Попередня     Головна     Наступна




Станіслав Оріховський


ПРОМОВА НА ПОХОРОНАХ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛЯ СИГІЗМУНДА ЯГЕЛОНА 1


Король помер. Якщо тільки може вмерти той, визначна і королівська чеснота якого засвідчила свою невмирущість по упокоєнню і який усе життя прожив у клопотах. Чому ж тоді охочіше кажемо, що помер, а не що звільнився від смертного тіла й відійшов до вічного життя, шлях до якого вторував, живучи розважно, чесно й побожно? Одійшов, полишивши нас у сльозах і жалобі

Занурені в скорботу й сум, готуємося тепер до його похорону. Для нас, панове шляхта, разом з ним згинуло все, а для нього не зникло нічого, крім смертного тіла. Для нього швидкоплинне життя завершується вічністю і безсмертям. Тоді як наше — смертю, розлукою, які нас засмучують і так пригнічують. Про це засвідчують ваша скорбота й благочестиві сльози. Нині оплакуємо не смерть короля, яка для нього не значна, а наше сирітство. Бо ми, панове шляхта, втратили не пана (він для нас таким не був), а найправдивішого короля і батька найласкавішого.

41 рік правив Сигізмунд і подав приклади справедливого і розважливого правління. Лишив по собі у цім краї згадку людини лагідної, доброї, небувало доброчинної. Куди не сяйнеш думкою або очима, всюди знайдеш приклади розважності, справедливості, відваги, поміркованості та всяких інших чеснот. Поглянь, наприклад, на Божу Церкву, яку він утримував у Польщі не ушкодженою і не попсованою; або на республіку, яку він, мов добрий батько, єдину дочку в душі мав: і вдома, й на чужині, у мирі і на війні — пестив, ущедрював, а також прикрашав усілякими оздобами.

У цій республіці він був таким королем, що всіх королів, своїх попередників, легко перевершив, а в інших королів, наступників своїх, відібрав надію перевершити себе. Поступаються йому всі інші королі. Особливо поступаються в мистецтві правління. Адже ні Кір, ні Агесілай не зажили однакової з ним хвали й слави, бо великими стали не так своїми вчинками, як завдяки талантам письменників, які про них писали. Про них не задля правди історії, як здається, а як приклад для наслідування греки багато понавигадували. Але Сигізмунд, король королів, не лише добре жив, а й розважливо правлячи, Kipa та Агесілая переважив. А якщо щось у цих королів, може, й було більшим, так це їм приписали історики, які так красномовно й майстерно зуміли написати про згаданих королів.

Сигізмунд жив краще, ніж ті говорили, й краще правив, ніж вони навчали. Таким чином, наш король був не вигаданим і не мальованим, але живим, вів справи так, що Бог зробив його прикладом для інших королів. У ньому, немов у якомусь яскравому зразку, були заховані всі королівські чесноти, звідки можна було брати приклад: як людей порятувати і як державі прислужитися; як прав, звичаїв, установ, законів людям у житті свято й сумирно дотримуватися.

Гай-гай! Та хіба лише для королів його життя було прикладом? Звичайно ж ні, панове шляхта! Бо не було нікого, навіть найбіднішого, котрий не міг би взяти собі за приклад цього короля для доброго й щасливого життя. Або взяти його набожність. Чи своїм праведним життям не перевершив він анахорета! Або погляньмо на його чесноти суспільного життя, на терплячість, покірливість, лагідність і поміркованість. Не заперечую, у державі він був королем, але як приватна людина дуже потерпав. У цьому Сигізмундові ніхто не був рівним.

Не багато таких, панове шляхта, — якщо і взагалі були, — хто б так завершив своє життя; хто б перевищив мудрістю королів, а підданців — помірним життям. І таким явив себе у житті приватно й публічно, що цього не можна розповісти навіть у найбільшій промові, хоч би й рівнялася вона промові грека Ксенофонта, вустами якого мовили тоді балакучі музи. Адже Kipa й Агесілая він зробив великими саме завдяки промові. А щоб хтось не гадав, що я свого роблю великим за звичаєм греків, — зважаючи на час і вашу жалобу, — я покажу, панове шляхта, що ми втратили такого короля, якого в Польщі до Сигізмунда ще не бувало, та й поза Польщею лише кілька було у всьому світі. Коли поглянеш на власні його набутки або вид, збагнеш, якою щедрою була фортуна для нього.

Смерть цього найкращого короля принесла щиру скорботу сенатові, тугу шляхетному стану, жалобу Польщі, печаль і зітхання для всіх підлеглих. А щоб усі зрозуміли, що моя промова постала з правдивого суму й з найщирішої приязні, мушу коротко розповісти про рід цього лицаря, про звичаї правління, про довір'я до нього. І, якщо воля ваша, ця промова буде корисною і приємною не лише для нас у бідах наших, але також для усіх, хто захоче з похвалою жити або славно правити. Буду так про короля Сигізмунда говорити, щоб чули від мене про нього тільки видатне, тільки короля гідне, тільки божественне. І те, про що буду говорити, спробую підкріпити не силою своєї промови, до чого не маю щонайменших здібностей, а справами його видатними, а також прикладами найславнішими й нам найбільш відомими.

Не буду зловживати, одначе, вашим сумлінням, панове шляхта. Бо навіщо здобувати фальшиву ласку померлого, якщо смерть забрала її разом з ним? Лише чеснота залишилася безсмертною, і про неї слухайте без заздрощів. Якщо про волю і бажання цього найславнішого мужа будемо пам'ятати, то з ласки Божої, подібні Сигізмундові правитимуть у Польщі, — хай не всі (на це не сподіваюсь), але бодай деякі.

Мусимо душу вкласти, аби належно сповнити обов'язок похорону, щоб Бог не тільки до померлого, а й до Польської держави, і до нас прихильним став, і наші розладнані справи (доведені майже до відчаю) ласкаво доглянув. Зважте на це, прошу, хоч потреби в нагадуванні, можливо, й нема: сама скорбота робить вас приязними. Я ж нагадую тут про це за звичкою.

Дідом короля Сигізмунда був Владислав Ягелон 2, який першим з литовців правив у Польщі. Був цей лицар воїном відважним і до церкви прихильним. За 248 років правління у Польщі він одержав багато перемог над різними ворогами. Передусім, розбив германців у пам'ятній битві поблизу Думбруне у Прусії. Він зробив те, чого ніколи нікому з королів і народів не вдавалося стосовно германців: одержав перемогу у бою, вбивши в один день 50 тис. вояків. Він довів, що поляки можуть перемагати германців. Крім того, мав ще інші перемоги, а також незліченні тріумфи, про які вчені люди багато вже понаписували. Але це не стосується нас, а якщо й стосується, то не цього часу. Скажу й про те, що все передане батьками ви маєте шанувати, передусім цього великого і визначного короля, який був дивовижно мудрим правителем у Польщі.

Він гадав, що недостатньо виконує свій обов'язок і повинність королівську, якщо порядкує тільки справами людськими, а не піклується вельми запопадливо воєнними справами. Таким чином безбожний і нечестивий доти литовський народ до кошари Христової привів і до церкви навернув 3. Потім, хоч сам був неграмотним, але всілякі науки, а також самі музи, як латинські, так і грецькі, до Польщі привів.

Був певним, що жодна держава не може існувати без наук, і нічого святого, чи справедливого, або почесного там бути не може, де ім'я філософії не в повазі. Це вона селян поробила городянами, диких — лагідними, варварів — ученими, людей, нарешті, — справжніми богами. Для визначної філософії, а також для мистецтва, чеснот і самої божественності Владислав Ягайло влаштував оселю в місті, яке стало чолом самої держави. Саме у Кракові заснував гімназію 4, яка до цього дня тішиться славою чесноти, розуму, а також науки. Бо звідти, немов з Троянського коня 5, вийшли численні лицарі, знамениті мудрістю і наукою. У цій гімназії завдяки турботам Ягеллона вивчається не другорядна якась частина філософії, або мудрості, а справжня, всебічно довершена й викінчена.

Щонайвищої хвали заслужив Ягеллон, величезна його слава, панове шляхта. Безсмертна заслуга цього найкращого й божественного короля для вас і дітей ваших. Тут він ніби якимось світлом чи блиском незвичайним затьмарив усі перемоги й похвали, не лише свої, а також інших. Дику й непогамовану Сарматію тим світлом наук також просвітив. Бо якщо раніше польський народ був найдикіший, то тепер, навпаки, завдяки науці, здається, полагіднішав і став більш освіченим. Отож освітою (яку ви бачите нині в храмах; на майданах, у державі, а також у звичаях наших усюди помітною) ми зобов'язані королеві Ягеллону. Після того, як були запроваджені науки в Польщі й були закликані їхні вчителі, ми перейшли від грубого сільського життя до лагідного міського. Переконав-бо, що нема нічого кращого за освіту й науку і, навпаки, нічого ганебнішого за людину, дику й неосвічену. Єдиною цією справою зажив безсмертної слави, хоч для цього було достатньо й перемоги у війні з германцями. Та перемагають часом не тільки добрі мужі, а й злі. Але перемоги останніх не приносять справжньої слави.

Вже саме прагнення чесно, праведно й богочестиво жити з підлеглими — явище (повірте!) виняткове навіть для людини чесної, праведної і богочестивої. Тут же, завдяки, певно, божественному якомусь порухові душі, король Ягеллон зажадав більшого. Якби в душі цей лицар не був філософом від природи, чи зміг би він міркувати про науки або про вчителів, а також про заснування гімназії, сам жодної науки не спізнавши? О, яким любим став Богові, найкращому і наймогутнішому, цей задум Ягеллона! Згодом і бажання з'явилося.

Адже його рід хотів довго й славно правити не лише в Сарматії, а й Угорщині, Богемії, Сілезії, а також у Моравії.

Тож, якщо Ягеллонський рід з'явився на цей світ єдино з ласки Бога, хай стане захистом людей у цій громадянській спільності. Хай навчає людей суспільного життя, впорядковує державу, згуртовує республіку, і нарешті, розширює межі освіти, а також релігії.

Ви вже побачили, панове шляхта, звідки ваша мудрість та від якого джерела король Сигізмунд прийшов до управління життям людей; а також як зберігає його чистим і святим після того, як наповнився безсмертною славою, на військовій службі, а також (при здобуванні) мудрості. Та перш ніж говорити про самого Сигізмунда, послухайте, від яких лицарів дідівська чеснота перейшла до нього.

Після того, як Ягайло був позбавлений життя, батьківську державу прийняв старший син Владислав, дядько Сигізмунда: найгідніший у батька син і спадкоємець, найбільше здатний правити державою батька. Він ще з раннього дитинства став королем поляків. А як досягнув юнацького віку, в угорців не стало короля (саме в розпал найбільшої турецької війни) й країна перебувала в оточенні найлютіших ворогів. Тому одностайно прийшли до думки, що гаразд обох народів залежить від його хисту, й були переконані, що тільки він може принести полякам щастя й звільнити угорців від небезпеки.

Такою була чеснота цього короля, таке бажання чеснот, що всупереч молодечому віку, в найнебезпечніші часи, оточений звідусіль вельми могутніми ворогами, він порятував своєю найбільшою і навіть неймовірною доблестю дві найбільші країни — Сарматію й Угорщину. І скіфів, які часто робили напади у Русь, переміг, і волохів до Польщі приєднав. Самого Амурата, який з надією і жагою прагнув захопити Угорщину, переміг з усією його Азією, а потім прогнав з Угорщини й змусив удатися до втечі.

Тому Євгеній IV послав нашому королеві на допомогу в турецькій війні, немов якогось Аафона, найсвятішого й найхоробрішого лицаря Яна Капістрана з родини Франціска. З цим помічником і спільником він порятував не лише Угорщину, а й усі інші християнські держави. Бо доки Владислав жив і мав добре здоров'я, доти турки були слабшими й менш грізними для наших окраїн. Пізніше, коли Владислав потерпів поразку в битві під Варною і загинув (бо звірився лише власній доблесті та першому успіху й з малим числом воїнів вийшов проти Амурата), турецькі султани добули стільки, що при живому королеві навіть і не мріяли.

В цій битві виявилася визначна й переможна доблесть цього короля, бо коли надії на перемогу вже не було і єдиний порятунок був у втечі, а тому всі (за винятком поляків) утікали, він, немов другий Цезар (забувши про обов'язок лише допомагати), сам кинувся на щільні когорти ворогів і велике спустошення серед них учинив. А коли хтось силоміць намагався відкликати юнака з битви, відповідав дорадникам, що його рід звик перемагати, а не втікати.

О шляхетний дух, гідний великого короля! Я не буду говорити тут про твою смерть у цій битві, Владиславе, і не буду оплакувати твою передчасну смерть. Ти живеш у славі воєнних подвигів і будеш жити, доки сонце світитиме на землю. Бо те, що дитячий вік не дав змоги або передчасна смерть забрала, доповнив доблестю, яку до цього дня не лише угорці (за яких кров проливав), а також поляки (з батьками яких у тій битві поліг), ба, навіть самі турки й інші чужоземні народи, яких ти переміг, шанували тебе. Гадали-бо, що сама доля обрала твій рід для знищення імені Оттоманського. Але мене вабить не лише сама згадка про цього короля, пов'язана з певним приємним жаданням. Думаючи про нього, згадую також інших, які з цієї самої плоті зросли, що й він.

А тепер залишаю Сигізмундового дядька, великого й непереможного духом короля, і приступаю до його батьків, про яких же коротко говорив. Вас же прошу уважно слухати, як і досі це робили. Отож коли Владислав Варненчик поліг у битві, його брат Казимир, батько Сигізмунда, прийняв братову й батькову державу й 45 років у Польщі правив. За цей час він полагодив усі справи. Про кожну з них розповідати не буду, бо це зайняло б багато часу. Та й шкода ваших вух, панове шляхта.

Мені здається, що я дуже легковажу, коли виголошую промову, яка мало відповідає великим справам цього визначного короля. Тим паче, що вся промова на честь Сигізмунда робиться похапцем. Так от, цей Казимир був таким королем (про це всі знають), який захистив Польську державу власною доблестю, чого бракувало досі відомим, наймогутнішим королям і найбільшим імператорам світу. В союзі з вельми відважним і войовничим королем Угорщини Маттієм він вів запеклу війну в Сілезії. Змусив коритися Польській державі Стефана V, волоського воєводу, славного воївника. І турецького султана Магомета прогнав з Валахії та змусив просити миру. У великій війні Пруссію підкорив, Московію переміг, Скіфію часто гамував. А також пильно охороняв законами й зброєю мир, злагоду й спокій у своїй державі.

Цими вчинками він став дуже відомий. Легко збагнув, що з чужою допомогою Польську державу більше зміцнить. Знавбо, що держава, яка не має підмоги від сусідів і прихильності, міцною не буває. Таким чином, чого зброєю і війною не зміг добути (зокрема, миру з германцями через Пруссію), того досягнув за допомогою дружини, яку привів з Германії. Взяв він її з найславнішого й у всій Германії наймогутнішого імператорського дому Австрії. Його дружина Єлизавета, дочка князя Альберта, короля романців, угорців та болгарців б, і була матір'ю самого Сигізмунда. Їх заручини були сповнені великої гідності, повні згоди й королівського маєстату.

Шлюб був ощасливлений також плідністю і нащадком. Тому ледве чи могли давні королі з Казимировим шлюбом порівнятися. Відтак народилося шість синів, і всі пережили батька. З них у тому дивовижному й божественному ряду Владислав, старший від народження, правив в Угорщині при живому батькові. Ян-Альберт у Польщі обійняв уряд по-батькові. По ньому Александр, а за ним уже Сигізмунд королем став. Лишилися двоє — Казимир і Фрідріх, яким, гадаю, кращі дісталися володіння, ніж ці, земні. Один з них став святим, а другий — кардиналом у Римі.

Мав також сім дочок, які родилися від того самого шлюбу. Всіх повидавав заміж за германських князів. Своїм родом і кров'ю Казимир так наповнив Германію, що лишилися тільки деякі з усіх германських князів, які не були споріднені з поляками. Щасливим був Казимир, знов-таки з ласки Бога, своїми нащадками, відомими серед усіх народів. З них багато стало великими рятівниками світу. Важко сказати, чи був щасливіший від того, що мав стільки дітей, чи — що їх належно виховав. Варто згадати й про дочок, яких виховувала у великій чесноті і турботах (гідних того місця й роду) вельми обачна й побожна дружина.

Сини виховувалися так, щоб не здавалося, що це сини короля, а лише якогось простолюдина. Для їхнього виховання, не було призначено особливих королівських видатків, не було розкошів. Натомість дотримувалися найбільшої стриманості в їжі, одязі й загалом у всьому. Знав-бо вельми мудрий король і найкращий батько, що основу їхнього життя в майбутньому (як приватного, так і громадського) становлять наука й належне виховання в дитинстві. Саме їх початки приносять славу і для слави призначені. І якщо навчишся саме в цьому віці відрізняти чесне від ганебного, справедливе від несправедливого, а також чого треба жадати, а чого уникати, то за це маєш дякувати передусім Богові, батькам, друзям, громадянам, законам і, нарешті, самій республіці. Якщо ти цього до зрілого віку не спізнаєш в нужденному й суворому житті, доконечно будеш не корисною людиною, а небезпечним королем для підлеглих у майбутньому.

Чого з волі богів безсмертних можна чекати від того, хто до найвищої влади прийде без чесних учителів, з'явиться з гурту дівчат, де займався тільки співом, сопілкою, розкошами, танцював третяка, пив вино, спав, займався розпустою? Хвалитиметься хіба що своєю невгамованістю і нестриманістю у тому гурті і не знатиме, що корисне, а що шкодить загальній справі. Бо якщо забавка не буде дружити з чеснотою, тоді звідки більша можність і влада з'являється? До шаленства це призведе й позбавить людського розуму будь-якого владику.

Всі нещастя роду людського постають почасти від жорстокості, а почасти від зманіженості тиранів. Так з'явилися вдавнину Бусирід і Фаларід, потім — пізніші жахливі тирани Нерони й зманіжені Сарданапали. Якщо оглянути їхнє життя, то легко побачимо, що змалечку не спізнали вони ні ощадливості, ні наук, а жили у суцільних втіхах, розпусті й спокусах. Їх прикладами застережений, король Казимир нічого іншого не волів, як тільки з дитячого віку прищепити синам повагу до законів, помірність, цнотливість, сумирність, а також набожність. Переконаний був, що його сини в майбутньому й при владі будуть такими, якими їх виховали, тобто путніми. Бо наука дитяча знадобляється королям і на початку їхнього правління, і посередині, і в останні дні. Королям треба дбати не тільки про приємне життя, а й уміти захиститися від ударів долі; треба піклуватися про сенат, про свій авторитет і повагу.

І, нарешті, про найголовніше: яким повинен бути король, що його прикрашає, який у нього обов'язок, якими мають бути вираз обличчя, хода, харч, одяг. Правильні поради щодо цього важливі для короля, бо хто на це не зважає, повірте мені, слабкодухий. Душа, жодною доброю наукою не піднесена, хитається і спотикається при виконанні будь-якого державного обов'язку чи служби. А таким стає король, якщо в дитинстві не навчався. Життя він змушений вести безрадісне, самітнє, нікчемне, нечестиве, на посміх усім.

Цьому лиху й усім незручностям Казимир надумав запобігти від початку. Бо був певний, що вчинить невідповідно, якщо державу синам залишить, а їх самих, задля чого державу зберіг, занедбає. Тому якщо кажуть, щоб не здавалося, що про черевик більше дбає, ніж про ногу, з великим завзяттям шукав, кому б передати своїх синів для виховання. А був у ті часи вчений і добрий чоловік Йоан Лонгус, якого поляки звали Ян Длугош. Його бездоганні звички й чесне життя доповнювали знання, тому Казимир швидко переконався, що це саме той учитель, котрий потрібен синам.

З настанов і порад цього мужа, немов з якогось джерела чи з кореня усіх чеснот, випливала королівська наука, про яку вчені мужі говорили, що вона є найпершою серед усіх. Він з великим успіхом скеровував душі, мову й думки майбутніх королів до управління державою.

Отож Казимир призначив своїм синам за наставника не чужинця якогось закордонного, не невідомих чеснот людину, а сармата, тобто поляка, лицаря видатної освіти й чесного життя. Він хотів, щоб розум його дітей дужчав не від чужої науки, не іноземної, а від польської, вітчизняної. Адже правду кажуть, що насіння, коли у чужу землю потрапляє, втрачає свою силу й часто до іншого виду переходить. Так і хист хлопців унаслідок (невідповідного) виховання стає непридатним для сприйняття батьківських чеснот. Тоді з суворого скіфа постає зманіжений араб, з латинця — грек, з поляка — італієць.

Тому Казимир, пам'ятаючи, що народив королів не для італійців, не для греків і не для індійців, а для поляків, пильно дбав, щоб найперший їх хист ніхто, крім поляка, не розвивав. Отож запросив Яна Лонгуса, щоб у польській науці саме поляк ревно робив добрих королів для поляків, оскільки бачив, що від їхньої науки добробут не лише держави, а й їхній також залежить. А Лонгус, як тільки посів цю не менш важку, ніж сутужну посаду, негайно усунув з очей юнаків усе згубне й шкідливе для молодечого віку: все, що викликає хтивість і її примножує.

Не було чути на ігрищах у Лонга ні сороміцьких віршів, ні пісень, ані бридкої музики — всього того, що спонукає до шалу, розпусти й заблукання розуму юнаків. Ніколи там не бачено було сп'янілих блазнів з їх сороміцьким варняканням, ані розбещених вином і коханням облудних комедіантів. Ніколи на тих забавках не вживалася богопротивна машкара, яка так люба італійцям. Не бувало там, нарешті, нічого такого, що б розбещувало незагартовані юнацькі душі й робило їх подібними до товариства, в якому перебуватимуть. Бо ж недарма кажуть, що коли я буду шкутильгати, то й ти станеш кульгавити. Тому вірний учитель пильно оберігав вуха тих королів від слухання, а очі від бачення всього сороміцького. При ньому ті королі займалися книгами замість машкар, завжди перебували в колі славетних і розважних лицарів, а не комедіантів. Вчились вести ощадливе життя, позбуватися поганих звичок, глуму. При цьому часом навіть лизини та покари служили їм вірними помічниками.

Я пригадую (чув од діда), як Казимир говорив: нема приємнішої музики, як чути плач сина, якого б'є різками той учитель. О королю, гідний Спарти, який гадав, що в тих сльозах і труднощах життя приховані для його синів підвалини щасливого й мудрого правління!

Отож через розпалювання жаги до великих справ дорадник Ян Длугош збільшував повсякчас преславну ту схильність до чеснот, і ви бачите, які плоди принесла вона пізніше в часи свого дозрівання. Бо що інше, на вашу думку, є причиною того, що всі сусідні народи й держави поспішали в дім Казимира, немов до школи філософа, звідки чекали не лише королів для правління, а й учителів благочестивого життя? Ні про що інше там не дбали, панове шляхта, як тільки про науку. Сюди приходили угорці, коли забажали собі короля Владислава. Просили в цьому домі Яна Альберта поважні богемці і Александра — литовці, і Сигізмунда — сілезці.

О щасливий такими нащадками Казимир! О трикратно, чотирикратно благословенна Польща, яка виявилася родителькою і живителькою таких великих талантів і чеснот! А що вона була саме такою, свідчать усі народи і найдальші краї землі, одні з яких її доблестю врятовані або впокорені, а інші з державою Польською поєднані. Так сталося тому, що чесноти прищеплювалися королівською владою через поширення наук, а вже ці останні несли і славу, й честь.

І хоч усі ці найкращі й всякої хвали гідні брати відрізнялися славою розуму, однак серед них Сигізмунд виділявся: він переважав братів настільки, наскільки вони переважали всіх інших (смертних). Що ж до вашої думки, то ви теж велику надію покладали на цього юнака. Про це засвідчує сейм, що відбувся у Пьотркові по смерті Казимира, на якому йшлося про обрання короля. Там ви хотіли поставити до влади його наймолодшого, віддавши перевагу перед старшими братами Яном, Альбертом і навіть Александром. І якби не стали на заваді почасти мати Єлизавета, почасти велика поміркованість самого Сигізмунда, який поступився братові, ви б обрали його.

Вас, Тенчинські, називаю тут цвітом держави й підпорою. Чому ж тоді цей правий суд ви визнали як недоречний? З яким завзяттям ваших душ і навіть збройних сил ви хотіли поставити цього короля після батька! Що ви побачили в ньому такого й оцінили, як не надію і взірець видатної чесноти, яка хоч і в братів Сигізмундових була вельми велика, але в ньому вирізнялася ще більш! І наскільки брати переважали його віком, настільки він переважав братів своїх блиском чесноти й гідності. Чому він тоді не піднісся, чому утримався від влади, від тої, яка йому вже тоді належала? А нема чого й гадати: чесноту стриманості він поставив вище всякої влади. Якби не вкорінилося в душі цього лицаря непохитне й справедливе переконання життєвого розуму, ніколи б він, повірте, не стримував себе від того, що йому згодом з найбільшим бажанням і за одностайною вашою згодою було запропоновано й дано.

Бо не варто запалювати жадобою слави й честолюбством влади, особливо коли є можливість стати королем. Це чи не найважче з усього, панове шляхта. Але це властиво мудрецю або такій людині, яка, маючи змогу взяти, поступилася тим, що пізніше від вас щасливо одержала. Це сталося по смерті його братів Яна, Альберта й Александра. Всі ви разом, одностайно прикликали його на батьківський престол із Сілезії, коли держава перебувала в найбільших чварах і небезпеці. Ви гадали тоді, що в ньому єдиному живе надія держави й ваш добробут. Після того, як прийняв державу, правив нею 41 рік і залишив її вам вельми квітнучу і в достатках. Сама справа, здається, вже вимагає сказати, як саме він стільки правив у державі, королем якої був обраний. Бо цей успіх складали три (речі), про які я оголосив спочітку, коли почав говорити про нього. О, якби-то, панове шлях :а, була у мене така сила промови, щоб я зміг, як годиться, розповісти словами про правління цього короля, про його звичаї, хист і задуми. Тепер же, коли з чеснотами короля Сигізмунда не спроможна зрівнятися не тільки моя промова, а взагалі нічия, даруйте мені ласку й чекайте якщо не відповідну промову, то принаймні спогад про ті справи, які він чинив. Хай будуть мої спомини і згадки на цьому сумному його похороні зразком того, якими мають бути королі при правлінні. А найвищий король, гадаю, мусить мати такі чесноти: мудрість, справедливість, відвагу і лагідність.

Не було ніколи мудрішої людини за цього короля. Після того як державу відродив, всією душею дбав про неї і не виділяв жодну її частину, а обіймав усю однаково. Яка б з них не постраждала, однаково надавав відповідну допомогу негайно. Бо коли Польська держава терпіла від незліченних воєн (які батько й брати вели) і коли, спустошена, чекали ради та допомоги, він, усупереч усім, знайшов спосіб, як підперти державу, порадами зміцнити й військовою силою підкріпити. Але здійснити задумане виявилося не так просто. На заваді стали передусім нестатки бідних людей, які особливо потерпали від нескінченних воєн. Крім того, державу пустошили дорадники.

Ніколи ще Польська держава не знала більшої руйнації, як у часи вступу на престол Сигізмунда. З одного боку, Скіфія постійно проникала у Русь, з другого — напирала войовнича Валахія, з третього — загрожувала Азія під проводом турків. Та й з германцями був не досить певний мир через пруссаків. Сигізмунд, перебуваючи один Серед ворогів, оточений звідусіль великими небезпеками, засвідчив батьківщині сподіване світло свого розуму, велич душі й раду. Всіх-бо сусідів почасти договорами прилучив, почасти привернув миром, почасти зброєю підкорив. Згодом поборов і приборкав пихату Валахію після її перемоги над Яном Альбертом. Також Скітію в численних успішних битвах подолав. А наостатку щедрими дарунками її, нещиру, до себе навернув.

Отож сталося так, що скіфський дикий і невгамовний люд було переможено щедрістю ліпше, ніж зброєю. До Сигізмунда такої честі, як йому, не виявляли ще жодному з королів, навіть переможцеві Азії — Александру. З тираном турецьким також, навіть усіма покинутий, воював. До кінця угоди дотримувався, бо надавав значення поточним обставинам більше, ніж це було корисно для спільних справ. Про цю угоду, якої ніхто не дотримувався, я, панове шляхта, буду ще говорити в іншому місці і покажу, що це було зроблено з великої необхідності. Тепер же скажу, що в цих угодах, як і у війнах, Сигізмунд нічого іншого не шукав, як тільки миру й спокою для своїх підлеглих. Тільки в мирі й спокої, гадав він, пригнічена поразками, гноблена бідами й розхитана чварами Польща зможе спочити й обновити себе після стількох лихоліть і страждань. Дійшло до такого нещастя, що вже ні приватними, ні спільними зусиллями не мала змоги опиратися ворожим силам.

Ягелло — германською війною, Владислав — турецькою, Казимир — прусською та угорською, а Ян Альберт — волоською так знурили Польщу, що вона навіть після перемоги ледь дихала. Тому Сигізмунд бачив, що надію на відбудову держави треба шукати в мирі. І шукав цього миру всіма способами: війною, угодами, союзами, а також породичанням. Своїх сестер поодружував, зокрема, з германськими князями й завдяки цьому не лише поєднав Польшу з Германією, а й захистив її з допомогою германців од ворогів.

Віддавши заміж своїх сестер до найзнатніших і наймогутніших родів того часу, Сигізмунд таки дуже розумно вчинив: першим з усіх польських королів здобув міцний мир з германцями. Тому, коли вів війну з пруссами, то ця війна стала ніби внутрішньою війною, і прусси жодної підтримки з боку Германії не одержали. І що стосувалося миру, нічого, здається, не було занехаяне, бо до себе й своїх підлеглих зробив багатьох прихильними: скіфів — подарунками, волохів — силою, мосхів — перемогою, германців — свояцтвом.

Залишилися ще угорці, яких хоч брат Владислав у свій час і поєднав з поляками, але Сигізмунд, будучи більш далекоглядним, вирішив навіки підкорити Польщі. Тому коли в Угорщині першим домом був сцекузійський, а трансільванський воєвода Стефан займав першу після короля посаду в Угорщині, він за рішенням сенату й при схваленні усієї шляхти пошлюбив його сестру Барбару. Цим шлюбом Польща була задоволена: не так новим союзом, як такою королевою з Угорщини. За найчесніші звичаї, цнотливе життя, дивовижну скромність і сором'язливість народ прозвав її Гестер.

Але ця приємна радість не була довготривалою, бо Барбара на четвертий рік по прибутті до Польщі померла, чим викликала великий сум у підлеглих. Після смерті вона лишила як заставу почату спілку з угорцями: Сигізмунд мав од неї дочку Ядвігу. її віддали в дружини Йоахіму Мархіону Бранденбурзькому, що допомогло полякам замиритися з Мархією. Здобувши цим способом мир, він пильнував усі частини держави: розбиту безперервною війною, спустошену й пограбовану Польщу зміцнив, обновив і упорядкував.

Яким він був мудрим, можете почути й від інших, панове шляхта. Одні в мирі шукають війну, а цей у війнах нічого не шукав, крім миру. Інші мають державу, щоб сусідів непокоїти війною, а цей вважав, що держава без прихильних сусідів буде неміцною. Треті укладають договори, щоб мати змогу нищити мир, а цей усі договори, які уклав з турками, скіфами, мосхами, волохами, закінчував миром. Хто заперечить, що наш король народився не для нищення людей, а для порятунку; не для спричинення військових чварів, а для спілкування в мирі?

Бо коли здобував мир для своєї держави, став речником миру не тільки для своїх підлеглих, а й для інших народів і держав. Всюди було відомо, що мир і спокій у християнських краях ніколи ще не був таким певним, як за короля Сигізмунда. Він пильнував не тільки те, що для самого було корисним, але привертав до спільного для всіх гаразду сусідніх королів і держави, бо речником миру для всіх був. До миру всіх закликав, спонукав, радив і побуджував.

О, якби його натхненну мову і голос та королям Фердинанду й Йоану! Стояла б тепер Угорщина, повірте, і не був би для турків відкритий шлях через неї до нас і до (всієї Європи). Бо ті королі, як кажуть, більше війни, ніж миру бажаючи, не послухали Сигізмунда й лишили Угорщину без допомоги. А після її підкорення вони й те, що мали, почасти разом з руїною і падінням Угорщини стратили, почасти самі покинули з великою шкодою для спільної справи. І по заслузі. Бо -після того, як миру між ним не стало, про який гаразд могло йтися? Адже мир є творцем і джерелом усіх добрих справ, панове шляхта! Без нього не може бути нічого приємного, нічого постійного в житті. Тих, хто його не любить, вважають дикими, непогамованими й жорстокими тиранами. І, навпаки, лише захисників і творців миру називають мудрими людьми й рятівниками роду людського.

І справедливо, бо тільки в мирний час діють закони, шануються звичаї, квітнуть мистецтва. Нарешті, сам харч, без якого нема життя, є плодом миру. Так уже повелося, що важче бути миролюбним королем, ніж войовничим. Бо наскільки більше бракує комусь розуму, так само настільки він зухваліший і більш удатний до війни. Творцем миру й сторожем не зможе бути жоден лицар, якщо він водночас не буде мудрим. Бо мир складається з тих самих складників, що й мудрість. Мета миру — жити в ньому згідно з природою і законами. Цю саму мету, певно, і мудрець має. Адже він теж піклується, щоб не відступати від природи й законів. Ненависть, розбрат і війна несумісні з мудрістю, бо через них виникають державні перевороти, нищаться люди й закони, зберігати і зміцнювати яких може лише мудрець.

Як тільки щось загрожувало Угорщині, Сигізмунд, немов з якоїсь сторожки, помічав це й сповіщав про небезпеки Фердинандові та Йоанові. А оскільки вони нехтували пересторогами Сигізмунда, то лиха година прийшла до них раптом і все полонила. Угорщина враз утратила закони, правосуддя, короля, віру, а натомість здобула грабунки й пожежі.

Тим часом Сигізмунд, покладаючись на свідчення своїх дорадників, ніколи не переставав чинити, діяти й силкуватися, щоб миру між тими королями досягти й державу свою із суперечки вивести. Він у цій справі таку велику мудрість і таку стриманість виявляв, що і в найбільшій між ними суперечці для обох любим і для обох союзником та другом був.

Щоб мир і дружбу з ними зміцнити, одному, тобто Йоанові, дочку свою Єлизавету в дружини дав, матір'ю якої була друга його дружина, вельми славна й шанована Бона Сфорца. Про неї я вже говорив в іншому місці. Дочку ж іншого пошлюбив з нинішнім нашим королем Августом, сином своїм найлюбішим і єдиним. Нагла смерть цієї королеви нещодавно спричинила біль і скорботу усім. Отож він не зброєю свої маєтки, всю родину, а також цілий рід до купи зібрав, а лише турботою про мир. Що ж до інших народів і держав, то волів підкоряти їх силою. Серед вельми войовничих держав і непереможних народів верховодив, але гадав, що така велика сила повинна використовуватись не для війни, а бути підмогою миру.

Мир, що запанував тоді, приніс великі блага. Про те, які мистецтва було введено, які набутки, приватні й громадські, цій державі досягнуто, ви вже чули, панове шляхта, тому облиште на часинку скорботу й поверніться думкою до своїх справ. Послухайте, які були справи в країні до Сигізмунда й якими він лишив їх після себе, — тобто про нинішні ваші статки. Якби ви захотіли порівняти їх з набутками попередніми, то ці нинішні здалися б вельми великою бідністю й злиднями.

Чи, може, ви гадаєте, що ці статки гідні польського шляхтича? Але ж вони були такими малими і майже злиденними, що навіть законами було передбачено, щоб віно дочки шляхтича не перевершувало тридцяти марок. Цей закон, повірте, був не законом помірності, а останньої бідності, яку полюбляють середняки. А оскільки ми її соромилися, то ввели згаданий закон про віно, щоб те, що стало ознакою бідності, вважалося законом. Таким чином, добре повелося тим, які хотіли вважатися багатими, маючи в скарбниці всього лиш тридцять марок. Бідним був не лише шляхетський стан. Ба, навіть сенатори, які більше ста марок віна за дочкою при одруженні не могли дати, також трималися цього закону, тобто закону бідності.

Але навіщо я згадую, що віно є ознакою бідності? Та тому, що голова вбитого шляхтича, немов голова худобини, оцінювалася не скаранням убивці на горло або його кров'ю, а лише вартістю в сто марок, що суперечить усім божественним і людським законам. Отож не пристойною сумою грошей, не покутою, не смертною карою, а лише нікчемними мідяками оцінювалися ваші голови й вбивства втихомирювалися. І такою нікчемною, злочинно малою виявляється убогість держави, — і воно справді так було. Тому декому було легше віддати за вбитого свою душу, аніж сплатити навіть таку мізерію.

Спочатку ця сума здавалася великою, але за правління Сигізмунда стала майже нічого не вартою. Чи ж не показує ця ганьба, ця пляма на імені й на роду вашому достатньо, якою бідною на гроші була держава? Бо якщо злодій крав гроші, то його карали на горло або вішали. Якщо ж хазяїна тих грошей хтось убивав, платив за голову вбитого лише гроші. О незабутні й дивовижні закони, які в цій республіці діють! За гроші й прибутки нас віддано горлорізам і вбивцям на поталу, ніби худобу.

Цей закон, цю згубу й ганьбу скасуйте передусім, панове шляхта, якщо хочете видаватися здоровими і добрими мужами. Про це ще буде місце для розмови. А тепер збагніть ту бідність, якій всі божественні і людські закони у Польщі поступилися. Ну і що? Хіба тільки у приватних справах була така бідність? Та ні, в публічних справах навіть багато більшою. Згадайте, задля богів безсмертних, хоча б порожню скарбницю, втрачені прибутки, маєтки, села, міста, а також заставлені приватним людям за гроші королівські провінції.

Далі. Подумайте, нарешті, як багато ви зобов'язані королеві Сигізмундові, бо саме він усе це викупив, відзискав і звільнене повернув республіці. Як наслідок, було його власне зубожіння. Тому правильно писали історики, що нема нещаснішого за польського короля. Так було в ті часи, коли вони писали. Але чи не здається, що ваші королі завжди у цій багатій країні вишукували засоби для війни й миру, будучи майже жебраками? Заставлянням, зобов'язаннями та позиками жили вони не тільки в час підготовки до війни, а й в інші дні. Скарбниця завжди була порожньою, прибутки здрібніли, а села, маєтки, жупи, урядові посади віддані в заставу, і держава не могла ними розпоряджатися. Сам король не мав тої сили, на якій тримається республіка.

Нині (я вже не кажу про короля) всяка приватна людина не відчуває браку чогось необхідного для прожиття. І лише королі, єдині серед вас, позбавлені недоторканого скарбу. Я нічого не перебільшую, панове шляхта, всі про це знають, сама справа є свідком. Огляньте привілеї чесних, але бідних людей, і ви легко переконаєтесь, що виручали їх тільки королі. Вести війну чи видати заміж дочку вони були спроможними лише тоді, якщо до їхнього привілею додавалася певна сума. Найбільша скрута в державі — брак грошей.

Часто відбувалися згубні сейми, на яких королі виступали з пропозиціями про стягання військового податку з храмів, а також про інші податки для воєнних потреб. При цьому тільки справи, що стосувалися республіки, лишалися чомусь незавершеними, занехаяними, з великою шкодою для республіки.

Важко спорудити щось велике, коли нема грошей. Бо гроші є жилами всіх добре ведених справ. Від цих тривалих і крайніх труднощів та небезпек, якими приватні й громадські справи обтяжувалися, король Сигізмунд з великою мудрістю і швидко державу визволив. Бо після того, як гроші було здобуто й звідусіль зібрано, викупив передусім жупи (заведені преславним і діяльним лицарем Яном Бонерем), потім староства, а далі й усі міста, села та маєтки. Щоб відшкодувати витрачені гроші, установив податок і збільшив прибутки від окремих земель. Тому вже незабаром занепалу й вичерпану скарбницю наповнив грошима й такою вам та вашій республіці залишив.

О, як значно зросли ваші приватні й державні справи завдяки цьому державцю і вождю Сигізмунду; яким світлом і сяйвом блискають вони по тій ночі! Хто, скажіть, може з ним зрівнятися? Поля, ліси, гаї, села й слободи ваші, яким Сигізмунд приніс мир, перебувають нині ніби в осередку миру. Здається, вони радіють, що в них такий керманич, батько й рятівник, і дякують йому. Донедавна всюди було запустіння. Нині в новій славі могутності й достатку, все добуте ним сяє, міцніє, підноситься задля найвищої користі й гідності республіки. Цих плодів у нас достатньо. Тому жодна війна, якою б жорсткою і довготривалою не була, не зможе їх вичерпати.

Запам'ятайте це, панове шляхта. Сподіваюся, що численні й великі блага ви й діти ваші тепер щодня бачать. І так завжди буде. Без короля Сигізмунда нічого б того не було. Бо на що могли сподіватися раніше серед таких великих труднощів? Душі ваші й розум були тоді ослаблені бідністю, й убогість заступила дорогу до бажаного, великого й славного. Все відворотне тепер усунуте й знищене, і справи наші щасливо поліпшуються. В нещасті він приніс вам захист, у війні допомогу, у мирі дав шану. Тепер ваше віно збільшене. Але його величини закон не встановлює, як раніше. Тепер все залежить від вашої волі. Золото знецілилось і пихи вже не додає. І срібло також, здається, належить багатьом людям, а не тільки високим королям. Не кажу вже про мідь, якої стало дуже мало, бо її витіснили золото й срібло.

Так, Сигізмунд, ніби другий Соломон Єрусалимський, приніс полякам не купу золота й срібла, але вигоду. А що, передусім, було похвальним у царя Соломона, так це те, що він золото поміняв на довготривалий мир, а срібло зробив для єрусалимців дешевшим за камінь. Цією славою Сигізмунд, певно, не лише зрівнявся, а навіть перевищив. Бо Соломона купа золота зводила з розуму й від батьківського бога відвертала, а наш король, у найбільших достатках будучи, лишився богочестивим. Навіть непереможне військо маючи, залишався поміркованим. До останнього подиху нічого так не прагнув, як щоб держава міцніла в мирі талантами, дужчала науками, славилась освітою і благочестям.

Коли ще, панове шляхта, ця держава була багатшою на таланти або більше засіяна науками? Ніколи, панове шляхта Все вибуяло завдяки цьому королю: мир, достаток, освіта Рідкісною була раніше й майже нечуваною в Польщі грецька література Вона була для наших людей настільки невідомою, що коли хтось чогось не розумів, то казав: це грека Навіть латинська промова була якоюсь лихозвучною і варварською — про що засвідчують Біга і Баралет. Лицарі вони, можливо, й хороші, але як учителі — нездари й просторіки. Маєте нині те, що разом з ними учили і чого дітей ваших навчають.

Ви кажете, що Польща вже не варварка, бо стала Грецією, не Сарматія вже вона а Італія. Здається навіть, що вже не тільки грецькі чи італійські музи, а, далебі, самі міста Рим і Афіни переселилися до Польщі і їх прийняв Сигізмунд з гідністю, турботою і прихильністю. Слухаючи наших людей, здається, що в їхніх промовах і зміст, і мова і простота нечужоземна тепер, а доморощена, не стороння, а своя, власна

Огляньтеся, панове шляхта, які лунають всюди пречудові вірші. Послухайте, як залюбки поляки згадують майстерні й живлющі промови цього любого короля. Куди мені до нього! Мої промови нікчемні, маловартісні й стали знаними лише завдяки його ласці. Годилося б розповісти про короля і ще щось гідне, але зробити цього не можемо через бездарність. Я теж прагну й бажаю бути схожим на тих людей, які приємні й любі королеві і служать йому своїми знаннями й хистом. І які дивляться на нього, мов на смертного бога, що спустився з високого неба. Науки, яких ви спізнали завдяки йому, волають про його безсмертя.

Живи тому, о божественний королю, у славі й піснях наших і нас прихильно з неба оглядай. І за своїм розказом та ласкою роби так, щоб твої гідності стали нашими. Мовлю про ті, які ти лишив нам, відходячи. Сльози застиляють мені очі й слова застрягають у горлі від плачу. Але мушу додати, що у дбанні про мир він зрівнявся-таки з царем Соломоном, а в постійності слушного задуму значно перевершив. Якщо ж у якійсь важливій для життя справі не міг розмислити сам, шукав у своїй державі найкращих і найвідданіших союзників, знавців у тих справах, про які дбав. Найбільшим авторитетом для нього був сенат з відбірних мужів, бо в подібному блиску, як відомо, рада жодного короля ще ніколи не бувала у Польщі. Пильнував, щоб три якості були притаманні сенаторам, які обиралися.

Передусім, щоб сенатор був знатного роду. Тому що більший авторитет мають люди (не знаю чому) знатної шляхетності. Далі, дбав, щоб сенатор вирізнявся розумом. І, нарешті, тих обирати радив, котрі мали власну думку й добру вимогу. А якщо після такого відбору, проте, виявлялися слабкі, то не позивався. Був певний, що в сенаті люди не тільки правлять республікою, а й вчаться правити. До того ж чільне місце держави, знав, на таких урядовцях тримається.

Щодо найвищих посад у державі — був більш обачний. Аби не повторятися, скажу, що про це засвідчують визначні люди. Поцінуйте самі цих лицарів і їхні родини не для того, аби хвалити, а щоб подивуватися розсудливості й нечуваній мудрості Сигізмунда в час тих виборів. Тут присутній перший державець з родини Тарновських. Хіба є дім величніший за цього? Або славніший подвигами? Хто був серед людей і богів колись славнішим у нашому королівстві за Яна Тарновського, каштеляна краківського? Він має стільки перемог, скільки в цієї держави ворогів; стільки знамен, скільки підкорених країв; стільки тріумфів, скільки кинув до ярма ворогів. Завдяки цій людині, цьому найпильнішому й найщасливішому сторожеві, король Сигізмунд захистив державу у вельми непевні часи від найбільших ворогів: підкорив Скітію, Валахію і Московію. Всіх ворогів ваших, як став зверхником, змусив або коритися, або відступити. Не кажу вже про Туреччину, яка була грізною і ворожою королеві Людовіку в Угорщині, особливо після захоплення Альби Греки. Отож, аби не згубити все, наш король послав на допомогу того самого Яна Тарновського, який ворогів стримав і відігнав.

За ним слідом іде Петро Кміта, окраса й оздоба держави. Хіба не завдяки гідності родини Висніченської, не завдяки власній мудрості, авторитету, справедливості, подвигам він заслужив у Сигізмунда, щоб йому одному призначив і передав найвищі урядові посади: воєводи краківського, маршала (по-нашому мовлячи), а також великі й визначені намісництва.

А Ян Латальський, воєвода познаньський? Людина, яка також вийшла із шляхетського стану; обдарований великою цнотою і свободою думки, він сам завдяки власним статкам дійшов до сенату Сигізмунда. Або ось окраса королівства й захисник — рід Тенчинських. Яких почестей, яких найвищих відзнак ви не одержували від Сигізмунда за найвизначнішу цноту? Ось Андрій, ваш земляк. Він хоч і малий на зріст, але, дякуючи найвищій красномовності, став каштеляном краківським. Згадайте також його брата Яна, воєводу Сандомирського, який недавно помер. Але що це я все померлих згадую? І це тоді, коли ти, Яне, воєводе сандомирський, сам тут присутній. Хіба не завдяки найзнатнішій, а може, й величнішій у цій державі шлахетній родині, а також через розсудливість, гідну наймудрішого сенатора, ти був шанований Сигізмундом і опинився в цьому місці й стані? А хіба можу поминути тебе, Станіславе Ласький? Твій рід, старанність і сенаторська відвага знані вдома і поза домом. Вони посприяли тобі в части Сигізмунда, коли був воєводою сирадським.

Поштивіше й про тебе, Миколаю Брудзинський, я мусив би говорити, якби міг висловлювати свою власну думку, а не чужу. Бо чим більшою була твоя ласка до мене, тим менше можу говорити від себе про твій рід, чесноту й вченість. Але тепер, коли згадую сенаторів Сигізмунда, а не власних друзів, скажу, що Сигізмунд робив зближення з тобою, коли ти був ланчицьким воєводою, бо побачив у тобі визначний рід і чесноти, а головне — великі знання і потяг до науки. Саме за це оцінив тебе Сигізмунд і покликав до сенату. Гадав, що разом з Петром Фірлеєм, воєводою руським, ви будете немов дві зірки, що сяють всілякою славою філософії і науки.

До вашої слави, сенатори, доростає також Ян Косцелецький, воєвода нововладиславський, який походить з найславнішої і найщедрішої родини. Його батькам так дошкуляла державна бідність (про яку я вже дещо говорив), так непокоїла, що вони віддали королям величезні гроші, одержані з королівських маєтків. Крім того, поступилися королеві Марігебургом та іншими просторими маєтками. Віра Косцелецького роду до короля була такою, що, навіть жодного гроша з того безмежного боргу не одержавши, бідність короля не вважали причиною своєї бідності.

Але до чого все це, куди веду? А говорю, сенатори найславніші, я про ваш гурт, і мені важко назвати всіх, щоб нікого не пропустити. Тому вибачайте, що у своїй мові багатьох обминаю, а деяких лише згадую. Частково це роблю, милуючи ваш час і вуха, а частково тому, що забракло голосу, мови й духу. Та й не можу збагнути, чим керувався Сигізмунд у кожному окремому випадку при вашому обранні.

Який, проте, великий авторитет маєте завдяки великій прихильності польської шляхти, вже говорилося. Це можете спізнати найкраще на прикладі високого сановника Андрія Торкана, познаньського каштеляна й воєводи великопольського. Цей юнак ще майже хлопцем так королеві Сигізмунду сподобався принадою визначної чесноти, що був обдарований найбільшими почестями: зокрема, зайняв місце найславнішого свого батька Луки в найбільшому воєводстві й правлінні. Великий авторитет і гідність стали окрасою його життя. А що вже до багатства, то ні в кого у державі більшого ніколи не було. В цій людині поєдналося те, що, на думку бога філософів Платона, здавалося неможливим: щоб в одній людині могли поєднатися водночас найвищі багатства й найвища чеснота. В ньому обидві якості відзначилися з найбільшою похвалою, а тому не було в Польщі нікого багатшого за нього й нікого кращого.

До добрих справ, знань і самої науки був таким старанним, що здавалося, ніби нічого іншого й не бажає. Його багатства не були також знаряддям пожадливості й хтивості, а лиш освіти, чесноти й особливої гідності. А оскільки на цю людину, панове шляхта, ваші справи дуже опираються, гаразду йому й здоров'я побажаймо, що ви, бачу, й робите.

Король такими славними й шляхетними лицарями послугувався, які були до нього подібними. І не знаю, чи є інша ознака доброго короля, ніж його сенат: особливо в цього короля, який знає, що став королем не для власного гаразду, а для піклування про людей. Як ото в мистецтвах: про майстерність митців засвідчують їхні творіння. Так само й мистецтво всіх мистецтв — наука — хай сприяє управлінню державою. Бо ніколи розум однієї людини, навіть короля, не буде більшим за сенат, який є для короля ніби якимось знаряддям управління громадянами.

Якщо сенат нікчемний, якщо несправедливий, якщо непутящий, якщо хапкий і злочинний, знай певно: король подібний до нього. Чому? Тому що розум однієї людини , мізерний і не гідний короля. Натомість тиран з надією і пожадливістю добро громадян прогулює, нічого не роблячи. Дні й ночі лише про одне думає: щоб хтось не став на шляху до забаганок. Тиран — то жахлива звірюка з людською подобою, що губить громадян, знищує закони, один все пригнічує. Сенат він усуває зовсім, — якщо взагалі його має, — і лише піклується, щоб там не було нікого, вільного родом, думкою й мовою. Тому тиран ліпше без сенату обходиться, або якщо й має, то такий, що складається з найтемніших, найнікчемніших рабів і мовою, і душею. Бо хіба можна назвати сенатом згубне збіговисько наймізерніших людців, котрі зібралися задля того лише, аби займатися з тираном розпустою, пиячити, змінювати закони, пустошити республіку й своєю влесливістю спонукати його до шалу та божевілля. Їх ніколи не кусає ґедзь неспокою і каяття. Живуть без віри, без миру, без певного договору. А в лиху годину неспокою і ворохобні скиглять серед натовпу плаксунів і скаржників.

Ради богів безсмертних подумайте про це, панове шляхта, і про нашіх давніх тиранів, і про новітніх чужинських. Про все можете довідатися з інших джерел більше, ніж з моєї промови: і про те, який був справедливий, розважний, поміркований і набожний сенат у Сигізмунда; і що цей король (як легко виявити) мав сенат, обраний з лицарів, відомих не користолюбством, а дбанням про ваш гаразд. Він піклувався також і дбав про те, щоб у державі од самого початку увесь сенат складався з найкращих церковних достойників і найвідважніших лицарів, без допомоги й захисту яких, гадав, не можуть бути тривалими ні його правління, ні сама держава. З цієї причини до сенату ставився з великою повагою і закликав добирати туди вітчизняних служителів церкви й сенаторів, які по-правді були б освічені й шанували науку.

О дух короля, гідний не смертної держави, а самого безсмертя. Бо скільки був при верховній владі, все хотів союзниками держави мати сенаторів і вітчизняних первосвящеників. Маючи найвищу владу, не паношився, бо гадав, що певніше правити державою з союзниками, яких добровільно часом ставив вище за себе. І хоч усе міг один робити в державі, однак ніякого привілею в сенаті не мав, крім королівського імені, яке гамувалося з найбільшою розважністю самим сенатом, авторитетові якого ніколи не перечив. Якщо сенат закликав до миру, він ніколи не вів війну. І, навпаки, коли сенат закликав до війни, він не прагнув миру. На його нарадах не бувало жодних угруповань, жодних сварок, а була дивовижна згода.

При правлінні він дбав про спільне благо, а тому навіть в найбільших небезпеках сенат не відбирав у нього з рук кермо правління республікою. Зі свого боку, він також не заважав сенату, як стерничий веслуванню моряків. Але коли одні в сенаті про біди оповіщали, інші вказували на небезпеки для республіки, немов рифи для корабля, треті вітрила піднімали й налягали на весла, він, ніби мудрий керманич, сидів незворушно й правив республікою. Він керував своїм народом і державою, зважаючи на обставини, час, місце, на людей і небезпеки, — звідси й надія на гаразд з'являлася.

Такою була думка сенату; такою була турбота цього найкращого й наймудрішого короля в республіці. Тому й не дивно, що Польща єдина з усіх країн і земель здоровою й неушкодженою вистояла серед великої вселенської розрухи. Не випадково це сталося, повірте, і не з волі Божої. Бо люди діють, покладаючись на розум, а не на випадок; на власний задум, а не на волю Божу. І коли щось діється недобре або не до ладу, знай, що винні в тому не воля Божа і не випадок, а брак справжнього розуму. Якщо його нема на сеймах, справи наші занепадають і хиріють. Саме тому стосовно вас і будемо говорити: держава стоїть досі завдяки мудрості короля, вірі й авторитету сенату.

Стосовно тих, хто вже ослаб і покинув справи, скажемо відверто: вони загинули через глупоту, а не внаслідок випадку; через безголів'я, а не з волі Божої. Чи добре плаватиметься кораблю, де моряки усунули капітана; або де капітан сам хоче гребти, кинути стерно й вести спостереження за небом, зірками та вітром? Чи був би з цього якийсь глузд? Або якби трапилася корабельна аварія, невже приписав би аварію швидше волі Божій, ніж тим, хто загубив корабель через невластиві кожному дії.

Так, панове шляхта, загинули всі відомі краї, про які тільки чули: в одних король без сенату один править, в інших сенат брав на себе обов'язок короля. Тоді як доброму сенату природно піклуватися і застерігати, а королеві правити й пильнувати. Цей спосіб державного правління і поміркованість завжди однаковою мірою були притаманні сенатові Сигізмунда. Тому й не дивно, що ми, певно, єдині в світі ще не втратили незалежності, якою Польща перевершила інші країни. Бо жодна з них не зрівнялася з нами у цьому: ні Італія, яка губить свободу в численних чварах королів з народом, ні покинута і розбита Галлія, яка дуже часто бачить свого короля полоненим, ні Германія, яка, прагнучи повної свободи, натикається тепер на небезпеку через прихильність до заколотів, ні нещасна й сплюндрована Угорщина, яку знищили недружній сенат і король-хлопець.

Не всі, отож, краї і чужинські народи та держави з нами можуть змагатися: усіх їх або війна привела до занепаду, або чвари знищили. Єдина Польща з найбільшої ласки Бога й завдяки мудрості найкращого короля та одностайній думці сенату квітне всіма достатками, живе ще своїми законами й звичаями, а також боронить давню гідність і давні устої. І не з іншої причини так сталося (про це вже мовилось), а тільки тому, що правив король не сам, а разом з мудрими й майже рівними йому сенаторами.

Доки вони уважно до всього приглядаються, а король сидить на кормі республіки й править стерном, жодна лиха доля чи випадок не матимуть у нас сили. Бо вони мають місце в людських справах лише там, де все обговорюється і вирішується не на правдивих нарадах, а на легковажних і випадкових.

За правління цього короля ніхто не звинувачував фортуну Польщі, ніхто не нарікав на обставини. Після Бога й його провидіння всі покладалися на мудрість Сигізмунда й сенат: як удома, так і поза домом, у час миру і в час війни.

З цим королем ми упокорили ворожі й доти непереможні народи, а деяких і прилучили. І все спромоглися зробити під проводом нашого вождя без втрати держави, лише завдяки спасенним законам і необмеженій свободі. Завдяки авторитетові свого заступника й верховоди живемо тепер у краї разом, у повній згоді та найбільшій прихильності. Засоби війни й відзнаки миру, здобуті та залишені ним, ми також маємо. А щоб очі ще чогось не шукали, нічого так не бажали, як тільки жити сумирно й безпечно, Сигізмунд установив мир, який приніс нам достатки й розквіт науки. Та й сенат, мудрий і дужий, допомагав йому в цьому.

Тепер маємо сина Августа — єдину надію держави, спадкоємця такої великої батьківської хвали й слави, який пильнує усе, що лишив батько сильним. Від батька вчився і прагнув збагнути його видатні вчинки, розради й способи державного правління. А вони доводять, що у короля немає жодної справи чи обов'язку, які його не стосуються і яких би Сигізмундова мудрість не обіймала. Що ж до моєї мудрості (о, якби вона стала вельми шанованою всюди), то побачите на численних прикладах, що вона найбільше притаманна королю Сигізмунду. Бо є ніби око розуму, за допомогою якого й видатні лицарі пізнають причини сприятливих і несприятливих справ. Але якщо сама мудрість не виступає у керівника держави суміжно зі справедливістю, тоді не буває міцною і вельми корисною в людських справах.

І недостатньо, щоб ти лише бачив причину, через яку постають і гинуть державні справи, особливо, якщо причини не погамовані в республіці безсторонньо, справедливо й законно. Отож турбуйся передусім, щоб при розмаїтті людських клопотів було в республіці якнайменше розрухи. А якщо вже виникає, то щоб робила менше шкоди суспільству. Такого верховна влада не могла довго терпіти без усебічного втручання.

І найбільше відзначився в цьому славетний король Сигізмунд. Прожив від довгий вік (81 рік) і прославився особливою розсудливістю та дивовижною справедливістю, завдяки яким зникли підстави для чварів, розбрату й громадянських воєн. А вони неодмінно виникають, коли чеснота переслідується ґанджем, добрі вчинки позбавлені винагороди, а злі — покари. Нарешті, також, коли одні більше, інші менше користуються спільними благами, і то не відповідно до гідності та заслуг, а досягають їх лише внаслідок жадоби до влади. З цієї нерівності й непомірності виникають у республіці (немов у здоровому й непорочному тілі) невиліковані хвороби: виникають незгоди, чвари і громадянські війни, які несуть загин самим законам і людям.

І по заслузі, бо не сподівайся, що в тій республіці майбутнє буде щасливим і довготривалим, де ґандж іде попереду чесноти; де доброчинці мерзнуть, а лиходії веселяться; де гідність поступається грошам, особиста доблесть — породі, розум — недоумкуватості й недбалості. А що буває, коли найбільшого негідника люблять, шанують, величають і посувають до найвищої влади при найбільшому відчаї порядних людей? У такій республіці хай загине все, хоч би яким було великим і преславним.

Я не буду надокучати, панове шляхта: не стану наводити численних прикладів греків і латинян, чи й інших чужинців, які згубили могутні та квітучі республіки. Бо в них не шанувалася повага до чеснот і жодної покари за насильство не передбачалося. Сигізмунд про все це знав і завдяки великій і нечуваній мудрості бачив, що нерівність є згубою і нещастям держави, і все веде до того, що ніхто вже й не пожалкує за республікою та її королем. А оскільки всі однаково потребували його, не боявся, що якийсь недобрий і дуже погірдливий лицар, позбавлений честі, вчинить державний заколот або розпалюватиме ворохобню чи громадянську війну. Бо таке буває лише там (як вже говорили), де люди живуть у нерівності й несправедливості.

Тому, щоб усунути з держави чвари й суперечки, запропонував усім користуватися благами республіки й однаково їх вживати. Робилося усе для того, щоб і добрі були до них допущені, і лихі звідти не усувалися. Бо в Польщі ніхто більше за короля Сигізмунда не виявляв зневаги до нечестивців і негідників. Навпаки, чеснота, скромність і гідність одержали у Сигізмунда таке почесне місце й ласку, що хоч сам успадкував від народження славний рід, однак своєю власною доблестю не раз підтверджував славу роду. Хотів, щоб ступенем найбільших почестей була у республіці чеснота, а не рід. Вибач мені на слові, Миколаю Вольський, хочу на твоєму прикладі довести, що мовлю щиру правду. Бо хоч ти родився шляхтичем, дякуючи батькові й Сигізмунду, але тебе шанують не за рід і маєтності, а за чесноти. Саме так ушановував тебе король, щоб вивищити над жіночими покоями найяснішої і найчистішої королеви, своєї дружини. Сандомирське каштелянство разом з багатьма провінціями віддавав з тої самої нагоди. Цим дивовижним вчинком учив, яким повинен бути справжній король і яке значення треба надавати видатній чесноті, вірі й бездоганності. Гадав, що нема потреби питати, з якого роду походиш.

Або ти, Мартине Зборовський. Хіба не досить пересвідчився, як справедливо повівся король, коли твоя видатна чеснота потрапила у дуже скрутне становище? Заздрість і обмову ти перевершив чеснотою, непохитністю і величчю душі і, сповнений найкращих задумів, захистив гаразд республіки й спільну свободу. Ти такою великою гідністю у Сигізмунда відзначався, що дехто побоювався, аби така велика свобода не стала на заваді до того щабля честі й гідності, на якому нині в республіці стоїш. Дивно тому, що ці переваги, наміри й здібності Сигізмунд не помітив під час твого перебування на посаді калуського каштеляна.

Але чому це згадую тільки наших? Адже й чужинці з його оточення, які народилися де-інде, такою чеснотою відзначалися, що їм не тільки в державі місце було, а навіть і в сенаті Сигізмунда. Ось лицар Северин Бонер, вихідець з Віттенбергу. Він завдяки чесноті, таланту й наполегливості так полюбився королю Сигізмунду, що ніхто не зміг заступити його шлях до почестей короля. Його вірність і старанність при виконанні обов'язків на всіх державних посадах була відома, тому Сигізмунд і жупником його зробив, і намісником, і до сенату ввів. Тут він оберігав маєстат республіки не гірше за тих, котрі в державі народилися. Бонер не відчував у Сигізмунда незручностей через те, що був чужинцем, германцем, а не громадянином, не поляком. Бо Сигізмунд цінував його визначні й особливі чесноти, а тому разом з ним правив державою. Завдяки вашій найбільшій прихильності і за сприянням фортуни, розуму та здібностей Бонер дуже відзначився.

Ось так, з допомогою встановлених у республіці відзнак, Сигізмунд закликав на захист держави доблесного лицаря, з допомогою якого республіка досягла значних успіхів і розквітла стількома чеснотами, що їх у нас ще й не було. І в мирний час, і в часи лихоліття кожен хотів бути під орудою короля добрим громадянином. І кожен дбав про заслуги, бо чеснота одержувала найбільші винагороди. Саме тому так запопадливо тепер усі прагнуть до чесноти й до слави. І найвищі верстви, і середні, і найнижчі — всі пнуться до гори.

Свідком може бути Ян Тарновський. Він, щоправда, з вельми славного роду походить, але на високій посаді про гаразд держави дбає і від короля найвищі почесті одержує. Завдяки великій доблесті так відзначився, що не лише всіх наших полководців перевершив, а й воєнною славою зрівнявся з давніми чужоземними Сціпіонами, Маріями й Максимами.

Або ось Миколай Сенявський, староста Бєльський, якого Сигізмунд разом з братами Александром і Прокопієм нагородами привабив. Вони під проводом короля так службу військову у Русі вели, що завдяки їм часто плюндрований ворожими набігами й майже знищений край нині спочиває: осаджує свої пустки новими висілками й відроджується. Споконвіку Русь не була більш освіченою, ніж тепер, при сприянні Сенявських та інших відважних лицарів, дякуючи доблесті яких, Русь ще існує. А оскільки вона була доступна запеклим ворогам, то Сигізмунд надумав захистити її, пославши туди найвідважніших лицарів. З цієї причини він вельми радо доручав їм управляти цією провінцією, покладаючись на їхній розум і доблесть. Незадовго до смерті король передав Подільське староство Янові Мелецькому, лицареві відважному, а також родом, талантом і маєтностями визначному. Проминаю інших багатьох відважних і славетних лицарів із значною чеснотою у найбільших справах. Їх Сигізмунд привабив справедливістю, доброчинствами помножив, а дарунками зміцнив.

Дивовижною є слава цього найвищого й найсправедливішого лицаря. Хоч він і правив у найбагатшій і найпросторішій країні, але гадав, що всі її багатства й майно повинні служити не приватним забаганкам чи власній вигоді, а республіці, королем якої він є. Всі, хто обіймає гонорову посаду або має прибутки (навіть сам король), є, на його думку, лише скарбниками тих речей, а не власниками й не господарями. Так уже сталося, що всім ділився з відважними й про республіку дбаючими лицарями відповідно до гідності й заслуг кожного. Був певний, що найбільші багатства королів належать і добрим та відважним лицарям, бо їхня чеснота перебуває завжди там, де її не шанують. Тому коли Сигізмунд подякував якомусь вельмиславному мужу за чесноту й пообіцяв винагороду, цим викликав прихильність людей не лише найвищих, а також середнього й навіть низького стану.

Кожен сам по собі прагнув відзначитися в Польщі перед королем. І не було нікого, хто б не приносив до спільного гаразду щось таке, чим міг віддячити королеві за працю й сумління. Далебі, самі митці і всякий ремісничий люд завдяки поцінуванню їхніх зусиль стали під орудою цього короля більше шанувати своє мистецтво. Бачили-бо, що їхня праця також подобається королеві, з ласки якого з'явилося тоді так багато чудових митців і ремісників, що здавалося, ніби воскресли в Польщі давні Фідії, Поліклети й Апелеси. Вони досягли слави давніх майстрів у мистецтві малювання, ліплення, різьбярства.

Багато з них відзначилися в державі красивими й дивовижними творами. Але будівництво відомого замку перемогло й перевершило все. Бо після того, як зусилля найвидатніших митців об'єднав і з їх допомогою, видатком і працею Краків зміцнив, стало здаватися, що фортеця не людська, а безсмертних богів оселя. А хіба додана храмові Базиліка, попри успіх, малу принесла оздобу й гідність будівлі Венцеслава? На ній можна побачити видатні й величні праці художників, скульпторів і ковалів. Цю Базиліку освятив релігією найвищого Бога і прикрасив, як бачите, всілякими оздобами. Він хотів, щоб споруда стала пристанищем для тіла, де б, стомлений тривалим і не легким королівським життям, нарешті, спочив, чекаючи останнього дня світу.

А якою великою, якою значною, якою славною у Бога, якою знаною і милою для людей була справедливість Сигізмунда! Належно розділяючи нагороди й державні посади, тримав у взаємному мирі й прихильності своїх підлеглих: добрих лицарів заохочував до цієї чесноти, переконуючи, що вона найкраща за всіх. Цим самим способом зміцнив ставлення до добрих справ і в людей іншого гатунку. Ніхто не був для нього менш вартісним, нікого так не зневажав, як нікчем та негідників. З тої причини всі знали, що добрій людині за чесноти будуть від доброго короля нагороди, а злим не буде нічого іншого, крім зневаги й кари.

Отож король шанував усіх, але гадав, що зобов'язаний лише добрим і відважним лицарям. Спілкувався також на службі й з ницими, але ніколи не забував, що добрі мужі навіть од страждань лагіднішають, тоді як ниці не стають кращими й від почестей. Тому нагороди й покари ділив по заслузі й сам при тому доброзичливо вельми поводився: за чесноти давав нагороди, а за провини, навпаки, карав. І якщо є численні приклади таких дій, то не знаю, чи є щось похвальніше за це і більш відповідне для утвердження віри у військовій справі та й у всьому житті. Саме тому сотника Радванковського публічно неславив за здачу Орнета у Пруській війні. І воїнів наших на прикладі його біди й ганьби вчив, що краще битися, ніж утікати; краще вмерти, ніж ховатись.

На таких прикладах Сигізмунд учив громадян чесно жити й справедливо чинити. Тому легко підсилював ту частку справедливості, про яку і в законах говориться. Найбільше її виявляв сам Сигізмунд. Знаємо, бо жили гідно в одному суспільстві. До самої смерті видавав закони, які з найбільшою прихильністю мир зберігали між нами. Якщо оглянеш їх, то побачиш, немов у дзеркалі, почування Сигізмунда й його видатний розум. Не знайдеш там жодної тиранської думки, ані користолюбства. Ті закони, панове шляхта, є законами вашої свободи, вашої гідності й величі. Лише вони правлять у Польщі й верховодять однаково над вами і королем Сигізмундом. Бо король не був вільний від законів. Тому приймалися не ті рішення, які були вігідні для нього, а які всім здавалися справедливими; не ті, що подобались, а які були корисними.

Римського рабства ті закони, яких ніхто не хвалить, — хіба що раби або італійці. Щоб певніше прислужувати, вони з дозволу богів школи позаводили й учених законників наплодили, від яких можна навчитися хіба що лицемірити. Вчителі тих рабських законів, подолавши Альпи, прийшли з подібними настановами й до вас. Бачите, вони вже й тут пихато проповідують свою, богам ненависну й найгіршого гатунку свободу. Їх послідовників у нас треба зневажити, панове шляхта і, немов чуму або неронівську школу, знешкоджувати й усувати з держави. Нехай ці барани смердючі не поганять чистого джерела вашого правосуддя, з якого король черпав закони, якими тепер з вами живе.

Сигізмунд був вустами законів, а не їх королем; тлумачем, а не керманичем, заступником законів, а не паном. Їх підтверджував авторитетом сенату й волею та велінням вашим. В цьому виявляв вельми велику лагідність і прихильність і, як здається, перевершив давніх Солонів, Лікургів, а також крітських законодавців 7. Бо ті встановлювали закони, не радячись з народом. А наш король, знаєте, не вводив жодного закону, не порадившись з сенатом і вашою спільнотою. Закони давніх греків слугували часто народній забаганці, а Сигізмундові закони служили тільки для спільного гаразду й вашої свободи. Надмірна влада перших породжувала тиранію у державі. Наша система законів найбільше суперечить саме тиранії. Чому? Та тому, що у наших законів береться до уваги суть справ і вчинків людей, а не їхній майновий ценз і гідності. На суді в короля Сигізмунда в підсудного не питають: архієпископ він чи староста, єпископ чи каштелян, знатний чи не знатний, чужинець чи громадянин. А оскільки жодна гідність підсудних не бралася до уваги, то справедливість виникала з самої справи: лиходії зазнавали відповідної кари, а невинні виправдовувалися на основі закону.

А якою була велич Сигізмунда в державнім суді! Яка лагідність душі, яка помірність у всьому? Поміркуйте, панове шляхта, і пригадайте личину короля, коли сидів з вами на суді. В ньому відбивалося виразно обличчя республіки: статура горда й шляхетна, плечі широкі, примітні, обличчя округле, щоки рум'яні, очі великі й лагідні, брови грізні, ніс орлиний — гідний найвищого короля. Тому й здавалося, що на суді сидить син не короля Казимира, а Юпітера. Все в короля було вродженим для правління: обличчя, голос, рамена й навіть мовчання. На засіданнях суду розглядалися тільки вкрай важливі справи. Тому й засідали рідко. А веління виявляв більше на мигах, ніж словами. У мові був дуже стриманим, не любив зайвих розмов. Ніхто в державі не чув од нього грубого слова. Справедливо й терпляче вирішував судові суперечки: сумирних і лагідних підсудних відпускав, часом навіть винних. Інколи виправдовував навіть тих, проти яких було вже винесено вирок. На засіданнях суду приходив не завжди, а якщо вже бував, то приймав рішення, приємні для всіх. До суворості в нього долучалася доброта — речі, здавалося б, найбільш невідповідні! Але вони у ньому так поєднувалися, що ні доброта не перешкоджувала суворості, ні суворість не шкодила доброті. Подиву гідна слава линула про його неймовірні чесноти. Тому всі вважали короля винятковим: єдино справедливим, єдино мудрим, і то не лише вдома, а й серед чужинців.

Завдяки великій справедливості його шанували всі народи. Це відчули спочатку переможені богемці, а далі й угорці. Після загибелі короля Людовіка у битві з турками під Мохачем саме йому запропонували свої держави ті два народи. Але їх не прийняв через незгоди багатьох, передусім тих, які не бачать і не тямлять, що це було більше потрібне самим державам. Завдяки високій мудрості Сигізмунд добре знав і відав про їхні потреби, тому й повернув ті держави угорцям і богемцям. Сам же вдовольнився Сарматією, гадаючи, що й цього досить, аби виказати силу таланту й доблесті.

Всі високо шанували його авторитет і велику справедливість. Тому, коли королі Ян і Фердинанд запалали взаємно великою ворожнечею через угорську державу, суддею покликали його. Хіба цього мало, щоб зрозуміти, якою повагою користувався наш король? Ті королі вважали його найславнішим, а тому, гадали: все, що схвалить і вирішить Сигізмунд, буде найсправедливішим. І він їм сказав, що вони згубили не тільки держави (в яких не були певні), а й гідність королівську. Пригадую інші, незліченні у країні й поза межами докази найвищої чесноти й справедливості, приклади яких залишаться на вічну пам'ять нащадкам. І якщо визначною часткою справедливості вважається набожність, то хіба не цим він відзначився? Про батьківську й дідівську церкву, а також про найсвятіші обряди з такою шанобою піклувався, що нікого кращого, нікого богочестивішого не було не тільки в нинішніх монастирях, а й у тих, які колись були.

Дуже вірував у Бога й відверто зізнавався, що він людина грішна, а тому ні на кого не покладав надії на прощення, єдине лише на Христа. Привітним був до всіх, богобоязким, лагідним і щедрим. У церкві не тільки сам нічого не змінював, а й з великим старанням піклувався і виступав проти будь-яких змін у релігії; навіть найменші, ледь помітні справи завважував.

Звертаюся і до вас, найсвятіші жерці, які в жалобі служите йому останню службу. Хіба ніхто з вас не став при цьому королеві дбайливішим у набожності й дотриманні відправ? Скільки разів застерігав вас, коли не гаразд чинили або порушували порядок служби? Навіть воскову свічку (не кажучи про дорожчі речі), якщо не на своєму місці стояла, завважував; або, якщо їх не вистачало, примічав. Те саме чинив ревно й у вашому уряді. Гадав-бо, що для релігії нема справ ні дрібних, ні великих, ні незначних — усі для неї важливі. В цьому, бачте, виявляється її велич, а не приниження.

Дбав не лише про винагороди, а й про суворі покари ворохобникам. На гданьських громадян, які підбурювали до нових і небезпечних заколотів у республіці, та релігії вплинув проханням, лагідністю і поміркованістю. Вдовольнився покарою лише небагатьох задля гаразду інших. З численних прикладів і з книг знав, що релігія є фундаментом держави і що ця остання змінюється із зміною релігії. Був вельми набожний і подібно до інших багатьох дбав про церкву. Щоб бути більш підготовленим до її шанування й охорони, постійно цим займався: з великою ревністю постався; відзначав святкові дні; ніколи не починав державних справ, доки не приносив жертву в храмі; брав участь у святих таїнствах; уважно слухав слово Боже під час проповіді й жив так само, як інші.

У всьому житті король був розважливий: ніхто не бачив його напідпитку, завжди був стриманий та помірний у вині й коханні. Завдяки великій вимогливості до себе був готовий до сповнення королівського обов'язку у праці. Був позбавлений розгнузданості, яка йде від непомірності в їжі й вині. Саме тому аж до останнього подиху відзначався великою поштивістю й набожністю. Вже коли й душа ледь трималася, пильно слухав службу нинішнього ченця Віту з ордену Домініка 8. А коли мова дійшла до страстей Бога нашого Христа (про ласку якого до всіх пам'ятав), то супроводжував ті слова зітханнями, зойками й слізним молінням, просячи, щоб Бог відпустив гріхи та щоб ласкаво й прихильно прийняв до блаженних місць, куди Господь наш Ісус Христос раніше ступив.

О правдива й гідна віра! Хай світять їй вогні, які є ніби знаменами й найпотаємнішими знаками горішнього вогню, від якого віра до Бога запалала й ласка до ближнього була виказана. Після того, як цей божественний і потаємний вогонь був раз при хрещенні (і на все життя) запалений, жодна зрадливість не осквернила його. Ці світильники й вогні, запалені смолоскими освітлюють тепер дорогу померлому, який до останнього подиху зберіг неушкодженою віру й високу повагу до Бога. А коли вже віддав душу Богові, то пішов з життя (цього гармидеру й звалища бруду), немов з тимчасового пристанища, а не з дому. І полинув туди, де збираються по смерті всі душі. І сидить тепер на нарадах поруч вірного Авраама, Ісаака і Якова. Розмовляє з Давидом, живе з вельми справедливим Йосія, а також з набожним королем. Заново пізнає дідів своїх, братів і батьків, королів ваших. Тепер його вже огортає небо й підхоплюють попід руки душі праведників. І радіють з його появи, і втішаються, що прибув з країв Аквілонських король, визначний справедливістю і набожністю, спільник щастя і причетник безсмертя. Ніхто кращим у нас лицарем не родився; ніхто набожністю його не перевершив. Тепер, панове шляхта, з висоти поглядаючи, просить у Бога найкращого й наймогутнішнього, щоб ви були щасливі й здорові; щоб вашу державу оберігав, якою за життя правив з великою мудрістю і винятковою справедливістю і яку прикрасив та озброїв законами і сторожею. Найбільше важили в захисті й збереженні велич його духу й мужність, які повинні бути притаманні найвищим королям. (Про це я вже згадував.) Бо недостатньо бути мудрим і справедливим королем удома, якщо навіть забезпечив державі здоров'я і захистив од зовнішньої сили.

Таким-от був Сигізмунд, якого ви обрали. Домашні й зовнішні усобиці загрожували йому великою небезпекою і державними заколотами, — пригадайте, панове шляхта. А який страх, який розбрат був у Литві? Михайло Глинський, людина з того народу наймогутніша й вельми неспокійної вдачі, домагався тоді (по смерті короля Александра) Литовського князівства. Але ім'ям Сигізмунда, а згодом і його появою зламаний та ослаблений, він склав зброю і смиренно просив миру. Пізніше литовець навіть користувався довір'ям короля. Але то було тільки на словах!

І хоч Михайло Глинський після стількох поразок і втрати стількох людей вже ніколи не зводив до бою Литву з Московією, проте ніколи й не переставав плести інтриги в Литві. Цей провинник собі князівства домагався навіть від маршала Литви Яна Забресінського. Не думав, як виправдається перед королем, якому завинив, — ба, навіть розмірковував, яким би то чином звести зі світу свого благодійника. Забув також про нечувану ласку королівську, яку звідав по прибутті Сигізмунда до Литви. Знехтував і справедливістю нашого короля, якою навіть злочинець міг би прикритися. А як жодною з цих можливостей не вдалося скористатися, глибокої ночі подався до Яна Заброського, напав на сплячого безтурботним сном і у власному домі вбив цю шляхетну людину. Велика провина, жахливий злочин і насильство нечуване вбивцю вельми перестрашили.

Та злочин породжує новий злочин. Прибувши до мосха Василя, став підбурювати, щоб переніс війну на його батьківщину. І легко умовив, бо Василь готувався до цього й сам, коли з цезарем Максиміліаном угоду укладав і в якого шукав допомоги для майбутньої війни проти Сигізмунда. Але нічого з того не вийшло, бо Максиміліан при вторгненні військ Василя згадав про своє ім'я і рід і став допомагати всією потужністю Сигізмундові. До цієї війни Василь готувався дуже ретельно і зібрав велике військо. З більшою напругою і більшими силами литовці й мосхи ніколи ще не воювали між собою.

І хоч Сигізмунд у цей час був дуже зайнятий іншими війнами (скіфською, волоською і турецькою), одначе з таким завзяттям взяв участь у Московській війні, що, здавалося, ніби інших воєн не веде. Не злякала його раптова угода цісаря Максиміліана з мосхом, ні послані цьому запаси зброї, ні досі непереможне військо Василя. Як тільки військо в Литві чимдуж набрав і приєднав польських вояків, з великим запалом виступив проти ворога. І була січа велика, як тільки перейшов р. Бористен. Будуть пам'ятати нашу перемогу в битві не лише сучасники, а й прийдешні покоління. Адже мосхи виставили таке велике військо, що для литовців здавалося непереможним. А воно до поразки й було таким. Саме тому мосхи й легковажили іншими смертними, крім себе.

Після перемоги надійшло багато привітань звідусіль. Навіть Лев X у Римі призначив на честь Сигізмунда вдячний' молебень на кілька днів і виголосив особливу промову. Це сталося після того, як посланий туди сандомирський каштелян Миколай Вольський розповів про вороже плем'я і про велич перемоги, яка здалася своїм отцям гідною публічного вітання міста Рима й окремої вдячної відправи Богові. Отож на честь нашої перемоги було влаштовано свято: служили молебень, ставили вистави. Що ж до цісаря Максиміліана (який з тої самої причини сумував і тужив), то він усупереч міжнародному праву перехопив полонених (яких згаданий Миколай Вольський послав папі Льву) й відправив назад до московії.

Цими перемогами й тріумфами Сигізмунд увічнив засади держави й переконав усіх, що він є тим королем, який і вдома може тримати державу згідно із законами, і зовні захистити зброєю. І не лише у цій війні виявив незвичайну силу духу, але також у багатьох інших запеклих і тяжких війнах. Бо ледве отямився од Московської війни, як воював і переміг завдяки видатній доблесті величезну скіфську орду, яка залізом і вогнем пустошила руську провінцію. Він перший серед королів навчив Скітію, що мир для неї краще за війну. Виступила проти Сигізмунда також Валахія, підсилена й уряджена турецькими військами. Та коли стала загрожувати нашій державі, хіба не король переміг ворогів під Обертином і так покарав за зухвалість, що мусили остерігатися вашого війська на чолі з відомим Яном Тарновським?

Та й Московію, коли вдруге зібрала розбиті й зневірені сили, хіба не Сигізмунд переміг і погромив ще раз у великій війні? Назустріч ворогові Сигізмунд послав тоді полководця Тарновського, який ніби родився для охорони держави. Після того, як було захоплено й знищено Стародуб та вирізано багато люду, всім стало зрозуміло, що мосхів упокорено навіки.

Не згадую інші незліченні війни, які вів Сигізмунд, не жадобою влади запалений і не прагненням здобути славу, а лише бажанням зберегти християнську релігію. Адже Польська держава з півночі є останньою з усіх держав і має сусідів — вельми недружні народи, частково православні, а почасти римські. Тому Сигізмунд постійно вів з ними війну. Але, воюючи, він не прагнув підкорити сусідні держави, а лише захистити християнську релігію від турків і скіфів, а гідність римського престолу — від мосхів і волохів. Бо ці народи внаслідок відомої суперечки греків з латинцями е найбільшими ворогами того престолу.

Отож Сигізмунд, єдиний з християнських королів, вів війну зі всією Азією не для розширення, a з метою оборони держави; не від зажерливості, а задля християнської релігії. Бачив, що багатства Азії зростають щоденно внаслідок великих і неспогаданих перемог. Знав, що й інші небезпеки чатують на нього зовсім близько. Бачив також, що християнські владики знурюють себе у взаємних війнах. Гадав, що треба самому дбати про себе й свою державу. Тому докладав найбільших зусиль, щоб привернути християнських владик до взаємної ласки. Бо тільки при одностайності й згоді можна відстояти свої інтереси в боротьбі з турецьким султаном. Тільки так, гадав, можна ослабити могутність і погрози того тирана.

Саме тому після примирення з цісарем Максиміліаном прибув до Відня. За його намовою приїхав туди й угорський король, власне, брат Владислав із сином Людовіком. Там, на зібранні найбільших королів, він радив, учив, застерігав, що сили турків дуже значні й один християнський король їх не зможе подолати. Надія лише на згоду й взаємний мир, без чого немає для християн порятунку. Таким чином, з ініціативи Сигізмунда й під його орудою були закладені у Відні підвалини взаємодопомоги. Проте з певних обставин вони виявилися для наших справ відворотні й тому тривали не довго. Головне ж, що померли й Максиміліан, і Владислав, і, отже, обоє не справдили сподівань Сигізмунда.

Однак Сигізмунд не барився чинити й діяти так, аби запобігти навалі турків: допомогу звідусіль добував, із сусідами угоди укладав, а також дружні стосунки заводив. Але й цим не вдовольнився, а тому коли довідався, що Неаполь і все узбережжя Апулії горнеться до Польщі, щоб разом воювати проти турків, подався шукати дружби й до Італії. Саме там він пошлюбив найславнішу й найзнатнішу в усій Італії княгиню Барську з родини Сфорці — нинішню нашу королеву Бону. Щоправда, як виявилося, ця спілка стала ніби яскравим і переконливим доказом війни й усіх нещасть для італійців.

Але даремно розраховував на допомогу сусідів і чужинців, бо в крайніх своїх небезпеках частіше воював сам з верховодами турецькими й державу завзято боронив, доки, нарешті, уклав з Сулейманом угоду. Та й що лишалося робити? — сам один лишився. Ніхто не приходив з допомогою і навіть не обіцяв. А тим часом держава, бачив, потерпала від турецьких воєн. Отож питаю, чи є хтось, що дорікав би Сигізмундові з приводу угоди, коли він бачив, що одне з двох треба чинити: або державу до крайнього загину доводити, або угоду з турками укладати? Він уважав, однак, що угода для нього не що інше, як перемир'я, завдяки якому зможе підготуватися до війни. Знав-бо, що щирість і доброчесність турецькому султанові не відомі, і він чекає лише нагоди та зручного моменту для нападу. Тому король хоч і дотримувався угоди найретельніше, одначе ворогові не довіряв і під час чинності угоди з найбільшим завзяттям готувався до майбутньої війни. На випадок, якщо стане потреба вести війну з турками, щоб рушити супроти нього більш підготовленим і опорядженим. Пам'ятав, що воювати з таким ворогом — то велика небезпека.

Бачив, що й онук його, король Людовік, втратив разом з братом державу й життя, коли в надії на певну допомогу зажадав війни з турками, а не угоди. Його намірів Сигізмунд ніколи не схвалював і з великим старанням відмовляв од війни. Розказував часто, що вельми знакомиті острови Родос і Koc подібним чином загинули. Вчив, що цезар Карл зайнятий галльською та італійською війною, Фердинанд — селянською. Уся Германія, нагадував також, у незлагоді через релігійні суперечки. Отож нізвідки надії не лишилося: ліпше угоду укласти, ніж вести непевну війну. Та Людовік не послухав найвірніших порад і втратив життя разом з державою.

Сигізмунд як мудрий і відважний у цій справі король говорив: хто уявляє державу кораблем у відкритому морі, мусить зважати на погоду, місцевість і пору року. Мудрий король має передбачати, чого держава потребує, а що забороняє. Тим часом Сигізмунд, доки лишався живим, не байдикував, а в безперервних війнах миру державі шукав. (До речі, тоді весь християнський світ у різних війнах палав.) Більше нічого до війни його не спонукало. Війну вів завжди тільки оборонну, знаєте, виходив переможцем. І тою славою тішився у Польщі тільки він, бо був єдиним з польських королів, хто не зазнав поразки, якщо, звичайно, йому не зарахує хтось поразку під Сокалем у війні зі скіфами, яку останні виграли через нерозважливість воєначальників при відсутності короля на початку війни. Цю поразку компенсував пізніше жахливою різнею ворогів.

Ось так, уникаючи всілякої нерозважності, недбалості й надмірної сумирності, а все роблячи з найбільшою розважністю, з великим і незламним духом, легко став непереможним. Тому хоч справи наші зброєю й не дуже спромігся захищати, але угодою з Сулейманом таки порятував. І далі її сталим миром з ворогом потверджував. А якщо треба було вести війну, виставляв краще підготовлене, краще озброєне військо проти турків.

Лишилося сказати ще трохи про його лагідність, без якої і мудрість королів не має значення, і справедливість часом заважає, і сама відвага стає шкідливою більше для своїх, ніж для ворогів, якщо не гамується помірністю самої лагідності. Бо вона войовничий дух короля (лютий і не погамований супроти ворогів держави) пом'якшує щодо своїх і робить смиренним та лагідним. Саме завдяки цій чесноті король відрізняє ворога від друга, чужинця від громадянина, праведного від грішника. Навіть винуватцям суєти й безсоромникам у згаданій чесноті короля притулок буває. Треба, щоб ця чеснота мала місце в судочинстві й на війнах королів, — якщо тільки королі не хочуть називатися тиранами. Наш король був прикрашений чеснотою королівської високості, яка є першорядною прикметою і залишається єдиним і винятковим шляхом до безсмертя. З цієї самої визначної і королівської чесноти народжується, зрештою, найсолодша згадка про королів; і перебуває серед підлеглих люба та приємна скорбота за ними.

Звідки ці сльози ваші? Звідки почесті, які виказуєте померлому? Вірю, з'явилися вони з певною надією на зиск. Але чи не є вони виразними слідами вашого суму при згадці про того найкращого і найлагоднішого лицаря, який був привітним до чесних, милостивим до винних і вибачливим до всіх? Ніколи він не сприяв ґанджу, ніколи не гудив чесноти, ніколи влесливо не ставав на бік одної партії. Бо коли розслідував якусь справу, то була у нього одна думка: щоб у цій справі не відступитись од правди. Отож, будучи вельми справедливим і лагідним, коли доводилося співставляти значні вчинки з нікчемністю винуватців, він — аби не паношитись доказом — послаблював відверті пізнання то іронією, то лагідним спростуванням. І навіть якщо якісь сторони були розпалені великою взаємною відразою, обидві вислуховував з найбільшою увагою і безсторонньою прихильністю.

Міг би не згадувати велику недружність найславніших лицарів, яка виникла через державні справи, якби був певний, що ви про них знаєте. Хотів би обминути цю ганьбу, щоб не здавалося, що популяризую винуватців. Але хоч схиляюся перед їхніми авторитетами, від тих і других вимагатиму, щоб задля спільного здоров'я дали відпочинок душам і були схильними та ласкавими за прикладом нашого короля, який, будучи королем, міг навіть скарати злочинця, проте ставився до всіх однаково. Волів підлеглих швидше перестерігати спонуками, інколи й припрошувати до миру, ніж примушувати законом, силою чи погрозою. Ставився до всіх однаково, бо вважав, що у вільній державі всяка думка має бути вільною, навіть неприхильна. А оскільки вважав, що свобода вільних народів є найвищою, то і ставлення громадян до прихильних і неприхильних повинно бути, казав, однаковим. Не раз потерпав од неприхильності багатьох у республіці, якщо тільки можна назвати неприхильністю відверте нарікання підлеглого на короля. Бо якщо його доброта й надмірна лагідність у справах здавалися колись хоч одному надмірними, дозволяв відверто в сенаті себе гудити. Чужі міркування про себе терпляче вислуховував, а потім спокійно заперечував або ж погоджувався і негайно брав до уваги.

Жоден король у Польщі ніколи не слухав вас і ваших посланців у сенаті більш прихильно, не вислуховував так уважно посланців ваших, які виступали з промовами. Скарги приймав лагідно й нерідко зносив навіть глупоту чиюсь або непогамованість. Ніколи не гнівався за гостре слово або нечемне висловлювання. Ніколи не вибухав гнівом, який відганяв з допомогою таких чеснот, як помірність, статечність, справедливість і поштивість. При вирішенні справ був привітним, охоче вислуховував людей на прийомах.

А з яким порухом, з якою великою напругою ви змагалися з королем за вашу свободу поблизу Львова під час волоської війни! Вам здавалося, що не все він робить законно, а дечим і легковажить. Яку тоді статечність, врівноваженість, яку поміркованість, яку терплячість виявив король, а ви — свою вільність у діях! І хоча справедливо міг на декого розгніватись, однак нікого не образив грубим словом. Натомість зачинщиків тої акції і зверхників наділив найвищими нагородами, наприклад двох найхоробріших і найпокревніших братів — Петра й Мартина Зборовських. А все тому, що був певний у їхній вірності республіці й у найбільшій повазі до нього. Тому й гідністю сенаторською обох наділив.

Натомість задля захисту республіки й для спільної справи дав змогу багатьом мужнім і діяльним лицарям ніби стати вище над своїм станом. Наприклад, двом відомим можністю і найбільшою чеснотою у загальних справах рутенцям — Петрові Боратинському й Станіславу Подльодовському, шляхтичам із Сандомирської округи. Нещодавно на сеймі у Пьотркові (а це було за Сигізмунда) вони взяли близько до серця вельми тяжке становище республіки, якого, здавалося, ще й світ не бачив, — про це довідалися од Сигізмунда. Плачучи, слухав король Станіслава Подльодовського, коли той просторікував про вашу свободу. Говорив також (вільно й відверто), що Сигізмунд у Польщі не імператор, а король, а тому мусить правити, спираючись на закони.

Король погоджувався і всім видом і поглядом засвідчував, що теж не хоче бути імператором, а лише королем. О, гідний лицарю, славний освітою, мовою і наукою, який не тільки людей, а й богів напучував! Не відвертав очей, ясновельможність ваша, коли говорив Подльодовський; і вух не закривало сумління королівської величності. Бачив, певно, розумів і вважав, що треба слухати з найбільшою увагою все, що вільно говорив про республіку Подльодовським. Але чи міг би говорити це саме ти в сенаті Нерона, пане Подльодовський? Або чи спромігся б вільно говорити у присутності короля Італії? Були б те місце і ті слова (повір мені) останніми у твоєму житті. А Сигізмундові було це любе, і нам приємне, і тобі принесло славу. Найбільш похвальною була у короля Сигізмунда, панове шляхта, лагідність, — можливо, навіть найбільшою з усіх чеснот. Вважай, що тільки у вільній республіці люди можуть вільно говорити, вільно думати, подавати скарги, перестороги й виявляти незгоду.

Якщо король цього не запроваджує в державі або не визнає, тоді він не король, а дикий тиран. Якщо не терпить вільних людей в республіці, не потерпить і вільних промов. І це справді так: тиран завжди усім заздрить, живе самітником, несправедливо, злочинно, без віри, без любові; не відає доброзичливості, нікому по-справжньому не довіряє і не вірить; жодної релігії, жодного закону не знає. А Сигізмунд, навпаки, був королем наймилостивішим і найлагіднішим з усіх, які будь-коли були, бо пам'ятав, що є королем вільного народу й править разом з вами з допомогою певної церкви та певної віри.

Гадав, що мусить жити в республіці з усіма вельми доброзичливо: не як з рабами, а як з вільними; не як з підлеглими, а як із спільниками й друзями. Тому однаковою мірою вислуховував усіх підлеглих, і вони його слухались. І з нами жив так, що бачили не тільки його вуха, а й приватного життя схованки були доступні. Відкритими для всіх були його покої, відчинені світлиці, доступні храми. Ніколи не чинились перешкоди, якщо для цього не було потреби. Нас допускали — всюди могли стояти поруч. Нас вислуховували — могли вільно подавати скарги з приводу виявлених несправедливостей. Легко могли доступитися до нього в будь-якій справі — і майже постійно спілкуватися. Тому не лише подумки, а й очима вільно проникали в його особисте життя й у всі закутки покоїв. Ми не бачили там ні тиранських звичаїв, ні орудин, супротивних нашій свободі, ні ганьби для держави, ні мізерії, ні, нарешті, нестриманості. Все було в його бездоганному житті поштивим: у покоях оздоби відповідали найбільшій королівській гідності, бо з вашої волі були підібрані. І коли б не виходив з помешкання, завжди показувався на люди: і знатним громадянам, і простолюду.

А яка, о безсмертні боги, гідність була в його мовленні! Яка велич! Яка постава цієї людини! Яка хода! Яке товариство супроводило його! Яким він був доладним! Яким струнким! Яким статечним! Які витончені манери! Хіба це все не гідне було найвищого короля! А коли такими речами на душі людей впливав і серця таким великим авторитетом полонив, то не боявся вже, здавалося, ні отрути, ні зради, ані замахів. Тому не потребував і прегустаторів, хоч таких і тримав. То було більше для виду, ніж для потреби. Гурти сенаторів і шляхтичів, які ступали поруч, були його захистом, а не якимись там списоносцями чи найнятими слугами. Гадав-бо, що доброму королеві ганебно боятися у своїй державі будь-кого і зброю при собі мати; як також на сеймі ворогів стерегтися і тримати охорону з воїнів.

Бо сторожа, панове шляхта, — то для тиранів і тих, хто замишляє зло проти спільного блага людей. Сигізмунд же гадав, що вірою і вашою доброзичливістю досить себе убезпечив. Нікого не боявся, бо однаково всіх поважав і всім виявляв однакову дружбу. Довіряв вам дуже й прагнув мирно й тихо з вами жити, а також щоб разом з вами приносити незвичайні статки й багатства для держави. Як ви довіряли королеві і його бажали, засвідчують численні славні вчинки, здійснені вашою чеснотою задля нього. І тримався він так, ніби, живучи і сповняючи свої обов'язки, нічого від вас для себе особисто не хотів. Тому справедливо поставилися до нього, коли за велику й щиру доброзичливість до вас і республіки вашої назвали його одностайно «батьком батьківщини» 9. Цей гонор після заснування Польщі лише йому було надано. Сигізмунд, якого природа народила смертним, може стати безсмертним, якщо син Сигізмунд Август разом з вами захищатиме віру і волю вашу так само, як і батько.

Ще коли Август був хлопцем і батько покладав надії на нього, ви, панове, виказали синові таку честь, яку виявляли батькові. Тоді ще хлопця (і до влади віком недозрілого, але який уже подавав велику надію) ви одностайно звали королем при живому батькові. (Це вам дозволяв закон.) Про нечуване бажання стосовно сина ви розповідали батькові, щоб бачив з вашої ласки, що син уже готовий спадкоємець, якому має передати ім'я Ягеллонського роду, гідність найзнатнішої родини й державу батьків та дідів своїх. А що цієї думки не зміните і вірність померлому збережете, засвідчує, панове шляхта, ваша постійність. Отож лишайтесь прихильними до його нащадків, які ще живі. Про це він просить вас і благає.

Погляньте, панове шляхта, на жалібний натовп, на ці плачем спотворені обличчя людей. Ось вельми славний син — (віднині) ваш король. А це його найвірніша й доброчесна дружина. Далі, сумні й в жалобі, три його дочки. Шануйте, панове шляхта, ці паростки і цих найславніших нащадків короля вашого; і в найбільшій шанобі та повазі їх майте. Ти, Сигізмунде Августе, теж підтримуй той стан, доблестю якого батько став непереможним.

Поглянь, яке нещастя твою державу спіткало; зваж, яких ворогів маєш, а яких уникаєш! Оточили тебе звідусіль небезпеки. Немає, бачиш, нізвідки допомоги. Нема надії ні на сусідське, ні на чужинське військо. Звідусіль обступила й тиснее Азія, з Угорщини загрожує Туреччина, тут — Валахія, там — Скітія, а звідти — Московія іде війною. Навіть Германія, родом твоїм і кров'ю наповнена (сама не досить убезпечена), тобі загрожує. Самотнім лишився, бачиш, незахищеним, і після Бога надію можеш покладати (за прикладом батька) хіба що на цей стан. Якщо поставиш собі за мету (і дні та ночі в цім переконанні будеш перебувати), напевне, збагнеш, як зберегти залишене тобі найвеличнішим батьком.

Нічого незвичного з тобою не трапиться, чого твій батько, правлячи, не передбачив або не був свідомий. Ступай лише по слідах його мудрості й за батьківським прикладом розум у найкращих вчинках вправляй. Слухайся сенату, піклуйся про справедливість, будь рівним з усіма і нікому — підлеглим. Релігію Христа ласкаво зберігай; військову справу примножуй. Стань прихильним до всіх, набожним і лагідним до підлеглих. До чеснот іди тим самим коротким шляхом, яким ішов батько. Підтримай його починання. Подвійна в тобі незвичайна якість прихована: юність і потяг до великих звершень. Бачиш, обличчя й очі на тебе спрямовані. На тебе дивлячись, батька твого Сигізмунда згадуємо й старших предків.

Пригадуємо, коли на тебе дивимось, давніх Ягеллонів: Владислава, Казимира і батьків твоїх славних лицарів, завдяки доблесті, гідності й доброму імені яких нас поважали всі народи. Якщо померлі можуть, хай пам'ятають про своє ім'я, гідність держави й тобі припоручають хай наш гаразд. А від тебе хай вимагають, щоб підтримав нашу справу й державою правив ради їхньої гідності, і своєї слави, і нашого гаразду. Це батько тобі, вмираючи, заповідав і цього, лежачи тут, від тебе вимагав. Тут ось присутня вочевидь сила, яка смертне тіло уславила й донедавна в цьому тілі задля нашого гаразду перебувала. Сила ця, кажу, яка у батькові твоєму містилася, — божественна й безсмертна. Вона оберігає тебе, до твоєї вірності звертається і її від тебе вимагає. Усе, що в храмах, усе, що на майдані, що в державі, — усе це батько, відходячи звідси, тобі залишає.

Доблестю, вірою і твердістю своєю оберігай і захищай це. І тоді всі побачать, що ти король Польщі; що в твоїй особі — ніби обличчя республіки. І тоді не лише публічне, а й приватне (якщо в державі є либонь щось твоє приватне), — усе це, кажу, матимеш у найвищій і найбільшій королівській гідності. А якщо будемо хитатися або ухилятися від свого обов'язку, тоді впаде держава й не буде існувати. Необхідно, щоб твоя мудрість опиралася на обов'язок, трималася на справедливості, чеснотою захищалася і, нарешті, від твоєї лагідності квітла. Цього вельми жадає батько, на це сподіваємося ми і належного виконання цього обов'язку вимагаємо.

Вас же, панове сенатори, кого божественна, певно, сила поєднала з цим королем, залишайтеся, прошу, сторожами республіки, яку він за життя згуртував. Будьте пильні: численні підступи чатують на вас і численні розмири, і вороги незліченні; а небезпек стільки, скільки від заснування держави ще не бувало. Збадьоріться в ім'я богів безсмертних; відкиньте задля республіки ненависть, якщо вона є у вас; сповняйте обов'язок сенаторів спільною душею і волею.

Але невже гадаєш, що в республіці наступить гаразд, якщо сенат розпадеться на партії і промови стануть гострими, а шляхта ворожнечою розпалена та роз'ятрена буде? Хай страх перед зовнішнім ворогом і небезпекою, що нависла, згуртує вас у мирі й взаємній доброзичливості. Ця справа у найкращих і найзнатніших громадян завжди мала найбільше значення. Тому-то в який день приходили до влади, того самого дня замирялися. Сварку чинили деінде, а в державних справах гуртувалися. Не були кажете об'єднані взаємним довір'ям, але ж його не буває там, де немає згоди. Так чинили, кажете, давні грецькі безбожники, а також Сціпіони, Лепіди, Метелли? А хіба ви, які сповідуєте певного й правдивого Бога, не те саме чините? Тим більше ви повинні знати, що метою закону є глибока повага. Якщо усуните її із свого стану, то і республіку згубите, і самі загинете.

Не треба сподіватися, що буде прийняте правильне рішення там, де нема поваги і де її заступають гнів і ненависть. Гнів-бо, за свідченням апостола, не робить лицаря покірливим до Бога. Що вже тоді говорити про ненависть? Як заздрість у комусь світло душі гасить і розум затуманює. Згадайте, панове сенатори, якою була ненависть у греків, яка — у римлян, яка — у новітніх угорців. Із-за ненависті вельми могутні народи та найквітучіші держави занепали. Сенатори (повірте мені) були у тому винні. Бо доки всяк у державі чванився, доки силою хвалився, доки працю виставляв, доки, нарешті, хотів великим показатися, народ і сенат від загального розмиру стали гинути. І хай Бог найкращий і наймогутніший, в піклуванні якого перебуваємо, не допустить, щоб славна держава й непереможний народ покутували ваші чвари повним загином.

Тому приборкайте ради богів безсмертних душі, панове сенатори, і тримайте їх у покорі. Хай громадське нещастя переважає вашу особисту ненависть. Принесіть її у жертву республіці, панове сенатори, принесіть у жертву нам, принесіть у жертву спільному гаразду, принесіть у жертву самим собі, дружинам і дітям своїм. Лише їхніми молитвами й загином розрішуватимуться, повірте, ваші чвари, якщо не запобіжите цьому. Відкиньте приватні суперечки. Хай республіка стане поприщем і причиною вашої слави. Нею не опікуйтесь в ім'я богів безсмертних, панове сенатори, саме тепер, коли державу обсіли численні вороги й на нас чатують звідусіль великі небезпеки. До вас у благанні вітчизна руки простягає, вас молить і закликає, щоб знову згуртували свої душі й запрагли зробити її здоровою і неушкодженою, такою, певно, якою була при королеві Сигізмунді. Цього й республіка, й сам Сигізмунд від вас вимагають.

Сина вельми славного й найкращого споглядаючи, він і вас згори оглядає й іменем Бога, якого смиренно й благочестиво у Польщі шанував, вимагає, щоб ви разом з його сином королем Августом, спираючись на правдиву ласку й релігію найкращого й наймогутнішого Бога, берегли гідність республіки і її гаразд. Це корисно для просторої республіки (яку залишив) і для вашого здоров'я (яке живому було миліше від власного життя). Нема, нема тут місця для хитрувань. Все нагадує, змушує і вимагає.

А як зросли надії ворогів, погляньте, із смертю Сигізмунда! І Московія, і Скітія, і Туреччина, і навіть Валахія, як бачите, почали сподіватися на щось із смертю короля нашого. Ці народи вважають, повірте, що з його смертю появилася нагода загарбати Польщу. Бо не пов'язані, бачте, з вами ні віросповіданням, ні навіть угодою про мир. Всю надію на спільний гаразд і порятунок республіки покладаємо на вашу одностайність і взаємну доброзичливість.

Тим часом республіка смертю короля пригнічена й майже знищена у власній хаті (сумна й зітхаюча), прийшла висловити любов своєму захисникові. Вона висловлює дяку померлому, а передусім тобі, найвищий Боже, який послав на землю цю людину для збереження роду людського й заснування нашої держави. Дякуючи його доброчинності наше становище досі лишається певним, а держава завдяки його праці перебуває на вершині слави. Завдяки військовій могутності вона втішається миром і спокоєм і живе за найкращими законами. І, нарешті, вітчизна споглядає постійно численні й преславні його пам'ятки, самою вічністю освячені.

Тобі, Сигізмунде, ми всім зобов'язані. Тобі завдячуємо цими приємностями: це твої дарунки, твої найвищі доброчинства. Завдяки тобі ми возвеличені, завдяки тобі нас знають чужинські народи. Під твоєю опікою і твоїм проводом ім'я польське стали поважати всі народи: греки, латинці й варвари. Ворогів ти ослабив своїми перемогами, а друзів наших утішив угодою і примиренням. Ти став суддею королів, примирювачем народів, керманичем і рятівником усіх. Ти поєднав республіку нашу з чужинськими народами свояцтвом і одруженнями. Ти став творцем законів наших і вчителем звичаїв та наук.

І ось тепер, Сигізмунде, ти, наше світло, наше бажання, тут лежиш! У кого нам шукати притулку? У кого просити допомоги? Кого протиставимо ворогам нашим? На який мир, на яку війну, на яку угоду сподіватися? О, як гірко, панове шляхта, згадувати про таке. О жалісний похорон! О нещасливе життя наше, осиротіле зі смертю короля і батька! Ти втратило оздоби, позбулося захисту, у тебе забрано радощі! Єдине, що лишилося, — це смуток, туга й зітхання. Отож, у скорботі й жалобі нашій до тебе приходимо, королю Сигізмунде Августе, тобі щиро себе вручаємо. Віднови наші надії, втрачені зі смертю батька. Збережи гаразд, захисти свободу нашу законами й зброєю. І ви, панове шляхта, і ви, панове сенатори, також зберігайте пам'ять про короля вашого благочестиво й недоторкано. Не буду говорити багато. Твої, Августе, сльози мені заважають, і ваші, панове шляхта, та й мої власні. Вони змушують мене просити у Бога, щоб він, як був прихильним до небіжчика, так само хай буде лагідним і до нас.











«Промова на похоронах Сигізмунда польського короля Сигізмунда Ягеллона»

Дається за: Orationes clarorum yirorum hominum, vel honoris officiiąue causa ad principes, vel in funere de virtutibus eorum habitae: Funere Sigismundi Jagellonis Poloniae regis, Stanislai Orichovii Rulheni // In academia Veneta, M. D. LIX. 74 зв. — 96. Переклад В. Литвинова.


 1 Йдеться про Сигізмунда І.

 2 Мовиться про Владислава Ягайла.

 3 Йдеться про офіційне прийняття Литвою католицької віри у 1387 р.

 4 Мається на увазі заснування Краківського ун-ту.

 5 Тут образ троянського коня вжито у не зовсім традиційному значенні. Йдеться лише про раптовість появи, сюрприз у позитивному плані

 6 Йдеться про польського короля Яна І Ольбрахта, який був водночас королем «Священної Римської імперії».

 7 Автор має на увазі крітських володарів — братів Міноса, Радаманта і Сарпедона.

 8 Йдеться про невідомого нам ченця-домініканця Віту.

 9 Цей вислів уперше вжито щодо Ціцерона.







Попередня     Головна     Наступна


Опитування кафедри прикладної лінгвістики Львівської політехніки:

Анкета для вивчення суспільної думки щодо фемінних інновацій :   Опитування щодо доцільності функціонування в українському мовленні фемінативів (новітніх назв жінок за професією, родом діяльності, соціальним статусом тощо), переважно не зафіксованих у сучасних словниках. Допоможе виявити ставлення мовців до явища словотвірної фемінізації в сучасному українському мовленні та спрогнозувати подальшу долю назв у лексичній системі української мови. анкета )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.