Попередня     Головна     Наступна





СТАНІСЛАВ ОРІХОВСЬКИЙ ДО РИМСЬКОГО ПАПИ ЮЛІЯ III


Найсвятіший отче! Перед Богом та Ісусом Христом і виборними його ангелами прошу прочитати оце хутко і негайно по тому відповісти без посилання на таїнства Церкви Божої і не схиляючись до супротивної думки. Грошей у нагороду за відповідь не посилаю, бо хочу не заробити її у тебе, а випросити. Отож, безкоштовно подарунок одержавши, безкоштовно й відповідь надсилай.






СТАНІСЛАВА ОРІХОВСЬКОГО РУТЕНЦЯ

СУПЛІКА ДО НАЙВИЩОГО ПОНТИФІКА ЮЛІЯ III

ПРО СХВАЛЕННЯ ВЗЯТОГО ШЛЮБУ


Якби, отче Юліє, дозволили мені триматися чесного життя, я б не зловживав тепер ласкою твоєї можності і не домагався дружини. Але оскільки твоя понтифіцька могутність протидіє нам, уклінно прошу ласки. Не тому, що провина змушує чи сумління страждає через одруження. Боюся намісників папи у Русі (хіба що заступишся і погамуєш), які касують святі шлюби: смертю, вигнанням, кайданами і штрафами.

Отож, погрозами їх настраханий, до тебе звертаюся і прошу: дозволь мати дружину, яку пошлюбив згідно з законом природи і приписом якої дана можливість одружуватися так само, як дозволено народжуватися чи жити. Цьому законові вони протидіють і нічого іншого не роблять, як за звичаєм гігантів воюють з Богом. А за це належить від Бога смертна кара, а від людей безчестя. Як часто намісники чинять це, засвідчують численні племена й народи, які кажуть, що з тої причини одійшли від латинців, що не могли зносити їхньої розбещеності у безшлюбному житті. Адже твої жерці, після того як відкинули подружнє життя, розвели в державі розпусту. А це викликало величезну зневагу до вашої понтифіцької могутності. Тепер, гадаю, ти зрозумів, що безшлюбність мусиш відкинути.

Бо ти знаєш з досвіду (коли був у Германії легатом-чужинцем), що цнотливість силою була усунена з міста Рима і з усього розбещеного Лацію. Не допомогла й повага до вашої могутності. Внаслідок цього вільні народи (хоч і були приведені до послуху з волі римської церкви, якої ти є слуга і скарбник) відмовилися коритися вам. Також твої попередники в Римі, які боролися проти природи й виступали проти природних людських почувань, були також знехтувані й зневажені людьми. Мені важко говорити про нещастя, які постали з того. Зокрема, виникла велика кількість єресей — майже стільки, скільки й окремих людей. Неслава міста Рима, також одіозність понтифіків відштовхнули од нас давніх маніхейців, пелагійців, донатів та інших нечестивих людей, шал яких (після того як охопив багато країн), лишив тобі церкву ледь живою. Після того як жерці у Лації забули сором, а добре ім'я понтифіків було знеславлене, зухвалість злочинних людей посилилася. При цьому шкода від них зростала з посиленням надії на безкарність. А оскільки авторитет понтифіка хоч і був значним і сильним, однак без високої репутації цнотливості мало чим допомагав у стримуванні їхнього шалу, то поступився і дав змогу діяти, як кому заманеться.

Але чи боюся того нелюба Юлія Другого? (О якби ти від нього справою відрізнявся, як відрізняєшся іменем!) Того, кажу, який легковажно вдома й жорстоко на війні поводився, який церкву громадянськими війнами зруйнував. Що вже говорити про Лева? Про нього в Римі так пишуть: «Жив як лев, а помер як бидло». Бо він, говорили, був настільки відданий епікурейцям, що згідно з їхнім ученням заперечував майбутнє воскресіння. Його наслідував Адріан, який замислив спрямувати все проти римських звичаїв і церковних правил, але швидше, ніж сподівалися, помер. А що Клемент 2? Цей віддав на пограбування і крадіжки місто Рим, посварив Галлію з цісарем, сплюндрував свою батьківщину Флоренцію. Щось жахливіше від цього й уявити важко. Нарешті, Павло Третій, якому ти прийшов на зміну. В усьому іншому був добрим і розсудливим мужем. Але його понтифікат був такою мірою мовчазним, що якби, на цьому керівному посту перебуваючи, неупокорив перузинців або не надії на укладення угоди, ми б і не знали, що існує Великий Понтифік 3. Отож, оскільки життя пап у понтифіцькому обов'язку було почасти ледаче, а почасти ненависне для загального супокою, то це й призвело до того, що ваше крісло стало вельми ненависним для народів, котрі вже розглядали його не як осередок святощів, а розпусти; і відступилися від вас як на словах, так і на письмі. Вони зреклися навіть папського імені, оскільки ті, хто наслідує папу, голосно іменуються тепер нечестивими папістами. Щирих же папістів між нас, кажу, нині навдивовижу мало. Їх, певно, так мало, що якби ви не заохочували їх трансляціями, милостями, а також диспенсаціями та іншими винагородами і римськими посадами, то щирих папістів, котрих ще трохи маєте, вже давно б не лишилося жодного. Щодо мене, то я зараховую до папістів і те смердюче, нечисте бидло, тобто нечестивих папістів. Наскільки воно щире, судіть самі. Погодьтеся лише, що жодної ласки ці людці не варті. Вони зникнуть в одну мить, як тільки забереш у них відомий харч і жолудь римський.

Бо тих ваших консесіоналій, індульгенцій, ювілеїв, а також воріт Петра вже недостатньо, щоб приваблювати людей до міста Рима, а також утримувати їх у вашій вірі. Тому слабне вона всюди й піднімається на глузи всіма. Навіть самі папісти вважають віру химерою для обдурювання недосвідчених людей, яку вигадали і придумали датарії, копісти й римські офіціали задля ганебної наживи. Тому не покладайся на самих папістів, котрі ще довго будуть твоїми клієнтами. Мені набридли їхні дії підпорядковані, здається, нічому іншому, як розпусті, — повір мені на слово або спростуй.

Невже, гадаєш Юліє, що втрачений авторитет попередніх понтифіків можна відновити злочином? Зрозумій, що це дозволялося раніше для введення цнотливого життя до церкви, щоб сам споряджений і нас, і місто Рим споряджав. Щоб ми, пробачивши, що правиш церквою не лише завдяки великій могутності, а й дякуючи найбільшій чесноті, забули твоїх попередників, тобто Юлія, Лева, а також Клемента. Бо й вони оцінювали вигодами й зручностями і не мали жодної поваги до чесноти. За гроші понтифікам дозволялося брати шлюб із сестрою, одружуватися з дружиною дядька по батькові, бути нечестивим понтифіком. Священикові, який не мав дружини, дозволялося займатись розпустою і вести розбещене життя, ба навіть бути орендарем. Коротше кажучи, нема чого про окремі речі говорити, бо подібні огидні справи й непристойні вчинки з їхнього дозволу всюди ширилися. Мало того, вони навіть подавали приклад. Все це принижувало понтифіцьку гідність, залишаючи тобі стільки авторитету, скільки збереглося його серед людей у спогадах про того першого Петра.

Звичайно, згадую це не для того, щоб глумитися над померлими, які були на місці нинішніх отців; або щоб докоряти тобі нагадуванням про заблукання попередників. Багато хто вважає тебе гідним усякої поваги. Тому хочу нагадати, щоб зрозумів, який великий обов'язок береш на себе і який великий тягар престолу, яким опікуєшся. Чи бачиш, як він пригнічений багатьма гріхами попередніх понтифіків? О, якби вислухав, отче, також мої слова, людини рутенської і, можливо, чужинської, проте вірного (доки захочеш) сина твого. Гіркими словами докоряють вам багато людей, однак небагато хто звертається до вас особисто. Зважаючи на це, саме тепер, коли церква виставлена ніби на сцені якогось театру на посміховисько людям, ти повинен показати на прикладі мене, що після стількох контифіків ти першим став дбати про наш гаразд, — як того і вимагає обов'язок. Бо ми вже до того доведені, що або підтримаєш нас, або, певно, втратиш. Ні зносити, ні терпіти надалі не можемо життєві рани, нанесені тими, які перед тобою понтифіками називалися, а насправді наглядачами вельми жорстокими були. Вони правили нами не за законами спільної природи, а за жорстокими своїми едиктами та інтердиктами, дослухаючись яких, немов прирікали себе на Содом і Гомору. Бо через едикти не дослухаємося природи і Бога не шануємо, віра в якого відверто знищена тим приписом Риму. Але ж це не суперечить іншим постановам, кажете? Гай-гай, цією кляузою рештки помірності, скромності, цнотливості вони скасували, які ще, може, серед нас були. Вони передбачалися, крім інших папських декретів, навіть в обачливій третій книжці декреталій. Хоч у цій книжці Александр Третій удаваною цнотливістю справжню цнотливість з латинської церкви вигнав. Усупереч волі Божій і звичному глузду природи в цій книжці оголошено, щоб ні клірик, ані священик власної дружини не мали. При цьому було особливо наголошено, що коли не може стриматися, хай іде до чужої. Таким чином, гадав, церква й людей не втратить і найпевніший шлях до порятунку їм залишить.

Але не треба далеких свідків, щоб довести, якими згубними виявилися ці декреталії для людей. Досить згадати лютеранців. Цей дбайливий, талановитий і кусливий рід людей виступив проти декреталій Александра, назвавши царство папи царством Сатани. Бо саме Сатана хотів, щоб у його державі були міцними закони, що суперечать встановленим природою і неможливі для виконання. Таким чином, були б причини, що спонукають чинити гріх. Згадані закони Александра про целібат священиків суперечать наказам Божим і природу пригнічують. Та й свободу християнську нівечать, бо позбавляють ніби «харчу й одягу» давніх християн, котрі, якби раптом воскресли, заперечили б, що ми їхні послідовники. Якби я не був відданий вам, то сила прогріхів і купа цілком ганебних учинків у декреталіях Александра, певно, переконала б мене, що Лютер правий, коли запевняє: «Рим є нічим іншим, як розсадником зарази, з якого витікають все нинішнє спотворення чесного життя і велике зухвальство» 4. А все тому, що римський понтифік наважився порушити настанову Бога. Лише нечестива людина може видати декреталії, які забороняють одружуватися священикам, дозволяючи водночас позашлюбне життя з жінкою. Недарма пророк Данило казав, що прийде вельми сильний Антихрист, який змінить часи й закони і знищить своїми постановами закон шанувальників Бога.

Нічого поміж людей миролюбного ані цнотливого не залишить. А всіляку свою хтивість доступною зробить, щоб таким чином життя наше зганьбити й збезчестити. Але щоб такого значного самовладця і Сатани, і Антихриста могли уникнути, Бог повелів не піддаватися його підступам і не губити себе. Хоча це вже зробили греки, яких наслідували богемці, а потім германці, які воліли ліпше йти у вигнання, ніж усупереч наказові Бога перебувати в нинішній римській розпусті.

Перш ніж наслідувати цих людей і йти за їхніми приписами, я вирішив попросити, щоб не дозволив відібрати у мене дружину, згідно з нечестивими і злочинними декреталіями Александра, якими він осквернив закони Бога й людей. Тому якщо мені й відмовиш, закличу проти тебе й всевидяще небо, і землю, яка ледве терпить тягар римських несправедливостей. Якщо ж буду втягнений до злочину, якого прагну уникнути, на тебе впаде вина за це заблукання. Дозволивши дружину, ти утвердиш мене у своїй вірі. І, навпаки, відмовою зробиш із мене відступника. Отож краще допоможи мені й задовольни прохання. Інакше і я, і весь мій рід майбутній дорікатимуть тобі за необачність. Хоча, можливо, і надто закоротке обгрунтував своє прохання, але постався до нього уважно, як велить обов'язок.

Родом я зі скіфського племені, рутенського народу. В обох випадках також сармат, тому що Руссія, моя батьківщина, лежить у європейській частині Сарматії. Праворуч від неї — Дакія, ліворуч — Польща. Навпроти знаходиться Угорщина, а позаду — до схід сонця — простягається Скіфія. Цей народ тримається релігії грецького обряду, бо визнав Христа ще десь 600 років тому. Латинські науки пізнав нерано, тому що до латинського обряду мав крайню відразу. Серед інших причин є дві найголовніші. Перша — що у латинців Бог славиться чужою народові мовою; а друга — що жерцям у латинців не дозволено мати дружин і вони живуть безчесно. А оскільки ті ні «амінь» зверх незрозумілої проповіді жерця не могли сказати, ні про численні ганебні вчинки латинських жерців відверто заявити, мої земляки не захотіли мати справу з латинцями й прийняли грецький обряд, який давав змогу рутенцям і Бога славити батьківською мовою, і жерцям одружуватися. Отож мої предки походять від людей, обдурених брехливими умовляннями латинських жерців, котрі з польськими переможцями до Руссії прибули і з обряду грецького до латинського перейшли, їм навіяли, що хрещені греками, якщо не перейдуть до латинців, не будуть вважатися християнами.

Внаслідок такого нечестивого вчинку мої предки стали латинцями й невдовзі в Перемишлянській окрузі народили моїх батьків, котрі, як доброчесні й багаті, передали мене до навчання грецьким і латинським наукам. І пізніше для вдосконалення науки був посланий батьками спочатку до Германії, а потім до Італії, де мав насолоду слухати вчителів, які були найбільшими вченими. Прагнув прослухати всі науки, гідні вільної і кебетної людини. І коли батько після 17 років навчання в Германії та Італії відкликав з Італії, я повертався додому з міста Рима. З ласки найвищого понтифіка Павла Третього й зусиллями преславного мужа кардинала Гієроніма Гінучі привіз додому визначні (як кажуть) і не посередні рекомендації. Зважаючи на них, обдурений батько (не знав-бо, що знатні люди завжди готові й допомогти, і прихильність виявити) почав змушувати мене, щоб я за звичаєм батьківщини і установами Польщі (якій Руссія підлягає) скористався зручною нагодою забезпечити себе і родичів задовольнити. Я не хотів цієї посади, бо вважав, що коли всяке честолюбне прагнення ганебне, то сан священика тим більше ганебний і відверто нечестивий.

Проте батько, в іншому розважливий і серйозний, щодня наполягав, нагадуючи, що він уже старий, що на мене багато витратився, що навчання коштувало йому нажитого добра, що хоче, нарешті, відшкодувати гроші, зароблені тяжкою працею. А це, буцімто, легко зробити, коли стану священиком. Далі — більше. Казав навіть, що жалкує дуже з приводу втрачених коштів, що я недосвідчений у життєвих справах і невіглас. Щодня такі дорікання слухаючи, я, нарешті, здався. Отак під тиском батька прийшов до найкращого й найчеснішого мужа Петра Стажеховського, латинського архієпископа у Русі, якому підлягала Перемишлянська єпархія. Цей за згодою єпарха настановив мене священиком, хоч я і далі надав цьому мало значення. Пізніше такі дії наробили великої шкоди. Адже, як виявилося, єпископ не мав на це юридичного права. До того ж при висвяченні у священики архієпископ не приводив мене до присяги на целібат. А тому не підкріплене нічим призначення (бодай підневільно, чи примусово) не мало й сили.

Отаким чином і робом став священиком. І хоч батько постійно нагадував про обори та пребенди, я не відступався од наукових студій. Тим часом померли батько й одна з шести сестер. Був у мене ще й брат, одружений, але бездітний. Саме тому він постійно набридав мені про сім'ю, кажучи, що тільки я зможу продовжити наш рід. Нагадував, що ганебне й сороміцьке життя без дружини суперечить грецькому віросповіданню, в якому наші предки перебували і в якому дозволялося священикам одружуватися. І оскільки він без кінця нагадував про одруження, я пошлюбив дочку Івана Холмського на ім'я Магдалену, дівчину знатну й родом, і місцем. До приведення її заважала не посада священика, яку зайняв попри щире небажання, а римські декрети, які, знав, забороняють священикові після одруження правити службу. Щиро кажучи, мені й досі не ясно, чому священик — хоч би й усіх законів дотримувався, — одружившись, неодмінно повинен бути покараним. Так чи ні, але священство, яке досі справляв, я передав іншим, щоб не було перепони на шляху до одруження.

Але Янові Дзядуському, єпископові перемишлянському, цього здалося замало. Отож ради папського авторитету стань гарантом і опікуном мого шлюбу й засвідчи його силу. Те, що згідно з найвищою вірою і законом природи ми з дружиною вчинили, повинно мати силу. Але оскільки так сталося, що супліну до Рима посилаю (швидше черед домовленості, ніж через необхідність), молю тебе смиренно й прошу мій шлюб з дружиною виправдай і підтверди. Хай буду пишатися колись, що уник розпусти, якою (не буду приховувати) я доти займався. На одруження покладаю великі надії: передусім, вестиму цнотливе життя, далі, матиму сім'ю, і, нарешті, маємо надію продовжити рід. Сподіваємося, що так і буде. А щоб ці три чинники зміцніли й стали певними, подбай і вчини, як просимо, з обов'язку й ради посади понтифіцької, тому що Бог довірив тобі тіло Христове, тобто церкву, частиною якої і я є. Отож, нічого більше не вимагаю, як тільки турботи й ласки твоєї. Хай стану чесним лицарем (а дружини не зможу!) й хай смертний вічно житиму у безсмертній спадковості роду. Хай від ганебного життя перейду до життя за приписом природи, до чого розпусники й перелюбники ніколи не прийдуть.

Якщо тебе влаштовують ці три складові частини життя, залиши мені дружину, бо це основа моєї турботи, яку тобі звірив. Я не вимагаю ні відхилення шлюбу, ні прихильності. Хай життя людей залишається таким, яким є, і не наповнюється заради наживи ганебними вчинками. Єдине прошу, підтверди мій шлюб з дружиною, завдяки чому позбудуся страху знову впасти в розпусту й плекатиму блаженну надію на прихід слави великого Бога й спасителя нашого Ісуса Христа, який віддав себе задля нас (на муки), щоб порятувати нас від несправедливості. І народ привітав його як натхненника добрих справ. Якщо віриш, що і я пристрасно бажаю виконання тієї блаженної надії, але, не можу цього досягнути (хіба що тільки в чистих і праведних помислах), то мусиш визнати, що справою твого обов'язку є дбати, аби я вирвався з нинішнього бенкету розпусти й повернувся якомога швидше до цнотливого життя. Але це стане можливим тільки тоді, як дозволиш мати дружину, яку я привів і вирішив зберегти, щоб покінчити з попереднім ганебним життям. Я мушу це зробити й зроблю. Ніколи, доки житиму, не дозволю відібрати її будь-кому й не потерплю, якщо забиратимуть силоміць, бо це суперечить закону природи й священним законам. До непохитності в цій справі закликають нас і божественні настанови Павла: «Ти зв'язаний з дружиною? Не шукай розв'язання» 5. А також: «А тим, що побрались, наказую не я, а Господь: нехай не розлучається дружина (з своїм чоловіком)» б. Силою цих настанов побуджений, я також маю дбати, щоб зберегти дане дружині запевнення, особливо коли знатиму, що воно не прогріх і не суперечить вченню самого Апостола, який повчав: «А коли ти й оженився, то не згрішив; і як дівчина заміж піде, — вона не згрішить» 7. «Але ж ти врочисто пообіцяв целібат»! — кажеш. Передусім мушу зауважити, що я нічого не обіцяв урочисто. Свідок цієї справи ще живий — Петро Стажеховський, архієпископ у Руссії. Під час ординації він навіть словом до стриманості не закликав — про це я нещодавно показав.

Далі. Уяви собі, що я урочисто пообіцяв. Але ж зобов'язання дотримуватись подібної обіцянки — це те саме, що обіцяли доторкнутися пальцем до неба або зробити щось, чого зробити неможливо. Такі зобов'язання можна брати і бажати, але дотримуватися їх ми неспроможні, бо це понад наші сили. А чи подібні обіцянки, які бувають причинами нещасть, у нас трапляються? Так, але гадаю, дуже рідко. Такі обіцянки давав, кажуть, нечестивий цар Ірод. Зокрема, пообіцяв коханці, що на бенкеті заколе мечем Йоана Хрестителя. Чи не краще було б Іродові не дотримуватися обіцянки? А оскільки нинішній мій заповіт стриманості дуже подібний до Іродового, то і я не повинен його дотримуватися. Правомірність обіцянок зумовлювалася досі такими чинниками: передусім, щоб не були ганебними; далі, щоб їм була притаманна толерантність; і, нарешті, щоб були легкими до виконання. Мій нинішній заповіт не є справжнім заповітом стриманості, бо викривається багатьма доказами, особливо тим, що стриманість є фактично неподобством, яке нищить усі настанови, накреслені колись пальцем Бога: «Не добре, щоб бути чоловікові самотньому» 8. Не всі можуть збагнути це слово, але хто може зрозуміти, хай зрозуміє. «Коли ж не втримаються — нехай одружуються, бо краще женитися, ніж розпалятися» 9. Коротко кажучи: замість розпусти краще мати власну дружину. Отож, мій заповіт нищить і касує згадані й багато інших божественних настанов.

Нинішні заповіти, якими сповнений Рим (їхня мати й родителька), вельми терпимі й легкі для виконання. Однак місто безсиле їх виконувати, хоч і виробило, і пустило у світ. Про це засвідчують поширення розпусти в нім, а також прилюдні й явні перелюбства. Здається, що це невблаганна кара вигадникові заповітів, які силою привели церкву до всілякої ганьби. Отож, цій церкві притаманні всі переваги й недоліки заповітів, які існують по інших церквах. А тепер повертаємося до суті розмови. Так-от, наш заповіт стриманості пояснюємо безсиллям і слабкістю життя. Що ж до оцінки вашого, то не будемо вдаватися до високих слів (як це робить, принаймні, Гіппократ), але визнаємо, що він ні що інше, як пристанище легковажності, в якій безчесні вчинки, розпуста й похіть безкарно переховуються. Не хочу підтверджувати справу словами, але все, про що пишу, є щирим і правдивим. Тобі, людині вельми вченій і наділеній спільними для всіх смертних слабостями, це не важко зрозуміти. Таким чином, хто може заперечити, що такі заповіти — не відверте клятвопорушення?

Гадаю, що правдивий і непорушний заповіт має бути ніби відповідним подарунком. Отож, і наш заповіт хай буде дарунком від Бога. Бажаючи його вирізнити, святий Павло писав: «Бо хочу, щоб усі чоловіки були, як і я, але кожен має від Бога свій дар — один так, інший так» 10. Про те саме, гадаю, йдеться і коли якась там каже: «Хочу, щоб свою дівочість, яку я втратила, ти віддала чоловікові; але якщо твоя дівочість не зв'язана заповітом, як моя, не присвячуй її Богові. Бо веде тебе надія в оману й не одержиш бажаного». Тому залиш мій заповіт і шукай свого; приводь дружину й не думай, що будеш грішником; бо шлюб вельмишанований усіма. А коли дружина не має дівоцтва, — такий дарунок вже щось інше, ніби самим Богом для зухвальців приготовлений. Отже, заповіт, позбавлений дарунку, вже не є таким (як ніби даний мною і недотриманий) і має вважатися недійсним. Саме такий заповіт я давав там урочисто Богові — заповіт, якого жодним чином не міг виконати, а тому він не дійсний. Це те саме, якби його взагалі не давав. А тому під приводом порушення заповіту мене не повинні відлучати від дружини. Коли розведусь, потраплю у гірше становище, бо стану знову безсоромним розпусником або ганебним перелюбником.

Отож, відмовляюся від нинішнього безглуздого й небезпечного заповіту, бо хочу жити чесно й набожно. Хай дотримуються його люди, які полюбляють усілякі забавки, прикидаються куріями, але ведуть розпусне життя, які набирають собі личину давньої святості і її знакомиту видають за правило та заповіти, а нинішню — за клятвопорушення. І це тоді, як їхнє життя переповнене розпустою і всілякими безчесними неподобствами. Вони втратили бажання заповіту й нині симулюють цнотливість. Скільки разів ми викривали їх у явних прогріхах і стільки ж разів чули, що ми, одружуючись, чинимо проти римських декреталій, які є універсальними законами церкви. Як ніби може існувати універсальна церква, яка виступає проти Бога й природи і видає закони, котрі суперечать тим, які ми одержали від творця всіх речей — природи. А ця, створивши нас такими, нічого іншого не потребує і не велить, як тільки щоб одружувались і законно продовжували свій рід.

Якщо священикові не дозволено одружуватись, тоді хай карається природний потяг до породження як злочин і гріх. А якщо шлюб відповідає законам природи і є священним, то хай ніхто не називає ці закони нечестивими і не забороняє одружуватися. Нечестивими й безбожними є лише закони, які ганять людей за те, що одруженням йдуть за природою, найкращою поводатаркою життя. Мусимо визнати це тому, що всі закони, які проти законних шлюбів священиків, є найбільш супротивні й вселенській церкві. Бо правда й непорушна церква Христа ніколи не відступає від природи й слова Божого, бо ними живе, міцніє і керується. Тому, якщо від природи в чомусь відступиш або слово Боже з церкви усунеш, нічого іншого в ній не залишиш, крім сонму зловмисників і зборища прислужників, котрі несправедливість готують. Якщо твоя ласка й ласка римського престолу, я сказав би, що серед громади нечестивців Александр III був князем. Адже всім відомо, що, коли декреталії оголошував (якими любовний зв'язок жерців називав близькою дружбою), діяв усупереч божественним і людським законам. Бо ні закон Божий не забороняє жерцеві приводити дівчину й одружуватися, ні апостол — бути вельмишановному шлюбові у всіх (якщо навіть ішлося про шлюб жерців). Хай тільки зв'язок з блудницями не називають близькою дружбою!

Чому Нікейський собор, що великий авторитет мав, вустами Павнутія, жерця єгипетського, заявив, що спільне життя з власною дружиною є цнотливим, і мало не оголосив, що Александр III у декреталіях багато понавигадував, забувши про природу й Бога? Ними-бо немічним людям насильство вчинив, оскільки явно од віри відступив, піклуючись про духовні заблукання і вчення демонів, лицемірно говорячи брехню і тримаючи біля себе затаврованих поплічників. Та й згаданий Александр, якби живий був, не зміг би навести жодного аргументу, чому людині-жерцеві не можна одружуватися. Тому шлюб, як і священство, хай буде законним, святим і самому Богові угодним. Одне з них не заперечує іншого і не суперечить йому. Обидва разом в одній людині вони можуть перебувати, як колись перебували в патріархах, пророках і в інших найсвятіших жерцях; і як перебувають ще й тепер у всій Греції, Александрії та Антіохії. В інших місцях — сам добре знаєш, — де вони в одній людині не перебувають і не поєднуються, там, знаєш, суперечки і розбрат панують. Нема нічого суперечливого в тому, що жрець бере шлюб. Таке поєднання виправдане, бо обоє вільні, близькі між собою, і обоє однаково освячені іменем Трійці й оголошені священними для вжитку людей. Ці двоє відокремлює тільки Александр і робить їх несумісними. Але тут він нічого іншого не робить, повір, як роз'єднує те, яке Бог з'єднав.

Але чи був той Александр турботливим намісником Христа? Хай був би навіть ангелом з неба, але якщо проповідував інше євангеліє про шлюб, а не те, що передане нам, і якщо велике таїнство зганьбив і до позашлюбного співжиття закликав, тоді він, це роблячи, став не вікарієм Христа, не папою у церкві Бога, але антихристом і найсправжнісіньким відступником. Пригадую, Юліє, як першого на твоєму кріслі Петра Галілейця Господь називає то ключникарем, то сатаною, бо він і тим, і іншим був. Тому що, коли наслідував те, що притаманне людям, його Господь по праву називає сатаною. Таким чином, я відверто заявляю, що Александр був би ключникарем, якби, про шлюб наставляючи, з престолу так повелів: «Якщо не можеш стриматись, одружуйся!» 11. Але він цілком відійшов би од цього вчення, якби, у смертельній ненависті до нього перебуваючи, змушував священиків кидати законних дружин, загрожуючи в разі непослуху відлученням. Це суперечило б такому вченню Павла: «А тим, що побрались, наказую не я, а Господь: «нехай не розлучається дружина (зі своїм) чоловіком» 12. Але я від імені Господа додав би й таке: «А суперечник хай буде сатаною і відлученцем». Бо нема такого права у понтифіків, щоб заводити у церкві Бога закони, які суперечать вченню Бога й законам природи; і згідно з ними карати нас смертною карою; і вигадувати на власний розсуд слова, що порушують природу речей. А саме це відверто й нечестиво Александр робить у своїх декреталіях, якими хоче законні шлюби жерців, за словом Божим укладені, замінити позашлюбним життям, яке він вихваляє, ганьблячи водночас подружнє життя. Незвичайна його зухвалість виявилася і в обдурюванні людей та спотворенні історії. Греція, Александрія, Антіохія, Германія, а також Богемія і Руссія нехтували римськими нововведеннями. Про це засвідчують шлюби жерців, які називаються тими народами не огуджуваним позашлюбним життям, а законними шлюбами, якими вони, зрештою, і є.

Тому Юліє, іменем Ісуса Христа (про якого з неба було сказано: «Ти син Мій улюблений, що я уподобав тебе!» 13) прошу тебе, хай не протидіють моєму шлюбові декреталії Александра, які вельми супротивні Христові й самому храмові, до якого і я належу. На ті декреталії ти не повинен зважати. І не забувай, Юліє, що ти намісник не Александра, а Христа, який наділив тебе найбільшою владою і послав, щоб учив нас його Євангелія, а не декреталій Александра. Ти знаєш, що згідно з Євангелієм дружина дозволяється, а приписом згаданих декреталій забороняється. І якщо декреталії були введені Александром III на загин вселенський, то Юлій III може припинити їх і знищити на благо всім. Бо коли його Декрети сприяли загину, то твої повинні послужити порятунку. І як Александр декреталіями збезчестив Церкву Бога, так ти їх відміною можеш вивищити церкву й з розбещеної, ніби матрону, повернути до цноти. Якщо безчесні й ганебні перелюбства не знищити, отрута постане з тих декреталій. О, дай, Боже, нам людей і навіть жерців, стриманих і помірних до хтивості, — не таких як тепер, але справжніх! Та це настане, коли негідний закон у церкві Бога відміниш. Гай-гай, таїнство шлюбу у церкві замінюють на позашлюбне співжиття! Невже те, що в батьків моїх вважалося таїнством законним, буде вважатися за злочинне й мені заборонене? Тепер же через ганебну розпусту й щоденні злочини священицький сан потерпає від найбільшої недоброзичливості.

Не зберігай цього закону у церкві, через який все святе нечестиво збещещується, а Церква Бога, бачиш, не лише розладнана, а й пошматована. Хай не дозволить цього могутній і найвищий Юпітер, який посадив тебе на високому кріслі задля врятування людей. І хай поставить тебе на чолі церковної кошари, до якої передав нас, напівживих, і залишив на твою опіку, щоб ти полікував наші рани вином і олією, тобто вченням і таїнством. Бо маєш вчення, передане Господом, яке радить: «Не віддавайся розпусті!» 14. Маєш також олію, якою мене, розпусника, вилікуєш, зокрема, цим: «Замість розпусти бери дружину!» 15. Бо я, якщо вірність моя, передбачена хрещенням, яке завів божественний той самаритянин, чому тоді,

Юліє, питаю, дбаєш про мою розпусту, а не про встановлений ним шлюб? Особливо коли шлюб служить немов олією на рану розпусникові, виготованою Господом у вигляді хрещення невірного в церкві. Адже про хрещення Господь сказав: «Хто повірить і охреститься, буде порятований» 16. Також приписано: «Якщо хто не може стриматися, хай одружується!» 17. І не треба слухати похмурих лицемірів і розпусників, які стверджують, що Господь сказав це лише про поганів (як то кажуть), а не про кліриків. Ніби Господь не каже і так: «Хто може терпіти, хай терпить!» 18. Не залежить од віку й сану, якщо хтось віддається розпусті, це про нього сказано: «Якщо не терпить, хай одружується!» 19.

Отож, якби не було таких великих, таких знатних і таких переконливих авторитетів, то й тоді нечестивою і злочинною була б думка, що одну людину за щось можна хвалити, а іншу за те саме гудити. Тому й питаю, чи шлюб поганина треба схвалювати? Звичайно, кажеш, і то не сяк-так, а найбільше. Яким же чином, питаю, та сама похвала, коли переноситься на священика, змінюється на огудження? Чи сама справа змінює цю велику й постійну силу і на неславу обертає? Чи Бог? Але ж він благословив чоловіка та дружину у всіх: «Живіть і розмножуйтесь!» 20 — сказав. Хіба це не доречно сказано? Передусім запитаю: хіба священик не людина? Хіба він перестав бути людиною і втратив усяке людське відчуття, як тільки став виконувати священицьку службу? Аж ніяк ні. Отже, в ньому залишається цілісна й незмінна натура, здатна до огороджування. Та сама, що й у інших людей. Осягнувши душею притаманну всім природу, апостол Павло обмежив її поштивим шлюбом і стримав вельмишановним одруженням, оголосивши, що «чоловік, і єпископ, і поганин, — повинен мати одну дружину, щоб мати вірних синів, а не підлеглих; і не повинен звинувачуватися в розбещеності» 21. Отже, якщо ні Бог-подавач, ні сам жрець-одержувач шлюбу в ім'я Богя-отця і сина, і Святого Духа нічого в цьому благословінні не змінював, хай визнають, нарешті, ці блазні і римські Форміони-недотями, що встановлений шлюб є похвалою для поганина і для клірика і нічого в самій природі людей не змінює, до якого віку чи сану хто б не належав. Це в душах зберігається, до того ж настільки глибоко, що ні змінити, ні вилучити жодним способом не можна. Бо якщо душа людей сповнена думкою про розпусту, велике світло правди її не досягне.

І хай скажуть (прихильники целібату), чи вірять, що в клірика таке саме дітородне сім'я, що й у поганина? Якщо заперечать, звинуватимо їх у розпусті, перелюбстві, кровозмішанні, а також викриватимемо Содомією, самоскиданням сімені, а також іншими численними гріхами, якими, певно, грішать, доки без дружин (святі, бачте й стримані!), відкидають законні шлюби і ганять їх. Отже, сім'я у мене, клірика, є так само, як і в поганина. А якщо є, то призначене для когось іншого. Бо таке вже призначення сімені, щоб не залишатися там, де є, а щоб бути переданим іншому. Кому ж воно призначене і має бути передане? Ти вже, Юліє, навчи мене, як бути. Адже сім'я моє назовні проситься, і не можу стриматись. Невже хочеш, щоб передав його розпусниці? Чи хочеш — щоб хлопцеві? Адже і те, і друге непристойне християнинові, а друге ще і як рутенцю. Залишається або дружині сім'я передати, або приректи на витікання і загин. Але ж дозволяти витікати і гинути тому, що Бог дав для продовження роду, є злочинним і нечестивим вчинком. Залишається, отже, щоб його було дозволено і треба передати дружині як ніби їй призначене. Це відповідає настановам апостола Павла, який про призначення нашого сімені так говорить: «Хай чоловік передає дружині, що їй призначено; так само також і дружина чоловікові своєму! Дружина, отже, буде єдиною законною укривателькою того насіння, яке міститься в клірику і призначене для породження дітей. Людина-священик без гріха і злочинного перелюбства кидатиме дружині, як кидає його в оброблену землю рільник, щоб після народилося і виросло йому подібне.

Отже, коли природа за божественною вказівкою приводить нас до шлюбу, хай буде визнано, що одруження є святим і в кліриків, і в поганів. І хай не буде заперечень щодо нашого шлюбу, щоб земля не проковтнула зневажальників живими, як колись Содом і Гомору, бо вони безбожно зневажають природу як матір, а Бога як батька; і злочинно борються проти головних її принципів. Пам'ятай також, Юліє, що в цій невсипній церкві ти лише сторож законів природи і Бога. Ніколи не відступай від них сам і іншим не дозволяй відступати. І знай, що твій понтифіцький авторитет опирається лише на закони, які оберігають доброчинність і набожність між людьми. Звідси пізнаємо, що ти не лише намісник, а й приятель того Христа, якому повірили і який сказав тобі приблизно так: «Ви будете моїми друзями, якщо чинитимете все, як вам велів» 22. Серед усіх настанов саме ця про одруження є найкращою. Бо вона гамує нашу природу, схильну до всякого прогріху. Непохитно мусиш стримувати себе, якщо хочеш, щоб уважали тебе не лише намісником, але також приятелем Христа, який нас на добро наставляє.

Були й до тебе намісники Христа, які в цьому кріслі сиділи, але, як виявилося, не були його приятелями. Ніколи, наприклад, не був приятелем Христа Гільдебрант, який мав такий дикий і жорстокий характер, що не лише майбутніх, а й наявних у священиків дружин відібрав. Що вже говорити про Александра III, який суворими законами шлюби з церкви навіки усунув? Обминаю Боніфація, не буду згадувати й Миколая Першого, які людський обов'язок одруження, призначений Богом, заборонили з допомогою суспензій, відлучень, проскрипцій, а також конфіскації майна, — і то всупереч волі і настановам Господа Христа Отже, намісникам Христа в церкві були Григорій, Александр, Боніфацій, Миколай, а також Калікст. Але вони, напевне, не були його приятелями. Бо якби були, то нічого з його порядку не змінювали б. І ніколи б його наречену до такого вельми ганебнішого стану не привели на вічне поганьблення самого жениха, який із-за розпусти і безчестя слуг церкви ганиться й нехтується юдеями, турками, а також іншими народами. Йоан Бокатій, дотепний автор залишених спогадів, розповідає, що якийсь юдей Галл прибув одного разу з великими пожертвами свого короля до Рима (щоб передати їх для вславлення Христа). І, коли побачив жахливу розпусту жерців, негайно охрестився. Гадав-бо, що йдеться про одне з двох: або Бог покинув Христа, й вік став Богом своїх нікчемних слуг; або все це найвищою мірою любе Богові. Тому в його жерцях безкарно перебуває нині багато ганебних учинків, за які колись Бог покарав; ідолопоклонників — потопом, содомітів — вогнем, євреїв — нашестям сарани. І те й інше, бачте, було для нього прийнятне. Грішники, гадав, теж діють во славу Христа.

Ось яке місце байкам та оповідям відводили понтифіки, які були женихами, а точніше, нареченими церкви Бога, а не друзями самого жениха Христа Бога нашого. Ці понтифіки приписали нам не ті закони, які Христос Господь, правдивий жених душ наших, значно раніше встановив. Не раділи вони судженню жениха: «Хто не може стриматися, хай одружується. Бо краще одружитися, ніж страждати. Шлюб є почесним у всіх»  23. Навпаки, оголосили вереск содомітів: «Одруження жерців — то і є позашлюбне співжиття». І також: «Зараніше добре дбайте, щоб одружений клірик до святого стану не допускався». І також: «Намагайтесь змушувати до розлучення з дружиною за допомогою оголошення суспензій і екскомунікацій». Щоправда, ці не закони, а вереск содомітів досягли Бога, і він, щоб їх спізнати, спустився вже сам. Тому справедливо ці, власне, не женихи, а лише претенденти вже не мають успіху. Заслужено також їх відлучає тепер уся церква, тому що не почули голосу жениха й нас своїми міркуваннями до вічного гріха заманули. У тих вигадників одна стать байдужа до іншої статі. У них чоловіки з чоловіками ганьбу творять; у них усі парохії, пребенди і канонії переповнені розпусниками, перелюбниками, а також байстрюками. Одним словом, ми маємо майже стільки будинків розпусти, скільки помешкань священиків.

Такими є ті плоди, Юліє, яких наробив целібат, що його завели силою і зброєю Сирійці в Іспанії, Гільдебрант в Германії, Александр III у латинській церкві всупереч міркуванню жениха, який в Кані Галілейському радив нам усіляко шлюби. Отож вони були не приятелями жениха, а перелюбниками невісти; не вітцями, але вітчимами; не пастирями, а вовками серед овець Христа, яким до вподоби прості душі, неоплакана й зневажена юрба. Вони відверто нас ганьбили й тенета розпусти розкидали, щоб таким чином відверто передати нас (о жаль!) із лона Христа до лона диявола.

Хто стане засуджувати греків? хто александрійців? хто антіохійців? або германців і моїх рутенців? А вони ж, щоб уникнути тенет, покинули гільдебрантів, а також александрійців з матір'ю всіх розпусників Римом. Чесне життя і скромні звичаї вони протиставили не авторитетові, а розпусті, яка б через симуляцію послуху привела нас до непослуху Бога й природи. Тому їх не спростовувати, а навіть хвалити треба, що захотіли ліпше покинути папу, ніж чесне життя, яке понтифіки намагаються усувати погрозами та інтердиктами. Справедливо тому, що вони віддавали перевагу законам Бога й природи перед законами папи, який, на місці Бога сидячи, не соромився говорити відверто проти Бога й висловлювати думки, протилежні заповітам Бога, тим, кажу, на котрих колись Бог пальцем написав: «Не блуди» 24. Якщо підтвердиш, що папи живуть правильно, і нас примусиш жити за їхніми звичаями та Божими заповітами, то чи не виявляться твої нинішні приятелі справжніми злочинцями? Чи не втратиш тоді з перелюбниками свою частку? Ти не бажаєш, певно, щоб я уникнув гріха, якщо відверто не хочеш зламати й відмінити декреталії Александра як нечестиві заповіти. Тоді твоя доля буде навіть гіршою, ніж була у тих. Бо вони хоч і зіпсовані пихою, проте власним прикладом не порушили мету й спосіб чесного життя попередників. І якщо вони робили це ніби в заблуканні, то ти чиниш не лише порадою, а й, здається, за власним прикладом.

Можливо, ті сказали б, що, пишучи декреталії, були введені в оману думкою і надією на майбутню стриманість духівництва. А чи зможеш виправдатися, пославшись на певні міркування і надію на виправлення поганих звичаїв? Бачиш відверто, що нині життя стало цілком безнадійним. Ми зовсім не такі, якими б хотіли бути. Ми безсилі, бо чинимо опір природі й силувані Александром. Прагнемо того, чого не здатні збагнути. Ми стали найнікчемнішими не лише серед двоногих, а й серед четвероногих. Бо тварини знають своє походження, знають свою стать. А серед нас усе це заплутане багатьма способами. Навіть у Римі можна побачити книжки, немов якісь посібники для розпусти, що оповідають способи злягання та опис і зображення сороміцьких учинків з таким, одначе, приписом: «Треба тільки пильнувати, щоб ні мати, ні сестра, або невістка, зовиця, тітка по-батькові і по-матері не перебували в якомусь протиприродному зв'язку з нікчемним рабом, як то роблять жінки, народжені для задоволення хтивості». Чи не здається тобі, що виставлені на люди такі явні й великі сороміцькі вчинки переважають своєю злочинністю хтивість самих тварин? Якщо не подбаєш про це раніше й не відновиш нашого шлюбу, буде здаватися, що сказане раніше ти не лише пропонуєш, а й схвалюєш, і приймаєш. Хоч, насправді, введений в оману, ти чинив не з власної волі. А якщо йтимеш далі тим самим шляхом, з'явиться у нас справедлива причина відступитися од тебе й від міста Рима: така, яка була колись у греків, александрійців і антіохійців і яка є навіть у латинців — богемців.

І цей приклад буде служити зразком для поляків. Бо що, скажи, триматиме нас у твоїй вірі? Може, ваша трикінечна корона? Але вона більше відлякує нас, аніж прихиляє. Чи, може, хрест, твоєю ногою потоптаний? А, може, Христос, якого разом з настановами попираєте? Або сама ювілейна Булла? Або ювілей, який у Ватіканській постанові розпусникам Боніфація двері до Церкви Христа відчиняє (хоч іншим закриває)? Він, гадаємо, корисний так само, як ладан для померлих. Залишається єдина оця сила, на яку можуть опертися ваші справи. Бо якщо і її усунути, небагатьох клієнтів знайдеш. Відкидаю уже згаданих папістів, котрих жалюгідна винагорода спонукала до багатьох гріхів, яких так боїтеся. Але й ця озброєна рать вже вельми ненадійна. Бо раніше була силою, якою тримав людей у покорі, а нині вона змарніла, й ти потрапив до крайньої небезпеки.

Тепер дійшло вже до того, що люди вважають турецьку зверхність більше терпимою, ніж римську. Бо турецька влада відверто хорстока й жодної прихильності до нас не виявляє, жодної ласки. Рим же до найжорстокішого насильства додає лицемірство й підступність, Має-бо потенцію, має міста, містечка, війська й верховодів, яких чимало і які самим туркам не поступаються. Але має й те, що з найвищої ласки й сумирності християнської почерпнуте: це рабів з рабів, найсвятіших, найповажніших, шановних й велебних намісників Христа. Що може бути покірнішим, сумирнішим, ніж названі титули? Тому не знаю, яким чином стануть вони придатні на війні, у битвах, у розмирах народів у руїнаціях, особливо з їхньою розпустою, содомією і всякими симоніями? Цього не змогли б розтлумачити навіть Едіп або й сам Аполлон Піфійський. Вони дуже відрізняються між собою і перебувають завжди у суперечці. З одного боку, люди визнають їх як справжніх панів, принців, князів, королів і тиранів, а з другого — заперечують, що вони справді найсвятіші невільники, найповажніші й поважні і велебні намісники Христа. А тому, Юліє, треба дбати й дуже боятися того, що не властиве вашому сану. Покиньте все чуже, що собі присвоїли: оцю збройну, кажу, силу, якою обгородились і якою релігію Христа почасти змінюєте, почасти руйнуєте вщент. Бо хто більше підбурить людей проти Бога й проти релігійного переконання, коли будуть наслідувати вас і ваші (папські) одкровення і вами наставлятися, — не певним чином чи наукою, а лише таким указом Фаларіда: «Бажаємо, схвалюємо, повеліваємо!» Йому якщо не підкоряємося, негайно виймаєте меч вікової влади, якого ніби й не брали собі на озброєння.

Бо Господь Христос (якого ми є намісниками), коли хтось захотів його насильно зробити королем, тобто дати йому віковий меч, відмовився: королем не став і меча не взяв. Ви ж, його слуги і намісники, о диво, — доки ради цього меча сперечалися, — чому, його не звідавши, покинули? О, яких імператорів, королів, князів та інших можновладців ви не дражнили війною! За цього меча Юлій Другий з венетами воював і Італію війною потряс; а Клемента не пожалів навіть своєї батьківщини Флоренції. Отак ті слуги слуг (якщо богам угодно) і самого Христа намісники між собою сперечаються, кого найпершим з усіх Христос уникав не лише помислом, а й внаслідок втечі. Ви бачите, як нажахав людей і саму церкву розділив цей правдивий страх перед мечем, вашій посаді не властивим. Порозбігалися усі й розсіялись, утекли від римлян, немов од шалених панів, зрікшись їхнього імені. Як ті люди були незадоволені указом і як виступили за скасування римського відлучення, ти знаєш, Юліє. З великою одностайністю (повір мені) вони зневажали те, що раз зненавиділи. І гадають, що указ є чудовою зачіпкою, щоб звільнитися від вашої влади, якою були обмежені. Вирізняються вони передусім цнотливим життям, а також правдивою релігією, в якій народ має право на келих, а жрець на дружину. У нас же й те, й друге забрав понтифік.

Нема по їхніх церквах нічого несумісного і безглуздого. Бог славиться тепер мовою простого народу, і справжнє слово Бога по храмах оголошується. Головна суть їхньої церкви в тому, що лише Ісус Христос є посередником між Богом і людьми; він же захисник наш і суддя. Єдиною надією, життям, розкішшю і захисником проголошують його відверто ті, котрі збираються по храмах, славлять і повчають. Переконані у правдивості свого вчення, вони нехтують вашими індульгенціями, які були їм обіцяні, коли повернуться до римської церкви. Вже всі, що таким чином служать Богові, визнані всіма, тому й без вашого втручання Бог відпустить їм гріхи. Але, скажеш, без понтифіка не матиме сили? Чини, Юліє, так, щоб понтифік був потрібний у церкві. Так якщо треба позбутися одного з двох посередників: Христа, чи понтифіка, краще, щоб посередництво видбувалося без понтифіка, аніж з його допомогою. Христос є життям нашим і надією, посередником і посланцем Бога, отця нашого. І це справді так, хоч твої пропонтифіки змушують усіх це заперечувати. Чому, гадають вони, латинці відкидають келих вічного порятунку й стають нечестивцями; кидають дружину й стають перелюбниками? Отже, чи не краще відмовитися од понтифіка? О ні, звичайно ж, хай живе понтифік! Але хай краще зникне куди завгодно, якщо запропонує нам іншу особу для порятунку замість Христа Господа або якщо від союзу, який на келиху тримається, порадить відступитися; або цнотливе життя ради понтифіка залишити.

Але, скажеш, позбуваєтесь голови із-за якоїсь дрібнички і то напевно! То ж бо й є, що голова за власним розсудом, а не з нашої вини, сама відриваегься од нас. Ми повертаємося до першої голови, до Христа, звичайно, Господа, який приніс у жертву себе за нас; ми лише його власність і нікого іншого, крім нього. Понтифіків же, які хочуть, щоб їх називали не слугами Господа, а слугами тирана, тобто церкви вашої, закликаємо, щоб отямились і прийшли в себе. А якщо цього не захочуть зробити, також кинемо їм служити. Свого будемо триматися, бо не можемо покинути, хіба що вчинивши огидний злочин. А він такий: відступ од певного сподівання лише на ласку Христову; потім — від символу цієї надії і певної угоди, від тіла й правдивої крові Христа; нарешті — від самої дружини — сторожа наслідків, породжених любов'ю, надія, на яку, кажу, угодою в нас підсилюється.

Якщо ці троє і без понтифіка збережемо за собою, будемо хоч і вівцями без пастиря, однак не слугами без Господа, як в Єзекіїля: «Ось я на тих пастирів, і зажадаю з їхньої руки отари Моєї, і відірву їх від пасіння отари, і ті пастирі не будуть уже пасти самих себе, я й врятую свою отару з їхніх вуст, і вони не будуть їм за їжу» 25. Жахливе, звичайно, застереження, і страшне передусім для тих, які так загордували понтифіцькою владою (наче вона безмежна), що гадають, ніби можуть погорджувати отарою, яку кров'ю своєю купив і передав тобі Христос. А він же хотів, щоб ти на пасовиськах рясних нас пас і на горах високих Ізраїлю, тобто на законі Бога і на правдивому вченні Христа, а не на декреталіях Александра чи на інших подібних вигадках людей; і щоб ти був пастирем, а ми вівцями й так називалися. Тому, якщо з цих пасовиськ до інших нас приведеш, і ті терни (що в декреталіях) замість євангельської люцерни запропонуєш, нам залишиться хіба що покинути тебе, немов чужого, і залишити ситий харч — цапів тобто, а не баранів, які на пасовиськах римських зросли: плебанати, кажу, канонії і, звичайно ж, пребенди. Хто зухвальством і грошима у вас найбільше виділяється, тому легший шлях до цього всього. Я бачив у Римі, з великим навіть болем спостерігав, що люди вчені й благочестиві в домаганні священства часто поступалися людям невченим і не благочестивим.

Бо хоч ці люди й були злочинцями, шкідливими й гідними покари, але аудитори й інші офіціали відверто віддали перевагу їм, на противагу римським людям, про яких було відомо, що живуть вельми побожно. Коли їхні суперечки у суді Ротта вирішувалися, можна було подумати, що йшлося про помістя і про маєтки землевласників, а не про найсвятішу справу, про церковну службу й розподіл посад. Суд між ними так чинився, щоб через формальні порушення той програв процес, хто до богослужіння був більш навчений. Але, на їхню думку, бачте, здавався нижчим. Ми бачимо, з якого чину з'явилася в церкві одягнена в багряницю зграя, яка тужиться, щоб у самій церкві все захопити й усіма справами заволодіти, і вивищитися, і все до себе приєднати (після того як будуть вигнані з високих церковних посад учені й видатні мужі). З цією метою у Римі виставляються, ніби на продаж, усілякі закони. Укладаються правила, призначаються офіціали і заводиться ціла римська канцелярія, щоб звідти виставляти на продаж посади, виявляти ласку й торгувати всякими священними речами. Але вчені й благочестиві мужі вважають за злочин домагатися, а за гріх — купувати те, що задля прибутку було зневажене людьми нечестивими й гідними покари. Багато з тих людей двадцятьма чи й більше запопадливими, як то кажуть, бенефіціями не задоволені, домагаються більшого, хоч не гідні навіть одної. Цього ті нещасні домагаються всяким чином — грошима, підлабузництвом, позовами й навіть убивствами.

Оглянь довкола цю кортизанську юрбу, Юліє, яка обслинює твоє крісло в Римі. Невже для тебе є щось більш огидне й ганебне у твоїй посаді? Про тих мовлю, через які, немов у золотій лихоманці, з'явилася жадоба до грошей у Римі, що вже багато років приносить нещастя; яка не гребує нічим при позовах за пребенди. А коли хтось заважає, усувають суперника отруєнням і таємними вбивствами і так розв'язують суперечку. А хіба поза містом Римом ті самі скромні сини не чинять таких самих нещасть? Чи може стали добродійними? Гай-гай, вторгаються до палаців і царських покоїв; забувають про обов'язок і ім'я; безчесні й нікчемні, доки випрошують один по одному привілеї у королів. І невідступно слідують за ними з таким чванством і пихою, що їхня отака божественна бундючність переважає всяку двірцеву. Бо якщо поставиш у палаці поруч найзухвалішого королівського двірського світського й двірського священика, то побачиш, що стоять поруч козеня і лев, ягня і вовк і, нарешті, сама чеснота й неймовірна непристойність, Отак дні й ночі в злочині ревно трудяться, щоб переважити розгнузданість двірцевих безчесними вчинками. День і ніч злочини коять і в них перебувають. Службу й обов'язок свій священицький цілком відкинули. Майже ніколи вони, хіба зрідка, службу правлять. І не дивно, бо не священнодійств жадають, а грошей від священства. Через нікчемних жертвоприношувачів, платнею туди приваблені, священицьку працю так виконують, що про неї навіть не думають.

Тим часом покинутий ними народ вельми цнотливо й вельми набожно в священстві життя проводить. Але ж недоторкані річні прибутки й поступання нині стали надзвичайно непевними. Тому, наприклад, якщо мало їм дістається від десятини або від іншого привілею на землю, негайно запалюються всілякими інтердиктами. Відлучають від церкви й оголошують поза законом (не забуваючи при цьому поцупити і собі на життя, і маєтки). Безперестанку говорять, що борються за церковну свободу. Кажуть, що вони є оборонцями католицької церкви, бо не бажають терпіти єретиків, яких, кричать, треба невпинно виганяти й убивати. Зі сльозами закликають проти єретиків також світську силу та інших охочих до того. І ось тепер, коли не лише найчужішими стали католицькій церкві, ба, навіть її ворогами, вони прикривають свою жадібність святим ім'ям католицької церкви, — щоб не позбутися чогось не так з честі (якою нехтують), як з очікуваних грошей (яких жадають вельми).

Шал цих людей і нестерпна розбещеність так довго й сильно Церкву Бога розхитували, що вона тепер, немов дозрілий чиряк, сама себе вже знурює. І до такого стану вже доведена, що цілком явно бачить свій упадок і повну загибель. О, наскільки вище стоїть той, хто є пастирем пастирів, тобто Христос-Господь. Але Церква Бога (певно, як звільнилася від клоаки злочинних людей) давню гідність і свободу відновила. Сказати про це вимагає справедливість, щоб і ми прагнули того, і ти теж. Бо ти (як тільки від вигод церкви були відлучені задерикуваті цапки) добрих мужів підтримав, ушанував і в своїй вірі утримав тими благочестивими набутками, що у великій кількості по церквах зібрані. О, якби вони тільки побачили, як нині у Римі й релігія Христа нехтується, і привілеї Церкви нечестивим людям відверто надаються! Але вони не бачать нічого, а тому воліють у твоїй релігії і залежності перебувати. Звичайно, з одного боку, я полегшую втрату священства з допомогою інших справ, а з другого — паношусь і радію, що у своїх учинках далекий від людей, які пнулися до найвищих посад у церкві не тому, що їх принаджували чесноти й набожність, але через шанобу до щедрот. Невже я повинен думати, що загину, якщо не буду мати тих священств, якими користуються часом байстрюки, а то й злочинні люди? Чи, може, треба дбати, щоб сподобатися не священикам, які знурюються у таємних зв'язках з розпусницями?

Тепер про священицькі привілеї. Якою ціною вони дісталися і чи не стали священства стравою і поживою для моїх блудниць? О прекрасний день, коли спало на думку відмовитися од нещасливих привілеїв і я відкинув їх з якимось божественним порухом душі. Якби хтось їх обмислив (а ними користуються тепер люди), чи не здалися б вони принадами хтивості і служниками та помічниками самої зухвалості? Отож для мене з багатьох днів (які в житті моїм були вельми славними і щасливими) найщасливішим був той день, коли нещодавно в Перемишлі я зрікся добровільно всіх священств і відійшов од такого ганебного, огидного й ницого життя, що будь-яка бідність порівняно з ним є бажаною, якщо людина не вельми зажерлива. При цьому були присутні друзі, родичі й сусіди, а також численні знатні мужі. Хто заперечить, що вчинив преславно, коли вийшов з гурту й зборища кортизанського живим і здоровим? До цього гурту мене, молодого, потягла якась сила долі або, швидше, воля батька, який, зачудувавшись привілеями римськими й плодами їхніми, забув, що ті привілеї безчесних людей є, по-суті, грабунком.

А тепер повернемося до того питання, від якого ухилилися. Як бачиш, Юліє, у тебе нема підстав стримувати нас і відмовляти в проханні дозволити мати дружину. Адже ні авторитет, ні твоя гідність, ні церква, ні, нарешті, твої багатства не будуть спроможними стримати нас. Бо все стає маловартісним і не допомагає, і виявляється недостатнім, коли буває відкинута цнотливість, гарантована нам дружиною, яку у тебе настійно вимагаємо. Якщо у цьому рішуче відмовиш, все інше, хоч яке велике й бажане, ми ставимо в ніщо.

Та тут вдасися, мабуть, до крайнього й останнього засобу і скажеш: «Відлучаю тебе від церкви!» Що це на словах і на ділі означає, невдовзі побачимо. Адже відлучення од церкви, Юліє, є нічим іншим, гадаю, як вигнанням приреченого на прокляття із суспільства кудись в інше місце. Але скажи, з гурту яких людей виганяєш мене з дружиною? За те, що не бажаєш, аби лишався серед розпусників з цнотливою дружиною, — велика тобі дяка. Але ти виганяєш мене також і з гурту чесних людей. А що, як заперечать і звернуться до тебе мої смиренні заступники й вимагатимуть, щоб моє спільне з ними право на шлюб не руйнував? Що, як приведуть дружин, покажуть дітей і від імені батьківських лар і богів хранителів клятвенно запевнятимуть, щоб мене з дружиною від них не відлучав? Будуть говорити, що дружину треба приводити, щоб уникнути розпусти й народжувати нащадків; і що це природне право і людським звичаям не суперечить; і заявлять, нарешті, що цей порядок іде від Бога і є святим. Що, як вони схоплять мене й не відпускатимуть, але з найвищою силою велять триматися дружини. Вони можуть наробити клопоту і з цієї причини назвуть тебе розлучником, тому що, науками демонів побуджений, порушуєш найвище право таїнства між людьми! Перш ніж щось робити чи діяти, поміркуй добре, Юліє! Адже бачиш, як усяке відлучення терпить невдачу і на кого спрямовувалося, — не мало сили.

Я і моя дружина просимо уклінно: забери мене з гурту розпусників. Хіба не бачиш, що із спільноти цнотливих людей не вдасться мене вигнати. Тобі не дозволять цього згадувані цнотливі люди, проти яких не маєш сили. Та і твоя освіченість не дозволить цього вчинити. Говорячи про моє незначне бажаннячко, маємо на увазі найголовніше — щоб з тобою, понтифіком, відродилися знову іста набожність і релігія, а з ними й скромність та цнотливість. Далі. Після того, як відлучення буде неможливим, залишається вигнання. Але навіть цього, якщо добре поміркуєш, не зможеш застосувати. Передусім тому, що вигнання вживається до тих, хто чинить відповідний злочин. А оскільки в моєму вчинку відсутній злий умисел, то мені нема чого боятися вигнання. Бо яку, прошу, провину має, хто одружується? Таку саму, задаю, що й той, хто народжується і живе. Знай, що коли надумаєш звинуватити мене в гріхові, собі цим нашкодиш. Я стану нещасним, а ти ненависним. Нарешті, ще й ще раз подумай, Юліє, з якою людиною справу маєш: не з італійцем, а з рутенцем; не з підлеглим папи, а короля. А в цій державі все чиниться за певними законами і тримається на відповідних принципах. Не думай, Юліє, що тобі дозволено у Польщі те, що й в Італії, з якої можеш легко відправляти людей на вигнання. Не дивуюсь. Італія прислуговує зі своїми синами і несе цю покару, певно, за давню імперію, яка панувала колись над королями, володарями й можновладцями. Натомість тепер повеліває офіціалами, копістами та іншими ницими людьми. Сам Рим — столичне місто — є невільником.

Але у Польщі не так. Тут король пов'язаний законами і тому є рабом законів. Він не може робити, що захоче, а лише те, що дозволяють закони. Не відразу польський король, як тільки клацнеш пальцями або повернеш перстень рибалки, наказ мені оголосить: «Станіславе Оріховський, Юлій III велить, щоб ти з держави йшов на вигнання». Так він не вчинить. Якби навіть захотів, не зможе. Чому? Тому що закон у Польщі забороняє будь-якого схопити або закувати у кайдани, або оголосити поза законом, якщо із законом держави не узгоджено. Отож, хоч мене і поскрибуєш, цього моєму королеві буде недостатньо. Буде призначено день, і моя справа потрапить до сейму. А там буде розслідувана людьми різних станів. Станіслава Оріховського як людину вершницького стану не виженуть з Польщі за рішенням римського понтифіка лише за те, що всупереч волі папи уникнув жрецького будинку розпусти й одружився. На що сподіваєшся в майбутньому, Юліє, або якого рішення сенату чекаєш? Попереджаю, що за рішенням усіх станів я вже звільнений від звинувачень. Як так? А так, поляки шанують законні шлюби. У нас багато тих, хто дотримується грецького обряду, а шлюб у тих священиків уважається почесним. Ваш же целібат вони ненавидять як Содом і Гомору. Тому майже щороку на сеймі у Польщі говорять про непогамованість міста Рима, яка його ослаблює. А точніше, йдеться ось про що: всім станам здається обурливим, що плодами краю живляться розпусники Рима.

З цього загального осудження всього краю можеш зрозуміти, які безпристрасні судді у Польщі трапляються. Вони (як бачиш) із-за поганої слави Рима не тільки не люблять тебе, а навіть смертельно ненавидять. Але уяви, що ти прилюдно оголосив мене до вигнання. Що далі? Адже і в такому випадку я не зміню свого рішення. Від вигнання (якщо таке станеться) буде для мене ще й користь велика, бо втікатиму з волі Бога перед загином вашої держави, так, як утікав колись Лот з Содому. Вже чую голос Бога, вже бачу блискавку й вогонь, які обрушить він на ваш римський Содом, сліпий ,і нерозважливий. Як бачиш, це посланий ангел, схопивши за руку, захотів вивести мене, нерішучого і непоказного, з вашої гинучої держави. В такій великій і очевидній небезпеці невже хочеш, щоб просив не карати мене ні відлученням, ні конфіскацією, ні вигнанням? Навпаки, Юліє, задля богів, прошу навіть, якщо буду зволікати, змушуй всілякими карами залишити цей Содом і чимдуж відійти. Хай житиму десь поза сарматами, побіля Льодовитого океану, одружений і здоровий, ніж згину блудником навіть під захистом самого Юпітера

Ніколи, повір, не буду жалкувати за таким життям (до яких земель не довелося б іти), аби лиш мати змогу жити доброчесно і займатися грецькими та латинськими науками, — а їх ми від початку віку з великим старанням шанували. Вони, гадаю, принесуть повагу навіть у найдальших краях. Засвідчать також не лише сучасному, а й майбутньому поколінню, що я волів краще з наказу римського понтифіка покинути любу вітчизну, ніж цнотливе життя. За це мене будуть шанувати завжди. Подібне колись трапилося в Афінах з Арістідом, якого вигнали з батьківщини за те, що був надмірно чесний. Так само й щодо мене. Причиною вагання (якщо таки виженеш) буде те, що у твоїй державі захотів бути надмірно чесним.

Отже, Юліє, якого б великого бюлю мені не завдав, усвідомлюючи велич учинку, буду більше радіти, ніж сумувати. Саме це чи не найбільше обтяжує й збільшує нещастя вигнанця. Але скільки разів думав, чому мушу покинути все, стільки ж разів і спадало на думку, що залишаю неподобства: розпусних жінок, знеславлених ченців-злочинців і всяких розпусників, а також їхні постелі та помешкання. Адже похітливі вчинки траплялися часто у присутності рідних і богів-пенатів. Доки будуть перед очима численні, такі відворотні і такі ганебні лики цього неподобства, доти відчуватиму велику тугу за втраченою батьківщиною.

Але чому не погамується смуток неприязню до стількох ганебних вчинків? Тим паче що поруч завжди перебуватиме цнотлива і скромна дружина і я пам'ятатиму, що з її допомогою звільнився від непомірного й ганебного бруду римських розпусників. Невже не розумієш, що я стану другим Лотом, котрий (як пише Мойсей) сумував, коли потайки залишав вельми квітуче і розкошами наповнене місто содомітів. Але пізніше він відшкодував вигнання тим, що лишився живим після знищення розпусного міста жахливим вогнем. Якби вчасно не відійшов, мусив би теж загинути. Отак і я, коли відмовлюся від вашої підтримки, коли покину батьківщину і піду через вашу несправедливість до чужих земель, втішатимусь хіба тим, що сумно споглядатиму ваш загин, Юліє. Це я, ваш вірний слуга, попереджаю в присутності всіх смертних. Бо коли всі люди зненавидять вас, всі гордуватимуть вами через розпусту — хіба це не буде пересторогою (принаймні для тямущих), що скоро прогнаний вами Бог скарає вас за злочини? Зрештою, Рим, який перебуває під твоїм керівництвом і верховенством, загубить себе своїми гріхами, які почав чинити за постановою декреталій Александра всупереч природному праву й закону Бога. По тому шляху ганьби Рим просунувся так далеко, що вже твій понтифіцький авторитет (через потворність і безчестя) греки відкидають, александрійці висміюють, антіохійці критикують. А германці, богемці та інші латинського обряду народи виганяють із своїх країв твою владу, немов заразу, силою і зброєю. Невже треба ще якихось доказів, що лише Бог (хоч і нехтуєш ним) оберігає тебе від нинішнього загину? Помиляєшся, Юліє, і Бога гнівиш, якщо гадаєш, що йому приємніше говорити з тобою, ніж з іншими. Якби побачив, як дивовижно одностайно й згуртовано прагнуть вони занепаду твоєї понтифіцької влади, мусив би збагнути, що це ніщо інше, як передмова до знесення або зміни твоєї влади.

Але ти скажеш: цісар переміг германців, і ця перемога забезпечує нам безкарність. Людей, Юліє (яких ігноруєш), цісар переміг, але не дух тих людей. Приглушена, повір мені, а не погамована ховається у них образа, яка прорветься колись назовні з найбільшою згубою для всіх. З часом ця образа ще посилиться і в зручний час виявить силу і міць. Я часом думаю: невже цісар нічого іншого не прагнув добути зброєю, як тільки маніжитись у тиші і спокої після того, як злочинний Рим наповниться розпустою своїх громадян. Але хай боги відвернуть таке бажання. Адже й сам цісар, здається, піклувався, щоб не втратити прихильність своєї держави. Бо ні велике військо цісаря, ні могутність і сила не спроможні протистояти ненависті, якою народи і країни запалилися до міста Рима. Згинуть, повір мені, пропадуть — і то водночас — і Рим, і римський імператор 26, якщо будуть поєднані спільнотою злочину. Але хай те шалене бажання стане чужим для цісаря Карла, найкращого і за людської пам'яті найласкавішого імператора, а також для знатного Австрійського імператорського дому. Хай запрагне, щоб його батьківщина Германія стала серед усіх земель найквітучішою, а найбільше — вільною провінцією, яка після стількох нещасть і громадянських воєн стала невільницею римських забаганок. І слугує тепер знатна і владна Германія хвалькуватим копістам, хоч колись не слугувала навіть панам римського світу. Та в один день, коли їх найбільші війсьуа були знищені (а згодом і кортизанські лицемірства прийняті), не часто Германії дозволялося освистувати римські бридоти.

Але хіба цісар, ведучи війну, прагнув відновити у Германії огидні і згубні бридоти пекельні? Невже хотів, щоб римське перелюбство залишалося, а по містах квітла симонія? Щоб зростало святотатство офіціалів? Невже цісар починав війну в Германії із співвітчизниками? Невже вів її і завершував, щоб конфесійна запопадливість, підступи, нетолерантність, хитрощі, лестощі, нарешті, облудні індульгенції та ювілеї знищували Церкву Бога? Що для цісаря менш вірогідне або доцільне і відповідне? Всі визнають, що народився він з Божої волі для заснування християнської республіки, яку турки зброєю, а Рим лицемірством руйнують. І це римське лицемірство відтоді видатні, вельми вчені й винятково доблесні германці терплять без кінця. Не збагну, чому свої германці цісареві стали менш любі. Інакше як пояснити його байдужість до злодіянь, що творяться у місті Римі, яке є престолом держави. А вони ж потім до інших провінцій потай проникають на загин людей і країв. Запрагнувши від цього будь-що очиститися, цісар написав про це і послав з посольством до Павла III саме у рік, коли він помер. Пропозиції (у яких ішлося про розгляд непевних справ релігії) він радив розглянути на найближчому соборі. У посланні відверто говорив, зокрема, що вів війну з підлеглими не за зміцнення нетолерантносгі могутності міста Рима, а за порятування (християнської) республіки. Писав, що вже, здається, всі стомилися від чвар з Римом.

Отож, Юліє, щось інше шукай, щоб утішитися. Але насамперед відмовся од цієї перемоги. Бо цісар цими війнами прагнув зберегти неушкодженою державу в Германії для себе, а не для тебе. І якщо хочеш дізнатися, яких ліків треба вжити для погамування великої ненависті, скажу, що відчуваю. Передусім, мусиш визнати й прийняти непорушними в Римі такі два принципи: по-перше, природне право, по-друге, божественний закон. І до цих двох, немов до якоїсь певної норми, всю церкву скеровуй. Коли це зробиш, тоді відновиш і інші два: щоб народ мав миску, а жрець — власну дружину. Хіба не відчуваєш, що їх у тебе вже не молитвами, а відвертими погрозами вимагають. Ось чому на першому з них — віра, на другому — цнотливе життя тримається. І те і друге високі понтифіки уперто нам відмовляли, а тому душі людей озлобилися і тепер бачиш, які нещастя з того виникли. Ти не Геракл, хоч і вдаєш, що можеш у сто разів більше. Згадай Костантський собор. Цим собором римська церква, кажуть, була дуже поруйнована. Гай-гай, скільки заколотів відбулося після того, як погамували Яна Гуса, найчеснішу (за свідченням історичних документів) людину. А щоб народ не вимагав миски, Мартин V відповідно до постанови собору перепинив шлях до цього народові вогнем і залізом. Проте пізніше (років через сто), хоч і вигубили багато людей у Римі, та вимога знову постала — не без впливу грецького обряду, певно. Отож, латинцям знову відкривається шлях іти за настановами Христа.

А тепер згадаймо про шлюби. До чого не вдавалися Сирійці в Іспанії, Александр в Італії, Гільдебрант в Германії? Або яку жорстокість не вчиняли, коли священикам заборонили одружуватися? Ви добре знаєте й розумієте, якою великою ганьбою вкрилося ваше ім'я. І ніколи не заспокояться люди, якщо ці двоє (миска, кажу, і дружина) не будуть повернені і передані знову до церкви. Адже вони забрані вами всупереч природі і всупереч Письму. А тому люди не потерплять несправедливості і злочинного насильства.

Цією справою схвилювалася недавно також польська шляхта. Особливо коли Ян Дзядуський, єпископ перемишлянський, із-за одруження самочинно вирішив оголосити мене зганьбленим, майно відібрати і мене з Польщі вигнати. Але всупереч його бажанню на Пьотрковський сейм прийшла шляхта, яка так у присутності Сигізмунда Августа (мудрого й гідного на батьківському престолі короля) справу мою захищала, як ніби йшлося про спільний добробут держави. А Ян Тарновський, Петро Рунта і Андрій Горган, мужі найвищого авторитету, ледве стримували хвилювання того сейму. Зважаючи на старі приклади й недавні богемські і германські, не треба б тобі чекати й у Польщі або Магунтіненсі чогось подібного. З другого боку, завдяки божественній мудрості й видатному авторитетові, яким ці троє користувалися у Польщі, справа дійшла до того, що сам єпископ перемишлянський мене виправдав. Це сталося після великих зусиль і клопотань Самуеля Мацейовського, єпископа краківського, який невдовзі по закінченню сейму помер. Дякуючи тим найвищим мужам, було вирішено, щоб я до тебе в Рим якомога швидше послав прохання про дружину. Це, гадали, і польську шляхту задовольнить, і твій правдивий понтифіцький авторитет у Польщі збережеться, який внаслідок мого змагання з єпископом захитався буцімто. Щоб цю ухвалу, чи рішення, найзнатніших мужів задовольнити, я, смиренний, молитвами та сльозами зборений, до ніг твоїх нині припадаю і прошу: заопікуйся мною поверженим і справу обачливо залагодь. Бо, зізнаюся відверто, не можу приховати, що досі теж був розпусником і перелюбником.

І нема причини у тебе не вірити саме тепер, коли з повним правом, голосом молящим прошу дружину — не щоб її привести, а щоб зберегти за собою. Адже тримати її жодна релігія і жоден обіт не забороняють. До того ж, як уже казав, я не давав і обіту. А якби навіть давав, то в такій великій немочі хіба він повинен важити для мене, коли діє всупереч здоров'ю, яке невгамовною розпустою, бачиш, уже порушив. Дозволь тому дружину, без якої не можу ні жити, ні бути. Так завзято її домагаючись, хочу сказати, що коли відмовиш, все одно її не покину. Але, як ми вже переконались, всі вигоди прагнете залишити за собою, а збитки — відлучення і вигнання — я повинен приймати, доки зберігатиму дану раз обіцянку дружині. Отож, Юліє, вчини так, як прошу. Поміркуй також, що було б корисніше твоєму престолу: чи щоб я через дружину не кидав вас, чи щоб покинув? Потім також, якби у цій справі нічия особистість, крім моєї не торкалася, і то було б погано, бо віддана тобі людина через це поперед інших кидає священство. Але тепер, коли ти бачиш, що й шляхта польська відверто прагне цього (щоб я з дружиною, а не без неї, з ними жив), побійся, щоб відмовою не втратив решту авторитету, який досі ще мав у Польщі.

Знай, як відмовиш, я знову звернуся до всіх станів у державі. Говоритиму відверто, що я просив тебе, але ти відмовив. І проситиму ласки в усіх, аби було дозволено нехтувати твоїми погрозами, відлученнями, а також прокляттями. Отож не загрожуй нам, не зневажай за ті справи, про які в суплікації говорю і в інших книгах (якщо Бог захоче) маю намір писати і показувати і, звичайно, чинити. Інакше ми взагалі ніякого послуху не будемо виявляти, бо ти всупереч законам природи живеш і всупереч настановам Бога правиш. Буду, нарешті, заперечувати, що ти наш пастир, а ми твої вівці. Бо, якби ми були ними, хіба відмовив би у найнеобхіднішому? Або хіба не дбав би про наш гаразд? Ми розголосимо також про все, що досі, ніби секрет, було вдома. Внаслідок цього стане, гадаю, всім ясно, що з поважних міркувань відступив од тебе й інших буду зобов'язаний відхиляти.

А щоб до цього я не вдавався, знову й знову смиренно прошу: узятий шлюб схвали і посвідчення як зразок привілею пришли. Ним посвідчиш, що наш шлюб юридично дійсний. Таким чином, Юліє, у випадку зі мною виправиш хиби давніх понтифіків і покажеш, що ти не Юлій II і не Лев, і не Клемент, які були ворохобні і нечестиві люди, а що ти Юлій III за життям, звичаями й ученістю тим не подібний. Адже нічого іншого не вимагаємо від тебе, як тільки відповідного природі і корисного для здоров'я. Подай надію, покажи, що ти такий, яким знав тебе ще раніше, коли в Римі перебував. Преславна про тебе думка і в отців, які обирали найвищим понтифіком. Якби вони не вірили, що допоможеш занепадаючій церкві (і спроможний правити човном Петра в таких великих бурях), ніколи б не довірили тобі найвищу посаду. І не передали б стерна правління, біля якого сидиш. Сподівалися, певно, що бурі погамуєш і в стількох розмирах церкви, неначе сонце, нам повернеш. На це сподівались отці в час твого призначення. Тепер надія підтримує нас також і не дає змоги впадати у відчай. Її сповнення стане, очевидно, кращою справою твого понтифікату, порівняно з тими справами, які були за інших понтифікатів. Щоб надія нас не обманула, кров'ю Ісуса Христа, якою куплені були й омиті, закликаю: «Не зневаж прохання!». І не думай так: «Не велика біда, коли втрачу одну людину — якогось-там рутенця-варвара!». Спогадай, що й задля мене також помер Христос, який, лишивши 99 овець, мене — заблуканця в пустелі — відшукав і на плечах до кошари приніс, до тієї кошари, опікуном або доглядачем, або управителем якої, захотів, щоб ти став.

Далі. Запам'ятай також, що відмова, якщо вчиниш, може стати образою для багатьох людей. Виявиться сповна твоя жорстокість, повір, і до інших, до тих, передусім, які вимагають потвердження, але бачать, що вияв покірності може стати для них загином. Щоб їх і мене у своїй вірі й послуху зберегти, мусиш дозволити мені дружину. І те передбачити мусиш, щоб через відмову не позбувся разом зі мною багатьох людей. Збагни, нарешті, що за приписом римських канонів можеш дозволити мені дружину, бо вони позбавляють одружених священиків не шлюбу, а посади. Я ж зрікся священства не так через посаду, як через шлюб, якого тепер домагаюся. Якщо смиренно прохаючому не дозволиш, змушений буду тебе покинути. Коли ж дозволиш, буду вдячний так, що ні вірнішої вашому престолу людини, ні покірнішої тобі не буде в майбутньому. Прилюдно висловлю також подяку і твоє ім'я грецьким і латинським письмом розголосим, щоб знали й греки (серед яких перебуваємо) 27, і латинці (з якими живу) тішилися, що ти, наш понтифік, волею Божою даний саме в цей час, який (як попереджав колись Павло) дуже непевний. Ти настільки не схожий на своїх попередників, наскільки мій вчинок неспівставний з їхніми злочинами. О, якби при такій високій думці про твою незвичайну цноту та згасли згадки про гріхи попередників і всіляка інша неслава. Хай станеться так, щоб ти в обопільній прихильності з ввіреною церквою жив; щоб від неї (понтифіцький обов'язок виконуючи) прибув, нарешті, до щасливої і правдиво тріумфуючої церкви, де блаженні повік насолоджуються.


Ось така суть нашої суплікації. Але тепер вже настав їй кінець.

Не знехтуй нею, просимо уклінно.


Незмінної святості вашої слухняний син Станіслав Оріховський-рутенець.


Написано в місті Перемишлі, що у Русі, під прихильним знаменом напередодні зелених свят року Христа Бога нашого 1551-го.













Станіслава Оріховського Рутенця супліка до найвищого понтифіка Юлія III про схвалення, взятого шлюбу

Дається за: Stanislai Orichovii (Opera): Ad Julium Tertium Pontfificum] Max[imum] Supplicatio, de appro bando matrimonio a se initio. — Basiliae, s.a. — P. 132 — 192. Переклад В. Литвинова.


 1 Йдеться, певно, про Лева X.

 2 Говориться про Клемента VII.

 3 Великий понтифік. Мова йде про Папу Римського. Лютер — йдеться про великого німецького реформатора Марі на Лютера.

 5 l Kop. 7, 27.

 6 l Kop. 7, 10.

 7 l Kop. 7, 28.

 8 1 M. 2, 18.

 9 1 Корп. 7, 9.

 10 1 Корп. 7, 7.

 11 1 Кор. 7,9.

 12 1 Корп. 7, 10.

 13 Лк. 3, 22.

 14 1 Кор. 6, 18.

 15 1 Кор. 7, 2.

 16 Кол. 2, 12 — 13.

 17 1 Кор. 7, 9.

 18 1 Корп. 7, 8.

 19 1 Кор. 7, 9.

 20 1 М. 1, 28.

 21 1 Тим. 3, 2.

 22 Відповідних слів у Біблії знайти не вдалося.

 23 ІКор. 7, 9.

 24 Мт. 5, 27; 2М. 20, 14.

 25 ЄЗ. 34, 10.

 26 Римський імператор. — Тут римський папа.

 27 Греки. — Тут: йдеться про українців грецького віросповідання.





Попередня     Головна     Наступна


Опитування кафедри прикладної лінгвістики Львівської політехніки:

Анкета для вивчення суспільної думки щодо фемінних інновацій :   Опитування щодо доцільності функціонування в українському мовленні фемінативів (новітніх назв жінок за професією, родом діяльності, соціальним статусом тощо), переважно не зафіксованих у сучасних словниках. Допоможе виявити ставлення мовців до явища словотвірної фемінізації в сучасному українському мовленні та спрогнозувати подальшу долю назв у лексичній системі української мови. анкета )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.