Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна




ПЕРЕДНЄ СЛОВО


Гуманізм як напрям світської думки епохи Відродження став ідейною основою могутніх антифеодальних виступів у Європі і надав забарвлення всій ідеології періоду становлення капіталізму. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти розглядали людину як частину природи і проголошували її право на задоволення «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму.

Процеси розпаду феодалізму і зародження буржуазного суспільства, що сприяли розповсюдженню гуманістичних ідей, відбувалися не лише в Італії, й й по всій Європі, тому буде справедливо говорити про Відродження як про панєвропейське явище. В Україні поширенню ідей гуманізму в XVI ст. сприяли такі чинники: соціально-економічний прогрес, що розпочався в XV ст. і був зумовлений переходом суспільства до простого товарного виробництва; поява великої кількості економічно незалежних міст тощо. Незважаючи на складні зовнішньополітичні умови, економічний розвиток України йде по висхідній. Створюються передумови для виникнення нового (капіталістичного) способу виробництва, буржуазних відносин; посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови, пробуджується національна свідомість; з'являється розуміння необхідності широкого розвитку освіти й науки. Зросла кількість шкіл і підвищився їх освітній рівень починаючи вже з середини XV ст. Але оскільки ні вищих, ні середніх навчальних закладів в Україні не було, то багато українських юнаків по закінченню місцевих шкіл продовжували освіту у польських і західноєвропейських університетах. Це явище було масовим і тривалим. За кордоном молодь з України одержувала вищу освіту, а також переймалася передовими ідеями, передусім гуманістичними, які переносила на рідний грунт.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні й найвизначнішими гуманістами XV — XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у західноєвропейських навчальних закладах, працювали у так званому Руському воєводстві Польської держави, куди входили і такі, нині польські, міста, як Перемишль, Холм, Ярослав, Нове Місто, Ряшів, Санок та ін. Українські гуманісти більшою чи меншою мірою усвідомлювали свою національну належність і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї просвітницької діяльності Політичне становище на західноукраїнських землях, незважаючи на соціальний і національний гніт, було набагато стабільнішим, ніж на решті території України, знекровленої постійними нападами татарських і турецьких загонів. Тому у той час саме в західноукраїнських містах зосереджувалося наукове культурне життя.

Специфічні соціально-економічні умови в Україні у першій половині XVI ст. сприяли поширенню і розвитку ідей раннього, чи етико-філологічного, гуманізму, пов'язаних з вивченням і викладанням риторики, граматики, поезії, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти. Починаючи з другої половини XVI ст., у зв’язку з посиленням національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти (Люблінська унія 1569 р.) і католицької церкви (наступ контрреформації на чолі з орденом єзуїтів), українські мислителі-полемісти все частіше звертаються до проблем, які хвилювали представників пізнього Відродження, а також реформаторів, їхні інтереси поширюються в теологію, натурфілософію, природознавство.

Погляди українських гуманістів, їхні дії, міркування відіграли важливу роль у розвитку національної української культури, суспільної свідомості, філософії. Як нова верства світської інтелігенції, що здобула широке громадське визнання, українські гуманісти, так само як і італійські, були носіями високої освіченості, ідейними натхненниками ренесансного мистецтва. Вони виявили себе й на терені державного управління — на посадах канцлерів, секретарів магістратів, придворних дипломатів. До порад гуманістів прислухалися, їх твори викликали інтерес у різноманітних колах суспільства.

Гуманістична діяльність українських мислителів була спрямована проти жорстоких утисків феодального ладу, на утвердження нового світогляду, просякнутого ідеями критицизму, світськості й поваги до античності, яка була для гуманістів взірцем для наслідування.

У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про походження держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми війни і миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці заперечували божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чином, вони розглядали проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань, що було значним кроком до вивільнення політичної думки від теології.

Проти втручання церкви у справи держави виступав у молоді роки Ст. Оріховський. Він наголошував, що є підлеглим не папи римського, а короля. Ось чому останнє слово в час його одруження, вважав Ст. Оріховський, повинно належати королеві, «Не з італійцем маєш справу нині, — звертається він до папи, — а з русином; не з папським, а з королівським підданим».

Крім категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали компромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком протилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій прогресивних сил суспільства, які виступали проти феодального ладу в країні і католицької церкви. Отож, враховуючи політичну ситуацію в країні, мислителі зважали на кон'юнктуру, маневрували і заявляли, що берло держави король отримав з волі Божої та що єпископ під час богослужіння не є підданим короля. Таким чином, наслідуючи дух реформаційного вчення, українські гуманісти відстоювали ідею незалежності світської влади від церковної.

Новий імпульс у своєму розвитку дістає в XVI ст. вчення про походження держави з суспільного договору. Ця ідея, як відомо, зародилася ще в античні часи (коли робилися перші спроби природного пояснення явищ суспільного життя), але своє класичне завершення знайшла у працях ідеологів буржуазії, яка боролася за політичну владу в XVII — XVIII ст. Значний внесок у розвиток теорії суспільного договору зробили діячі епохи Відродження, які всупереч богословському вченню твердили, що королівська влада походить не від Бога, виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного короля добровільно. Подібні думки властиві українським гуманістам XVI ст. , зокрема Оріховському, який виділяє дві причини виникнення держави: «Насамперед, вроджений нам гандж, який вимагає взаємної допомоги, а потім вроджена схильність одного до другого, яка нас немовби клеїть, поєднує і ніби вузлом в'яже» (Politia. — С. 31 — 32).

Центральний принцип етики гуманізму — принцип спільного блага (блага народу), основні ідеї якого — патріотизм, служіння державі, суспільна активність — грунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу тощо. Про те, що благо народу є найвищим законом і метою державної влади, як відомо, чітко висловлювалися Гобс, Лок. Але подібні ідеї притаманні й їхнім попередникам, зокрема українським гуманістам першої половини XVI ст. , наприклад Ст. Оріховському, який перефразовує Ціцерона і відзначає, що держава є ні чим іншим, як «зібранням громадян, поєднаних узгодженням права і спільною користю» (Dialog. — S. 11), і наводить відомий вислів римського філософа: «Щастя народу хай буде найвищим правом!»

Подібно до Макіавелі Оріховський вважав, що радники і слуги короля повинні бути не лише відданими правителю, а передусім здатними піклуватися про добробут народу і міць держави. Проте на відміну від Макіавелі, який радить королю бути жорстоким і підступним при досягненні своєї мети, Оріховський пропонує королеві здобувати ласку і прихильність у підданих, дбати про їхню повагу і любов, бо без цього неміцною і непевною буде влада королів.

Найважливіший принцип громадянського гуманізму — це любов до батьківщини, патріотизм, у яких вбачаються вищі чесноти громадянина. Вболівання за долю свого народу, бажання йому прислужитися, ностальгічна любов до Вітчизни, оспівування рідної землі, природи містяться у творах багатьох вітчизняних мислителів і культурних діячів XV — XVI ст. Все це засвідчує їх високу національну самосвідомість, немислиму в середні віки з їх полісним патріотизмом. В історії філософської думки Західної Європи національна самосвідомість формується лише з виникненням буржуазного мислення, спричиненого зародженням елементів нового суспільного устрою.

Необхідною умовою існування і розвитку держави Оріховський вважав виховання громадян, яке, на його думку, неможливе без освіти: «Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися».

Важливий здобуток епохи Відродження і філософії Нового часу — розвиток теорії природного права. Елементи цієї теорії є вже у давньогрецьких софістів, стоїків, Арістотеля, у мислителів доби феодалізму, окремі представники яких (наприклад, Тома Аквінський) розглядали природне право як різновид божественного закону. Теорія природного права використовувалася в цей час для обгрунтування феодального ладу.

Представники нової буржуазної ідеології вкладали у поняття природного права інший, ніж античні й середньовічні вчені, зміст: вони вважали, що таке право існує незалежно від Божої волі. Ідея природного права використовувалася в XVII — XVIII ст. для критики феодальних порядків як таких, що суперечать природній справедливості На вітчизняному грунті теорію природного права розвивали М. Козачинський і Т. Прокопович. Останній досить своєрідно ототожнював природне право (закон) із заповідями Святого Письма. Крім них, у середині XVI ст. ідеї природного права пропагував і розробляв Ст. Оріховський, який написав трактат «Про природне право». На жаль, він до нас не дійшов: Тому сьогодні про погляди мислителя на природне право, про значення, якого він йому надавав, можемо судити, виходячи з окремих міркувань, що трапляються в інших працях. Природне право (закон), на думку Оріховського, вище людських законів, які при потребі можна змінювати.

Концепція природного права, що з'явилася в XVI — XVII ст., ставила на чільне місце невідомі у докапіталістичні епохи поняття вроджених для кожного індивіда особистих свобод. На цих позиціях стояли

Ст. Оріховський та П. Русин, які вважали, що людина в цивілізованій державі повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри, право слідувати вказівкам власного розуму. Будь-які справи треба вирішувати на основі справедливості. Відсутність або порушення якогось з цих прав, на думку мислителів, свідчать про дикість, варварство, деспотизм і суперечать природному праву. Задовго до Лока Оріховський писав, що всі люди мають дотримуватися закону природи, який один є мірою їхньої свободи і рабства, прав і обов'язків; цей закон повинен надавати людині можливості користуватися її правами в умовах безпеки як зовнішньої, так і внутрішньої. Дотримання законів мислитель розглядає не як обмеження, а як запоруку справжньої свободи, як гамівну сорочку для свавільників, які (особливо у провінціях) вирішують судові справи на власний розсуд. Незважаючи на те, що Оріховський загалом стояв вище станових інтересів дрібної шляхти, заслуговують на увагу його декларації про демократію, природне право, свободу тощо, які певною мірою мали буржуазний характер, виражали інтереси третього стану і навіть низів суспільства.

Оріховському як гуманістові не були чужі й ідеї класу буржуазії, що зароджувалася в надрах феодального ладу. У питанні, що вище — «талант чи порода», мислитель ставав на бік «таланту». Титули, шляхетство, рід без особистих доброчесностей, писав він, стають порожніми символами. Справжньому шляхетству притаманні не стільки велич предків і давності гербів, скільки чеснота.

Посідаючи загалом позиції прихильників станової монархії, деякі вітчизняні мислителі, разом з тим, висловлювали ідеї, які дають підстави вважати їх одними з перших ідеологів освіченої монархії в Європі Передусім, мислителі хотіли бачити в особі короля «філософа на троні»: мудрого, справедливого, мужнього, ласкавого.

Значне місце в теоретичних міркуваннях українських гуманістів про державу належить проблемі війни і миру. Вона була вельми актуальна тоді в усій Європі у зв'язку з боротьбою проти турецько-татарської агресії. Антитурецька тема була загальноєвропейською. До неї зверталися С. Брант, Ульріх фон Гутен, М. Сервантес.

У творах українських мислителів знаходимо нові гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в історичному процесі Історія розглядається ними не як реалізація наперед визначеного божественного припису, а як людська драма в дії, де якщо якісь надприродні сили й вирішують долю людини, то, принаймні, не християнський Бог. Гуманісти звеличували людину — творця історії, проголошували людину рівною Богові Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам персонажів, які стають активними суб'єктами дії. У працях українських мислителів утверджується ідея історичної активності особи і мас, що визначало їх інтерес до народного життя і національної історії, розвитку суспільної свідомості Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту.

Особливу зацікавленість вітчизняні гуманісти виявляли до історіографії. Вони вбачали в історії досвід життя і радили вчитися на історичних прикладах, зокрема на подвигах великих особистостей, політичних діячів, полководців, які, на їхню думку, стали відомими, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихователів. «Історик, — говорить Оріховський, — нічого не повинен вигадувати, а писати лише правду; не керуватися ні дружбою, ні ненавистю».

Щодо традиції засвоєння античної історії варто відзначити велике значення античної поезії, яку гуманісти всіляко підносили і навіть ставили вище історії і філософії. Цю традицію продовжили вітчизняні мислителі, а П. Русин написав величальну під назвою «Похвала поезії», де поетичне слово називає даром богів, їхнім дитям, «гомінким і солодким».

Коли гуманісти беруться за вирішення конкретних, актуальних політичних завдань, питань сучасного суспільного життя, історія набуває у їніх творах публіцистичного характеру. Дійовими особами у них виступають живі співвітчизники: князь Костянтин Острозький, рід Одровонжа, «всюди відомий Іван», Ян Тарновський, збирач податків Миколай Лутомирський та ін.; оспівуються українські міста, ріки, урочища, села.

Як і представники західноєвропейської гуманістичної історіографії, українські гуманісти вважають історію засобом пробудження самосвідомості народу, його історичної пам'яті, засобом виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Популяризація цих чеснот була в дусі Ренесансу, оскільки вони спрямовувалися проти середньовічного космополітизму, який проповідувався церквою. Патріотизм мислителів виявлявся у симпатіях до вітчизни України-Русі, у турботі про її долю, в заклику до відсічі турецько-татарській агресії, що загрожувала передусім українським землям.

Сповнені патріотичного пафосу, громадянськості, історичні твори українських гуманістів першої половини XVI ст. сприяли розвитку патріотичних почуттів у людей, формували національну свідомість та історичну традицію, що мало велике прогресивне значення, бо інтерес до минулого свого народу пізніше, на початку XVII ст., став загальною тенденцією у розвитку духовної культури України. Діяльність українських гуманістів першої половини XVI ст. залишила помітний слід в історії української культури, зокрема філософії. Історіософські ідеї цих мислителів, їхні погляди на державу становили певний етап у розвитку філософської думки в Україні,

Починаючи з другої половини XVI ст. на українських землях, що входили тоді до складу Польщі, посилився соціальний, національний і релігійний гніт, про що свідчать і законодавчі акти, передусім політична Люблінська унія 1569 р. і Брестська церковна унія 1596 р. Проте, незважаючи на несприятливі умови, в кінці XVI — на початку XVII ст. Україна переживала певне економічне піднесення, зростали міста, в яких були вже досить розвинуті товарно-грошові відносини, підвищувалася спеціалізація і виникали нові ремесла. Розвиток цих елементів буржуазних виробничих відносин сприяв зміцненню «третього стану», який був зацікавлений у розвитку науки й культури. Обгрунтуванням його ідеологи і стали ідеї гуманізму епохи Відродження.

У цей час на перший план виступає комплекс думок, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння ("спільне благо"), справедливість, політичні свободи. Деякі ідеї, які мали місце в українській філософській думці першої половини XVI ст. (наприклад, історіософські), продовжують функціювати уже на якісно вищому рівні Якщо раніше національне або ототожнювалося з конфесійним, або лише декларувалося, то тепер пропагується свідомо, цілеспрямовано, наполегливо. Не зменшується інтерес українських гуманістів до етики, проблеми людини, війни і миру тощо. Активно відшукуються шляхи розвитку української національної культури в нових умовах, і віросповідання відіграє уже другорядну роль.

Найменш дослідженим є внесок в українську культуру українців католицького віросповідання, більша частина яких через певний час втратила не тільки віру батьків, а й вітчизну. Доказів цього чимало, як багато й свідчень, що значна їх кількість не забула, «яких батьків, чиї сини» вони є, і теж виступала проти соціального, національного і релігійного гніту в Україні. Всі українські культурно-освітні діячі другої половини XVI — початку XVII ст. брали активну участь у братствах, писали полемічні твори, засновували друкарні, школи, укладали підручники і словники, проводили диспути. Значний внесок у цьому відношенні зробили й українці-католики. З метою усвідомлення себе у світі вони теж прагнули утвердити гідність і рівноправність українського народу серед інших народів, прославляли історію Київської Русі, народу України, її видатних діячів.

Із зростанням національної самосвідомості українського народу все більшого значення набуває ідея згуртованості громадян, їх обов'язку захищати вітчизну, дбати про її безпеку і спокій. Ці питання особливо гостро постали у зв'язку з гегемоністськими претензіями польської шляхти, перманентними спустошливими нападами татарських і турецьких агресорів та внутрішніми соціальними і релігійними проблемами. Але якщо раніше український народ покладався лише на непевну ласку своїх і чужих можновладців, то відтепер з'явився надійний захисник його інтересів — запорізьке козацтво, з яким нападники уже мусили рахуватися. Відомий, зокрема, вислів польського гетьмана Жолкевського, цього душителя наливайківського повстання, що з козаками «краще розмовляти миром, аніж силою». Все це знайшло відображення й в ідеології. Духовним центром України став знову Київ, який символізував єдність українського народу.

Аналіз вміщеної у цій книзі спадщини українських мислителів переважно католицького віросповідання засвідчує, що вони, будучи речниками певних соціальних сил українського суспільства, зробили свій внесок у пробудження у народові почуття національної самосвідомості, патріотизму, громадянського служіння. Разом з творами полемістів інших конфесій вони послужили згуртуванню українського народу у вирішальний, період його національного буття.

Антологія «Українські гуманісти епохи Відродження (XVI — початок XVII ст.)» складається з творів 25 мало відомих (чи й зовсім не відомих) авторів, більшість з яких писали латинською мовою, решта — польською та українською. Майже всі тексти даються у перекладі сучасною українською мовою, за винятком кількох, які відбивають специфіку давньої української мови, не русифікованої видавцями XIX ст. Це, зокрема, деякі твори Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Герасима Смотрицького, Лаврентія Зизанія та рукопис українського списку словника Максима Грека.

Чи не вперше в Україні, в одній книжці вміщені твори авторів різних конфесій — православних, уніатів, католиків. Таким чином, робиться спроба подолати конфесійний патріотизм, притаманний донедавна українським радянським дослідникам. Виявляється, що не тільки православні були українськими патріотами, хотіли добра своєму народові, а Україні волі, але й їхні опоненти.

Тривалий період українські землі входили до сусідніх держав, тому видатні представники нашого народу зараховувалися до держави-загарбника. Сьогодні ця несправедливість поступово долається: українському народові повертаються його сини, які ще донедавна були гордістю іншої держави.

До українських гуманістів XVI — початку XVII ст. ми зараховуємо передусім тих, хто усвідомлював себе українцем (русином, роксоланом, рутенцем, русом, росіянином, руським). Це Станіслав Оріховський-Роксолан, Павло Русин із Кросна та ін. Цей принцип самоусвідомлення переконливий, але не охоплює ряду діячів, які хоч і не наголошували на своїй національній приналежності, проте були українцями, жили і творили на етнічній українській землі і розвивали її культуру. Це не означає, що вони не могли бути водночас і представниками іншої культури. Треба, нарешті, сказати і про виразно інонаціональних авторів, які жили на українських землях, розробляли українську проблематику і відповідно вносили вклад у розвиток української культури. Таких авторів ми також вважаємо представниками української культури, але називаємо їх польсько-українськими (Матвій Стрийковський), вірменсько-польсько-українськими (Шимон Шимонович), грецько-російсько-українськими (Максим Грек) та ін. Це, гадаємо, справедливо, бо виразної переваги у своїх відвертих симпатіях до певного народу вони часто нічим не виявляли, а принцип зарахування одного діяча до двох і більше культур не є чимось незвичним. На нашу думку, він більш справедливий, ніж так званий імперський принцип, за яким представників культури підкорених народів зараховували до культури народу-завойовника. Майже поза увагою залишаємо поки що тих українських діячів, які жили і працювали за межами етнічних кордонів України.

Автори перекладів та доробок:

В. Д. Литвинов написав переднє слово, склав примітки та словники імен, назв, термінів, а також переклав: Вступ до книги «Прогностична оцінка 1483 року» Юрія Дрогобича, «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу», «Про турецьку загрозу слово друге», «Промова на похоронах Сигізмунда Ягелона», «Послання римському папі Юлію III», «Життя і смерть Яна Тарновського», «Квінкункс», вірші та листи — Станіслава Оріховського, «Дніпрові камені» Івана Домбровського, «Сонце, що сходить після заходу (Панегірик Петрові Могилі)» Івана Калимона.

В. О. Шевчук переклав уривок з історичного твору Матвія Стрийковського «Хроніка...», фрагмент «Розмислу про народ руський» Яна Щасного-Гербурта, уривок із книги «Дії турецькі і змагання козацькі з татарами» Мартина Пашковського, «Вірші на жалобний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича.

А. О. Содомора переклав добірку віршів Павла Русина та Шимона Шимоновича.

В. П. Маслюк переклав твір Станіслава Оріховського «Закон про целібат», «Острозьку війну» Симона Пекаліда.

В. І. Крекотень переклав «Лабіринт» Хоми Євлевича, «Євхаристіон, або вдячність» Софронія Почаського, уривки з «Треносу» Мелетія Смотрицького.

Вадим Пепа переклав твори анонімних авторів «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го» та «Epicedion, себто вірш жалобний на благородного князя Михайла Вишневецького», уривок із книги «Лямент дому княжат Острозьких...» Дем'яна Наливайка.

О. М. Дзюба підготувала текст, адаптацію та примітки до «Присвяти князю Степану Яковичу Святополк-Четвертинському» Захарія Копистенського.

Р. П. Радишевський переклав «Думу українну» Адама Чагровського, уривки з «Треносу» Мелетія Смотрицького.

М. С. Трофимук переклав трактат «Про турецьку загрозу слово перше» Станіслава Оріховського.

M. С. Грушевський переклав окремі вірші з «Треносу» Мелетія Смотрицького.

В. В. Німчук підготував до друку і прокоментував «Тлумачення імен за алфавітом» Максима Грека.

Галина Антонюк переклала трактат Іпатія Потія «Унія греків з костьолом римським 1595 року».

Микола Туз переклав «Вінок чеснот. Єлисея Плетенецького» Олександра Митури.

В. В. Шевченко подав тексти та примітки до творів Іпатія Потія «Лист до князя Костянтина Острозького» та «Відповідь клірику Острозькому».

Оксана Матковська підготувала тексти і примітки до віршів Шимона Шимоновича.



В. Д. ЛИТВИНОВ






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.