskiego, Cerkwie S. Ducha; A w osobie jego do wszystkiego tey strony Narodu Ruskiego uczynione; Anno 1628. Decembr: 12. Cum licentia Superiorum. W Krakowie, W Druk: Andrz; Piotr; Typogr; J. K. M. Roku 1829. Мале кварто, стор. 98, не рахуючи титулової сторінки; з них "Паренезис" займає тільки 62 стор., а с. 63-96 "Kopia listu... do Cyrylla Patr. Konst." (вище, c. 374) друкована більшим письмом.

На початку присвята Ол. Заславському, чисто етикетальна (його герб, вірші на герб M. Greg Goliński, Coll. Minor) краківського магістра. Далі ухвали друку: м. Рутського і цензора Нуцеріна, проповідника краківської кафедри, з датою 19 січня 1629 (це показує, що в грудні 1628 "Паренезис" уже післано до цензури). На кінці віршоване "похвальне слово" "Паренезисові" "учителя філософії" "Николая Зоровія", грецькою мовою. Примірник Ленінград. держ. публ. бібл., прегарно захований.



Через свого ректора Йосифа Бобриковича, висланого на київський собор, воно, мовляв, передало листа до Смотрицького з жаданням пояснень від нього супроти тих поголосок, які пішли про нього: "одні проголошують його за уніата, інші кажуть, що він замишляє щось нове — ще третю руську церкву, і так силкується ще на третю частину роздерти Русь". Смотрицький тоді, не маючи догідної хвилі, відписав коротко, тепер, маючи вільніший час і далі вважаючи себе проповідником Віленського братства, як його архімандрит (Бобриковича він трактує як свого намісника), почуває себе до обов’язку пояснити братчикам, а через їх голову — "всьому руському народові тої сторони" (православного табору) мотиви своєї діяльності, в додаток до короткої відповіді, післаної їм тоді з Києва. Заразом поява "Аполлеї" або "Погибелі", як він її перекладає по-українськи, дає йому привід ще раз, після "Протестації", повернутися до київського собору і викликаного ним засуду "Апології". Очевидно, саме вихід "Аполлеї", що "тими днями" дійшла рук Смотрицького, був безпосереднім і дійсним приводом написання цього "напоминання", а лист Віленського братства, котрому, хоч коротше, він уже своєчасно відписав, Смотрицький узяв тепер на привід для літературної mise-en-scéne, випровадження на сцену своїх поглядів.

За вихідну гадку бере він оце обвинувачення, нібито він "троїть Русь": хоче утворити ще третє релігійне угруповання. В своїй першій відповіді з Києва він, мовляв, це вже був зазначив, що його завдання — не дальше дроблення, а навпаки, релігійне об’єднання розділеної Русі. Помітивши, що він і інші "скрибенти" православні останніх тридцяти літ вчинили цей розділ своїми єресями, він завернув з цеї погибельної дороги і повернувся від схизми до правдивої православної віри, що заховалася в західній церкві, і тепер прикладає всі свої зусилля, щоб переконати схизматицьку руську церкву в необхідності виріктися помилок і єресей цих популярних "скрибентів", котрих — і його, Смотрицького, в тім числі — вона виносила під небеса. Вона мусить об’єднатися з уніатською половиною, в одності з західною римською церквою правдивою, бездоганною в своїй доктрині. На це він написав свою "Апологію", з оглядом різниць обох церков, і сподівався на київському соборі довести справедливість своїх поглядів і спасенність намірів, але тут справдилося прислів’я: "хто вкрав, той прав, а в кого вкрали — того повісити" 1.



1 Chto wkraw, toy praw, a u kogo ukradziono, tego obiesić, c. 15, перша половина, очевидно, живцем народна.



Автор коротко оповідає, не додаючи нічого цікавого до звісної вже з "Протестації", історію "Апології", полемізує з "Апологією" — з тими виразами, якими вона відзивається про нього, про обвинувачених ним скрибентів, сердито відказує на "духовний стан", що так суворо розправився з ним на соборі і в звідомленні про нього ("Аполлеї"), і кінець кінцем відзивається до віленських братчиків, що, мовляв, так багато завинили в ширенні тих єретичних писань — їх друкуванні, вихвалянні й популяризуванні, аби тепер разом з ним взялись виправляти заподіяне лихо: засудити єресі "нових скрибентів", що розвели схизматицьку руську церкву від уніатської, і помагати їх об’єднанню.

З становища тактики Смотрицького і, мабуть, можна сказати — всеї тої уніатської групи, з котрою він разом ішов, цікаве те, що коли півроку тому в своїй "Апології" він виступив як член православної неуніатської церкви, який тільки доходить пересвідчення в необхідності з’єднання з уніатською, в "Паренезисі" він уже доволі одверто заявляє себе уніатом. Він противставляє себе православним, не рахує себе спільником їх церкви, підчеркує віленським братчикам, що він уже не з ними — він з уніатами, з латинниками, визнанцями правдивої віри. Але це не значить, твердить він, що він відступив від східної церкви, він вернувся до православної віри тої, що була в предків його, а занечистилася за останні тридцять років єресями і богохульствами "нових скрибентів". Він відкинув тільки ці помилки і єресі, а зістався в старій православній вірі, що пробувала давніш і тепер пробуває в одності з західною церквою і в ній хоче зістатись до кінця свого життя.


"Отже, коли я в своїм пізнім віку, під старі літа, стоючи одною ногою в могилі і щогодини можучи розстатися з цим світом, поніс цю відміну, то поніс з ласки Бога мого і з бажанням спасення свого. Бог своїм добротливим милосердям своїм зглянувсь на мене; його всевидяще око доглянуло те моє лихо, що до погибелі приводило душу мою. І я його добротливому милосердю дякую, що він змилувався надо мною хоч у старості і дав мені хоч у пізнім моїм віку час до покути, що ніколи не буває запізно. Мені досить того, що я з ласки божої спам’ятався хоч рано, хоч пізно, чи молодо, чи старо, а тільки що спам’ятався. На мою думку, спам’ятавсь я досить молодо, коли спам’ятався ще в моїм дочаснім життю. Той запізно і старо спам’ятується, що, зійшовши з цього світу і своєю бідою покаравшися, побачить своє лихо і спам’ятається — вже по часі. Бо в пеклі покути нема, там і молоді застарі. А в небі й старі відмолоджуються.

Тому що богохульства, блуди і єресі, понаписувані мною в "Ляменті" і в інших моїх писаннях на маєстат божий, загрожували мені вічними муками, мусів я їх перемінити на догмати православної віри. Але через цю зміну не відступився від св. східної церкви. Боже того боронь! То мої вороги так криво мене обмовляють. А я в ній зістаюсь у такій 1, якою вона перших предків моїх в народі руськім породила.



1 В цім слові я бачу помилку в друк. оригіналі і перекладаю відповідно до логічного ходу думок автора.



В єдності з св. західною церквою вона мене (в собі) має й матиме, аж доки у себе, дасть Біг, гробними пеленами повине, та й по смерті таки в ній жити моя надія.

Не відступив я від віри, Боже мені того не дай! Тільки Цурні можуть так про мене думати. Я зістаюсь і стою при вірі. Відлучив від себе тих, що втратили віру, а зістався з тими, що ніколи віри не тратили. Зизанієву, Філалетову, Ортологову, Клірикову і тим подібних скрибентів віри — себто богохульства, наклепи, брехні, блуди, єресі — я від себе відкинув, спасенних догматів православної віри св. предків моїх, св. східної церкви тримаюсь. Вірю в них і визнаю, і на минулім київськім зборищу належало мені за них душу свою положити. Тільки не з іншої причини як з божого допусту прийшло моєму життю урятуватись, як бачу, за те, що я так довго затаював ту спасенну справу і вважав на речі, на мій погляд, малі, але на божий суд, як я тепер переконався, аж занадто малі. Я того жалую і божої доброти прошу, аби мені то пробачив і не позбавляв мене одержання вінця смерті за правду божу, мною виложену в час, коли він позволить.

Я тої віри, котрою Русь давніш завсіди вірила. А як учить Зизаній, Філалет, Ортолог — так Русь ніколи не вірила, і я так не вірю. А хто так вірить, як вони вчать, ті далекі від царства божого, перед Богом то кажу! Вони мерзкі єретики і обридливі хульники, я їх від себе через те відтрутив і всякого стиду в старості моїй відступив, не хотячи ані вірити так, як вони вчать, ані боронити їх науки словом або ділом, так як я на шкоду своєї душі робив у давніших часах. Бути злим — це сором; відступити правої віри — це сором; а стати добрим з злого, католиком з єретика — це не сором, а велика перед Богом і людьми похвала.

Більший сором, коли хтось за молодих літ буває розумний, а в старих дурний, ніж коли замолоду хто буває дурний, а на старість розумний, бо в молодих літах нерозум — річ натуральна, а старому відповідний розум. Я за молодих літ моїх ішов сліпо за сліпими провідниками, а в старих літах іду видющо за провідниками видющими. Відкинувши геть від себе блуди й єресі Зизанієві, Філалетові, Ортологові. тримаюся православної віри моїх предків, греків і Русі... І научила мене (тої віри) не Дермань, а той, хто її дав, і далеко скорше, ніж скільки я в Дермані живу" (відповідь на закид, що він відступив православної віри, щоб дістати дерманську архімандрію, с. 25 — 7)".


Закликаючи Віленське братство і з ним увесь руський нарід іти його прикладом і відбудовувати стару спільність східної церкви з західною, автор з огляду на те, що дотеперішні проби релігійного порозуміння, підіймані в останніх роках, не могли дійти кінця, вказує причину такої неохоти в зверхності царгородського патріархату, що йому не хочуть піддатись назад уніатські владики. Як вихід вказує емансипацію руської церкви від царгородського патріархату за прикладом новоутвореного патріархату московського та інших автокефальних православних церков. Проектує утворити окремий патріархат руський, для земель Української й Білоруської: в ній об’єднались би і уніатська, і схизматицька православна церква 1. Це було організаційне гасло — як я вже сказав, висуване в той час патроном Смотрицького м. Рутським (чия була ідея — Рутського чи Смотрицького, не можемо знати). В меморіалі своїм, в справі проектованого собору, поданім нунцієві десь на поч. 1629 р., Рутський приготовляє його до цього постулату як домагання православних (очевидно, київського ієрархічного осередку) і висуває кандидатуру Могили як можливого і вповні приємного патріарха 2.



1 "Раді ми були, що з р. 1623 почало заноситися на переговори про угоду Русі: неуніатів з уніатами. Певні ми були недалекого пожаданого покою церковного, за поміччю божою. Але лихі дорадники, що їм свята єдність обірвала б ті розпусні гумори, розбили то нам, і знов нас лишили киснути в тім загнилім росолі єретицькім... Року 1626 прикладалось і ти, православне братство, до тої спасенної справи, та не знаю, що тебе відмовило від її завершення. Коли (відвела тебе) ухвала уніатів, що вони не можуть бути під зверхністю старшого твоєї сторони, то з досвіду свого скажу, що ти не мало слушної причини відступити від договору з ними про згоду. Бо в неволю ніхто не піддається добровільно, хіба десперат або божевільний. І що ж? Невже ти хотіло від них (уніатів), аби вони піддалися в послушенство твому з’єретичілому Старшóму? (патріархові себто)? Аби раз увільнені від схизми ласкою божою вони знову свої шиї всували до душегубного її ярма?" (с. 30).

2 "Від кількох літ схизматики добиваються, щоб у русинів уставлено нового патріарха, а то для того, що прості люди, які нічого іншого не знають, тільки що їм треба бути в послушенстві патріарха, якої б він не був віри, тим способом були б притягнені До св.унії і через свого патріарха — до послушності папі. Скликавши до себе всіх єпископів (уніатських), я розбирав цей спосіб, і ми так ухвалили. Руські митрополити фактично здавна мають привілегії патріарха і тепер ними користуються, і це потвердив Климент VIII та інші папи, так що їм, крім патріаршого титулу, нічого не бракує до повноти патріаршої юрисдикції. Але що у Цієї схизматизацької черні це ім’я шанується й славиться, не треба їм його відмовляти, коли зажадають. Зіставалась трудність тільки Щодо способу поставлення такого патріарха, і тому я поставив це питання кільком побожним і ученим теологам, і вони висловили свою гадку (Рутський переслав її до Рима, та звідти не отримав виразної директиви, і тому справа тоді спинилась, бо й не була ще пильною). Але що тепер це знову ходить по устах схизматиків, щоб їм поставлено патріарха, так як поставлено на Московщині, то прошу вашої інформації, чи давати на це згоду, коли наставатимуть, припускаючи, що той новий патріарх буде обов’язаний зложити сповідь віри (згідну з католицькою доктриною) і віддасть послушенство папі, як тепер віддає митрополит (уніатський)?

Вони домагаються також, щоб патріархом настановлено котрогось з їх, не з наших, аби легше потягнути чернь, а особливо козаків. А між ними єсть Петро Могила, архімандрит печерський київський, недавно тому поставлений — братанич господаря молдавського, чоловік багатий, і це може дуже придатися для доброї організації унії у всій Русі і в Молдавії з Валахією. Він робить враження людини, добре приготованої для приняття католицької віри, душа добра, служить двічі на тиждень, що дуже рідке між руськими схизматиками; життя веде тверезе і чисте, обов’язки свої сповняє побожно, любить релігійну дисципліну, так що в монастирі з тих 80, що він застав, зісталося тільки 18, в інших своєвільства він не міг знести, а вони його порядків; пройшов humaniora, вміє по-латині говорити і писати, розуміє святих отців, і що йому виясняють, добре схоплює. Коли упевнимось у всім тім і він згодиться на унію та зложить сповідь католицької віри — спочатку віч-на-віч, а потім перед вірогідними свідками, чи не зробити йому цеї уступки, коли на цім синоді (проектованім на літо 1629 р.) вони будуть цього домагатись?" — Акти канцелярії Рутського, в Записках Н. тов. Шевченка, т. 116 (с. 22).




Смотрицький в своїй брошурі вияснює користі, які можуть прийти від цього патріархату, розсіває побоювання і як оправданий привід до такої реформи висуває ту обставину, що на царгородському престолі опинився єретик. Так, недавно бивши поклони перед Кир. Лукарісом як своїм учителем і керівничим свого сумління, він у цій своїй новій публікації спочатку з різними недомовками, а далі все більш категорично заявляє і повторює, що Лукаріс — єретик і далі не можна зіставатися під його владою.

Запевняє, що відлучення від Царгорода не стрінеться ні з якими труднощами, не принесе руській церкві ніякої шкоди; нагадує попередні випадки, коли руська церква настановляла собі митрополитів, незалежно від царгородського патріархату, і фактично виходила з послушенства йому, і це не приносило ніякої біди: навпаки, під владою патріархів вона прийшла останніми часами до такого гіркого упадку, і зміна може вийти тільки на добре. Утворення правовірного патріархату на Русі — супроти поєретиченого царгородського — може зробити Русь осередком православного світу, з тим як руський патріарх заступить місце царгородського, а з тим настануть знову світлі, блискучі часи для руської церкви і руського народу.


"Чи відчула руська церква якусь недостачу через те, що вона поставляла собі тих митрополитів не те що від патріархів, але й проти волі патріархів або слухалась митрополита, посвяченого папою? Що зашкодило то народові руському і його православній вірі, його правам і свободам (на що ви тепер відказуєте)? Нічого! Що може зашкодити й тепер, коли вона з багатьох дуже слушних і важних причин вийде з того послушенства та прикладом тих вищезгаданих народів поставить собі незалежного ("удільного") архієпископа або й патріарха? Не тільки що нічого йому не пошкодить, але принесе йому з собою великі й спасенні користі, а саме: об’єднає його з католицьким народом польським і литовським у вірі і любові, тому що очистить його від блудів і єресів Зизаніїв твоїх.

Школи йому піднесе.

Семінарії побудує.

Церкви добрими провідниками і сповідниками наділить.

Монастирі спорядить.

Катехізм згідної сповіді видасть.

Співи й мелодії виправить.

Церковні книги перевірить і провірені подасть до друку.

Злі звичаї і обичаї духовних і світських направить.

І за недовгий час, на мою думку, в такій красі внутрішній і зверхній поставить руську церкву, якої вона ніколи в руськім народі не мала 1.



1 Добре звісна нам риторична будова, що повторюється в писаннях Смотрицького, — пор. вище.



Не кажу вже про права, свободи і вільності духовного й світського стану: відчинення дверей до всяких урядів і достоєнств і до забезпечення вічного покою народові своєму. Чи малі це користі для тіла й душі? На мій погляд — неоціненні!

Під тим теперішнім твоїм послушенством, за стільки соток літ на що добре спромігся наш руський нарід?

Було колись, що й під тим послушенством благословив Бог предків наших. Але це тоді було, як (те послушенство — патріархат) було послушне найвищій церковній зверхності; тепер же (Біг) в нічім його (руського народу) не благословить, в нічім не любить. Не поспіває: що начебто і добре загориться — зараз і згасне! Де ті школи — Острозька, Львівська, Берестейська й інші? Ваша Віkенська — за таким великим коштом вашим — з яким поступом Молодіжі? Наче через якусь тісну щеблину (szeblin) тиснеться! За стільки літ як з каменя — ані огня, ні води! І це не з вашого недостатку й недбальства, бо не бракує уваги працюючих і кошту вашого, а з неблагословення божого, що лягло на руськім народі тої сторони.

Нічого доброго не дає йому Бог ані внутрішнього, ані зверхнього, а то не з іншої причини, тільки тому дійсно, що він втратив віру й любов до того, в чому Бог любує і ухвалює.

Де в нього проповідник добрий або й мірний?

Де сповідник розсудний?

Де в монастирях карність?

Де між духовними послушенство?

Де в старшині чуйність?

Де хто в справах духовних з любові, а не для черева працює?

Де, нарешті, пожива духовна людям зголоднілим?

Де духовні утіхи християнські?

Сміливо скажу, бо річ навидноку: від довгого часу в усій східній церкві — в землі Грецькій, Сербській, Болгарській, Мултянській, Волоській, в Іверській, Кораманській, Арабській, Московській і тут в нашій Руській простий люд по селах, містах і містечках не знає, що то віра християнська, що то святості церковні, що то вміти "Отче наш", "Вірую", що то знати десять заповідей божих і все інше, що кожному християнинові належить.

Ніхто з них не зазнає ніколи утіх віри християнської, що приходять з слухання слова божого. Живуть як худоба! Коли у нас тут ідуть до церкви, тільки з страху кар, по спасенне причастя, коли вже конають, то що сказати про інші краї того ж послушенства, де тих кар нема?

А то не через інше, тільки з того, що вони в однім і в другім смаку не чують і його не знають: чого не знають, того й не бажають.

Тому-то не тільки не зашкодило б то народові руському, якби він за прикладом інших націй "удільного" архієпископа або патріарха в себе настановив, але то дуже було б для нього корисно і щодо тіла, і щодо душі.

Бо за таким свійським церковним справцею собори відправлялися б поважно, церковні недостатки заповнювалися б і все корисне для церкви і спасенне без усяких перешкод обговорювалося б і здійснялося. І незадовго, дав би Бог, до того б прийшло, що з духовного багатства руської церкви й інші народи з того ж язика й обряду стали б користати.

Бо тепер чи в нас катехізи?

Чи в нас постілля? 1

Чи в нас життя святих?

Чи в нас якісь спасенні екзерциції духовні?

Ще з тих святих віків "Соборники" читаються, читаються "Прологи", але й тих ні той, що читає, не розуміє, ані ті, що слухають, і діється так, начеб ті читальники голодному коло рота якимсь смачним куском махали, а не давали з’їсти ні собі, ні слухачам.

Що більше ще нас мусіло подвинути до заходів коло удільного для нас патріарха, це те, що часто трапляються патріархи-святокупці 2 — як той, що по багатьох інших і теперішнього був з престолу зсадив і на вигнання запроторив. Трапляються і єретики — як між багатьма іншими й теперішній 3, про котрого йде такий голос тепер не тільки по Україні, а й скрізь. А нарешті найголовніше, що нас побуждає мати удільного попечителя церковного, — це схизма" (с.31-4).



1 Збірник поучень, розложених на дні й свята — те в нашому тодішньому письменстві звалось "Учительним євангелієм".

2 Що купують собі в уряду патріаршу гідність.

3 Лукаріс.



Автор у коротких словах повторює звісну вже нам аргументацію, що вина схизми падає на православну сторону, бо римська церква чиста від яких-небудь єресів, спеціально від усіх тих, що їй закидаються з православної сторони. Тому православні повинні шукати повороту до неї, щоб вийти з погибельної схизми. Віленське братство, яке своїм впливом зробило так багато для відчуження православних від римської церкви, через єресі нових скрибентів, ним ширених, так тепер мусить ужити свого авторитету на те, щоб відтягти руський нарід від їх блудів і привести до "святої єдності" (с. 35).

Крайня пора покінчити з гаслом: "нехай все буде постарому", що розбило останній київський собор 1.

"Старина, старина", — а вони в новині по шию! Дай, Господи, старину, і ми про це Бога неустанно просимо. Але старина ділом, а не словом, істотою, а не гадкою, та ще й хибною. Хіба єдність церковна не старожитня? Що в християнстві є над нею стариннішого?" 2. І Смотрицький починає викладати всі ті призбирані за останні десятиліття факти й легенди, що мали свідчити про спільність руської церкви з західною, про переговори з папами, признання папського примату і т. д.3 Заспокоює, що унія нічого не змінить в обрядовості й практиці руської церкви 4, навпаки, вона одна може урятувати руський нарід від повного упадку, що на нього насувається 5. Тут знову читаємо ті страхи й погрози неминучою денаціоналізацією Русі, розсипані автором уже в "Апології".



1 "Цей собор недавній для того саме були ми й визначили, щоб про це порадитись і не допустити далі ширитися тому лиху (роздвоєння руського народу). Але ненавидець єдності церковної (диявол) відразу тому запобіг — через того, що то кричав: "Що ми, православні, будемо з єретиками в вірі єднатись?" Так і стало на тих, що за тим першим голосом закричали: "Нехай буде все по-старому". Наче б це по-старому було — в нових єресях плутатись, а старих догматів православної віри відступати" (с. 45).

2 с. 45-6.

3 с. 46-7.

4 с. 48-9.

5 с. 51.



"Колись бачилося цілі доми княжі, панські, шляхетські в церкві твого набоженства; воєвод, каштелянів, старостів, державців та інших урядників двірських і земських гідностей та преложенств. Про таке їх змалення — щоб не сказати винищення, котре тепер бачиш, — ані думалось, мабуть. Тепер багато славних фамілій не бачиш уже зовсім, інші понижені, багато знов роздвоєних: батьки — русь вашої сторони, а сини й доньки — католики. Коли батьків не стане, якого собі помноження сподіваєшся? Батьки — русь вашого обряду, породили потомків на його розмноження; чи від їх католицьких потомків сподіваєтесь розмноження русі свого набоженства в їх потомках? Не думаю! То вже уплило".


І автор дає реалістичне, доволі вульгарне, але дотепне порівняння національного стану з станом тіла:


"Поглянь тільки, преславне братство, як то ще небагато літ тому нашої віри нарід був утучений (угодований) славними фаміліями і високими дигнітарствами: був він тоді тілистий і грубий, багато прикрашений, носив на собі пояс свобід і вільностей тої пресвітлої Корони, і той пояс на нім гарно лежав і добре приставав, цупко його тримавсь 1.

Потім, під наш уже вік, як спало йому немало (з тіла), так йому той пояс ослаб, що здається — ледве що пристає: а це не більше як за тридцять літ. За других тридцять хто вже дочекає, а я набагато заложуся: якого тіла на нім сподіватись? Певне, такого схудлого, що на нім той пояс і триматись не зможе: сам собою з схудлих бедер його спаде! Бо пояс той стоїть в одній своїй мірі, а тіло народу твого — тих, що тим поясом прикрашаються, — так худне і тоншає, що не зможе й утримати на собі того багатого і розкішного поясу. Хоч ніхто поясу не буде з нього здіймати, само воно його втратить, втративши свою повноту і силу. Втративши її, не поткнутись тобі на сойми та трибунали: лавиця міська — все твоє пристановище, та і з неї тебе 2 й інших багатьох до того часу висадять. А з тим прийдеться руському народові твоєї сторони, як він зістанеться без поясу, поневолі то вчинити, що він тепер, ще в поясі, міг би вчинити доброю волею. Те, що тепер, поки на нім ще той пояс яко-тако тримається, він міг би зробити, поважно затримуючи на своїм тілі і забезпечуючи свій пояс, то він, втративши пояс, буде змушений учинити без усякої надії вернути собі той пояс.



1 Для відповідного зрозуміння треба пригадати, що в тодішнім костюмі пояс грав дуже велику роль, був предметом особливо виставним, дорого прикрашеним.

2 Віленських братчиків, міщан і православних міщан інших міст.



І справдяться на нім варті пам’яті слова одного набожного мужа, що в немалім згромадженні шляхти народу свого руського так сказав: "Нарід наш руський тоді до унії приприступить, як схлопіє". Так якби сказав: "Коли у нього шляхти не стане і вільності йому не будуть служити". І до того таки дійсно, явно і споро йде! Бо як на початку унії трудно було в однім воєводстві перелічити шляхетські доми руської віри, так тепер по всіх краях Руської землі їх всі на пальцях одної руки можна порахувати. Тоді, купуючи св. єдність, не так легко її купимо, коли тепер нею з покупном погорджуємо" (54 — 5).


От Смотрицький і закликає Віленське братство використати момент, коли перехід на унію ще може принести не тільки релігійні, моральні, церковні, але й політичні користі руському народові, а як один з вдячних способів цеї акції висуває утворення руського патріархату, що мав би заступити місце царгородського.


"Ведім переговори з братією і шукаймо способу до об’єднання розрізненої Русі. Обговорюймо його і ним привертаймо єдність св. церкви руської. А за приверненням її (церковної єдності) переносьмо з’єретичену патріархію між наш руський католицький нарід. Александрійський патріарх за нинішніх часів резидує в Каїрі, а все-таки він александрійський. І коли правда це, що "там Рим, де папа", то стане правдою також, що там Константинополь, де вселенський патріарх.

А Бог нас поблагословить! Поки ти (Віленське братство) служило незгоді і порізненню, поки тебе Бог карав чудесно блудами і єресями твоїх Зизаніїв. Коли ж звернешся всіми силами твоєї душі на службу божу, зараз навчить тебе Господь правих догматів православної віри" (с. 56).


А коли не буде й цим разом доброї волі до поєднання, автор рекомендує урядові — через голову віленських братчиків і руського народу — старе й випробуване правило "понудь ввійти", ясніше кажучи: вжити примусу! Так поступали побожні цісарі та королі, і в доцільності й спасенності цього побожного примусу супроти єретиків і схизматиків переконався кінець кінцем великий учитель церкви бл. Августин, що перше був його противником. Отже, автор кінчить своє "напімнення" побажанням, "щоб наша найвища влада" пішла за прикладом тих побожних цісарів і королів, що, "побожно й запобігливо здійсняючи те спасенне "понудь ввійти", позискали Богові незчисленну силу єретиків і схизматиків.

А віленським братчикам — коли вони його слова не приймуть — автор, за євангельським прикладом, обтрушує порох ніг своїх, не стільки, може, "на свідоцтво проти вас в день страшного суду божого", як каже в приписці (с. 61), скільки на вжиток різних "інстигаторів коренних".

Як бачимо, спустившися з непривичних для нього ідеалістичних високощів на твердий грунт практики Річи Посполитої, на стежку небіжчика Потія — проповідника оцих засобів побожного примусу, як бачимо, Смотрицький вернув собі щирість і темперамент, і ця його книжечка — ідеологічно, розуміється, не високолітна, читається з більшим інтересом, ніж прославлена "Апологія". Єсть тут грубий гумор і деяка літературність.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.