[Михайло Грушевський. Історія української літератури. — К., 1995. — Т. 6. — С. 613-671.]

Попередня     Головна     Наступна





Тріумф Могили і могилянства. Писання, йому присвячені. Роки 1629-1631, з котрих головно походять розглянені вище писання Могили, були в нього повні доволі гострих і тяжких переживань. Широкі круги громадянства засудили церковну політику, до котрої він прикладався, — плани релігійного компромісу, наближення української церкви до католицтва, об’єднання з унією, хоча б і за ціну переваги над нею, і т. д. Нагадую хронологію: зима 1628 — 9 — рефлекси провалу планів Смотрицького, Могили, Борецького; літо 1629 — зірваний собор у Києві; зима 1630 р. — боротьба за митрополію, літо 1631 — вибір і посвячення Ісайї 1.



1 Хронологізація приблизна.



На митрополичний престол кінець кінцем вибрано, против нього, його противника — представника непримиренних православних традицій Ісайю Копинського. Було в цім багато неприємного для Могили як для голови Печерської Лаври, що один з її старих стовпів — старець Антонієвої печери протиставлявся молодшому архімандритові як носій справжніх, непідозрілих православних традицій у докір його забігам у двору, магнатів, біскупів і т. д.

Трудно вгадати, скільки свідомого й надуманого плану було в Могилиних аскетичних ухилах цих років, віддзеркалених у його творах 1629 — 31; скільки було свідомого бажання вибити зброю з рук противників, заявивши себе гарячим прихильником аскетичних традицій печерських, балканських, святогорських (є серія святогорських повістей серед агіографічних записок цих років) і старого православного благочестія — не гіршим від котрих-будь його прихильників. І скільки було тут підсвідомого прагнення в цій напруженій і непевній боротьбі знайти в повишених релігійних настроях своє, внутрішнє оправдання для походу врозріз з бажаннями і настроями громадянства, в конфліктах з санкціонованими канонічними формами, котрі йому доводилося зчиняти в своїх змаганнях за владу.

Могло бути одно і друге, навіть поруч себе. Могилі треба було показати, що його церковний опортунізм і лоялізм до католицьких правлячих кругів ніскільки не розминається з православним ригоризмом; що його запозичення освітніх, шкільних, літературних засобів у "Арістотелів і Ціцеронів" з католицьких рук, з єзуїтських колегій, ніскільки не шкодять чистоті "східної грецької" догми, святих традицій Києва й Печерського монастиря. Тим, може бути, треба пояснити, що, осягнувши свої завдання, здобувши рішучу перевагу над противниками, Могила залишає свої аскетичні і гімнологічні вправи, не друкує своїх канонів, ні "Патерика" — в них уже не було потреби. Після того, як він доказав громадянству чистоту свого православія, переконав, що він добивався кермування українською церквою в інтересах її скріплення й процвітання, а не запродання й пониження, і дістав від суспільності ухвалу своєї діяльності, правовірність церковної і народної заслуги, він уже не потребував зовнішніх доказів своєї правоти — ні перед суспільністю, ні перед сумлінням. Він оправдав себе, свою тактику, свою манеру поведінки, він міг спочити на лаврах. Роки 1629 — 1631 були роками проби, "искусу". Могила мав підтримку магнатів, біскупів, королівського двору, але широкі круги громадянства ставилися проти нього невірно й неприхильно. Він будував свою кандидатуру на митрополію, маючи за собою "плечі", — протекцію офіційних і офіціозних кругів, але холодний вітер віяв на "воєводича" з братства, з міщанських, з козацьких, з попівських кругів.

2/12 березня преставився Борецький, лишивши тестамент 1, цікавий формою і змістом як гідне відбиття індивідуального образу цієї людини і цікавий документ часу, його ідеології і побуту, навіть літературної техніки.



1 Пам’ятники, II, с. 407 — 10, з ориг. бібліотеки Київ. академії: на документі митрополитанська печатка з образом архангела Михаїла і підпис Борисковича: Іс. Б., смиренный єпископ православный, блюститель митрополій києвское.



"Во имя отца и сына и святого духа, святыя животворящія троицы, єдиного истиного Бога нашего, аминь.

Безначальный єдиносущный сын, слово божие, Бог и отец Господа нашего Іисуса Христа, жродло премудрости и всея вселенныя, всЂх видимых и невидимых речей творец, яко сам рачил, так то все предвидяцим оком и найвышшою премудростию своєю справил, же сотвориши человЂка на хвалу свою, конец живота ему смертю умерти ознаймил; єднак же, яко ся сам все вЂдаєт, для того час албо годину тоєє смерти только в своей вЂдомости заховал, а пред человЂком утаил. Которого то часу албо смерти нашое поневаж не вЂдаємо, прето ж спаситель наш Господь Іисус Христос, правдивый сын божій, рачил нас упоминати, абысмо завше, на каждый час молячись Богу, чуйными и на тую то смерть готовыми были, якобысмы с добрым умнением перед судом божим стати могли.

За которым то таковым сына божого напоминанєм, и я раб божий Йов Борецкий, митрополит києвский, галицкий и всея Россіи, и игумен монастыра Михайловского, церкве Золотоверхое, над Києвом, ачколвек на сесь час хорий, але пятма смыслами телесными, то єст видением, слышением, смакованием, повонянем и дотыканием, и трема силами души моее, то єст розумом, паметю и волею, добре здоровый; в которой то хворобе моей телесной, єднак, яко в непевной речи, сподЂваючись быти ближшим к смерти, а нежли ку животу, — прето єще за доброє памети, целого и зуполного розуму и досконалое вымови, первей о души, а потом о маєтностцы убогой, которую мы Господь Бог за старанєм моим дал был, хотячи певноє и неотмЂнное постановенє учинити, тот нынЂшний тестамент мой, порядком нижей йдучим, таковым способом споражаю.

А напрод вызнаваю, и през той нынЂшний тестамент Богу, сотворителю моєму, и всЂм небесным силам, и каждому христианскому человЂкови тут теперь и на суде божом осведчаю, иж в правдивой восточного послушенства вере, которую спаситель наш Христос Господь постановити рачил, з добрым сумненем умерти и пред судом божим стати хочу. Єднак душу мою убогую в руки милосердия божого отдаю, маючи зуполную а неомылную вЂру в єго Бозском милосердю и в заслузе за нас мукою сына єго, иж он не будет в суд зо мною входити, але мя з ласки своее до вЂчное хвалы рачит приняти. А тЂло мое грЂшноє належитым хрестиянским проводом (як Господь Бог здарит) при церкви святого архистратига Михайла, над Києвом, абьг до того часу в земли отпочивало, аж Господь Бог з ангелами своими в маєстати и вшехмоцности своєй на єнералный суд прійдет, превелабнЂйшому в бозЂ єго милости господину отцу Петру Могиле, воєводичу земль Молдавских, милостию божею великому архимандриту святоє великоє и чудотворноє Лаври Печерскія Києвския, и велебному в бозе єго милости господину отцу Исаакию Борисковичу, єпископу луцкому и острозкому, яко на тот час притомному, и всЂм о ХристЂ братіям капитуле монастыря Михайловского Золотоверхое церкве ку погребеню полецаю.

И єго милость господина отца Петра Могилу, архимандрита Печерского, и єго милость отца Исаакия, єпископа вишпомененого, по бозе першими опекунами так того святого монастыря Михайловского, яко и всЂх речей моих рухомых учинивши, за найперший и церкви божой и всему православному народови Россійскому потребнЂйший пункт в том тестаменте остатнєє воли моєє кладу, абы школы в Братстве Киевском для цвиченя дЂток християнских, а не где индей фундованы были, под неблагословенем приказую.

Што се зась дотыче маетностки, худобки зобраня моего, тую таковим способом споражаю и конечне мЂти так хочу: Книги къгрецкие и латинскиє, власныє мои, а не монастырскиє, розных авторов, превелебнЂйшому єго милости господину отцу архимандрите печерскому оферую и тым тестаментом, остатнею волею моєю, в моц и завЂдоване полецаю; книги зась словенские и польские при церкви святого архистратига Михайла, гдЂ тЂло моє погребено будет, такъже и все от мала и до велика аппараты светителскиє, быти и зоставати мают.

Звонницу, которую мыслилем в монастыри святого архистратига Михайла муровати, если бы ми живота Господь продолжити рачил, и юж и муляру Петру НЂмцу, обывателю Киевскому, на тую роботу золотых сто, маючи з мылостыни, задалем был, котороє и тепер при нем зостает, другоє и в шкатуле моеі могло бы ся найти, а до того и на двох мемранех, то єсть: на пану Тимофею Александровичу Вербицкому, типографе Києвском, на мемране золотых чотыриста, и на пану Іоанну Плетенецкому на мемране золотых пятдесят, и от християн обЂтницу мЂлем на вспомогане тоє ж звонницы, — все то иж смерть закрочити мы хочеть, то на высоце уважный разсудок єго милости господина отца архимандриты (если можна тому делу досыть ученити) пущаю.

Роботу, которую килка лЂт старалемся, и не без кошту и накладу тоє все робило и не докончило, алхимицкую, иж много ся на неє у брата пана Андрея Борецкого забрано, оному єє пущаю.

Стороны сироты дочки моєє Евпраксіи и сестреницы Минодоры, тых в опеку єго милости отцу архимандрите печерскому, яко великому добродЂєви моєму, полецаю, которым келию мою новую в монастыри женском Михайловском для богомыслности и уєдиненя зо всЂм на все даю и отказую. До того двор мой в Києве мЂсте, против пана Романа Чудновца, прозываемый Черкасчинский, который в опеце и в завЂдованю общежительного святого монастыря Межигорского (бо сума их на нем єсть) быти маєт, до живота их, то ест Евпраксіи и Минодоры, если неотмЂнне инокинями будут, на выхованє даю, а по животе их тот дом на монастырь Межигорской отказую и записую и тым тестаментом остатнею волею моєю легкую.

Работу которую-м змовил и постановил з Романом столяром, обывателем Києвским столярскую до двох придЂлов великое церкве святого Михайла, то єсть до предЂла едного воведения в церков пречистоє богородицы, а до другого предЂла святоє великомучениць: Варвары, имЂлем ведлуг постановеня и интерцызы нашеє грошей готовых золотых сто и десять дати, яко ж отдалем ему грошей коп тридцать пять, а девять коп литовских на тую работу зосталем ему винен которыє коп девять при отбираню тое всее работы до помененых предЂлов мают и повини будут братія капитула монастыра Михайловского Золотоверхое церкве Роману столяру заплатити, а роботу до рук своих отобрати и пилное старане около нее приложити, якобы совершенне уробленая и помаліованая в помененых олтарах зоставала, конечне приказую.

При том теж што колвек слугам моим за вернуто послугу их, так здоровому, яко найбарзей в той тяжкой хворобе моєй будучому, зосталем винен, их милости господин отец архимандрит печерскій и господин отец Исаакій, боголобезнЂйший єпископ луцкий, з тоє ж убогоє маетностки моєє, абы на душу мою не плакали, заплатити мают, о што и прошу.

А иж жадноє болшей маєтностки своєє, и ничие иншоє у себе не маю, теды тым тот тестамент и остатнюю волю мою кончу и замыкаю, варуючи єднак, абы єго нихто ни в чем не нарушал, а то под клятвою святых отец триста и осмнадцати, иже в Никеи, и под помстою Бога всемогущего, который в день судный воздаст кождому по дЂлом єго.

До которого тестаменту остатнєє воли моее просилем о подпис рук и притистнене печатей в бозе превелебного его милость господина отца Исаакия Борисковича, єпископа луцкого и острозкого православного, и их милостей господинов отцов и братий капитулы монастыра Печарского Киевского нижей менованых, што их милости на прозбу мою учинити, руки свои подписати и печати приложити рачили. Писан в монастыри Михайловском церкви Золотоверхое, в КиевЂ, мЂсяца марта 1-го дня, 1631 року".


Як було вже відзначено, цим тестаментом Борецький віддав в фактичне розпорядження Могили свою митрополитанську резиденцію, по силах своїх облегшуючи йому дорогу до митрополії, а заразом стараючись залагодити напружені відносини між ним і братством, що в цім менті очевидно стояло в опозиції до кандидатури Могили на митрополію. Грунтом до порозуміння мала бути школа — щоб Могила відступив від своїх замірів фундувати паралельну з Братською і конкуренційну школу в Лаврі, а натомість звернув усі кошти і енергію свою на можливе піднесення Братської школи. Могила пішов за цею порадою і, приїхавши на похорон митрополита, ввійшов у переговори з братством на цю тему. Відгомоном зісталась запись Могили на братському уписі, з дня 11/21 березня, котрою він приймав на себе титул і обов’язок старшого брата, опікуна братства і школи його.


"За згодною прозбою всЂх их милостей и отцев наших духовных и стану шляхетського, обывателей кієвских всякого стану, вписных братства церкви и монастыря богоявленія в КієвЂ, ставропигіи святЂйшаго вселенскаго, прирожонаго отца и пастыря Россійской церкви, патріархи Константинопольского, старшим братом, опекуном и фундатором того святого братства, обители и школ в тот братскій реєстр подписуюсь: Петр Могила, милостію Божіею архимандрит свято-великой чудотворной Лавры Печерской Кієвской, яко любопослушник святЂйшого вселенского Константинопольского патріархи, в лЂто 1631, мЂсяца марта 11 дня, рукою власною".


Очевидно, ціною цього протекторату була підтримка кандидатури Могили на митрополію, інакше не можна собі того уявити.

Взявсь і уряд з значним опізненням до заходів коло відсунення опозиційних кандидатів. В червні 1631 року король давав директиву тодішньому київському воєводі Тишкевичу з приводу смерті Борецького: зайняти митрополичу резиденцію — Михайлівський монастир, але обережно, так щоб не ввійти в конфлікт з козаками і не дати її захопити котрому кандидатові опозиції: "аби не був на це місце висаджений козаками якийсь чоловік непокірний і бунтливий, котрий би потім бунтував і наговорював проти католиків і уніатів". Як такого кандидата королеві давали до відомості протопопа Мужилівського, що, покинувши жінку, силується стати митрополитом. Але ця інтервенція була вже почасти зайва, почасти спізнена. Михайлівський монастир, як ми вже знаємо, був обсаджений Могилиним намісником, вибір митрополита проходив під знаком опозиції урядові.

На жаль, маємо мало матеріалу з цих місяців, коли важилася доля митрополії, не знаємо точної дати вибору митрополита ні його подробиць; велика шкода, бо це був момент, безперечно, великого напруження — боротьби різних ідеологічних і соціально-політичних течій.

Передусім щодо кандидатури Андрія Мужилівського. Вище наведена його реляція московському патріархові, писана 20 вересня і передана з московським агентом Гр. Гладким, дає розуміти, що справа митрополії тоді ще не покінчилась. Андрій Мужилівський, що, можливо, в зв’язку з цим постригся в ченці, і тут виступає вже як печерський ієромонах Анатолій ("Чорний піп", як його називає путивльська одписка), межи рядків рекомендуючи себе як замісника Борецького, наслідник його правовірних і приязних до Москви настроїв. Усно Гладкому він говорив, що готов їхати до Радимишля розвідати про вісті, обіцяв "вирвати" в П. Могили листи царя й патріархів до козаків і їм віддати, кожним словом подавав надії на дуже активну політичну роль. Але кінець кінцем кандидатура Мужилівського не пройшла навіть серед опозиції, може, власне тому уряд вперед так різко відкинув її і наказав адміністрації її всяко поборювати.

У Могили була, очевидно, партія поміж київською патріархією і шляхтою 1; вони мали впливи і в Київському братстві, але ці впливи стрічалися тут з іншими течіями.



1 В деякій мірі орієнтують нас імення учеників Могилиної лаврської школи року 1631/2; тут бачимо спудеїв з таких шляхетних родин: Трипільських, Олекшичів, Полубенських, Суринів, Проскур-Сущанських, Суслів, шляхтою вважали себе і Мужилівські, репрезентовані в реєстрі школи Самійлом Мужилівським. Див. нижче.



Братство як ціле хиталося в цім моменті між лояльною програмою Могили, що між іншим містила в собі програму узаконення православної ієрархії, і бажаннями заспокоїти маси (козацьке військо в тім числі), що хотіли на митрополичному престолі мати певну і надійну православну особу, з которою можна не боятись нових уніатських інтриг. Коли б Могила був вибраний в цей час 1631 р., він, певно, одержав би королівське потвердження як кандидат лояльний, і проблема відновлення православної ієрархії була б виконана до кінця ще за Жигимонта. Але перемогли православні пуритани, відсунувши немилого клерикалам Мужилівського, вибрали більш непомітного Ісайю, поклацаючись, може, і на його зв’язки з домом Вишневецьких і самих Могилів. Але Могила з цим не помирився. Коли стало йому ясно, що братство в цілості не підтримує його кандидатури на митрополію, він знову ще літом 1631 р. висунув свою програму щільного пристосовання православного життя до потреб і вимог Річи Посполитої, не рахуючися з братською опозицією. Виїхав до Львова по організаційні матеріали для задуманої шкільної реформи: по людей і книги. На жаль, не знаємо подробиць — перед нами тільки його заява чи "асекурація", — вживши тодішньої термінології, видана у Львові 15(25) червня, де він зобов’язався забезпечити персонал проектованої школи: тих людей, що приймуть у ній професорські посади і т. ін., він наче полишає собі ще можливість вибору між Лаврою і Братством:


"Я Петр Могила, милостію божією архимандрит киевскій печерскій, видячи в церкви православной, для неумЂетности духовных и для нецвиченья молодежи, великую утрату на душах людских, за ласкою и помощію божією, и теж за поводом власной воли моей, хотячи забЂчи так великой утраты и хотячи от православія заблудших позыскать, умыслилем фундовать школы для того, абы молодеж во вшелякой побожности, в обычаех добрых и в науках вызволіоных цвичена была. А то не в жадный пожиток ани теж в славу мою, только в славу и в честь живоначальные нарездЂлимыя святыя тройцы отца и сыня и святого духа, в пользу и утЂху рода правовЂрнаго.

На тое дЂло божіе совокупелем братію до себе, под певными правилами, до тоєи святои справы належными имЂти, хотячи. Опатреньє слушное так на пищу и на одежду, як и на иншіе потребы за своего власного вЂчными часы им подати маю, на певних персон, ведлуг описанья фундушу, аби дЂло божіє без препоны отправовали. Єднак, поки мене благодать божія на том свЂтЂ задержит, вшеляко во всем оным опекуном и промитором маю быти, як ми здольность и забавы архимандрическіи допущати будут, и як потреба их в служенію душам людским вытегати будет. В том дЂлЂ божієм абы поспЂх и без отоволки был, так теж братія, на тое везваныи, абы без вшелякой вымовки совокуплялися. на той час тым, которыи при мнЂ суть, честным отцем и братіи, то есть: ієромонаху ІсаіЂ Трофиміусо†и монаху Сильвестру Коссовови и до них напотом совокупляемым, зо всего сердца моего пред Господом Богом шлебую, иж им все тое што кольвек будет описано в фундушу, од мене им поданом, без отволоки и без утиску до скуту приводити в КіевЂ, в монастырю Печерском, альбо гдЂ мнЂ и им здаваться будет. А той фундуш маю им подати правный и не подозроный яко найрыхлей, єднак же выполненья того обЂту моего повынны чекать мЂсяцей дванадесят не далей.

Што все абы певнЂйше было, в храмЂ Успенія Пресвятыя Владычицы нашея богородицы дЂвы Маріи, во Львове в мЂстЂ, пред престолом господним, добровольно обЂцую. A гдебым, не окончивши тоей справи божіей, был взят о того свЂта, тестаментом тое варовати, а опекунов людей зацных и потужных, абы тоє для скутку без вшелякого нарушенья воли моей приводили, уживати маю. ДЂяло се во ЛьвовЂ, року 1631, іюня 15, в церк†Братской" 1.


З початком шкільного року 1631/2 Могила з зібраними силами приступив до організації школи в Лаврі. Пізніший вихованець Могилянської колегії Гавр. Домецький переказав нам традицію цієї колегії, що Могила ще перед тим, скоро по своїм посвященні на архімандрита, вислав кількох монахів у чужі краї для науки 2; ця відомість вповні правдоподібна, хоча може бути вагання, коли саме сталася посилка цих могилянських стипендіатів і хто саме був післаний (сам Домецький називає для прикладу тільки одного Гізеля, і це дуже правдоподібно, що він був таким стипендіатом Могили) 3. Але тепер, в 1632 році, був, очевидно, переведений набір місцевих українських і білоруських сил, як свідчить наведена тільки що львівська асекурація Могили.



1 Памятники Киевской комиссии, II, с. 410.

2 Прибавления к творенням св. отцов, 1846, кн. 6, с. 37.

3 Див. сказане вище. Щодо інших імен, котрих історики XIX в. називали як правдоподібних стипендистів Могили, див. критичні зауваження у Голубєва, I, с. 425.



Опозиція новій школі, що виявилася серед братів самого Печерського монастиря, з мотивів, мабуть, і ідеологічних (небажання конкуренції з Братською школою, утвореною заходом теж печерських сил), і з економічних (небажання тягарів, зв’язаних з організацією і утриманням Лаврської школи), була безоглядно задоволена Могилою. Про це розповідає Єрлич — взагалі добре обізнаний з печерськими справами; він каже, що Могила вислав з монастиря кільканадцять ченців, які важилися виступати проти нього в обороні правди, і з них одні пристали до унії, інші волочилися без притулку, а декотрих, щоб заткнути рота їх опозиції, він повідсилав до козаків, обвинувачуючи їх в ухилах до унії. Один з них, Никодим Силич, просидів у козаків у такому арешті при арматі 16 тижнів, поки нарешті козаки його не пустили вільно. "Ця неприязнь виросла з-за школи, котру він хотів будувати для навчання молоді, і вже був почав, виселивши старців з Троїцького монастиря: шпитальних, сліпих, хромих. Ченці спротивлялися — казали, щоб фундував (школу) в місті, а не нищив для цього монастиря, як і справді потім був він змушений руйнувати і розбирати той будинок і переносити до Києва. За це ігумена Троїцького монастиря, сліпого, вибито так, що за кілька тижнів помер; вибивши, ще казав його всадити до в’язниці, а гроші і все, що мав, забрано у нього".

Костомаров пробував одвести це оповідання, але з документів видко, що Могила дійсно урядив школу в старім шпитательнім приміщенні при брамі лаврській, з правої сторони від Печерського монастиря йдучи, а на шпиталь дав такий же грунт напроти, ідучи від монастиря зліва. Договір з шпитальною братією, зложений у цій справі при кінці листопаду 1631 р., з великими формальностями, за благословенням патріарха, митрополита Ісайї і інших місцевих владиків, і ця крайня обережність в переведенні цеї операції дає зрозуміти, що на цім грунті уже сталось щось серйозно неприємне, і Могилі треба було рятуватися з прикрої ситуації. Документи ці видані в додатках до "Описання Киево-Печерской Лавры" 1829 p.1

Оповідання Єрлича має, очевидно, фактичну основу, хоч, може, й перебільшене в подробицях; воно ілюструє ту безоглядність, з якою Могила став переводити свої плани організації нової школи — абсолютно відданої і послушної його директивам і впливам.

Восени нову школу відкрито. Її префект Сильв. Косів, пізніший митрополит, в своїм "Екзетезисі" (1635) 2 не без певної елеганції згадує цей момент, коли ця нова професорська братія, зібрана Могилою, ступила на київський грунт, будуючи високолітні плани нових напрямів освіти, культурних реваншів противникам. "Коли ми з й. м. о. Петром Могилою завітали до тебе, вікопомний Києве, пасучи очі свої на сонмах твоїх святих і на твоїх безконечних валах, розпочали перші заняття (власт. — "перші рухи Мінерви")", та в цей момент Могилині противники на його безоглядну поведінку в здійсненні своїх планів постановили відповісти своїми засобами.



1 История в жизнеописаниях, I, 78. Описание Киево-Печерской Лавры Евгения. Додаток 5-7; Голубєва, П. Могила, I, с. 334.

2 Уривки з "Екзетезису" в Архіві Ю.З.Р., І-VIII, с. 423.



Покликано в поміч "божих бойовиків" — козаків. Київське духовенство, що стояло по стороні Ісайї, почало ширити гадки, що нова латино-польська школа Могили явно загрожує православній вірі: в ній учать уніати або люди неправославних поглядів. Козаки, явившися на рятунок віри, почали робити порядки, ліквідуючи різні Могилині витівки. Полковник Гарбуз, як ми знаємо, 10/20 грудня вигнав з митрополичної резиденції Михайлівського монастиря поставленика Могилиного і закватирував у нім митрополита Ісайю 1.



1 Див.вище с. 518, дата видворення Кизаревича козаками дає хронологію цього козацького чищення взагалі.



Чи дійшло і до наступу і розгрому Могилиної школи, чи скінчилось тільки погрозами, не знати. Домецький у своїм пізнішім оповіданні каже, що козаки хотіли побити учителів і самого Могилу — ледве їх заспокоєно; Косів, розповідаючи цю історію в своєму "Екзегезисі", представляє так, що школа обійшлась тільки страхом: "Був час, що ми вже висповідались і чекали, коли нами будуть начиняти кишки дніпрових осетрів або одного огнем, а другого мечем виправлятимуть на той світ, але незглублений серцевідець, знаючи нашу невинність, а велику потребу руського народу в поважних мужах (наукових), розігнав хмари цих фальшивих підозрінь, припинив розмахи цих громів і освітив серця всіх, так що нас признано правдивими синами церкви, послушенства царгородського патріарха".

Але, судячи з уступок, пороблених Могилою братству, треба думати, що ситуація в усякім разі була дуже серйозна і небезпечна. Могила заявив згоду помиритися з братством, відновити умову, начеркнену в березні, і відректися від своїх планів окремої Лаврської школи, а влити свою організаційну енергію, засоби і плани в старе річище Братської школи, очевидно, не без певних модифікацій. На жаль, для нас пропали всі переговори, аргументація обох сторін, правдоподібно, дуже інтересна, бо навколо цього питання про школу спліталися в клубок різні проблеми не тільки культурного, але політичного характеру, спиралися суперечні течії ідеологічні, соціальні, національні. Перед нами тільки декларації тих груп чи класів, репрезентованих у братстві: шляхти, духовенства, козацького війська, котрими санкціонувалася угода братства з Могилою.

Шляхта — світське коло братства — бере на себе роль ініціатора цієї угоди, мовляв, вона звернулася до Могили з проханням перенести новопочату Лаврську школу з її персоналом до братства і злити з школою Братською, взявши на себе функцію старшого брата, "дозорци і опекуна" Братської школи і цілого братства, разом з вибраними з шляхти щорічними старостами.


"Ми, шляхта, обыватели воєводства Кіевскаго, и всЂ сполне уписніе братія церковній киевскаго Братства, православній, святой восточной апостольской церкви и святЂйшему архієпископу константинопольскому и вселенскому патріарсЂ любовне послушеніє сынове, обачивши рЂчь быти вельце способную, потребную и пожитечную, абы щколы при церкви нашей братской на имя богоявленія, альбо крещенія Господа нашего Іисуса Христа, в мЂстЂ КієвЂ избудованой, быти могли, просилисмо всЂ сполне превелебнЂшого в ХристЂ его милости господина, отца кир Петра Могилу, воеводича земль Молдавских, на тот час будучого архимандрита Печерского Кієвского, абы школы през него в монастырЂ Печерском Кієвском фундовати ся зачатые и в них будучих научителей, братію монастыря Печерского Кієвского, перенести зезволил на мисце выш помененоє, при церкви Братской Кієвской, и там оніє веспол з научительми их вЂчне уфундовати, яко при ставропигіи святЂйшаго патріархи константинопольскаго и на мЂсце способнЂйшом до выхованья учащимся.

Што єго милость превелебнЂйшій господин выш менованый отец архимандрита, обачивши прозбу тую нашу быти слушную и теж обачивши того быти потребу всей церкви православной, латво и невозбранне зазволив з своих власных добр таковым способом уфундовати. Абы сам доживотным так школ на помененном мЂсцЂ, при церкви Братской кієвской, от себе уфундованных, яко и самое тоей церкви и всего при ней будучого монастыря, то єсть старшим братом межи нами будучи, дозорцою и оборонцею был. Для того иж бы доходы церковные, грунты, огороды, сады и вшелякіе наданья, так теж наданыи, яко и капотом надати ся от кого ж колвек до тоей церкви монастыря и школы маючій, не на што иного, только на тую-ж выш менованную церковь нашу братскую кіевскую, на монастырь, школы и в них працюючих научителей оборочаны и уживаны были. Што мы, видячи волю и раду его милости здоровую и церкви божой вельце потребную и пожитечную, позволилисмо, аби єго милость господин отец ную, позволилисмо, аби єго милость господин отец архимандрита так церковь нашу братскую кієвскую, ввесь монастырь и школы, при ней будучіє, яко и вси до тое ж церкви, монастыря и школ належачіе данины, грунты, огороды, сады и вшелякіе наданья и теж доходы церковные в своем завЂдованью мЂл, оных дозорцею и опекуном доживотным был, весьпол з старостами, з промежку нас шляхты обранными дорочными. Которыє єднак старосты наши, ни в чом, радЂ и волЂ сего милости противными быти не мают, але во всем оного, яко старшего брата, дозорцы и опекуна доживотного того всего мЂсца слухати мают и повинны будут, не нарушаючи єднак фундушу нашого, от святЂйшаго архієпископа и пастыря нашого константинопольского и вселенского патріархи нам на тое братство наше наданного и при том уфундованная братія от его милости господина отца архимандрита, будучи православными, мают теж быти послушными, яко власному своєму пастырю, святЂйшему патріарсЂ константинопольскому, а не кому иному, и постерегати того пильне мают, абы ся ничого церкви божой противного от кого колвек не дЂяло.

Докладаєм єднак того и варуем, иж его милость господин отец архимандрита только з особы своей, а не з уряду архимандричого з таковым доживотным дозорцею быти мает, яко брат уписный и православный, и под благословенством архієпископа константинопольского, патріархи вселенскаго, и всЂ фундованные през него, при том братст†найдучіи ся, быти мают. А естьли бы ся якій противник церкви восточной найти мЂл, такового на том мЂсцу терпЂти не мают. А на потомныє часы, за уступеніем его милости, вольно будет братіям, от его милости вЂчне уфундованым, и нам з ними заровне и згодне кого колвек на то способного и тому святому мЂстцу и наукам вызволенным зичливого и прихильного, любо духовного, любо теж и свЂцкого стану и кондицій человЂка на час певный обрати.

То все абы без нарушенья и обох сторон вЂчне трвать могло, мы всЂ выш менованные братія братства кієвскаго, народу шляхецкого, сами от себе, як и именем всЂх и иных их милостей панов, так тутешного кієвского воєводства обывателей, яко и повсюды православных братій наших, до того ж братства уписных, дали єсмо єго милости господину отцу архимандриту тот наш лист c печатью нашею братскою и в печатными нас певных особ и подписали рук наших. ДЂяло ся в КієвЂ, року 1631, декабря 30 дня".


Цей акт підписало 32 шляхтичі 1; під ними підписи двох владик — Ісакія Борисковича і Авраамія єп. турівського, вірних прихильників Могили, мають значення, мабуть, контрасигнування: як представники "духовного кола" братства вони кладуть свій підпис на другій декларації: 5(15) 1632 2, котрою "митрополит, єпископи, архимандрити, ігумени, єромонахи, протопопи, єреї й іноки, братія уписні церковного братства київського", прилучаються до заходів "шляхти, війська і всіх інших ї. м. панів уписних братій" коло злиття нової Лаврської школи з братською.



1 Памятники Киев. Комиссии, II, с. 412-4.

2 Там же, с. 415-7.



Констатують, що П. Могила, "здавна маючи намір і побожний замисл рятувати церкву православну російську і всяко заходитися коло (спасіння) людського, великим старанням і коштом немалим зібрав доколо себе людей, досвідчених в східнім благочестії, годних (авторитетних) в свобідних науках, а при тім побожних, аби "през них уфундувати школу в монастирі Печерському — на спасенну користь всього православного російського народу". Тепер на прохання "нас усіх" — духовенства, шляхти і війська, "уписних братій того ж братства нашого" — він згодився перенести свою печерську школу до Братського монастиря і вони з свого боку дають згоду, щоб він був доживотним опікуном і оборонцем усього братства в цілості, його фундушів, приходів і установ, з тою умовою, щоб як за життя і патронату Могили, так і по його смерті школа, братство і монастир Братський зіставалися "під благословенством митрополита" й ім’я митрополиче поминалося на службах братських як духовного зверхника (невважаючи на ставропігіальні права братства). Цю декларацію підписав митрополит Ісайя, і з ним знову ті ж два владики Ісакій і Авраамій, прихильники Могили.

Декларацією з 12/22 березня 1632 р. цю угоду братства і митрополита з Могилою потвердило Військо Запорізьке, признавши "за річ святобливу і всій православній церкві велике потрібну" це прилучення Лаврської школи до Братської і пообіцявши з свого боку братство з усіми його установами — "церков, монастир, шпиталь і всі до них належності" "в обороні своїй мати, від усяких неприятелів боронити, заступати і за них до смерті своєї застановлятись" 1. Гетьман Петражицький наказом своїм, даним у Києві 17(27) березня, подав до відома київського отамана цю постанову і звелів йому зараз же передати братські установи в фактичне завідування Могили, мотивуючи свою інтервенцію традиційним "старанням о добро церкви".


"Яко завше з продков своих Войско Запорожскоє звикло чинити стараніє о добрим и о пожитечним церкви божой, не мней и теперь в том не уставаючи, звлаща видячи снять зезволенье духа святого, тудеж згаданое застановеньє всего народу нашего Россійского, духовного и свЂцкого, их милости панов шляхти, яко и посполитства, абы науки, або цвиченя в письмЂ святом, ку подпоре благочестія нашего при церкви брацкой святых богоявленій — были зе старанем, коштом и накладом в БозЂ превелебного отца єго милости Петра Могилы, воєводича земль Молдавских, архимандриты монастыря Печерского. Теды и мы, видечи барзо реч слушную и церквом божіим пожитечную, тоею ж милостю братерскою обовязанные будучи, зезволяєм и на то припадаєм, при той церкви братской, яко и при школЂ новозаложеной и шпителЂ до ней належачом, обовязуем стоять и опоновать до гардл своих. И вам владзою гетманства моего, а именем всего Войска 1 приказуєм, абы всЂ згодне зо всею братією тоєй церкви снесши ся, в моц, завЂдованє, старанє и о ней обмышлеванє его милости отцу архимандриту, старшему брату и промоторови того предсевзятья, подали, на жадную реч не оглядаючи ся. На што вам сей лист наш c печатью войсковою и о подписом руки писарское даєм" 2.



1 Памятники, II, с. 418-21.

2 Там же, с. 421-2.



Коли заходом Ісайї і його партії Петражицького скинено (десь у вересні 1632 р.), новий гетьман контрасигнував військову декларацію з 12(22) березня, і братство, видко, цінило її як зобов’язання війська постійно патронувати і обороняти братство в усіх недогодах і предкладало до потвердження Б. Хмельницькому і його синові 1.



1 Там же, с. 421.



За своє відречення від планів самостійної Лаврської школи Могила був гойно нагороджений цею апробатою його правовірності і дбалості про добро руської церкви, одно — згідно признаної всіми керівними групами України. Не тільки шляхта й військо, але сам архіправославний Ісайя мусів признати в деклараційній формі спасенність діяльності Могили, його вірність інтересам "православної російської церкви" і "православного російського народу". Це був великий моральний успіх і дуже своєчасний, саме в переддень безкоролів’я і нової боротьби за право руської церкви, що принесла Могилі довгожданну митрополичу митру. Загальне православне замирення і утворення єдиного українського фронту на грунті цього київського шкільного питання, задокументоване оцими деклараціями, віддало великі прислуги кандидатурі Могили на митрополію і її всенародному признанню, Я не хочу пускатися занадто далеко в здогади і домірковуватися, в якій мірі доля митрополії була вже при тій угоді в справі школи передрішена, але що це загальне замирення з Могилою провідних українських груп, переведене зимою 1631 — 2 р., дуже вплинуло на вирішення питання про ієрархічну структуру православної церкви, так як вона була начеркнена літом і остаточно сформульована восени 1632 року, в тім не може бути сумніву. Бідний Ісайя, підписуючи атестацію ревності Могили і заслуг його для української церкви, тим самим виносив засуд на себе.

Українське громадянство могло почувати задоволення, що кількома своїми осторогами привело честолюбного воєводича земель Молдавських до дисципліни. Змусило його підпорядкуватися суспільній опінії і орієнтуватися провідними лініями, вказаними православною традицією і сучасними соборними постановами. Могила взяв на розум цю науку і до смерті ригористично виконував усі вимоги правовірного декорума. Тяжко сказати, чи витримав би й останню спокусу, яка приготовлялась йому в вигляді самостійного патріархату з захованням певних лояльних відносин до римської курії й католицької доктрини, але хід подій не дозволяв польським урядовим кругам довести цього плану до кінця, і ця спокуса Могилу оминула і не нарушила його правовірної репутації.

Фундована ним Лаврська школа, чи "могилянський гімназій", вважав потрібним продемонструвати свою фізіономію перед тим, ніж улитися до Братської школи — показати, чого досягла вона, "солідніше, ніж перед тим флоризуючи латинською мовою на довціпах (здібностях) руських паладійські куншти, ідеовані (представлені) в академіях католицьких", як характеризував новий напрямок могилянської школи С. Косів у згаданім уже своїм "Екзетезисі" або, висловлюючись простішим стилем, наскільки глибше вона прищеплює українським студентам програму католицьких колегій, вживаючи латинської мови.

Це було зроблене в формі привітальних вірш з нагоди великодніх свят 1632 р. Привітання мало такий заголовок:


ΕΥΧΑΡΙΣΤΗΡΙΟΝ албо Вдячность. Яснє превелебнЂйшому во Христв Єго Милости Господину Отцу Кир Петру МогилЂ, Воєводичу Земль Молдавских, Великому Архимандрітови Святои Великои Лавры Чудотворнои Печерскои Кіевскои, ВЂры Православнои во Церкви Святои Въсточной: Промоторови Побожному, й несмертелнои славы годному оборонци. Од Спудеов Гімназіум Єго Милости з Школы Реторіки, За гойныи ДобродЂйства, собЂ и Церкви Православнои, во фундованю Школ показаныи. При вЂншованю свят хвалебных Въскресенія Христа Спасителя міру, повинне а упрейме отданная. В друкарки того ж монастиря Печер: К: року 1637, мЂсяца марта 24 дня" 1.



1 Перевидана ця брошура в "Матеріалах до історії книжної справи", с. 291 і далі.



Передмова, називаючи Могилу милостивим отцем, пастирем, патроном і фундатором, пояснює символіку своїх виразів вдячності. Згадує якогось легендарного короля, котрий на знак своєї гарячої любові до підданих посилає їм в певних оказіях запалену свічку. Підсилена заходами Могили "православна Мінерва", шукаючи відповідного символу своєї подяки, надумала здвинути гори Гелікон і Парнас і на них поставити монументи хвали Могилі і його династії (фамілії). В античній символіці ці дві гори трактувались як місця пробутку Аполлона і його Муз, огнища поетичної творчості. Керівничий риторики — себто найстаршого класу — Софроній Почаський з товаришами хочуть вивести "гуфець" (купку) чи "гроно" своїх учеників на ці гори, щоб похвалитися перед світом досягненнями Могилиної школи. Все це й виложено в передмові, котру мушу тут навести як взірець тої риторики, яку виховувала ця школа і збиралася защепити на старішім, братськім корені. Кінець кінцем не було тут принципіально нічого нового в порівнянні з школою Саковича — вихованця тої ж схоластичної єзуїтської риторики, але як маніфестація нової Могилиної школи вона мусить бути взята під увагу:


"ПревелебнЂйшій милостивый господине отче, пастыру, патроне и фундаторе наш!

Кроль Вафаленскій, ясне велможный милостивый отче, в звычаю был положил, часов певных свЂчу запаленую Подданым своим высылати, на знак того, абы горячои милости своєи ку оным выконтерфетовати (дати образ) могл. Кролевая наук, Мінерва Православно кафолическая, превелебный патроне, до того часу барзо неплодная (для великих навалностей и штурмов, от выродков съборнои церкви, матки нашей) уродивши за ласкою и промыслом Божіим не малое гроно в православной науцЂ православных сынов, которыи под намет твоеи щодробливости, под плащ твоєго стараня, под упреймость твоєи ку науком зычливости зобравшися, щобы за [символ] 1 своєє ку тобЂ прихильности выставить мЂли, не вЂдают.



1 Грецькі вирази, розсипані на доказ ерудиції, заступаю перекладами.



Зышлобыся в правдЂ яко пану злото, алесь ты з злотом посполу себе оной отдал, от не слыханои в Россіи щодробливости!

Зышлобыся яко от кролевои дорогоє камЂннє: алесь ты каменем неощацованым в цнотах и побожности будучи, за камЂньє дорогоє сынов онои собЂ разумЂеш, твердиш и голосиш. А сам (усты всЂх людей в баченє и розум не убогих) тым будучи чим єст золото межы крушцами, чим ціамент межи камЂнєм коханков наук з милости ку церкви, матце своєй, за таких же дръжиш быти. Которую то церков православную земное небо як нЂколись (Атлант підтримував небо) двигати и посиловати рачиш.

О заисте золотом естесь. Гды золотом погоржаєш, а православно кафолическую науку любиш. Єстесь и діаментом гды перешкоды и клопоты за школы терпливе зносиш. Єстесь и сил Атлянтовых, гды в так тяжких трудах и працах уставати не хочеш.

А поневаж станула оной перед очи слава презацнои фамілій ясневелмож. Могилов, которая з дЂдичных двох столиц: Молдавскои и Волоскои линЂю свою ведет, и марсовых твоих прац, которыхесь напротив оттоманским цербером подыймовал, и добровольноє згорженє свЂта, которого под ноги подославши за Богом есь ся Христом удал. А при той зась сла†обок станул гуфец ушикованый, оная людкость, побожность, оныи твои цноты, оная до намнЂйшого склонность, згола на здумЂванье МинервЂ.

Умыслила прето, велможный наш добродЂю, гору тобЂ выставити. Гору, мовлю, Парнассу й Геликону, на которых абыся вес свЂт малый могл твоєи славы и телесным и душевным оком дочитати. Не дивуйса, пристоит так зацной сла†на горЂ вдячности от нас поставленой быти. Бо слава высоко лЂтаючи высоко сЂдает.

Пристоит так зацной сла†на горЂ. Бо маєт гуфцы, которыи для показаня гойных Церкви Божой добродЂйств добывают.

Пристоит так зацной сла†на горЂ, абовЂм так знаменитыи и немаль врожоныи тобЂ поступки на гору небесную вправажати побожных людій звікли.

Пристоит заисте гды за вступленьем солнца в знаки пулъночныи світ земный з зимы ся смЂет, гор квЂтками одЂваєт, и взрок утЂшаючи фарбуєт, а звлаща гды солнце предвЂчное з под земных краев выникнувши, душу знову на гору спасенія подносит,

Отвори ж, велможный патроне, ворота зычливости твоеи той горб которыися каждому отвором ставили.

Отвори ач подлой невысменитой, єднак же правдивой и не облудной: поневаж правда и щирость хоч в наубожших великои завше у тебе поваги єст.

Найменшій з братіи общежителнои монастыра печерскаго, превелебности твоей в духу сын и послушник. Софроній Почаскій гимнастес, кіновита, монах печер. реторики профессор".


За ходячими взірцями панегіричної літератури, розуміється, знаходимо тут віршу на "стемму" (герб Могил), десятистих (л. 1 об.); коротку тристрофну віршу на портрет Могили, представленого на горі Геліконі 1, в архімандричих ризах і атрибутах, як він відкинув знаки світської гідності — корону, скіпетр, горностаєву мантію, що летять долі під ноги (л. 3 об.); другу таку ж віршу під образком, що представляє молодого Могилу в образі Муція Сцеволи — стоячи на Геліконі, віддає він руку свою "етруському огневі", від Муція, мовляв, виводять свій рід Могили, і молодий Могила прикладом свого предка "жарет" не руку, а все тіло для загального добра (л. 11 об.). Поминаючи ці й інші квітки панегіричного віршарства, наведу характеристики "семи свобідних наук", з додатком теології, що виникають з джерел Гелікона і десяти "літорослей наук", що виростають на Парнасі 2.



1 "Геликон жродло наук вдячность посылает Твоей, отче святний, бо в ней мЂстце мает", л. 4 зв.

2 "Двоєверхій Парнассе, поднеси до неба Имя славных Могилов — вдячности потреба" — л. 12.



Вони в поетичній формі викладають програму і спрямування нової школи. Здебільшого ця поезія досить невисокої вартості — рубана в 13-складові двостихи (з цезурою по 7 складі), чистісінька проза. Але місцями трапляються і гарні образки: Орфеєві співи в розділі про музику, образ зоряного неба в розділі про астрономію, весняна радість у розділі "Талія".


"Геликон" то єст сад умЂєтности первый, осм кореній вызволеных наук в собЂ маючій, през пречестнЂйшого є. мл. господина отца кир Петра Могилу в Россіи ново фундованый.

Корень умЂєтности першій: грамматіка: учит слов и мовы.


Розумному под небом где мЂстце звЂряти,

Позволено, там, можеш то латво познати,

Якого бы пожитку была и похвалы.

Слов складанья наука, през час так немалый.

Хто бы ввдал як звано киты вод глубоких,

На повЂтру и землЂ мешканцов широких.

Єще людем и над тых погребна єст мова,

Хто не глупый заж не тот що не мовит слова;

Недивуйся, бо негдысь до згоды призваный,

Тож повЂдал сын з Маи под Ксанфом спытаный.

И я теды спытавши, єсли не по мови

Знать ретора, по ту 1, дам глупство ослови.

Тот корень в твоем садЂ, отче пречестнЂйшій

Заквитнет з Геликоном над солнце яснЂйшій,

Кгды в Россіи потомок славных Роксолянов,

В Науках поровнаєт премудрых поганов

Тылко абы звитязца Пекелного смока,

Заховал вцале вЂру правую з Востока.

А где солнцу єст мЂстце: тогож дознавает,

Твое имя, кгды мЂстце в грамматице маєт.



1 Пропущено односкладове слово.



Корень умЂєтности, вторый. Реторика, учит слов и вымовы.


Кды бы в земли Єгипскои не Ниловы воды,

Завше бы, без пожитку были огороды.

Нил в ЄгиптЂ хлЂб множит з Нилу весь достаток:

Питє, покорм и пришлых пожитков задаток.

Лечь над мЂру гды берег вода превышшаєт,

Юж в том року жизности земля не пущаєт.

Албо мнЂй нЂж потреба гды воды приносит,

МнЂй теж и того лЂта травы косар косит.

Красномовство заисте, того ж подобенства,

Было негдысь у старых: бо кды набоженства

Учит: там урожай цнот, приносит обфитый,

Гды зась в против: супадок души знаменитый.

МЂрность реч дорогая, кто ся в ней кохает,

Над веселье болш в житю ничего не знает.

ПречестнЂйшій наш отче, Прометеом званый,

Оттоль будеш в Россіи запомЂркованный.

Нурт рЂки Красомовства, юж початок Нилу,

Будет знати Поета, бо от тебе силу

Нил принял седможродных юж Наук высоких

Юж потечет до границ Россіи широких

Реторика звитязцу з триумфом витает.

Але впрод на патрона пилно поглядает:

При нем триумфалный день будет опЂвати,

Фундатора теж в вЂчной сла†фундовати.



Корень умЂєтности третій. Діалектіка, учит розумного в речах познаваня.


Межи штучным фалшивых розмов ошуканєм,

A щирым от неправды правды розезнанем,

Тая дает Наука способ досвЂдченъя,

Туж ВЂдомость приносит скрытого створеня.

За тым Розум субтелный бЂглость в каждой речи,

Як ростропне мовячи здрадыся стеречи.

Так як бы око солнце, гды мглу розганаєт

Дожч, громы, темности, а день розясняєт:

Надто в кротце доводом кого покопати,

Латво можеш, и мудре філософовати.

Тернем острым тот корень зовет Стагирита,

Карнеадес имя му, дал морскаго кита.

Нехже квитнет тот корень в твоєм ГеликонЂ,

Пречистый наш Отче, ку вЂрных оборонЂ:

Бы снать в церкви Сіонской, овоц єго цвЂту

Юж освЂдчил Христово з мертвых встанє свЂту:

Нех взрок терне мудрости тепер колет смутных.

Базилишков унЂтских, Аспідов окрутных:

Оттоль слава Могилом вЂчная повстанет,

И лилЂя высоких цнот их не увянєт.



Корень умЂєтности четвертый. Аріфметіка, учит личбы.


Єст мЂстце на высоком землЂ положеню, —

Трудной працы назбыт людем в прохоженю,

Оказалое мЂстце, и верх знаменитый,

Леч гостинец в пребытю барзо не ужитый,

На верху том пресличном палма вырастает,

А на палмЂ зась цнота гнЂздо своє мает,

Имя мЂстцу час долгій, и многіи лЂта,

До зличеня трудныи от початку свЂта,

Але скоро рахунок з науки приступит,

Праца, трудность з старанєм заразом уступит

Бо унцій познаєш, зличиш міріады,

ЛатвЂй нЂжли Геркулес переплов Цикляды,

Пропорцій досвЂдчиш межи поровнанем

Дня з ночю, а правдивым свят отправованем.

О як дивный тот способ и барзо хвалебный!

Фундаторе цных наук, отче превелебный,

Подалась нам в Россіи знати в часах мЂру,

В чом покажем отступным фалш их и невЂру:

Твоєй от нас Честности, поки часу станет,

Вдячность з Наук поданя, нигды не устает.



Корень умЂєтности пятый. Музика. Учит спЂваня.


Хоч то негдысь строфовал философ убогій

Діогенес музиков, гды цноты дороги

Занедбавши, на Лютнях Кант модеровали,

И стройне в обычаях нестройних спЂвали:

НЂгды єднак в том вины наука не маєт,

Кгды учачій науцЂ сам не подлегаєт.

Музика цвЂт веселя, корень пЂсній значных

Музика сад утЂхи, жродло мыслій вдячных,

Орфеова спЂваня лЂсы, рЂки, скалы,

ЗдумЂвши ся слухали, и Єиріп несталый;

Туж втропы шол звЂр дикій, птаков и рыб много,

Вдячностю потягненый голосу такого,

Але слушнЂй, заисте, правда потребует

СпЂваня, гды науки до себе керует:

Показал то церковный филяр барзо ясный,

Всей Сиріеи оздоба, Дамаскин прекрасный,

Бо день Пасхи и встаня от мертвых спЂвает,

Воскресшего всЂм Христа ясно освЂдчает,

Христов триумф весолый и тот день хвалебный

В гимнах вдячных целебруй отче превелебный.



Корень умЂєтности шестый. Геометрія. Учит землЂ розмЂреня.


Ксенофанес значнЂйшій з філософов давных

Обыватель з Греціи Коліофанов славных,

Архетипом нЂякимсь Бога называти;

Без початку и конца казал признавати:

Змылил єднак тот мудрец, бо розум в поганской

Єще ховал темности, и владзы шатанской.

Геометра в познаню правдивом о Богу

Юж будучи, такую дасть пересторогу:

Бог не єст фігуралный, але круглость свЂту,

Припишет личбу дневи, a одмЂнность лЂту,

Кто хочет землю, небо и всЂ елемента

Познати, геометрес подаст документа,

На шестьдесят всю землю частый розмЂряет,

Архимедес на Сферы небо роздЂляет.

Леч найвышшый вымЂрник з под землЂ выходит,

Й вязнев своих мнозство з собою приводит,

Тот котрый пядю небо мЂрит добротливый,

Нех в науках дарует початок щасливый.

Твоєй зась, отче, сла†конец тот готуєт,

В котором своих вЂрных до Неба пріймуєт.



Корень умЂетности седмый. Астрономія. Учит бЂгов небесных.


Где ясный палац Фебов, розный в будованю,

В положеню высокій, сличный в маліованю;

Где свЂтлый лихтар в небЂ, з седми лямп зложоный,

От всЂх сторон крышталом, моцне обточеный;

Где єст мЂстце планетом, и звЂздам грунтовным,

Отколь свЂтлость променем спадает кляровным, —

Там мысль тая наука людскую заносит,

През що скрытых познанє натур до нас вносит,

Астроліог бЂг солнечный, в зодіацЂ знает

Й през то, в речах пришлых скуток освЂдчает

ДовтЂп людскій прикрую подыймует працу,

Абы могл свЂдом быти горнего палацу:

В науце зась кто добре звЂдарской цвичоный,

Не барзо в том познаню будет утружоный.

Щаслившій єсть над иных, могу речи смЂле,

Астроном, бо он першій познал Бога в тЂле.

Тому ж мирру з кадилом нех вЂщкове носят,

Не Рождество, леч з мертвых встане юж голосят.

В якой сла†Арабов Астроном зоставил,

Такуюсь, честный Отче, юж Россіи справил.



Корень и верх ВсЂх Наук и умЂетностій. Феологія. Учит бозских речій.


Где оучинил границу, Геркулес он силный,

Прац своих богатырских, там теж Гішпан пилный

Мармуровый поставил столп, где з Оцеаном

Выспа мЂстце подает дЂлным Гадитаном:

Тоє мЂстце початком всЂх вод єсть глубоких,

З него плынут веЂ рЂки до краев широких:

Оттоль вода пріймуєт в плытю своєм можность:

Бо гды море всю землю в около обходит,

А конец до початку незначне приводит,

Оцеаном зоветься: гды зась в посред свЂта,

Идет, розне єго теж зовет Аравіта.

Тихже прац неужитых столпом превысоким,

Любо теж Оцеаном именуй глубоким

Небесную науку мудрости початок,

ВсЂх наук жродло бозких, a свЂтских остаток:

ЗвЂтяжцею Цекропов кто хочет зостати,

А в цвиченю цных Наук сам неуставати,

За быстрым злоторогим, кто єленем гонит,

И з Наук в свой пожиток, дорогій час клонит.

Єст граница прац твердых бозкая наука,

Узычаєт учоным, где к бЂгу мунштука:

Єсть Колюмна и конец прац Алкменидовых.

Бо вЂм мнозство приносит добр Ляомедоновых,

Оцеан медоточный мудрость бозских речій,

Слабый розум поняти що может чловечій,

З того моря выходят слодких Наук рвки,

РЂки а вод обфитость дают по всЂ вЂки,

Феолог Оцеаном нехся называєт,

Бо тот Наук, а ов зась всЂх вод жродло маєт.

Але недопустилесь, отче велебнЂйшій

Абы кресом прац долгих был столп он давнЂйшій.

Укопалесь колюмну от зимнои зоны,

При берегах ДнЂпровых под Седмитріоны 1.

Где задержиш мешканцов Россійских вшуканю

Цных Наук и в далеком юж пелгримованю.

Дал бы то Бог, гды бысмы чужих Криволіогов 2.

Понехавши, слухали своих Феоліогов.

А впрод в Церкви славили Христа з Дамаскином,

Духа з Отцем хвалили из ПредвЂчным Сыном.



Під кожною віршею ім’я ученика, що, мабуть, складав цю віршу під проводом свого професора і потім віддекламував її перед патроном школи — як у віршах на смерть Сагайдачного.



1 Північ, септемтріон покладено на седмтріон для ритму.

2 "Криволіоги" — неправославні в протиставленні до православних "феоліогів".




По цім "Парнасе албо сад умЂєтности вторый, стараньєм и коштом ясне превелебнЂйшого в ХристЂ є.мл.гдна отца кир Петра Могилы, архимандрита кієвского, воєводича земль Молдавских подчас весны особливоє ку народови Россійскому ласки божеи, десять лЂторослей наук вызволеных юж з себе выпущает".


ЛЂторосль наук первая. Клио. Тоєст, цвиченє в читаню гісторій.


Давных вЂков отмЂнный час трудне завитый,

Будет мЂти, кто хочет дость латво открыты(й)

Скоро толко з гісторій науки набудет,

Втотже час глупства в речах заразом позбудет.

Познаєт дЂлность славных Россійских гетманов.

ВЂдомости доступит в житю можных панов:

Європу тот, Азію з Африкою змЂрит,

Котрій розум в широких гісторіях ширит:

Лечь гды з землЂ обернет свою мысль до Бога,

З Гісторій єсть простая до неба дорога:

Дай покой, Клио, прошлым в дЂлности поганом

Христов живот описуй иди юж за Паном.



ЛЂторосль наук вторая. Мелпомене. Тоєст, цвиченє в писаню ВЂршов смутных й жалобных.


Час, Музо, жалость вЂршов смутных отмЂнити,

Час з ляменту веселе иж теж учинити.

Мелпомене, зостав юж срогіи жалобы,

Не псуй плачем дня того свЂтлои оздобы:

Гипполіта сталого Цекропом отдавши

И єго несмертелных похвал занехавши,

Отдавай честь звЂтязци, славу, годност, вЂру,

Нехай єго ширится можность до Єпиру.

При небесном земного не забывай вожа,

В Христовой овчарни дость пилного строжа:

А хвалячи дивуй ся, як єст опочистый,

Петр в звЂтязствЂ, а в житю як бы криштал чистый.



ЛЂторосль наук третяя. Уранія. Тоєст, цвиченє в бЂглости звЂздарской.


Ту юж Атляс, о Музо перестань зстарЂлым

Прешлым байком вЂрити, внимай сердцем смЂлым:

Юж не кроль мавританскій сферы модеруєт,

Леч найвышшій монарха сам небом керуєт;

Гды затмил в двох плянетах ясность всего свЂта,

И не дал розезнати от осени лЂта,

Тот правдивый астроном з-под землЂ выводит:

ЗвЂзды душ святых отцев, сам до неба входит;

Але наш дужій Атляс тяжар дость немалый:

Небо носить земное, в працах неусталый,

О як слушне, пречестный отче в такой силЂ

Небо церков двигаєш в небезпечной хвилЂ.



ЛЂторосль наук четвертая. Каллиопе. Тоєст, цвиченє в писаню высоких й поважных речій.


Каллиопе звитяжцов преславных похвало,

Умолкни, що ся пред тым за поган ставало,

Не выноси Алциду з Ахиллесом дЂлным,

Не залецай Гектора з Енеашем силным... —

Ото маеш Рицера, моцій неслыханых,

ЗвЂтяжцу над Еребом сил непоровнаных:

Если для справ высоких до пекла дорогу,

Етеови змыслила, признай то все Богу:

По нем теж задивуйся иж не толко старый

ВЂк множил богатырєв, леч й наш несталый

Поровнает рицеров наш Могила давных,

Бо звЂтяжца таемных єст веспол и явных.



ЛЂторосль наук пятая. Полимніа. Тоєст, цвиченє в быстрой памяти многих речій.


Память, Музо, приводиш на пляц залеценя,

Память скарб непребраный сличного мовеня,

Где слава Цинеова, котрый всЂх Римлянов

Имена мЂл в памяти, и розность их станов:

Фемистоклес валечный добре памятает,

Гды отчизны здорове над все прекладает

Гортенсія й Кира, припомнЂнем гойным

Полимніа выславуй, з уклоном пристойным:

Але ражу мармуром: роспамятываня

Терпеніа Христова будь, из мертвых встаня.

Зостав, Музо, похвалу на мЂстцу высоком,

Где Бог стал звЂтяжцею над пекелным смоком.



ЛЂторосль наук шостая. Фалиа. Тоєст, цвиченє в писаню вЂршов весолых.


СвЂтлый промень солнечный, всЂх увеселяет,

Гды на землю бляск ясный з Олимпу спущает;

Тогды стада в широких полях дознавают,

Обфитои радости, и утЂху мают,

А пастушок убогій, под листем буковым,

Простых пЂсній складаєт ритм, втЂню здоровым:

Аркадскіи быдлята надставляют уха.

Гды спЂваєт, он зась дмет, поки станет духа.

Що ж за радость нам всей ден з солнцем завитала,

А з солнцем справедливым з неба восіала.

О заисте веселя маєм заживати,

Поки солнце-Христос, свЂт нам будет спущати.



Леторосль наук седмая. Евтерпе. Тоєст, цвиченє в спЂваню.


ПовЂж, Музо, для чого Измар Орфеови

Дивовался; и Парнас скалистый Фебови.

Чили, же он пекелных свЂдом был палацов,

Ов зась з крвавых отходил звЂтяжцею пляцов;

Не то, леч иншую снать моц обадва мЂли,

З которою до значных похвал приходили:

Орфеово спЂване, рЂки, лЂсы, боры,

тЂшило, Фебово теж розясняло горы.

Тут здумЂйся Парнассе з Родопом высоким:

Бо везде полно ПЂсній под небом широким.

Еслиж за Кант весолый горы людей чтили:

СлушнЂй бысмы нам Радость даную святили.



ЛЂторосль наук осмая. Терпсихоре, Тоєст, цвиченє в спЂваню инструменталном.


Що за скуток спЂваня в тот час показует,

Терпсихоре, гды лютню для ПЂсній пріймует,

Сладкомыслных, весолых и наддер утЂшных

Юж там забав дознаєш, и годин поспЂшных;

Где Музы на цитарах струны напинают,

ЗемлЂ, Неба и свЂта початок спЂвают,

Вода, огонь, повЂтре, откол вихри, громы,

Солнце, мЂсяць, и гдЂ суть пекалныи домы.

Завитайте юж до нас на Триумф весоло:

Вы, о Музы, c Парнассу пресвЂтлое коло!

Тут мелодій, ту канту, пЂсней тут потреба.

Бо сам Пан триумфует, котры зступил з неба.



ЛЂторосль наук девятая. Ерато, албо цвичене в спЂваню умилном.


Если от злых до добрых речи преносити

Звыкли люде, не треба злого коренити:

Теди Паф опустивши, Музо, и Цитеру,

При пекелном зостав то, Ерато, Кацеру;

До небесных, о Музо, прибирайся тронов,

Там скоштуєш, що за смак вышних Геликонов:

Юж хоры выступают з умилным спЂванєм.

До поможи аггелов, сличным выкрыканєм.

Єсли з доброго стал ся злым человЂк першій.

Вторый все то отмЂнил, діавола стерши.

Теды з наук поганских латво учинити.

Христіаном Христову и за свою мЂти.



ЛЂторосль, цвЂт и оздоба ВсЂх наук и умЂетностій. Аполло.


Справцо плянет пресвЂтлых, Кролю звЂзд вшеляких,

Вдячных годин отмЂно, часов не єднаких,

Фебе, давцо свЂтлости, всего свЂта око,

Котрого взрок всю землю займуєт широко;

Спусти на наш Хоризонт скуток твоєй моцы,

Бы не усхли от зимы новыи овоцы.

Завитай до Печерских садов цнотородных

И до краев Россійских, в науку голодных:

Там впрод звалчиш Питона, Цикліопы зголдуеш,

А на приЂзд Минер†мЂстце приготуєш.

Єст Геликон, сут Музы в Парнасском покою,

Зараз зачнут весолый кант пЂсни с тобою.

Толко славы в звЂтяжст†першом уступити,

И пляцу похвал Богу треба допустити:

Цитра єднак з лютнею при тобЂ зостанет;

И в науках твой гонор нЂгды не устанет:

Єще память вдячности гды при тобЂ будет,

Меценас теж атлетов твоих не забудет:

Що Кролевич тебанскій злотным влосом справил,

Тож ты, Фебе, патроном; бо ся для них вславил.


Як бачимо, загальний тон цього віршування радісний, надійний, самопевний. Могилине "гроно" було певне будучності своєї культурної місії "в Росії". В кінцевому віршу на адресу "Зоилеви невдячному" автори дають наперед таку відправу:



Зоилеви невдячному Вдячность 1.


Не шарпай злый Зоиле; псЂм зубом таємне

Ни вчом славы людской; бо нато ж взаємне,

Єсли трафиш, дознаєш иж камень скалистый

Зубы крушит, и псует гвозд ногу сталистый.

Кто на мЂстцу високим, пес тому не шкодит:

А где острый гостинец, там нихто не доходит.


Дійсно, "весна утЂх новых, веселя нового криниця, а пожар фрасунку старого", привітана в цих писаннях, відкривала з безкоролів’ям і кінцем понурої влади єзуїтів перспективи нових здобутків православної Русі. Змобілізувалися всі сили на її оборону, і між першими постулатами стала легалізація православної ієрархії. Формально ці справи відсунено на елекційний сойм, що мав початися з кінцем вересня н. с., але кулуарно, так сказати, вони були поставлені, обговорені і принципи їх полагодження були визначені, — це річ безсумнівна, — вже під час конвокації в липні. Була вибрана парламентарна комісія, зложена з сенаторів і послів, під проводом самого королевича Володислава; представники православної й уніатської ієрархії виступили перед нею з своїми домаганнями. Ми дещо знаємо з цих дебатів і з тих проектів розв’язання релігійного питання, які тоді були поставлені 2.



1 "Вдячність" тут персоніфікована, промовляє до Зоїла.

2 Історія України, VIII, с. 147-150.



Правда, не чуємо в них нічого про долю самочинної православної ієрархії і про порядок обсадження православних владицтв, але можна вважати безсумнівним, що принцип відсунення владик Феофанового ставлення був уже тоді поставлений твердо, і кандидатура Могили була прийнята обома сторонами — урядовою і православною, себто православними верхами, шляхетськими й ієрархічними, що брали участь у соймуванню 1. Напереді стояла справа поділу бенефіцій між православною й уніатською церквою; справа обсади православних владицтв стала руба під кінець елекційного сойму, потім, як справа розділу бенефіцій була так чи інак полагоджена, властиво розрубана. Я згадував уже вище (с. 476) про цей факт, внесений з листопаду н. с., себто зараз по затвердженні "пунктів заспокоєння грецької релігії" (розділу бенефіцій), тоді подано королеві нових кандидатів на митрополії і таким чином вирішено долю нової православної ієрархії.

Мотивуючи наглість справи тим, що митрополита нібито треба було вибрати перше, ніж приступити до вибору владиків, а такого збору представників (шляхетських) з усіх єпархій православної Русі, як вони зібралися на елекції, трудно було б зібрати знову для вибору митрополитів, а "пункти заспокоєння" поставили, щоб на коронаційний сойм уже подано королеві кандидатів на затвердження, — зібрана на соймі шляхта зараз же приступила до виборів кандидатів, не відкладаючи і не відсилаючи справи на компетентні місця, себто до київської митрополичої резиденції 2.

Могилині противники представляли це ділом його приватних заходів і інтриг: Єрлич оповідає, що Могила надужив повновласті, даної від митрополита Ісайї на заступство в церковних справах, і на підставі цієї повновласті вистаравсь у короля привілей на митрополію, а надуживши знов якихось листів до львівських міщан і старостинського уряду, дістав також незаконно свячення від молдавського митрополита 3.



1 Там же, с. 169-170.

2 Акт вибору кандидатів у перекладі видав Максимович, Собр.сочинений, I, с. 390.

3 В виданні Войціцкого в цім тексті є помилки, виправлені в виданні Ор. Левицького, вони трохи змінюють текст проти того, як я його навів за Войціцким, т. VIII, II, с. 171.



Це, розуміється, сильно перебільшено, таку повновласть від Копинського Могила ледве чи міг мати; але може бути, що тут мова про згадану високопохвальну атестацію, дану Могилі від Копинського і владиків 5/15 січня: вона справді могла відограти певну роль при ставленні кандидатури Могили. Як вище було зазначено, хоч згаданий акт вибору кандидатів на митрополію (фактично презентацію королеві Могили як кандидата) писаний нібито від імені шляхти й духовенства, зібраних на елекції, але фактично духовні особи, присутні на елекції, підписів своїх під протоколом не положили, себто відсунулися від участі в цім акті, що мав віддалити канонічно правосильного митрополита. Атестація, видана Могилі київським єпископатом з огляду на це, могла відограти деяку роль як сурогат апробації його з боку духовенства, і це могло відбитися в такім відзиві Єрлича, явно перебільшенім, але небезінтереснім як відгомін нарікань Могилиних противників на допущені при його виборі неправильності й натягання.

Дійсно, це очевидно, що Могила і всі ті, що рішили прийняти запроектований урядом компроміс: обсадити православні владицтва новими особами, законно призначеними, а ще більше уряд, не хотіли переводити виборів у Києві, рискуючи стрінутися з опозицією, викликати оружну інтервенцію козацького війська, взагалі розбудити нову боротьбу між лояльними і непримиренними течіями, так як зарисовувалась ця можливість під час київського собору 1628 р. і останніх розрухів при кінці 1631 р. Уряд більше, ніж коли-небудь, був заінтересований добрими настроями козаччини з огляду на перспективу війни з Москвою; з другого боку, проти Ісайї Могила і його партія висували москвофільство, зносини з царем. Тому приложено всіх старань, щоб поставити Київ перед довершеним фактом: спішно переведено вибори в Варшаві, зараз же послано послів до патріарха з проханням "сакри" — благословення на посвячення, і свячення переведено у Львові (на великоднім тижні, 24-28 квітня, с. с.) при асистенції владик Ісакія, Аврамія і Паїсія, що, правдоподібно, асистували Могилі під час усіх цих перипетій його промоції на митрополію, підчеркуючи підтримку його кандидатури з боку владиків Феофанового священня.

Львів, де Могили мали великі зв’язки і впливи здавна, ще з попередніх поколінь, і тепер як добродії братства і львівської української міщанської громади, а також через своє споріднення з різними магнатськими родинами, мав послужити першою ареною призначення Могили головою української церкви, і дійсно використано цю ситуацію в його інтересах в повній мірі. Посвячення Могили пройшло пишно, святочно, при великім з’їзді шляхти і духовенства, з підчеркненням поваги й престижу православної церкви, що мало бути записане на рахунок нового митрополита 1.



1 Див. в "Історії України", VIII, I, с. 183. При цій нагоді виправлю помилку, допущену там за Голубєвим: панегірик "Аврора" не був присвячений Могилі і вийшов пізніше.



Але і після посвячення Могила ще довгенько пробув у Львові, приготовляючи собі такий же сприятливий грунт у Східній Україні і в Києві — розсилаючи "універсали" по всіх єпархіях зі звідомленням про те, що він настав на митрополії законно і канонічно, за привілеєм короля і благословенням патріарха. Про свою конкуренцію з Ісайєю при тім цілком не згадував, ігноруючи взагалі ієрархію Феофанового священня. Правдоподібно, за цей же час він вів переговори з Ісайєю, стараючись його схилити до порозуміння, щоб він не оспорював його митрополитанських прав. Але, як ми знаємо, Ісайя не хотів терпіти на митрополичому столі противника-опортуніста, і Могилі приходилось думати, як найкраще обставити свій вступ до Києва.

Дуже зручно на вступний акт вибрано повернення на митрополитанську резиденцію Софійської кафедри. Всяким нотаблям розіслано запросини — прибути з можливо більшим числом приятелів і сусідів на церемонію вступу на митрополію і на посвячення св. Софії, що має при тім відбутися. "Певно і сам ти, в. м., не малий уже час знаючи про повернення спокою нашій православній церкві, чекаєш того дня, коли б міг впровадити упривілейованого православного митрополита до його київської столиці", — пише він в одному з таких листів, що до нас заховався. "Отже, час цей уже наближається, бо вже мене, покірного, обдаровано святим митрополитанським урядом — від Бога і найяснішого його помазаника і від усієї Річи Посполитої, за згідною волею всіх православних їх м. м. панів, дипломом і привілеєм стверджено. Наступної неділі, 7 липня, маю в’їздити на згадану київську митрополію, а зараз по приїзді постановилисмо з якнайбільшим приготованням і оздобою відправити посвящення церкви св. Софії, єдиної оздоби нашого народу православного, матері і голови всіх церков. А хоч я анітрохи не сумніваюсь, що в. м. і сам з власної охоти, зрушений ревністю до нашої православної церкви і з обов’язку християнського, не зволиш занедбати прибути на впровадження і на Посвячення тої плачевно зруйнованої оздоби нашої російської, але тим більше, побуджений цим покірним і справедливим проханням, і сам зволиш то ласкаво виконати, і інших поблизьких їх м. м. панів приятелів і сусідів до того прихилити. Заробиш таким побожним вчинком собі велику заслугу у улюбленця церкви святої (Христа — жениха церкви), а мені і співобивателям православним сподівану вигоду. Любов свою до святого східного благочестя засвідчиш, і тому святому актові — всякої оздоби гідному немало послужиш" 1.

Одночасно підготування до цього урочистого акту — повернення православній митрополії з рук уніатів — узурпаторів її старої резиденції робилося також засобами літературними. До нас заховалися дві печерські публікації, випущені під цей момент, одна українська, обрахована на більш свої інтелігентські круги, друга польська — призначена, очевидно, для кругів шляхетських: українських спольщених і польських. Перша має докладну дату виходу: 5 липня, себто на який тиждень мала випередити фактично здобуття Софійської резиденції. Польська брошура не має такої докладної дати, тільки рік, але зміст її настільки близько підходить до української, що не може бути сумніву щодо їх дуже близької одночасності, Могло бути пущено тоді і більше таких брошурок і листків, маємо, напр., заголовок такої брошури з датою 1633 p. (Felix Coieta post nalałem diem Petri Mohila metropoli) 2, але вона, здається, не збереглась.



1 П. Могила, I, дод. 86.

2 Wieszniewski. Historia literatury polskiey, VIII, c. 382. Судячи з заголовка, мала б вона з’явитися при кінці року. Автором її називають Скумин-Тишкевича, що підписався на "Мнемозині".



Натомість ці дві маємо в цілості, і вони настільки інтересні з літературного і культурно-історичного погляду, що варто ближче з ними зазнайомитись, саме тут, у зв’язку з моментом, що вони інтерпретують.

З літературного погляду особливо варта перша, українська брошура: "Евфоніа веселобрмячая. На Высоцеславный фрон митрополій кіевской щасливе вступуючему в БозЂ преосвященному є. мл. гдну Отцу кир Петру МогилЂ воєводичу земль Молдавських, Православному упривилеіованому митрополиту кієвскому, галицкому і всея Россіи, екзарсЂ ст. фрону Константинополского, архімандріту ст. Чудотворной Лавры Печер. Кіев; от типографов в тойже ст. чудотворной ЛаврЂ Печерской працуючих, при унижоном поклонЂ прудко дедикованая. ЛЂта господня 1633 Їюля 5 дня" — невеликий зошит без особливих прикрас, 10 сторінок малої чвертки (15 x 10 ц. м.) 1.



1 Передрукована в наших часах двічі — в "Записках" львівських видав її акад. Студинський в т. VIII, 1895, потім включив її до своєї збірки Тітов, "Книжна справа", с. 306.



Починається вона досить шаблонною віршею (в двостихах) на герб Могилів з покликом до праці на новій арені ("Єсли-с коли был Петром, тепер Петре славы / Доказуй кды през тебе прагнет Русь направы"). Потім іде головна п’єса — актростих у 7 строфах.

Перші букви строфи дають "краєгранесіє" "Петр Могила митрополит киевский". З погляду форми це один з найкращих українських віршових утворів тої доби, з історичного погляду — як нерв цього твору, звернемо увагу на цей образ (в 5 і 6 строфі) Ярославової Софії, що покликає Могилу до визволення з "мізерної долі" її руїн, відновлення і оздоблення її старих мурів, і на ці запевнення, що під рукою Могили митрополії не страшні вже будуть "роги схизматицькі" і "злости геретицькі", що в перекладі на більш конкретну мову значило б уніатські й римо-католицькі "штуки".


Преч з Роксолянских, смутки уступуйте,

Границ, ляменты сердца не турбуйте:

Юж єст веселье, ах досить стогнаня.

Преч нареканя.

Єст по бурливих юж єврах погода:

Мысли похмурной єст юж охолода,

По слезных рЂках, по бЂдах окрутных,

По планах смутних.

Триумфу зачни, Євфрозіно, смЂле.

Гимн выкрикати; почни волать миле:

[Що то за радость в Россійском СіонЂ;

В Кієвской ЗонЂ?

Рожа то, рожа першои оздобы,

Берет початок през працы, особы.

У Савроматов значнои щасливе,

Берет згодливе.

Могила славный, на Трон Митрополий.

Вступает годне, з небеснои воли.

О часе вдячный! О лЂта святыи!

Дни золотыи.

Острая юж преч фортуна отходит;

Зефир лагодный, юж Трофея родит.

По всей Россіи: преч юж слез потоки,

Жалю оброки!

Горкотиранській юж нам не панует.

Декрет, гды в святой Софіи продкует.

Петр митрополит Могила велможный,

Пастыр побожный.

И где ж по плачу радость не бывает?

Золотоскій гдЂ не об’ясняет

Титан по хмурах. Мусит радость жити,

По смутках в свЂти.

Любо то часом фортуна ся ставит.

Срогою многим, але то Пан справит

Фортуны, же внет всЂм додасть ратунку,

По злым фрасунку,

Але тут добре трохи потерпЂти,

А потым в свЂтЂ невечернем жити,

Щастье то щастье, гды през тую к Богу,

Ходим дорогу.

Маеш, Россія, юж тепер отмЂну,

Фортуны, маєш триумфу годину:

Ото прав твоих Петр єсть оборона,

Тарча Сіона.

Идиж по трудах, Петре, незличоных,

Иди до працах юж незвитяжоных,

На трон презацный, отбирай за цноты,

Тыи Клейноты.

Тебе Софіи руины чекали,

З твоих направы рук ся сподЂвали,

Вступи ж на свою столицу щасливе.

Жій святобливе.

Россія тебе на помоч обрала.

ТобЂ тот престол годне даровала:

Тебе Софія так з плачем витает,

З жалю волает.

О Петре, здавна гостю пожаданый,

Витай Россіи на утЂху даный.

Давай рахунку Россійской оздобЂ,

В мизерной добЂ.

Помниш яко пред тым Россія бывала,

Славна, як много патронов мЂвала?

Тепер их мало; тебЂ хочет мЂти,

В Сарматском свЂти,

Оздоба славы ты нашеи давно,

Або то свЂту о твоих не явно,

Працах одважных, котрими вспираеш,

Русь украшаеш.

Ледве м утЂхи в жалю дочекала.

Моя направа Цнот потребовала,

Твоих велможных. Вшакже твоя слава,

Моя поправа.

Имя Могилы и в Словенской зони,

И в богомыслном будет мЂти Тріони(?)

Несмертелное своє залеценье,

И вывышенье,

Тобе юж муры мои полецаю,

От Ярослава которыи маю,

Любо то славы ты их будь Атлянтом.

Будь Адамантом,

Короны з лявров нехай вьют Могилы 1,



1 Мабуть, повинно бути: МогилЂ.



ВсЂ, всЂ, котрые сердечне хотЂли,

ВидЂть в Сіонських Софію Съборах.

В пресвЂтлых хорах.

И хтож рук своих в дворы не подносит,

Феболунные? Хто так не голосит:

Христе, ты наша слава, ты корона,

Ты оборона.

Єсли, наш Боже, на нас штурмовати

Захочут враги; ты их отганяти,

Рач от нас, а мы тебе при поклонЂ

Славим в СіонЂ!

В Небо подносим руки, ть: патрона,

Рач боронити Кіевского трона;

Нехай щасливе тобЂ услугует,

Поклон дарует.

Сердцем сынове російстїи дайте

Поклон пастыру, єму повторяйте

Подякованье за труды, за працу,

На кождом пляцу,

Клейнот то у нас, а клейнот коштовный,

Скарб то Дорогій, а скарб невымовный:

За ним Россія поживет в покою,

По тым розбою.

И гарпій роги за ним схизматицких

И хитрых злостей штуки геретицких

Нам не зашкодят: он все добре справит,

Добре направит.

Ициж, ПресвЂтлый Могило, безпечне,

Архіерейскій фрон прійми статечне:

Жій многолетне: Бог твоя заслона,

Тарча, Корона.



Потім наступає "дедикація" в трьох строфах (12+12+6 двостихів). Менш інтересна з формально-літературного погляду, вона містить цікаві похвали "друкарській штуці" складателів цих віршів, згадку про антракт (вакації) в "друкарськім куншті", спричинений соймовою кампанією безкоролів’я, і сподівання нового пожвавлення друкарської праці, похвали новому польському відділові, чолобиття патронові за кошти, вложені на поширення верстатів, "сумпти", видані на школи, на пенсії професорам і стипендії "убогим фільомузам" — молодим аспірантам.


Добре хтось рекл, же дары у панов єднают,

Ласку людем, в котрых ся немаль всЂ кохают.

Кгды тя, ясневелможный пане наш, витаєм,

И мы тот дар, ач щуплый на пляц виставляєм.

Дар подлый, леч панская ласка все пріймует,

От убогих немного даров потребует.

Якож то тылко злото дар єст знаменитий.

Без сердца єсли важны будуть хризолиты;

Нехай тобЂ смарагди Крезове даруют,

Нехай прац Гомеровых Ритмы услугуют.

Нехай злотозеленый топазин приносят,

Нехай о цнотах твоих в Россіи голосят.

Нехай тя Калліопы аж з небом ровнают,

Працы многоплодные нехай выхваляют

Волно то все: мы тоє приносим што маем

Тым подарком маленким твой конспект витаєм.

А в нем сердца упреймость при своем поклонЂ,

Даєм в Триумфородной ото твоей тонЂ,

То в свЂтЂ упоминок з гола переднЂ(й)шій,

И над всЂ Пироповы кроплЂ коштовнЂйшій.

Хто тя годне выславит? всЂ юж о том знают:

Тебе цноты по свЂтЂ свои залецают.

Хто не знает же єстете Парнассов афонских,

Фундатором, пастырем тых краев Сіонских?

И мы, што друкарскои пилнуем роботы,

Знаєм, што нам панскіи твои справят цноты.

Куншты нашЂ вакуют, и мы ваковали,

Не без шкоды своеи аж поты чекали.

Кгды тя, Пана своєго, щасливе витаєм,

Внется далей ваковать юж не сподЂваем.

Нехай из типографских кунштов, тую славу

Относит имя твое, през нашу забаву 1



1 Заняття, праця.



Много плынет пожитков з друкарскои штуки

З неи свою относят славу всЂ науки

Она то богатырев марсобыстрых справы

Залецает их зацность, и велможность славы.

Она и церковные гимны описала.

Она всЂх учителев церковных зобрала.

Штож я тут тое хвалю, што подобно в свЂти

Кождый может выборне похвалами чтити.

Фрідерик Цесар третій Римскій аппробует,

Котрый Герб оказалый Друкарни дарует.

Ты лепЂй, наш велможный о том, Пане, знаєш,

Орлооким розумом все ты проникаєш

Твое о том старане, в том твоя забава,

Як бы мЂла оздобу россійская слава.

Школы сумптом з отчистых добр своим фундуеш,

Своими Профессоров сумптами ратуеш.

Убогим филіомузом ласкаве ся ставиш,

Як Адріан их працы здобиш, любиш, славиш,

Важиш кошт на друкарню, же бы впрод Сіону

Оздоба могла быти, потом Гелїкону,

Єст добрый и полскои друкарнЂ початок,

Жебы книг было розных в ПарнассЂ достаток.

През што свою оздобу Россійская маєт

Краина, за што тебе вЂчне выхваляет.

Живи ж долгофортунне на своей столици,

Котрую годне взялесь з бозкои правицы.

Видиш чого потреба Россійскому Роду;

Все справуй: зашто в НебЂ маеш нагороду,

Пріймиж тот упоминок от слуг своих вдячне,

Преосвященний Петре: што учиниш бачне.

В тебе панскіи анимуш; чого ж ты незнаеш?

Не тревожся, Євфоніа, приступ снадный маєш.



Друге привітання — від студентів Могилиної колегії, чи "гімназії", "в Київськім братстві фундованого": Mnemosyne sławy, prac y trudów przeoświeconego w Bogu oyca, iego mości oyca Piotra Mohiły, woiewodzica Ziem Mołdawskich, uprzywileiowanego prawosławnego metropolity Kiowskiego, Halickiego y wszystkiey Rusi, exarchy S. Thronu Konstantynopolskiego, archimandryty cudotworney S. Ławry Peczarskiey Kiowskiey. Na pożądany onego wiazd do Kiowa; od studentów Gymnasium w Bractwie Kiowskim, przezeń fundowanego, światu podana. Roku 1633.

Епіграф: Loquebar de testimonis tuis in conspectu Regum, et non confendebar. Psal. 118. Mówiłem o świadectwàch twoich przed Królnii, à nie zàwstydałem się.. Drukowano w S. Cudotworney Łàwrze Piecz. Kiów" 1.

По звичайнім віршу "на герб" (in insignia) іде передмова (Praeludium wierszów), підписана Олександром Тишкевичем, не знати, чи одним з студентів колегії (як всі дальші підписи), чи, правдоподібніше, професором риторики. Пропускаючи вступні панегіричні фрази, начинені всякою класичною номенклатурою, наведу те, що має більш конкретну рекомендацію Могилиних заслуг православному громадянству:


"В тім, одначе, ти всі перевишаєш (букв, "гетьманити мусиш"), пресвітлий митрополите, що на сороклітні океани (сліз) з очей православно-руських та твоїм коштом, печалуванням, неспанням справив єси рушничок, коли найясн. бажаному, до згоди охочому монархові польської корони Володиславові і пресвітлому його сенатові наші права — діамантові твердістю, золоті коштовністю, святі старовічністю і ясніші від сонця полуденного — демонстрував єси на соймах конвокації, елекції, коронації. А демонструвавши, розбив єси перед помазанцем божим ту неправду, що нас стільки літ шарпала, як Лициска або Мольос 2.



1 Я користувався двома примірниками Ленінградської держ. публ. бібліотеки (13. IX. 782), що дуже добре доповнюють себе; гравюри я сподіваюся видати в "Київських Збірниках".

2 Імена собак.



Тепер же, тепер, прешановний Могило, неоціненна церква Софійська, дивлячись на тебе, свою утіху і оздобу, здається, наче такі слова видобуває з себе:

"Дивися, пастирю очікуваний, на мої алебастри, на мої мармори, на мої — хоч і побиті — золотокамінні (мозаїчні) образи, котрими я колись, наче богиня прикрашена, рахувала себе за восьме чудо світу! Дивись і своєю природженою, а до того ще й митрополичою любов’ю не допускай мені більше терпіти такого сирітства! Нехай приноситься в мені безкровна жертва сина божого, нехай вокальні Орфеї посилають в мені своє ехо (луну) Богові: нехай до мене всі народи несуть свої приноси!

Далі, пресвітлий митрополите, коли б єси схотів проїхати до порогів Вільна і всього світу Руського й Литовського, побачиш, як радісно вибіжать до тебе назустріч ті, котрих там повно було по вежах (в’язницях), повно по ратушах, повно в підземній неволі за непорочну східну віру. Вибіжать дійсно і поведуть до свого провідника в терпеливості предтечу в святості, майже Золотоустого в красномовстві — Леонтія Карповича, кільканадцять літ тому померлого архімандрита, аби міг єси подивитися на його нетлінні останки, на рубці від кайданів, за віру отримані, і з того зміркував би єси, яке велике діло зробив ти для нашого оплаканого народу.

Те ж саме вчинять і Перемишль, Луцьк, Холм, Белз, Вільно (так!), Мінськ, Берестя, Полоцьк, Вітебськ, Могилів і з інших незчислених міст багато". По цім побажання многих літ і здоров’я королеві і митрополитові за показану ласку й труди.

Далі наступає такий оригінальний акростих: на кожній картці фігурна буква, під нею вірш, приладжений до цієї фігурки, і підписано котримсь з учнів. Акростих: Piotr Mohila, — 11 букв, одинадцять віршів, підписаних такими йменнями: Юрій, Іван і Адам Тиша, Сам. Мужилівський, Филон Ільковський, Филип Константинович, Тимофій Княжиницький, Стефан Бабневський, Захарій Березецький, Андрій Городецький (Grodziecki), Порфир Кельчевський.

Перша буква P — "лікаонський гарпун", лучиво, оздоблене галузкою квіток, на нім змія з закушеним хвостом — символ вічності, кружок з місяцем — означає це зброю нічних ловів лікаонських. Вірш звертається до тих, "котрим світить Медведиця волоссям зимнородним (що родить холод), береги їх цілує Нерей Дніпровий, а на горах поблизу виридар (садок, гайок) фавновий, — себто до киян. Нагадує їм заслуги Могили, від котрих потіха виходить.


Рівній Олімпові церкві, і їй серце прохолодить 1.

В нім Мінерва Змійова 2 гніздо заложила

І такі розуму скутки спорядила,

Що вже Російський Сіон може піднести плечі,

З своєї жури в своїй правді мати оборонця.

Може весело глянуть і на свої діти,

З котрих (при побожності) постійність в вірі світить.

Може сказати весело: весело співаймо,

Владогромному Панові 4 дяку віддаваймо,

Що нам післав Мойсея в тих останніх літах,

Що нам дасть зажити свято при нашій східній матері,

Дасть нам велику втіху, котрої не мали,

Тільки по соймах за нею плакали.

Плакали, поячи слізьми Великопольські пороги.

Хоч нас завсіди топтали противників ноги,

Удаючи, нібито в Русі вже й дня не було,

Що його сонце спасенної правди утворило.

За святого Андрія, потім за Фотія,

Коли Схід на цісарстві мав Василія.

Він (Могила) дасть церквам православних, святих пресвітерів,

Оздобить чернечою дружиною (rota) монастирі,

Що ходитимуть дорогами своїх предків,

Аби бути правдивими синами їх.



1 Я виписую тут переклад за окремими стихами і, де можу, передаю і рими оригіналу.

2 Змія і сова були звірятами Палади-Мінерви.

3 Очевидно, вихованців Могилиної школи.

4 Що володіє громами.



Друга буква — І — представлена колоною з оком над нею вгорі і лавровим вінцем при основі. В віршах пояснюється, що ця колона символізує великі діла Могили, а око нагадує про океани сліз, вилиті Могилою за правду. "За твою волосінницю (аскетичні подвиги), за твої старання, За твоїх теплих молитов виливання, Котрими ти докучав творцеві звізд, Аби дав нам, чого ми хотіли від стількох літ. Хотіли Сіону в Роксолянськім краю, Оздобленого давніми і святими правами. Хотіли, аби Царгород — родитель руському хрещенню — по давньому належав до свого народу — Народу Володимира, що то в Києві виставив триста шановних церков, як оповідає Стрийковський, Народу, що й досі тримав нетлінні тіла святих В Печерськім монастирі, приступні для всіх. Хотіли, аби по сакру їздилося завсіди туди, звідки виїздили в світ піроентські колеса 1. Бо поки того не було б, доти потоки кривавих сліз не переставали б текти з наших зіниць. Доти вежі й темниці мали б завсіди полки невинно закинених російських душ, безвинно вкинених в ганьбу, за віру східну правдиву, що в догматах не була фальшива. Доти в церквах наших чувся б спів тільки повітряних крилатих Орфеїв 2, а безкровна жертва вчоловіченого Бога була б зігнана з горизонту руського. Отже, не хвилюйсь, шановний Могило, хоч чиїсь перуни тріщать — ти вже за свої заслуги маєш лавровий вінець".

Буква О — представлена кругом зодіаку, він символізує привіт і благословення неба Могилиному висвяченню. Автор, Самійло Мужилівський, дає побіжний і через те трудно зрозумілий міфологічний коментар знакам зодіаку і потім спиняється на великодушнім подвигу Могили, що покинув перспективи влади й розкошів, щоб послужити руській церкві. "Петре, для забав марсових у твоїй батьківщині Чекав тебе і світ, до себе запрошуючи, Чекала й фортуна, золотом потрясаючи. Але Бог і твоя подібна до лілії цнота призначили тобі Василієві ворота 3. Призначив (Бог) митру, обдаровуючи нею тебе, Аби був підпорою церкві російській, аби, маючи від Бога в тій церкві владу, стер з Росії апостатську сажу, Від котрої вона, небога, була дуже почорніла, Як убогою на людей учених лишилась!"



1 Pyroenskie koła — небесні світила виходять зі сходу, себто аби митрополити святилися від східних царгородських патріархів.

2 Співали б тільки невидимі ангельські хори, а не людські: церкви стояли б безлюдні.

3 Чернецтво чину св. Василія.



Буква T зложена з звізд та астрономічних знаків, вірша описує ніч, не без поетичного хисту (Miło patrzyć gdy na noc w złocistym zawoiu Wyieżdżają planety z swoiego pokoiu:

Tam ich konie ognistą grzywą polyzlenie Zawoduiąc do koła nebiosa haftuią. Мило дивитися, як виїздять на небо в золотистих намітках планети, і їх коні, блискаючи огнистою гривою, гаптують небо, уганяючи в коло своїми перегонами). Пускається в міркування про календарні зміни пор року, гороскопи астрономів, змінність людської фортуни і т. д. і кінчить закликом до Могили: його проміння миліше від світла зір: "Поки ми тебе, Могило, будемо мати, В церкві руській ніколи ночі не видати".

Буква R представлена лозою з винними кетягами, гронами, що зриває рука, і тут же квітки, мабуть, нею ж зірвані. Автор пускається в міркування, переплітані різними античними йменнями і символами, про дивну силу вина над людьми і т. інш. і кінчить порівняння штучним, натягненим і слабо розвиненим, з овочами Могилиного вертограду: "А хто, презацний Могило, побачить твої грона і серед них білу рожу богоданної східної віри, котру Бог рятує в усіх клопотах? Хоче він, щоб у руській церкві була вічна і не в’яла ніколи його хвала і ти утворив йому цю хвалу працею побожних докторів (учених), що знаходять у всіх людей признання своїми цнотами і наукою. Не залізом буде вона побивати ворожі лави, а правдою. Чому? Бо то шабля на їх язики!"

Буква M — досить складна комбінація. Головна фігура — це квітка, подібна до гвоздики, з коментаря довідуємося, що це пальма, яка символізує Могилу як розкішну квітку руського вертограду. До вінця цієї пальми прив’язаний тяжкий тягар, але він ледве-ледве що трохи може її нахилити. З другої сторони до неї лізе з наставленими пазурами лев, "скимн рикаяй" — символ ворогів православної церкви, але його відстрашує огонь, що вибухає з-під коріння рожі. Вірш пояснює, що льви бояться огню, а льви, дракони, василіски — це ті вороги, що "пазурами фальшу окрутно шарпали східну правду і пускали на неї всякі обмови". "Шарпали вільності, надані від королів польських, щоб засипати їх порохом і позбавити вічної краси". "Але хтось" крикнув (уніатам, апостатам, очевидно): чи ж церква (східна) не кутала вас своїми пелюхами, не вказала своїми руками тої правди, що зачерпнула від Спасителя і отримала від святих учителів? Чи вам коле очі старина, яку все ще заховує Східний Царгород і нас укріпляє в ній пастирською любов’ю, хоч сам стогне від нелюдського турка? Чи вам зробили яку-небудь кривду наші предки, прикрасивши нас правами, котрі тепер кладемо перед найяснішим королем, під очі мудрого сенату? А він (король) розітне той вузол своєю увагою і повагою польського сенату. Та скоро тільки ти, зацний Петре, в своїй ясній справі з противниками, на світ польський перед найясн. Володиславом і його мудрими сенаторами виставив російського Феба (сонце) віри, що прийшов сюди кругом (небесним) зі Сходу і обдарував Київ хрещенням, так зараз тим промінням відстрашив від себе тих львів і драконів і від тебе, мила Росіє!

Мовчи ж, мудрагелю, про пальму 1. Бо вона не хилиться під ніяким тягарем, хоч би й найбільшим. А коли хочеш бачити пальму в руськім світі, Знайдеш Петра Могилу в Київськім повіті".



1 Себто залишіть в спокої Могилу, обмовці!



Букву О цим разом представляє перстень з великим каменем — знак єпископської інвеститури в католицькій церкві: 10-строфовий вірш, тої ж будови, як у "Евфонії", описує в риторичних образах цей факт: "З ласки пана небесного, що засвітив небесні круги, з ласки пана з дому австрійського (!), пожаданого монарха польського, що призначив тебе на цей уряд і нам дарував. Київська Софія до себе кличе новопризначеного митрополита — як у "Евфонії":


"Сиві мури церкви неосяжної (вл., котрої не можна обійти), виставленої за Ярослава і тоді оздобленої, підперті атлантськими марморами, вживали оце зараз такі слова: "Прибувай, пастирю, в вірі постійний! Митрополите, дорогий клейноте, освяти наші пороги! Пробуваючи в неволі у неприятелів, а сидячи, як богиня, над Києвом, там, де безмежний вал висипано на всі сторони, прагнула я, аби завсіди відбувалася жертва Богові вчоловіченому, аби люди тішились і Бога хвалили!"

Ті слова підхопили зефіри й занесли в ті краї, де буйний Ганг приносить дорогі метали, а Гідасп поїть своїми золотими відногами. І от вони посилають тобі перстень — перстень на пастирську лівицю, з своєї криниці і разом з нами радо вітають тебе! Не дивуйся, твоя голова, як голова пастиря — в золотій короні, а руки твоєї перстень має бути заслоною!"


Буква H представлена в вигляді двох церковних веж, з котрих простягаються руки і стискують одна одну навзаєм. Вірш пояснює цей символічний образ: одна вежа — це православна церква, друга — Петро Могила, а при цій оказії несподіваний панегірик київському воєводі Янушеві Тишкевичу, що, мовляв, підтримував Могилу в сенаті, а ми додамо — мабуть, дав Могилі тиху згоду, щоб забрав св. Софію від уніатів у його воєводській резиденції, де він самодин репрезентував королівську владу — був єдиним представником державної екзекутиви. Доволі дивно це виглядає, бо в козацькій традиції (Самовидця) Ян. Тишкевич лишив пам’ять якраз найбільшого гонителя руської віри, але заробив він її, очевидно, пізнішими часами, а в цей момент могилянці, видимо, хотіли його погладити. Вірш досить інтересний з формальної сторони, тому я подам його переклад.


"Вже сорок разів Титан (сонце) на своїх золотих конях привітав Овна (сорок разів сонце вступало в знак Овна — 40 років минуло), але відступник все не хотів подати руки святій правді Сіону (православній ієрархії), що бажала свого батьківського трону (св. Софії). Робив їй усякі образи, а не послуги. Аж тоді вона руку протягла, зацний Петре, взяла твою руку до своєї: видко, прагне тримати тебе й годувати на своїм лоні, в православнім гурті (w łonie). Сама вона вежа правди і тебе вважає теж її вежею, ставлячи поруч себе. Бо до тебе стріли неприятелів завсіди так густо літали на соймах, наче Африк (вітер), замітаючи порох своїм пір’ям, починає сіяти листя на землі зеленій, різного квіту гуртом прикрашеній. Або як сердиті планети — щорічні господині горизонту — почнуть виявляти свою фурію речам підлунним, як от над тихим збіжжям, обкидаючи його градом або посипаючи снігом лебединим (лебединого кольору) і проломлюючи покров (obłok) Церери. Ти, Могило, маючи від Бога поміч у своїй невинності, зносив то терпеливо, як вежа, зв’язана муром, і кінець кінцем зрада всяка була потоптана, а ти показав себе королеві і всім, як те золото, що виносять на світ з землі комашки, виявив правду руської церкви. Мав єси в тім за собою мужнього з Логойська Януша, в котрім отака-то славна душа, що він, пам’ятаючи жертви на церкви своїх предків і свої власні, додавав тобі ради — своїми мудрими порадами і поважними нотами в сенаті. Розумію Януша Тишкевича, зацного заслугами і кров’ю (походженням) воєводу того міста, де стоїть церква безцінна, названа іменем Софії! Гей, може, за Вас (за часів Могили і Тишкевича) прийдуть до нас літа Сатурнові (олов’яні), а літа сталеві відошлють до Індів!"


Буква І цим разом представлена запаленою свічкою на свічнику, а вірш пояснює, що це свічка в св. Софії за Могилину заслугу.


"Коли б, преславний Могило, виставляв я свічку від серця свого, поставив би я тобі, коли ти задумав виступити походом (wyprząc) туди, де стоїть Ярослава церква, — митрополичий престол, та церква, що має в собі образи, правда, не всі цілком цілі, розцвічені не кунштем малярським, а дорогим камінням, а в’яжуть (обрамовують) їх сиві алебастри і мармури, окружені старовинними мурами! А при тім подумав: "Хто дасть (тій свічці) світла лікейського (небесного) 1 святого, аби відганяла темноту?



1 Миколая Мирлікійського, очевидно.



І яка б то мала бути свічка? Це твій герб, Петре, і твої заняття, котрими ти світиш нам, чисто як якась планета! Твоє заняття — книга і учителі (церкви), милі і цікаві диспути в різних питаннях. Ти, пильнуючи мудрих книг, добре вмієш розтинати (питання) і розумієш, який має бути їх кінець (висновок). В тих заняттях помагають тобі сини Мінерви, котрих ти своїх зафундував у Києві, аби він, маючи в себе Аполлона, міг виполоти неполітику з своєї грубості і (перейти) до мудрості: схиливсь і дививсь на учених мужів, добре випосаджених музами і людськістю (гуманітарними науками). Феб і Марс, змовившися між собою, уділили огня твоїй свічці. Етна радо звернулася до своєї сірки, аби добре нагодувати свою свічку полум’ям. Взагалі коли б захотів єси, Могило, зібрати огні до того свічення, показали б усі таку охоту (дати огню), якої кожен побажав би собі. Зараз і Вулкан з теготородної столиці — з Олімпу, де місяць міняє свої лиця, прибув сюди; хоч багато є тут йому речей противних, але він радо пішов на послуги тобі, Могило. Але свічка — скоро тільки побачила огонь твоєї, Петре, любові в церкві, — зараз від неї взяла собі світла! Чому? Бо неправди більше злізе (siędzie) совам, коли той огонь набере сонячного проміння".


Наступне L представлене в вигляді руки, що тримає прапорець, і вірша запускається в згадки про колишні воєнні подвиги Могили. "Що чиниш, лицарю? Бачу в твоїх руках знак Марса, а не шолом Спасителя. Адже тут не Хотин, Петре, не турецька Беллона, нема тут отаманської кривавої шаблі. Ти вже перестав гладити палашем бусурманські голови і поїти бистрим Дунаєм їх (krzcić). Ти вже попрощався з гнівливою Беллоною; зброя, коні, списи — у тебе відставлені. Кинув єси молдавський скіпетр Христові під ноги. Для чого ж підносиш цей знак тривоги? Віддав єси пурпур пишному світові, одягши волосяну одежу Ісусову. Перли, каміння, дорогі клейноти замінив, зацний Могило, на чернечі щоти" і т. д.

Нарешті о таннє А представлено циркулем; автор вірша, громадячи купи риторичної ономастики, добирає різних мір слави Могилиної династії і кінчаючи емфатичною гіперболою: "Європа, Азія і край Американський разом з пекучою Лібією викрикують (ім’я) Могилів. Мовчи ж, лютне моя, бо на старі літа має Петр за ораторів усі частини світу".

Потім прозова "перорація" — прохання прийняти цей твір і уділити благословення царгородського престолу "всій хоругві (дружині) здвигненого тобою в Києві Парнасу". "Бо вона, що присвячує це тобі, не залишає голосити перед усім світом сарматським, що снопи твого православного жнива, квітки з твого вертограду (wiridarza) російської церкви, довгождані щепи твого винограду наук, як дасть Бог, дадуть в будучності багаті кетяги і ягоди cery православної на втіху і спасенний ужиток".


"Бо раз запалившись незгоримим огнем до суворої Мінерви, ти ніколи не тратиш цього запалу і любові (не перестаєш давати іскри любові), розтрачуєш на це своє останнє майно з усієї душі, аби в народі нашім, дещо присипанім порохом неуцтва, через утиски і наїзди апостатів, за твого часу і в тобі відродився той цісар Константин, фундатор академії царгородської. В тобі, що показав себе передусім без облуди діамантом віри, кружалом цнот, перспективою мудрості. Дійсно, вступив єси в стрем’я святого київського митрополита Петра, бо за твого часу росте в Росії

не кіммерійська пітьма невігласів, а найясніше науки сонце,

не темні недбальства хмари, а блискуча уваги погода,

не зарослі простацтвом голови, а вичищені політикою чола.

Живи ж, преосвященний пастирю і патроне, під ясним оком щастя й здоров’я стільки літ, скільки в нашій "Мнемозині" можна нарахувати літер. Бо то теж з твого добродійства джерел вилилися струмочки на цей паперовий загін!

Живи Богові, православній церкві і музам!

Богові — як пильний в своїх обітницях чернець.

Церкві — як довгожданий, православний митрополит і екзарх.

Музам — як гойний фундатор.

Живи — а що ми в тих римах лаконці 1, не дивуйся.


Бо коли б ми човном тупого розуму нашого схотіли переміряти океан слави твоєї, скорше б рік минув, ніж би змогли ми пристати в порті слушного і належного імені Могил. Я скінчив".



1 Лаконці — себто спартанці — вважалися неважними поетами-віршарями.



Але це ще не кінець книжечки. На передостанній сторінці вирисувана піраміда і в ній напис (прозовий): "За сорок літ обороту кругу не було на руськім горизонті, кому б могли бути виставлені несмертельної піраміди колоси — всіх устами, всіх серцем, окрім твоєї преосвященної особи з огляду на твоє походження і твій уряд православного митрополита, Могило! Бо ти в стрем’я предка твого Муція відважно для корони Польської вступив і для церкви східні права від короля отримав". Нарешті, на останній сторінці — віршована осторога "зоїлові", аби не квапився зачіпати Могили, бо коли через старість утратив уже зуби, то тут може позбутися й губ.

Як бачимо, твір незвичайно характеристичний з літературного погляду: він яскраво малює нам прагнення і досягнення могилянського Парнасу, що давав напрям літературній школі наступної доби — цьому "фліоразованню палядійських кунштів на довціпах руських", дарма що подає її овочі не в ідеальній латинській, а в вульгаризованій, для ширшої шляхетської авдиторії польській формі. Типові і характеристичні ці ухили в панегіричний гіперболізм і сервілізм, упадання до ніг усяких добродіїв-меценатів, величення шляхетного походження, гербів-клейнотів, гіперболізування подвигів, творення і розмальовування фіктивних генеалогій, погоня за античними паралелями, міфологічними метафорами, начинювання ними до неможливості свого викладу — бажання в усім "до кінця нігтів" показувати себе ерудитом — слівця не сказати просто, а все з якимсь "палладійським натяком". В цім утворі ця тенденція відбивається особливо сильно, місцями просто-таки карикатурно, невважаючи, що авторам не можна ніяк відмовити літературної здібності і віршувальної техніки.

З другої сторони, це треба підчеркнути, що з цею погонею за католицькими, польсько-єзуїтськими взірцями в’яжеться безперечний український — чи, як кажуть автори, "православно-руський" або "російський" патріотизм. Вони дійсно запозичують від "католицьких академій" форми й засоби, беруть у них "палладійські куншти", але на те, щоб приспособити їх до православних українських традицій, церковних і політичних, взяти ці "куншти" на українську службу. Бачили ми це величання Царгорода як самостійного церковного й культурного огнища православного світу (про єрусалимський патріархат — патрона попередньої, непривілейованої київської ієрархії — вже нема мови); він величається як рівнорядний з Римом церковний і культурний центр, з академією Константна Великого і традиціями східного цісарства. Поруч його свій власний старий державний центр з традиціями старих київських князів, "неосяжними валами", церквами і монастирями, з велетнем Дніпром, котрому Польща не могла нічого поставити побіч, садами й виноградниками і в центрі того всього св. Софія — "богиня" цього старого Києва з своїми мозаїками, малюваннями, мармуровими різьбами і т. д. апофеозується як пам’ятка незрівнянної розкоші й слави.

Ця сторона варта уваги, вона до певної міри урівноважує сервілізм і упадання перед "добродіями": з національної сторони київський Парнас тримається гідно: "віддає кесареві", чолобиття державі, королеві і його сенатові, а поза тим Русь і Польща — це два рівнорядні світи, носії двох світових культур, представники двох цивілізованих світів. На взірцях католицьких мають вироблятися "довціпи руські", має виростати самостійна й окремішна культура українська ("православно-руська").

Стільки щодо літературно-ідеологічної сторони цих писань. З становища моменту — тактичних завдань Могилиного гуртка — звертають на себе увагу виявлені в цих панегіриках тенденції представити Могилу головним, а властиво єдиним борцем за права православної Русі і йому приписати всі здобутки безкоролів’я. Цілком ігноруючи парламентарську боротьбу — дійсно відважну, витривалу й завзяту, проведену в посольській палаті такими старими і заслуженими українськими парламентаріями, як Древинський, Кропивницький, Кисіль, Гулевич і інш., що цілими десятиліттями виносили на своїх плечах цю боротьбу і тепер дійсно ефектно вінчали її за поміччю протестантів здобутками безкоролів’я, на користь загальну, без усякої користі персонально для себе, навпаки, мабуть, зломивши цим свою персональну кар’єру (за виїмком Киселя ніхто з них не добився до сенату, хоч були це люди визначних політичних здібностей), панегіристи їх коштом висувають Могилу. Нібито він "на всіх соймах" був метою для ударів противників православної Русі, він боронив її прерогатив, виливав "океани сліз" над її кривдами, демонстрував її права і кінець кінцем добився їх реституції. Не парламентарна боротьба в посольській палаті, а його закулісні заходи, його заслуги в короля і Річи Посполитої, а ще більше його високе походження і зв’язки з такими ж великими панами, як він сам, рішили справу, і він одержав те, чого даремно цілих 40 літ 1 добивались представники православної Русі.



1 Чому якраз 40 літ? Або справді рік 1592, рік перших початків унії взято за дату, коли православна Русь втратила митрополита, або рахується 40 літ кругло, хоч їх від апостазії Рогози минуло трохи менше.



Дістав королівську номінацію на митрополію, став "упривілейованим митрополитом", як його називали і він сам себе називав, — в противставленню до свого противника Ісайї, — і тим положив край безправному станові руської церкви і з ним зв’язаним пониженням і образам національного почуття православної Русі. А заразом своїми коштами, енергією, здібностями підніс її моральну повагу, положив кінець "руській грубості", викликаній дезерцією ієрархії, утворив українську високу школу — на взір царгородської академії, мовляв, організував кадри ученого духовенства, дав можності національної освіти українському шляхетству і т. д.

Замовчуючи й ігноруючи те, що робилось перед Могилою на полі політики й культури, панегіристи роблять з нього не то що головного національного героя, а навіть єдиного носія національної ідеї. Як замовчано всю політичну боротьбу і все записано в рахунок культурних заходів Могили, що в дійсності обертались не коло національних проблем, а коло його персональної промоції, так зігноровано і всі досягнення печерського гурту — праці Плетеницького, Копистинського, Борецького, так наче перед Могилою не було школи, не було письменства, не було культурних сил. Навпаки, до неможливості роздуто його незамітні і в дійсності, мабуть, таки й зовсім незначні заслуги перед Річпосполитою, його воєнні виступи, представлено його бойовиком, заводовим воякою, яким він ніколи не був, претендентом начебто безсумнівним на молдавський престол, який тепер нібито тільки відложив свій скіпетр і свою зброю, щоб посвятити себе інтересам церкви. І от тепер цей богатир, цей переможець ворогів Русі, призвичаєний "гладити палашем" неприятельські голови, пускається на визволення з уніатських рук своєї митрополичої столиці, своєї Софійської кафедри. Марсові фанфари "Мнемозини" голосять збройний наступ цього "славного руського богатиря".

Дарма, що й наступати властиво нема на кого. Дворяни уніатського митрополита сидять у Києві на його володіннях так тихо, що їх ніхто не чує: в церквах, що рахуються за уніатським митрополитом, богослуження не відправляється, вони стоять замкнені, тільки потроху експлуатуються їх грунти, городи й ниви. Відібрати би це з рук дворян Рутського, мабуть, можна було без усякого труду, коли вже зайшло в цій справі порозуміння Могили з всевладним господарем офіціального Києва — воєводою Тишкевичем, як натякає "Мнемозина". Але Могилі і могилянцям треба було продемонструвати своє славне завзяття на боротьбу з унією й католицтвом, показати свою непримиренність там, де йде про "права православно-руські", змусити публіку забути колишні порозуміння Могили і його прихильників з Смотрицьким і К° для переведення нової унії. Ні, це не той непевний господарчик, котрого треба було полохати козацькими методами, щоб задати йому спасенного страху, аби не йшов на католицькі примани. Тепер це завзятий, безоглядний і непримиренний оборонець інтересів православної Русі, що готов іти проломом против цілого світу не тільки словом, але й збройною рукою, "правицею і лівицею", prawem i lewem, як говорили в Польщі. І так інсценізовано його вступ до його митрополитанської столиці: "Єго мил. отец митрополит з великим тріумфом въєхал до Кієва, Святую Софію і Святого Николая монастир взял", — писав свому знайомому Ісайя Трофимович, один з найближчих помічників Могили, ректор його школи 1. "Взяв" — у розумінню здобув з бою! Так треба було інсценізувати цей в’їзд, і так дійсно його, очевидно, інсценізовано, як свідчать деякі урядові акти.

Возні київські дають офіціальну посвідку, що Могила "на вряд свой митрополитанский хотячи въєхать и церков столечную св.Софию ис приналежностями до посесии и держаня своєго обънять", вислав їх "наперед себе", і вони знайшли церкву Софійську порожню, без яких-небудь церковних речей, "толко самый спустошеный и опалый мур голый и олътари руинами се заваленыє". При церкві нікого не було, крім родини Корсаків, що мешкали тут з доручення уніатського митрополита, жінка Корсака сама-одна була присутня і спочатку відмовилась випровадитись, але другого дня, за посередництвом деяких приятелів, виїхала з цього софійського двору.

Але Корсаки представляють справу інакше: з возними наїхала купа озброєного люду — слуг, бояр, підданих і козаків монастиря Печерського, волохів і інших різних людей з Анатолієм Мужилівським 2 на чолі,



1 П. Могила, I, див. 89.

2 Це Андрій Мужилівський, недавній кандидат на митрополію, див.вище, с. 435.



і коли Корсакова не дала їм ключів від церкви, вони "обухами і шаблями" відбили замки до церковної фіртки, а потім двері до церкви, вивели за руку Корсакову і сторонніх людей, які в неї на той час трапились, і зайняли Софійський монастир і церкви, що разом з ним рахувалися за уніатським митрополитом: Миколи Десятинного, Семена і Василя Нагірного 1. Спішно потім почали чистити і прикрашати Софію на приїзд Могили, і 17 липня Могила в’їхав урочисто в супроводі духовенства, шляхти і дворян своїх до своєї кафедри 2. Рутський про око виточив йому процес за насильне захоплення, король так само просив Тишкевича залагодити цю справу, Тишкевич нібито докорив Могилі, що нечемно поступив собі против нього, воєводи, який за нього, Могилу, свого часу старався в справі київської митрополії 3. Але справа, розуміється, скінчилась для Могили нічим, а бажаний ефект був осягнений. Могила, мовляв, безоглядно, збройною силою погромив уніатів і викинув з своєї софійської резиденції. Він міг вимагати за це від своїх православних безоглядного довір’я і безоглядного послуху, як "свій", а не тільки "упривілейований митрополит", і дійсно дістав його. Його парадний в’їзд до софійської резиденції був першою маніфестацією в тім напрямі — всенародного признання його митрополичої влади. Коли за посередництвом київської шляхти і королівських комісарів — Ад. Кисіля з тов. Могилі вдалось слідом і Запорізьке Військо привести під свою владу, так що воно, вислухавши жалі Ісайї, признало право на митрополію Могилі, прийняло його благословенство і позволило посвятити армату для походу на Москву 4.



1 П. Могила, I, дод., ч. 87, 88, 90.

2 Там же, с. 534.

3 Там же, с. 548-9.

4 Я вище відзначив, переказуючи оповідання польського гетьманського урядника про цей акт (с. 522), цей момент, що жалям Копинського Могила протиставив закиди Копинському, що він зраджує Річ Посполиту, порозуміваючись з Москвою. Весь акт посередництва війська в суперечці двох митрополитів проходив в аспекті війни Польщі з Москвою, до котрої польський уряд хотів притягти Військо Запорізьке в найбільших розмірах і з найбільшою енергією. Тодішню політичну ситуацію я представив в "Історії України", т. VIII, ч. I, с. 201 і далі. Москва почала війну з Польщею ще з кінцем 1632 р. і, покладаючись на заяви прихильності Копинського, Мужилівського і інш., сподівалась, що військо козацьке в цій війні не підтримає поляків, а може, і стане по стороні Москви. Цілком можливо, що Копинський з тов. і робив різні заходи, щоб вплинути на козаків в цім напрямі, але не осягнув ніяких результатів, а тільки дав на себе зброю противникам. Козацьке військо не відтяглось від війни з мотивів чисто матеріального характеру, щоб заробити на ній по своїй козацькій лінії, і це полегшило Могилі і його партії їх завдання — відтягти Запорізьке Військо від Копинського і змусити признати Могилу православним митрополитом. Коли Копинського атестовано як московського агента, а Могилу — як вірного королеві голову церкви, козацькому війську, даючи згоду виступити з усією силою на порятунок короля, трудно було дуже обставати за Копинським. З другого боку, королівській партії важливо було доконче відтягти козаків від Копинського і поставити під зверхність Могили — цього вимагали політичні інтереси. Автор реляції пояснює, що інтересів Могили, з одної сторони, боронив Кисіль як королівський комісар, з другої сторони — ручителями його правовірності і патріотизму виступила київська шляхта, що приїхала з Могилою в чималому числі. Потім, як пророблено всю підготовчу роботу, військо зробило Могилі парадну зустріч, він відправив богослуження, ціле військо цілувало йому хрест і руку.

Потім з усею процесією святив армату (очевидно, кропив посвяченою водою) "і в гарних словах благословив козаків на війну" з Москвою. Військо ж попросило Кисіля, щоб він погодив обох митрополитів, аби вони надалі не втягали військо до своєї боротьби і не робили в нім замішань. Кисіль намовив Копинського вдоволитись Михайлівським монастирем і не претендувати більш на митрополію, і Копинський видав Могилі на це нову запись, потім її знову відкликав (як вище), але військо, дійсно, більше до цеї справи не мішалося.




Це було рішучою і остаточною його перемогою над противниками, над православним старовірством, "неученими попами" і їх москвофільськими потягами. Не тільки зверхній український нарід, але і спідній — в особі Запорізького Війська признав авторитет і дискреційну "богоусвячену" владу Могили і дали йому "розрішеннє на вся".




На цім кінчаю. Ця книга спочатку уявлялась мені як перша частина VI тому, що мав би сягати в XVIII вік. В процесі роботи — а робота тривала довго, чотири роки 1 (з перервами), закруглилася ця книга під моїми руками в окремий том — не тільки тому, що виросла розмірами, а й тому, що ясніше, ніж перед тим, виступило перед моїми очима переломове значення цього моменту: опанування київської митрополії "упривільйованим" магнатом православної віри, а польської шляхетської Річи Посполитої: кінець революційної ролі православної церкви і поворот її на становище офіціальної урядопослушної установи, позбавленої тих елементів громадськості, що вона набула в першій своїй активізації, ув’язуючись з різними опозиційними громадськими елементами.



1 Від літа 1926 р. до кінця 1929, переписана і справлена до друку протягом 1930 р.



Цей період її активізації, що потривав у різних стадіях протягом приблизно століття (не рахуючи різних передступних, ембріональних стадій), кинув ретроспективне світло на раніші часи і утворив досить розповсюджену в українській літературі теорію питоменної одвічної громадськості, демократизму, виборності православної української церкви, яка, мовляв, тільки притушена була панським режимом литовсько-польської доби, реставрувалась в XVI — XVII вв. і лишилась природною прикметою її й надалі. Ця теорія знаходила своїх прихильників і в церковних кругах, що мріяли про відродження церковної автономії, і в кругах громадсько-опозиційних, народницьких і революційних, що сподівалися з демократизованої і автономізованої української церкви зробити засіб активізації народних мас. Такий підхід особливо виразно виступає в Драгоманова, а документальне обгрунтовання цієї теорії взяв на себе Ор. Левицький.

Але ця концепція перманентної громадськості й автономності українського церковного життя не відповідає дійсності. Критичні зауваження до неї я зробив уперше в 1895 р. з приводу студії акад. Студинського про "Пересторогу", потім докладніше представив справу в V томі "Історії України-Руси" і в V томі "Історії укр. літератури". Я показав там, що змагання громадянства (передусім його провідних, аристократичних вершків) мати рішаючий голос у церковних справах і організація братська — це явища новіші, які різко відбивають від монархічно-ієрархічного укладу старої укр. церкви 1.



1 Див. "Іст. укр. літ.", V, с. 94-100, 154-7, 230-3.



Вони стали розвиватись головно під впливами чеського руху XV в., а ще більше — під повівами реформації XVI в. Підставою цього процесу усуспільнення церкви стає міщанська верства західноукраїнських міст, що під впливом продукційних відносин XV — XVI ст. набирає небувалої перед тим ініціативності і самопевності, серед самих же церковних кругів бачимо вагання: бажання використати для своїх інтересів ці активні громадські течії мішаються і переплітаються з кастовою відразою до вміщань громадян до церковних справ, що повинні, на їх погляд, бути виключною монополією самих церковників.

З початком XVII в. міщанські сили і міщанська активність в Зах. Україні заломлюється, але за той час утворились фактичні зв’язки між церковними діячами Східної України з новою соціальною силою — козаччиною, і, оцінивши це, громада галицьких церковників в спішнім порядку починає пересувати свій церковний осередок і культурно-освітні засоби на схід, до Києва, "під крила христолюбивого воїнства запорозьких молодців". Образно висловлюючись, церковна справа міняє своїх коней, пересідає з міщанського на другого, ще більш революційного коня — козацького. Під козацьким протекторатом відновлюється розбита відступством владиків церковна організація, організується школа, літературна робота. Але й тут серед церковників іде певне роздвоєння. Поруч бажання використати якповніше революційні народні сили ясно проявляють себе інші течії: якнайскорше розірвати з ними, примусивши до поступок уряд, ув’язатися з ним і замкнути церковну сферу для втручання світської людності: чи козацтва, чи міщанства, чи навіть і шляхти, поскільки вона хоче впливати на політику ієрархії. Був тільки короткий момент, підчеркнений вище, коли владики Феофанового свячення відважилися зсолідаризуватися з козаччиною, котрій вони завдячували своє висвячення і свою цілість від королівських нагінок: вони проголосили тоді козаччину спадкоємцями старих патронів православної церкви — київських князів і представниками культурних і національних традицій Старої Русі. Але це була коротка хвиля, і, зміркувавши ситуацію, ці владики почали шукати порозуміння з урядом. Тоді зарисувався розрив у самих церковних кругах: розходження з владичною ієрархією нижчого кліру, що дістав за це від ієрархічних кругів згірдливу назву "неучених попів", хоч провадили ними якраз представники тодішньої церковної ерудиції: А. Мужилівський і Зизаній. Був момент, коли могло прийти до повного розриву і сформування пресвітеріанської української церкви — цілком без’єпископальної або єпископальної тільки формально: але не стало на це революційної енергії серед загальної реакції, що запанувала на Сході, та й у Центральній Європі. Ці радикальні течії не скристалізувались, і проворний молдавсько-польсько-український магнат, користаючись з прихильної ситуації, вмів поєднати свої магнатські зв’язки з канонічним православним ригоризмом і, зайнявши місце офіціального провідника української церкви, притлумити в ній радикальні й опозиційні течії та повернути українське церковне життя в те ієрархічно-монархічне річище, з котрого воно вийшло.



















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.